Законність.Правопорядок. Поняття законності (пошукова робота)

Пошукова робота

Законність.Правопорядок. Поняття законності

Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове
явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і
держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним
поняттям, охоплює всі сторони життя права — від його ролі в створенні
закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність
відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя,
органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства.
Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади,
інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції
під-законні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців
законів — посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних
корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

зовнішньої (формальної) — обов’язком виконувати розпорядження законів і
підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами,
громадянами і різними об’єднаннями;

внутрішньої (сутнісної) — наявністю науково обґрунтованих і відповідних
праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі,
тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним
підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради
виконання, її призначення — додержання законів в ім’я торжества свободи,
справедливості. Законність — явище прогресивне і покликане сприяти
суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни
дододержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе
додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (наприклад, масові
репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон
не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була
«правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні
адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У
сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який
відповідає праву, Конституції.

Законність — явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод,
режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських
організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип
законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є
антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов’язаність всіх органів
держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім’я їх реалізації. Разом
з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод
державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно
правовими засобами. Як метод державного управління суспільством
законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності,
розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги
законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі
своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників
суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують
правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного
управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він
припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом
підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера)
відповідності суспільних відносин законам і підзаконним
нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати
принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності — неодмінний елемент демократії, тому що без законності
демократія може перетворитися на охлократію — владу юрби. Без законності
як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в
анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку
державної влади, незахищеною від її сваволі.

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити
законність. Законність і демократія — фактори побудови правової держави.

Що таке законність — принцип, метод чи режим?

І принцип, і метод, і режим. Усе залежить від кута зору. Однак без
принципу законності як засадничого начала діяльності державних органів,
державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без
законності як методу державного управління суспільством не відбудеться
режим законності. У широкому розумінні законність — це режим
суспільно-політичного життя, створюваний:

— державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і
підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність
потребам суспільного поступу;

— всіма суб’єктами права (державними органами, посадовими особами,
громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у
результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними
розпоряджень законів і підзаконних актів.

При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї
права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності; особа
захищена від сваволі влади, суспільство —бід анархії, хаосу, безладдя і
насильства.

Принципи законності

Принципи законності — це відправні засади, незаперечні засадничі вимоги,
які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки
учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність
як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі.

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає
виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів
(нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція
країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати
Конституції, підзаконні нормативні акти — законам, причому підзаконні
акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не
врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними,
тобто відповідати нормативно-правовим актам — законам і підзаконним
актам.

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи,
громадські організації, комерційні об’єднання, посадові особи, громадяни
перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні
для юридичної особи, на яку б не поширювалисявимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.
Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають
однакові вимоги до всіх суб’єктів, які перебувають в сфері їх часової та
просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів
забезпечує законність правозастосо-вної діяльності, однаковість
застосування юридичних норм до всіх суб’єктів права. Єдність законів не
виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і
правозастосуван-ні. Кожний орган держави, громадська або комерційна
організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого

функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація
і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не

можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями
життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі
міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою
суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору
суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і
завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і
діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального
покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який
є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи
злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у
рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному
конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень
незалежно від суб’єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена
презумпцією доцільності чинного закону[1].

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне
розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи
покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу
з ними. У цьому полягає реальність законності — досягнення фактичного
виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і
невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе
додержання двох типів правового регулювання:

— спеціально-дозвільного — поширюється на владні державні органи і
посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);

— загальнодозвільного — поширюється на громадян та їх об’єднання
(«дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

а також додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає
безумовне право суб’єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім
юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового
правосуддя, яке грунтується на верховенстві закону і додержанні принципу
поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака)
демократичного режиму.

Вимоги законності

Вимоги законності (те, чого вимагає законність) відображають її
спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відміну від принципів,
які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх
видів діяльності будь-яких суб’єктів суспільних відносин, вимоги
законності пов’язані з окремими видами діяльності певних суб’єктів. Вони
є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Розглянемо вимоги законності у сфері правотворчості і реалізації права.

Вимоги законності в правотворчості:

1) забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього
необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і
узагальнень учених;

2) забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто
додержання субординації в нормативних актах (наприклад, укази президента
повинні відповідати законам, акти уряду — указам президента);

3) забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з
додержанням певної процедури;

4) забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку ‘їх
чинності, за винятком тих, які жадаються на певні строки (наприклад,
закон про бюджет на рік);

5) видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма
необхідними для цього реквізитами.

Вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують
реалізацію права (додержання і виконання обов’язків, наявність
можливостей для здійснення суб’єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін.

Гарантії законності

Гарантії законності — це умови суспільного життя і заходи, що вживаються
державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку.

Гарантії законності можна поділити на:

— загольносоціольні;

— спеціально-соціальні — юридичні та організаційні. Загальносоціальні
гарантії законності:

1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічності
роботи господарського механізму країни, росту продуктивності праці і
обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності,
рівність економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин.
Наявність економічної незалежності суб’єктів права створює об’єктивні
умови для їх зацікавленості в законності;

2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу, тобто
наявності розвинутої системи народовладдя, демократичних форм і
інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі
вільно самовизначатися, об’єднуватися в організації за різними
інтересами; додержання принципу поділу влади.

3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і
правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки,
недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасно є
протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав’язування державою
ідеології, а турбота про правове кавчання, виховання, правову культуру.
Істотне значення має широка поінформованість населення, свобода преси,
думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в
будь-якій сфері державного і суспільного життя,

Економічні, політичні, ідеологічні гарантії законності — це реальна
матеріальна основа для нормального функціонування громадянського
суспільства,

Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві груп:

юридичні — передбачена законом система спеціальних засобів, за допомогою
яких забезпечується створення якісних законів, їх додержання і
виконання;

організаційні — заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на
забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав
громадян. До них належать кадрова робота, організація умов для
нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їх
структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам
організованої злочинності, боротьби з корупцією тощо.

Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяльності
законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади,
спрямованої на запобігання правопорушенням та їх припинення.

Діяльність законодавчих органів спрямована на видання якісних
нормативно-правових актів, якими встановлюється юридична
відповідальність за вчинення протиправних дій.

Завдяки діяльності конституційного суду забезпечується неухильне
додержання конституції держави. Розглядаючи справи про конституційність
нормативно-правових актів представницьких органів влади, правозастосовну
практику за скаргами громадян та ін., конституційний суд створює
додаткові і дійові гарантії їх досконалості. Це сприяє формуванню
гармонічної єдиної системи законодавства.

Виконавчі органи сприяють зміцненню законності своєю діяльністю,
спрямованою на втілення в життя правових норм основного і поточних
законів держави, охорону і захист прав і свобод громадян, їх обов’язок
полягає в прийнятті нормативно-правових актів, щоб виконувати і
розвивати закони. Суттєве значення має розвите почуття морально-правової
відповідальності посадових осіб і державних службовців за повне і
ефективне виконання обов’язків у рамках закону.

Судові і правоохоронні органи держави (прокуратура, арбітражний суд,
міліція) виконують безпосередню роботу з профілактики і припинення
правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм
матеріального права, реальне життя формально закріплених прав і свобод
громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і
правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі
цивільного, кримінального, адміністративного судочинства. Будь-які
рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних
підприємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскаржені в суді.
Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів — одна із
важливих гарантій стабільності і реальності законності.

Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить
органам внутрішніх справ, їх діяльність здійснюється в ім’я торжества
законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань,
забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законність є основою
діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом,
на основі права і у правових формах.

Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апарат
здійснюють роботу з запобігання порушення законності, їх виявлення і
припинення у різних сферах державного і суспільного життя.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні правопорушенням:
відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення
незаконного звільнення;

2) припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на припинення
виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3) відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних
наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове
вилучення майна із чужого незаконного володіння;

4) каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізацію юридичної
відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні
правопорушення.

Юридичні гарантії законності за суб’єктами застосування можуть бути
такими:

— парламентські;

— президентські; — судові;

— прокурорські;

— адміністративні (управлінські);

— контрольні;

— муніципальні (місцеві).

Поняття правопорядку

Правопорядок — частина громадського порядку. Громадський порядок — це
стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі,
корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і
їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового
порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль
належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на
підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними
державно-правовими заходами.

Отже, правопорядок — це частина системи суспільних відносин, що
врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та
охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму
законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод
діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і
погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах
реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя,
що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень
правових норм (прав, свобод, обов’язків, відповідальності) всіма
суб’єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе
всі впорядковуючі засади правового характеру.

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і
вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами —
громадянського суспільства і держави, їх основними законами і
тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об’єктивно відчуває потребу в упорядкованості
його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових)
норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного
правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях
законодавчої, виконавчої та судової влади, активно здійснюється
діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується
вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб.
Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на
зміцнення соціального і правового порядку.

Держава об’єктивно зацікавлена в правовому забезпеченні власної
діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з
громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В
умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх
органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться
зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають
правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади,
демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює
норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх
реалізацію.

Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить
стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського
суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки,
принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Основні ознаки правопорядку.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі
правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто
здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здіснення суб’єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб’єктами юридичних
обов’язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто
вчинив правопорушення;

7) встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних
юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим
сприяння індивідуальній свободі;

10) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

Зміст правопорядку — це система правових і неправових елементів,
властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці
правомірної поведінки суб’єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована
нормами права і досягла цілей правового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку.

1) матеріальний — система реальних (економічних, політичних,
морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському
суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників — фізичних і
юридичних осіб, як результат їх об’єктивної потреби. У матеріальному
змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку
і функціонування в процесі взаємозв’язку з економікою, політикою,
культурою;

2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав,
обов’язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення
законності, впорядкованості та врегульованості правових відносин,
правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових
засобів через виражену в них волю держави.

Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ системи
громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого
змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає
конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші
види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей
права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані
елементи системи права.

Елементи структури правопорядку такі.

1. Суб’єкти права — держава, її органи, державні, громадські і
комерційні організації, громадяни, які мають права, обов’язки,
повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами,
іншими правовими актами — статична частина.

2. Правові відносини і зв’язки між реалізованими елементами системи
права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та
ін.) — динамічний зв’язок.

3. Упорядкованість усіх елементів структури — суб’єктів права, правових
відносин і зв’язків між реалізованими елементами системи права, методів
правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм
їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової
регламентації —розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують
громадянське суспільство і держава, — інтегративний зв’язок.

Функції та принципи правопорядку

Функції правопорядку — це основні напрямки формування і підтримання
стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

1) функцію впорядкування зовнішніх зв’язків і відносин з великими
системами суспільства — економічною, політичною та іншими, складовим
елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища —
економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у
свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших
зв’язків і відносин з суспільним середовищем;

2) функцію зміцнення внутрішніх зв’язків і відносин усередині
правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція
характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну
визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових
частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його
сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;

3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку — виражається в його
непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру
(правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та
ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості
впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення
законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи,
правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку
правопорядку є його вдосконалення.

Принципи правопорядку — це відправні засади, незаперечні вимоги, що
формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.

До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак,
зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід
виділити його специфічні принципи.

1. Принцип конституційності — підпорядкування нормативним положенням
конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те,
що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є
насправді), тобто усталеним порядком життя.

2. Принцип законності — створення якісних законів та їх суворе
додержання. Законність — головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації — наявність цілісності і
структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти
всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування — виявляється в
точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб,
нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм
права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв’язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності —
виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і
особливо суб’єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним
чином правових, норм. Правова нормативність є основою і засобом
упорядкування.

6. Принцип справедливості і гуманізму — базується на високих моральних
підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконгрольності — наявність повсюдного, загального та
універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його
структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту — виражається в
реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку,
функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав,
свобод, обов’язків та ін.[2]

Правопорядок, законність і демократія є взаємозалежними.

Правопорядок — це законність у дії, якщо поведінка суб’єктів є
правомірною. В ст. 19 Конституції України встановлено, що правовий
порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не
може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення
законності є вищий рівень правопорядку.

Правопорядок — основа демократії, найважливіша умова реалізації
інститутів демократії, які розвиваються на основі всебічного зміцнення
законності. Рівень розвитку правопорядку — мірило свободи особи,
гарантованості її прав, свобод, законних інтересів, виконання обов’язків
і здійснення відповідальності. Демократія неможлива без законності і
правопорядку: без них вона перетворюється на хаос, зловживання правом.
Без демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не
матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і
суспільству користі. Лише завдяки демократичним механізмам, інститутам,
нормам можна легітимне змінювати нормативно-правову основу суспільства і
затверджувати в ньому законність і правопорядок.

Підсумовуючи наведене, можна сказати, що правопорядок є реальне повне і
послідовне здійснення всіх вимог законності, принципів права, насамперед
реальне і повне забезпечення прав людини. Це вінець (кінцевий результат)
дії права.

Державна дисципліна

Дисципліна пов’язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній
відбиваються:

1) вимоги суспільства до індивідів і колективів;

2) соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповідності
інтересам суспільства, законності, правовій культурі.

Види дисципліни:

• державна — виконання державними службовцями вимог, що ставляться
державою;

• трудова — обов’язкове додержання учасниками трудового процесу
встановленого розпорядку;

• військова — додержання військовослужбовцями правил, встановлених
законами, військовими статутами, наказами;

• договірна — додержання суб’єктами права договірних зобов’язань;

• фінансова — додержання суб’єктами права бюджетних, податкових та інших
фінансових розпоряджень;

• технологічна — додержання технологічних розпоряджень у процесі
виробничої діяльності та ін.

Державна дисципліна — це режим панування закону у взаємовідносинах
органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, який
ґрунтується на вимогах до кожного суб’єкта виконувати свої обов’язки, не
перевищувати своїх повноважень, не посягати на права, не зачіпати
інтересів інших суб’єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у
дорученій справі.

Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно пов’язані між
собою, тому що державна дисципліна неможлива без додержання І виконання
законів і свідомого позитивного ставлення державних службовців до
встановленого правопорядку.

Однак між законністю і дисципліною є відмінності у змісті та місці в
системі правового регулювання.

1. З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна — не
тільки правове, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю.
Якщо законність означає точне і неухильне додержання закону, то
дисципліна припускає ще й активність, ініціативу в роботі.

2. Поняття дисципліни ширше за поняття законності щодо нормативного
забезпечення. Державна дисципліна забезпечується як правовими нормами,
так й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі
державної дисципліни лежать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення
посадових осіб до виконання покладених на них обов’язків.

3. Дисципліна і законність мають різні результати дії. Результат
законності — правопорядок. Результат дисципліни громадський порядок.

Державна дисципліна реалізується в сфері здійснення функцій держави, її
органів, установ, підприємств, її види: планова, фінансова, службова
дисципліна та ін.

Трудова дисципліна — показник як ставлення громадянина до виконання
службових обов’язків, так і роботи кожної з державних структур. У
чинному трудовому законодавстві передбачені загальні вимоги дисципліни,
пов’язаної з виконанням правил внутрішнього трудового розпорядку:
своєчасно приходити на роботу, додержуватися встановленої тривалості
робочого дня, використовувати весь робочий час для продуктивної праці,
своєчасно і точно виконувати розпорядження адміністрації та ін. Ці норми
і вимоги не можуть охопити всі сторони виробничого процесу. Тому в
трудовому законодавстві визначається додаткове коло обов’язків
працівників, що пов’язані з додержанням технологічної дисципліни.

Для підвищення ефективності дисципліни важливими є:

• застосування заходів заохочення з метою розвитку спонукальних факторів
(оголошення подяки, видача премії, нагородження цінним подарунком,
почесною грамотою, подання до нагородження орденами і медалями,
званнями, матеріальна винагорода);

• накладення заходів юридичної відповідальності (звільнення,
депреміювання, пониження на посаді та ін.).

Слід визнати, що дисципліна залежить не стільки від сили примусу або
виховного впливу переконанням, скільки від раціональної системи
господарювання і управління, стилю керівництва, орієнтованого на особу,
яка реалізує себе в процесі праці.

На дисципліну праці, як мінімум, впливають два фактори. Перший фактор —
бажання, з яким виконуються накази і розпорядження адміністрації.
Виконавча дисципліна обумовлюється: а) підбором кадрів — залученням
найбільш здатних працівників і турботою про підвищення їх кваліфікації;
б) демократичним стилем керівництва, який поєднує колегіальність в
обговоренні рішення (право мати власну думку, доки не прийняте рішення)
та єдиноначальність при ухваленні рішення і відповідальності за його
результат. Другий фактор — сприйняття правил і стандартів у роботі.
Правила повинні бути розумними і доречними, тоді й дисципліна
додержуватиметься. Головним має бути принцип: прагнути до поєднання
інтересів працівників і адміністрації. Якість дисципліни залежить від
ефективності правового виховання, рівня правової культури. Дисципліна —
невід’ємна риса демократії.

Література

1. Абрамов А.И. «Слово о законе и благодати» киевского митрополита
Илариона как русская историософская реакция на
христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское
наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів,
1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. —
Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).
— Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і
реальність.—К., 1994.—96 с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк, 1961. — 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. —
Берлін, 1925.—48с.

9. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001.
— 256 с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині
Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової
діяльності. —Львів, 1998. —51с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша.
— Вінніпег, 1993.- 166 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *