.

Загальна характеристика далекосхідної групи правових систем. Поняття китайського права і філолофсько-моральні джерела його формування. Термін «право».

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 2302
Скачать документ

Загальна характеристика далекосхідної групи правових систем

Далекосхідна група правових систем — це сукупність правових систем, в
основі формування яких лежать не норми права, а норми моралі, звичаї,
традиції. Велике значення приділяється ритуалу.

Далекосхідну групу складають правові системи Китаю, Гонконгу, Японії,
Бірми, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Китай і Японія
вирізняються специфікою морально-ідеологічного підходу до права, який
справив вплив на правові системи інших країн Сходу.

На відміну від континентального, загального і змішаного типів правових
систем далекосхідне право віддає перевагу загально-соціальним нормам як
зразкам поведінки — нормі-моралі, нормі-звичаю, нормі-традиції. Ними
обумовлюється як закон, так і судове рішення. Закон і судове рішення для
сучасного розвитку далекосхідної групи правових систем також мають
істотне значення. Правда, їх роль іноді є похідною від традиційних норм
моралі і традицій.

Далекосхідний регіон у минулому правовому розвитку не зазнав
скільки-небудь істотного впливу ні європейських правових систем, ні
американської. Однак на цей час держави цього регіону активно сприймають
правові новації країн європейського та американського континентів,
орієнтуються на вдосконалення національного законодавства і використання
досягнень іноземного права (особливо Японія).

У країнах Далекого Сходу споконвічно панувало філософсько-моральне
уявлення про соціальне життя як частину природного світопорядку. Зразком
для устрою суспільства завжди служила гармонія природи. Роль права з
його формалізмом і зовнішнім примусом оцінювалася невисоко. Вважалося,
що за допомогою права можна встановити початковий ступінь порядку,
характерний для варварських народів.

Мета неписаних правил, освячених традицією, полягає у тому, щоб
забезпечити соціальну гармонію, при вирішенні конфліктних ситуацій
надати можливість тому, хто програв, «зберегти обличчя». У країнах
континентального і загального права основним результатом застосування
права є ясність і недвозначність рішення, в кінцевому результаті
однозначно встановлюється потерпіла сторона. У праві далекосхідної групи
країн рішення на користь однієї із сторін приймається рідко. Наріжним
каменем у правових системах далекосхідних країн є компроміс, який
досягається без залучення закону.

Поняття китайського права І філолофсько-моральні джерела його формування

Китайське право — це сукупність підтримуваних державою моральних,
етичних, релігійних і правових норм, що склалися на основі
філолофсько-моральних концепцій даосизму, конфуціанства, легізму.

З даосизму (основоположник вчення Лао-цзи, VI ст. до н.е.) була
сприйнята ідея про існування «дао» — природного закономірного шляху,
яким розвивається Всесвіт і якого має додержуватися людина. Дао — закон
неба, природи і суспільства, який в змозі відновлювати справедливість.
Усе неприродне (штучні встановлення у сферах управління, законодавства
та ін.) вважається відхиленням від дао. Додержуючись закону дао, людина
повинна не проявляти самостійної активності, не намагатися
вдосконалювати суспільство, державу, закони, а покладатися на дао і
повернутися до природності.

Істотний вплив на ідеологію Китаю справило конфуціанство (VI ст. до
н.е.). Впливовою ідеологічною течією воно стало відразу після
виникнення, а в II ст. до н.е. було визнано офіційною ідеологією і взяло
на себе роль державної релігії. Аж до революції 1911р. конфуціанство
залишалося основою офіційної ідеології та зберегло свій вплив і дотепер
(у модернізованому вигляді).

Філософське вчення Конфуція (551-479 pp. до н.е.) на відміну від
даосизму полягає в диференціації світу природи і світу людини,
утвердженні активності особи, а не її бездіяльності. Відповідно до
конфуціанства природний закон — дао, або тіан дао, (божественний шлях) —
не управляє безпосередньо світом людини. Світ людини не розчиняється у
світі природи, оскільки природа — це ідеальний світ. Людина повинна
прагнути до світу природи, до гармонії з нею у своїх думках, почуттях,
діях, хоча досягти її ніколи не зможе. З метою досягнення гармонії з
навколишнім світом природи людина повинна розробити правила «правильної»
поведінки (лі). Відповідно до цих правил взаємоприйнятні відносини
становлять основу природної рівноваги.

Для прихильників даосизму всі люди відносно дао є рівними. Конфуціанство
виходить із нерівності людей, сутність «правил» правильної поведінки
тлумачить залежно від соціального становища кожного в сім’ї, серед
сусідів, в офіційній ієрархії суспільства, державі. «Лі» (правило
/ритуал/ правильної поведінки) визначається для кожної ситуації
конкретно — для літнього і молодого, управлінця і підлеглого по службі
тощо. Воно регулює стосунки між батьком і сином, старшим і молодшим
братом, чоловіком і дружиною.

«Лі» являє собою поєднання моральних і правових норм, провідними серед
яких є моральні. Для правителів це норми чесноти в управлінні, для
підданих — норми моральності у поведінці. Основна чеснота підданих
полягає у відданості правителю, слухняності і шанобливості до всіх
«старших». «Мораль шляхетного мужа (подібна до) вітру; мораль низької
людини (подібна до) трави. Трава нахиляється туди, куди дує вітер».

Конфуціанство віддавало перевагу морально-етичним нормам, а не нормам
права та їх примусовому виконанню в судах. Норми права розглядалися як
примусові, формалізовані, не здатні зважити на все різноманіття
чинників, пов’язаних із соціальним становищем сторін.

Звернення до суду тлумачилося як:

1) зневага правилами «правильної» поведінки. «Лі» полягає у
неупередженому вирішенні конфлікту через спокійне обговорення, а не в
акцентуванні уваги на розбіжностях і апелюванні до суду з метою їх
вирішення;

2) порушення громадського спокою. Спроба публічно звинуватити
співгромадян у порушенні правил сприймалася як брутальність і
невихованість, відсутність скромності і готовності піти на компроміс.

Загальне правило управління народом (доброчесне управління)
обґрунтовується у такий спосіб: «Якщо управляти народом через закони і
підтримувати порядок через покарання, народ прагнутиме ухилятися (від
покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом через
чесноту і підтримувати порядок через ритуал, народ знатиме сором, і він
виправиться». При цьому чеснота в тлумаченні Конфуція — це комплекс
етико-правових норм і принципів: правила ритуалу (лі), людинолюбства
(жень), турботи про людей (шу), шанобливості відносно до батьків (сяо),
відданості правителю (джун), боргу (і) та ін. Ця нормативна цілісність
містить у собі всі форми соціального регулювання тих часів, за винятком
позитивного закону (фа). Негативне ставлення Конфуція і його
послідовників до позитивного закону (фа) обумовлено його традиційно
каральним значенням, зв’язком із жорстокими покараннями. Ігнорувалися
право як система суворих логічних і формальних норм, судові рішення. Не
цінувалися юридичні професії та школи.

Школа легістів (IV ст. до н.е.) стала на шлях обгрунтування необхідності
підкорення закону людей — і правителів, і підданих. На відміну від
конфуціанства, яке покладало надії на чесноту людини, можливість її
переконати і виховати прикладом правителів, легісти відстоювали
управління, яке спирається на закони (фа) і суворі покарання. Видатним
теоретиком легізму вважається Шан Ян (IV ст. до н.е.). Значною фігурою в
справі утвердження і розвитку легізму в Китаї визнаний Хань Фей (ІП ст.
до н.е.).

Позаяк конфуціанці вірили в чесноту людини, її здатність узгоджувати
свою поведінку з моральними принципами, то ле-гісти вбачали в діях
людини тільки корисливі прагнення і вимагали покарання відповідно до
законів. Якщо конфуціанці розглядали нерівність і ієрархічну
супідрядність у суспільстві як показник його гармонії, то лепети,
проголошуючи рівність людей перед законом, вважали за можливе прищепити
правильну поведінку суворим покаранням, встановленим у санкціях норм.
Замість конфуціанських норм-ритуалів і етичних норм як регулятора
суспільних відносин легісти запропонували правові норми. Ці норми рівною
мірою однакові для всіх. Вони стандартні, непохитні, доступні.

Хань Фей здійснив спробу нового тлумачення основних понять даосизму і
конфуціанства. Відстоюючи панування закону, він критикував самовладдя
чиновників, називав їх узурпаторами, протиставляв їм лепетів — «розумних
і обізнаних із законами людей». Вважаючи неприйнятними тяжкі покарання
як засіб управління, Хань Фей наполягав на тому, щоб доповнити закони
мистецтвом управління, на відповідальності правителів перед законом:
«Якщо монарх бажає управляти країною, керуючись законом, то досить
обнародувати його і виконувати… Закон не робить винятків… Винні
міністри не можуть піти від покарання».

Концепцію довільного саморегулювання світу легісти не сприймали. Вони
вважали закон основою регулювання відносин у суспільстві. При цьому
закони повинні змінюватися з часом. Хань Фей стверджував: «Час і закон
не розвиваються однаково, і нехай старі закони дійшли до нас, однак
копіювати їх Не можна».

Кожна із зазначених концепцій (даосизм, конфуціанство, легізм) різною
мірою вплинула на правосвідомість китайського народу. Конфуціанство, яке
згодом увібрало в себе деякі ідеї своїх опонентів, виявилося
найстійкішим і найпоширенішим по країні та переходить із покоління в
покоління. Під впливом життєвих обставин послідовники конфуціанства
змушені були визнати, що для регулювання поведінки людей потрібне
позитивне право. Проте закон вони поставили нижче «лі», хоча й не
відкинули його важливості.

Джерела права

До джерел китайського права, як і всієї далекосхідної групи правових
систем, можна віднести:

1) норми-традиції (насамперед ритуали) — мають першорядне значення.
Такої позиції додержувалося ще раннє конфуціанство, вбачаючи в цьому
умови для збереження громадського порядку;

2) етичні норми — мирне життя в суспільстві гарантується не правом, а
етикою;

3) норми-звичаї — розв’язання конфлікту за допомогою миротворця, а не
суду, відповідно до «дао»;

4) норми права — вдаватися до допомоги права слід якнайрідше (навіть
легісти вважали право неминучим злом). Лише останнім часом норми права
набули певного значення. Закон став одним із провідних джерел права.

Юридична регламентація відносин не має скільки-небудь глибоких коренів у
китайській цивілізації. У ній головною регулюючою силою є моральні
догми, що базуються на вченні Конфуція. У спірних ситуаціях керувалися
традиційними правилами умиротворення сторін за допомогою посередника,
лише у виключних випадках зверталися до суду або адміністрації.

Нині судові та адміністративні рішення відіграють важливу роль, але не
як джерело (форма) права, а як результати правозастосовної діяльності
держави. Тут не постає питання про ідеальний закон, який відрізняється
від правил, що викладені раніше законодавцем або застосовуються у
діяльності суду та адміністрації. Питання виникає щодо самої цінності
закону.

В континентальної Європі, наприклад в іспанській общині, закон був
уведений як необхідний засіб для стійкості суспільства в процесі його
життєдіяльності. Стійкий соціальний порядок припускає першість закону.
Людина повинна жити в згоді з законом і, якщо є така потреба, битися за
його торжество. Адміністративні авторитети, не менше ніж будь-яка
частина суспільства, мають діяти легально. Суди покликані забезпечити
повагу до закону. Поза законом можуть бути лише анархія, хаос, право
сили. Тому закон необхідно поважати. Країни Далекого Сходу відхиляють
цей підхід. Для Китаю закон є скоріше інструментом погоджувальної дії,
ніж символом юстиції. Він розглядається як засіб, який не стільки
встановлює порядок у суспільстві, скільки дезорганізує його. Для Китаю
поведінка особи забезпечується не законом, а гармонією і миром, які
досягаються відповідністю традиціям і звичаям. Традиційне примирення
сторін за допомогою посередника вважається більшим досягненням, ніж
юстиція. Закон розцінюється скоріше як засіб залякування або абстрактний
зразок, але ж ніяк не зразок для дії, що характерно для країн
континентального права.

Термін «право». Ставлення до суб’єктивного права

У китайській мові слово «право» має два значення — «фа» і «ксін». У
глибоку давнину вони вживалися як синоніми. Нині слово «фа» має ширше
значення, а «ксін» перекладається як «покарання». Розуміння всього права
як кримінального права пояснює традиційний підхід до права як до
покарання.

У китайській правосвідомості тривалий час було відсутнє поняття
«суб’єктивне право». Пізніше китайське слово «цюань-лі» (суб’єктивне
право) з’явилося під впливом японського права. Воно є результатом
запозичення.

За китайськими поняттями від суб’єктивного права не залежить гармонія в
суспільстві, тому що суспільство існує споконвічне без втручання
суб’єктів. Більш того, суспільство розвивається спокійно і планомірно,
якщо жодний із його суб’єктів не ставить за мету захист виключно
особистих інтересів. Суспільство вважається здоровим, якщо гармонійно
функціонує відповідно до дао. Конфлікт у суспільстві — показник його
хвороби, яку необхідно лікувати. Ефективним засобом усунення конфлікту
як суспільного зла є кримінальне право.

У даній схемі суб’єктивне право не знаходить собі місця, оскільки
розглядається як джерело колізії інтересів. Навіть лепети, які більше за
інших займалися проблемами права і виступали за рівність індивідів перед
законом, вбачали в «фа» насамперед покарання або нагороду і не
порушували питання про які-небудь права підданих за законом. У питанні
про співвідношення прав і обов’язків особи пріоритет віддається
обов’язкам.

Для уточнення китайського розуміння слова «право» слід звернутися до
терміна «лю», який вживається як синонім слова «ксін». У юридичному
значенні «лю» — кримінальне право, в етимологічному (широкому) смислі
«право» (гама, гармонія) означає музичну гармонію. «Лю» відомо раніше за
«ксін». Музика, як і традиції, віднесена китайцями до важливих сторін
буттл, які необхідно вивчати, щоб бути доброчесними. Кримінальне право в
Китаї завжди було суворим, тому право не викликало до себе такої поваги,
як музика.

Система права. Норма права

Про систему права Давнього Китаю свідчать кодекси, прийняті за часів
династій Цин і Хан (правила 400 років). Фрагменти цих кодексів, що
дійшли до нас, містять норми публічного права — кримінального та
адміністративного. Питання приватного права — сімейного і спадкового — у
них лише торкалися у зв’язку з кримінальним і адміністративним правом
(оподаткування). Питання торгового права не одержали висвітлення. Галузі
права не були чітко диференційовані. Був відсутній поділ права на
приватне і публічне. Проте їх основні напрямки вже були намічені.

Текст норми права при її формуванні в минулому погоджувався із «лі». Про
вплив конфуціанства на норму кримінального права свідчить таке:

1) у кодексах наводилася детальна градація покарань за вбивство, образу
словом і фізичним насильством з урахуванням (а) намірів злочинця; (б)
зовнішніх обставин вчиненого злочину;

(в) соціального стану злочинця і потерплого;

2) суворість покарання залежала від місця в соціальній ієрархії особи,
яка вчинила проступок (батько або син, чоловік або дружина, старший або
молодший брат). Наприклад, старший брат, який вдарив молодшого, не несе
покарання; молодший брат, який вдарив старшого, міг бути покараний на 30
місяців каторжних робіт або 90 ударами бамбуковими палицями.

Сфера приватного права не була нормативно врегульована. Застосовувалися
різноманітні форми позасудового учинення конфліктів:

1) усередині сім’ї. Миротворцем, як правило, виступав глава сім’ї. Ним
міг бути також дальній родич або сторонній, найшановніший, похилого
віку, високого становища в окрузі, який мав досвід і моральний
авторитет. Обидві сторони, що сперечалися, повинні були погодитися на
запропонований миротворцем компроміс, «не втрачаючи обличчя».
Миротворець черпав норми із правил поведінки «лі», практики вирішення
таких спорів у регіоні, а також із власного досвіду і знання світу. У
разі неприйняття компромісної пропозиції сторонами обговорення справи
продовжувалося до досягнення угоди між ними. При цьому миротворець
використовував засоби соціального і морального тиску;

2) поза сім’єю — усередині общини, села, торгової гільдії. Миротворцями
виступали старійшина клану, представник місцевої еліти, старшина
гільдії.

У більшості випадків відбувалося «саморегулювання конфліктів» у межах
місцевих общин відповідно до традиційних правил поведінки з урахуванням
соціального стану сторін.

Конфліктуючі сторони могли звернутися до державного суду, де справи
розглядалися чиновниками. Проте, як правило, справа до суду не доходила,
її вирішували на місцевому рівні миротворці, що пояснюється: 1)
прагненням уникнути громадського осуду, який спричиняється у разі
відмови від допомоги шановного посередника; 2) бажанням не втягуватися в
судову тяганину, супроводжувану судовими поборами і недбалістю судових
працівників.

Отже, норма права вважалася другорядною порівняно з іншими соціальними
нормами (нормою моралі, нормою-звичаєм, нормою-традицією). Судове
рішення на основі норми права відкидалося як головний засіб розв’язання
конфлікту. Лише невелика частина цивільно-правових спорів розглядалася
державними судами.

Система сучасного права Китаю поділена на галузі, інститути. Це певною
мірою є результатом впливу континентального права, а також правової
системи Японії, де структурування системи права в XX ст. набуло
принципового характеру. Після прийняття Конституції 1982 р. у Китаї
активно розвивається конституційне право. Особлива увага приділяється
вдосконаленню інститутів цивільного права, розвитку екологічного,
трудового права. Правова норма посіла провідне місце в системі джерел
права.

Кодифікація

Необхідність звернення до законодавчого регулювання суспільних відносин
Китай гостро відчув наприкінці XIX ст. У 1899 p. з боку великих держав
були підготовлені анексія Китаю, поділ його території на сфери впливу.
За таких умов важливо було провести кардинальне реформування всієї
системи держави. Правда, прозріння останнього імператора маньчжурської
династії спізнілося. У 1911 p. династія Маньчжурів змушена була зректися
престолу.

У XX ст. в історії Китаю одна за одною відбувалися різкі та значні
зміни. На зміну династії Маньчжурів прийшов режим партії Гоміньдана на
чолі з Чан Кайши. Приватне право зазнало кодифікації.

У 20-ті роки XX ст. розроблялися Цивільний, Земельний та інші кодекси на
європейські зразки, головним чином німецький і швейцарський.

У 1949 p. була встановлена Китайська Народна Республіка, створений
соціалістичний (маоїстський) режим. Цей режим відкинув законодавчі акти,
вироблені за часів імператорського режиму і орієнтовані на захід. Він
обрав радянський метод побудови комунізму. У період «великої
пролетарської культурної революції» (1966-1976 pp.), яка згодом була
піддана різкій критиці в Китаї, роботи з кодифікації не могли
розпочатися. Цілеспрямовано зверху і часто несвідомо знизу цілком
зневажалася законність. Правові норми і правопорядок були замінені
партійними директивами і чисткою кадрів. Після смерті голови
центрального комітету компартії Китаю Мао Цзедуна (1976 p.) був узятий
курс на перетворення економічних відносин у напрямку розвитку приватного
права. З 1978 p., коли Ден Сяопін прийшов до влади, Китай проводив
політику економічної експансії та модернізації.

Розпочалися роботи з кодифікації права. Прийнято нову Конституцію (1982
p.). Її преамбула проголошує, що «громадяни Китаю всіх національностей
продовжуватимуть… йти соціалістичним шляхом», додержуватися принципів
марксизму, соціалізму. Стаття 1 Конституції говорить: «КНР є
соціалістичною державою з народно-демократичною диктатурою робітничого
класу, заснованою на альянсі робітників і селян».

Були прийняті закони про організацію влади і управління, про суди, про
народну прокуратуру, Кримінальний і Кримінально-процесуальні кодекси
(1980 p.), положення про адвокатуру і нотаріат. Загальні положення
цивільного права (типу ЦК, набули чинності в 1997 p.). Особлива увага
приділяється законотворчості у галузі екологічного права. У 80-90-ті
роки XX ст. видана низка законів про охорону навколишнього середовища —
моря, водного і повітряного простору, ґрунту, прибережного простору від
забруднення нафтою та ін.

Однак і дотепер зберігаються багато інститутів і норм соціалістичного
права, головним чином, у сфері публічного права. Відсутній інститут
приватної власності на землю. Законодавче («Закон про управління землею»
1986 p., «Закон КНР про сільське господарство» 1993 p., Загальні
положення цивільного права) визнана лише державна і колективна власність
на землю, яка використовується селянами. Закріплене не право власності,
а право користування і часткового розпорядження землею.

Проте «соціалізм» у Китаї був і залишається вербальним (словесним), а не
реальним. Правову систему Китаю не можна кваліфікувати як соціалістичну
і відносити до соціалістичного типу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020