Юридична природа права інтелектуальної власності

3

Зміст

Вступ

1. Історія розвитку права інтелектуальної власності в Україні

1.1 Передумови виникнення права інтелектуальної власності в Україні

1.2 Сучаний етап розвитку права інтелектуальної власної в Україні

2. Об’єкти права інтелектуальної власності

3. Суб’єкти права інтелектуальної власності

4. Права та обов’язки субєктів інтелектуальної власності

4.1 Авторське право

4.2 Субєктивні авторські права

4.3 Немайнові права

4.4 Майнові права

5. Захист прав на інтелектуальну власність

5.1 Цивільно-правовий захист патентних прав

5.2 Кримінально-правовий захист

5.3 Адміністративно-правовий захист

6. Експертиза обєктів інтелектуальної власності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Світовий розвиток інтелектуальної
діяльності і інтелектуальної власності виявив тенденції, за якими
зазначені фактори набувають пріоритетного значення в
соціально-економічному розвитку будь-якої країни, в тому числі і
України.

Зростання ролі і значення інтелектуальної власності для суспільного
прогресу в свою чергу зумовлює виникнення ще двох тенденцій.
Прибутковість використання інтелектуальної власності все більше
приваблює тих, хто для одержання легкої наживи в усе більших масштабах
вдається до неправомірного використання об’єктів інтелектуальної
власності, що наносить велику шкоду суспільству.

Друга тенденція полягає в тому, що інтелектуальна діяльність і її
результат інтелектуальна власність знаходяться в постійній динаміці,
відповідність правової охорони яких часто не встигає за їх розвитком.

При цьому слід відзначити й те, що законодавство України про
інтелектуальну власність створювалося в умовах її незалежності, майже на
голому місці. До здобуття незалежності Україна власного законодавства
про інтелектуальну власність не мала. Це законодавство ще досить
недосконале, воно не позбавлене окремих істотних недоліків, прогалин,
суперечливих положень, деякі норми не узгоджені між собою тощо.

Зазначене законодавство України також знаходиться в постійній динаміці,
— законодавець постійно шукає шляхи і способи його приведеня до світових
стандартів та іншого удосконалення. Адже від належної, надійної та
ефективної правової охорони інтелектуальної власності залежить рівень
соціально-економічного розвитку України і, в кінцевому підсумку,
добробут народу.

Серцевиною законодавства України про інтелектуальну власність є
суб’єктивні права творця цієї власності. В сучасних умовах творець
набуває статусу головної фігури суспільного розвитку. Розвиток
інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності в значній (якщо
не в найбільшій) мірі буде зумовлюватися ставленням держави і
суспільства до цієї фігури.

Теоретичну базу наукового дослідження склали праці вчених в галузі
теорії права, цивільного права та права інтелектуальної власності: Ч.Н.
Азімова, Г.О. Андрощука, С.С. Алексеєва, С.М. Братуся, Л.О.
Глухівського, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, Е.П. Гаврилова, М.М.
Богуславського, В.І. Жукова, К.В. Жудри, В.Я. Йонаса, О.С. Йоффе, Н.С.
Кузнецової, В.М. Коссака, В.В. Луця, В.П. Маслова, Г.К. Матвеєва, Є.Ф.
Мельник, О.А. Підопригори, О.О. Підопригори, О.А. Пушкіна, А.А. Пиленко,
М.П. Ринг, В.О. Рясенцева, О.Д. Святоцького, І.В. Спасібо-Фатеєва, В.І.
Серебровського, К.А. Флейшиць, Є.О. Харитонова, Р.Б. Шишки, Я.М.
Шевченко, Г.Ф. Шершеневич, О.К. Юрченка, Л.С. Явича, В.Ф. Яковлева та
ін.

Оцінки, висновки, наукові положення, пропозиції та рекомендації
дослідження опиралися також і на роботи іноземних авторів інших держав:
Єнні Брукинг, Рене Давид, Л.Жулліо Дела Морандьер, В.М. Фейгельсон, Р.
Фостер, Г. Штумпф, Е.П. Рокічіолі, Т. Сакайя, Дюма Ролан та інші.

Від початку становлення законодавству України про інтелектуальну
власність виповниться десять років. Проте, відповідного узагальнення та
науково-теоретичного аналізу забезпечення творця необхідними гарантіями,
правами й пільгами і взагалі визначення його правового статусу поки що в
Україні не здійснювалося. Вважаємо, що настав час цю роботу здійснити,
чим і визначається актуальність даного дипломного дослідження.

Метою дослідження є науково-теоретичний аналіз законодавства України про
інтелектуальну власність і розробка цілісної інтелектуально-правової
концепції правового статусу творця інтелектуальної власності та його
правонаступників, яка б забезпечила успішний розвиток інтелектуальної
діяльності та її результату інтелектуальної власності і їх надійну
охорону.

Для досягнення зазначеної мети в роботі необхідно розв’язати наступні
задачі:

визначити роль і значення інтелектуальної діяльності та інтелектуальної
власності в соціально-економічному розвитку України;

визначити актуальність, зміст, види та місце інтелектуальної власності в
системі цивільного права України;

визначити склад об’єктів та суб’єктів права інтелектуальної власності за
чинним законодавством України, , які підлягають цивільно-правовій
охороні;

дослідити цивільно-правові форми охорони права інтелектуальної
власності, зокрема особистих немайнових і майнових прав;

проаналізувати процес реалізації особистих немайнових і майнових прав
суб’єктів інтелектуальної власності;

здійснити науково-теоретичний аналіз системи захисту права
інтелектуальної власності за чинним законодавством України;

на основі результатів дослідження проблем правової охорони особистих
немайнових і майнових прав, правового режиму об’єктів інтелектуальної
власності та правового статусу суб’єктів інтелектуальної власності,
виявити недоліки і прогалини в системі цивільно-правової охорони
особистих немайнових і майнових прав суб’єктів інтелектуальної
власності, дати їм відповідну оцінку, визначити їх причини і розробити
належні пропозиції та рекомендації, спрямовані на усунення виявлених
недоліків та підвищення цивільно-правової охорони інтелектуальної
власності.

Об’єкт дослідження складає система правовідносин в сфері інтелектуальної
діяльності і інтелектуальної власності, шляхи підвищення ефективності
правового впливу на них, загальні тенденції закономірного розвитку
особистих немайнових і майнових правовідносин в зазначеній сфері.

Предметом дослідження є правовий режим об’єктів права інтелектуальної
власності та правовий статус суб’єктів права інтелектуальної власності,
що складаються в процесі інтелектуальної діяльності та інтелектуальної
власності, існуючий порядок регулювання відносин в зазначеній сфері,
який забезпечує їх належну упорядкованість і захист прав та інтересів
суб’єктів інтелектуальної власності в умовах переходу України до
ринкових відносин, цивільне законодавство і законодавство про
інтелектуальну власність.

Метод дослідження складає діалектичний метод пізнання правових явищ.
Особисті немайнові і майнові відносини, що стосуються цивільно-правової
охорони інтелектуальної власності, в роботі розглядаються як складова
частина соціальних відносин, які в процесі свого історичного розвитку
піддаються істотним змінам. Дана обставина зумовлює й динаміку
нормативного регулювання майнових відносин в зазначеній сфері, пошук і
трансформацію правових засобів, спрямованих на охорону права
інтелектуальної власності, що задіяні в процесі правового регулювання
відносин в сфері охорони права інтелектуальної власності, їх
співвідношення з іншими нормативними актами. В роботі використано також
формально-логічний, системно-структурний, порівняльно-правовий та
історичні методи дослідження.

1. Історія розвитку права інтелектуальної власності в Україні

1.1 Передумови виникнення права інтелектуальної власності в Україні

У процесі розбудови правової держави Україна надзвичайно важлива роль
цивільного законодавства, складовою частиною якого є законодавство про
інтелектуальну власність. В ієрархії права друге місце після Конституції
України (Основного Закону) має посідати цивільне право. І це справді
так. Воно регулює ті суспільні відносини, які за своїм змістом є
життєвою тканиною суспільства.

В Україні ніколи не було свого завершеного цивільного законодавства. На
території України у різні часи діяло законодавство тих держав, до складу
яких вона входила: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої,
Російської держави, Австро-Угорщини. Багато чинників і найголовніший
серед них — відсутність власної самостійної і незалежної держави
зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське та інше
законодавство, а не українське. Але категорично стверджувати, що Україна
зовсім не мала цивільного законодавства, не можна.

Були правові традиції і норми звичаєвого права. Наприклад, Литовський
Статут у трьох його редакціях є пам’яткою не лише литовського, а й
українського та білоруського народів. Багато його норм своїм корінням
сягали у «Руську правду» часів Київської Русі. Правові звичаї
продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона входила до
складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVIII і першої
половини XIX століть: «Права, по которым судится малороссийский народ»
(1743), «Экстрат малороссийских прав» (1767), «Экстрат из указов,
инструкций и постановлений» (1786), «Собрание прав Малороссии» (1807),
«Свод местных законов западных губерний» (1837).

Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з Ф. Давидовичем було
прийнято рішення про створення окремих збірників, які б систематизували
діючі форми кримінального і цивільного права. Це була чи не перша спроба
розробити проект першого Цивільного кодексу України. «Собрание прав
Малороссии» було підготовлене на основі чинних в Україні Зерцала
Законів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебурзького та ін.

Цей збірник діяв в Україні до 1843 р. і в ньому в основному були
викладені норми цивільного права. Проте внаслідок самодержавної політики
царської Росії основним джерелом усіх галузей права в Україні в першій
половині XIX ст. став «Свод законов Российской империи» у редакції 1842
р., десятий том якого містив норми цивільного права. Але свого власного
цивільного кодексу не мала й Росія, не могла його мати й Україна.

Не мала повністю сформованого цивільного законодавства й Українська
Народна Республіка. У Законі УНР «Про порядок видання законів» від 8
грудня 1917 р. проголошувалось: «Усі закони і постанови, які мали силу
на території Української Народної Республіки до 7 жовтня 1917 p.,
оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами, постановами
Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови
Української Народної Республіки». До таких належали і норми цивільного
права «Своду законов Российской империи», що поширювалися на територію
України.

Авторське право з’явилося в Росії лише на початку XIX ст. у досить
своєрідній формі — у Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 p., в якому
за автором визнавалося виключне право на відтворення своїх творів шляхом
друку. Проте вже у законі від 8 січня 1830 р. право автора на створений
ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір
розглядався як «майно благонабуте», а його автору (або перекладачу)
довічно надавалося виключне право видання і продажу. Зазначені права
переходили до спадкоємців строком на 25 років; пізніше (1857 р.) цей
строк було подовжено до 50 років. Під час чергового перевидання десятого
тому Зводу законів Російської імперії авторське право вперше
переноситься в цей том як додаток до ст. 420. У цьому додатку авторське
право розглядається як право власності. Проте 20 березня 1911 р.
приймається закон про авторське право, який досить детально регулював
авторські відносини. Цим законом права автора були істотно врізані.

У перші роки радянської влади було прийнято ряд нормативних актів, що
регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925 р. були прийняті
«Основи авторського права» як загальносоюзний закон. Саме цим
пояснюється те, що в Україні з 1925 по 1929 pp. не було прийнято
загального закону про авторське право. В Україні у цей час приймалися
лише нормативні акти з окремих проблем авторського права, зокрема
постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 р. «Про авторський гонорар за
публічне виконання драматичних і музичних творів».

Багато положень з «Основ авторського права» були згодом перенесені в
українське законодавство про авторське право. Проте термін дії
авторського права після смерті автора було скорочено до 25 років, а в
Основах авторського права СРСР від 16 травня 1928 р. авторське право
мало чинність лише за життя автора. Основи допускали можливість
будь-якої об’єктивізації творів, на які поширювалось авторське право (як
союзного, так і республіканського законодавства), і діяли аж до другої
кодифікації цивільного законодавства. Так, в Україні діяв Закон від 6
лютого 1929 р.

Цивільний кодекс РРФСР від 11 червня 1964 р. авторське право включив
повністю. Йому присвячено IV розділ, що складається із 41 статті (ст.
475-516 ЦК РРФСР).

ЦК УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р.1 також містить
розділ IV «Авторське право», що складається із 44 статей (ст. 472—516 ЦК
УРСР). Після прийняття ЦК було прийнято ряд нормативних актів з окремих
питань, наприклад, про розмір ставок авторського гонорару за
використання тих чи інших творів, про авторські договори та ін.
Звичайно, до розділу IV цього Кодексу було прийнято ряд змін і
доповнень, але радикальним нормативним актом, що докорінно обновив
авторське право, став Закон України «Про авторське право і суміжні
права», прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р.2 Згодом було
прийнято також ряд нормативних актів, у тому числі постанови Кабінету
Міністрів України «Про мінімальні ставки авторської винагороди за
використання творів літератури і мистецтва» від 18 листопада 1994 р. №
784 та «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і
мистецтва» від 18 липня 1995 р. № 532. Верховна Рада України 31 травня
1995 р. прийняла Закон України «Про приєднання України до Бернської
конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта
від 24 липня 1971 p., зміненого 2 жовтня 1979 р.). У зв’язку з
прийняттям Закону України «Про авторське право і суміжні права» до ЦК
УРСР були внесені відповідні зміни.

Отже, авторське право в Україні почало розвиватися, хоча й під впливом
Москви, з 20-х років XX ст. До того часу власного авторського права
Україна не мала. Але й авторське право, що було започатковане у 1929 p.,
українським вважалося формально, бо воно було точною копією російського
авторського права.

Приблизно так само розвивалось і право на винаходи, промислові зразки та
інші результати технічної творчості. Першим актом, Що встановлював
загальні правила про видачу привілеїв на винаходи в царській Росії, був
маніфест 17 червня 1812 p., опублікований під назвою «Про привілеї на
різні винаходи і відкриття в художніх промислах»3. За цим Законом видача
привілеїв мала факультативний характер, і держава не зобов’язана була
надавати привілей при наявності в пропозиції певних ознак. Строк
привілею встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на 10
років. У 1833 р. було зроблено спробу істотно переробити закон 1812 р.
Проте за обома цими законами привілеї видавались на розсуд керівництва.

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від 30
березня 1870 p., що використав досвід Західної Європи, взявши за основу
її законодавство. Останнім законом царської Росії про патенти був закон
від 20 травня 1896 р. Він дотримувався перевірочної системи видачі
патентів, внаслідок якої перевірялась наявність істотної новизни. Патент
видавався на 15 років і міг переходити до інших осіб за договором або в
спадщину.

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30 червня 1919 р.
Цим декретом уперше запроваджувалося авторське свідоцтво замість
патента, а сам винахід оголошувався надбанням держави. Наступним етапом
був Закон про патенти на винаходи (1924 р.)2. У період НЕПу радянська
держава повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження
патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти
угоди. Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, що став
обов’язковим для всіх республік. Власне з цього часу законодавство про
винахідництво було тільки загальносоюзним, і Україна була позбавлена
можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати
технічної творчості.

Закон 1924 р. було замінено Законом від 9 квітня 1931 p., яким
затверджувалось Положення про винаходи і технічні удосконалення.

Цим Законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а також визнано
новий об’єкт правової охорони — технічні удосконалення. Це Положення
діяло до 5 березня 1941 p., коли постановою Раднаркому СРСР було
затверджено нове Положення про винаходи і технічні удосконалення. Це
Положення було замінено новим від 24 квітня 1959 р.2, за яким технічні
удосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті,
згадане Положення було замінено Положенням про відкриття, винаходи і
раціоналізаторські пропозиції 1973 р.3 Верховною Радою СРСР 31 травня
1991 р. було прийнято Закон СРСР «Про винаходи в СРСР»4. Цим Законом
єдиним охоронним документом було визнано патент, а сам винахід — товаром
з усіма наслідками, що з цього випливають.

Закон набрав чинності з 1 липня 1991 p., але через фактичний розпад СРСР
він майже не діяв. Проте його позитивна роль все ж мала місце — його
основні положення були сприйняті законодавствами колишніх республік,
оскільки він мав уже деякі риси ринкового характеру.

1.2 Сучасний етап розвитку права інтелектуальної власної в Україні

Тільки після проголошення незалежності в Україні почалися активні
кодифікаційні роботи, у тому числі й щодо законодавства про промислову
власність. Очевидно, першою ластівкою в цьому напрямі варто вважати
Закон України «Про власність», який у статтях 13 і 41 проголосив два
важливих положення:

1) результати інтелектуальної діяльності є об’єктами права власності;

2) дав приблизний перелік результатів інтелектуальної діяльності, яким
надається правова охорона передусім цим Законом.

Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. було затверджене
Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності
та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Одночасно велась розробка
пакета законів про правову охорону об’єктів промислової власності.

Водночас Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна визнала чинною для
себе Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, Мадридську
угоду про міжнародну реєстрацію знаків та Договір про патентну
кооперацію. Проте основу законодавства про промислову власність, мабуть,
склав Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і
науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. Хоча в цілому цей
Закон має декларативний характер, проте він проголосив ряд принципових
засад. У Законі дано визначення науково-технічної діяльності,
проголошено створення ринку науково-технічної продукції, визначаються
державні пріоритети в науково-технічній діяльності, результати
науково-технічної діяльності визначаються об’єктами права власності тих,
хто створив цей результат. Ці самі засади було покладено в основу Закону
України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р.3 У цьому
ж році було прийнято пакет законів про промислову власність, серед яких
закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»4, «Про
охорону прав на промислові зразки» , «Про охорону прав на знаки для
товарів і послуг»6 (ці закони були прийняті 15 грудня 1993 p.). Цього ж
дня було прийнято Закон України «Про племінне тваринництво»’. Трохи
раніше був прийнятий Закон України «Про охорону прав на сорти рослин»8.
Зазначені закони склали правову основу захисту прав на об’єкти
промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були прийняті й
інші, в яких тією чи іншою мірою йшлося про інтелектуальну власність.

Зокрема були прийняті закони України «Про державну таємницю» від 21
січня 1994 р.1, «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 5
липня 1994 р.2, «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10
лютого 1995 р.3 У зв’язку з прийняттям пакету законів про промислову
власність внесено відповідні зміни до ЦК України, Кодексу законів про
працю України, Митного кодексу та ін. Відповідні зміни внесено також і
до раніше прийнятих законів України.

Чи можна вважати становлення законодавства про інтелектуальну власність
України закінченим? Безумовно, ні. Процес становлення продовжується. З
прийняттям нового ЦК України виникне необхідність розробки ряду інших
законодавчих проектів.

Прийняття законів України про інтелектуальну власність — це
громадсько-політична подія в житті нашої держави. Незважаючи на те, що
прийняті закони у ряді випадків недосконалі, суперечать один одному,
часто мають місце нечіткі формулювання тощо, їхнє прийняття — явище
надзвичайної ваги.

По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розробити і прийняти
власне законодавство про інтелектуальну власність, якого вона до цього
часу не мала. Не можна вважати законодавством України про винаходи,
раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки положення, що
містяться в VI розділі ЦК УРСР, оскільки норми цього розділу копіювали
відповідне законодавство колишнього СРСР в узагальненому вигляді.

По-друге, законодавство про інтелектуальну власність значною мірою
наближене до вимог ринкової економіки. Воно визнало результати
інтелектуальної діяльності товаром, оголосило свободу в розпорядженні
цими результатами на свій розсуд тощо.

По-третє, воно дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову
систему, що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством.

По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність України не
відокремлене від відповідного законодавства країн СНД.

П’ятою визначальною рисою цього законодавства є те, що воно проголосило
результати інтелектуальної діяльності об’єктами права інтелектуальної
власності.

Незважаючи на окремі явні вади зазначеного законодавства, його все ж
слід оцінити позитивно. Безумовно, воно потребує подальшого
удосконалення. У процесі застосування законодавства виявилися і
виявляються його вразливі місця, неузгодженості тощо. Про деякі з них
варто згадати.

Важливе питання, що виникає у зв’язку з проблемою становлення
законодавства про інтелектуальну власність України, — місце цього
законодавства у новому ЦК України.

З цього приводу висловлюються різні погляди. Цікаву думку висловив
О.А.Пушкін. Він писав, що право інтелектуальної власності — це речове
право і воно не повинно викликати ніякого сумніву. Воно характеризується
такими самими рисами абсолютності і виключності. І тому, здавалося б,
логічно розділ «Право інтелектуальної власності» помістити одразу за
розділом «Право власності та інші речові права». Але слід враховувати,
що здійснення права інтелектуальної власності пов’язане з виконанням
специфічних договорів, видачею ліцензій і встановленням на їх основі
таких самих специфічних зобов’язань. Тому цей розділ треба помістити
після традиційного розділу «Зобов’язальне право».

Як зазначає Н. М. Мироненко, інститут права приватної власності
заслуговує на визнання як окремий, самостійний цивільно-правовий
інститут, проте і вона не визначила місце цього інституту в кодексі.
Вона також висловила цікаві обґрунтовані думки з приводу визнання права
інтелектуальної власності лише за творцем цієї власності. Обґрунтованим
є її твердження, що суб’єкту права інтелектуальної власності належать ті
самі правомочності — право володіння на користування і розпорядження, що
і звичайному власнику. Але не можна погодитися з твердженням Н. М.
Мироненко, що суб’єкту права інтелектуальної власності належить право на
недоторканність. Таке категоричне твердження не відповідає реальному
стану речей. Право на недоторканність мають лише автори творів науки,
літератури і мистецтва. Що стосується результатів технічної творчості,
то їх автори такого права не мають. Тому є слушною думка В. Ф. Чигиря
про те, що було б нерозумно заборонити використання науково-технічних
досягнень як вихідної бази для створення нового технічного рішення. Він
вважає, що право інтелектуальної власності має міститися після розділу
«Зобов’язальне право». Проте не можна погодитися з його твердженням, що
результати інтелектуальної діяльності не можуть бути об’єктами права
власності.

Викладені та інші зауваження щодо місця, поняття і змісту права
інтелектуальної власності, безумовно, мають важливе теоретичне і
практичне значення. Одні з них будуть враховані, інші — не будуть, але
головне у тому, що процес становлення власного законодавства України про
інтелектуальну власність продовжується.

2. Об’єкти права інтелектуальної власності

У теорії цивільного права об’єктом права прийнято вважати те, з приводу
чого виникають права. Чинне цивільне законодавство до об’єктів цивільних
прав відносить речі, в тому числі гроші і цінні папери, інше майно, в
тому числі і майнові права, роботи та послуги, результати
інтелектуальної діяльності, службові та комерційні таємниці, особисті
немайнові блага, а також інші матеріальні та нематеріальні блага (статті
177—201 ЦК України).

Результати інтелектуальної діяльності охоплюють будь-які результати
творчості. Об’єктом цивільного права може бути такий результат
інтелектуальної діяльності, який відповідно до чинного законодавства
об’єктом права інтелектуальної власності може бути і не визнаний.

Поняття об’єкта цивільного права і поняття об’єкта права інтелектуальної
власності між собою істотно відрізняються. Об’єктом цивільного права
може бути будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності, а
об’єктом права інтелектуальної власності може бути тільки той творчий
результат, що відповідає вимогам чинного законодавства.

Поняття «результати інтелектуальної діяльності» охоплює ряд конкретних
результатів: твори у галузі науки, літератури і мистецтва, об’єкти
суміжних прав; виконання фонограми, відеограми, програми (передачі)
організацій мовлення, об’єкти промислової власності, винаходи, корисні
моделі, промислові зразки, селекційні досягнення, інформація,
компонування інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції,
комерційні найменування, торговельні марки, географічне походження
товарів та інші результати інтелектуальної діяльності, що можуть
приносити користь людям. Перераховані об’єкти уже є об’єктами правової
охорони, оскільки вони визнані державою такими. Але далеко не всі
результати інтелектуальної діяльності є об’єктами права інтелектуальної
власності. Останніми можуть бути лише ті результати, що одержали правову
охорону.

Слід відрізняти об’єкти цивільного права, об’єкти права інтелектуальної
власності і результати інтелектуальної діяльності. Останнє поняття часто
вживають у значенні об’єкта інтелектуальної власності чи об’єкта
правової охорони. Проте це різні поняття.

Слід виокремити такий результат інтелектуальної діяльності як відкриття.
Відкриття — це встановлення закономірностей, властивостей і явищ
матеріального світу, що є вищим науковим досягненням і має велике
значення для всього людства. Тому відкриття не може бути об’єктом
будь-якого виключного права будь-якої особи чи держави. Особа чи держава
може лише закріпити за собою авторський чи державний пріоритет.
Відкриття стає надбанням людства і може бути використаним будь-ким без
будь-якого дозволу його автора чи авторів і без виплати будь-якої
винагороди.

У колишньому СРСР правовій охороні належало лише авторство і пріоритет у
формі диплома на відкриття, але диплом не закріплював ні за автором, ні
за державою ніяких виключних прав на відкриття. Разом з дипломом авторам
видавалась заохочувальна винагорода.

В Україні ставлення до відкриття двозначне. З одного боку, ЦК України
(ст. 420) та інші законодавчі акти визнають відкриття об’єктом правової
охорони. З іншого боку, чинним законодавством України про інтелектуальну
власність відкриття не визнаються об’єктом правової охорони. Але
незалежно від цього відкриття були, є і будуть вищим результатом
наукової діяльності. ЦК України наукові відкриття визнав.

3. Суб’єкти права інтелектуальної власності

Суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути також спадкоємці,
інші фізичні і юридичні особи, до яких право інтелектуальної власності
переходить згідно із законом чи договором, держава.

Спадкоємці можуть стати суб’єктами права інтелектуальної власності
згідно із законом або заповітом. Лише Закон України «Про авторське право
і суміжні права» (єдиний) містить статтю про спадкування авторських і
суміжних прав у спадщину. Стаття 29 цього Закону «Перехід акторського
права у спадщину» проголошує: «Майнові права авторів та інших осіб, які
мають виключне авторське право, переходять у спадщину. Не переходять у
спадщину особисті немайнові права автора». Разом з тим спадкоємці
відповідно до цього Закону наділяються правом захищати авторство на
твір, протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також
будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та
репутації автора.

Інші закони про інтелектуальну власність не містять норм про перехід
майнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності у спадщину,
проте це зовсім не означає, що майнові права суб’єктів права
інтелектуальної власності не можуть передаватися у спадщину. Закон
України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» містить таку
норму: «Власник патенту може передавати на підставі договору право
власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає його
правонаступником» (п. 6 ст. 28). Така сама норма міститься і в інших
патентних законах. Деякі закони України про інтелектуальну власність не
містять і таких норм. Не містить такої норми і ЦК України.

Із норми про те, що власник патенту може передавати свої майнові права
іншим особам на підставі договору, випливає, що власник цих прав може
ними розпорядитися будь-яким іншим чином. Отже, він може свої майнові
права заповісти будь-якій іншій особі. Якщо ж такого розпорядження
власника патенту (заповіту) немає, то ці права переходять до спадкоємців
за законом.

Коло спадкоємців, до яких переходять майнові права власника патентів,
визначається чинним цивільним законодавством.

Проте із цього загального правила є один виняток. Закон України «Про
охорону прав на зазначення походження товарів» не визнає права власності
(чи іншого виключного права) на зазначення походження товарів за
суб’єктами, які цими правами користуються. Правом на одне і те саме
зазначення походження товарів можуть користуватися декілька осіб.
Об’єктом спадкування не може бути річ (об’єкт), що не є об’єктом права
власності спадкодавця.

Відповідно до чинного законодавства України про інтелектуальну власність
правонаступниками творців можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи,
які стають ними згідно з договором або законом. Так, Закон України «Про
авторське право і суміжні права» містить ст. 31 «Передача (відчуження)
майнових прав суб’єктів авторського права». Наведена стаття проголошує,
що майнові права можуть бути передані автором або іншою особою, яка має
авторське право, іншій особі повністю чи частково. Передача майнових
прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється
авторським договором. Наведена норма все ж не містить відповіді на
запитання, чи може автор або інша особа, якій належить авторське право,
продати свої майнові права на твір іншій особі. У практиці такі випадки
відомі.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» чітко й
однозначно (п. 6 ст. 28) проголошує, що власник патенту може передавати
на підставі договору право власності на винахід (корисну модель)
будь-якій особі, яка стає його правонаступником. Такі норми містять й
інші патентні закони України.

Отже будь-які результати інтелектуальної, творчої діяльності, що
охороняються законом, визнані товаром. Щодо цього товару можуть
вчиняться будь-які цивільно-правові угоди. Тобто майнові права авторів
на твори науки, літератури і мистецтва можуть бути об’єктом
купівлі-продажу та інших цивільно-правових угод. Однією зі сторін у
такій угоді може бути будь-яка фізична чи юридична особа, яка стає
правонаступником творця будь-якого об’єкта інтелектуальної власності.

Правонаступником може бути й держава. За Законом України «Про авторське
право і суміжні права» (ст. ЗО) твори після закінчення строку їх
правової охорони стають надбанням суспільства. Це означає, що такі твори
можуть бути використані будь-якою фізичною чи юридичною особою без
будь-якого дозволу і без виплати винагороди за їх використання. Проте
користувачі зобов’язані оберігати право авторства, право на ім’я,
протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а
також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і
репутації автора.

Що ж слід розуміти під поняттям «суспільство»? У широкому значенні цього
слова суспільство — це сукупність форм сумісної діяльності людей, що
склалося історично. У вузькому — історично конкретний тип соціальної
системи. Тобто, коли твір стає надбанням суспільства, то це означає, що
авторське право на нього конкретної особи перестало існувати — воно
перейшло до суспільства. Все ж найчастіше суб’єктом такого права стає
держава. Такий висновок можна зробити з наступної норми (п. З ст. ЗО).
Кабінетом Міністрів України можуть встановлюватися спеціальні
відрахування до фондів творчих спілок України за використання на
території України творів, що стали суспільним надбанням.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» містить поняття
«інші особи, які мають авторське право». Якщо ці особи мають авторське
право, то вони безперечно є суб’єктами авторського права. До цих осіб
передусім належить роботодавець — він не є правонаступником автора.
Закон наділяє його авторським правом за наявності певних умов.

Авторським правом наділені також у певній мірі особи, в яких воно
виникло на підставі ліцензійного договору — ліцензіати. Вони також не є
правонаступниками, але за договором мають певні авторські права.

Проте Закон містить й інше визначення особи, яка має авторське право і
суміжні права. За визначенням це є автор або виконавець у разі, коли
майновими правами володіє автор або виконавець, а також фізична або
юридична особа, якій було передано майнові права. З цього визначення
важко збагнути, хто є тією «іншою особою, яка має авторське право». Коли
сам автор володіє своїми майновими правами, то його немає підстав
вважати іншою особою, яка має авторське право. Якщо ж майнові права
автора передані іншій особі, то це є не що інше як правонаступництво,
адже майнові права можуть бути передані іншій особі лише за договором.
Правонаступництвом у цивільному праві визнається перехід прав і
обов’язків від однієї особи до іншої, у тому числі і за договором.

ЦК України (ст. 435) передбачає більш широке коло осіб, які можуть мати
авторські права. До цього кола ЦК України відносить авторське право
упорядників та інших складених творів, авторів похідних та колективних
творів.

Авторське право належить авторові збірника та інших складених творів
(упорядникові) на здійснений ним підбір і розташування матеріалів, що є
результатом творчої праці (упорядкування).

Похідними творами визнаються переклади, переробки, аранжування або інші
переробки. Особи, які здійснили переклад, переробку або аранжування,
визнаються авторами саме цих творів — перекладу, переробки або
аранжування. Вони не є авторами первісних творів, але мають авторські
права.

Те саме стосується і про колективний твір. Видавці енциклопедій,
енциклопедичних словників, періодичних збірників і збірників, що
продовжуються, наукових праць, газет, журналів та інших періодичних
видань не визнаються авторами цих творів. Але їм належить виключне право
на використання таких видань у цілому. Виключні права на використання —
це і є майнові права. Отже, видавець зазначених видань не визнається
автором видання в цілому, але він є тією особою, яка має авторське
право.

Патентні закони України не знають такого суб’єкта як інша особа, яка має
патентні права. Цим законам відомий один суб’єкт патентних прав —
патентовласник. Проте з цього загального правила також є винятки.
Патентному праву відома така особа (суб’єкт права) як першокористувач.
Ним визнається будь-яка особа, яка до дати подання заявки до Установи
або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету, в інтересах своєї
діяльності з комерційною метою використала в Україні технологічне
(технічне) вирішення, тотожне заявленому об’єкту промислової власності,
чи здійснила значну і серйозну підготовку до такого використання,
зберігає право на безоплатне продовження цього використання або на
використання об’єкта промислової власності, як це передбачалося
зазначеною підготовкою (право попереднього користування).

Суб’єктом патентного права може стати особа за рішенням суду. Відповідно
до ст. ЗО Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»
суд може у передбачених Законом випадках примусити власника патенту
укласти із заінтересованою особою договір невиключної ліцензії.

4. Права та обов’язки суб’єктів інтелектуальної власності

Результати інтелектуальної діяльності стають об’єктами правової охорони
лише за однієї необхідної умови — цей результат має відповідати вимогам
закону. За цією вимогою всі об’єкти інтелектуальної власності
поділяються на три групи:

1) твори науки, літератури і мистецтва та суміжні права;

2) об’єкти промислової власності, що потребують спеціальних експертиз;

3) об’єкти промислової власності та деякі засоби індивідуалізації
учасників цивільного обороту, товарів і послуг, що підлягають державній
реєстрації.

Право інтелектуальної власності на твори науки, літератури і мистецтва
виникає із самого факту створення твору. Стаття 11 п. 2 Закону України
«Про авторське право і суміжні права» проголошує: «Для виникнення і
здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке
інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших
формальностей». Проте за бажанням автор для засвідчення свого авторства
або будь-якої виключної правомочності може зареєструвати ці права в
офіційному державному реєстрі. Твір науки, літератури і мистецтва стає
об’єктом правової охорони незалежно від того, чи оприлюднений він, чи не
оприлюднений. Не мають значення його обсяг, мета, призначення, жанр, а
також спосіб відтворення, виражений в усній, письмовій чи будь-якій
іншій формі.

Дещо інші вимоги висуваються до суміжних прав. Об’єкти суміжних прав
(виконання творів, фонограми, відеограми, передачі організацій мовлення)
стають об’єктом правової охорони, якщо вони вперше оприлюднені на
території України або оприлюднені на території України протягом 30 днів
від дня їх оприлюднення в іншій державі. Права організацій мовлення
охороняються чинним законодавством, якщо зазначені організації мають
офіційне місцезнаходження на території України і здійснюють передачі за
допомогою передавачів, розташованих на території України.

Суміжні права іноземних юридичних і фізичних осіб охороняються в Україні
відповідно до міжнародних договорів.

4.1 Авторське право

Авторське право має чинність на території України незалежно від
громадянства і постійного місця проживання авторів, твори яких вперше
опубліковані або не опубліковані, але перебувають в об’єктивній формі на
території України. Авторське право України поширюється також і на твори,
які вперше були опубліковані в іншій країні, але протягом ЗО днів після
цього опубліковані в Україні, незалежно від громадянства і постійного
місця проживання автора.

Авторам, які є громадянами України або не є громадянами України, але
мають постійне місце проживання в Україні, надається правова охорона
незалежно від того, на якій території вперше були опубліковані їх твори.

Чинність авторського права поширюється також і на інших осіб, які
визнаються суб’єктами авторських відносин.

У суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності — це особисті
немайнові і майнові права, що відповідно до чинного законодавства
належать авторам того чи іншого результату інтелектуальної діяльності.
Зазначені суб’єктивні права за своїм змістом схожі, проте мають певні
відмінності залежно від видів інтелектуальної діяльності.

Початок виникнення суб’єктивних прав на об’єкти інтелектуальної
власності за видами цієї діяльності не збігається. Істотна різниця у
цьому є між авторським правом і правом промислової власності. Авторське
суб’єктивне право виникає на твори науки, літератури і мистецтва з
моменту надання цьому твору об’єктивної форми. Суб’єктивні суміжні права
виникають: суб’єктивне право виконавців — з моменту виконання твору;
суб’єктивне право виробників фонограм — з моменту першої фіксації;
суб’єктивні права організацій мовлення — з моменту першої передачі в
ефір.

Щодо об’єктів промислової власності, то чинне законодавство про
промислову власність (у тому числі і на засоби індивідуалізації
учасників цивільного обороту, товарів і послуг) по-різному визначає
початок виникнення суб’єктивних прав.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» у п. 1 ст.
28 проголошує: «Права, що випливають з патенту, діють від дати
публікації відомостей про його видачу». Таку саму норму містить і Закон
України «Про охорону прав на промислові зразки». Проте звертає на себе
увагу певна неузгодженість виникнення суб’єктивних прав на зазначені
об’єкти промислової власності. Патент на винахід починає свою чинність з
моменту подання заявки до Установи. Чинність патенту на промисловий
зразок також починається від дати подання заявки до Установи. Стаття 6
Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»
проголошує, що право власності на винахід і корисну модель також виникає
від дати подання заявки до Установи, оскільки це право засвідчується
патентом.

Отже, чинність патенту і проголошене ним право власності на винахід,
корисну модель і промисловий зразок виникають від дати подання заявки.
Особисті немайнові та майнові права на ці самі об’єкти промислової
власності, що випливають із патенту, виникають від дати публікації
відомостей про видачу патентів. А хіба право власності не майнове право?
Постає питання і про особисті немайнові права — з якого моменту вони
виникають? Відповіді на ці запитання законодавство, на жаль, не має.

Суб’єктивні права на знаки для товарів і послуг відповідно до Закону
України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» виникають від
дати подання заявки до Установи. Ці права, що випливають зі свідоцтва
(ст. 16 Закону), набувають чинності від дати подання заявки за умови
сплати відповідного збору. Свідоцтво надає його власнику виключне право
на користування і розпорядження знаком на свій розсуд. Але ж самого
знака ще немає. Заявка на нього ще тільки розглядається і процес її
розгляду може тривати два і більше років. Проте власник свідоцтва уже
має право ним користуватися і розпоряджатися, хоча ще не відомо, чи буде
заявлене позначення визнано знаком для товарів і послуг.

У місячний строк від дати державної реєстрації прав на сорт (ст. 35
Закону України «Про охорону прав на сорти рослин») авторові видається
свідоцтво про авторство на сорт, а заявникові видається патент.
Тимчасова правова охорона у межах наданого з заявкою опису сорту
надається від дати подання заявки.

Закони України «Про племінне тваринництво» та «Про внесення змін до
Закону України «Про племінне тваринництво» вказівок про час виникнення
суб’єктивних прав на селекційні досягнення у тваринництві не містять.

Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»
момент виникнення суб’єктивних прав на зазначені топографії пов’язує з
моментом внесення відомостей про топографію інтегральної мікросхеми до
Реєстру. Саме з цього моменту ст. 16 цього Закону надає власнику
зареєстрованої топографії ІМС виключне право використовувати топографію
ІМС на свій розсуд.

Таку саму норму містить Закон України «Про охорону прав на зазначення
походження товарів». Стаття 17 цього Закону встановлює, що права, які
випливають із реєстрації кваліфікованого зазначення походження товарів,
та (або) права на його використання діють від дати реєстрації.

Отже, два закони встановлюють початок виникнення суб’єктивних прав на
об’єкти промислової власності від дати опублікування відомостей про
видачу патентів. Два інших — від дати подання заявки на видачу
охоронного документа, ще два — з моменту державної реєстрації заявленого
документа. Такий порядок визначення початку виникнення суб’єктивних прав
на об’єкти промислової власності не можна визнати логічним. Він не
зумовлений якими-небудь характерними особливостями об’єктів, що
заявляються.

4.2 Суб’єктивні авторські права

Більш принципові відмінності є в порядку визначення суб’єктивних
авторських прав і суб’єктивних прав на об’єкти промислової власності.
Перші, як уже не раз підкреслювалося, виникають з моменту надання
об’єктивної форми творам науки, літератури і мистецтва або з початку
вчинення дії, результатом якої виникають об’єкти суміжних прав. Для
засвідчення авторських і суміжних прав законодавство не вимагає
виконання будь-яких формальностей.

Щодо виникнення суб’єктивних прав на об’єкти промислової власності, в
тому числі і на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту,
товарів і послуг, чинне законодавство вимагає виконання певних юридичних
дій, без яких зазначене право просто не виникає. Система юридичних дій
об’єднує:

— подання заявки на пропозицію, яку заявник має намір через відповідний
державний орган визнати тим чи іншим об’єктом інтелектуальної власності;

— здійснення необхідних експертиз заявок на видачу охоронного документа
на той чи інший об’єкт інтелектуальної власності;

— у разі позитивних результатів проведених експертиз здійснення
державної реєстрації заявленого і атестованого об’єкта промислової
власності;

— видача відповідного охоронного документа, що засвідчує виникнення
суб’єктивних прав на об’єкт промислової власності.

Новим ЦК України не внесено чіткості щодо моменту виникнення
суб’єктивних прав інтелектуальної власності на окремі об’єкти. Так, ч. 2
ст. 425 встановила, що майнові права інтелектуальної власності є чинними
протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.
Тобто початок перебігу цих строків визначається щодо окремих об’єктів
права інтелектуальної , власності.

ЦК України поділив усі майнові права інтелектуальної власності на просто
майнові і виключні майнові.

Щодо об’єктів авторського права, виконань, фонограм, відеограм і програм
мовлення момент виникнення суб’єктивних прав інтелектуальної власності
визначається однаково незалежно від їх поділу на виключні і невиключні:

на твори науки, літератури і мистецтва — з 1 січня року, що настає за
роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших
співавторів (ч. 1 ст. 446);

на виконання — з 1 січня року, наступного за роком здійснення першого
запису виконання, а за відсутності такого запису — з 1 січня року,
наступного за роком здійснення виконання (ч. 1 ст. 456);

на фонограму, відеограму — з 1 січня року, наступного за роком
вироблення фонограми, відеограми (ч. 2 ст. 456);

на програму мовлення — з 1 січня року, наступного за роком її першого
здійснення (ч. З ст. 456).

Щодо об’єктів промислової власності, то ЦК України визначає момент
виникнення права інтелектуальної власності по-різному залежно від того,
виключні це права чи не виключні.

Щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків, компонування
інтегральних мікросхем майнові права інтелектуальної власності виникають
від дати, наступної за датою їх державної реєстрації, а виключні майнові
права інтелектуальної власності — від дати подання заявки до Установи
(статті 465, 475 ЦК України).

Слід зазначити, що йдеться про суб’єктивні права саме на об’єкти
промислової власності, що виникають лише на підставі рішення
відповідного державного органу про визнання заявленої пропозиції тим
об’єктом, на який претендував заявник. У заявника є й інші суб’єктивні
права, що виникають ще до визнання пропозиції тим чи іншим об’єктом
промислової власності. Це право на подання заявки, на її зміну, заміну,
відкликання тощо. Про них йтиметься пізніше.

У теорії цивільного права всі суб’єктивні права прийнято поділяти на
особисті немайнові і майнові права. Цей поділ стосується і об’єктів
інтелектуальної власності.

Стаття 423 ЦК України наводить перелік особистих немайнових прав
інтелектуальної власності:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником
тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта
права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені
законом.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві
об’єкта права інтелектуальної власності. Проте у випадках, передбачених
законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть
належати іншим особам, наприклад, спадкоємцям, творчим спілкам.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть
відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.

Автору твору науки, літератури і мистецтва належать особисті немайнові
права, наведені вище, а також право:

1) вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням

твору, якщо це можливо;

2) забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору;

3) обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;

4) на недоторканність твору.

За своїм змістом особисті немайнові права суб’єктів авторського права і
суміжних прав та суб’єктів промислової власності в певній мірі не
збігаються, тому їх варто розглянути окремо.

4.3 Немайнові права

Особисті немайнові права на твори науки, літератури і мистецтва
визначені ст. 438 ЦК України.

Право авторства полягає в тому, що лише дійсний творець того чи іншого
твору науки, літератури і мистецтва має право називати себе автором
створеного ним твору. Це право абсолютне, оскільки йому кореспондують
обов’язки всіх і кожного утримуватися від порушення даної правомочності
автора. Право авторства засвідчує факт створення даного твору конкретною
особою, а це має значення для суспільної оцінки як твору, так і особи
автора.

У теорії цивільного права право авторства прийнято визначати як юридично
забезпечену можливість даної конкретної особи вважати себе автором твору
і вимагати визнання цього юридичного факту від інших осіб. Визнання
права авторства за тією чи іншою особою є своєрідним засобом
індивідуалізації творчої праці, а також формою суспільного визнання
твору результатом інтелектуальної діяльності за конкретною особою, що
має важливе значення для самого автора.

Право авторства не потребує для його визнання будь-якої формалізації.
Воно породжується самим фактом створення твору. Авторство не
відчужуване, його не можна передати іншим особам, але від нього не можна
й відмовитися.

Слід відрізняти право авторства від просто авторства. Право авторства
належить, як уже зазначалось, певній особі, яка створила твір. Зміст
твору певною мірою характеризує самого автора, його особистість. Право
авторства належить автору протягом його життя і після смерті. Авторство
не припиняється ніколи. Воно продовжує жити і без автора. Авторство Т.
Г. Шевченка, як і багатьох інших видатних авторів, буде існувати вічно,
як, наприклад, твори стародавніх римських юристів. Як об’єктивно існує
старогрецька «Іліада», так само об’єктивно існує авторство Гомера.

Авторство визнається й охороняється і після смерті автора.

Право авторства зумовлює всі інші авторські права.

Право на авторське ім’я. Право на авторське ім’я включає у це поняття
кілька правомочностей автора. Воно надає автору право обнародувати свій
твір під власним іменем; видати твір під вигаданим іменем (псевдонімом)
або взагалі без згадування свого імені (анонімно). Отже, автор має право
забороняти згадувати своє ім’я під час використання його твору, якщо він
з тих чи інших причин цього не бажає.

Автор має право вимагати називати його ім’я і авторство при будь-якому
використанні його твору. Ім’я автора не згадується при використанні його
твору лише у тих випадках, коли це неможливо з технічних причин.

Право на вибір способу зазначення імені автора, а також на розкриття
псевдоніма або аноніма є особистим правом автора. Лише у разі, коли
автор у своєму творі порушив чиїсь права (наприклад, образив когось), на
вимогу слідчих органів або суду видавництво, редакція газети чи театр,
кому відоме справжнє ім’я автора, можуть розкрити його псевдонім чи
анонім.

Автор має право вимагати від користувачів, щоб його ім’я згадувалося чи
позначалося при кожному використанні твору, наприклад, при виданні книги
ім’я автора має бути зазначене на кожному примірнику, воно має
згадуватися при кожному публічному виконанні, при цитуванні, передачі по
радіо чи телебаченню. При цьому автор може просити при зазначенні його
імені вказувати також його титули, звання тощо. При виданні, наприклад,
наукової роботи може зазначатися науковий ступінь і вчене звання автора,
при виданні військових мемуарів — військове звання автора та інші
почесні звання, наприклад, генерал Лелюшенко, Герой Радянського Союзу.
Але такі додатки до імені автора можуть здійснюватися лише з дозволу
самого автора.

Ім’я автора може зазначатися прізвищем та його ініціалами або
зазначенням імені і прізвища. Наприклад, Максим Рильський.

Автор має право вимагати, щоб при використанні твору не перекручувалося
його ім’я.

При використанні твору, створеного кількома авторами, їх імена
зазначаються у такій послідовності, яку вони визначають за своєю згодою.

Авторство твору може позначатися спеціально вигаданим ім’ям —
псевдонімом, наприклад, Остап Вишня, Іван Ле та ін. Псевдонімом можуть
користуватися також автори спільної праці. Вносити будь-які зміни у
позначення імені автора без його згоди не допускається.

Проте право на позначення свого імені псевдонімом в окремих випадках
може бути обмежено. Такі обмеження можуть мати місце у разі порушення
норм моралі, образливого характеру твору. Не прийнято використовувати
псевдонім, який може ввести в оману споживача, наприклад,
використовувати як псевдонім ім’я відомого автора.

Нарешті, автор має право взагалі не зазначати своє ім’я, тобто
обнародувати твір без зазначення свого імені або зазначити його лише
ініціалами. В окремих випадках видавець має право не зазначати ім’я
автора, але лише з його згоди. Справжнє ім’я аноніма може бути розкрито
лише з дозволу суду.

Нерідко автори бажають свій твір присвятити певним особам (батькам,
певній організації тощо) або певним подіям чи датам. Це питання чинним
законодавством України не врегульовано, проте і не забороняється, хоча
видавці йдуть на це без задоволення. Присвята автора має бути узгоджена
в авторському договорі. Нарівні із зазначенням імені автора твору, який
був створений за завданням роботодавця (службовий твір), зазначається
ім’я (найменування) роботодавця.

Одним із досить важливих особистих немайнових прав автора є його право
протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або
будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації
автора. Раніше це право називалося право на недоторканність.

Автор не тільки має право на свій твір, він також несе відповідальність,
принаймні моральну перед суспільством, за зміст твору, його художній
рівень тощо. У будь-якому творі в тій чи іншій мірі відображається
індивідуальність автора, його світосприйняття, бачення реальності тощо.
Тому він не може допускати, щоб цей прояв його індивідуальності був би
ким-небудь переіначений. Тому Закон встановив право автора на
недоторканність його творіння.

Наведена норма Закону передбачає протиправність таких дій, що можуть
розцінюватися як порушення особистих немайнових прав автора:
перекручення твору; спотворення твору; інша будь-яка зміна твору;
будь-яке інше посягання на твір, що може зашкодити честі і репутації
автора.

Зазначені дії можуть стосуватися не лише змісту твору, а також його
назви та позначення імені автора. Не допускається також без дозволу
автора супроводжувати твір при його виданні ілюстраціями, передмовами,
коментарями і будь-якими іншими поясненнями, доповнювати або
скорочувати. За типовими видавничими договорами раніше не дозволялося
без згоди автора визначати малюнок і навіть колір обкладинки.

Проте особи, на яких законом покладається обов’язок захищати твір від
таких неправомірних дій, можуть видавати дозвіл на внесення до твору
змін і доповнень, що не можуть докорінно змінювати творчий задум творця.
На наш погляд, така практика не суперечить чинному законодавству.

У разі смерті автора недоторканність твору охороняється особою,
уповноваженою на це автором. За відсутності такого уповноваженого
недоторканність твору охороняється спадкоємцями автора, а також іншими
заінтересованими особами, серед яких можуть бути творчі спілки, творчі
фонди тощо.

Разом з тим слід зазначити, що право автора чи його спадкоємців на
недоторканність твору має свої межі. Інколи чинний Закон про авторське
право допускає можливість використовувати лише окремі частини твору,
наприклад, цитування, використання окремих частин з навчальною метою
тощо. Можна з інформаційною метою відтворювати окремі частини твору. Усі
такі випадки використання твору передбачені Законом. Не вважається
порушенням цього права і творча інтерпретація твору виконавцем або
режисером-постановником, якщо при цьому не вносяться зміни у форму і
зміст твору. Пародії і стилізації також не визнаються порушенням
цілісності твору. Особисті немайнові права суб’єктів промислової
власності. Патентні закони України не виділяють особисті немайнові права
власників патентів і свідоцтв в окрему групу. Але це не означає, що
власники патентів таких прав не мають. За своїм змістом і характером
вони відрізняються від особистих немайнових прав суб’єктів авторського
права і суміжних прав.

До особистих немайнових прав суб’єктів промислової власності можна
віднести: право першого заявника; право винахідника на те, щоб його не
згадували як винахідника даного винаходу; право на подовження пропущених
строків; право на внесення до заявки доповнень, змін і уточнень; право
на участь у розгляді заявки; право на пріоритет; право на оскарження
будь-яких рішень у заявці тощо. Цей перелік варто доповнити правом
авторства і правом на назву об’єкта промислової власності, які, на наш
погляд, є найбільш важливими.

Право авторства на будь-який об’єкт промислової власності (за винятком
засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, торговельної
марки) є таким самим як і суб’єктів авторського права і суміжних прав.
Воно полягає в тому, що автор рішення у сфері промислової власності має
право вимагати від усіх, хто користується цим об’єктом, щоб його
визнавали автором цього рішення. Ім’я автора об’єкта промислової
власності має називатися також і при будь-якому іншому використанні
цього об’єкта.

Автор технічного рішення має право вимагати, щоб його не згадували як
автора цього рішення при будь-якій публікації.

Право авторства має абсолютний і виключний характер, є невідчужуваним як
і будь-яке інше особисте немайнове право. Абсолютний характер авторства
технічного рішення проявляється у тому, що автор має право вимагати від
усіх визнання його розробником даного рішення. Виключність цього права
полягає у тому, що лише автор даного технічного рішення має право
власності (чи інше виключне право) на цей об’єкт.

З правом авторства тісно пов’язане право на авторське ім’я, яким слід
визнавати забезпечену законом можливість творця технічного рішення
вимагати, щоб його ім’я як розробника даної пропозиції згадувалося у
будь-яких публікаціях, що стосуються даної розробки.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» у п. 5 ст.
8 зазначає, що винахіднику належить право авторства, яке є невід’ємним
особистим правом і охороняється безстроково. Винахідник має право також
на присвоєння свого імені створеному ним винаходу чи корисній моделі.
Наведена норма говорить лише про можливість присвоєння винаходові чи
корисній моделі власного імені винахідника. На наш погляд, немає
правових перешкод, якщо винахідник чи інший розробник технічного рішення
попросить про присвоєння технічному рішенню спеціальної назви,
наприклад, АН-24, АН-70 тощо.

Норма про присвоєння імені чи спеціальної назви міститься також у Законі
України «Про охорону прав на сорти рослин». Стаття 13 цього Закону
встановлює чіткі і досить суворі вимоги до назви сорту.

Отже, автор об’єкта промислової власності має особисте немайнове право
на присвоєння свого імені або спеціальної назви розробленому ним
об’єкту.

Право першого заявника. Інколи трапляються випадки, коли один і той
самий об’єкт промислової власності одночасно розроблено двома або
кількома особами незалежно один від одного. У такому разі постає
питання: кого слід визнати першим, кому належатиме свій внутрішній
пріоритет. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»
у ст. 11 проголошує, що якщо винахід чи корисну модель створено двома чи
більше винахідниками незалежно один від одного, то право на одержання
патенту (деклараційного патенту) на цей винахід чи деклараційного
патенту на корисну модель належить заявнику, заявка якого має більш
ранню дату її подання до Установи або, якщо заявлено пріоритет, більш
ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається
відкликаною, не відкликана або за якою не прийнято рішення про відмову у
видачі патенту.

Такі самі норми містяться і в інших патентних законах України

Право на подання заявки на будь-який об’єкт промислової власності не
може розглядатися як особисте немайнове право, оскільки це право автор
технічного рішення може передати будь-якій третій особі. Воно може
перейти за правом спадкування до спадкоємців, а також може належати
роботодавцеві.

Проте заявникові належить право брати участь особисто чи через
представника у розгляді поданої ним заявки. Стаття 16 Закону України
«Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» у п. 2 надає право з
власної ініціативи особисто або через свого представника брати участь у
розгляді питань, що виникли під час проведення експертизи. Це право
також є особистим і невідчужуваним немайновим. Воно належить лише
заявникові, який не може його передати будь-якій іншій особі. Доручення
представникові заявника взяти участь у розгляді заявки не є відчуженням
цього права. З правом заявника на участь у розгляді його заявки тісно
пов’язане ще одне особисте немайнове право того самого заявника — право
на внесення до заявки виправлення та уточнення. Це право закріплено у
тій самій ст. 16 Закону про винаходи. Подібні норми містяться також і в
інших патентних законах.

Право на пріоритет є також особистим немайновим правом заявника, яке має
лише він і яке не може бути передано іншим особам окремо від заявки.
Нагадаємо, що йдеться про конвенційний пріоритет, який встановлено
Паризькою конвенцією з охорони промислової власності. Він полягає в
тому, що заявник — громадянин однієї держави-учасниці Паризької
конвенції, який подав уперше заявку на об’єкт промислової власності у
своїй країні чи іншій країні-учасниці Паризької конвенції, зберігає за
собою право подати заявку на цей самий об’єкт промислової власності в
іншій країні-учасниці Паризької конвенції з пріоритетом за вперше
поданою заявкою. Таке право належить усім заявникам на об’єкти
промислової власності, але строки збереження пріоритету різні, про що
уже йшлося.

Як і всі особисті немайнові права це право є також виключним, абсолютним
і невідчужуваним.

Право заявника на продовження пропущених строків, що стосуються розгляду
заявки. Усі патентні закони України містять норми, що надають заявникові
право просити Установу продовжити будь-які строки розгляду заявки, якщо
вони були пропущені з тих чи інших причин заявником. Зазначені строки
можуть стосуватися різних етапів розгляду заявки. Чинне законодавство
України про промислову власність надає право заявникові на продовження
цих строків. Порядок їх продовження встановлюється законодавством.

Право на оскарження рішення щодо заявки. Чинне законодавство України про
промислову власність надає право заявникові оскаржити будь-яке рішення,
прийняте Установою щодо заявки, у тому числі і до суду.

При Державному департаменті інтелектуальної власності є спеціально
створена Апеляційна палата, яка має своїм основним завданням розгляд
спорів, що виникають у процесі розгляду заявки. Будь-який заявник може
звернутися до цієї Палати зі скаргою на будь-яке рішення Установи з
приводу його заявки. Скаржник може це зробити не пізніше шести місяців
від дати одержання ним рішення Установи чи копій патентних матеріалів,
надісланих йому на його вимогу.

Порядок розгляду заперечень чи скарг Апеляційною палатою встановлений
Положенням про Апеляційну раду від 28 лютого 1996 р.

Патентні закони України містять й інші норми про особисті немайнові
права творців науково-технічних досягнень.

Своєрідність особистих і не майнових прав суб’єктів промислової
власності полягає в тому, що зазначені права можуть належати не тільки
творцю цього об’єкта промислової власності, а й іншим особам, передусім
заявникам, спадкоємцям, роботодавцям. Проте зазначені особи, які можуть
бути суб’єктами особистих немайнових прав, не є правонаступниками
автора. Вони чинним законодавством наділені цими особистими немайновими
правами і, отже, є суб’єктами цих прав згідно із законом.

Особисті немайнові права усіх авторів мають моральний характер, вони є
основою для суспільної оцінки того чи іншого автора та оцінки його
вкладу в розвиток науки, культури, мистецтва та в прискорення
науково-технічного прогресу.

Особливість особистих немайнових прав на об’єкти промислової власності
полягає в тому, що більшість із них виникають ще до видачі охоронного
документа.

4.4 Майнові права

За своєю вагомістю майнові права суб’єктів права інтелектуальної
власності є найбільш важливими. Далеко не всі автори шедеврів
інтелектуальної діяльності створюють їх заради свого особистого
морального задоволення, хоча такі також не виключаються. Переважна
більшість творців, яким Бог дав талант, використовують цей дар для
здобуття певної вигоди для себе та для своїх близьких. Адже творіння,
творчий процес — це, передусім, важка і копітка праця, якою певна група
людей здобуває собі хліб насущний. І такого визнання не варто боятися чи
осуджувати його. Це природна об’єктивна властивість людей — прагнути
забезпечити собі гідний рівень життя-буття.

Тому варто визнати, що здебільшого мета інтелектуальної творчої праці —
це здобуття певних матеріальних благ. Саме тому законодавство всіх країн
прагне належним чином забезпечити творців відповідними матеріальними
благами і правами за використання їх творінь. Одні країни, економічно
більш розвинені, надають творцям більше матеріальних благ і відповідних
прав, інші — менше. Але в усьому світі творці нового, суспільно
значимого наділені певними правами, у тому числі майновими. Майнові
права творців наділяють їх юридично забезпеченою можливістю одержувати
певні матеріальні блага за рахунок монопольного використання результатів
інтелектуальної діяльності. Законодавства багатьох країн, крім майнових
прав, наділяють творців також певними майновими пільгами. Така увага до
творців нового зрозуміла, адже використання результатів інтелектуальної
діяльності у значній, а може навіть вирішальній мірі, визначає рівень
соціально-економічного прогресу.

Новий ЦК України майновими правами інтелектуальної власності на твір
визначає:

1) право на використання твору;

2) виключне право дозволяти використання твору;

3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі
забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права на твір належать його авторові, якщо інше не встановлено
законом чи договорм.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» у ст. 15 визначає
коло майнових прав, що належать авторам творів науки, літератури і
мистецтва. Автору або іншій особі, яка має авторське право, належить
право на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом.
Отже, зазначений Закон усі можливі способи і форми вилучення будь-якої
вигоди із творів науки, літератури і мистецтва та суміжних прав охоплює
поняттям «використання твору». Право на використання — це і є вилучення
із твору його корисних якостей будь-якими способами, що не суперечать
закону. Це, перш за все, забезпечення вільного доступу інших осіб до
твору. Яким чином, в який спосіб визначити цей доступ третіх осіб до
твору — вирішує автор.

За новим ЦК України (ст. 441) використанням твору є:

1) опублікування (випуск у світ);

2) відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі;

3) переклад;

4) переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;

5) включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій,
енциклопедій тощо;

6) публічне виконання;

7) продаж, передання в найм (оренду) тощо;

8) імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.

Використанням твору є також інші дії, встановлені законом.

Одним із найбільш поширених способів використання творів є їх
опублікування (випуск твору в світ).

Відповідно до ст. 442 ЦК України твір вважається опублікованим
(випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений
невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний,
публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у
загальнодоступних електронних системах інформації.

Проте ЦК України встановив нове правило, за яким твір не може бути
опублікований, якщо він порушує права людини на таємницю її особистого і
сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров’ю та
моральності населення.

Стаття 15 Закону України про авторське право надає право автору чи іншій
особі, яка має авторське право, правову можливість дозволяти або
забороняти:

1) відтворення твору;

2) публічне виконання і публічне сповіщення творів;

3) публічну демонстрацію і публічний показ;

4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою
організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення;

5) переклади творів;

6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;

7) включення творів як складових частин до збірників, антологій,
енциклопедій тощо;

8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим
способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої
передачі до першого продажу примірників творів;

9) подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її
представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця й у
будь-який час за їх власним вибором;

10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого
продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників
аудіовізуальних творів, музичних творів у нотній формі, а також творів,
зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує
комп’ютер;

11) імпорт примірників творів.

Наведений перелік не є вичерпним, можуть бути й інші форми використання
твору.

Право інтелектуальної власності авторів на використання творів
архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва передбачають і
право їх участі у реалізації проектів цих творів.

Відтворення творів. Однією із причин виникнення авторського права є
виникнення можливості відтворення творчого результату, досягнутого
автором, іншими особами. Треба було захистити автора від свавільного
використання твору без дозволу автора, згідно з чим було закріплене
монопольне право автора на відтворення твору. Це право, закріплене за
автором, є фундаментальною основою сучасного авторського права. Адже
право на відтворення — це право на повторне надання твору об’єктивної
форми, що робить твір доступним для сприйняття іншими особами.

За Законом України «Про авторське право і суміжні права» відтворення —
це виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми,
фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для
тимчасового чи постійного зберігання в електронній (включаючи цифрову),
оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер. Примірник твору
— це копія, виконана у будь-якій матеріальній формі.

Відтворенням слід визнати не тільки повторне надання твору об’єктивної
форми, а й втілення твору в іншу форму. Якщо музичний твір, реалізований
у нотній формі, буде потім зафіксований на магнітній плівці чи платівці,
то це має визнаватися як одна із форм відтворення твору.

Сучасні технічні можливості відтворення творів урізноманітнили способи
відтворення. Таким своєрідним відтворенням є репродукування творів. Це
факсимільне відтворення в будь-якій формі і будь-якого розміру одного і
більше примірників оригіналів або копій письмових та інших графічних
творів шляхом фотокопіювання або за допомогою інших технічних засобів,
ніж видання.

З правом на відтворення пов’язане й інше право автора — право доступу
автора до твору образотворчого мистецтва. Автор такого твору має право
вимагати від власника матеріального носія цього твору надання йому
можливості здійснення права автора на відтворення зазначеного твору.
Такий доступ автору необхідний для відтворення твору в копіях або в
інший спосіб. Власник матеріального носія не повинен перешкоджати автору
в доступі до твору, але й доступ автора не повинен порушувати права
власника.

Публічне виконання і публічне сповіщення твору. За Законом публічне
виконання — це подання творів, виконань, фонограм, передач організацій
мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як
безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких
пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у
місця, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до
звичайного кола сім’ї або близьких знайомих сім’ї, незалежно від того,
чи присутні вони в одному місці в один і той самий час або в різних
місцях у різний час.

Публічне сповіщення (доведення до загального відома) — це така передача
в ефір чи по проводах творів, виконань, будь-яких звуків і (або)
зображень, відеограм, фонограм, передач організацій мовлення тощо, коли
зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у
різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без
зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті.

Такий вид використання твору має своєю метою подання твору до широкої
аудиторії, що само по собі безперечно відповідає суспільним інтересам.
Але й сам автор також потребує правового захисту. Передаватися в ефір
можуть як оприлюднені, в тому числі й опубліковані твори, так і твори ще
не оприлюднені і не опубліковані. Передачею в ефір визнається і пряма
трансляція з місця його показу чи виконання.

Публічний показ — це будь-яка демонстрація оригіналу або примірника
твору, виконання фонограми, відеограми, передач організації мовлення
безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, слайда, телевізійного
кадру тощо (за винятком передачі в ефір чи по кабелях). Публічний показ
може здійснюватися за допомогою інших пристроїв чи процесів у місцях, де
присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного
кола сім’ї чи близьких знайомих сім’ї. Немає значення також чи присутні
ці особи в одному місці в один і той самий час або в різних місцях і в
різний час.

Публічний показ аудіовізуального твору означає демонстрацію окремих
кадрів аудіовізуального твору без дотримання їх послідовності. Технічні
можливості все більше урізноманітнюють способи використання творів.

Будь-яке повторне публічне сповіщення в ефірі чи по проводах вже
переданих в ефір творів, якщо вони здійснюються іншою організацією. У
цьому виді використання творів (переданих в ефір) йдеться про
використання вже оприлюднених творів шляхом їх публічного сповіщення в
ефір чи по проводах. Таке використання без дозволу організацій мовлення,
що здійснили зазначене публічне сповіщення, не допускається. Відповідно
до ст. 41 Закону України «Про авторське право і суміжні права»
організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти:

1) публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції;

2) фіксацію своїх програм на матеріальному носії-та їх відтворення;

3) публічне виконання і публічну демонстрацію своїх програм у місцях з
платним входом.

Організації мовлення мають право забороняти поширення на території
України чи з території України сигналу із супутника, що несе програми,
розповсюджуючим органом, для якого цей сигнал із супутника не
призначався.

Організаціям мовлення належить право на одержання винагороди за будь-яке
використання їх передач.

Переклади творів. Законом України про авторське право переклади творів
визначаються як окремий об’єкт авторського права і як окремий вид
використання вже оприлюдненого твору. Виключне право на переклад його
твору належить автору або його правонаступникам. За своїм змістом воно є
правом на переклад і використання перекладу самим автором або видачею
дозволу на переклад і використання перекладу іншим особам. Видача
дозволу іншій особі на переклад і використання перекладу оформляється
договором між автором і перекладачем. Як правило, такий договір
укладається автором з тією організацією, яка має намір використати твір
автора.

Право на переклад існує протягом усього строку чинності авторського
права. Дача дозволу на переклад твору на іншу мову є не що інше як
ліцензійний договір. Автор може залишити за собою право під час дії
договору на переклад давати дозвіл на переклад на ту саму мову й іншим
особам. Проте у договорі на переклад може бути умова, за якою автор бере
на себе обов’язок не видавати такого дозволу.

За наявності авторського перекладу (перекладу, здійсненого самим
автором) ніхто інший не може перекладати цей самий твір тією ж самою
мовою. Від авторського перекладу слід відрізняти авторизовані переклади,
тобто переклади, схвалені автором.

Автор твору і його перекладач не є співавторами твору. При цьому
перекладач не несе відповідальності за зміст оригіналу, а автор
оригіналу не несе відповідальності за якість перекладу.

Можливий переклад не з мови оригіналу, а з проміжного перекладу.
Наприклад, твір французького автора перекладений російською мовою. Якщо
передбачається цей твір перекласти українською мовою, але не з
французької, а з російської мови, то російський переклад буде проміжним.
Переклад українською мовою зазначеного твору може бути здійснений з
дозволу як французького автора, так і автора російського перекладу.

Переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів.
Внаслідок зазначених перетворень твору створюються так звані похідні
твори. Ними закон визнає продукти інтелектуальної творчості, створені на
основі іншого існуючого твору (переклад, адаптація, аранжування, обробка
фольклору, інші переробки творів). Така переробка не повинна шкодити
охороні оригінального твору. Оригінальність похідного твору полягає у
творчій переробці твору, що існував раніше. До похідних творів не
належать аудіовізуальні твори, у тому числі іноземні, дубльовані,
озвучені, субтитровані українською та іншими мовами.

Право на переробку належить самому автору, який може здійснити її
особисто або видати дозвіл на переробку іншим особам.

Створені внаслідок переробки похідні твори є окремим об’єктом
авторського права, а, отже, і об’єктом правової охорони. Будь-яка
переробка твору може мати місце лише на підставі договору з автором.

Адаптація твору — це пристосування або полегшення твору для сприйняття
малопідготовленими читачами або пристосування літературно-художнього
твору для осіб, які починають вивчати іноземну мову.

Аранжування — це перекладення музичного твору, написаного для одного
інструменту чи складу інструментів (голосів) щодо іншого інструменту або
іншого складу — розширеного чи звуженого.

Розповсюдження твору шляхом першого продажу, відчуження іншим способом
або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі
до першого продажу примірників твору. Майновим правом автора є також
право на розповсюдження твору будь-яким способом, що не суперечить
закону. Проте розповсюджуватися можуть лише твори, зафіксовані на
певному матеріальному носії. Можливість розповсюдження твору може бути
лише за умови, що є копії твору, які можуть бути випущені в цивільний
обіг. Зрозуміло, що не відтворений твір не може бути випущений в обіг.

Закон не визначає, в якій кількості твір має бути відтворений для
розповсюдження. Розповсюдженням визнається продаж примірників творів,
здавання у прокат чи випуск творів в обіг іншим способом навіть в
обмеженій кількості. Закон не визначає також способів і форм
розповсюдження, називаючи лише продаж, майновий найм, прокат, але це не
означає, що розповсюдження обмежуються лише цими способами.

Правомірно опубліковані твори, введені в цивільний обіг, можуть
розповсюджуватися далі без згоди автора і виплати авторської винагороди.
Адже власник матеріального носія твору може ним розпорядитися на свій
розсуд незалежно від волі автора. Власник примірника твору може його
продати, подарувати, передати у тимчасове безоплатне користування тощо.
Проте Закон про авторське право Російської Федерації містить таку норму:
«Право на розповсюдження примірників твору шляхом їх здавання в прокат
належить автору незалежно від права власності на ці примірники». Це
означає, що російський Закон забороняє власнику без згоди автора
розповсюджувати твір шляхом його здавання в прокат, оскільки це право за
прямою вказівкою Закону зберігається за автором, незалежно від права
власності на примірники твору.

Здавання в майновий найм після першого продажу, відчуження іншим
способом примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз
даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у
фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп’ютер — це
особливість авторського права України. Як виняток із загального правила,
за яким твори, випущені в цивільний обіг правомірним чином, тобто з
дозволу автора, примірники аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм,
баз даних, музичних творів у нотній формі, а також твори, зафіксовані у
фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп’ютер і після
першого продажу можуть розповсюджуватися лише з дозволу автора. Автору
(авторам) цих творів належить право дозволяти їх розповсюдження і після
першого продажу, а також забороняти розповсюдження зазначених творів,
якщо таке розповсюдження мало місце.

Імпорт примірників творів — це також майнове право автора, що є
різновидом розповсюдження твору. Адже ввіз в Україну примірників творів,
що охороняються авторським правом, без дозволу автора є порушенням його
виключних прав. Відповідно до Закону про авторське право ввіз на митну
територію України примірників творів, що були відтворені за кордоном
навіть з дозволу автора, визнається порушенням авторських прав. Таке
обмеження імпорту примірників творів зумовлюється тим, що авторське
право має територіальний характер, тобто його чинність поширюється лише
на територію, де воно виникло. Згідно з цим розповсюдження примірників
відтвореного за кордоном твору мають бути під контролем автора. Якщо
такі примірники твору будуть завезені в Україну із-за кордону, то це
може призвести до порушення майнових прав автора шляхом зменшення попиту
на примірники творів, відтворених в Україні з дозволу автора.

Виключне право авторів на використання творів архітектури,
містобудування, садово-паркового мистецтва містить у собі і право участі
у практичній реалізації проектів цих творів. Сутність цього права
полягає в тому, що автор зазначених творів має право вимагати своєї
особистої участі при їх реалізації. Це означає також, що автор має право
брати участь уже при розробці документації для реалізації зазначених
творів. Але у договорі може бути передбачено й інше. Закон України «Про
архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 р. та інші акти
підкреслюють, що замовник і підрядчик, які реалізують архітектурний
проект, зобов’язані залучати архітектора — автора проекту до участі в
розробці проектної документації на будівництво, а також до авторського
нагляду. Основною метою цього припису є потреба забезпечення контролю за
точним втіленням авторського твору архітектури, містобудування,
садово-паркового мистецтва в реальні об’єкти. Авторський нагляд
здійснюється на підставі спеціального цивільно-правового договору, який
укладається між замовником і розробником проекту.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» передбачає ще одне,
нове виключне право, якого авторське право, що діяло раніше, не знало.
Йдеться про право слідування.

Стаття 448 ЦК України наділяє автора невідчужуваним правом на одержання
грошової суми у розмірі п’яти відсотків від суми кожного продажу
оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору,
наступного за відчуженням оригіналу, здійсненого автором. Зазначена сума
сплачується продавцем оригіналу твору.

Зазначене правило переходить до спадкоємців і діє до спливу строку
чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір.

Збір і виплата винагороди, одержаної внаслідок використання права
слідування, здійснюється особисто автором, через його повіреного або
через організації, що управляють майновими правами авторів на
колективній основі.

Право слідування характеризується певними ознаками. Передусім цим правом
відповідно до Закону наділяються автори лише літературних та художніх
творів. При цьому право слідування виникає в авторів при продажу лише
оригіналів твору, тобто унікальних матеріальних носіїв літературних та
художніх творів, живопису, скульптури, графіки тощо.

Зазначене право поширюється лише на публічний перепродаж творів.
Публічний перепродаж — це перепродаж, що здійснюється через аукціон,
галерею образотворчого мистецтва, художній салон, крамницю тощо. Якщо
перепродаж здійснюється у приватному порядку, права слідування не
виникає. Перепродажем вважається будь-який продаж картини чи скульптури,
що здійснюється за першим продажем. Безперечно, перепродаж має своєю
метою перехід права власності на твір від однієї особи до іншої.

Зазначене право слідування є невідчужуваним, хоча й має майновий
характер і його скоріше варто було б віднести до особистих прав. За
життя автора воно залишається за ним.

Проте найважливішим майновим правом автора є право на винагороду. Раніше
уже підкреслювалося, що переважна більшість результатів інтелектуальної
діяльності створюються з метою одержання відповідної винагороди.
Інтелектуальна, творча діяльність — це своєрідний спосіб добування
коштів для пристойного існування.

У спеціальній літературі тривалий час велася жвава дискусія про юридичну
природу авторської винагороди. Не вдаючись у сутність цієї дискусії, все
ж слід визнати, що це своєрідна плата за працю, підвищена плата за більш
високий рівень праці.

Принципове положення ЦК України та Закону про авторське право полягає в
тому, що будь-який твір може бути використаний лише з дозволу автора і
за зумовлену договором винагороду. За винятком випадків, передбачених
статтями 21—25 цього Закону, особа, яка має авторське право, має право
вимагати виплати винагороди за будь-яке використання її твору.
Винагорода може здійснюватися у вигляді одноразового платежу (одноразова
винагорода), у формі відрахувань (відсотків) за кожний проданий
примірник чи кожне використання твору або складатися зі змішаних
платежів.

Розмір, порядок обчислення і виплати винагороди за створення і
використання твору встановлюється сторонами в авторському договорі.
Винагорода може визначатися також у договорах, що укладаються
організаціями, які управляють майновими правами авторів на колективній
основі, з користувачами.

Кабінет Міністрів України може встановлювати мінімальні ставки
авторської винагороди, що індексуються одночасно з індексацією
мінімальних розмірів заробітної плати.

Отже, розмір винагороди, порядок її обчислення і виплати встановлюється
угодою між автором і користувачем, що укладається обов’язково в
письмовій формі.

Зміст права на винагороду полягає в тому, що автору твору надається
забезпечена законом можливість вимагати виплати винагороди за будь-яке
використання його твору. Але це право не поширюється на визначені
законом випадки так званого вільного використання твору.

Визначення розміру винагороди та умови її виплати, що визнаються угодою
сторін, є новою нормою в сучасному законодавстві. Практика дії цієї
норми ще не узагальнювалася і тому важко судити про її ефективність.
Проте на деякі особливості варто звернути увагу.

Однією з таких особливостей є те, що Закон передбачає виплату винагороди
і за використання створенного у зв’язку з виконанням трудового договору
(службового твору). Стаття 16 цього Закону містить припис, відповідно до
якого розмір авторської винагороди за створення і використання твору,
створеного за договором з автором, який працює за наймом, порядок її
виплати встановлюється у договорі між автором і роботодавцем. З цього
припису випливає, що роботодавець за створення і використання службового
твору має виплатити певну авторську винагороду. Очевидно законодавець
виходив з того, що теперішня зарплата автора, який працює за наймом у
роботодавця, ніякою мірою не може компенсувати вартість інтелектуальної,
творчої праці, вкладеної у створення службового твору. Виключне майнове
право на службовий твір Закон надає роботодавцю.

Отже, Закон допускає можливість виплати авторської винагороди і за
створення і використання службового твору. Це особлива винагорода, що
перевищує звичайну заробітну плату. Вона визначається договором між
автором і роботодавцем. Такий договір може бути укладений ще при прийомі
автора на роботу, а може — і після створення твору. Якщо ж домовленості
з роботодавцем досягти не можна, спір вирішується у суді.

Закон не містить правил визначення розміру авторської винагороди за
створення і використання того чи іншого твору, що істотно ускладнює
укладення таких договорів. Є логічним те, що розмір авторської
винагороди має зумовлюватися тим прибутком чи доходом, який одержить
роботодавець від використання твору. Але в будь-якому випадку розмір
авторської винагороди не повинен бути меншим від мінімальних ставок,
визначених постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження
мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів
авторського права і суміжних прав» від 18 січня 2003 р. № 72і.

Спеціальний порядок виплати винагороди встановлений ст. 25 Закону про
авторське право. Відповідно до цього Закону допускається відтворення
виключно в особистих цілях творів і виконань, зафіксованих у фонограмах,
відеограмах, їх примірниках, без згоди автора або іншої особи, яка має
авторське право, але з виплатою їм винагороди.

Винагорода за відтворення і використання зазначених творів виплачується
у формі відрахувань (відсотків) виробниками або імпортерами обладнання
(аудіоапаратури, відеомагнітофонів тощо). До названого обладнання
належать також матеріальні носії (звуко-і (або) відеоплівки, касети,
лазерні диски, компакт-диски тощо), що використовуються для такого
відтворення.

Розмір винагороди та умови її виплати визначаються на підставі договорів
між вказаними виробниками, імпортерами та організаціями, що управляють
майновими правами авторів на колективній основі.

Зазначені організації самі узгоджують з користувачами розмір винагороди,
здійснюють її збір і поділяють між суб’єктами авторських і суміжних прав
— пропорційно фактичному використанню творів і об’єктів суміжних прав.

До спеціальних випадків виплати винагороди за використання творів
належить також виплата за використання музичного твору, створеного для
аудіовізуального твору. Стаття 17 у п. 2 проголошує, що автори музичних
творів зберігають за собою право на винагороду за кожне наступне
використання твору. Це спеціальна винагорода, встановлена за публічне
виконання його твору при публічному виконанні аудіовізуального твору.
Така норма відповідає міжнародним стандартам. Зазначене право на
винагороду мають лише ті композитори, які створили музичний твір
спеціально для аудіовізуального твору. Воно має метою забезпечення
майнових інтересів авторів музичних творів у тих випадках, коли
аудіовізуальний твір або його відповідна частина виконуються зі
спеціальною метою використати саме музичний твір.

Автор будь-якого твору має право дозволяти чи забороняти використовувати
свій твір й іншими способами, що не зазначені в Законі про авторське
право. В умовах інтенсивного розвитку технічних засобів існує можливість
використовувати твір шляхом доведення до публіки такими способами, що не
підпадають у точному значенні слова ні під передачу в ефір, ні під
повідомлення по кабелю. До таких способів належать, наприклад,
спеціально підготовлені програми передач через внутрішні акустичні чи
відеосистеми для мешканців готелів та пасажирів поїздів, кораблів,
літаків тощо. Таке використання творів без дозволу авторів і без виплати
їм винагороди безперечно є порушенням авторського права.

Вільне використання творів (обмеження майнових прав авторів) (ст. 444 ЦК
України). Зазначена стаття визначає випадки правомірного використання
твору без згоди автора. Твір може бути вільно, без згоди автора та інших
осіб, та безоплатно використаний будь-якою особою:

1) як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у
виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах, відеограмах, призначених
для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела
запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в
обсязі, виправданому поставленою метою;

2) для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі,
виправданому цією метою;

3) в інших випадках, передбачених законом.

Особа, яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я автора твору та
джерело запозичення.

За загальним правилом використання творів науки, літератури і мистецтва
може мати місце на підставі договору автора з користувачем твору. Проте
в окремих випадках у суспільних інтересах з метою ознайомлення більш
широкого кола публіки з останніми досягненнями науки, літератури і
мистецтва допускається у визначених законом випадках і способах
використання твору без згоди автора і без виплати йому винагороди.
Безперечно, це є обмеженням майнових прав авторів, але обмеженням,
встановленим у державних і суспільних інтересах. Такі обмеження відомі
законодавству багатьох країн, передбачаються вони також і міжнародними
угодами.

Проте обмеження майнових прав авторів за чинним законодавством України
мають відповідати певним вимогам. За першою вимогою передусім таке
вільне використання може мати місце лише щодо правомірно відтворених
творів. Не оприлюднені твори не можуть використовуватися іншими особами
без дозволу автора. Закон України «Про авторське право і суміжні права»
з цього загального правила все ж встановив два винятки.

Перший виняток стосується публічного виконання музичних творів під час
офіційних і релігійних церемоній, а також похоронів, що виправдовується
характером цих церемоній. Другий — відтворення творів для судового і
адміністративного провадження, що також виправдовується цією метою
(пункти 7 і 8 ст. 21). При цьому відтворення для судового чи
адміністративного провадження стосується як оприлюднених, так і не
оприлюднених творів. В усіх інших випадках відтворення і використання
творів стосується лише оприлюднених творів.

Другою вимогою до вільного використання творів є недоторканність,
непорушність особистих немайнових прав автора. За яких би обставин твір
вільно не використовувався, має бути гарантована непорушність права на
авторство, ім’я і недоторканність твору.

Третя вимога до вільного використання полягає в тому, що при такому
використанні не повинна наноситися шкода нормальному використанню і не
повинні обмежуватися законні інтереси авторів. Кожне вільне використання
твору, встановлене законом, обґрунтовується метою використання, чим
визначається також і обсяг такого використання. Зловживання правом на
вільне використання може розцінюватися як порушення авторського права.

Четверта вимога обмежень авторського права шляхом вільного використання
творів характеризується тим, що перелік видів вільного використання
творів, встановлений законом, є вичерпним. Норми, що стосуються випадків
вільного використання творів не можуть тлумачитися ширше, ніж
передбачено законом. Зазначений перелік не може доповнюватися
підзаконними актами чи судовою практикою.

Визначені законом обмеження авторського права вирізняються між собою за
різними ознаками — метою, характером винятків, способом їх використання.
Винятки, встановлені законом на право вільного використання творів,
досить різноманітні і численні. Все ж законодавець визначив певні
критерії для згрупування винятків у п’ять умовних груп.

Першу групу таких винятків складають визначені законом випадки вільного
використання творів, що мають своєю метою забезпечення більш широкої
інформації населення і можливості ознайомлення з певними досягненнями в
науці, літературі і мистецтві. Одним із найбільш поширених випадків
вільного використання є цитування в оригіналі і перекладі правомірно
оприлюднених творів з певною метою. Обсяг цитування також зумовлюється
цією самою метою.

Цитата — це дослівний уривок із будь-якого тексту, уривок музичного
твору, графічне відтворення частини твору образотворчого мистецтва тощо.
Мета такого цитування — підтвердити думку автора чи, навпаки,
спростувати її, аргументувати висновок автора про ту чи іншу подію тощо.
Цитування найчастіше використовується в наукових творах, коли уривки
твору одного автора включаються у твір іншого автора з метою підтримати
або розкритикувати висновки чи думки колеги.

За загальним правилом цитування допускається з науковою, критичною або
інформаційною метою. Навпаки, не прийнято цитування в художній
літературі, музичних, сценарних та інших творах, які за своїм змістом та
характером не є науковими, критичними та іншими подібними творами.

Проте допускається відтворення у пресі, передачах в ефір або інших
публічних повідомленнях попередньо опублікованих у газетах або журналах
статей з поточних економічних, політичних, релігійних питань чи
переданих в ефір творів такого самого характеру. Але такі випадки
відтворення можливі лише за умови, що право на таке відтворення,
передачу в ефір і по проводах або інше публічне повідомлення спеціально
не заборонено автором.

Допускається відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами
фотографії або кінематографії, передача в ефір або інше публічне
повідомлення творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій,
в обсязі, виправданому інформаційною метою. З цією самою метою
дозволяється відтворення в газетах та інших періодичних виданнях,
передача в ефір або інше публічне сповіщення публічно виголошених
промов, звернень, доповідей та інших подібних творів у обсязі,
виправданому цією метою.

Другу групу винятків із загального правила про вільний порядок
використання творів складають випадки вільного використання творів
бібліотеками та архівами репрографічним способом:

1) у разі, коли відтворюваним твором є окрема опублікована стаття та
інші невеликі за обсягом твори чи уривки з письмових творів (за винятком
комп’ютерних програм і баз даних), з ілюстраціями чи без них, і коли це
відтворення здійснюється за запитами фізичних осіб за умови, що:

— бібліотека та архів мають достатньо підстав вважати, що такий
примірник використовуватиметься з метою освіти, навчання і приватного
дослідження;

— відтворення твору є поодиноким випадком і не має систематичного
характеру;

— немає обмежень зі сторони організацій колективного управління щодо
умов виготовлення таких примірників;

2) у разі, коли відтворення здійснюється для збереження або заміни
загубленого, пошкодженого та непридатного примірника даної бібліотеки
або архіву. Таке відтворення допускається і для відновлення примірника
твору аналогічної бібліотеки чи архіву, за умови, що одержання такого
примірника іншим шляхом неможливе і це не має систематичного характеру.

Вільне використання примірників творів для навчання складає третю групу
обмежень майнових прав авторів. Допускається без згоди автора чи іншої
особи, яка має авторське право:

1) відтворення уривків з опублікованих письмових творів, аудіо
візуальних творів як ілюстрацій для навчання за умови, що обсяг такого
відтворення відповідає зазначеній меті;

2) репрографічне відтворення для аудиторних занять опублікованих статей
та інших невеликих за обсягом творів, а також уривків з опублікованих
письмових творів, що також будуть використовуватися для навчання. Таке
відтворення може бути за таких умов:

— його обсяг виправданий зазначеною метою;

— відтворення не має систематичного характеру;

— немає обмежень зі сторони організацій колективного управління щодо
умов такого відтворення.

Четверта група обмежень майнових прав авторів стосується окремих
випадків використання комп’ютерних програм.

Комп’ютерна програма — це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів,
схем, символів чи в будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, яку
читає машина, і які приводять її у дію для досягнення певної мети або
результату. Це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну
програму, виражені у вихідному або об’єктному коді, включаючи підготовчі
матеріали та аудіовізуальні відображення, одержані внаслідок розробки
комп’ютерної програми. Поняття комп’ютерної програми не поширюється на
поняття «база даних».

Зазначені обмеження майнових прав автора комп’ютерної програми
передбачені ст. 24 Закону України «Про авторське право і суміжні права».
Відповідно до неї без дозволу автора чи іншої особи, якій належить
авторське право на комп’ютерну програму, дозволяється здійснювати такі
дії, якщо інше не передбачено у договорі:

1) внести до комп’ютерної програми зміни (модифікації) з метою
забезпечення її функціонування на технічних засобах особи, яка
використовує ці програми, і вчинення дій, пов’язаних з функціонуванням
комп’ютерної програми відповідно до її призначення, зокрема запис і
збереження в пам’яті комп’ютера, а також виправлення явних помилок, якщо
інше не передбачено угодою з автором чи іншою особою, яка має авторське
право;

2) виготовити одну копію комп’ютерної програми за умови, що ця копія
призначена тільки для архівних цілей або для заміни правомірно
придбаного примірника у випадках, якщо оригінал комп’ютерної програми
буде втраченим, знищеним або стане непридатним для використання. При
цьому копія комп’ютерної програми не може бути використана для інших
цілей, ніж зазначено у цьому та попередньому пунктах, і має бути знищена
у разі, якщо володіння примірником цієї комп’ютерної програми перестає
бути правомірним;

3) декомпілювати комп’ютерну програму (перетворити її з об’єктного коду
у вихідний текст) з метою одержання інформації, необхідної для
досягнення її взаємодії із незалежно розробленою комп’ютерною програмою,
за дотримання таких умов:

а) інформація, необхідна для досягнення здатності до взаємодії, раніше
не була доступною цій особі з інших джерел;

б) зазначені дії здійснюються тільки щодо тих частин комп’ютерної
програми, що необхідні для досягнення здатності до взаємодії;

в) інформація, одержана внаслідок декомпіляції, може використовуватися
лише для досягнення здатності до її взаємодії з іншими програмами, але
не може передаватися іншим особам, крім випадків, якщо це необхідно для
досягнення здатності до взаємодії з іншими програмами, а також не може
використовуватися для розроблення комп’ютерної програми, схожої на
декомпільовану комп’ютерну програму, або для вчинення будь-якої іншої
дії, що порушує авторське право;

4) спостерігати, вивчати, досліджувати функціонування комп’ютерної
програми з метою визначення ідей і принципів, що лежать в її основі, за
умови, що це робиться у процесі виконання будь-якої дії із завантаження,
показу, функціонування, передачі чи запису в пам’ять (збереження)
комп’ютерної програми.

Застосування положень цієї статті не повинно завдавати шкоди
використанню комп’ютерної програми і не повинно обмежувати законні
інтереси автора та (або) іншої особи, яка має авторське право на
комп’ютерну програму.

Зазначені дії можуть мати місце за умови, що вони не будуть надавати
шкоди законним інтересам осіб, яким належить право на декомпільовану
програму. Ці дії можуть бути здійснені за умов, визначених Законом.

П’яту групу випадків вільного використання творів складають використання
в особистих цілях творів, зафіксованих у звуко- і відеозаписах.
Відповідно до Закону про авторське право допускається вільне відтворення
виключно в особистих цілях творів, зафіксованих у фонограмах і
відеограмах без згоди автора або іншої особи, яка має авторське право,
але з виплатою винагороди, вид, розміри та умови виплати якої розглянуті
дещо раніше.

Строки чинності майнових прав авторів творів науки, літератури і
мистецтва (ст. 446 ЦК України). Відповідно до ст. 28 Закону України «Про
авторське право і суміжні права»:

1. Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення і
починає діяти від дня створення твору.

2. Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після
його смерті, крім випадків, передбачених цією статтею.

3. Для творів, оприлюднених анонімно або під псевдонімом, строк дії
авторського права закінчується через 70 років після того, як твір було
оприлюднено. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо
особи автора або якщо авторство твору оприлюдненого анонімно чи під
псевдонімом, розкривається не пізніше ніж через 70 років після
оприлюднення твору, застосовується строк, передбачений частиною другою
цієї статті.

4. Авторське право на твори, створені у співавторстві, діє протягом
життя співавторів і 70 років після смерті останнього співавтора.

5. У разі, коли весь твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а
послідовно у часі томами, частинами, випусками, серіями тощо, строк дії
авторського права визначається окремо для кожної опублікованої
(оприлюдненої) частини твору.

6. Авторське право на твори посмертно реабілітованих авторів діє
протягом 70 років після їх реабілітації.

7. Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після
смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного
опублікування.

8. Будь-яка особа, яка після закінчення строку охорони авторського права
щодо неоприлюдненого твору вперше його оприлюднює, користується
захистом, що є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони
цих прав становить 25 років від часу, коли твір вперше був оприлюднений.

9. Дія строку охорони авторського права, встановленого частинами

2—7 цієї статті, закінчується 1 січня року, наступного за роком, в якому
мали місце юридичні факти, передбачені у зазначених частинах.

10. Особисті немайнові права автора охороняються безстроково.

Закон Російської Федерації «Об авторском праве и смежных правах»
передбачає збільшення строків охорони авторських прав на 4 роки тих
авторів, які брали участь у Великій Вітчизняній війні або працювали у
цей час. Закон України «Про авторське право і суміжні права» такої норми
не містить.

Закінчення строку охорони майнових прав авторів припиняє їх чинність,
твір виходить з-під правової охорони, стає неохоронюваним. У такому разі
твір стає надбанням суспільства. Таким самим надбанням суспільства
стають твори, які в межах України ніколи взагалі не охоронялися. Такі
твори можуть вільно використовуватися будь-якою особою без будь-якого
дозволу і без виплати винагороди за його використання. Проте Кабінетом
Міністрів України можуть встановлюватися спеціальні відрахування до
фондів творчих спілок України за використання на території України
творів, що стали суспільним надбанням.

При використанні творів, що стали суспільним надбанням, повинні
зберігатися право авторства, право на ім’я, право протидіяти будь-якому
перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому
іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора.

Права виконавців, виробників фонограм, відеограм та організацій
мовлення. Права виконавців, розробників фонограм, відеограм та
організацій мовлення в основному складаються із майнових прав. Істотною
особливістю суміжних прав є те, що вони залежать від прав творців творів
літератури і мистецтва. їх можна назвати також похідними від прав на
твори літератури і мистецтва, оскільки вони є правами на способи
реалізації творів літератури і мистецтва. Проте не завжди суміжні права
є похідними від прав на твори літератури і мистецтва. Може мати місце
виконання, запис на фонограму, відеограму, передача в ефір чи по кабелях
таких творів, які за тих чи інших причин не мають правової охорони.
Отже, в такому випадку суміжні права будуть мати самостійний, а не
похідний характер.

За загальним правилом виробник фонограми, відеограми, організація
мовлення можуть діяти лише у межах тих прав, які їм надані договорами з
виконавцями і автором зафіксованого на фонограмі, відеограмі або автором
твору, що використовується організаціями мовлення. Права виконавців
користуються правовою охороною за умови дотримання ними прав автора
твору, що виконується.

Особливістю суміжних прав є також те, що вони виникають із факту
виконання твору, створення фонограми, відеограми чи програми мовлення.
Виникнення і здійснення суміжних прав також не потребує виконання
будь-яких формальностей. Виробники фонограм, відеограм і виконавці для
сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм, відеограм
або на їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав, що
позначається латинською літерею «Р» у колі — ©, іменем особи, яка має
суміжні права, і зазначенням року першої публікації фонограми
(відеограми).

Права виконавців (ст. 452 ЦК України). Слід зазначити, що Закон України
«Про авторське право і суміжні права» надає охорону не тільки
виконавцям-професіоналам, а будь-якій особі, яка виконує твір. При цьому
Закон не проводить ніякої різниці між виконавцями-професіоналами і
простими любителями. Для надання охорони виконанню не вимагається, щоб
воно мало будь-які формальні ознаки, особливості чи певну
оригінальність. Виконання охороняється незалежно від його якості і
чеснот, оскільки останні є суб’єктивними категоріями.

Права виконавців також можна поділити на дві групи: особисті немайнові і
майнові. Відповідно до п. 1 ст. 38 цього Закону виконавцям належать
особисті немайнові права на ім’я, охорону своїх виступів від спотворення
і на згадування свого імені у зв’язку з використанням виконання там, де
це можливо. Виконавець передусім має право на захист свого виконання від
будь-якого спотворення чи іншого посягання на виконання, що здатне
нанести шкоду честі і репутації виконавця. Право на ім’я означає, що
виконавець має право вимагати, щоб його ім’я або псевдонім зазначалися
чи повідомлялися у зв’язку з кожним його виступом, записом чи виконанням
(у разі, якщо це можливо).

Будь-які поправки, зміни чи доповнення до виконання можуть вноситися
лише з дозволу виконавця.

Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав
полягають у тому, що їх суб’єкт має:

1) право на використання об’єкта суміжних прав;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта суміжних прав;

3) право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта суміжних прав,
у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Зазначені права належать відповідно виконавцеві, виробнику фонограми,
виробнику відеограми чи організації мовлення, якщо інше не встановлено
договором чи законом.

Використанням визнається:

1) доведення виконання до відома публіки під час його здійснення;

2) записування (фіксування) виконання під час його здійснення, якщо таке
записування дає можливість сприйняття, відтворення та передачі виконання
за допомогою технічних засобів;

3) пряме чи опосередковане відтворення запису виконання будь-яким
способом у будь-якій формі;

4) продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника запису виконання;

5) оренда оригіналу чи примірника запису виконання;

6) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до
записаного виконання з місця та в час, обраних нею.

Використанням виконання є також інші дії, встановлені законом. До цих
інших дій можна віднести, наприклад, передачу в ефір і по кабелях їх
виконань.

Виконавці можуть передавати на підставі договору іншим особам право на
використання виконання. У договорі мають бути визначені спосіб
використання виконання, розмір і порядок виплати винагороди, строк дії
договору і використання виконання тощо.

Використання виконання певних видів має свої особливості. Так, при
використанні виконання в аудіовізуальному творі вважається, що
виконавець передає організації, яка здійснює виробництво
аудіовізуального твору, або продюсеру всі майнові права. Але у договорі
між виконавцем і користувачем виконання може бути передбачено й інше.

При першій фіксації виконання виконавець може надати право виробнику
фонограми на її подальше відтворення. У такому разі відповідно до Закону
виконавець передає виробнику фонограми також право на її розповсюдження
шляхом першого продажу або іншої передачі у власність чи володіння. Це
правило поширюється також і на здавання у майновий найм, комерційний
прокат та інші способи передачі. При цьому виконавець має право на
винагороду за будь-який спосіб використання виконання через організації,
що управляють майновими правами на колективній основі.

Слід зазначити, що майнові права на використання виконання можуть
передаватися будь-якій особі. Часто користувачами виступають особи, які
спеціалізуються у сфері комерційного використання об’єктів суміжних
прав.

Проте виконавцю не надається охорона проти будь-якого наслідування чи
імітації. Наприклад, будь-який виконавець, співак чи музикант не можуть
заборонити іншим особам запозичувати їх манеру, форму чи стиль
виконання.

Майнові права виробників фонограм і відеограм. Відповідно до ст. 454 ЦК
України використанням майнових прав інтелектуальної власності на
фонограми, (відеограми) визнається:

1) пряме чи опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій
формі відеограми (фонограми);

2) продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника фонограми
(відеограми);

3) оренда оригіналу чи примірника фонограми (відеограми);

4) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до
фонограми (відеограми) з місця та в час, обраних нею.

Використанням фонограми (відеограми) визнаються також й інші дії,
встановлені Законом.

Відповідно до Закону виробники фонограм (відеограм) мають виключне право
дозволяти чи забороняти вчинення щодо фонограм (відеограм) таких дій:

— відтворення і розповсюджсння способом портного продажу;

— іншого відчуження;

— комерційний прокат фонограм (відеограм) і їх примірників, навіть після
першого продажу, а також будь-яку видозміну й імпорт фонограм
(відеограм).

Майнові права виробників фонограм (відеограм) можуть передаватися на
підставі договору іншим особам. У договорі має бути визначено спосіб
використання фонограм (відеограм), розмір і порядок виплати винагороди,
строк дії договору і строк використання фонограми (відеограми) тощо.

Майнові права виробників фонограм (відеограм) виникають із самого факту
першої фіксації звуків (зображень) за допомогою технічних засобів у
яку-небудь матеріальну форму, що дозволяє здійснювати їх сприйняття
неодноразово, відтворювати або повідомляти незалежно від виконання
виробником фонограми (відеограми) будь-яких формальностей. За виробником
фонограми (відеограми) визнаються лише майнові права, у тому числі право
на винагороду за будь-яке публічне використання фонограми (відеограми).

Як уже зазначалося, виробник фонограми (відеограми) може за договором
передати свої майнові права іншій особі. Перехід права власності на
примірник фонограми (відеограми) сам по собі ще не спричиняє уступки
яких-небудь суміжних прав, що належать виробнику фонограми (відеограми).
Проте якщо примірники правомірно опублікованої фонограми (відеограми)
введені в цивільний обіг шляхом продажу, то можливе подальше
розповсюдження без згоди виробника фонограми (відеограми) і без виплати
йому винагороди. Власник примірника фонограми (відеограми) може ним
розпорядитися на свій розсуд. Проте й у цьому випадку право здавання
таких примірників фонограм (відеограм) у майновий найм, комерційний
прокат залишається виключно правом виробника фонограми (відеограми).
Зазначене право виробник може передати іншій особі за спеціальним
договором.

Майнові права організації мовлення. Згідно зі ст. 455 ЦК України
використанням передачі (програми) організації мовлення є:

1) здійснення (трансляція, ретрансляція) передачі (програми) організації
мовлення;

2) записування (фіксування) передачі (програми) організації мовлення,
якщо такс записування дає можливість сприйняття, відтворення та
здійснення її за допомогою технічних засобів;

3) відтворення запису передачі (програми) організації мовлення;

4) представлення передачі (програми) організації мовлення публіці у
місці, де встановлено вхідну плату.

Використанням передачі (програми) організації мовлення є також інші дії,
встановлені законом.

Організації мовлення також мають виключне право дозволяти чи забороняти
публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції,
фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення,
публічне виконання своїх програм у місцях з платним входом. Зазначені
організації мають право забороняти поширення на території України чи з
території України сигналу із супутника, що несе їх програми,
розповсюджуючим органом, для якого цей сигнал із супутника не
призначався.

Організації мовлення мають право на одержання винагороди за будь-яке
використання їх передач.

Організаціями мовлення є радіо- і телестудії, а також інші організації,
що розповсюджують звуки і (або) зображення засобами без-провідного
зв’язку (організації ефірного мовлення) або за допомогою того чи іншого
виду наземного, підземного чи підводного кабелю провідникового,
оптоволоконного чи іншого виду (організації кабельного мовлення).

Обмеження прав виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій
мовлення. Обмеження суміжних прав полягає в тому, що:

— допускається використання виконань, фонограм, відеограм і програм
мовлення без згоди виконавців, виробників фонограм, відеограм і
організацій мовлення і без виплати їм винагороди;

— їх фіксація, відтворення, передача в ефір і по кабелях;

— доведення іншими способами до загального відома виконань, фонограм,
відеограм та програм мовлення.

Таке використання виконань, фонограм, відеограм та програм мовлення може
мати місце без згоди виконавців, виробників фонограм, відеограм та
організацій мовлення і без виплати їм винагороди за умови, що це не
завдає шкоди нормальному використанню виконань, фонограм, відеограм і
передач організацій мовлення і не обмежує безпідставно законних
інтересів виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій
мовлення.

Такі обмеження допускаються у тих самих випадках, що передбачені Законом
України «Про авторське право і суміжні права» про вільне використання
творів науки, літератури і мистецтва (статті 21—25 Закону).

Зазначені обмеження суміжних прав (вільне використання виконань,
фонограм, відеограм та програм мовлення) зумовлено тими самим чинниками,
що й обмеження авторських прав. Обмеження суміжних прав має місце в
інтересах суспільства, яке заінтересоване у вільному розповсюдженні
інформації, сприянні розвитку науки, освіти тощо. Зазначені обмеження
встановлені Законом і не підлягають будь-якому розширеному тлумаченню.

Подібні обмеження передбачаються законодавством багатьох зарубіжних
країн, а також Римською конвенцією 1961 р.

Допускається без згоди виробників фонограм (відеограм), фонограми
(відеограми) яких опубліковані для використання з комерційною метою, і
виконавців, виконання яких зафіксовані у цих фонограмах (відеограмах),
але з виплатою винагороди, таке пряме чи опосередковане комерційне
використання фонограм і відеограм та їх примірників:

1) публічне виконання фонограми (відеограми);

2) публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі чи
відеограмі, в ефір;

3) публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі чи
відеограмі, по проводах (через кабель).

Збір, розподіл і виплата винагороди здійснюється однією з організацій,
що управляє майновими правами виробників фонограм, відеограм і
виконавців на колективній основі, відповідно до угоди між цими
організаціями. У зазначеній угоді має бути визначений розмір винагороди
та її розподіл. Якщо цією угодою не передбачено інше, то винагорода
поділяється між виробниками фонограм, відеограм і виконавцями порівну.
Зазначена угода укладається між організацією, що управляє майновими
правами виробників фонограм, відеограм і виконавців на колективній
основі, і організаціями, що використовують фонограму чи відеограму.

Розмір винагороди і умови її виплати визначаються угодою між
користувачем фонограми, відеограми чи об’єднанням таких користувачів, з
одного боку, та організаціями, що управляють майновими правами
виробників фонограм, відеограм і виконавців, з іншого боку.

Строки чинності майнових прав виконавців, виробників фонограм, відеограм
і організацій мовлення. Майнові права виконавців охороняються протягом
50 років від дати першого запису виконання. Майнові права виробників
фонограм (відеограм) охороняються протягом 50 років від дати першого
опублікування фонограми (відеограми) або їх першого звукозапису
(відеозапису), якщо фонограма (відеограма) не була опублікована протягом
зазначеного часу. Організації мовлення користуються наданими їм правами
протягом 50 років від дати першого публічного сповіщення передачі.

Визначені строки охорони суміжних прав починаються з 1 січня року,
наступного за роком, у якому мали місце юридичні факти, передбачені
Законом.

До спадкоємців виконавця та правонаступників виробників фонограм,
відеограм і організацій мовлення переходить право дозволяти чи
забороняти використання виконань, фонограм, відеограм, передачі в ефір і
по проводах (через кабель). До зазначених осіб переходить і право на
одержання винагороди. Зазначені права переходять у межах частини
строків, що залишились.

Права суб’єктів промислової власності, що випливають з охоронних
документів

Права суб’єктів промислової власності щодо результатів їх
науково-технічної творчості виникають лише на підставі державної
реєстрації. Остання визнає заявлений результат об’єктом правової охорони
і стверджує цей юридичний факт виданням охоронного документа (патенту чи
свідоцтва). Охоронний документ визнає за заявником пріоритет заявленої
пропозиції, авторство особи, яка її розробила, і право інтелектуальної
власності на об’єкт правової охорони. Права, визначені охоронним
документом, виникають у його власника від дати публікації про видачу
охоронного документа.

Права власників патентів поділяються на дві групи: особисті немайнові і
майнові права. До особистих немайнових прав патенто-власників належать
право на авторство, право на назву об’єкта промислової власності і право
на ім’я.

Право авторства полягає в тому, що автор заявленої пропозиції
(винахідник, автор промислового зразка, селекціонер тощо) має право
вимагати від будь-кого визнавати себе єдиним творцем об’єкта правової
охорони. Право авторства виникає не з охоронного документа, що лише
засвідчує наявність цього права, а з моменту створення об’єкта, що
охороняється Законом. Тобто право авторства виникає ще до кваліфікації
заявленої пропозиції об’єктом правової охорони. Саме з цього моменту
виникає небезпека порушення права авторства. У сфері науково-технічної
діяльності це інколи буває. Право авторства є абсолютним і виключним
правом. Це право є також невідчужуваним, оскільки воно є суто особистим
правом і не може бути передане будь-якій особі. Зазначене право належить
творцю довічно і припиняється його смертю. Після смерті автора
охороняється уже не право, а лише авторство як суспільно значимий
інтерес, що полягає у визнанні творцем науково-технічного досягнення
того, хто є дійсним його розробником.

Творець науково-технічного досягнення має право на ім’я, яке полягає в
тому, що розробник цього досягнення має право вимагати, щоб його ім’я
згадувалося кожного разу при використанні цього досягнення. Ім’я
дійсного автора зазначеного досягнення має бути обов’язково вказане у
патенті незалежно від того, хто буде заявником. Проте автор
науково-технічного результату має право просити, щоб його ім’я не
зазначалося в публікаціях про заявку та видачу патенту. Безперечно,
патентовласник має право вимагати усунути помилки чи перекручення, що
стосуються його імені.

Відповідно до п. 5 ст. 8 Закону України «Про охорону прав на винаходи і
корисні моделі» винахідник має право на присвоєння свого імені
створеному ним винаходу (корисній моделі). На наш погляд, винахідник має
право також і на присвоєння винаходу, корисній моделі спеціальної назви.
Принаймні таке прохання не суперечить Закону.

За Законом України «Про охорону прав на сорти рослин» селекціонер сорту
рослини (чи ІНШИЙ заявник) у заявці на видачу патенту на сорт
обов’язково зазначає його назву. Назва має давати можливість
ідентифікувати сорт, не повторювати назви або відрізнятися від назви вже
існуючого сорту такого самого або близького ботанічного виду. Назва
сорту не може складатися лише з цифр, за винятком випадків, коли це
відповідає усталеній практиці найменування сортів, чи складатися
виключно зі знаків чи зазначень, що вказують на вид, групу стиглості,
якість, призначення, цінність, походження або технологію вирощування.
Вона не повинна вводити в оману щодо властивостей, походження та
значення сорту або щодо особи автора сорту, суперечити принципам
суспільної моралі. У разі подання заявки на видачу патенту на один і той
самий сорт в Україні і в інших державах назва сорту має бути однаковою.

При будь-якому використанні сорту будь-якою особою обов’язково має
зазначатися назва сорту, під якою сорт занесено до Державного реєстру
сортів рослин України.

Майнові права суб’єктів промислової власності, що випливають з
охоронного документа. Зазначені права досить чітко регламентовані
патентними законами України.

Майнові права винахідників та авторів промислових зразків, що випливають
із патенту, досить близькі між собою, тому їх доцільно розглядати разом.
Перш за все слід зазначити, що ці права виникають у патентовласників від
дати наступної за датою їх державної реєстрації (ст. 465 ЦК України).
Права, що випливають з патенту (деклараційного патенту) на секретний
винахід чи з деклараційного патенту на секретну корисну модель, діють
від дати внесення інформації про нього до відповідного Реєстру.

Патент надає його власнику право використовувати об’єкт промислової
власності на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав інших
власників патентів. Патенти України мають чинність лише у межах
території України.

Основною перевагою патентних законів України є те, що вони чітко й
однозначно проголошують право інтелектуальної власності на об’єкт
правової охорони. Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має
право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Цей
конституційний принцип дістав своє відображення в ЦК України і в Законі
України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі».

Відповідно до Конституції України зміст права промислової власності
характеризується тими самими правомочностями, що і звичайне право
власності. Деякі фахівці вважають, що результат інтелектуальної
діяльності не може бути об’єктом права власності, оскільки він не
матеріальний, інші стверджують, що той самий результат творчої
діяльності не може бути об’єктом права власності тому, що цим об’єктом
не можна володіти. Не вникаючи у сутність цієї дискусії, відзначимо, що
вона відображає лише різні підходи світової практики до цієї проблеми.
Законодавство одних країн визнає результати інтелектуальної діяльності
лише об’єктом виключного права на використання, інших — об’єктом права
власності. Слід зазначити, що ті країни, законодавство яких визнає
творчі результати об’єктами права власності, нічого від цього не
втрачають (США, Франція та ін.). Тому варто визнати позицію законодавця
про визнання результатів науково-технічної діяльності об’єктами права
власності виправданою. Творець має бути впевненим у тому, що творіння —
це його власність.

Але ж результат творчої діяльності — це не матеріальна річ, а
Конституція надає право творцю володіти цим результатом. І в цьому немає
помилки — об’єктом цивільного права може бути і безтілесна річ, тобто
річ, що не має матеріальної субстанції. Таку конструкцію знало ще
стародавнє римське приватне право. Нема чого її боятися і в наш час,
адже під об’єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні
блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини. Творчі
результати і є ті самі нематеріальні блага. Якщо результати
інтелектуальної, творчої діяльності можуть бути об’єктами цивільного
права, то вони можуть бути також і об’єктами права власності — одного із
інститутів цивільного права.

Якщо ж творчий результат може бути об’єктом права власності, то,
безперечно, він може бути й об’єктом володіння. Але особливість об’єкта
інтелектуальної власності полягає в тому, що він має здатність до
тиражування і його копією можуть володіти треті особи, що дає привід
прихильникам теорії виключного права стверджувати, що цим результатом
можуть володіти всі, хто забажає.

Є вдалим розв’язання цієї проблеми новим ЦК України, який визнав на
творчі результати право інтелектуальної власності.

Результат творчої діяльності стає об’єктом правової охорони лише після
його кваліфікації відповідним державним органом і лише після цього він
може бути матеріалізований у певний матеріальний носій і сповіщений
невизначеному колу осіб. До цього моменту творчий результат є об’єктом
володіння тільки його творця, адже іншим особам він просто недоступний.
Після його публікації ним може володіти будь-яка третя особа, але якщо
вона володіє цим результатом правомірно, то лише від імені
патентовласника. Інша правова ситуація буде суперечити цивільно-правовим
засадам. Слід зазначити, що будь-яка третя особа може володіти творчим
результатом без дозволу його творця, але користуватися не може. Проте і
серед технічних рішень є такі, якими володіє виключно сам автор цього
рішення. Йдеться про секрети виробництва (ноу-хау). Під цим поняттям
розуміють знання та досвід науково-технічного, виробничого,
організаційного, фінансового, торговельного чи іншого характеру, які, як
правило, не можуть бути загальновідомими і придатними для використання у
будь-якій сфері діяльності. Користуватися цим секретом може або сам його
власник, або інша особа лише за його дозволом. Те ж саме і з володінням:
ним володіє лише його власник.

Ноу-хау не є загальновідомим, якщо його зміст не розкритий настільки для
невизначеного кола осіб, що настає можливість його використання. Отже,
власником цієї інформації завжди є сам її автор. Він також може передати
цей секрет третім особам і тоді вони здійснюють володіння від його
імені.

Отже, об’єкти промислової власності (не матеріальні носії) можуть бути й
у фактичному володінні їх творця. Суб’єкт права промислової власності
позбавляється володіння лише тоді, коли науково-технічне досягнення
гине, перестає існувати фізично, або він уступає його іншим особам.

Суб’єкт права промислової власності, як і будь-який інший суб’єкт права
власності, має право на користування. Закон України «Про охорону прав на
винаходи і корисні моделі» в п. 2 с

Проте не тільки економічна доцільність використання того чи іншого
об’єкта промислової власності обмежує волю підприємця. Чинне
законодавство про промислову власність України містить формальні
обмеження. Таким обмеженням є, наприклад, вимога закону, щоб
використання запатентованого рішення його патентовласником не нанесло
шкоди патентним правам інших патентовласників. Закон України «Про
охорону прав на винаходи і корисні моделі» в п. 2 ст. 28 чітко
проголошує: «Патент надає його власнику виключне право використовувати
винахід (корисну модель) на свій розсуд, якщо таке використання не
порушує прав інших власників патентів». Така сама норма міститься і в
інших патентних законах України.

Інше обмеження використання запатентованого рішення полягає у тому, що
коли дане рішення не може використовуватися без використання
запатентованого раніше рішення іншого патентовласника або використання
без нього дає менший позитивний ефект, то, зрозуміло, що використання
цього рішення може мати місце лише на підставі угоди з патентовласником
раніше запатентованого рішення. Якщо такої угоди з патентовласником
раніше запатентованого рішення досягти не вдається, спір розв’язується
судом.

Майнові права інтелектуальної власності володільця патенту на секретний
винахід або на секретну корисну модель чи промисловий зразок обмежуються
Законом України. «Про державну таємницю» і відповідними рішеннями
Державного експерта.

Власник патенту чи деклараційного патенту на об’єкт промислової
власності, який визнано секретним, має право на одержання від державного
органу, визначеного Кабінетом Міністрів України, грошової компенсації на
покриття витрат за сплату зборів, передбачених чинним законодавством.

Для запобігання ненавмисного порушення патентних прав власник патенту
може використовувати попереджувальне маркування із зазначенням номера
патенту на продукті чи упаковці продукту, виготовленого із застосуванням
об’єкта промислової власності.

Право розпорядження володільця патенту. Відповідно до Конституції
України та чинних законів про промислову власність патентовласник має
право розпоряджатися належним йому об’єктом промислової власності. Право
розпоряджатися як одна із правомочностей власника патенту є юридично
забезпечена можливість власника визначати правову долю об’єкта
промислової власності. Оскільки об’єкти права промислової власності
проголошені об’єктами права інтелектуальної власності, отже, і товаром,
то патентовласник має право вчиняти будь-які цивільно-правові угоди,
спрямовані на відчуження зазначеного об’єкта. Це можуть бути продаж,
дарування, міна, оренда, прокат, найм тощо.

Патентовласник не завжди має економічну, фінансову чи будь-яку іншу
можливість самому використовувати належний йому об’єкт промислової
власності. У такому разі законодавство надає йому право розпорядитися
об’єктом на свій розсуд. Передача патентних прав може здійснюватися
різними способами у межах закону. Найчастіше така передача здійснюється
у формі купівлі-продажу, а також міни. Проте як зустрічна плата за
передачу патентних прав може виступати певний результат роботи або
послуги. У такому разі тут можуть мати місце елементи договору підряду
або послуги. Немає перешкод для безоплатної передачі патентних прав за
договором дарування. Відчуження патентних прав можуть бути як юридичній,
так і фізичній особі.

До набувача патентних прав останні переходять у повному обсязі.
Відчужувач патенту не може деякі права залишити за собою, а решту
передати набувачеві, тобто відчуження лише окремих правомочностей не
допускається. Відчуження патентних прав, як і будь-яке інше відчуження
можливе лише без будь-яких застережень. У договорі про відчуження не
можуть визначатися сфери використання об’єкта промислової власності,
територіальні чи часові обмеження. Набувач патентних майнових прав
набуває їх у повному обсязі без будь-яких обмежень. Він стає власником
патенту, отже, об’єкта промислової власності з усіма наслідками, які з
цього юридичного факту випливають.

Безперечно, одним із способів розпорядження належними патентними правами
є право власника патенту відмовитися від нього, тобто за своєю волею
припинити його чинність.

Особливості використання селекційних досягнень. Використанням сорту є
виробництво насіння з метою його відчуження, доведення до посівних
кондицій для розмноження, продаж або інше введення в обіг, ввезення
із-за кордону, збереження насіння для зазначених цілей, застосування як
батьківської форми для одержання насіння.

Результатом селекційної діяльності в рослинництві є одержання насіння
для розмноження сорту. Способи використання насіння такі самі як і
об’єктів промислової власності.

До суб’єктів майнових прав на селекційне досягнення в рослинництві
належать автор сорту і патентовласник. Автором сорту визнається
громадянин, творчою працею якого цей сорт виведений. Володільцем патенту
може бути будь-яка особа, яка правомірно володіє патентом.

Володілець патенту, який є автором сорту, може передати право на патент
будь-якій фізичній чи юридичній особі, яка стає правонаступником
володільця патенту. Якщо володілець патенту не є автором сорту, то він
може передати право на патент з урахуванням умов, за яких це право було
одержане від автора сорту.

Слід зазначити, що впровадження у виробництво сортів рослин і порід
тварин допускається лише за умови, що вони допущені до впровадження в
установленому порядку. Для цього сорти рослин мають бути включені до
Державного реєстру сортів рослин України, допущених до господарського
використання.

Патентні права на сорти рослин не поширюються на правовідносини,
пов’язані з використанням запатентованого сорту:

— у некомерційних цілях;

— в експериментальних цілях;

— як вихідного матеріалу для виведення інших сортів.

Автору сорту належить право авторства, що є невідчужуваним і
охороняється безстроково.

Під використанням компонування інтегральної (топогрфії) мікросхеми (ІМС)
слід розуміти:

— копіювання компонування ІМС;

— виготовлення ІМС із застосуванням даного компонування;

— виготовлення будь-яких виробів, що містять ІМС;

— ввезення таких ІМС та виробів, що їх містять, на митну територію
України;

— пропонування для продажу, продаж, зберігання у зазначених цілях та
інше введення в обіг ІМС, виготовленої із застосуваннями даного
компонування та будь-яких виробів, що містять такі ІМС.

ІМС визнається виготовленою із застосуванням зареєстрованого
компонування, якщо при цьому використано всі елементи, що визначають
компонування ІМС оригінальною.

Виключне право на використання компонування має строковий характер.
Чинність свідоцтва визначається строком у 10 років від дати подання
заявки до Установи або від дати першого використання компонування ІМС за
умови, що від цієї дати до подачі заявки пройшло не більше двох років.

Власник патенту на об’єкт промислової власності чи деклараційного
патенту, крім патентів (деклараційних патентів) на секретні винаходи та
інші об’єкти промислової власності, має право подати до Установи для
офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на
використання запатентованого об’єкта промислової власності. У такому
разі річний збір за підтримання чинності патенту зменшується на 50
відсотків, починаючи з року, наступного за роком публікації такої заяви.

Така публікація в офіційному бюлетені Установи має своєю метою
сповістити громадськість про наявність такого запатентованого об’єкта
промислової власності для якнайшвидшого використання цього об’єкта в
народному господарстві України.

Кожна особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом,
зобов’язана укласти із власником патенту чи деклараційного патенту
договір про платежі. У договорі мають бути визначені строки і способи
використання запатентованого об’єкта, розміри і порядок обчислення та
виплати платежів за використання об’єкта. У разі виникнення спорів під
час укладення такого договору останній вирішується в судовому порядку.

Якщо заяви про бажання використати об’єкт промислової власності до
власника патенту не надійде, він може подати до Установи письмове
клопотання про відкликання своєї заяви. У такому разі річний збір за
підтримання чинності патенту сплачується в повному розмірі, починаючи з
року, наступного за роком публікації такого клопотання.

Подання заяви та її розгляд і публікація здійснюються відповідно до
Інструкції про розгляд і публікацію заяви володільця патенту України про
надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу
(корисної моделі) від 10 листопада 1995 р. Така сама Інструкція є і щодо
промислових зразків.

Відповідно до чинного законодавства України про промислову власність
патент надає його власнику виключне право забороняти іншим особам
використовувати об’єкт промислової власності без його дозволу та вчиняти
інші дії, що належать до кола виключних прав патентовласника. Проте
законодавство встановлює ряд винятків із цього загального правила, коли
такі дії не визнаються порушенням прав, що випливають із патенту.

Будь-яка особа, яка до подання заявки на видачу патенту на винахід,
корисну модель, промисловий зразок чи компонування інтегральної
мікросхеми до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її
пріоритету в інтересах своєї діяльності з комерційною метою добросовісно
використала в Україні технологічне (технічне) вирішення, тотожне
винаходу, корисній моделі чи промисловому зразку та компонування,
зберігає право на безоплатне продовження його використання. Якщо
зазначена особа здійснила значну і серйозну підготовку для такого
використання, то вона також має право на безоплатне використання
зазначеного об’єкта (право попереднього користування).

Право попереднього користування відоме законодавству багатьох країн. Про
нього сказано і в Паризькій конвенції про охорону промислової власності.
Воно може мати місце за наявності таких умов:

1) два різних автори незалежно один від одного створили два тотожні
рішення. Безперечно, ці рішення створені абсолютно самостійно внаслідок
власної добросовісної творчої праці;

2) зазначене науково-технічне досягнення реально використовується
особою, яка претендує на право попереднього користування, або ця особа
здійснила необхідні серйозні і значні приготування до використання
зазначеного досягнення. Права на попереднє користування не виникає, якщо
науково-технічне вирішення розроблене, але воно не використовується і
підготовчі роботи до його використання не провадилися;

3) право попереднього використання виникає лише за умови, що
використання чи приготування до використання має місце на території
України. Отже, використання чи приготування до цього, здійснені за
кордоном, не можуть бути підставою для виникнення права попереднього
користування;

4) використання об’єкта чи приготування до його використання має бути
здійснене до подання заявки на видачу патенту на тотожне
науково-технічне досягнення іншою особою.

Як підкреслюється у чинному законодавстві про промислову власність,
право попереднього користування має безоплатний характер. Суб’єкт права
попереднього користування не повинен виплачувати будь-як винагороду
патентовласнику. Але на відміну від патентовласника у разі використання
такого самого досягнення третіми особами суб’єкт права попереднього
користування не може йому заборонити подальше використання тотожного
рішення. Обмеженим є також і обсяг користування — він не може бути
розширеним проти того, який склався до подання заявки на цей самий
об’єкт.

Право попереднього користування не може відчужуватися. Воно може
переходити до інших осіб лише разом з підприємством чи діловою практикою
або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в якій було
використано об’єкт, тотожний заявленому, чи здійснено значну і серйозну
підготовку для такого використання.

Суб’єкт права попереднього користування не має права видавати іншим
особам ліцензії на використання зазначеного об’єкта.

Право попереднього користування не засвідчується яким-небудь охоронним
документом, що підтверджував би його права. У разі виникнення спору між
патентовласником і суб’єктом права попереднього користування його
розв’язують у судовому порядку. У такому разі тягар доведення права
попереднього користування лежить на його суб’єктові.

Не є порушенням патентних прав використання запатентованого об’єкта
промислової власності :

— в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної
держави, який тимчасово або випадково перебуває у водах, повітряному
просторі чи на території України, за умови, що запатентований об’єкт
використовується виключно для потреб зазначеного транспорту;

— без комерційної мети;

— з науковою метою або в порядку експерименту;

— за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо);

— при разовому виготовленні ліків в аптеках за рецептом лікаря.

Використання об’єкта промислової власності в конструкції чи при
експлуатації транспортного засобу іноземної держави можуть мати місце в
корпусі, машинах, механізмах, обладнанні тощо за умови, що зазначений
об’єкт використовується виключно для потреб цього транспортного засобу.
Виробництво запатентованого продукту, пропозиція до продажу та продаж
визнаються порушеннями патентних прав.

Не потрапляє під патентну охорону використання запатентованого об’єкта з
науковою метою або в порядку експерименту. Проте слід зазначити, що
випадає з патентної охорони лише наукове дослідження самого
запатентованого об’єкта або експериментування з ним. Це дослідження може
стосуватися будь-яких параметрів даного об’єкта — його економічної чи
іншої ефективності, впливу на навколишнє середовище тощо. Якщо
запатентований об’єкт використовується за прямим своїм призначенням, то
такі дії розцінюються як порушення патентних прав з усіма наслідками,
які з цього випливають.

Не визнається порушенням патентних прав, тобто виводиться з-під
патентної охорони, також використання запатентованого об’єкта за
надзвичайних обставин — при стихіях, катастрофах, аваріях, епідеміях
тощо. За цих обставин законодавством допускається лише застосування
запатентованих промислових об’єктів, тобто їх виробниче використання з
метою ліквідації наслідків, що сталися внаслідок зазначених подій.
Використання науково-технічного досягнення навіть в умовах дії стихійних
сил, але не в зв’язку з ліквідацією наслідків, заподіяних цими подіями,
визнається порушенням патентних прав. У разі використання
запатентованого об’єкта промислової власності за таких екстремальних
умов патентовласник має право на відповідну компенсацію.

Без дозволу патентовласника і без виплати йому винагороди допускається
разове виготовлення ліків за рецептом лікаря. Це найчастіше стосується
запатентованих речовин і штамів організмів рослин і тварин. Зазначена
норма відома законодавству багатьох країн світу. Зазначений випадок
виведення з-під патентної охорони об’єкта промислової власності
стосується лише одноразового виготовлення ліків. Будь-яке інше
виготовлення ліків, навіть за рецептами лікарів, визнається порушенням
патентних прав.

Не визнається порушенням патентних прав введення в господарський обіг
виготовленого із застосуванням запатентованого об’єкта продукту
будь-якою особою, яка придбала його без порушення прав власника.

Продукт, виготовлений із застосуванням запатентованого об’єкта,
вважається придбаним без порушення патентних прав власника патенту, якщо
цей продукт був виготовлений і (або) після виготовлення введений в обіг
власником патенту чи іншою особою за його спеціальним дозволом
(ліцензією).

Ця норма містить так званий принцип «вичерпання прав», що відомий також
законодавству багатьох країн. Йдеться про те, що виготовлений із
застосуванням запатентованого об’єкта продукт, введений в обіг з дозволу
патентовласника або ним самим, свій подальший обіг здійснює поза межами
волі патентовласника. Наприклад, виготовлений із застосуванням
запатентованого об’єкта холодильник за умови додержання вимог закону,
придбаний будь-яким споживачем, виходить із-під патентної охорони
патентовласника. Власник холодильника має право ним користуватися і
розпоряджатися уже без будь-якого дозволу патентовласника.

Наведений виняток може мати місце за таких умов:

— принцип «вичерпання прав» стосується тільки запатентованих

об’єктів, втілених в оречевлену форму — пристрій, речовина, продукт,
виріб тощо. Зазначений принцип не поширюється на запатентований спосіб;

— продукт (промисловий виріб тощо) виготовлено із застосуванням
запатентованого об’єкта;

— зазначений продукт введений в обіг самим патентовласником або з його
дозволу;

— продукт введений в господарський обіг.

Разом з тим чинне патентне законодавство надає охорону добросовісному
набувачу продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого
об’єкта. Добросовісним набувачем такого продукту вважається будь-яка
особа, яка придбала зазначений продукт, не знала і не могла знати, що
він виготовлений чи введений в обіг із порушенням патентних прав.
Використання такого продукту не тільки в особистих інтересах, а навіть з
комерційною метою не є порушенням патентних прав.

Проте після одержання відповідного повідомлення патентовласника
зазначена особа повинна припинити використання продукту або виплатити
власнику прав відповідні кошти, розмір яких визначається в установленому
порядку.

Обмеження прав власника патенту на сорт. Щодо прав володільця патенту на
сорт, то вони такі самі як права власника патенту на об’єкт промислової
власності. Адже селекційні досягнення за своїм правовим режимом
прирівняні до винаходів. Використання прав, наданих патентом на сорт,
здійснюється у межах, визначених законом. Будь-яка особа не може
використати запатентований сорт без згоди володільця патенту. Проте
права володільця патенту на сорт не поширюються на такі дії, що виходять
за межі кола прав на об’єкти промислової власності: використання сорту
як вихідного матеріалу для виведення інших сортів; розмноження у своєму
господарстві для власних потреб зібраного матеріалу за умови належності
сорту до визначених у ст. 47 Закону України «Про охорону прав на сорти
рослин» ботанічних родів і видів.

Наведені винятки, а також використання сорту в некомерційних та
експериментальних цілях не визнається порушенням патентних прав
володільця патенту на сорт. Отже, використання сорту в особистих і
некомерційних цілях, зокрема для особистого споживання, також не
визнається порушенням патентних прав.

У сфері охорони прав на сорти рослин також діє принцип вичерпання прав.
Якщо насіння, інший рослинний матеріал для розмноження введені в
господарський обіг правомірно, то подальші цивільно-правові дії з цим
матеріалом виходять з-під патентної охорони. Проте володільцю насіння та
іншого матеріалу забороняється їх використання для розмноження
зазначеного сорту, а також вивіз із території України цих матеріалів,
якщо вони можуть бути використані для розмноження, в країну, в якій сорт
не охороняється. Це правило не поширюється на вивіз насіння з метою
переробки для наступного споживання.

Істотним обмеженням права на сорт є його примусове відчуження. За умови
невикористання сорту володільцем патенту в Україні протягом перших трьох
років, починаючи від дати прийняття рішення про видачу патенту і відмови
володільця патенту від укладення ліцензійного договору, особа, яка бажає
використати сорт, може звернутися до суду з позовною заявою про надання
їй примусової невиключної ліцензії.

Обов’язки, що випливають з охоронного документа на об’єкт промислової
власності, набувають чинності також від дати публікації в офіційному
бюлетені відомостей про видачу охоронного документа. Основним з них є
обов’язок сплачувати відповідні збори за дії, пов’язані з охороною
об’єктів промислової власності.

Збори сплачуються відповідно до «Положення про порядок сплати зборів за
дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності».
Зазначене Положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України
від 22 травня 2001 р. № 543.

Це Положення визначає термін і порядок сплати зборів за дії, пов’язані з
охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, а також розміри
зазначених зборів згідно з додатком.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлено інші правила сплати зборів, ніж цим
Положенням, застосовуються правила міжнародного договору.

Сума зборів, що підлягають сплаті, визначається:

— для громадян і юридичних осіб, які постійно проживають чи перебувають
в Україні (резиденти), — у гривнях, у розмірах, виходячи з
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на день сплати збору;

— для громадян і юридичних осіб, які постійно проживають чи перебувають
за межами України (нерезиденти), — у доларах США.

Якщо платників збору кілька і серед них одночасно є резиденти і
нерезиденти, сума збору, яку мають сплатити резиденти і нерезиденти,
визначається пропорційно їх частці у складі платників, при цьому сума
збору для резидентів визначається у гривнях, для нерезидентів — у
доларах США.

До суми збору не включається вартість послуг, пов’язаних з його сплатою.

Сплата зборів провадиться через кредитні установи.

Збір, розмір якого визначено у доларах США, може бути сплачений у
доларах США або у гривнях за офіційним обмінним курсом Національного
банку України на день його сплати.

Громадянам України пільги зі сплати зборів надаються відповідно до
законодавства.

Громадянам держав-членів СНД надаються пільги відповідно до
законодавства згідно з Угодою про взаємне визнання пільг і гарантій для
учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій
на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців,
ратифікованою Законом України від 26 квітня 1996 р. Зазначені пільги
надаються громадянам держав-членів СНД, що офіційно визнали дію на своїй
території Угоди про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та
інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території
інших держав, сімей загиблих військовослужбовців і надають відповідно до
цієї Угоди пільги громадянам України.

Пільги, передбачені Положенням, надаються при поданні відповідних
документів, які підтверджують наведені юридичні факти, що є підставою
для надання пільг.

Патентовласник зобов’язаний добросовісно використовувати запатентований
об’єкт промислової власності. Власник охоронного документа не повинен
зловживати патентними правами. Не допускається використання об’єкта
промислової власності в обмеженій кількості з метою утримання високої
ціни на продукцію, в якій використано запатентований об’єкт, продаж
виробів, у яких використано запатентований об’єкт, за завищеною ціною.

Використання об’єкта промислової власності не повинно наносити шкоду
патентним правам інших осіб.

Власник патенту на промисловий зразок, власник свідоцтва на компонування
ІМС зобов’язаний використовувати запатентований об’єкт. Якщо зазначений
об’єкт не використовується або недостатньо використовується в Україні
протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу патенту
чи свідоцтва або від дати, коли використання запатентованого об’єкта
було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність
використовувати запатентований об’єкт, може звернутися до суду чи
господарського суду із заявою про надання їй дозволу на використання
запатентованого об’єкта. Така заява може бути подана за умови, що з
власником охоронного документа не вдалося досягти угоди про укладення
ліцензійного договору. Суд може дати дозвіл на таку примусову ліцензію
за умови, якщо власник охоронного документа не доведе, що невикористання
запатентованого об’єкта мало місце через причини, які не залежали від
нього. Суд, виносячи рішення про надання примусової ліцензії, має
визначити обсяг використання запатентованого об’єкта, строк дії наданого
дозволу, розмір та порядок виплати винагороди власнику охоронного
документа.

За певних умов власник охоронного документа зобов’язаний дати дозвіл
(видати ліцензію) на використання запатентованого об’єкта власнику
пізніше виданого патенту, якщо останній призначений для досягнення іншої
мети або має значні техніко-економічні переваги і не може
використовуватися без порушення прав першого власника, — так звана
залежна ліцензія. При цьому надання такого дозволу може бути зумовлено
відповідним дозволом з боку власника пізніше виданого патенту, який
зобов’язаний дати дозвіл, якщо його запентований об’єкт удосконалює
об’єкт власника раніше виданого патенту або призначений для досягнення
тієї самої мети. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання
запатентованого об’єкта власником патенту, яким цей дозвіл затребувано.

Спори, пов’язані з наданням ліцензій, їх обсягом і строком дії,
розв’язуються у судовому порядку.

Права суб’єктів засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту,
товарів і послуг, що випливають з охоронного документа. До цієї групи
належать права на комерційне найменування (фірму), право на торговельну
марку і права на географічне зазначення походження товарів.

Комерційне найменування в Україні охороняється ЦК України.

Право на комерційне найменування надає юридичній особі юридично
гарантовану можливість виступати в цивільному обороті під власним
комерційним найменуванням. В умовах ринкової економіки індивідуалізація
виробника в такий спосіб має для нього важливе значення — адже споживач
знає, з ким має справу. Така індивідуалізація має значення як для самого
виробника, так і для споживача. За умови, що під комерційним
найменуванням виробник зарекомендував себе як надійний партнер,
виникають стійкі господарські зв’язки, зростає попит на його продукцію
тощо. В умовах жорсткої конкурентної боротьби за ринок збуту це має
неабияке значення. Разом з тим комерційне найменування виробника
покладає на нього серйозні обов’язки. Він зобов’язаний постійно
підтримувати належний рівень своєї продукції, підвищувати її якість,
знижувати матеріале- та енергоємність тощо.

Будь-які цивільно-правові угоди юридична особа здійснює під своїм
власним комерційним найменуванням, що само по собі вже свідчить про
певну господарську впевненість, стабільність цієї фірми. Власник
комерційного найменування здійснює певні особисті немайнові права. Він
має право на захист своїх порушених прав, має право позначати своїм
комерційним найменуванням вироблювані ним товари (якщо це технічно
можливо), розміщувати його на вивісках, бланках, рахунках, прейскурантах
тощо. Воно може використовуватися у різного роду оголошеннях рекламного
характеру, публікаціях, анотаціях тощо.

Разом з тим власник комерційного найменування (фірми) має право
забороняти іншим особам неправомірно використовувати зареєстроване на
його ім’я в тих самих цілях найменування. Таким неправомірним
використанням можуть бути різноманітні способи участі в цивільному обігу
під чужим комерційним найменуванням. Інші особи можуть згадувати чужі
комерційні найменування, наприклад, у публікаціях, різних конкурсах,
узагальненні практики тощо. Таке згадування не визнається неправомірним
використанням комерційного найменування. При цьому, безперечно,
комерційне найменування не повинно перекручуватися.

Такі загальні правила існують у законодавстві більшості країн світу.
Основні засади права на комерційне найменування є в Паризькій конвенції
про охорону промислової власності. На підставі аналізу зазначених засад
більшість дослідників схиляються до того, що право на комерційне
найменування (фірму) — це особисте немайнове право юридичної особи, що
відображає її репутацію.

Право на комерційне найменування виникає за загальним правилом з моменту
його фактичного використання, у законодавстві деяких країн — з моменту
його державної реєстрації. Безперечно, це право є виключним — ним може
користуватися лише та юридична особа, яка має на нього право
інтелектуальної власності. Як особисте немайнове право воно не може бути
будь-яким способом відчужене іншій особі. З цього загального правила є
лише один виняток — комерційне найменування може перейти до інших осіб
лише разом з підприємством.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування (фірма) є
абсолютним правом. Суб’єкта цього права, власника даного комерційного
найменування, зобов’язані визнавати всі інші особи. Вони повинні
поважати право на комерційне найменування, рахуватися з ним і не
порушувати його. Отже, порушником цього права потенційно може бути
будь-яка особа.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування не обмежене
будь-яким строком. Отже, юридична особа, яка зареєструвала це право на
своє ім’я, може ним користуватися до тих пір, поки існує саме
підприємство. Якщо в статусі юридичної особи сталися будь-які зміни,
вони повинні дістати певне відображення у комерційному найменуванні.

Відповідно до чинного законодавства України підприємства усіх форм
власності мають в обов’язковому порядку зареєструвати статут. У статуті
підприємства зазначається власник та найменування підприємства, його
місцезнаходження, предмет і мета діяльності, його органи управління,
порядок їх формування тощо. У найменуванні підприємства визначається
його назва (завод, фабрика, майстерня та ін.) і вид (індивідуальне,
сімейне, приватне, колективне, державне) та ін. (ст. 9 Закону України
«Про підприємства в Україні»).

Юридична особа може користуватися лише одним комерційним найменуванням.
Одне і те саме підприємство не може виступати в цивільному обігу під
різними комерційними найменуваннями. Це може призвести до знеособлення
підприємства і, отже, до зловживань. Водночас виключність права на
комерційне найменування виключає можливість кільком підприємствам
користуватися одним і тим самим комерційним найменуванням, що також може
призвести до втрати індивідуальності підприємства, не може сприяти
успішному цивільному обігу.

Специфічною особливістю права на комерційне найменування є також те, що
воно, на відміну від інших об’єктів промислової власності, має не
територіальний, а екстериторіальний характер. Це означає, що комерційне
найменування однієї країни має охоронятися і в іншій країні за умови, що
обидві країни є членами Паризького союзу з охорони промислової
власності. Стаття 8 Паризької конвенції про охорону промислової
власності право на фірму поширює на всі країни, які є членами
зазначеного Союзу. Це положення має важливе значення. Практично воно
означає, що комерційні найменування українських юридичних осіб
охороняються в усіх інших країнах-членах Паризького союзу, а в межах
України мають охоронятися комерційні найменування зарубіжних країн, які
є членами Паризького союзу.

ЦК України передбачає можливість передавати право інтелектуальної
власності на використання комерційного найменування іншим особам лише
разом із цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать або
його відповідний частинок.

Постає питання — хто має право на використання комерційного
найменування, тобто на фірму. Тобто хто є суб’єктом права на фірму.
Дискусія з цього приводу давня і досить тривала. Проте більшість
дослідників схильні вважати, що суб’єктом права на фірму є лише юридична
особа.

Фізичні особи можуть бути суб’єктами права на комерційне найменування. У
цивільному обороті вони виступають під власним ім’ям.

Не можуть бути суб’єктами права на комерційне найменування також
організації, що не мають статусу юридичної особи, а також представництва
і філіали юридичних осіб.

Отже, право на комерційне найменування (фірму) для його володільця
майнових прав не породжує, але воно є об’єктом права інтелектуальної
власності будь-якої особи.

Права інтелектуальної власності, що випливають із свідоцтва на
торговельну марку

ЦК України та Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг» не виділяють окремо особистих немайнових прав на торговельну
марку. У ст. 16 цього Закону йдеться лише про права, що випливають із
свідоцтва.

Зазначені права набувають чинності від дати подання заявки за умови
сплати збору (ст. 496 ЦК України). Свідоцтво надає його власнику
виключне право користуватися і розпоряджатися торговельною маркою на
свій розсуд. Стаття 5 цього Закону вказує, що право власності на марку
засвідчує свідоцтво. Отже, зазначений Закон чітко і однозначно
проголошує право власності на марку. Це основне майнове право власника
свідоцтва. Власник торговельної марки наділений тими самими трьома
правомочностями, що і власник будь-якого іншого майна: правом володіння,
користування і розпорядження.

Право володіння. Власник свідоцтва на торговельну марку, передусім, має
право на володіння нею. Володіння означає фактичну наявність
торговельної марки у майні власника, можливість безпосереднього впливу
на неї. Право володіння також варто розрізняти як у суб’єктивному, так і
в об’єктивному значенні цього поняття. У суб’єктивному значенні право
володіння — це закріплена у нормах права можливість фактично володіти
річчю: фізично або господарськи, оскільки однаково володіє торговельною
маркою і той, хто тримає її у шухляді свого стола, тобто утримує
фізично, і той, хто має змогу впливати на неї безпосередньо.

У спеціальній літературі інколи дискутується питання про можливість
володіння результатом інтелектуальної діяльності. Одні автори
стверджують, що володіти цим результатом неможливо, оскільки він
дематеріалізований. Тобто об’єкт права інтелектуальної власності є
нематеріалізований і тому бути у володінні будь-кого не може.
Безперечно, торговельна марка є результатом інтелектуальної діяльності,
в якій реалізована певна ідея, прагнення відрізнити певним чином свій
товар від іншого подібного. Втілення цієї ідеї, образу, думки в
матеріальне зображення є лише його матеріальним відтворенням,
матеріальним носієм. Матеріальний носій може бути у володінні будь-якої
особи, яка стала його власником.

Щодо самої ідеї, закладеної в торговельну марку, то нею нібито володіти
не можна. З цим важко погодитися, оскільки вище наводилася ст. 41
Конституції України, відповідно до якої володіти можна будь-яким
результатом інтелектуальної, творчої діяльності. Те, що торговельна
марка є результатом творчої діяльності, ні в кого не викликає сумніву.
Отже, власник торговельної марки може і здійснює таку правомочність
власника як право володіти належним об’єктом.

Право користування торговельною маркою. Друга правомочність власника
торговельної марки полягає у праві користуватися нею на свій розсуд. У
суб’єктивному значенні право користування — це закріплена нормами права
можливість одержання корисних властивостей речі для задоволення потреб
власника. Щодо торговельної марки це означає, що її власник має право
вилучати із торговельної марки корисні властивості будь-яким способом,
не забороненим законом. Право користування нерозривно пов’язане з правом
володіння. У спеціальній літературі існує думка, що без володіння та
фактичного утримування речі не можна видобувати з неї її корисні
властивості і тим самим використовувати її для певних потреб. Проте
цього не можна сказати про торговельну марку. Власник марки може
користуватися нею, фактично не володіючи. У певних випадках марка
виходить із володіння її власника.

ЦК України і Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг» досить чітко визначають право на використання марки і її межі.
Так, відповідно до п. 2 ст. 16 Закону про товарні знаки свідоцтво надає
його власнику виключне право користування і розпорядження маркою на свій
розсуд. Отже, власник має виключне право використовувати і
розпоряджатися своєю маркою. Це означає, що ніхто інший не може без
дозволу власника марки використовувати і розпоряджатися нею. При цьому
Закон не містить ніяких винятків із цього правила, як це має місце в
інших законах про промислову власність. Інші особи можуть
використовувати марку лише з дозволу її власника на підставі договору.

Використанням марки визнається застосування її на товарах і при наданні
послуг, для яких марку зареєстровано, на упаковці товарів, у рекламі,
друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках
і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках
та в іншій документації, пов’язаній із запровадженням зазначеної
торговельної марки у цивільний обіг.

Усі наведені способи використання торговельної марки умовно можна
поділити на дві групи. Перша група визначає її застосування для
позначення торговельної марки, у тому числі і на експонатах, що
демонструються на виставках і ярмарках. Це основне призначення
торговельної марки. При цьому слід пам’ятати, що використання марки як
позначення товарів і послуг обмежується лише тим переліком товарів і
послуг, що був указаний в заявці.

Другу групу способів використання знака складає його використання в
різного роду супровідній документації та рекламі.

За законодавством зарубіжних країн про товарні знаки під використанням
розуміється дещо ширше коло способів вилучення з товарного знака його
корисних властивостей і якостей. Так, закон Японії про товарні знаки
надає володільцю знака виключне право на введення в цивільний обіг
маркованих товарів. Це право за своїм характером охоплює всі види
комерційної реалізації «маркованих виробів» — пропонувати товари під
таким позначенням, володіти і зберігати під таким позначенням;
пропонувати і надавати послуги під таким позначенням; вивозити і ввозити
товари під таким позначенням.

За законом Японії будь-якому іноземному експортеру чи національному
імпортеру забороняється ввозити на територію країни товари під знаком,
що належить іншому підприємцю (володільцю).

Одним із поширених способів використання товарного знака є видача
дозволу на його використання третім особам. Відповідно до п. 5 ст. 16
Закону України про товарні знаки власник свідоцтва має право дати
будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на
підставі ліцензійного договору.

Право розпорядження. Будь-якому власнику належить третя правомочність —
право розпоряджатися своєю річчю, своїм майном. Відповідно до п. 2 ст.
16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»
свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і
розпоряджатися знаком на свій розсуд.

Право розпоряджатися в об’єктивному значенні — це сукупність правових
норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначати юридичну чи
фактичну долю речі, майна чи товарного знака.

Право розпорядження в суб’єктивному значенні — це закріплена у нормах
права можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи
товарного знака.

Право розпорядження реалізується в Законі про товарні знаки в п. 4 ст.
16, де проголошується: «Власник свідоцтва може передавати на підставі
договору право власності на знак будь-якій особі, яка стає
правонаступником власника свідоцтва».

Отже, Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»
чітко й однозначно проголошує — власник свідоцтва має право відчужувати
належну йому на праві інтелектуальної власності власності торговельну
марку будь-якій, особі і будь-яким способом без будь-яких застережень,
за винятком одного.

Закон не допускає передачі права власності на знак, якщо така передача
може стати причиною введення споживача в оману щодо товару чи послуги
або щодо особи, яка виготовила товар чи надає послуги. Але це
застереження стосується самого товарного знака і зумовлене інтересами
споживачів.

Право розпорядження як правомочність власника краще викладено в ЦК
України, — ст. 319 якого проголошує, що Правом розпорядження визнається
юридично забезпечена можливість визначати долю речі. Це визначення
видається більш чітким і однозначним. Право розпорядження є не що інше
як юридична можливість припинити своє право власності на річ або
обмежити його. Обмежити право власності шляхом розпорядження можна лише
одним способом — передати річ за договором позики.

Що стосується торговельної марки, то в принципі вона може бути передана
в оренду, але оренда — це не позика. Щодо позики, то торговельна марка
як індивідуально визначена річ предметом договору позики бути не може.
Отже, розпорядження торговельною маркою як можливість визначати її долю
може бути здійснена лише способом припинення права власності на неї.

Власник торговельної марки може, передусім, її продати будь-якій особі і
лише з одним застереженням, про яке уже йшлося вище. Купівля-продаж
торговельної марки може здійснюватися за загальними правилами ЦК
України. Ціна марки визначається угодою сторін. Торговельні марки, що
користуються високим престижем, мають на ринку досить високу ціну.
Компанія «Роллс-Ройс» продала всесвітньо відому торговельну марку
всього… за 40 мільйонів фунтів стерлінгів (66 мільйонів доларів США).

Торговельна марка є звичайним товаром, який на ринку користується
попитом. Крім купівлі-продажу торговельна марка може бути відчужена і
будь-яким іншим способом, що не суперечить чинному законодавству. Вона
може бути предметом дарування, міни, застави. Відповідно до ст. 13
Закону України «Про господарські товариства» вкладами учасників і
засновників серед іншого майна можуть бути об’єкти права інтелектуальної
власності, у тому числі торговельна марка.

Отже, власник торговельної марки може її продати, подарувати, обміняти,
внести як внесок до господарського товариства і розпорядитися будь-яким
іншим способом, що не суперечить чинному законодавству. Уже
підкреслювалося, що це способи припинення права власності торговельні
марки, які можуть мати місце лише на підставі одностороннього
волевиявлення на вчинення зазначених угод. Це, безперечно, двосторонній
правочин, але названі договори можуть мати місце лише на підставі
одностороннього волевиявлення власника торговельної марки. Лише власник
може прийняти рішення про продаж, міну, дарування торговельної марки
тощо.

Щодо купівлі-продажу торговельної марки слід пам’ятати, що договір про
передачу права власності на неї та ліцензійний договір визнаються
дійсними за умови, що вони зареєстровані в Установі. Закон про товарні
знаки України не містить норми, яка б визначала юридичне значення
реєстрації таких договорів.

Свідоцтво на торговельну марку може бути видане на ім’я кількох осіб. У
такому разі взаємовідносини при користуванні маркою визначаються угодою
між співвласниками свідоцтва. Якщо такої угоди немає, кожний із
співвласників свідоцтва може користуватися і розпоряджатися маркою на
свій розсуд. Проте жоден з них не має права давати дозвіл (видавати
ліцензію) на використання торговельної марки без згоди решти
співвласників та передавати право власності на марку іншій особі без
згоди решти співвласників свідоцтва.

Ще одним досить важливим правом власника свідоцтва на торговельну марку
є його право забороняти іншим особам використовувати зареєстровану марку
без його дозволу, за винятком випадків, коли використання марки не
визнається порушенням прав власника свідоцтва. Слід підкреслити, що
Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» не
містить норм, які б обмежували тим чи іншим чином право на використання
марки її власником. Тобто Закон не містить винятків, коли використання
марки іншими особами без дозволу власника не вважалися б порушенням його
прав.

На жаль, зазначена норма в законі не розкрита і не відомо що означає
«забороняти використовувати зареєстрований знак без його дозволу».

Закон Німеччини про товарні знаки містить досить розгорнуту статтю про
те, що слід розуміти під забороною використовувати товарний знак третіми
особами.

Параграф 14 п. 2 проголошує, що третім особам заборонено без згоди
володільця товарного знака у ділових відносинах:

1) використовувати ідентичне з товарним знаком позначення для товарів чи
послуг, ідентичних з тими, охорону яких забезпечує товарний знак;

2) використовувати позначення, якщо внаслідок ідентичності або схожості
позначення з товарним знаком чи ідентичності або схожості товарів і
послуг, для яких надається охорона торговельним маркам, для споживача
виникає небезпека змішування, включаючи небезпеку розумового поєднання
позначення з товарним знаком;

3) використовувати ідентичне або схоже з торговельною маркою позначення
для товарів і послуг, не схожих з тими, охорону яких здійснює
торговельна марка, якщо йдеться про відому в країні торговельну марку і
використання позначення може без виправданих підстав недобросовісним
чином вплинути на розрізняльну здатність або повагу до відомого
товарного знака. Якщо передумови, наведені вище, визнані, то
забороняється зокрема:

1) наносити позначення на товари або їх упаковку;

2) пропонувати товари під таким позначенням, вводити в цивільний обіг
або зберігати для таких цілей;

3) пропонувати або надавати послуги під таким позначенням;

4) ввозити або вивозити товари під таким позначенням;

5) використовувати таку марку у діловій документації або в рекламі.

Крім того, третім особам заборонено без згоди володільця марки у ділових
відносинах:

1) наносити ідентичне або схоже з торговельною маркою позначення на
елементи оформлення або упаковки або на розрізняльні засоби — такі як
етикетки, вивіски, навіски, нашивки або їм подібні;

2) пропонувати, запускати в обіг або мати для названих цілей елементи
оформлення, упаковку або розрізняльні засоби, позначені ідентичними або
схожими з маркою;

3) ввозити або вивозити елементи оформлення, упаковку або розрізняльні
засоби, позначені ідентичними (або схожими) з товарним знаком, якщо є
небезпека, що елементи оформлення чи упаковки будуть використані для
оформлення або упаковки, або для надання розрізняльної здатності для
оформлення або упаковки, або для надання розрізняльної здатності товарам
чи послугам, щодо яких третім особам заборонено використовувати
торговельну марку.

Особи, які зловмисно використали торговельну марку, права на
використання якої у них не було, зобов’язані припинити використання,
відшкодувати володільцеві торговельної марки вигоду, що виникла
внаслідок правопорушення. Якщо правопорушення здійснено службовцем чи
представником підприємства, то вимога про припинення правопорушення і
відшкодування шкоди може бути пред’явлена володільцю підприємства.

Параграф 14 Закону Німеччини про реформу законодавства про товарні знаки
досить великий за обсягом, але наведений він для того, щоб показати,
який великий зміст може мати поняття «забороняти використовувати
зареєстрований товарний знак без дозволу «його власника». Очевидно й
інше — така розшифровка цього поняття ніскільки не завадила б і Закону
України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» замість
наведеного, не дуже зрозумілого, нечіткого і далеко неоднозначного
словосполучення.

Незрозумілим є також застереження, що заборона використання марки не
стосується тих випадків, «коли використання знака не визнається згідно з
цим Законом порушенням права власника свідоцтва», адже Закон України
«Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» ніяких винятків з цього
приводу не містить.

Власник свідоцтва має право проставляти поряд із маркою попереджувальне
маркування, яке вказує на те, що ця марка зареєстрована в Україні. Якщо
власник свідоцтва здійснює посередницьку діяльність, то він має право на
підставі договору з виробником товарів або особою, яка надає послуги,
використовувати свою марку поряд із маркою зазначених осіб, а також
замість їх марки.

Використання торговельної марки є не лише правом її власника. Закон
покладає на власника марки певні обов’язки. Передусім власник марки
зобов’язаний її використовувати. Відповідно до ст. 17 Закону України
«Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» власник свідоцтва має
добросовісно користуватися виключним правом, що випливає зі свідоцтва.
Використання марки її власником чи з його дозволу іншими особами не
повинно наносити шкоду.

Закон визначає досить суворі наслідки для власника свідоцтва у разі
невикористання марки. Якщо марка не використовується або недостатньо
використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації
відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання було
припинено, будь-яка особа має право звернутися до суду (господарського
суду) із заявою про дострокове припинення чинності свідоцтва.

Заінтересованість іншої особи до марки, використання якої не почалося,
було припинено або було недостатнім, може бути викликана певними
чинниками. Наприклад, ця інша особа має намір зареєструвати зазначену
марку на своє ім’я, але при цьому слід знати, що власник свідоцтва має
право на повторну реєстрацію, яка може мати місце лише за наявності
певних умов. Чи є припинення використання, його недостатність або просто
невикористання підставою для повторної реєстрації, закон чіткої
відповіді не містить. На думку авторів, підстави для дострокового
припинення дії свідоцтва не можуть бути підставою для повторної
реєстрації.

Власник свідоцтва може заперечувати проти позбавлення його права
власності через невикористання, недостатнє використання або припинення
використання.

При вирішенні цього питання суд може взяти до уваги подані власником
свідоцтва докази того, що марка не використовувалася з незалежних від
нього причин.

Із ст. 17 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг» можна зробити ряд висновків:

1) рішення про дострокове припинення чинності свідоцтва може прийняти
лише суд або господарський суд;

2) невикористання торговельної марки сталося з незалежних від її
власника причин;

3) невикористання мало місце протягом трьох років від дати публікації
відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання марки
було припинене;

4) клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва може порушити
будь-яка заінтересована особа;

5) клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва можна
порушити і при наявності недостатнього використання марки, проте закон
не розкриває змісту поняття «недостатнє використання».

Наведені висновки викликають принаймні кілька зауважень. Перше
зауваження стосується строку, протягом якого марка не використовувалася
або використовувалася недостатньо. Цей строк законом визначений у три
роки. Проте у більшості країн цей строк визначений у п’ять років. На
думку авторів, в інтересах власника свідоцтва строк у п’ять років більш
доцільний.

Друге зауваження також стосується строку. Закон не визначає протягом
якого строку можна порушити клопотання про дострокове припинення
чинності свідоцтва. Адже цей строк також має правове значення. У
законодавстві інших країн він також більш чітко визначений.

Третє зауваження стосується змісту поняття «недостатнє використання».
Закон України не містить чіткого визначення цього поняття. Потребує
уточнення і саме поняття «використання марки». У законодавстві
зарубіжних країн під поняттям «використання» розуміють не лише реальне
використання, тобто фактичне. Зарубіжне законодавство використанням
визнає також так зване номінальне використання, під яким розуміють
застосування лише в рекламі або публікаціях водночас, коли рекламована
продукція не випускається. З цього приводу в спеціальній літературі
висловлювалися різні думки. Більшість авторів схиляється до того, що
слід розумно поєднувати вимоги фактичного і номінального використання.

Постає також питання і про обсяг використання, який, до речі, пов’язаний
з поняттям «недостатнє використання». Очевидно, що на ці запитання закон
має дати відповіді.

Інший обов’язок, про який нагадує закон, — це обов’язок заявника і
власника свідоцтва сплачувати передбачені Законом збори. Стаття 23 цього
Закону приписує: за подання заявки на видачу свідоцтва, підтримання його
чинності, продовження строку дії сплачуються збори. Розмір зборів,
строки їх сплачування та порядок сплати визначені Положенням про порядок
сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти
інтелектуальної власності, торговельної марки, про які йшлося вище.

Згідно з Додатком до зазначеного Положення лише за самі необхідні дії,
пов’язані з охороною прав на торговельну марку, слід сплатити близько 50
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що не так уже й мало для
власника свідоцтва — фізичної особи.

Отже, право на торговельну марку є абсолютним і виключним правом. Це
означає, що власник свідоцтва на марку має право на використання її, а
також на розпорядження нею. У межах України ніхто не може користуватися
торговельною маркою без дозволу власника свідоцтва.

Право на використання географічного зазначення походження товарів має
свою специфіку. Передусім право на користування географічним зазначенням
походження товарів не є виключним. Прийнято вважати, що право на
географічне зазначення походження товарів само по собі є надбанням
держави. Фізичним і юридичним особам, які перебувають у конкретному
географічному місці і виробляють товар, що має особливі властивості або
певні якості, які зумовлюються певними природними умовами або поєднанням
природних умов з людським фактором, лише надається право на використання
географічного зазначення походження товарів. Це право не має виключного
характеру.

Відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження
товарів» реєстрація права на використання географічного зазначення
походження товарів не обмежує прав інших осіб на реєстрацію їх прав на
використання цього самого географічного зазначення походження товарів.
Отже, одним і тим самим географічним зазначенням можуть користуватися
кілька осіб, але за умови, що їх товар характеризується тими самими
специфічними ознаками.

Особливістю реєстрації географічного зазначення походження товарів є те,
що така реєстрація надає право на використання цього зазначення, маючи
при цьому на увазі, що може мати місце лише реєстрація права на
використання уже зареєстрованого географічного зазначення походження
товарів.

Обсяг правової охорони, що надається реєстрацією права на використання
географічного зазначення походження товарів, визначається занесеними до
Реєстру і зафіксованими у свідоцтві характеристиками товару та межами
географічного місця.

Власник свідоцтва має право:

— використовувати зареєстроване географічне зазначення походження
товару;

— вживати заходів щодо заборони неправомірного використання
географічного зазначення походження товару особами, які не мають на це
права;

— вимагати від осіб, які порушили його права, припинення цих порушень і
відшкодування матеріальної та моральної шкоди в установленому порядку.

Використовувати зареєстроване географічне зазначення походження товару
має лише особа, на ім’я якої зареєстровано це право, тобто власник
свідоцтва (п. 4 ст. 17). Проте слід зазначити, що суб’єкт, на ім’я якого
здійснена реєстрація на географічне зазначення, має право власності на
свідоцтво, як на охоронний документ. Але права власності на саме
географічне зазначення походження товару у зазначеного суб’єкта не
виникає.

Використанням зареєстрованого географічного зазначення походження товару
визнається:

— нанесення його на товар або на етикетку;

— нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі;

— запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують
товар.

Власник свідоцтва має право наносити поряд із географічним зазначенням
походження товару попереджувальне маркування для інформації про те, що
це зазначення зареєстроване в Україні.

Для попереджувального маркування географічного зазначення походження
товару застосовується обведена овалом абревіатура «ГЗП». Замість цього
маркування або разом із ним може наноситися текст: «Зареєстроване в
Україні географічне зазначення походження товару».

Власник свідоцтва не має права:

— видавати ліцензію на використання географічного зазначення походження
товару;

— забороняти (перешкоджати) спеціально уповноваженим органам здійснювати
контроль за наявністю в товарі особливих властивостей та інших
характеристик, на підставі яких зареєстровано географічне зазначення
походження товару та (або) право на його використання.

Як уже зазначалося, власник свідоцтва має право забороняти іншим особам
неправомірне використання географічного зазначення походження товару.
Неправомірне використання географічного зазначення може мати місце у
разі, коли використання здійснюється без реєстрації права на його
використання, без дотримання вимог до товару, особливі властивості та
інші характеристики якого внесені у свідоцтво.

Відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди здійснюється
відповідно до чинного цивільного законодавства.

Власник свідоцтва зобов’язаний забезпечувати відповідність якісних
показників, особливих властивостей та характеристик товару, що
виробляється, їх опису в Реєстрі.

Про затвердження Положення про порядок сплати зборів за дії, пов’язані з
охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності Із змінами і
доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16
червня 2003 року № 901 Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Затвердити Положення про порядок сплати зборів за дії, пов’язані з
охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності (додається).

2. Визнати такими, що втратили чинність, постанови Кабінету Міністрів
України згідно з додатком.

Це Положення визначає строки і порядок сплати зборів за дії, пов’язані з
охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, а також розміри
зазначених зборів згідно з додатком.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлено інші правила сплати зборів, ніж цим
Положенням, застосовуються правила міжнародного договору. Сума зборів,
що підлягають сплаті, визначається:

для громадян і юридичних осіб, що постійно проживають чи знаходяться в
Україні (резиденти), — у гривнях;

(абзац другий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з постановою
Кабінету Міністрів України від 16.06.2003р. № 901)

для громадян і юридичних осіб, що постійно проживають чи знаходяться за
межами України (нерезиденти), — у доларах США.

Якщо платників збору кілька і серед них одночасно є резиденти і
нерезиденти, сума збору, яку повинні сплатити резиденти і нерезиденти,
визначається пропорційно їх частці у складі платників, при цьому сума
збору для резидентів визначається у гривнях, для нерезидентів — у
доларах США.

Якщо заявником (заявниками) є лише винахідник (винахідники) або автор
(автори) промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, то
збори, передбачені пунктами 1, 2, 8, 11, 12, 21, 23, 33, 35—38, 46, 56 і
57 додатка до Положення, сплачуються у розмірі 50 відсотків
встановленого розміру кожного виду збору. У разі подальшого включення до
складу заявників особи, яка не є винахідником або автором, збір
сплачується у повному розмірі.

Сплата зборів провадиться через кредитні установи.

Збір, розмір якого визначено у доларах США, може бути сплачений у
доларах США або у гривнях за офіційним обмінним курсом Національного
банку на день його сплати.

Збори сплачуються на розрахункові рахунки уповноважених МОН закладів
державної системи правової охорони інтелектуальної власності.

Відомості про розрахункові рахунки уповноваженого закладу державної
системи правової охорони інтелектуальної власності (далі — уповноважений
заклад) оприлюднює МОН.

Надходження від зборів за розпорядженням МОН використовуються за
цільовим призначенням виключно для забезпечення розвитку та
функціонування державної системи правової охорони інтелектуальної
власності.

Уповноважений заклад зобов’язаний вести облік документів про сплату
зборів та результати перевірки їх відповідності вимогам, установленим
цим Положенням. Документом про сплату збору є копія платіжного доручення
на перерахування збору з відміткою установи банку або квитанція (форма №
0402005). У цьому документі зазначаються платник збору, вид збору
(перелік сплачуваних зборів), сума сплаченого збору (зборів), а також
номер заявки (номери заявок), якщо про нього (них) повідомлено заявника,
або номер патенту (патентів) чи свідоцтва (свідоцтв), назва країни
платника — нерезидента. У разі коли збір, розмір якого встановлено у
доларах США, сплачено у гривнях, зазначається курс долара за офіційним
обмінним курсом Національного банку на день сплати збору.

Документ про сплату збору повинен надійти до уповноваженого закладу
разом із заявою (клопотанням, запереченням тощо) про вчинення
відповідної дії, якщо інші строки не передбачені цим Положенням, і є
дійсним:

а) протягом трьох місяців від дня сплати збору за умови, що у цей строк
розмір відповідного збору залишався незмінним;

б) протягом одного місяця від дня введення в дію зміненого розміру
збору.

Сума збору повертається платникові (частково або повністю) у разі:

сплати збору в більшому розмірі, ніж передбачено цим Положенням;

повернення уповноваженим закладом заяви (клопотання) або відмови у її
прийнятті.

Сума збору повертається за умови, якщо заяву про повернення подано до
уповноваженого закладу протягом року від дня зарахування цієї суми на
його рахунок, з урахуванням відшкодування витрат на її повернення.

Кошти, визнані такими, що підлягають поверненню, за клопотанням платника
можуть бути зараховані в рахунок збору, який платник повинен внести за
вчинення уповноваженим закладом іншої дії. Порядок зарахування коштів
визначається установою.

Обчислення строків сплати зборів та подання до уповноваженого закладу
документа про сплату проводиться у такому порядку:

а) якщо строк становить один рік чи певну кількість років, він
обчислюється від дня, який настає за днем, коли вчинялася відповідна
дія, а закінчується наступного року, місяця і дня, що мають ту ж назву і
число, які мали місяць і день вчинення дії. Якщо відповідний місяць
наступного року не має дня з таким числом, строк закінчується в останній
день цього місяця;

б) якщо строк становить один місяць чи певну кількість місяців, він
обчислюється від дня, який настає за днем, коли вчинялася відповідна
дія, а закінчується наступного місяця і дня, що має те ж число, яке мав
день вчинення дії. Якщо наступний місяць не має дня з таким же числом,
строк закінчується в останній день цього місяця;

в) якщо строк становить певну кількість днів, він обчислюється від дня,
який настає за днем, коли вчинялася відповідна дія, а закінчується в
день, який є останнім днем відліку строку;

г) якщо останній день закінчення строку збігається з вихідним,
святковим, неробочим чи іншим днем, коли уповноважений заклад не працює,
строк закінчується в перший робочий для закладу день, який настає за
вихідним, святковим, неробочим чи зазначеним вище іншим днем.

Строки подання документів про сплату зборів за дії, пов’язані з охороною
прав на винаходи і корисні моделі

Документ про сплату збору за подання заявки на винахід, корисну модель
повинен надійти до уповноваженого закладу разом із заявкою або протягом
двох місяців після дати подання заявки. Документ про сплату збору за
подання міжнародної заявки на винахід, корисну модель повинен надійти до
уповноваженого закладу разом із заявкою або не пізніше 23 місяців від
дати пріоритету, а у разі проведення міжнародної попередньої експертизи
— не пізніше 33 місяців від дати пріоритету.

Документ про сплату збору за продовження строку надходження документа
про сплату збору за подання заявки повинен надійти до уповноваженого
закладу не пізніше шести місяців від дати закінчення цього строку.
Документ про сплату збору за продовження строку надходження перекладу
міжнародної заявки на винахід, корисну модель українською мовою та (або)
документа про сплату збору за її подання повинен надійти до
уповноваженого закладу протягом шести місяців від дати надходження
міжнародної заявки.

Документ про сплату збору за продовження строку права на пріоритет
попередньої заявки на винахід, корисну модель повинен надійти до
уповноваженого закладу протягом двох місяців від дати закінчення
встановленого строку для подання заяви про пріоритет.

Клопотання про продовження строку повинне містити відомості про
непередбачувані чи незалежні від .заявника обставини, з яких його
пропущено.

Документ про сплату збору за продовження строку подання заяви про
пріоритет попередньої заявки на винахід, корисну модель та (або) копії
цієї заявки повинен надійти до уповноваженого закладу протягом двох
місяців від дати закінчення встановленого строку для подання заяви про
пріоритет. Клопотання про продовження строку повинне містити відомості
про непередбачувані чи незалежні від заявника обставини, з яких його
пропущено. Документ про сплату збору за продовження строку надходження
перекладу попередньої заявки на винахід, корисну модель українською
мовою повинен надійти до уповноваженого закладу протягом шести місяців
від дати одержання заявником запиту цього закладу. Документ про сплату
збору за подання клопотання про внесення за ініціативою заявника
виправлень і уточнень до заявки подається до уповноваженого закладу
після одержання заявником рішення про встановлення дати подання заявки і
повинен надійти до нього до дати одержання заявником рішення про видачу
патенту або рішення про відмову у видачі патенту. Документ про сплату
збору за подання клопотання про продовження строку внесення
запропонованих уповноваженим закладом експертизи змін до матеріалів
заявки на винахід, корисну модель за одержаним заявником повідомленням
про невідповідність матеріалів заявки встановленим вимогам повинен
надійти до цього закладу протягом двох місяців від дати одержання
заявником повідомлення закладу експертизи. Документ про сплату збору за
поновлення пропущеного строку внесення запропонованих закладом
експертизи змін до матеріалів заявки на винахід, корисну модель за
одержаним заявником повідомленням про невідповідність матеріалів заявки
встановленим вимогам повинен надійти до закладу протягом дванадцяти
місяців від дати закінчення пропущеного строку. Клопотання про
поновлення пропущеного строку повинне містити відомості про причини, з
яких його пропущено. Документ про сплату збору за проведення
кваліфікаційної експертизи заявки на винахід повинен надійти до
уповноваженого закладу протягом трьох років від дати подання заявки.

5. Захист прав на інтелектуальну власність

Незважаючи на окремі недоліки системи охорони прав на інтелектуальну
власність, що склалася в Україні, в цілому можна стверджувати, що
зазначена система відповідає міжнародним стандартам і може забезпечити
належну охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності. Але такої
оцінки не можна дати системі захисту прав інтелектуальної власності.
Більше того, є всі підстави стверджувати, що захист прав інтелектуальної
власності не відповідає сучасним вимогам. Він не забезпечує надійного й
ефективного захисту інтелектуальної власності. Засоби масової інформації
буквально переповнені повідомленнями про порушення патентних чи
авторських прав. Масштаби порушення прав інтелектуальної власності в
Україні настільки зросли, що до нашої держави починають застосовувати
економічні санкції.

У чинному законодавстві України про інтелектуальну власність більш
вдалою склалася система захисту авторських і суміжних прав. Щодо захисту
прав промислової власності, то її не можна визнати задовільною. Виходячи
з реального стану речей, система захисту прав інтелектуальної власності,
що склалася в Україні, потребує радикального і невідкладного перегляду й
удосконалення. Не можна стверджувати, що наша держава у цій сфері нічого
не робить. Але існуючі правові засоби захисту інтелектуальної власності
не досягають мети, не забезпечують надійного та ефективного захисту
права інтелектуальної власності. Ці проблеми потребують спеціального
дослідження.

Проте на сьогодні маємо систему захисту права інтелектуальної власності
за чинним законодавством України про інтелектуальну власність та
загальними засадами захисту прав. У світовій практиці захист права
інтелектуальної власності прийнято поділяти на два види — юрисдикційний
і неюрисдикційний. Юрисдикційний захист права інтелектуальної власності
здійснюється у судовому порядку судами та іншими уповноваженими на це
державними органами. Сутність цього захисту полягає у тому, що суб’єкт
права інтелектуальної власності, право якого порушене, звертається до
належного державного органу за захистом, який у разі необхідності і
надає такий захист.

У свою чергу юрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної
власності поділяється на окремі види — цивільно-правовий,
кримінально-правовий і адміністративно-правовий. Крім того,
цивільно-правовий спосіб також поділяється на загальні і спеціальні
засоби.

Юрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної власності
здійснюється судами та іншими уповноваженими на це державними органами.
Переважна більшість спорів з приводу авторського права і суміжних та
патентних прав розглядаються судами загальної компетенції.
Спеціалізованих судів Україна поки що не має.

За згодою сторін спір може бути розглянутий третейським судом. У разі,
коли сторонами у спорі виступають юридичні особи, спір розглядається
господарським судом.

Позивач на свій розсуд може звернутися за захистом свого порушеного
права не тільки до суду, а й до відповідного державного органу
управління або громадської організації. Він може звернутися до вищої
організації відповідача, до творчої спілки, до якої входить відповідач,
до антимонопольного органу. Такі спори частіше розв’язуються в
адміністративному порядку.

Неюрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної власності
характеризується тим, що це позасудовий захист, який здійснюється
особою, право якої порушене, самостійно, але в межах закону. Такі засоби
захисту застосовуються досить рідко. Особа, право якої порушене, може
відмовитися від виконання певних дій, наприклад, відмовитися внести
певні зміни до твору, що не були передбачені договором, або відмовитися
від виконання договору в цілому.

Особливістю захисту права промислової власності є те, що зазначена
система» передбачає процедури опротестування видачі патентів чи інших
неправомірних дій. Такі процедури передбачені законодавством багатьох
країн і здійснюються самими патентними відомствами, які розглядають
протести і приймають щодо них рішення. Найчастіше опротестовуються
видачі патентів. Помилкова видача патенту може зачіпати інтереси інших
патентоволодільців, які й подають протести на видані патенти. У деяких
країнах допускається подання протесту ще до видачі патенту. Але є
країни, законодавство яких взагалі не допускає опротестування видачі
патентів.

В останні десятиліття зростає актуальність посилення захисту авторського
права і суміжних прав. Це зумовлюється двома основними чинниками. Перший
чинник полягає у тому, що інтенсивно зростає вартість об’єктів
авторського права і суміжних прав, неправомірним відтворенням яких можна
одержати значні доходи. Другий чинник зумовлений появою нових технологій
відтворення і використання охоронюваних законом об’єктів. Особливо
привабливим стає неправомірне відтворення і використання зазначених
об’єктів. Ця проблема ускладнюється тим, що такі неправомірні дії часто
залишаються поза контролем відповідних органів. Великі прибутки,
одержувані від неправомірного відтворення і використання об’єктів
авторських і суміжних прав шляхом хабарництва, сприяють уникненню
державного контролю за зазначеними процесами.

Цільної системи захисту права інтелектуальної власності в Україні ще
немає. Є лише розрізнені, часто неузгоджені між собою правові норми, що
містять чинні закони України про інтелектуальну власність.

Найбільш досконалою, хоча далеко не бездоганною, є система захисту
авторського права і суміжних прав. Вона викладена в Законі України «Про
авторське право і суміжні права». Ця система далека від зразкової, але
вона краща від системи захисту права промислової власності. її
характерними рисами є відшкодування заподіяної шкоди, у тому числі
втраченої вигоди. Вона також передбачає обов’язок порушника відшкодувати
витрати на адвоката, чого раніше чинне законодавство не знало, а також
відшкодування моральної шкоди, що раніше не було властивим нашому
законодавству.

Новим для нашого законодавства про авторське право є положення, за яким
автору чи іншій особі, якій належать авторські права, при відшкодуванні
заподіяних збитків надається право вибору — вимагати від порушника
відшкодування заподіяної шкоди, повернення позивачеві одержаних від
неправомірного використання твору доходів, грошової компенсації замість
відшкодування збитків чи стягнення доходу. Крім цього, зазначений Закон
передбачає накладення на порушника штрафу в розмірі 10 відсотків від
присудженої позивачеві суми. Сума штрафу передається в установленому
порядку до Державного бюджету України.

Ще однією важливою особливістю захисту авторського права чи суміжних
прав є обов’язок порушника відшкодувати моральну (немайнову) шкоду в
розмірі, що визначається судом. Але, як уже підкреслювалося, ця система
захисту авторського права і суміжних прав не є бездоганною. Вона містить
у собі суперечливі положення, нелогічність деяких норм. Проте її більш
повний аналіз буде наведено нижче при розгляді захисту авторського права
і суміжних прав.

Щодо захисту права промислової власності, то його оцінки скоріше
негативні, ніж позитивні. Закон України «Про охорону прав на винаходи і
корисні моделі» дуже стисло визначає дії, що вважаються порушенням
патентних прав, передбачає можливість стягнення з порушника завданих
збитків, включаючи неодержані доходи та відшкодування моральної шкоди.

Статтею 35 цього Закону від 1 червня 2000 р. перелік спорів, що
розглядаються судом, доповнений новими видами спорів. За новою редакцією
суду підлягають усі спори з приводу визнання патенту недійсним, а також
про надання примусової ліцензії. ‘ Зміни і доповнення, внесені Законом
України від 21 грудня 2000 р. до Закону України «Про охорону прав на
промислові зразки», питань захисту прав власників патентів на промислові
зразки не торкнулися.

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» у
порівнянні з патентними законами ніякими принциповими особливостями не
відзначається. Зміни, внесені до Закону законодавцем 21 грудня 2000 p.,
питань захисту прав власників свідоцтв також не торкнулися. Закон
України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» у
частині захисту прав наближається до Закону України «Про авторське право
і суміжні права». Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» у
розділі VI «Захист прав на сорт» питанню захисту прав присвячує три
статті. Стаття 53 містить припис, за яким спори розглядаються в порядку,
передбаченому законодавством. Стаття 54 зазначає спори, що розв’язуються
у судовому порядку, а ст. 55 встановлює відповідальність за порушення
прав на сорти. Більш детально викладені норми про захист прав на
зазначення походження товарів у Законі України «Про охорону прав на
зазначення походження товарів», але й він не визначає конкретних санкцій
за порушення цих прав.

Отже, можна констатувати, що кожний закон з охорони промислової
власності має свою систему норм щодо захисту даного об’єкта промислової
власності. Вони в основному передбачають лише дії, що визнаються
порушенням того чи іншого патентного закону. Зазначені закони занадто в
загальній формі визначають ці дії, без належної конкретизації.

У зазначених законах наводиться загальний перелік спорів, що
розглядаються у судовому порядку. Проте цей перелік завершується нормою,
що будь-які інші спори з приводу порушення того чи іншого патентного
закону можуть розглядатися у судовому порядку.

Деякі закони як конкретні санкції за те чи інше порушення закону
передбачають загальні цивільно-правові санкції — відшкодування
заподіяних збитків та припинення порушення, інколи відновлення порушених
прав. Інші патентні закони взагалі відсилають До норм цивільного права
про відповідальність.

Таке розмаїття норм про захист права промислової власності не виправдане
специфікою того чи іншого об’єкта промислової власності, хоча
особливості, безперечно, є і вони враховуються.

Отже, цільної взаємоузгодженої системи норм про захист права
інтелектуальної власності чинне законодавство України не містить.
Істотним недоліком системи захисту інтелектуальної власності є також її
занадто низька ефективність. Порушники права інтелектуальної власності
не дуже бояться застосування до них встановлених чинним законодавством
санкцій. Інколи доходи від неправомірного використання чужого твору чи
об’єкта промислової власності перевищують встановлені санкції у сотні
раз і з лихвою перекривають понесені витрати.

Потрібна більш жорстка система захисту прав інтелектуальної власності,
застосування якої має назавжди відбити у порушника бажання використати
неправомірно твір чи об’єкт промислової власності.

Недоліками існуючої системи захисту права інтелектуальної власної є
також відсутність спеціалізованих судів і суддів, що зумовлює досить
тривалі строки розгляду навіть не дуже складних справ з приводу
порушення права інтелектуальної власності. Ще однією причиною
недостатньої ефективності захисту права інтелектуальної власності є
численні можливості уникнути відповідальності порушника за невиконання
уже прийнятого судом рішення у справі на користь позивача, що дає йому
можливість зволікати з виконанням довгі роки.

ЦК України передбачає дві групи норм щодо захисту права інтелектуальної
власності — загальні цивільно-правові норми і спеціальні, передбачені
законами України про інтелектуальну власність.

ЦК України передбачає захист цивільних прав у судовому порядку. Кожна
особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого чи
майнового права або інтересу (ст. 161 ЦК України). Суд здійснює захист
шляхом:

— визнання права;

— визнання правочину недійсним;

— припинення дій, що порушують право;

— відновлення становища, що існувало до порушення;

— примусового виконання обов’язків боржником у натурі;

— зміни правовідносин;

— припинення правовідношення;

— відшкодування збитків та інші майнові способи відшкодування;

— відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

— визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності державного органу,
органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Суд здійснює захист цивільних прав та інтересів і іншими способами,
передбаченими законом.

У випадках, передбачених законом, захист цивільних прав може
здійснюватися відповідними державними органами або органами місцевого
самоврядування. Державні органи та органи місцевого самоврядування
здійснюють захист цивільних прав шляхом скасування актів державних
органів чи органів місцевого самоврядування нижчого рівня, а також
іншими способами, визначеними законом.

Стаття 19 ЦК України передбачає самозахист цивільних прав. Особа має
право на самозахист своїх прав від порушень і протиправних посягань.
Самозахистом визнається застосування особою, право якої порушено,
засобів протидії, що не заборонені законом та не суперечать моральним
засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змістові
права, що порушене, та характерові дій, якими ці права порушені, і не
можуть суперечити вимогам закону. Способи самозахисту можуть обиратися
особою або визначатися законом, іншими правовими актами чи договором.

Основним із способів судового захисту цивільних прав є відшкодування
збитків, заподіяних протиправними діями порушника. За загальним правилом
будь-яка особа, якій завдано збитків внаслідок порушення її цивільних
прав, має право на їх відшкодування. Збитками визнаються:

1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням
речі, а також витрати, які особа зробила або вимушена зробити для
відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин,
якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не
передбачене відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа,
яка порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, що
відшкодовуються потерпілій особі у зв’язку з неодержанням нею доходів,
не може бути меншим від тих доходів, що їх одержав порушник права.

ЦК України передбачає також компенсацію моральної шкоди. У випадках,
передбачених законом або договором, особа має право на компенсацію
моральної шкоди, завданої їй у зв’язку з порушенням її права. Моральна
шкода полягає у:

1) фізичному болю, якого фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або
іншим ушкодженням здоров’я;

2) душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
протиправною поведінкою як щодо неї самої, так і до членів її сім’ї та
близьких родичів;

3) душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі
знищенням чи пошкодженням її майна;

4) приниженні честі, гідності і ділової репутації фізичної або юридичної
особи.

Компенсація моральної шкоди здійснюється у грошах або іншому майні.

Захисту права інтелектуальної власності на результати інтелектуальної
діяльності новий ЦК України присвячує ст. 432, яка проголошує, що кожна
особа має право звернутися до суду за захистом свого права
інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 цього Кодексу. Суд у
випадках і в порядку, встановлених законом, може постановити рішення,
зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права
інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи
експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у
цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що
використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права
інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування
збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної
власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з
урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування у засобах масової інформації відомостей про порушення
права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого
порушення.

Захист авторського права і суміжних прав встановлений Конституцією
України, чинним Цивільним кодексом України, Законом України «Про
авторське право і суміжні права» та іншими законодавчими і нормативними
актами. У цілому створена цілісна система захисту авторського права і
суміжних прав, яка, як уже зазначалося, не є бездоганною. Основу цієї
системи, безперечно, складають ЦК України та Закон України «Про
авторське право і суміжні права», зокрема його розділ V «Захист
авторського права і суміжних прав». Згідно з цими законами порушенням
авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового
захисту, є:

1) вчинення будь-якою особою дій, що порушують особисті немайнові права
суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав та їх майнові права;

2) піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав
—опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України,
вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних
примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних),
фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

3) плагіат — оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого
твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

4) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають
авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі
комп’ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм
мовлення;

5) вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і
(або) суміжних прав;

6) будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту
авторського права і (або) суміжних прав, зокрема виготовлення,
розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосуваннязасобів
для такого обходу;

7) підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній
формі, про управління правами без дозволу суб’єктів авторського права і
(або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління;

8) розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою
розповсюдження, публічне сповіщення об’єктів авторського права і (або)
суміжних прав, з яких без дозволу суб’єктів авторського права і (або)
суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами,
зокрема в електронній формі.

Зупинимось на деяких порушеннях авторського права і суміжних прав більш
детально.

Відтворення будь-якого твору — виготовлення одного або більше
примірників твору, відеограми, фонограми у будь-якій матеріальній формі,
а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній
(включаючи цифрову), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати
комп’ютер.

Порушенням авторського права чи суміжних прав є передусім будь-яке
відтворення твору в будь-якій матеріальній формі і в будь-якій кількості
примірників, починаючи від одного, без дозволу осіб, які мають авторське
право. Для визнання відтворення твору неправомірним не має значення мета
його відтворення. Зазначене стосується також і об’єктів суміжних прав.

Іншою досить поширеною формою порушення авторського права чи суміжних
прав є розповсюдження примірників творів, фонограм, відеограм та програм
мовлення. Власне, будь-які твори, фонограми, відеограми та програми
мовлення відтворюються найчастіше з метою їх комерційного розповсюдження
для одержання доходу. Будь-яке розповсюдження без цієї мети навряд чи
можна вважати порушенням авторського права чи суміжних прав. Безперечно,
йдеться про розповсюдження без дозволу автора чи іншої особи, яка має
авторське право, виробника фонограми, відеограми та власника програми
мовлення.

Розповсюдженням є також зберігання неправомірно відтворених творів,
фонограм, відеограм або програм мовлення з метою подальшого
розповсюдження.

Розповсюдженням слід визнати цілеспрямовані дії щодо поширення серед
населення примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення у
кількості примірників більше одного і до необмеженої кількості. Не має
значення, які примірники творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення
розповсюджувалися — контрафактні чи відтворені правомірним шляхом.
Важливим елементом визнання розповсюдження неправомірним є те, що
розповсюдження мало місце без дозволу автора чи інших осіб, які мають
авторські чи суміжні права.

Контрафактними визнаються примірники творів, фонограм, відеограм і
програм мовлення, виготовлені і розповсюджені з порушенням авторського
права чи суміжних прав. Тобто цим поняттям охоплюється і розповсюдження
без дозволу зазначених осіб.

Неправомірним визнається будь-яке інше використання без дозволу осіб,
які мають авторське право чи суміжні права творів, фонограм, відеограм
чи програм мовлення. Під іншим використанням творів, фонограм чи програм
мовлення слід розуміти передачу зазначених об’єктів у комерційний
прокат, майновий найм чи будь-яке інше користування без дозволу особи,
яка має авторське право або суміжні права. Порушенням суб’єктивних прав
особи, яка має авторське право чи суміжні права, буде також
перекручення, спотворення чи будь-яка інша зміна твору, фонограми,
відеограми чи програми мовлення або будь-яке інше посягання на зазначені
об’єкти, що можуть зашкодити честі і репутації автора чи іншої особи,
яка має авторське право чи суміжні права. Використання цих об’єктів без
зазначення імені автора, а також оприлюднення твору, фонограми,
відеограми чи програми мовлення без дозволу автора чи іншої особи, яка
має авторське право чи суміжні права, також визнається порушенням
авторського права чи суміжних прав. Оприлюднення твору, фонограми,
відеограми чи програми мовлення — дія, що вперше робить твір, фонограму,
відеограму чи програму мовлення доступними для публіки, якими б засобами
це не досягалося.

Істотним порушенням авторського права і суміжних прав є ввезення в
Україну без дозволу осіб, які мають авторське право чи суміжні права,
примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення. Не має
значення, які примірники завозяться в Україну — контрафактні чи не
контрафактні. Порушенням є сам факт ввезення зазначених об’єктів без
дозволу належних осіб. Більше того, ввезення на митну територію України
примірників творів, фонограм, відеограм, що охороняються на території
України відповідно до чинного законодавства України, із держави, в якій
ці твори, фонограми і відеограми не охороняються або перестали
охоронятися, також визнаються порушенням авторського права і суміжних
прав.

Використання об’єктів права інтелектуальної власності без договору з
особою, яка має авторське право і (або) суміжні права, а також
недотримання умов використання цих об’єктів, порушення особистих
немайнових і майнових прав особи, яка має авторське право чи суміжні
права, надає їй право звертатися до суду з позовом. Суд зобов’язаний у
разі доведення позовних вимог винести рішення про поновлення порушених
прав шляхом внесення відповідних виправлень, публікацій у пресі про
допущене порушення або іншим способом.

Суд має також право постановити рішення про заборону випуску твору,
виконання постановки, фонограми, відеограми, програми передачі в ефір і
по кабелях, про припинення їх розповсюдження.

Суд може постановити рішення про вилучення чи конфіскацію всіх
контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм
мовлення, щодо яких встановлено, що вони були виготовлені або
розповсюджені з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, а
також засобів обходу технічних засобів захисту. Це стосується також усіх
кліше, матриць, форм, оригіналів, магнітних стрічок, фотонегативів та
інших предметів, за допомогою яких відтворюються примірники творів,
фонограм, відеограм, програм мовлення, а також матеріалів і обладнання,
що використовуються для їх відтворення і виготовлення засобів обходу
технічних засобів захисту.

За рішенням суду вилучені контрафактні примірники творів (у тому числі
комп’ютерні програми і бази даних), фонограм, відеограм, програм
мовлення на вимогу особи, яка є суб’єктом авторського права і (або)
суміжних прав і права якої порушено, можуть бути передані цій особі.
Якщо ця особа не вимагає такої передачі, то контрафактні примірники
підлягають знищенню, а матеріали і обладнання, що використовувалися для
відтворення контрафактних примірників, підлягають відчуженню із
перерахуванням виручених коштів до Державного бюджету України.

Стаття 432 ЦК України передбачає спеціальні правові способи забезпечення
позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав.
Внесення до ЦК України таких способів забезпечення зазначених позовів
цілком виправдані.

Ще до розгляду справи по суті суд може винести ухвалу про заборону
відповідачеві або особі, щодо якої є достатні підстави вважати, що вона
є порушником авторського права або суміжних прав, вчиняти певні дії
(виготовлення, відтворення, продаж, здавання в найм, імпорт тощо,
передбачене цим Кодексом використання, а також транспортування,
зберігання або володіння з метою випуску в цивільний обіг примірників
творів або фонограм, щодо яких припускається, що вони є контрафактними).

У разі необхідності суд може винести ухвалу про накладення арешту і
вилучення усіх примірників творів, фонограм, відеограм щодо яких є
підстави вважати, що вони є контрафактними. Суд може винести ухвалу
також про вилучення і арешт матеріалів та обладнання для їх виготовлення
і відтворення.

Якщо відповідно до кримінального законодавства України дії певної особи
щодо авторського права чи суміжних прав підпадають під ознаки злочину,
орган дізнання чи суд зобов’язані вжити заходів для забезпечення
вчиненого або можливого в майбутньому цивільного позову шляхом розшуку і
накладення арешту на:

1) примірники творів, фонограм, відеограм, щодо яких припускається, що
вони є контрафактними;

2) матеріали та обладнання, призначені для їх виготовлення та
відтворення;

3) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення
дій, за які відповідно до чинного кримінального законодавства
передбачена кримінальна відповідальність.

За порушення авторського права чи суміжних прав Законом України «Про
авторське право і суміжні права» встановлена цивільно-правова
відповідальність порушника. Вона істотно відрізняється від тієї, що була
передбачена ЦК Української РСР.

Суд має право постановити рішення чи ухвалу про:

1) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням
авторського права і (або) суміжних прав, з визначенням розміру
відшкодування;

2) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права і (або)
суміжних прав;

3) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав
доходу, отриманого внаслідок порушення;

4) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50
000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або
стягнення доходу.

Відповідно до наведених норм суб’єкту авторського права чи суміжних прав
у разі їх порушення належить право на свій вибір вимагати відшкодування
збитків стягнення доходу або грошової компенсації, розмір якої
визначається судом.

Що стосується виплати компенсації замість відшкодування збитків або
стягнення доходу, то вона має залишитися нарівні з відшкодуванням
збитків або стягненням доходу як штрафна санкція — як покарання за
вчинення порушення авторського права і суміжних прав.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» передбачає, крім
зазначених санкцій, стягнення штрафу в розмірі 10 відсотків від суми,
присудженої судом на користь позивача. Сума штрафів направляється в
установленому порядку до Державного бюджету України. Це вже є покарання
за вчинення порушення авторського права і суміжних прав.

Ці спеціальні способи захисту авторського права і суміжних прав
передбачені Законом України «Про авторське право і суміжні права».

Водночас до порушників авторського права і суміжних прав можуть
застосовуватися загальні цивільно-правові способи захисту, про які
йшлося вище.

5.1 Цивільно-правовий захист патентних прав

Захист патентних прав засобами цивільного права здійснюється передусім
патентними законами України — «Про охорону прав на винаходи і корисні
моделі», «Про промислові зразки», «Про охорону прав на сорти рослин»,
«Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» тощо.

Патентні закони України не містять чіткого визначення порушення
патентних прав. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні
моделі» визначає, що будь-яке посягання на права власника патенту
вважається порушенням його прав, що спричиняє відповідальність згідно з
чинним законодавством України. Таке саме визначення містить і Закон
України «Про охорону прав на промислові зразки».

Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» на відміну від інших
патентних законів передбачає, що суд має право ухвалити рішення про
встановлення цивільно-правової відповідальності за порушення, аналогічні
тим, що визначені Законом України «Про авторське право і суміжні права»
та про вилучення чи конфіскацію матеріалів і (або) обладнання,
використаного для незаконного виробництва матеріалів сорту.

Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»
також будь-яке посягання на права власника зареєстрованого компонування
інтегральної мікросхеми визнає порушенням його прав.

Отже, наведені закони порушенням визнають будь-яке посягання на права
суб’єкта права промислової власності. Таке занадто загальне визначення
не можна визнати виправданим. Інколи те чи інше посягання викликає
сумнів у тому, чи є воно правопорушенням.

Зазначені закони наводять перелік спорів, що розглядаються в судовому
порядку, при цьому додається норма, за якою розгляду в судовому порядку
підлягають будь-які спори, що виникають у зв’язку із застосуванням
патентних законів. Тому доцільність цієї норми фактично відпадає.

При порушенні патентних прав власник патенту має право вимагати:

— припинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення його
права, і відновлення становища, що існувало до порушення;

— стягнення завданих збитків, включаючи неодержані доходи;

— відшкодування моральної шкоди;

— вжиття інших передбачених законодавчими актами заходів, пов’язаних із
захистом прав власника патенту.

Вимагати поновлення порушених прав власника патенту може також особа,
яка має право на використання винаходу (корисної моделі) за ліцензійним
договором, якщо інше не передбачене цим договором.

Такі самі норми містить Закон України «Про охорону прав на промислові
зразки», за винятком однієї. Закон про промислові зразки не дає права
власнику промислового зразка права на відшкодування моральної шкоди.

Більш розгорнуті норми щодо захисту прав містить Закон України «Про
охорону прав на топографії інтегральних мікросхем». За своїм змістом
захист компонування ІМС наближається до захисту авторського права і
суміжних прав. Проте зазначений Закон також не передбачає права на
відшкодування моральної шкоди.

Цей короткий огляд патентних законів щодо захисту прав на об’єкти
промислової власності дає підставу зробити кілька висновків:

1. Єдиної цільної системи захисту прав промислової власності чимала і
малоефективна.

2. Не вироблено єдиних санкцій за порушення патентних прав.

Деякі закони відсилають до загальних цивільно-правових санкцій
відповідальності за порушення патентних прав. Спеціальних засобів вони
не встановлюють.

3. Відшкодування моральної шкоди передбачене лише за порушення патентних
прав на винаходи і корисні моделі та прав на сорти рослин.

Захист прав на торговельну марку здійснюється на підставі Закону України
«Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» зі змінами і
доповненнями, внесеними

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань
інтелектуальної власності» від 21 грудня 2000 р.

Як і патентні закони, Закон України «Про охорону прав на знаки для
товарів і послуг» також порушенням прав на торговельну марку визнає
будь-яке посягання на ці права з боку інших осіб. Закон визначає, що
будь-яке порушення спричиняє відповідальність згідно з чинним
законодавством України. На вимогу власника свідоцтва таке порушення має
бути припинене, а порушник зобов’язаний відшкодувати власнику свідоцтва
заподіяні збитки. Про упущену вигоду та одержані прибутки у Законі не
йдеться. Не встановлює цей Закон і обов’язку порушника відшкодувати
моральну шкоду.

Проте особливістю захисту торговельної марки є обов’язок порушника
усунути з товару, його упаковки незаконно використану марку або
позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати. Власник
свідоцтва має право також вимагати знищення виготовлених зображень марки
або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати.

Зазначені особливості захисту прав на торговельну марку зумовлюються
специфікою використання марки. У законі нічого не сказано про
використання торговельної марки або позначення, схожого з ним настільки,
що їх можна сплутати, на вивісках, бланках, у рекламі, будь-якій іншій
документації, що супроводжує товар, чи при наданні послуг, на друкованих
виданнях. Торговельна марка може використовуватися і під час
демонстрації експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в
Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та іншій документації,
пов’язаній із введенням зазначених товарів і послуг у цивільний обіг.
Усі наведені способи використання торговельних марок можуть
відтворюватися, виготовлятися і використовуватися зловмисниками, тому
власник свідоцтва повинен мати право вимагати від зловмисника знищення
незаконно виготовлених чи відтворених позначень, що використовуються в
будь-якій документації, на виставках чи ярмарках.

Проте Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»
норм про захист від таких порушень та наслідків про їх застосування не
містить. Нічого у цьому Законі не говориться про ввіз чи вивіз товарів з
протиправним позначенням торговельних марок, пропонування товарів під
зазначенням їх певним знаком тощо.

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» також
містить перелік спорів, що розв’язуються у судовому порядку.

Захист прав на використання географічного зазначення походження товару
здійснюється на підставі Закону України «Про охорону прав на зазначення
походження товарів» від 16 червня 1999 р. зі змінами, внесеними Законом
України «Про внесення змін до деяких законів України з питань
інтелектуальної власності» від 21 грудня 2000 р. Зазначений Закон
містить більш ґрунтовні норми про захист права на географічне зазначення
походження товарів. Закон визначає порушенням прав на використання
географічного зазначення походження товару також використання
неправдивого (фальшивого) зазначення або такого географічного
зазначення, що вводить споживача в оману щодо справжнього місця
походження товару. Далі у Законі говориться про те, що будь-яке
посягання на права власника свідоцтва на використання зареєстрованого
географічного зазначення походження товару спричиняє відповідальність
згідно із законами.

Закон широко розкриває зміст поняття порушення права на використання
зареєстрованого географічного зазначення походження товару. За Законом
цим поняттям охоплюються такі дії:

— використання зареєстрованого географічного зазначення походження
товару особою, яка не має свідоцтва про право на його використання;

— використання зареєстрованого географічного зазначення походження
товару, якщо цей товар не походить із зареєстрованого для цього
зазначення географічного місця, навіть якщо справжнє місце походження
товару або географічне зазначення його походження використовується у
перекладі або супроводжується словами: «вид», «тип», «стиль», «марка»,
«імітація» тощо;

— використання зареєстрованого географічного зазначення походження
товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у
Реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману
споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або
інших характеристик, а також для неоднорідних товарів, якщо таке
використання завдає шкоди репутації зареєстрованого географічного
зазначення або є неправомірним використанням його репутації;

— використання зареєстрованого географічного зазначення походження
товару як видової назви.

Проте наведені нижче дії закон не визнає порушенням прав власника
свідоцтва:

— використання зареєстрованого географічного зазначення походження
товару відповідно до вимог Закону будь-якою особою, яка на законних
підставах придбала позначений цим географічним зазначенням походження
товар у власника свідоцтва і повторно вводить його в обіг;

— використання географічного зазначення походження товару особою, яка не
має свідоцтва про право його використання, але добросовісно його
використовувала до дати реєстрації (право попереднього користування).
Якщо ця особа протягом дванадцяти місяців від дати реєстрації
географічного зазначення походження товару не подасть до Установи заявки
на одержання права на використання цього географічного зазначення,
подальше його використання вважається порушенням прав власника
свідоцтва.

У цьому Законі визначені більш чіткі і конкретні санкції за порушення
права на використання географічного зазначення походження товару.
Порушення прав власника свідоцтва спричиняє цивільну, адміністративну
або кримінальну відповідальність згідно із законом. Але за порушення
прав власника свідоцтва (як, до речі, і за порушення прав на сорти
рослин) чинним кримінальним законодавством кримінальна відповідальність
не встановлена.

Власник свідоцтва на використання географічного зазначення походження
товару має право вимагати від порушника:

— припинення дій, що порушують право або створюють загрозу порушення;

— вилучення з обігу товару з неправомірним використанням географічного
зазначення походження;

— вилучення з товару чи його упаковки неправомірно нанесеного
географічного зазначення походження, а при неможливості цього — знищення
товару;

— відшкодування втрат, включаючи неодержані доходи;

— відшкодування збитків у розмірі не більше, ніж отриманий порушником
прибуток;

— вжиття інших передбачених законом заходів, пов’язаних із захистом прав
на географічне зазначення походження товару.

Крім цього, власник свідоцтва має право звернутися до суду з позовом про
припинення порушення та відшкодування заподіяної шкоди.

При ввезенні на митну територію України товару, позначеного з порушенням
прав законних користувачів (власників свідоцтва) права на використання
географічного зазначення походження, цей товар може бути тимчасово
затриманий у порядку, встановленому законом.

Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів»
визначає перелік спорів з приводу використання географічного зазначення
походження товарів, який відрізняється від подібних переліків, що
містяться у патентних законах України.

За зазначеним Законом у суді вирішуються спори про:

— правомірність реєстрації географічного зазначення походження товару;

— незаконне використання географічного зазначення походження товару;

— ввезення на митну територію України товарів, неправомірно маркованих
географічним зазначенням походження товару.

Суди можуть приймати рішення про:

— вилучення з товару або його упаковки неправомірно нанесеного
географічного зазначення походження товару;

— конфіскацію товару, неправомірно маркованого географічного зазначення
походження товару;

— вилучення з обігу товару, неправомірно маркованого географічного
зазначення походження товару;

— відшкодування шкоди, що завдається особі, яка має право на
використання географічного зазначення походження товару;

— визнання географічного зазначення походження товару видовою назвою або
скасування раніше визнаної видової назви товару.

Для захисту права інтелектуальної власності використовуються також
загальні цивільно-правові засоби захисту цивільних прав. Вони придатні
як для захисту авторського права і суміжних прав, так і для захисту прав
промислової власності та засобів індивідуалізації учасників цивільного
обороту, товарів і послуг.

5.2 Кримінально-правовий захист

За Кримінальним кодексом України (далі — КК України), який набрав
чинності з 1 вересня 2001 p., кримінально-правовий захист права
інтелектуальної власності здійснюється статтями 176—177 цього Кодексу.
Стаття 176 КК України присвячена захисту авторського права і суміжних
прав. Вона має назву «Порушення авторського права і суміжних прав», до
яких належать:

— незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури,
мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних;

— незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм
мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та
відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації;

— інше використання чужих творів, комп’ютерних програм і баз даних,
об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або
суміжні права.

Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права» від
11 липня 2001 р. відтворення будь-якого твору науки, літератури і
мистецтва є одним із способів використання такого твору. Автору або
іншій особі, яка має авторське право, належать виключні права на
використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Стаття 176 КК
України встановлює відповідальність не лише за відтворення творів науки,
літератури і мистецтва, а й за їх розповсюдження у будь-якій формі і
будь-яким способом.

До об’єктів кримінального посягання за цією статтею належать також
комп’ютерні програми і бази даних.

Кримінальним порушенням є незаконне відтворення, розповсюдження
виконання фонограм і програм мовлення, а також їх незаконне тиражування
та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах та інших носіях
інформації. Відповідно до Закону України «Про розповсюдження примірників
аудіовізуальних творів і фонограм» від 23 березня 2000 р. відтворенням
визнається виготовлення одного або більше примірників аудіовізуального
твору чи фонограми у будь-якій матеріальній формі, у тому числі в звуко-
або відеозапису, а також запис твору чи фонограми для тимчасового або
постійного зберігання в електронній (включаючи цифрову), оптичній чи
іншій формі, яку «читає машина».

Розповсюдженням примірників аудіовізуальних творів чи фонограм
визнається випуск в обіг примірників аудіовізуальних творів чи фонограм
і будь-які дії розповсюджувачів цих примірників, що спричиняють,
незалежно від способу, передачу права власності або передачу права
володіння, права користування або права розпорядження на ці примірники.

Відтворювач — це юридична або фізична особа, яка замовила відтворення
або самостійно здійснила таке відтворення на обладнанні, що є його
власністю або перебуває у його володінні чи користуванні.

Розповсюджувач примірників аудіовізуальних творів чи фонограм — суб’єкт
підприємницької діяльності, який придбав у власність або одержав у
володіння (розпорядження) випущені в обіг примірники аудіовізуальних
творів чи фонограм з метою їх передачі у власність або у володіння,
користування, розпорядження третім особам шляхом продажу через мережу
оптової, роздрібної або дрібнороздрібної торгівлі або в інший спосіб.

Кримінальним правопорушенням є будь-яке інше використання чужих творів,
комп’ютерних програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу
осіб, які мають авторське право або суміжні права. До інших форм і
способів використання чужих творів слід віднести публічне виконання і
публічне сповіщення творів; публічний показ; будь-яке повторне публічне
сповіщення в ефірі чи по кабелях уже переданих в ефір творів, якщо воно
здійснюється іншою організацією; переклади творів; переробки, адаптації,
аранжування та інші подібні зміни творів; розповсюдження творів шляхом
продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання у майновий найм
чи у комерційний прокат та іншої передачі до першого продажу примірників
твору; здавання в найм після першого продажу, відчуження іншим способом
примірників аудіовізуальних творів, музичних творів у нотній формі, а
також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, яку «читає машина»;
імпорт примірників творів. Наведений перелік не є вичерпним.

Відповідальність за наведені кримінальні правопорушення настає за двох
таких умов:

1) об’єкт авторського права чи суміжних прав, на який було звернуто
посягання, охороняється законом;

2) якщо злочинні дії завдали матеріальної шкоди суб’єкту авторського
права чи суміжних прав у великому або в особливо великому розмірі.
Стаття 176 КК України чітко визначає, що слід розуміти під цими
поняттями. Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі,
якщо вартість примірників незаконно відтворених чи розповсюджених
творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань,
фонограм, аудіо- та відеокасет, дискет, інших носіїв інформації або сума
доходу, отриманого внаслідок незаконного опублікування, виконання,
показу чи публічного оприлюднення творів, комп’ютерних програм, баз
даних, виконань, фонограм, програм мовлення, продажу аудіо- та
відеокасет, дискет, інших носіїв інформації у сто і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, є завданою в
особливо великому розмірі — якщо їх вартість або сума доходу у тисячу і
більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Якщо злочинні дії завдали суб’єкту авторського права чи суміжних прав
матеріальної шкоди у великому розмірі, то ці дії караються штрафом від
ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією всіх
примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних,
виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів,
призначених для їх виготовлення і відтворення.

Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали матеріальної шкоди в
особливо великому розмірі, — караються штрафом від двохсот до восьмисот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк, з
конфіскацією всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм,
баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо- та відеокасет,
дискет, інших носіїв інформації та обладнання і матеріалів, призначених
для їх виготовлення і відтворення.

Дії, передбачені вище, вчинені службовою особою з використанням
службового становища щодо підлеглої особи, — караються штрафом від
п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
арештом на строк від шести місяців або обмеженням волі на строк до двох
років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю на строк до трьох років.

Суб’єктивна сторона зазначених злочинів характеризується умислом. Мотиви
порушення авторського права і суміжних прав для кваліфікації злочину
значення не мають. Спонукати до вчинення злочину можуть корисливість,
кар’єризм або інша особиста зацікавленість.

Суб’єктом злочину може бути будь-яка фізична особа — як посадова, так і
приватна, в тому числі і сам автор, якщо він приховав співавторство
інших осіб у створенні твору науки, літератури, мистецтва, комп’ютерних
програм, баз даних, виконання, фонограми чи програми мовлення.

Стаття 177 КК України «Порушення прав на об’єкти промислової власності»
має своїм призначенням кримінально-правовий захист патентних прав.
Використання об’єктів промислової власності, що охороняються патентами
або іншими охоронними документами (свідоцтвами), також може мати місце
лише з дозволу патентовласника. Будь-яке використання об’єкта
промислової власності без дозволу патентовласника вважається незаконним
(крім випадків, передбачених законом). Незаконним використанням об’єкта
промислової власності вважається виготовлення, пропонування для продажу,
застосування або ввезення, зберігання, інше введення в господарський
обіг продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого об’єкта
промислової власності без дозволу патентовласника. Але при цьому слід
мати на увазі, що чинне законодавство України пропромислову власність
передбачає випадки використання об’єктів цієї власності, які не
визнаються порушеннями патентних прав.

Незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка,
географічного зазначення походження товару, компонування інтегральної
мікросхеми, сорту рослин, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у
великому розмірі, караються штрафом від ста до чотирьохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років, з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та
обладнання і матеріалів, призначених для її виготовлення.

Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали матеріальної шкоди в
особливо великому розмірі, караються штрафом від двохсот до восьмисот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з
конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і
матеріалів, призначених для її виготовлення.

Суб’єктивна сторона зазначених злочинів характеризується умислом. Мотиви
порушення прав промислової власності для кваліфікації злочину значення
не мають. Спонукати до злочину можуть корисливість, кар’єризм або інша
особиста зацікавленість.

Суб’єктом злочину може бути будь-яка фізична особа — як посадова, так і
приватна, у тому числі і сам творець об’єкта промислової власності, якщо
він приховав співавторство інших осіб у створенні даного об’єкта.

Матеріальна шкода у великому чи в особливо великому розмірі визначається
аналогічно порядку її визначення для суб’єктів авторського права і
суміжних прав.

5.3 Адміністративно-правовий захист

Найменш ефективним способом захисту права інтелектуальної власності є
адміністративно-правовий захист, — не систематизований і не
упорядкований. Зазначений захист поширюється лише на окремі об’єкти
права інтелектуальної власності. Об’єкти авторського і суміжних прав
взагалі не підлягають адміністративно-правовому захисту.

Адміністративно-правовий захист з усіх об’єктів права інтелектуальної
власності поширюється лише на сорти рослин. Стаття 512 Кодексу України
про адміністративні правопорушення проголошує: «Використання
запатентованого сорту рослин без згоди власника патенту або під назвою,
що відрізняється від назви, під якою його занесено до Державного реєстру
сортів рослин України — спричиняє накладення штрафу на громадян від
трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на
посадових осіб — від семи до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян».

Стаття 1643 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначає
другу групу дій, що спричиняють адміністративно-правову
відповідальність. Перша частина цієї статті передбачає відповідальність
за три види адміністративних правопорушень:

1) неправомірне використання комерційного найменування, торговельної
марки або будь-якого маркування товару;

2) неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а
так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого
підприємця;

3) самовільне використання імені іншого підприємця.

Зазначені адміністративні правопорушення спричиняють накладення штрафу
від тридцяти до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і
сировини чи без такої.

Друга частина ст. 1643 Кодексу України про адміністративні
правопорушення передбачає відповідальність за умисне поширення
неправдивих або неточних відомостей, що можуть завдати шкоди діловій
репутації або майновим інтересам іншого підприємця. Наведене
правопорушення спричиняє накладення штрафу від п’яти до дев’яти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також
конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або
майну іншого підприємця становить зміст третьої частини ст. 1643
зазначеного Кодексу. Ці неправомірні дії спричиняють накладення штрафу
від дев’яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.

6. Експертиза об’єктів інтелектуальної власності

Науково-технічні досягнення можуть бути визнані об’єктами промислової
власності лише після їх кваліфікації як таких відповідним державним
органом, державної реєстрації і видачі охоронного документа. Державна
кваліфікація здійснюється Державним підприємством «Український інститут
промислової власності», що входить до складу Державного департаменту
інтелектуальної власності (Установи), на підставі проведення спеціальних
експертиз — формальної і кваліфікаційної (експертизи по суті). Зазначені
експертизи здійснюються відповідно до патентних законів і відомчих
нормативних актів. Так, наприклад, експертизи заявок на винаходи і
корисні моделі здійснюються відповідно до Закону України «Про охорону
прав на винаходи і корисні моделі» та Правил складання і подання заявки
на винахід та заявки на корисну модель від 22 січня 2001 p., Правил
розгляду заявки на винахід та заявки на корисну модель від 15 березня
2002 р. та «Правил проведення експертизи заявки на винахід і корисну
модель» від 9 березня 1995 р. Подібні нормативні акти існують і щодо
заявок на інші об’єкти промислової власності.

Проте проведенню експертиз передує подання заявки на те чи інше
науково-технічне досягнення, що заявляється як об’єкт промислової
власності. Заявка — це сукупність документів, необхідних для видачі
Установою патенту (свідоцтва) на той чи інший об’єкт промислової
власності. Заявка складається українською мовою і містить заяву про
видачу патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності. У заяві
заявник зазначає, який патент він бажає одержати—з проведенням
кваліфікаційної експертизи чи без проведення такої (деклараційний
патент). У заяві обов’язково зазначається ім’я (найменування) заявника
(заявників) і його (їх) адреса, а також ім’я творця науково-технічного
досягнення.

Заявку має право подавати будь-яка особа, у якої є на це підстави —
науково-технічне досягнення, що заявляється як об’єкт промислової
власності.

До складу заявки входить опис об’єкта промислової власності; формула
винаходу чи корисної моделі, якщо заявка подається на ці об’єкти;
креслення, якщо на нього є посилання в описі; реферат.

Опис винаходу чи іншого об’єкта промислової власності має викладати
сутність досягнення настільки повно і ясно, щоб його зміст міг здійснити
фахівець у цій галузі.

Заявки на винаходи і корисні моделі мають містити формулу цих об’єктів,
в якій чітко і стисло буде виражена їх сутність. Формула — це патентна
вимога, що містить сукупність істотних ознак винаходу чи корисної
моделі, достатню для досягнення зазначеного заявником технічного
результату. Формула базується на описі і служить для визначення обсягу
правової охорони, який має надати патент. Реферат складається лише для
інформаційних цілей. Для іншої мети реферат не може бути використаний,
зокрема для тлумачення формули винаходу чи корисної моделі або для
визначення рівня техніки.

До встановлення дати подання заявки здійснюється її попередній розгляд,
у процесі якого виявляється чи не містить заявка матеріалів, що можуть
бути віднесені до державної таємниці.

Передусім має бути чітко визначена дата подання заявки. Нею визнається
дата одержання Установою принаймні таких матеріалів:

— заяви у довільній формі про видачу патенту, викладеної українською
мовою;

— відомостей про заявника та його адресу;

— матеріалу, що є коротким описом об’єкта промислової власності і
частини матеріалу, яку можна прийняти за формулу, якщо заявка стосується
винаходу чи корисної моделі. Якщо опис і формула винаходу викладені
іншою мовою, то для збереження дати подання заявки їх переклад
українською мовою повинен надійти до

Установи протягом двох місяців від дати подання заявки.

Заявник має право вносити зміни до заявки. Він має право вимагати, щоб
його ім’я не згадувалося у будь-якій публікації Установи.

Якщо заявка відповідає вимогам закону, Установа приймає рішення про
встановлення дати подання заявки. Повідомлення про це Установа надсилає
заявникові лише після одержання документа про сплату збору за подання
заявки.

До Установи може надійти і міжнародна заявка, тобто заявка, подана
згідно з Договором про патентну кооперацію. Міжнародна заявка
розглядається в Україні за національною процедурою за умови, що вона
надійшла до Установи не пізніше 21 місяця від дати пріоритету. Якщо за
міжнародною заявкою проводилась попередня експертиза, то вона має бути
подана до Установи не пізніше 31 місяця від дати пріоритету.

Міжнародна заявка приймається Установою до розгляду за умови, що вона
оформлена відповідно до вимог закону, про що Установа повідомляє
заявника.

Заявник має право на пріоритет попередньої заявки на об’єкт промислової
власності. Пріоритет заявки Закон визначає як першість у поданні заявки,
а дату пріоритету як дату подання заявки до Установи чи до відповідного
органу держави-учасниці Паризької конвенції з охорони промислової
власності, за якою заявлено пріоритет. Заявник має право на пріоритет
попередньої заявки на винаходи і корисні моделі протягом 12 місяців від
дати подання попередньої заявки до Установи чи до відповідного органу
держави-учасниці Паризької конвенції з охорони промислової власності.
Пріоритет попередньої заявки на промисловий зразок — протягом шести
місяців від дати подання попередньої заявки.

Заявник, який бажає скористатися своїм правом на пріоритет, повинен
разом із заявкою або не пізніше трьох місяців від дати подання заявки
заявити про своє бажання.

Лише за умови дотримання зазначених вимог заявка піддається експертизі,
яку здійснює Державне підприємство «Український інститут промислової
власності» Державного департаменту інтелектуальної власності. Заявник
особисто чи через свого представника (патентного повіреного) за власною
ініціативою або на запрошення Установи може брати участь у розгляді
питань, що виникли під час проведення експертизи.

До рішення Установи про видачу патенту чи про відмову у видачі патенту
заявник має право з власної ініціативи вносити до заявки виправлення і
уточнення. Якщо зазначені виправлення і уточнення надійшли до Установи
після прийняття рішення про видачу патенту чи про відмову у його видачі,
відповідно до Закону вони уже не враховуються. Але ці виправлення і
уточнення враховуються, якщо вони надійшли після публікації відомостей
про заявку на видачу патенту на об’єкт промислової власності, але за
шість місяців до дати публікації.

Заявник має право доповнювати заявку шляхом подання додаткових
матеріалів. Під час проведення експертизи встановлюється, чи не виходять
ці додаткові матеріали за межі розкритої у заявці суті об’єкта
промислової власності. У разі, коли додаткові матеріали містять ознаки,
які необхідно включити до формули винаходу чи корисної моделі, вони не
враховуються під час розгляду заявки. У такому разі заявник може їх
оформити як окрему заявку.

Після надходження до Установи документа про сплату збору за подання
заявки вона піддається формальній експертизі (експертиза за формальними
ознаками). Мета цієї експертизи — виявити два важливих чинники:

1) чи належить заявлена пропозиція до об’єктів промислової власності;

2) чи подані заявочні матеріали відповідають вимогам закону.

Формальна експертиза має бути проведена протягом шести місяців від
встановленої дати подання заявки. За результатами формальної експертизи
Установа зобов’язана повідомити заявника про завершення формальної
експертизи або про вимогу щодо внесення необхідних змін до матеріалів
заявки.

Якщо за результатами формальної експертизи виявиться, що заявлена
пропозиція не належить до об’єктів промислової власності або вона
стосується тих об’єктів, які не можуть бути визнані промисловою
власністю, то Установа повідомляє заявника про відмову у виданні
патенту. Зазначена відмова оформляється спеціальним рішенням Установи.

У разі виявлення у заявочних матеріалах інших відхилень від вимог закону
про це повідомляється заявник, якому Установа встановлює конкретний
строк для внесення змін і уточнень до заявочних матеріалів. Якщо
протягом визначеного строку зазначені зміни і уточнення та інші
невідповідності не будуть усунуті, Установа повідомляє заявника про
відмову у видачі патенту. Проте заявник може клопотати про продовження
строку для усунення виявлених недоліків заявки.

Результатом формальної експертизи здебільшого буває, що заявка
відповідає встановленим вимогам і документ про сплату збору за подання
заявки також є в наявності. Установа повідомляє заявника про завершення
формальної експертизи. Це означає, що наступним етапом розгляду заявки
може стати проведення кваліфікаційної експертизи (експертизи по суті)
заявки.

Проте Закон надає заявнику право просити видати йому деклараційний
патент на винахід. При відповідності заявки вимогам Закону та наявності
документа про сплату збору за подання заявки, Установа проводить
експертизу на локальну новизну.

Деклараційний патент на винахід — це різновид патенту, що видається за
результатами формальної експертизи та експертизи на локальну новизну
заявки на винахід. Деклараційний патент може бути виданий і на корисну
модель — патент, що видається на корисну модель за результатами лише
формальної експертизи.

Експертиза на локальну новизну — це складова частина кваліфікаційної
експертизи, що має своєю метою виявлення лише локальної новизни.
Локальною новизною визнається така, що встановлюється за виданими в
Україні патентами на винаходи і поданими до Установи заявками про видачу
патентів.

Отже, за бажанням заявника йому може бути виданий на винахід чи корисну
модель деклараційний патент. Зрозуміло, що деклараційні патенти на
винаходи і корисні моделі видаються за позитивних експертиз.

Наступним етапом у розгляді заявок на об’єкти промислової власності є
публікація в офіційному бюлетені Установи відомостей про заявку. Зміст
зазначених відомостей визначається Установою і вони публікуються через
18 місяців від дати подання заявки на об’єкт промислової власності. Якщо
за заявкою заявлено пріоритет, то 18 місяців обчислюються від дати
пріоритету. За бажанням заявника зазначені відомості можуть бути
опубліковані раніше встановленого строку. На прохання заявника його ім’я
може не згадуватися у цій публікації. Після публікації зазначених
відомостей будь-яка особа має право ознайомитися з матеріалами заявки.
Порядок ознайомлення визначений Інструкцією про порядок ознайомлення з
матеріалами заявки на винахід (корисну модель) та відомостями, що
занесені до Державного реєстру патентів України на винаходи і Державного
реєстру патентів на корисні моделі від 9 березня 1995 р. Щодо
промислових зразків є така сама Інструкція від 21 липня 1995 р.

Відомості про заявку на видачу деклараційного патенту на винахід чи
корисну модель не публікуються.

Кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті) заявки на видачу патенту
України проводиться лише щодо винаходів. На інші об’єкти промислової
власності кваліфікаційна експертиза не проводиться.

Кваліфікаційна експертиза заявок на винаходи проводиться лише за
клопотанням будь-якої особи та наявності документа про сплату збору за
проведення такої експертизи. Мета зазначеної експертизи — відповідність
заявленої пропозиції умовам патентоспроможності, тобто на новизну,
винахідницький рівень та промислову придатність.

Клопотати про проведення кваліфікаційної експертизи може сам заявник,
який зобов’язаний подати це клопотання не пізніше трьох років від дати
подання заявки. Якщо протягом зазначеного строку такого клопотання не
надійде, заявка вважається відкликаною.

Клопотання про проведення кваліфікаційної експертизи може, крім
заявника, подати будь-яка інша особа. Клопотання іншої особи має надійти
до Установи лише після публікації відомостей про заявку на винахід, але
в межах трьох років від дати подання заявки. Кваліфікаційна експертиза
провадиться за рахунок особи, яка порушила клопотання про її проведення.
Експертний висновок надсилається цій особі.

Під час проведення кваліфікаційної експертизи заявки на винахід Установа
може вимагати від заявника додаткові матеріали, без яких проведення
експертизи неможливе, а також запропонувати змінити формулу винаходу.

На підставі результатів кваліфікаційної експертизи Установа має
повідомити заявника про можливе рішення щодо видачі патенту, про відмову
у видачі патенту чи вимоги про необхідність надання додаткових
матеріалів, без яких проведення експертизи неможливе.

Початком проведення кваліфікаційної експертизи є дата одержання
Установою клопотання про її проведення. Якщо таке клопотання надійшло до
завершення формальної експертизи, то початком проведення кваліфікаційної
експертизи буде дата закінчення формальної експертизи.

На підставі позитивних результатів кваліфікаційної експертизи Установа
приймає рішення про видачу патенту на винахід.

На будь-якому етапі розгляду заявки на об’єкт промислової власності
заявник має право відкликати свою заявку, проте до прийняття рішення про
видачу патенту. Заявка на видачу патенту на винахід може бути
перетворена заявником на заявку для видачі деклараційного патенту на
винахід, і навпаки, у будь-який час до одержання ним рішення Установи
про видачу патенту або про відмову у видачі патенту. Заявник має право
перетворити заявку про видачу патенту (деклараційного патенту) на
винахід на заявку про видачу деклараційного патенту на корисну модель і
навпаки в будь-який час до одержання рішення Установи. У таких випадках
зберігається початкова дата подання заявки до Установи, а якщо заявлено
пріоритет, — дата її пріоритету.

Від дати подання заявки до Установи і до публікації відомостей про
заявку або публікації відомостей про видачу патенту матеріали заявки
вважаються конфіденційною інформацією. Забороняється доступ третіх осіб
до цієї інформації. У разі порушення цього правила винні несуть
відповідальність відповідно до чинного законодавства.

У процесі розгляду заявки на об’єкт промислової власності до прийняття
рішення про видачу патенту допускається заміна заявника. Вона може
здійснюватися на підставі передачі права на одержання патенту на
підставі договору або застосування закону чи виконання рішення суду, а
також внаслідок реорганізації чи ліквідації юридичної особи. Заявник або
особа, яка заступила заявника, подає до Установи заяву про необхідність
такої заміни. До заяви мають бути додані документ чи засвідчена копія
документа, що послужив підставою для такої заміни. Якщо відбувається
заміна не всіх заявників, а тільки окремих, заява про таку заміну має
бути підписана всіма заявниками, які подали заявку.

Після опублікування відомостей про заявку в офіційному бюлетені Установи
винаходу надається тимчасова правова охорона в обсязі формули, з
урахуванням якої вони опубліковані. Правова охорона надає заявнику право
на одержання компенсації за завдані йому збитки після публікації
відомостей про заявку від особи, яка неправомірно використала
пропозицію. Компенсація може мати місце за таких умов:

1) зазначена особа дійсно знала, що відомості про заявку на винахід,
який нею використовується без дозволу заявника, опубліковані;

2) зазначена особа одержала письмове повідомлення українською мовою із
зазначенням номера заявки про неправомірне використання заявленої
пропозиції;

3) зазначена компенсація виплачується заявникові лише після одержання
ним патенту на заявлену пропозицію.

Дія тимчасової охорони припиняється від дати публікації в офіційному
бюлетені Установи відомостей про видачу патенту на винахід чи
повідомлення про припинення діловодства щодо заявки.

Дія тимчасової правової охорони за міжнародною заявкою починається від
дати її публікації Установою за тих самих умов.

Наступним етапом у процесі розгляду заявки на об’єкт промислової
власності є реєстрація патенту (свідоцтва). Установа на підставі рішення
про видачу патенту на винахід чи деклараційного патенту на корисну
модель і промисловий зразок здійснює державну реєстрацію патентів у
відповідних державних реєстрах. Державна реєстрація патентів можлива
лише за однієї неодмінної умови — сплати встановленого збору за їх
видачу.

Реєстрація патентів на об’єкти промислової власності України
здійснюється відповідно до Положення про Державний реєстр патентів і
деклараційних патентів України на винаходи від 25 липня 2000 p.,
Положення про Державний реєстр патентів України на корисні моделі від 20
червня 2001 p., Положення про Державний реєстр патентів України на
промислові зразки від 12 квітня 2001 р.

Після внесення до зазначених Реєстрів відомостей про державну реєстрацію
патентів будь-яка особа має право ознайомитися з ними. Порядок
ознайомлення із зазначеними даними визначається Установою.

На підставі державної реєстрації патентів України на об’єкти промислової
власності Установа у своєму офіційному бюлетені публікує відомості про
видачу патентів. Протягом трьох місяців від дати публікації відомостей
про видачу патентів Установа публікує опис до патенту (деклараційного
патенту), що містить формулу та опис винаходу і корисної моделі, а також
креслення, якщо на нього є посилання в описі винаходу чи корисної
моделі.

Після публікації відомостей про видачу патенту (деклараційного патенту)
будь-яка особа має право ознайомитися з матеріалами заявки.

Такі самі правила встановлені й щодо патентів на промислові зразки.

Порядок ознайомлення з цими матеріалами встановлений Інструкцією про
порядок ознайомлення з матеріалами заявки на винахід (корисну модель) і
відомостями, внесеними в Державний реєстр патентів України на винаходи і
Державний реєстр патентів України на корисні моделі від 9 березня 1995
p., Інструкцією про порядок ознайомлення з матеріалами заявки на
промисловий зразок і відомостями, внесеними в Державний реєстр патентів
України на промислові зразки від 21 липня 1995 р.

Висновки

У ХХІ ст. інтелектуальна діяльність та її результати – інтелектуальна
власність набувають не просто пріоритетного значення. Цей вид
суспільно-корисної діяльності в Україні буде визначати напрями, зміст і
характер усіх інших видів суспільно-корисної діяльності.

Інтелектуальна діяльність і, особливо, інтелектуальна власність
визначатимуть стратегію і тактику соціально-економічного прогресу
України та будь-які напрями суспільно-корисної діяльності будь-яких осіб
та рівень добробуту людей.

Зростання ролі і значення інтелектуальної діяльності та інтелектуальної
власності для соціально-економічного розвитку України в умовах переходу
до ринкової економіки потребують створення такого правового механізму
охорони права інтелектуальної власності, який забезпечував би реальну,
стабільну, надійну і ефективну охорону цього права.

Охорона права інтелектуальної власності, в тому числі його захист,
повинні відповідати сучасним вимогам: бути демократичною,
легкодоступною, прозорою, дешевою, недовготривалою.

Виходячи з ролі і значення інтелектуальної діяльності для
соціально-економічного прогресу України як однієї з форм
суспільно-корисної діяльності, слід на державному рівні офіційно її
оголосити пріоритетною і такою, яка зумовлює успішний розвиток всіх
інших форм суспільно-корисної діяльності.

Визнання інтелектуальної діяльності такою, яка забезпечує успішний
розвиток усіх інших форм суспільно-корисної діяльності, зумовлює
необхідність зосередити державні можливості (творчий потенціал,
матеріальні ресурси, кошти тощо) на всебічному розвитку інтелектуальної
діяльності.

Для цього необхідно:

1. На базі наукових, науково-технічних, соціально-економічних та інших
прогнозів розробити і прийняти прогноз розвитку цивільного
законодавства, у тому числі законодавства України про інтелектуальну
власність, хоча б на найближчу перспективу – 10 років.

2. На основі прогнозу розвитку законодавства України про інтелектуальну
власність розробити і прийняти модель законодавства України про
інтелектуальну власність.

3. Чинне законодавство України про інтелектуальну власність потребує
постійного і систематичного удосконалення. Новий Цивільний кодекс
України не розв’язав усіх проблем правового забезпечення інтелектуальної
діяльності та її результату — інтелектуальної власності. Практика
законотворення у сфері інтелектуальної власності свідчить про
недоцільність прийняття окремих законів по кожному виду об’єктів
інтелектуальної власності.

4. Зростання ролі і значення інтелектуальної діяльності та її результату
інтелектуальної власності для соціально-економічного розвитку України
потребує більш досконалого і ефективного правового механізму її охорони.
Таким міг би стати єдиний законодавчий акт про інтелектуальну власність.
Це може бути закон про інтелектуальну власність або, краще, Кодекс
України про інтелектуальну власність.

5. Обов’язковою умовою модельного кодексу України повинен стати принцип,
який визнавав би у всіх випадках створення об’єкта результатом творчої
діяльності первинним суб’єктом права інтелектуальної власності тільки
його творця.

Випадки визнання права інтелектуальної власності за іншими особами, крім
творця, мають визначатися лише законом.

6. У визначених законом випадках суб’єктом права інтелектуальної
власності повинна бути визнана держава Україна. Слід відмовитися від
правила, за якими після спливу строку охорони права інтелектуальної
власності (у інших випадках припинення чи скасування права
інтелектуальної власності) об’єкт визнається нічиїм і його може
використовувати будь-хто без будь-якого дозволу і виплати винагороди.

7. Визнати об’єктами права інтелектуальної власності біотехнології,
репрографії, нову техніку зв’язку, цифрові системи поширення, комерційне
використання персонажів. Надати більш розгорнуту охорону прав на
комп’ютерні програми, породи тварин, твори архітектури, містобудування
та садово-паркового мистецтва та інші твори.

8. Визначити принципи, засади, межі та інші правила охорони права
інтелектуальної власності в Інтернеті.

9. У законодавчому акті про інтелектуальну власність повинна бути
розроблена єдина цільна і ефективна система державного та громадського
матеріального і морального стимулювання інтелектуальної, творчої
діяльності, яка повинна мати за мету залучення як найбільшого числа
людей до творчої діяльності.

10. Звести до мінімуму обмеження права інтелектуальної власності і
проголосити її недоторканність. Творець об’єктів права інтелектуальної
власності має бути наділений таким обсягом особистих немайнових прав
інтелектуальної власності, який може надати держава, виходячи із своїх
реальних можливостей. При цьому слід виходити з того, що рівень
активності інтелектуальної діяльності у суспільстві перебуває у прямій
залежності від обсягу та фактичної реальності особистих немайнових і
майнових прав інтелектуальної власності творця.

11. Необхідний чіткий, доступний, зрозумілий правовий механізм
визначення розміру винагороди за використання об’єктів права
інтелектуальної власності. При цьому слід врахувати й те, що в окремих
випадках винагорода має сплачуватися лише за створення об’єкта права
інтелектуальної власності (наприклад, за замовленням).

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність, у тому числі
новий Цивільний кодекс України, договірні відносини у сфері
інтелектуальної власності регулюють на недостатньому рівні (не всі
відносини в зазначеній сфері врегульовані договором або врегульовані
дуже стисло). Активна інтелектуальна діяльність та масштаби використання
її результатів – інтелектуальної власності — потребують більш досконалої
і ефективної системи договорів у сфері інтелектуальної діяльності й
інтелектуальної власності. В законодавчому акті України про
інтелектуальну власність повинен бути окремий розділ про договори.

Мають бути розроблені і прийняті типові, зразкові (примірні) договори
стосовно окремих видів об’єктів права інтелектуальної власності.

Потребують удосконалення договірні відносини творця і роботодавця. За
сучасних умов роботодавець в порівнянні з творцем-працівником перебуває
у значно кращих умовах. Зазначену правову нерівність слід усунути.

Не можна визнати вдалим правове регулювання договірних відносин творця і
замовника, за яким суб’єктом майнових прав визнається творець, який
продав створений ним об’єкт.

Повинні бути уточнені строки чинності прав інтелектуальної власності. В
законах України про інтелектуальну власність початок перебігу зазначених
строків визначається по-різному стосовно виду об’єкта права
інтелектуальної власності. Цивільний кодекс України не вніс чіткості у
розв’язання цієї проблеми, поставивши початок перебігу названих строків
у залежність від характеру майнових прав – виключних чи не виключних. За
цим поділом можна перешкоджати неправомірному використанню винаходу,
корисної моделі, промислового зразка, у тому числі забороняти таке
використання ще до того, як пропозиція визнана об’єктом правової охорони
і патент ще не виданий, що є абсурдом (статті 464 – 465 ЦК).

Потребує уточнення і початок перебігу строків чинності майнових прав.
Стаття 446 ЦК проголошує: майнові права інтелектуальної власності на
твір спливають через 70 років, що відліковуються з 1 січня року,
наступного за роком смерті автора. У ЦК не йдеться про строк чинності
майнових прав за життя і між днем смерті автора і 1 січня року, що
настає за роком його смерті.

У ЦК нічого не йдеться про початок перебігу строків чинності виключних
майнових прав на твір. Наведене зауваження стосується й інших об’єктів
права інтелектуальної власності, що безпідставно скорочує строк їх
чинності.

Передбачені чинним законодавством України, у тому числі і новим
Цивільним кодексом та іншим цивільним законодавством, способи захисту
права інтелектуальної власності не відповідають сучасним реаліям в
Україні. Вони не можуть забезпечити надійний і ефективний захист права
інтелектуальної власності.

В сучасних умовах Україні потрібне новий ефективніший цивільно-правовий
механізм захисту права інтелектуальної власності, який не обмежувався б
лише поновленням порушеного права та компенсацією заподіяних збитків.
Зазначений механізм повинен передбачати такі майнові санкції (каральні
за своїм характером), які назавжди відбили б у порушника бажання
порушувати чуже право інтелектуальної власності (і не тільки).

Список використаної літератури

1. Андрощук Г., Крайнев П. Экономическая безопасность предприятия:
защита коммерческой тайны. – К.: Издательский Дом “Ин Юре”, 2000. – 400
с.

2. Андрощук Г., Крайнев П., Кавасс И. Право интеллектуальной
собственности: торговые аспекты. – К.: Издательский Дом “Ін Юре”, 2000.
– 164 с.

3. Андрощук Г.А. Патентное право: правовая охрана изобретений: Учебное
пособие / Г.А. Андрощук, Л.И. Ряботягова. К.: МАУП, 1999. – 216 с.

4. Андрощук Г.А. Рынки технологий: проблемы лицензионного обмена.
-Стратегія економічного розвитку України: Науков. зб. – К.: КНЕУ, 2001.
– 632 с.

5. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть: Конспект лекций. –
Днепропетровск, 1992. – 168 с.

6. Брыжко В.М., Завгородний А.Ф., Пичкур А.В. Лицензирование прав и
патентование научно-технологической продукции. –К.: УААН, 1994.–202 с.

7. Виявлення порушення прав власників чинних охоронних документів та
заявників на об`єкти промислової власності. Порядок складання та
оформлення патентного формуляра. Методичні рекомендації. /За ред. В.Л.
Петрова. – К.: Нора-прінт, 2000. – 127 с.

8. Дахно И.И. Патентно-лицензионная работа. – К.: Видавництво
„Бліц-інформ»,1996. – 256 с.

9. Дахно И.И. Патентоведение. – Харьков: Ксилоп, 1997. – 313 с.

10. Дмитрищин В.С., Березанська В.І. Інтелектуальна власніть на
програмне забезпечення в Україні. – К.: Вірлен, 2005. – 304 с.

11. Жаров В.О. Інтелектуальна власність в Україні: правові аспекти
набуття, здійснення та захисту прав. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре»,
2000. – 188 с.

12. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. /А.М. Колодій, В.В.
Копейчиков, С.Л. Лисенков та ін.; за ред. В.В. Копейчикова.- Стер. вид.
– К.: Юрінком Інтер. 2000.- 320 с.

13. Закон України від 4 червня 1991 р. “Про арбітражний суд” //
Відомості Верховної Ради. – 1991. — № 36.

14. Закон України від 7 лютого 1991 року “Про власність” // Відомості
Верховної Ради України. – 1991. — № 20. — ст.249

15. Законодавство України про адміністративну відповідальність. Збірник
нормативних актів. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

16. Кодекс України про адміністративні правопорушення. — К.:
Парламентське видавництво, 1997. – 208 с.

17. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. — К.:
Юрінком Інтер, 1999.-736 с.

18. Коментар до Конституції України / В.Б.Авер’янов, В.Ф.Бойко та ін. —
К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.

19. Конституційне право України /За ред. док. юр. наук проф.
В.П.Погорілка. – К.: Наукова думка. 1999.

20. Конституція України 28 червня 1996 року, — К., 1996

21. Коржанский М.Й. Кваліфікація злочинів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. –
416 с.

22. Кримінальне право в питаннях і відповідях (Посібник для підготовки
до іспитів). (Відповідальний редактор Кіндратів Я.Ю.). – К.: Вид-во
“Провові джерела”, 1999.

23. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник для студентів
юридичних вузів та факультетів / Г.В.Андрусів, П.П.Андрушко,С.Я.Лихова
та інші. За ред. П.С.Матишевського та інших. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
– 896 с.

24. Кузнєцов Ю.М. Патентознавство та авторське право: Підручник. – К.:
Кондор, 2005. – 428 с.

25. Мікульонок І.О. Основи інтелектуальної власності: Навчальний
посібник. – К.: ІВС Видавництво „Політехніка”, 2005. – 232 с.

26. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу
України.-1997. – 640 с.

27. Охорона інтелектуальної власності в Україні: Монографія / С.О.
Довгий, В.О. Жаров, В.О. Зайчик. – К.: Форум, 2002. – 319 с.

28. Охорона промислової власності в Україні/ за ред. О.Д. Святоцкого. –
К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. – 400 с.

29. Патентні дослідження. Методичні рекомендації /За ред. В.Л. Петрова.
– К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999.– 264 с. — Бібліогр. — с.257-262.

30. Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності в
Україні: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів і факультетів
університетів. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 336 с.

31. Підопригора О.А., Сумін В.О., Підопригора О.О. Цивільне право
України. Правові основи підприємництва. Навчальний посібник для
студентів вищих навчальних закладів України /за загальною ред. О.А.
Підопригори, докт. юрид. наук. проф.). – К.: “Юрінком”, 1994.

32. Підопригора О.О. Законодавство України про інтелектуальну власність.
– X.: Фірма «Консум», 1997. – 192 с.

33. Право інтелектуальної власності: Науково-практичний коментар до
Цивільного кодексу України / За заг. Рег. М.В. Паладія, Н.М. Мироненко,
В.О. Жарова. – К.: Парламентське вид-во, 2006. – 432 с

34. Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред. О.А.
Підопригори, О.Д. Святоцьокого. – К.: В.Д. „Ін Юре”, 2002. – 624 с.

35. Правові основи підприємницької діяльності (під редакцією Шакуна
В.і., Мельника П.В., Поповича В.М.). – К.: Правові джерела. – 1997.–С.
46-52.

36. Практичний посібник з оподаткування нематеріальних активів/ За
редакцією Бутніка-Сіверського. –К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. – 348
с.

37. Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес:
Навчальний посібник. – Харків: Консум, 2000. – Ч. ІІ. – 416 с.

38. Проект Нового Цивільного Кодексу України, — К., 1996

39. Сусліков Л.М. Патентознавство: Навчальний посібник / Л.М. Сусліков,
В.С. Дьордай. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 232 с.

40. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Курс лекций. – Харьков: Фирма
«Консум», 2000.

41. Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. — К.,
1995. 864 с.

42. Украина. Законы. Гражданский кодекс Украинской ССР. Гражданский
процесуальный кодекс Украины. – Харьков: Фирма “Консум”, 1998. –528 с.

43. Цивільне право. У 2-х частинах /Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С.
Довгерт та ін.; за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К.: Юрінком
Інтер, 2000. – 864 с.

44. Цивільне процесуальне право України: Підручник для юридичних вузів і
фак. / В.В.Комаров, В.І.Тертишніков, Є.І.Пушкар та ін./ За редю В.В.
Комарова.- Харків: “Право”, 1999. – с.508.

45. Цивільний Кодекс України // Кодекси України, 1996.- № 2. — ст. 1-8

46. Цивільно-процесуальний кодекс України // Кодекси України, 1996.- №
2.

47. Цыбулев П.Н., Денисюк В.А. Оценка интеллектуальной собственности. –
К.: УкрИНТЭИ, 2002. – 216 с.

48. Штефан М.Й. Цивільний процес. Підручник для юрид. спеціальностей
вищих закладів освіти. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 1997.- 608 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *