Суспільний устрій після ліквідації української державності (перша
половина XIX ст.)
Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у
досліджуваний період наводяться відповідно до суспільного устрою Росії.
Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським
підтверджується рядом законів, як загального характеру, що стосувалися
дворянського класу Росії в цілому, так і спеціальними, які прямо
адресувалися дворянству України. Так, у 1801 p. російський уряд
підтвердив надання прав російського дворянства українському дворянству,
яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 p. був виданий указ “О
Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное
дворянство”. Він затвердив станові привілеї та пільги для козацької
старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська).
Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 p.
ускладнюється. Указ 1831 р. “О разборе шляхты в западных губерниях и об
устройстве сего рода людей” визнавав за ними усі права і привілеї,
даровані дворянству імперії, якщо вони доведуть своє дворянське
походження. Вимагалися документальні докази і свідчення.
Цей розбір тривав кілька років. Спеціальна комісія не визнала права на
дворянство у 64 тис. осіб. Серед них було чимало козацьких старшин. У
1835 p. такий же розбір було здійснено серед татарських мурз.
В українському суспільстві зростала кількість російських дворян через
те, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її
росіянам. У 1800 р. на Південній Україні було роздано приблизно 8 млн.
десятин. На Правобережжі землі, конфісковані у їх власників за участь у
повстанні 1830 p., також роздавалися російським дворянам.
Російське дворянство, яке проживало в Україні, одержало в першій
половині XIX ст. ряд привілеїв у порівнянні з місцевою шляхтою.
Наприклад, з 1832 p. російські чиновники, які служили у Волинській і
Подільській губерніях, одержували, крім платні, також пенсію за колишню
військову чи цивільну службу.
Отже, склад дворянства України за національністю був досить строкатим.
Про це свідчать прізвища його представників: граф Браницький, князь
Воронцов, князь Кочубей, барон Штігліц та ін.
Усе дворянство Росії, в тому числі й українське, одержало у першій
половині XIX ст. нові привілеї. Зміцнилося їх становище як монопольних
власників землі. Дворяни України володіли 70% земель. Закон 1842 р. про
майорати припинив небезпечний для них процес дроблення земель.
Закон 1827 p. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі
майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у
сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. Таким
чином, розширювалася сфера нової — підприємницької діяльності дворян.
Міське населення (міські обивателі). Перш за все спостерігається
зростання кількості міського населення України. У 1811— 1858 pp. воно
збільшилося у 2,5 рази і було прямим результатом розвитку
торгово-грошових відносин, капіталістичного укладу.
Як і раніше, склад городян був досить строкатим, міщани утворювали
найбільш численну групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які
входили до податної групи, — складали 71,5% загальної кількості городян.
Міщани сплачували більшу частину податків, що накладалися на місто. З
1816 p. вони почали платити збори для будівництва доріг.
Поступово обмеження міщан у правах послабилися. У 1832 р їм було
дозволено придбавати земельні ділянки у містах для зайняття торгівлею та
виробничою діяльністю. Вони одержали також право переходити до купецтва
та діставати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.
Царський уряд зміцнював цеховий устрій міст. Уточнювалася його
регламентація. На Лівобережжі цеховий устрій регулювало загальне
імперське законодавство. На Правобережжі до 1840 р. цеховий устрій
регулювався місцевим правом. При цьому в Україні продовжували діяти
цехові звичаї. Проте у 1850 р. на основі місцевої практики організації
цехів для міст і містечок був встановлений єдиний порядок регулювання
цехового устрою.
У 1816—1859 pp. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104
000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Українські купці
здебільшого входили до третьої гільдії, друга і особливо перша були для
них зачинені. До привілійованих гільдій записували, як правило,
російських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували
також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами.
Купецтво повільно звільнялося від різних станових обмежень. Тяжким для
нього був дозвільний порядок зміни місця проживання. А якщо купець
одержував дозвіл на це, то до 1824 р. він мав сплачувати державні
податки та виконувати повинності і за старим, і за новим місцем
проживання. Цей тягар був скасований лише у 1841 p., але не для усіх
купців, а тільки для тих, хто переїздив до Волинської, Київської та
Подільської губерній. Купці, які переїздили на Правобережжя та у
причорноморські міста, одержували різні пільги.
У 1832 p. було створено нову станову групу — почесні громадяни. Це
звання надавалося заможнішим з купців. Почесні громадяни користувалися
деякими додатковими пільгами.
Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у капіталістів.
В історії зберігаються прізвища перших українських купців-капіталістів.
Це були родини Яхненка і Семиренка. Однак царевий уряд надавав перевагу
російським купцям, що мешкали в Україні.
На початку XIX ст. в містах України з’являється нова суспільна група.
Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї
групи “рабочие люди”. Їх соціальні ознаки були такими: відсутність
власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування —
праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники. У 1828 p. вони
складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 p. — 75%.
іями. Інше значне джерело поповнення вільнонайманих робітників —
кріпаки, випущені на волю. Разом із найманими робітниками в Україні
формується також надлишок робочої сили, її ринок.
Наймані робітники на той час були безправними внаслідок байдужості до
них закону. Слід відмітити, що поява позастанової групи в місті
дезорганізуюче впливала на його становий лад. Крім того, інші явища теж
поступово розмивали станову організацію
Отже, нема жодних підстав твердити про безбуржуазність української
нації. Немає також підстав називати М.Грушевського прихильником теорії
безбуржуазності української нації. Навпаки, він не тільки визнавав
існування буржуазії в Україні, а й відносив появу цього класу до другої
половини XVII ст.
Кріпосні селяни. Завершується юридичне закріпачення селян України (укази
від 1800, 1804, 1808, 1828 pp.).
Основним обов’язком кріпаків було відбування панщини. У першій чверті
XIX ст. на панщині знаходилося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і
степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних
місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали
і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком
урочної системи, яку в нових економічних умовах вводили поміщики.
Розміри завдань — уроків були надто великими, їх виконання потребувало
багато часу.
Іншою новиною в житті кріпаків був перевод їх на місячину. Товаризуючи
своє господарство, поміщики відбирали у них землю, надаючи їм місячне
утримання Не мали надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян,
на Правобережжі — 1/6. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість
місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків. Не слід забувати,
що саме кріпаки працювали в поміщицьких мануфактурах. Крім того, кріпаки
як піддані мали сплачувати податки Російській державі.
Розуміючи, що селянам важко нести тягар кріпосницького існування,
царський уряд почав шукати шляхи його полегшення. В Правобережній
Україні, де кріпосницький гніт був найнадмірні-шим, з ініціативи
малоросійського генерал-губернатора Д.Бібікова у 1847—1848 pp. було
проведено інвентарну реформу, змістом якої був опис поміщицьких маєтків.
На основі інвентарних описів були складені правила, котрі визначали
розміри земельного наділу кріпака і встановлювали розміри панщини та
інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства.
За інвентарними правилами наділ надавався селянинові у довічне
користування, поміщик не міг ні відняти його, ні зменшити.
Поміщики зустріли ці правила вороже і у грудні 1848 р. за розпорядженням
малоросійського генерал-губернатора князя Васи-льчикова були внесені
доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки, які були надані
першою реформою. Проте деякі обмеження сваволі поміщиків залишилися,
такі, наприклад, як здача селян у рекрути або заслання їх до Сибіру.
Якщо юридичне становище кріпаків було однаковим, то розвиток
товарно-грошових відносин поглиблював їх розшарування. Сформувалася
заможна верхівка сільської буржуазії. Відомі українські капіталісти
Яхненки та Семиренки вийшли саме з цієї групи.
Державні селяни складали другу верству українського селянства. У 1857 p.
їх налічувалося 5,2 млн. Найбільша частина державних селян проживала на
Лівобережжі (50%), менша — на Правобережжі (13%), решта — на півдні
України (37%). Основною формою їх експлуатації були грошова рента та
податки державі, розмір яких постійно зростав.
В Правобережжі широко застосовувалася така форма експлуатації державних
селян, як переведення їх на господарське становище: державні землі
здавалися в оренду поміщику-посесору, який експлуатував селян, що
мешкали на цій землі, як своїх кріпаків.
Відчутного удару по державним селянам завдало утворення військових
поселень, які мали на меті полегшити царському уряду тримати армію.
Військові поселення засновувалися здебільшого в Україні. У 1817—1895 pp.
16 кавалерійських і 3 піхотних полки у формі військових поселень було
розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У
1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250
сіл, де проживало приблизно 20 тис. селян. Усе життя військових
поселенців жорстко регламентувалося. Вони поділялися на солдат діючих
частин та хазяїв, які забезпечували військові поселення засобами
існування і також виконували обов’язки військовослужбовців. Військові
поселення і поселенці були передані в управління військовим командирам.
Розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних
селян. У 1837—1841 pp. було проведено реформу управління ними. Вона
відома як реформа графа Кисельова, міністра державних маєтностей. За
цією реформою державні селяни одержали право обирати органи
самоврядування — сільські та волосні, а також сільські та волосні суди
(розправи) Але це було досить обмежене самоврядування, бо воно залежало
від державних органів — окружних начальників в повітах та губернських
палат державних маєтностей. Очолювало цю систему міністерство державних
маєтностей.
Реформа управління державними селянами дещо полегшила їх економічне
становище: збільшилися їх земельні наділи, а феодальні платежі, у
вигляді подушного обкладання, замінялися поземельним промисловим
податком. Заборонялося у майбутньому віддавати державні землі в оренду.
У першій половині XIX ст. посилюються антикріпосницькі протести, які
набирають форми повстань. Вони стають постійним явищем соціального життя
України, охоплюють великі території. Зростає також кількість повстанців.
З 1826 р. по 1847 p. відбулося 250 виступів лише кріпосних селян.
Достатньо згадати рух під проводом У.Кармелюка, що тривав майже 20
років.
Протестували й військові поселенці, які виступили у 1819 р. в Чугуєві.
Їх підтримали також поселенці на півдні України. Досі залишається в
пам’яті повстання регулярної військової частини — Чернігівського полку,
який піднявся 29 грудня 1825 р. на підтримку декабристів. У 40-х роках
XIX ст. відбувалися масові виступи селян на Правобережжі — вони
протестували проти інвентарів.
Розвиток нових виробничих відносин, буржуазного способу життя
супроводжувався проявами протесту робітників — страйками. Першими в
Україні застрайкували робітники в друкарні Києво-Печерської лаври у 1805
p.
Царський уряд використовував різні жорстокі засоби для придушення
антикріпосницьких виступів. Для приборкування непокірних українські
поміщики одержали право засилати своїх селян до Сибіру без суду.
Російські же поміщики користувалися цим правом ще з XVIII ст.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
