Суспільний лад України в період з початку XX ст. до 1917 р.

Суспільний лад України в період з початку XX ст. до 1917 р.

На рубежі XIX—XX ст.ст. Росія, до складу якої входила Україна, вступила
в стадію монополістичного розвитку. Високою була концентрація
виробництва в промисловості, особливо важкій. У 1900 р. 6,2% шахт
Донбасу з річним видобутком понад 10 млн. пудів кожна давали 57,1%
загальної кількості вугілля. В Україні не було жодного металургійного
заводу, який би виплавляв менш ніж 1 млн. пудів чавуну на рік. В цілому
ж у 1902 р. на великих підприємствах України з чисельністю 500 і більше
робітників працювало понад 44% загального їх числа. Значну роль в
економіці відігравали вітчизняні монополії, які перебували в залежності
від іноземного капіталу. Іноземцям в Україні належало близько 90%
акціонерних капіталів монополістичних об’єднань, переважна більшість
прибутків яких опинялася за кордоном. В Києві у 1887 р. одним із перших
виник синдикат цукрозаводчиків.

Разом із тим в економіці України значну роль продовжують відігравати
докапіталістичні відносини.

Серйозні наслідки для господарства України мала економічна криза
1901—1903 pp. Найбільш гострою вона була у важкій промисловості. Так, на
Криворіжжі в 1902 р. з 79 рудників діяв лише 41.

Початок XX ст. характеризується невпинним зростанням масових виступів
трудящого населення. Харківська майовка 1900 p., страйки та демонстрації
1901—1902 pp. в Києві, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Одесі, нарешті
загальний політичний страйк на Півдні у 1903 р. — все це свідчило про
визрівання революційної ситуації. Одночасно з робітничим рухом і під
його впливом виступили проти поміщиків і селяни. Найбільшого розмаху
селянські виступи набрали навесні 1902 р. в Полтавській та Харківській
губерніях. Масова боротьба робітників та селян впливала на активізацію
руху демократичного студентства. На початку XX ст. пожвавився і
ліберальний рух.

Внаслідок реакційної національної політики царського уряду активізувався
національно-визвольний рух пригноблених народів Росії. Якщо в
національному русі України в другій половині XIX ст. переважно брала
участь інтелігенція, то в нових умовах в ньому зростає роль робітничого
класу та селянства.

Національно-визвольний рух в Україні поставив у порядок денний створення
українських політичних партій. Першою з них виникла у 1900 р.
Революційна українська партія (РУП). Вона була заснована в Харкові на
зборах студентських громад. У 1902 р. від РУП відкололася група, яка
започаткувала Народну українську партію (НУП). У грудні 1904 р. з РУП
вийшла і організувала Український соціал-демократичний союз «Спілка»
група, очолювана М.Меленевським. «Спілка» не мала власної програми і
входила на автономних засадах до РСДРП (меншовиків). Члени РУП у грудні
1905 р. перейменували її на своєму з’їзді в Українську
соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали
В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. назва, і програма партії свідчили про н
прихильність до принципів соціал-демократії. УСДРП проголошувала себе
виразницею інтересів українського пролетаріату. Спроби об’єднатися з
РСДРП виявилися марними. Каменем спотикання виявилося саме національне
питання. Російські соціал-демократи, нехтуючи національними проблемами,
не погоджувалися визнати УСДРП єдиним представником українського
пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою РСДРП. Для російської
соціал-демократії ідеалом була унітарна держава, у якій з вирішенням
соціальних завдань зникне національний розбрат. Майбутнє показало, що
практичне здійснення цих настанов дорого обійшлося народам.

Революція 1905—1907 pp. стала першою демократичною революцією в Росії,
підготовленою всією ходою соціально-економічного і політичного розвитку
країни.

Революційні події в Україні були складовою частиною революції, яка
охопила всю Росію. Кожний страйковий виступ був частиною нової
революційної хвилі. У червні 1905 p. спалахнуло повстання на панцернику
«Потемкин» біля Одеси. Найвище піднесення революції припало на жовтень і
грудень 1905 p. Воно ознаменувалося загальними страйками,
демонстраціями, барикадами, вуличними боями з поліцією та урядовими
військами. Незважаючи на жорстокі репресії, робітники і селяни України
продовжували революційну боротьбу.

Результатом класової і політичної згуртованості пролетаріату було
створення Рад робітничих депутатів, які стали органами керівництва
повстанням і, в той же час, органами революційної влади на місцях.

В Україні Ради виникли в жовтні 1905 р, в Катеринославі та Києві, в
листопаді — в Луганську, Єнакієвому, Горлівці, Алчевську, Одесі,
Миколаєві, Севастополі, Сімферополі, в грудні — в Маріуполі. Ради
утворювалися шляхом обрання депутатів від підприємств. Більшість з них
мали свої виконавчі органи — виконкоми. Деякі Ради створили в містах
України народну міліцію. Вони приймали постанови, розпорядження та
накази, якими встановлювалися свобода слова та зборів, 8-годинний
робочий день. У Луганську та Катеринославі Ради видали постанови про
розпуск міських дум і провели роботу щодо підготовки виборів нового
складу цих органів на засадах загального та рівного виборчого права. У
ряді міст були ліквідовані поліцейські та жандармські органи. Ради і
створена ними народна міліція боролися з погромами, організованими
бандами чорносотенців.

У період революції дещо поліпшилося економічне становище робітничого
класу. Було підвищено заробітну плату, знижено штрафування робітників.
Революція вимусила царат створити у 1905 р. комісію по підготовці
проектів робітничого законодавства, яка підготувала проекти законів про
обмеження робочого дня 10 годинами, державне страхування робітників та
службовців, скасування каральних постанов, відповідальності за страйки.
На противагу цим проектам, які були незначними за змістом,
монополістичні об’єднання організували кампанію протесту, і за
розпорядженням царя роботу по підготовці законів було припинено.

Царат був змушений прийняти закони, які декларували надання селянам
особистих та поземельних прав. Для законодавства про особисті права були
характерними половинчастість і підпорядкованість їх використання
вимогами, які робили ці права нереальними для розореного селянства.
Поземельні права регламентувала столи-пінська аграрна реформа,
спрямована на формування і розвиток сільської буржуазії.

Революцію було придушено масовими репресіями, після чого царат і
монополісти повели наступ на завоювання робітничого класу, ліквідували
вирвані у них революцією поступки. Погіршилося становище і широких
верств трудового селянства. І все ж революційні події 1905—1907 pp.
справили серйозний вплив на суспільний лад країни.

Визначальною його рисою було капіталістичне угруповання класів. Друга
важлива риса цього ладу полягає у збереженні численних залишків старого,
докапіталістичного порядку. Хоча капіталізм у Росії на початку XX ст.
був більш розвинутим, ніж в західно-європейських країнах епохи
буржуазних революцій (наприклад, у Німеччині 1848 p.), суто
капіталістичні суперечності тут поступалися суперечностям феодалізму і
кріпосництва.

Явним залишком феодалізму був становий поділ суспільства. Норми про
привілеї містилися в законах про стани. Виходячи з кріпосницького
розуміння привілей, вони продовжували поділяти все населення імперії за
«різницею присвоєних прав», на «природних обивателів» і майже безправних
«інородців». До залишків середньовіччя належало й закріплене в Зводі
законів пригноблення неруських націй та народностей, які складали 57%
населення країни. Кожний стан поділявся на групи («становища»), які мали
особливі, тільки їм надані законом, права та обов’язки. Однак розвиток
капіталізму і зростання революційного руху поступово руйнували станові
підвалини самодержавства.

Царат, будучи найзначнішим рудіментом феодалізму, не міг в умовах
монополістичного капіталізму не гальмувати суспільний розвиток. Реальні
умови соціального життя породжували непримиренні суперечності між
самодержавством і різнорідними верствами населення.

три головних табори: урядовий, буржуазно-ліберальний,
революційно-демократичний. Суперечності між урядовими та
ліберально-буржуазним таборами були суперечностями другорядного порядку
у порівнянні з головними суперечностями — між цими двома таборами і
революційно-демократичним табором. Ці табори були представлені на
політичній арені трьома основними групами політичних партій, які
склалися напередодні і в полум’ї першої російської революції.

Розстановка класових сил визначалася становищем класів, накалом
революційної боротьби і контрреволюційною політикою царського уряду.
Становище кожного класу регламентувалося царським законодавством, зміст
якого визначався соціально-економічною політикою самодержавства і його
боротьбою проти революції.

Дворянство в соціально-економічному плані було неоднорідним. Поміщицьке
дворянство, яке зберігало у своїх маєтках феодальні порядки,
розкладалося, втрачало панівні економічні позиції. Частина цього класу
обуржуазилася, перевела на нові рейки сільськогосподарське виробництво і
включилася у капіталістичне промислове виробництво.

Дворяни-поміщики являли собою очолювану царатом
монархістсько-чорносотенну класову організацію, до складу якої входили
чиновницько-бюрократична та військова верхівки, придворна знать та
нечисельна верхівка торговельно-промислової буржуазії.

У 1905 p. утворилися буржуазно-поміщицькі партії.

Основний з них був «Союз 17 октября» (октябристи). В цій партії
об’єдналися обуржуазнені поміщики, велика промислова та банківська
буржуазія. Октябристи підтримували великодержавницьку політику царизму
щодо неросіян. Партійна згуртованість дворянства з метою придушення
революції реалізувалася у створеній загальноросійській становій
організації — З’їзді уповноважених дворянських громад з постійнодіючим
органом — радою об’єднаного дворянства.

В Україні урядовий табір був представлений державним
адміністративно-поліцейським та військовим апаратом. Його
соціально-політичну базу складали реакційні українські поміщики та
місцеві чорносотенні організації.

Царат зберігав як найважливішу гарантію влади поміщицького класу старий,
встановлений ще за часів феодалізму, порядок заміщення посад у
державному апараті. Заснувавши новий державний орган — Державну думу і
реорганізувавши Державну раду, царат і тут прагнув забезпечити
переважання в них дворянських представників. Шовіністична політика
призвела до переважання у вищих колах самодержавної бюрократії
дворянства великоруських губерній. Разом з тим землевласники України
також посіли місця в Державній думі і в Державній раді.

Дворянство складало більшість у земських установах. В цілому по країні в
1903 р. у складі губернських земських управ налічувалося 94% дворян та
урядовців. Самодержавство здійснювало політику забезпечення великих
землевласників службою в державному апараті, в земських органах та
керівних дворянських станових органах.

Самодержавство виявляло турботу про економічне благополуччя поміщиків.
Особливо показовим в цьому відношенні було законодавство про дворянські
земельні банки і губернські каси взаємодопомоги.

Буржуазія в Росії, незважаючи на те, що вона посідала в економіці
панівні висоти і фінансова залежність царату від неї зростала, на
початку періоду, що вивчається, політичних прав не мала і до участі у
вищих органах влади і управління допущена не була. Навіть у земських
установах представництво буржуазії було незначним. Однак організованість
буржуазії сильно зросла, що було ознакою її остаточного формування у
клас. Провідною партією буржуазії були кадети. У цей же час сформувалася
течія буржуазного лібералізму, представники якої виступали з програмною
вимогою обмеження самодержавства шляхом реформ.

З створенням Державної думи і реорганізацією Державної ради буржуазія
вперше одержала право брати участь в органах державної влади. Навіть за
умов, що нормотворча діяльність уряду мала звичайний, буденний характер,
дві третини узаконення, були присвячені безпосередньому задоволенню
різних вимог капіталістів. Було введено систему державного преміального
заохочення акціонерних промислових компаній, держава сприяла збуту
продукції монополістичних об’єднань, забезпечуючи їх казенними
замовленнями.

Державний апарат у ряді випадків фактично підпорядковувався монополіям.
Важливу роль в цьому відігравали представницькі організації буржуазії —
спілки, комітети, з’їзди. Царат надав буржуазії право на створення таких
організацій, затвердивши в серпні 1906 p. Положення про з’їзди
представників промисловості. Найбільш великими. представницькими
організаціями на початку XX ст., які охоплювали промисловців України,
були з’їзд гірничопромисловців та з’їзд цукрозаводчиків. З’їзди мали
постійні виконавчі органи: раду та комітет.

Серед селянства тривав процес глибокої класової диференціації, під час
якого більшість селян невпинно збіднювалася, а меншість з них багатіла,
перетворюючись у сільську буржуазію. Складаючи 80% населення країни,
селянство перебувало у найбільш безправному стані. Однак гострі
суперечності між новими умовами

економічного розвитку і напівкріпосницьким становищем селян, яке
зумовлювалося їх прив’язаністю до невикуплених земель, круговою порукою,
збереженням громади, а також революційною ситуацією в країні, вимусили
царат внести зміни в правове становище селян. 5 жовтня 1906 р, царем був
підписаний указ «Про скасування деяких обмежень у правах сільських
обивателів та інших осіб колишніх податних станів». У ньому
декларувалося надання російським підданим прав щодо державної служби.
Віднині селяни не були зобов’язані подавати при вступі на державну
службу, в навчальні заклади «увільнительні», які видавалися сільськими
громадами. Вони могли вільно обирати місце проживання. Селянам
дозволялося користуватися векселями.

Зберігалися волосні суди, але їх діяльність була дещо обмежена — вони не
могли карати селян за проступки, не передбачені Статутом про покарання,
що накладалися мировими суддями. Значною мірою були збережені права
земських начальників щодо сільського та волосного управління.

Важливі зміни у правове становище селянства внесла аграрна реформа, що
здійснювалася за ініціативою міністра внутрішніх справ Росії, а
незабаром — голови Ради міністрів П.Столипіна. Змістом реформи було
прискорене зруйнування общини, зміцнення приватної власності на землю,
скасування обмежень у відчуженні надільних селянських земель.

В умовах України, головним чином у зв’язку з переважанням не
громадської, а подвірної форми селянського землеволодіння, ця реформа
була проведена скоріше, ніж у центральних районах Росії, і призвела до
більш швидкого та глибокого соціального розшарування селянства.

Робітничий клас. Розвиток капіталізму в Російській імперії давали його
представникам можливість здійснювати жорстоку експлуатацію, а царське
законодавство і державний апарат закріплювали безправ’я робітників.
Незважаючи на це, на початку XX ст. політичний розвиток і організація
робітничого класу піднялися на новий рівень. Було створено політичну
партію — РСДРП, в Україні — УСДРП. У період революції робітничий клас
вирвав у царського уряду право на об’єднання у профспілки. Відтепер вони
могли створюватися за маніфестом від 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила
про товариства та спілки від 4 березня 1906 р. передбачали створення
профспілок без дозволу властей. Але цей загальний принцип мав ряд
обмежень: статут товариства треба було подавати на затвердження,
заборонялися товариства, діяльність яких могла призвести до «порушення
громадського спокою і безпеки». Не дозволялося об’єднання кількох
товариств в одну спілку. За порушення встановлених правил передбачалася
кримінальна відповідальність. Незважаючи на ці обмеження, пролетаріат
широко використовував можливість об’єднання у профспілки. Вже наприкінці
1906 р. нараховувалося 652 професійних товариства. У Харкові було
створено нелегальне міжспілкове об’єднання – центральне бюро профспілок.
У роки реакції частину завоювань робітничого класу було ліквідовано.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *