Судочинство на захоплених Польщею українських землях (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Судочинство на захоплених Польщею українських землях”

ПЛАН

1. Право на захоплених Польщею українських землях

2. Судочинство на українських землях під Польщею

Висновки

Список використаної літератури

1. Право на захоплених Польщею українських землях

В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що
опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить
строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль
серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, яка мала значний
вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і
Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських
земель.

У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася
на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у
вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського
королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого
права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий
час воно діяло поряд з нормами писаного права.

Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право
широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з’єднане однією системою. Спроби кодифікації
робилися неодноразово, однак, вона так і не була здійснена. Замість
цього у Польському королівстві створювались збірки, які охоплювали
видані раніше статути і конституції, а також норми звичаєвого права.
Серед законодавчих актів особливого значення набули Генрікові артикули
1572 p.

Після Люблінської унії 1569 p. з’явилась потреба у приведенні
литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у
відповідність з польськими законами. За дорученням польського короля
Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев
Сапега. Допомагала йому в розробці статуту комісія, до складу якої
входили визначні правознавці того часу. Так з’явився Литовський статут,
який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда III у 1588 p. «Ми,
государ, — було сказано у цьому акті, — той статут права Великого
князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і
усім станам» Великого князівства Литовського для застосування на увесь
майбутній час видаємо».

У Статуті 1588 p. визначалися права і привілеї шляхти, детально
регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної
частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати,
«Нового» Литовського статуту, одного з найзначнішйх джерел права
феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на
Корону. Складався він з 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Литовському
статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському
і Брацлавському воєводствах продовжував діяти статут 1566 p.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування
норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд
з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям
при відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого
звичаю». Можливість діяти «згідно з старим звичаєм, способом звичая
стародавнього» визначалася і наступними статутами. Великий князь,
сказано у III Литовському статуті, зобов’язувався додержуватися давніх
звичаїв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності
і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати».

Значне поширення в українських землях одержало магдебурзьке право,
згідно з яким окремі міста України отримували самоврядування і право
«між собою судитися і радитися». Відомо воно у вигляді збірників
німецького права у польському перекладі. Найбільш авторитетним серед них
був збірник під назвою «Статі магдебурзького права», виданий у 1556 р.
Бартоломеєм Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще
п’ять книг, присвячених різним розділам міського права. Їх розглядали як
офіційну інтерпретацію магдебурзького права.

Так, у 1518 p. аналогічне право було надане киянам з тим, щоб вони «вели
свої справи так, як у тих привілеях їм написано і як визначає
магдебурзьке право». Магдебурзьке право мало чітко виражений класовий
характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам
пануючого класу (шляхті, купечеству, верхівці ремісників), і, навпаки, в
усуненні від участі в управлінні міськими справами нижчих верств
городян. Незважаючи на зовнішньо виражену автономію українських міст, де
діяло магдебурзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і
незалежними.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церковне) право.
Правовими джерелами православної церкви в українських землях були кормчі
книги — «Номоканон» (збірник церковного права) і церковні устави князів
Володимира і Ярослава («Сувій Ярослава»). Найбільш відомою католицькою
кодифікацією канонічного права, яка діяла у Великому князівстві
Литовському, був «Звід канонічного права» 1532 p. Певне відношення до
джерел церковного права мали привілеї польських королів Сигізмунда І
(1511 p.) і Стефана Баторія (1588 p.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські (Військові)
артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі
Посполитої. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і
військово-кримінального права.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве козацьке право —
сукупність правових звичаїв, що встановлювались сфері козацтва.
Важливість цього джерела підкреслює той факт, ш одразу після приєднання
України до Росії царська грамота від 2-березня 1654 p. надавала війську
Запорізькому право судитися «своїх старшин по давнішнім правам їх»,
тобто на основі звичаєвого права. А база звичаєвого права закладалася
якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливу популярність звичаєве
козацьке право одержало у середовищі українських селян, що тікали від
своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров’я.
Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплювали
військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних
дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення
окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого
особливого права визнавалася польським урядом*. Незважаючи на суворість,
а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була
«чесність велика». Живучі «на основі старожитніх і найстаріших звичаїв»,
козацтво всіляко відстоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що
писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності, і у
польському, і у литовському праві поняття власності з’явилось досить
рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення.
Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували
термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними в спадщину «від
дідів». Надалі його витиснуло поняття «власность» (власність). У
Великому князівстві Литовському в статуті 1529 p., який закріплював
права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував
спеціальний термін «власність», хоча деякий час зустрічалося і таке
поняття, як «отчина».

Об’єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі,
ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і
ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливе значення при цьому
набував розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у
відповідності з польським правом належало усе, що було пов’язане із
землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна
зараховувались маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого — «інші
всякі добра і пожитки».

Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 pp. дозволяли власникам нерухомого
майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 p.
зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями,
однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна.
Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину
такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною власністю протирічило як
потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям.

Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов’язані із
спадкуванням. В результаті цього спадкове право виділилося у самостійний
правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом,
заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали
спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку
спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно і
перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував
рівну частку, але, починаючи з XIV ст, шляхетські маєтки, якщо не було
синів, успадковувались дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів,
сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було
позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за
законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна;
вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти,
визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші.

Розрізнялося спадкування батьківського і материнського майна Наприклад,
III Литовський статут 1588 p. передбачав, що «спадщина, нерухоме майно,
коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде
переходити». Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося
у «вотчину» лише синам, а дочкам — переважно тільки придане з четвертої
частини всякого майна батьківського і купленого». Закон визначав
можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту.

Значний інтерес являє собою зобов’язальне право, яке діяло на
українських землях. Як відомо, в умовах феодального суспільства
зобов’язальні відносини не дістали широкого поширення, t все ж польське
і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах
натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір
дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує поширення
договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і
нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім
станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на
свій розсуд їх «ввідавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву
записати, за борги передати і в заставу віддати».

Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлював строки
позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов’язань. До
того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності
свідків і з виконанням деяких символічних дій і обрядів. Було прийнято,
щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування).
Усе це робилось на підтвердження і закріплення договору.

Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню
злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини
XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне
місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 p., а також у всіх
трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно,
честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все
шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти
передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи
шляхтичі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою
за образу шляхтича була в’язниця, за образу нешляхтича — штраф. За
вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них,
решта ж платила гуртом годовщину.

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як
фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі
або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як «шкоду», «злочинство».
Потім його стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що
були встановлені державою. Суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і
феодально залежні особи, які досягли за статутом Великого князівства
Литовського 1566 p. 14 років з дня народження, або 16 років за
Литовським статутом 1588 p.

Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика намагалися
розрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого
виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх
жорстокості». Статути Великого князівства Литовського досить чітко
розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину,
детально регламентували співучасть у вчиненні злочину, їм були відомі і
такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які
розподілялися залежно від об’єкта злочину на кілька видів. Найбільш
тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і
здоров’я господаря — великого князя, короля. Особливу групу складали
злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної
таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви
включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи відносились убивство, заподіяння тілесних
ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вважалося убивство, яке
підрозділялося на категорії залежно від об’єкта, суб’єкта злочину,
способу його учинення; убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство,
убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності
пана, убивство під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони.
Злочинами пройти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або
знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж —
відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на
чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого
нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смертю. До
злочинів проти сім’ї та моральності належали примушування до одруження,
двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування та ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання
використовувалося декілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета
покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому
заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної
скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому
було залякування, про що свідчить все більш зростаюча жорстокість і
болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його
виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 p.,
залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів,
утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у
доброму стані всієї держави.

Найбільш тяжкими покараннями була смертна кара, яка передбачалася за
державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту
смертну кару (відрубання голови, повішання) і кваліфіковану, тобто
особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посаження на кіл,
закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття
батогом, киями, різками) і калічницькими (відрублення руки, відрізання
вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів.
Як покарання, практикувалося також позбавлення волі (ув’язнення у
башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався до представників шляхти
було виволання (викрикування), оскільки воно пов’язувалось з публічним
оголошенням вироку. Виволання призводило до громадянської смерті
засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особа: вона
втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за
кордоном, бо в разі спіймання її належало убити.

2. Судочинство на українських землях під Польщею

Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та
кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час
зберігався обвинувально-змагальний процес, основні риси якого закріплені
у давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого
або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач був
повинен самостійно зібрати усі докази, пред’явити їх суду і підтримувати
обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від
позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найбільш
тяжких злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство
і суд були обов’язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися
доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства,
тобто виявлялися риси слідчого процесу.

У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але
залежав віл того, у якому суді розглядалася справа, від класової та
станової залежності сторін. Представниками сторін на суді могли були
професійні адвокати, що знаходилися при судах. У деяких справах їх
участь була обов’язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не
обходився майже жодний процес, бо центральне місце на ньому займала
«розмова сторін», як тоді називалась процедура словесних змагань сторін.
Потреба в адвокаті для людини, що не розумілася в тонкощах права, була
конче необхідною. Наприклад, лише через один Луцький суд у 30—40-х pp.
XVII ст. проходило щороку до сотні правиників.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалися в
судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на
досконалі та недосконалі («повні» і «неповні»). Кількість та якість
доказів встановлювались для кожної категорії справ. Литовські статути
містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ
(«поличне»), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких
випадках застосовувалися катування.

У привілейованому становищі знаходилась шляхта. Присяга шляхтича
визнавалася «доводом», тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків
злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг
очиститися присягою. Коли ж звинувачувався у Друге, він очищався
присягою двох свідків, а втретє — шістьох свідків. 1 тільки після такої
процедури винного шляхтича можна було судити, і це міг зробити лише
державний сул, куди шляхтича викликали позовами.

Найбільш поширеними доказами були показання свідків. Статути визначали
коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися
додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення
духовенства й службових осіб. У майнових спорах велике значення
надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі
угоди тільки у письмовій формі. Практикувалося і попереднє слідство, яке
здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники,
замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і
підозрюваних, записували їх показання і передавали до суду. На
попередньому слідстві були присутні поняті.

Висновки

Під владою Польщі українські землі зазнали відверто колонізаторську
політику, уведенням чужого для українського народу польського права.
Надалі подібних утисків зазнали і ті українські землі, що входили до
складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою
Корони.

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти
високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному
житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви
як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут
виникали зародки української державної організації з притаманними їй
елементами демократизму.

Список використаної літератури

Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права
Польши. — М., 1992. — С. 180.

Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1. — С. 126.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1993. — Т. 1. — С 409.

Чубатий М. Огляд історії українського права. – К., 2000. — С. 100.

Яковекко Н. Бояри-шляхта із Заушшя // Старожитності. — 1991. —4.9.—С.
13.

Яковенко Н. У XVI столітті ми жили в правовій державі // Старожитності.
— 1991. — Ч. 4. — С. 6.

PAGE

PAGE 12

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *