РЕФЕРАТ
на тему:
“Розуміння римськими юристами
права власності”
ПЛАН
Вступ
1. Поняття і зміст права власності
2. Спільна власність
3. Набуття і втрата права приватної власності
4. Захист права власності
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Загальна концепція римської правової культури рабовласницького періоду і
пізніших періодів передбачала, що вимоги права визначаються, по-перше,
власними для даного народу встановленнями, чи правом цивільним у
широкому змісті, по-друге – погодженістю з природним розумом спільного
проживання, єдинозагальним для всіх народів, чи правом загальнонародним.
Головним втіленням писаного права римська правова культура вважала
закони – leges.
Римське речове право мало три правових інститути: possessio (володіння),
право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право
власності.
1. Поняття і зміст права власності
Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право
володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати
прибутки, право захисту.
Jus possidendi(право посідання) – правоможність власника, яка полягає в
тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю.
Jus utendi(право користування) – полягає в тому, що власник має право
вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від
неї.
Jus abutendi(право розпорядження) – власник міг визначати юридичну та
фактичну долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами,
заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її,
викинути тощо.
Отже, право приватної власності можна визначити як найвищу владу особи
над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися
річчю згідно зі своїми інтересами.
2. Спільна власність
Відносини спільної власності підпорядковуються певним правилам.
Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам
разом, то звідси випливає вимога – розпорядження, володіння і
користування річчю може здійснюватися тільки за згодою всіх
співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка права
належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право
власності.
Кожний із співвласників має право вимагати розділу спільної власності в
будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо
тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.
3. Набуття і втрата права приватної власності
Право власності на певну річ може виникнути у конкретної особи
по-різному: особа зробила річ самостійно, придбала шляхом
купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього часу ніким не оброблялася і
нікому не належала.
Факти, з настанням яких виникає право власності у конкретної особи,
дістали назву способи набуття права власності, а юридичні факти, які є
правовою основою виникнення права власності, – титули набуття.
Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності
поділяло на первісні й похідні.
Первісні способи набуття права власності полягають у тому, що право
власності виникає вперше.
Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві
попереднього власника, виводяться з його права – звідси й назва.
До первісних способів набуття права власності належать:
Occupatio rei nullius (захоплення нічийних земель) – власником
визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю.
Thesaurus (скарб) – скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий
його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Однак,
якщо скарб було знайдено на землі іншого володільця, то половина
належала власнику земельного наділу, а половина – тому, хто знайшов.
Якщо скарб було знайдено з допомогою чаклунства, то він переходив у
прибуток держави.
Specificatio (переробка речей) – якщо нову річ можна знову перетворити в
матеріал, з якого її зроблено, то власником буде власник матеріалу, якщо
ж ні – право власності на неї належатиме її творцеві – майстру.
Usucapio (набуття права власності за давністю володіння) – три роки для
рухомого майна і десять – для нерухомого. Для набуття права власності за
давністю мали бути додержані такі умови: а)наявність правової основи
володіння; б)добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність
у нього права; в)безперервність володіння протягом встановленого строку;
г)сплив встановленого строку.
Accessio (приєднання речей) – при цьому власність на приєднану річ
переходила до власника основної речі, який зобов’язаний був відшкодувати
власнику приєднаної речі її подвійну вартість.
Змішування речей – це таке їх з’єднання, за якого неможливо встановити,
яка з речей поглинула іншу.
Основними способами похідного набуття були:
1)договір між відчужувачем і набувачем речі;
2)перехід майна у спадщину.
Правовим формами похідного набуття права власності були:
Mancipatio (манципація) – символічний акт, за яким у присутності п’яти
свідків і вагаря проходила фактична передача речі відчужувачем
набувачеві.
In jure cession(поступка правом) – набувач вимагав річ, яку набув,
стверджуючи, що вона належить йому.
Traditio(проста передача) – передача фактичного володіння річчю
відчужувачем набувачеві.
Припинялось право власності за різними підставами: загибеллю речі,
дерелікцією(відмовою власника від речі), відчуженням речі, вилученням
речей з обігу, втратою права власності проти волі власника тощо.
4. Захист права власності
Захист права власності має різноманітні способи, методи, форми.
Розглянемо лише речево-правові засоби цього захисту, які римське право
розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний,
негаторний і прогібіторний. Пізніше преторська практика додала до них ще
один – action in rem Publiciana.
Віндикація – витребування своєї речі власником, що не володіє, від не
власника, що не володіє.
Негаторний позов – позов про заперечення. Він застосовувався для
усунення перешкод, що заважали власнику здійснювати правоможність
користування річчю.
Прогібіторний позов – був подібний до негаторного позову, однак
відрізнявся від нього тим, що міг бути пред’явлений, якщо порушення
права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому.
Actio in rem Publiciana – за змістом був практично подібний до
індикаційного, але стосувався конкретних юридичних казусів.
Висновки
Важливою рисою римського права власності був поділ речей на два типи –
res mancipi і res nec mancipi. До першого типу відносилася земля
(спочатку біля Риму, а потім уся земля в Італії взагалі), робоча
худоба, раби, будинки і спорудження, тобто об’єкти традиційно общинної
власності.
До другого типу відносилися всі інші речі, володіння якими могло бути
індивідуалізоване.
Для відчуження речей першого категорії-продажу, міни, дарування й ін. –
було потрібно дотримання формальностей, що носили назву манципації.
Слово це відбулося від “manus” – рука й укладає в собі образне уявлення
про перехід власності при накладенні руки на придбану річ. Наклавши
руку, потрібно було ще сказати: “я затверджую, що ця річ належить мені
по праву квірітів…” (тобто нащадків обожненого Ромула-Квіріна).
Манципація повідомляла набувачу незаперечне право власності на річ.
Сплати грошей без манципації було ще недостатньо, як бачимо, для
виникнення права власності.
Варто ще сказати, що передача манціпованої речі відбувалася в урочистій
формі, у присутності 5 свідків і ваготримача з вагами і міддю. Останнє
вказує на те, що обряд манципації виник до появи карбованої монети –
аса, але мідь у визначеній сторонами вазі уже фігурувала як загальний
еквівалент. Формальності ж служили запам’ятовуванню угоди, якщо
коли-небудь, у майбутньому часі, виникне зв’язана з нею суперечка про
власність.
Всі інші речі, навіть і дорогоцінні, переходили за допомогою простої
традиції, тобто безформальної передачі на умовах, установлених
договором закупівлі-продажу, міни, дарування й ін.
Старий раб, як і старий кінь, вимагали – при переході з рук у руки –
манципації. Дорогоцінна ваза – традиції. Перші дві речі відносилися до
розряду знарядь і засобів виробництва; по своєму походженню вони
тяжіють до верховної колективної власності римської громади, тоді як
ваза, прикраса, як і всяка інша повсякденна річ були як споконвічно,
так і в наступному часі предметами індивідуальної власності. І в цьому
вся справа!
Вже в найдавніший період складається порядок, відповідно до якого, право
власності на річ могло виникнути внаслідок тривалого володіння річчю.
(VI,3: Давнина володіння у відношенні земельної ділянки
(установлювалася) у два роки, у відношенні всіх інших речей – в один
рік. ).
Особливим видом речового права, зафіксованим у Законах XII таблиць є
сервітути, норми права, що обмежують права власників на приналежне їм
майно а також наділяє суб’єкта поруч прав на майно йому не приналежне.
У Законах XII таблиць власнику прямо пропонувалося:
Залишати незабудоване місце навколо будинку (VII.1.);
Відступати від границь ділянки на визначену відстань (VII.2.);
Обрізати дерева на висоті 15 футів, щоб не заподіювати шкода сусідній
ділянці (VII. 9а);
Крім цього надавалося право проходу по чужій землі «Нехай (власники
пришляхових ділянок) огороджують дорогу, якщо вони не мостять її
каменем, нехай їде на в’ючній тварині, де побажає» . Власники ділянок
мали право при визначених обставинах користатися продуктами принесеними
чужою власністю: «VII.9б. Законом XII таблиць дозволялося збирати
жолуді, що падають із сусідньої ділянки» , а також звертатися з позовом
до власника власності, що наносить збиток «VII.10. Якщо дерево із
сусідньої ділянки схилилося вітром на твою ділянку, ти на підставі
Закону XII таблиць можеш пред’явити позов про збирання його».
Згідно ХІІ таблиць викликаний повинен з’явитися в суд. Закони Дванадцяти
таблиць починалися словами: «Якщо викликають на суд, нехай йде» (Si in
jus vocat, ito). Влада, однак, не приймає заходів до виклику
відповідача; позивач повинен привести його сам. Суд являє собою
передусім змагання, державні органи регулюють судовий процес і
виступають як би в ролі третейського судді. Однак закони Дванадцяти
таблиць передбачають обов’язкове виконання рішень, винесених судовою
владою. Закони Дванадцяти таблиць свідчать про успіх світського права
(jus), але разом з тим судоговорення обставлено рядом формул і обрядів,
недотримання яких може привести до втрати позову.
Закони Дванадцяти таблиць в своїх встановленнях відображають розвиток
обміну. Нам відомий один з основних способів придбання власності
манціпація.
Це був особливий обряд, який передбачав обов’язкову присутність
придбавача речі і колишнього власника (відчуждателя). Крім того, повинні
були бути присутніми п’ять повнолітніх громадян як свідки і шостий, що
тримав мідну вагу. Придбавач, торкаючись рукою предмета, що
передається, ударяв шматочком міді (що символізував плату за річ) об
вагу, передавав його відчуждателю і вимовляв певну формулу.
Список використаної літератури
Бартошек М. Римское право: понятие, термины, определения. – М., 1989.
Методическое пособие по изучению курса основ римского права. Составитель
Е. А. Скрипилев. Москва. 1995.
Пидопрыгора А.А. Основы римского частного права. – М., 1999.
Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Вид.
2-е. – К., 2003.
Римское частное право: Учебник/под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф.
И.С.Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999. – 512с.
Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под.ред.
Черениловского З.М.. Москва: фирма Гардарика, 1996.
Цицерон. Тор. IV. 23. Здесь и далее цитируется по тексту «Хрестоматия
истории Древнего Рима», «Высшая Школа», М. 1987
Гай. 1.8.D.VIII.3.
Плиний. Естественная история. XVI.5.15.
PAGE
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
