Радянське державне будівництво в Україні в умовах громадянської війни та воєнної інтервенції (весна 1916 — кінець 1920 pp.)

Радянське державне будівництво в Україні в умовах громадянської війни та
воєнної інтервенції (весна 1916 — кінець 1920 pp.)

Боротьба за відновлення радянської влади. Під час громадянської війни
Україна була окупована австро-німецькими військами. Аналіз подій весни
1918 p., а також попереднього періоду дозволяє, як це не прикро, зробити
висновок, що громадянська війна розпочалася насамперед як війна сил,
керованих соціалістичними партіями. Найбільш жорстку позицію, що
виключали політичний плюралізм, займали більшовики. Логіка боротьби
призвела до виходу «на поле бою» право радикальних сил, аж до «білого
руху». До цієї боротьби підключилися також іноземні інтервенти.
Більшовики опинилися у внутріполітичній, а невдовзі — і в
зовнішньополітичній ізоляції, що, можливо, і стало одним з основних
чинників, які підштовхнули їх на згубний шлях. Більшовики й у
теоретичному плані розглядали громадянську війну як виправданий у певних
умовах метод утвердження соціалізму. Отже, війну було розпочато
відповідно до фатального лозунга Леніна про перетворення війни
імперіалістичної у війну громадянську. Ленін проголошував, що більшовики
— єдина партія, яка не боїться такої війни. «Наша партія за громадянську
війну», — повторював за ним Троцький.

Народ не розпочинав війни. Вибір був у руках політичних партій, перш за
все їх лідерів. Коди б вони виявили більше державної мудрості,
терпимості, то шанс на мирний характер перетворень у країні, можливо, не
був би втрачений. Події жовтня 1917 p. могли бути не переворотом, а
процесом радикальних реформ, більш або менш мирно здійснюваних
демократичною владою, підтриманою широкими верствами суспільства.

Були потрібні подальші драматичні події, щоб окремі, поки що розрізнені
вибухи громадянської війни перетворилися на війну повномасштабну. Однією
з таких подій був Брест, наслідки якого виявилися трагічними. Сам Ленін
називав Брест «нещасним миром». Він уразив патріотичні почуття народу.
Це був той «фундамент», на якому розгорнувся антибільшовицький рух в
різних регіонах країни. Україна теж не була винятком.

Суворі «воєнно-економічні» заходи в містах, продрозкладка, комнезами,
селянські заколоти стали наслідками «нещасного миру». Він також був
каталізатором дальшого розвитку воєнної інтервенції.

У цілому події 1918—1920 pp. в Україні розгорталися в загальному
контексті громадянської війни на території дореволюційної Росії. Разом
із тим вони мали свою специфіку і визначалися особливим драматизмом,
який виявився у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш
складному, ніж у інших регіонах колишньої імперії, комбінуванні
найрізноманітніших політичних сил, їх швидкій змінюваності біля керма
влади, у поєднанні гасла соціального визволення з гаслом
національно-державного суверенітету та ін.

Про українські національно-державні структури, які протистояли
радянській владі, періоду, що вивчається (Центральна Рада, Гетьманщина,
ЗУНР, Директорія), вже йшлося у розділі другому.

Австро-німецькі війська, які у лютому вступили в Україну, вже у середині
квітня 1918 p. окупували всю її територію. Радянська влада в Україні
була проголошена поза законом. Влада в Україні у перший час після
окупації знаходилася ще у Центральної Ради, згодом — у гетьмана, а
фактично — в австро-німецького командування. Повернення землі поміщикам,
примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупантів викликали
бурхливу реакцію у більшості українського народу. Розгорнулася широка
повстансько-партизанська боротьба проти загарбників.

Керівництво цією боротьбою здійснювалося представниками кількох
політичних партій. Повстанські загони очолювали українські есери, ліві
есери, анархісти, більшовики, деякі інші партії. Під час збройної
боротьби на політичну арену вийшли різноманітні отамани, діяльність яких
стала однією з характерних рис громадянської війни в Україні. Серед них
були такі суперечливі фігури, як Махно, Зелений, Григор’єв.

Більшовики, спираючись на допомогу радянської Росії, докладали чимало
зусиль, щоб відновити в Україні радянську владу. Боротьба за відновлення
органів радянської влади розпочалась ще на початку окупації України
австро-німецькими військами. 18 квітня 1918 р. у Таганрозі, куди
евакуювалися ЦВК і Народний Секретаріат, відбулася сесія ЦВК Рад
України, де було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою в
тилу окупантів (Повстанбюро) у складі 9 чоловік. Найбільш значну групу в
Повстанбюро складали більшовики, його головою був М.Скрипник. До складу
Повстанбюро входили також ліві есери та ліві українські
соціал-демократи.

Постійнодіючі вищі органи влади республіки згорнули свою діяльність.
Засідання ЦВК Рад України до 111 Всеукраїнського з’їзду Рад більше не
скликалися. Повстанбюро здійснило певну роботу по мобілізації
українського населення на боротьбу проти австро-німецьких окупантів, а
також Центральної Ради, а згодом — гетьманщини. Повстанбюро розповсюдило
на території України маніфест ЦВК від 19 квітня 1918 p. із закликом до
робітників і селян підняти повстання, керувало створенням на місцях
військово-революційних комітетів і формуванням українських військових
сил у «нейтральній зоні». Проте Повстанбюро не виконало повністю
завдань, які доручили йому більшовики. Цим значною мірою пояснюється
його розпуск у липні 1918 p. І з’їздом КП(б)У. На прийнятті цього
рішення настоювала частина делегатів партійного з’їзду, щоб у такий
спосіб виключити зі складу радянських органів України лівих есерів.

Подальшу роботу по відновленню радянської влади в Україні очолила партія
більшовиків, яка сформувала спеціальний орган — Центральний
військово-революційний комітет (ЦВРК). Члени ЦВРК призначалися і
відкликалися ЦК КП(б)У. Головою ЦВРК був О.Бубнов. До складу ЦВРК
входили В.Затонський, Ю.Коцюбинський та декілька військових. ЦВРК і
підпільні більшовицькі організації, виконуючи рішення І з’їзду КП(б)У,
створювали місцеві ревкоми. Вони створювалися спочатку як органи
підпільної боротьби і підготовки повстання. У майбутньому ревкоми мали
стати — до виборів Рад — органами місцевої влади.

Завдання вигнання окупантів ставало особливо актуальним в зв’язку з
демократичною революцією, яка розпочалася у Німеччині в листопаді 1918
р. У такій ситуації ЦК РКП(б) визнав повстання в Україні назрілим.
Одночасно було визнано за доцільне утворити групу військ
Курського^напрямку на чолі з Реввійськрадою у складі ВЛнтонова-Овсієнка,
Й.Сталіна і В.Затонського. 19 листопада Рев-військрада Українського
фронту прибула до Курська і розпочала організацію наступу сформованих у
нейтральній зоні українських радянських дивізій та військ, що їх
виділила Реввійськрада РСФРР для допомоги більшовикам України. Тоді ж
розпочалася робота по створенню Тимчасового робітничо-селянського уряду
України. До Курська разом з членами Реввійськради прибули з Орла члени
ЦВК Рад України. Цей процес наштовхнувся на опір деяких великодержавне
настроєних діячів у РСФРР. Так, Й.Сталін заявив голові ВУЦВК
В.Затонському: «Достатньо грали в уряд і республіку, здається досить,
час кидати гру».

І все ж 28 листопада 1918 р. у Курську відбулося перше засідання
Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Були прийняті декрет
«Про організацію Військової Ради Української Радянської армії»,
«Тимчасове положення про організацію влади на місцях», «Звернення до
нового уряду Німеччини» та інші акти. 29 листопада був оприлюднений
маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду до робітників та селян
України. У маніфесті повідомлялося про скинення гетьмана
П.Скоропадського, відміну всіх його законів та розпоряджень, перехід
усієї повноти влади до Рад.

Починаючи з 29 січня 1919 p. уряд радянської України став іменуватися
Радою Народних Комісарів УСРР, а керівники центральних відомств —
народними комісарами.

Програма діяльності уряду в розгорненій формі містилася у «Декларації
Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України», оприлюдненій 28 січня
1919 p. Український радянський уряд в період до III Всеукраїнського
з’їзду Рад зосередив свою діяльність на організації вигнання інтервентів
і розгрому збройних сил внутрішньої опозиції.

Була здійснена робота по організації виборів до місцевих Рад, проведення
губернських і повітових з’їздів Рад і підготовки III Всеукраїнського
з’їзду Рад. У цей час спостерігається поступове перетворення з’їздів
місцевих Рад у з’їзди місцевих адміністраторів.

Наприкінці листопада 1918 p. Тимчасовий робітничо-селянськими уряд видав
декрет «Про організацію влади на місцях». У ньому зазначалося, що
радянська влада в Україні відновлюватиметься з урахуванням досвіду
державного будівництва в РСФРР. Декрет вимагав негайної організації у
містах та селищах України рухомих військово-революційних комітетів, а в
селах — комітетів бідноти. Ревкоми та комбіди мали створюватися
місцевими організаціями КП(б)У. Знову утворювалися надзвичайні органи
влади. Радянська влада набувала форми воєнно-пролетарської диктатури.

Більшовики розглядали Ради як найбільш прийнятну для них постійну форму
диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919р. Раднарком України видав
постанову «Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок
управління», де ставилося питання про повсюдну передачу влади Радам.
Право обирати та бути обраним до них мали особи, що проживають на
території України, незалежно від віросповідання, національності та
осілості, які досягли 18 років, займаються суспільно-корисною працею, а
також військовослужбовці Червоної армії та флоту. Були позбавлені
виборчих прав особи, які живуть на нетрудові доходи або використовують
найману працю, колишні службовці та агенти поліції, жандармерії,
«державної варти» і охоронних відділень, служителі релігійних культів,
члени царської сім’ї. Так закріплялися правові обмеження політичних і
цивільних прав за класовою ознакою та мотивами соціального походження. У
практиці виборів траплялося багато випадків грубих порушень закону,
сваволі влади, тиску на виборців. Вирішальну роль відігравали відкритий
характер голосування, погрози репресіями в адресу противників
радянського режиму.

З’їзди Рад скликалися за багатоступінчастою виборчою системою.
Губернські з’їзди Рад складалися з представників міських Рад і волосних
з’їздів Рад. На догоду диктатурі пролетаріату в умовах країни з
величезною більшістю селянського населення були підвищені норми
представництва для робітників.

III Всеукраїнський з’їзд Рад. Конституція УСРР 1919 р. До початку весни
1919 р. на значній частині території України були відновлені Ради.
Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня
1919 p. відбувся НІ з’їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б)
направив Свердлова — найближчого соратника Леніна. III з’їзд КП(б)У,
розглянувши проект Конституції УСРР, підкреслив, що вона має закріпити
диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід
державного будівництва в радянській Росії, III з’їзд КП(б)У визнав за
необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно
від місцевих умов.

6 березня 1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з’їзд Рад, на
який прибули 1887 делегатів, з яких 1435 були комуністами. На з’їзді
виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б) указав на необхідність
зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового
робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, розглянуті військове,
продовольче та земельне питання.

10 березня проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження
з’їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У,
нарком юстиції О.Хмельницький. Проти проекту Конституції виступили ліві
есери, які піддали критиці положення, що УСРР є республікою диктатури
пролетаріату. III Всеукраїнський з’їзд Рад відкинув це заперечення і
затвердив запропонований проект Конституції.

b

?(?(??E?е прагнули влади і слави. Для утримання влади необхідно було
мати могутню силу. Розрахунок Леніна на те, що «народ придушити
експлуататорів може і при дуже простій «машині», майже без «машини», без
особливого апарату, простою організацією озброєних мас», не виправдався.
«Озброєна маса» складалася майже повністю з селян і солдатів, які
підтримували більшовиків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але відразу
ж відійшли від них, як тільки був проголошений «воєнний комунізм».
Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі.

У Конституції УСРР 1919 p., як і в Конституції РСФРР, у першому розділі
«Загальні положення» визначалися основні завдання диктатури пролетаріату
— здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом
проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних
намірів з боку заможних класів, УСРР проголошувалася державою «трудящих
і експлуатованих мас пролетаріату та найбільшого селянства». Влада
трудящих здійснювалася Радами робітничих, селянських та
червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція органів вищої державної влади, якими
був з’їзд Рад, а в період між з’їздами — ВУЦВК, який утворювався з’їздом
і відповідав перед ним. В організації та діяльності Всеукраїнських
з’їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть
Раднаркому було надано право видавати закони.

Починаючи з травня 1919 р. у законодавчій діяльності стала брати участь
і Президія ВУЦВК. На початку 1920 p. ВУЦВК перейшов до сесійного порядку
роботи. Між сесіями ВУЦВК його функції стала виконувати Президія. Вона
керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу чергу проекти
декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВУЦВК, інструктувала
державні органи як в центрі, так і на місцях. Між сесіями ВУЦВК Президія
мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і припиняти їх дію,
переносячи питання на вирішення найближчої сесії ВУЦВК. Президія також
розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в
порядку управління.

Завідування окремими галузями управління покладалося на наркомати.

Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення
місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради
робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними
виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх
виконкоми.

На III Всеукраїнському з’їзді Рад був обраний ВУЦВК у складі 99 членів,
з них 89 більшовиків та 10 українських есерів (боротьбистів). ВУЦВК
обрав свою Президію і затвердив склад Раднаркому. Головою ВУЦВК був
обраний Г.Петровський. До складу Раднаркому увійшли більшовики О.Бубнов,
К.Ворошилов, В.Затонський, Е.Квірінг, М.Скрипник, О.Шпіхтерта ін.

ЦК КП(б)У і уряд УСРР після прийняття Конституції вжили заходів до
повсюдного переходу влади на території України до Рад. В усіх ланках
державного апарату створювалися комуністичні осередки, які очолювали
процес радянського будівництва. Досить активно відбувалося інтегрування
більшовицької партії у владні структури. Виборам до Рад передували зміни
у адміністративно-територіальному поділі. Україну було поділено на 11
губерній: Київську, Подільську, Херсонську, Одеську, Таврійську,
Донецьку, Харківську, Катеринославську, Полтавську, Чернігівську,
Волинську. Фактично ж було створено 10 губерній, оскільки Одеська
об’єдналася з Таврійською.

У квітні — травні 1919 p. влада в УСРР, як центральна, так і місцева, в
основному була організована відповідно до Конституції. Виняток становили
прифронтові райони, а також такі, де особливо сильним був опір опозиції.
Тут влада залишалася у ревкомів. Всього до червня — липня 1919 p. було
обрано 10 губернських, 95 повітових, 1816 волосних та 14143 сільських
виконкомів.

Перебудова органів влади та управління у зв’язку з денікінським
наступом. Починаючи з середини 1919 p. радянське будівництво було
серйозно ускладнене наступом військ Денікіна. Серед заходів, що були
здійснені партією більшовиків і радянською владою по перетворенню країни
у озброєний табір, значне місце зайняла перебудова державних органів
відповідно до воєнних умов. ЗО квітня 1919 p. за прикладом Ради оборони
РСФРР була створена Рада оборони УСРР. Через Раду робітничої та
селянської оборони комуністична партія і радянська влада здійснювали
безпосередню мобілізацію усіх сил та засобів країни в інтересах її
оборони. До Ради оборони УСРР входили секретар ЦК КП(б)У, два
представники ВУЦВК, голова Раднаркому, наркоми у військових справах,
продовольства, шляхів сполучень, соціалістичної інспекції, командуючий
військами Українського фронту та один з членів Реввійськради, голова
надзвичайної комісії по постачанню Червоної армії.

Просування військ білогвардійців, інтервентів та внутрішньої опозиції
вимагало від більшовиків утворення надзвичайних органів влади на місцях.
У деяких містах і районах України був проголошений воєнний та облоговий
стан. Майже в усіх губернських центрах були сформовані комітети оборони.
Радянська влада знову вирішила посилити роль комбідів — органів
пролетарської диктатури на селі. Комбіди, згідно з декретом ВУЦВК від 14
травня 1919 p., стали тут єдиними та надзвичайними органами влади. Роль
Ради оборони у державному житті УСРР ще більш зросла в серпні, її
компетенція значно розширилася. 28 вересня відбулося останнє засідання
Президії Ради оборони, на якому було ухвалено рішення про евакуацію ЗО
вересня 1919 p. Українського радянського уряду в РСФРР.

Відновлення радянських органів влади та управління. Наприкінці 1919 p.
білогвардійці, війська інтервентів і сили внутрішньої опозиції зазнали
поразки. Розпочалося відновлення в Україні диктатури пролетаріату.
Пленум РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919 p., прийняв резолюцію
«Про Радянську владу на Україні», в якій були накреслені завдання
диктатури пролетаріату в республіці. Розуміючи небезпечність
революційного екстремізму, ЦК партії дав вказівки щодо організації
державного апарату, підкресливши необхідність посилення зв’язку
радянських установ з трудящими масами. Перед представниками центральної
влади ставився обов’язок широко залучати бідне та середнє селянство до
справи управління країною. Для керівництва партійною та радянською
роботою в Україні пленум ЦК РКП(б) запропонував сформувати Тимчасове
бюро у складі С.Косіора, Г.Петровського, В.Затонського і
Д.Ману-їльського. Відновлення радянської влади наприкінці 1919 — на
початку 1920 р. здійснювалося у формі ревкомів як у центрі, так і на
місцях.

11 грудня 1919 р., в день визволення Харкова і Полтави, в Москві
відбулося об’єднане засідання Президії ВУЦВК та Раднаркому України, на
якому було прийнято постанову про створення республіканського органу
військово-революційної влади — Всеукраїнського революційного комітету,
який зосередив в своїх руках вищу законодавчу і виконавчу малу. Його
головою став Г.Петровський. До складу Всеукрревкому тоді були допущені
представники партії боротьбистів, зокрема Г.Гринько. Всеукрревкому
доручалося організувати всебічну допомогу Червоній армії для розгрому
білогвардійців, остаточно ліквідувати поміщицьке землеволодіння,
встановити жорсткий, революційний порядок і після утвердження на більшій
частині території України Рад скликати їх IV Всеукраїнський з’їзд.

Основні напрямки діяльності Всеукрревкому були сформульовані в його
деклараціях «До робітників та селян України» та «Про воєнну політику на
Україні».

22 грудня 1919 р. Всеукрревком затвердив «Тимчасове положення про
організацію Радянської влади на Україні», згідно з яким губернські
ревкоми призначалися Всеукрревкомом за узгодженням з губернськими
комітетами КП(б)У і командуванням Червоної армії. Повітові ревкоми
призначалися губернськими ревкомами також за узгодженням з місцевими
більшовицькими парторганіза-ціями та військовою владою.

У другій половині лютого 1920 р. Всеукрревком склав свої повноваження,
оскільки виконав покладені на нього завдання. Було прийнято рішення про
відновлення ВУЦВК та Раднаркому.

Радянське будівництво в УСРР у 1920 p. 25 лютого Президія ВУЦВК ухвалила
рішення «Про призначення повсюдних виборів до Рад та про порядок обрання
на IV Всеукраїнський з’їзд Рад».

У лютому—квітні відбулися вибори до місцевих Рад. Був створений досить
широкий розгалужений низовий апарат радянської влади — понад 1500
волосних виконкомів і майже 10850 сільських Рад. Відбулися губернські та
інші місцеві з’їзди Рад. У виборчій кампанії більшовики забезпечили собі
перемогу.

IV Всеукраїнський з’їзд Рад відбувався у непростий час. У квітні 1920 p.
був організований новий похід проти радянської влади. На цей раз
головною ударною силою були польські війська, а також залишки
денікінських військ, очолювані бароном Врангелем, які укрилися на
Кримському півострові.

З’їзд Рад, який відкрився 16 травня у Харкові, затвердив такий порядок
денний: 1) доповідь уряду і співдоповіді: про взаємовідносини між РСФРР
та УСРР, про продовольче питання, про освіту;

2) війна з шляхетською Польщею. З’їзд прийняв звернення до робітників,
селян та солдатів Польщі, в якому вказав на загарбницький характер
агресії. Він також звернувся з маніфестом до селян, робітників і
солдатів України, в якому закликав їх помножити свої зусилля для
розгрому противника. З’їзд Рад доручив ВУЦВК і Раднаркому здійснити
мілітаризацію установ та вжити заходів до тимчасового скорочення тих
установ, існування яких не було необхідним для оборони країни.

На заключному засіданні IV Всеукраїнського з’їзду Рад був обраний ВУЦВК
у кількості 82 членів і 44 кандидатів. Серед членів ВУЦВК було 74
комуністів, 2 укапісти, 3 лівих есери (боротьбисти), З безпартійних.

ВУЦВК і Раднарком, керуючись рішенням IV конференції КП(б)У «Про роботу
на селі», ЗО квітня ухвалили постанову про організацію комітетів
незаможних селян. Комнезами відрізнялися від комбідів. Якщо останні
створювалися у більшості випадків за відсутністю сільських Рад або
замість них і тому вважалися органами влади, то комнезами були утворені
поряд з місцевими Радами і працювали під їх керівництвом. Масова
організація комнезамів розпочалася в червні — липні 1920 p. Була
створена 800-тисячна організація незаможників, яка відіграла помітну
роль у зміцненні радянської влади, в проведенні продовольчої політики.

В умовах боротьби з польськими інтервентами та Врангелем радянська влада
пішла на створення надзвичайних органів безпосередньо у прифронтовій
зоні. На більшій же частині УСРР створювалися і діяли Ради. В
республіканському масштабі на цей раз були збережені органи влади і
управління, передбачені Конституцією 1919р.

Наступ Червоної армії викликав революційний сплеск в Західній Україні. У
Тернополі 8 липня 1920 p. був створений тимчасоввий радянський уряд
Східної Галичини — Галицький революційний комітет на чолі з
В.Затонським, а на місцях — повітові, міські та сільські ревкоми. Було
проголошено створення Галицької радянської соціалістичної республіки.
Галицький ревком видав декрети про встановлення радянської влади у
Східній Галичині, про скасування усіх законів австро-угорської монархії
та Польщі, про конфіскацію поміщицьких та церковних земель, про
націоналізацію банків і промисловості та ряд інших. Проте в 1920 p.
більшовикам не вдалося утвердити радянську владу в Західній Україні та
домогтися її возз’єднання з УСРР.

У листопаді 1920 р. в Харкові відбулася V конференція КП(б)У, яка
накреслила основні завдання у зв’язку з переходом до мирної праці. У
сфері державного будівництва на перший план висувалося таке завдання, як
повсюдний перехід влади від надзвичайних органів до Рад. Було прийняте
рішення про повсюдні перевибори Рад. В основу виборчої кампанії було
покладено принцип скликання широких робітничих конференцій, загальних
зборів, мітингів. У жовтні — грудні 1920 р. в багатьох промислових
центрах були обрані міські Ради, і всюди в них були забезпечені
пролетарська більшість та комуністичне партійне керівництво.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *