Основні риси права в період 1921-1929 рр.

Основні риси права в період 1921-1929 рр.

Перехід до нової економічної політики зумовив зміни, що відбулися в
галузях права України. Були прийняті важливі законодавчі акти, що
регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини, діяльність
кооперації, торгівлі тощо. Вносилися зміни й до кримінального
законодавства. Нове законодавство УСРР початку нової економічної
політики мало чим відрізнялося від аналогічного законодавства РСФРР.
Зміст законодавства РСФРР сприймався законодавством України найчастіше
повністю, без особливих змін.

Найважливішим засобом подальшого приведення законодавства у
відповідність з вимогами життя, що їх висувала нова економічна політика,
була кодифікація права.

Було створено ряд кодексів та інших комплексних законодавчих актів
України: Цивільний кодекс (1922 p.), Земельний кодекс (1922 p.), Кодекс
законів про працю (1922 p.), Кодекс законів про народну освіту (1922
p.). Кримінальний кодекс (1922 p.). Кримінально-процесуальний кодекс
(1922 p.). Закон про ліси (1923 p.), Цивільно-процесуальний кодекс (1924
p.), Тимчасові будівельні правила (1924 p.). Ветеринарний кодекс (1925
p.), Виправно-трудовий кодекс (1925 p.). Кодекс законів про сім’ю,
опіку, шлюб та акти громадянського стану (1926 p.), Адміністративний
кодекс (1927 p.).

Після утворення СРСР на території України почали діяти загальносоюзні
законодавчі акти. Органи влади і управління Союзу РСР повинні були
приймати правові акти в межах, передбачених ст. 1 Конституції СРСР 1924
p.

На практиці союзні органи, здійснюючи правотворчу діяльність, почали
поступово виходити за межі прав, наданих їм союзною Конституцією. Тим
самим вони звужували компетенцію республіканських органів. Прикладів
прийняття в 20-ті роки союзними органами законодавчих актів у різних
галузях права, що суперечили Конституції СРСР, існує безліч. Слід
зазначити, що органи влади УСРР не мирилися з подібною ситуацією і,
використовуючи надане їм статтями 42, 59 Конституції СРСР 1924 p. право,
опротестовували неконституційні акти Раднаркому СРСР та призупиняли дію
актів союзних наркоматів. Нерідко Президія ЦВК СРСР задовольняла
клопотання органів влади УСРР і підтверджувала їхнє рішення у
конфліктних справах. Але нейтралістські тенденції в законодавчій галузі,
що культивувалися з союзним центром, все більше давалися взнаки.
Командно-адміністративна система, таким чином, зводила нанівець
законодавство УСРР, підкоряючи його союзній правовій системі.

Цивільне право. Це право, перш за все, закріплювало зосередження
основних знарядь і засобів виробництва в руках радянської держави.

Для закріплення результатів націоналізації промисловості, транспорту,
банків та інших об’єктів приватної власності, здійсненої в попередні
часи, ВУЦВК з Раднаркомом УСРР прийняли 23 листопада 1921 p. постанову,
в якій проголошували, що всі підприємства, які до 21 червня 1921 p.
фактично увійшли у володіння органів влади, вважаються
націоналізованими, тобто державною власністю. За умов непу за допомогою
норм цивільного права державні органи УСРР запроваджували принцип
матеріальної зацікавленості трудящих у наслідках виробництва шляхом
надання підприємствам більшої самостійності в господарській діяльності.

Так, 21 жовтня 1921 р. Раднарком прийняв постанову. «Основні положення
про заходи щодо відбудови великої промисловості, піднесення і розвитку
виробництва», якою державні органи наділялися правом організовувати на
засадах господарського розрахунку особливі об’єднання великих державних
підприємств. Постановою також дозволялось переводити окремі великі
державні підприємства на господарський розрахунок. У таких випадках
підприємства ставали самостійними трестами. Згідно з декретом ВУЦВК від
2 липня 1923 р. «Про державні промислові підприємства, які діють на
засадах комерційного розрахунку (трести)» державними трестами
визнавалися промислові підприємства, яким держава надавала самостійність
у проведенні своїх операцій згідно з затвердженим для кожного з них
статутом, і котрі діяли на засадах комерційного розрахунку з метою
одержання прибутку. Декретом Раднаркому УСРР від 27 січня 1922 p.
госпрозрахунок запроваджувався і на державному транспорті. Законодавство
республіки регламентувало питання, пов’язані з розпорядженням інвентарем
та обладнанням, що перебували у віданні державних підприємств і установ.

Піклуючись про організацію державного сектора господарства, державні
органи України водночас, виходячи з принципів непу, дозволили діяльність
приватних та кооперативних підприємств. Найчіткіше обсяг і межі
приватногосподарської діяльності були визначені в постанові ВУЦВК від 26
липня 1922 р. «Про основні приватні майнові права, що визнаються УСРР,
охороняються її законами і захищаються судами УСРР». Згідно з зазначеною
постановою усім необмеженим у своїй правоздатності громадянам надавалося
право на території України створювати промислові і торговельні
підприємства та займатися дозволеними законами професіями і промислами з
дотриманням усіх вимог відповідних нормативних актів. У галузі майнових
прав громадянам надавалися:

а) право власності на денаціоналізовані будівлі в міських і сільських
місцевостях, з правом відчуження цих будівель і з передачею покупцеві
права оренди на земельні ділянки під будівлі; б) право забудови як у
міських, так і в сільських місцевостях на основі договорів з місцевими
органами влади на строк не більше 49 років;

в) право власності на рухоме майно (на промислові і торговельні
підприємства, знаряддя, засоби виробництва і товари, на грошові
капітали, предмети домашнього господарства і особистого вжитку);

г) право застави зазначеного майна; д) авторське і винахідницьке право,
а також право на товарні знаки; е) право спадкування за заповітом і за
законом при умові, що вартість спадщини не перевищує 10 тис. золотих
крб. Постанова визнавала за громадянами право укладання будь-яких не
заборонених законом договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, підряду,
поручництва, майнового найму, страхування, різних видів товариств).
Зазначалося, що постанова не мала зворотної сили, тобто вона не
відновлювала права дореволюційної власності, не скасовувала вчиненої в
попередній період експропріації приватної власності і не давала підстав
колишнім власникам вимагати повернення їхнього майна.

Правове врегулювання всієї сукупності майнових взаємин між громадянами,
а також між ними і державними організаціями та цими організаціями поміж
собою за умов нової економічної політики було здійснено Цивільним
кодексом УСРР 1922 p. (далі — ЦК). За постановою ВУЦВК від 16 грудня
1922 p. цей кодекс набирав чинності з 1 лютого 1923 p. Це означало, що
до тих відносин, які виникали після 31 січня 1923 p., треба було
застосовувати норми Цивільного кодексу. ЦК УСРР будувався у цілковитій
відповідності зі змістом Цивільного кодексу РСФРР 1922 р. ЦК УСРР
складався з чотирьох частин і 435 статей.

У Цивільному кодексі перш за все зазначалося, що «цивільні права
захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч
із їхнім соціально-господарським призначенням». Демократичний характер
мала ст. 4 ЦК, котра характеризувала цивільну правоздатність (тобто
здатність мати цивільні права і обов’язки), що надавалася всім
громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, національність,
віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної
правоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільного
пересування, обрання незаборонених законом занять і професій, придбання
та відчуження в рамках закону майна, укладання угод і створення
промислових і торговельних підприємств при дотриманні норм, що
стосувалися відання цих підприємств. У той же час Цивільний кодекс
декларував класовий підхід у регулюванні майнових відносин. Так, він
забезпечував робітникам і службовцям право автоматичного поновлення
договору житлового найму і встановлював для них тверді ставки квартирної
плати. Коли йшлося про відшкодування збитків, ЦК зобов’язував судові
органи враховувати майновий стан потерпілого й відповідача. Згідно зі
ст. 123 ЦК майновий стан боржника мав бути врахований при визначенні
порядку стягнення за невиконання договору.

Належну увагу Цивільний кодекс приділяв праву власності. Розрізнялась
власність: а) державна (націоналізована та муніципалізована), б)
кооперативна, в) приватна. Перевага надавалася державній власності. Так,
земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування
проголошувалися виключно власністю держави. Об’єкти державної власності,
перелік котрих наводився в ст. 22 ЦК, повністю вилучалися з цивільного
обігу. Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно
відчужене майно, що їм належало, не лише від несумлінного, а й від
сумлінного набувача. Колективістська точка зору декларувалася в багатьох
статтях ЦК.

Цивільний кодекс надавав законно існуючим кооперативним організаціям
право мати у власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них
робітників.

Поряд з державною і кооперативною власністю ЦК УСРР допускав приватну
власність. Стаття 54 ЦК зазначала, що «предметом приватної власності
можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі,
промисловості, що мають найманих працівників не більше передбаченої
особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші,
цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та
іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які
продавати законом не заборонено, та всіляке невилучене з приватного
обороту майно». Приватна власність допускалася Кодексом лише в точно
визначених межах за неодмінної умови дотримання приватним власником
законів України.

Дозволивши різні форми власності, ЦК УСРР забезпечував певну свободу
договору. Це було закріплено в статтях 26—43 ЦК, а також у спеціальному
розділі «Зобов’язальне право». Найважливішим завданням ЦК у галузі
зобов’язального права було закріплення позицій держави і державних
підприємств в обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при
укладанні угод. Так, згідно зі ст. ЗО, «правомочність є недійсною, коли
договір укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а
також коли він спрямований на очевидну шкоду для держави». ЦК УСРР
заборонив здачу в піднаймання орендованого державного майна. На користь
держави віддавалися безплатно всі поліпшення, зроблені орендарем. Кодекс
забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в договорі підряду,
якщо замовником була держава. У розділі «Зобов’язальне право»
регламентувалися підстави виникнення і припинення зобов’язань,
визначалися різні види договорів, загальні і конкретні до кожного з них
вимоги. Статті 403—415 ЦК торкалися зобов’язань, що виникали внаслідок
заподіяння іншому шкоди.

В останньому розділі ЦК УСРР містилися норми спадкового права,
допускалося спадкування за законом і за заповітом. У ст. 417
зазначалося: «Якщо загальна вартість спадкового майна перевищує десять
тисяч карбованців, то між державою в особі народного комісаріату
фінансів та його органів і приватними особами, які закликаються до
спадкоємства за законом або за заповітом, провадиться поділ або
ліквідація спадкового майна в частині, що перевищує вартість
спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави». ЦК вказував і
ще на деякі обмеження спадкового права. Так, було обмежено коло осіб,
котрі могли спадкувати за законом.

Крім ЦК УСРР, діяли й інші нормативні акти, що регулювали
цивільно-правові відносини. Так, одним із важливих актів було «Положення
про державні промислові трести УСРР» від 4 липня 1928 p., прийняте на
основі загальносоюзного «Положення про державні промислові трести». 11
січня 1928 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР схвалили «Положення про належні
державні будинки в містах і селищах міського типу та про порядок
використання житлових приміщень у цих будинках». 6 лютого 1929 p. ВУЦВК
і Раднарком УСРР прийняли постанову «Про авторське право», якою
регулювалися права на літературні, наукові і художні твори.

Цивільне право України відігравало значну роль у створенні належних умов
для здійснення нової економічної політики, регулюючи перш за все
взаємовідносини між державною і приватною власністю.

Сімейне право. У першій половині 20-х років шлюбно-сімейні відносини в
Україні регулювало сімейне законодавство, прийняте ще в 1918—1919 pp. 31
травня 1926 p. сесія ВУЦВК прийняла Кодекс законів про родину, опіку,
подружжя та про акти громадянського стану. Кодекс мав такі розділи:
«Родина», «Про опікунство», «Подружжя», «Права громадян змінювати свої
прізвища та ім’я», «Визнання особи безвісно відсутньою або померлою».

За Кодексом визнавалась обов’язковість державної реєстрації шлюбу:
«подружжя реєструється в органах ЗАГСу. Тільки реєстрація подружжя в
органах ЗАГСу є неспірним, до спростування судом, доказом наявності
подружжя». У той же час, коли сторони з якихось причин не мали
можливості оформити фактичний шлюб шляхом реєстрації, суди могли в
кожному окремому випадку визначити права кожного з незареєстрованого
подружжя на одержання аліментів від іншого і на нажите під час шлюбу
майно. Згідно із ст. 106 «вчинення релігійного обряду (шлюбу) не має
будь-якого правового значення та не може правити за доказ подружжя».

Розлучення також, як і реєстрація шлюбу, було віднесено до відання
органів ЗАГСу.

Кодекс регулював питання майнових відносин подружжя. Так, він вважав
роздільною власністю лише майно, яке було придбане до шлюбу, а майно,
яке придбане подружжям під час спільного життя, вважалося таким, що
належало їм обом на основі спільної власності. Спільне майно у випадку
розлучення ділилося на рівні частки.

Кодекс визначав порядок одержання аліментів. Таке право виникало у
одного з подружжя у випадку непрацездатності, яка виникла до шлюбу, під
час шлюбу або не пізніше одного року після розлучення.

Кодекс регулював широке коло питань, пов’язаних з правовідносинами між
батьками і дітьми. Вони не залежали від того, зареєстрований шлюб
батьками чи ні. Кодекс також встановлював право усиновлення
(удочеріння). Значна кількість статей Кодексу була присвячена питанням
опіки і піклування.

Земельне право. Завдання підвищення продуктивності сільського
господарства за умов переходу до непу потребувало законодавчого
забезпечення стабільності одноосібного землекористування. Розв’язанню
цієї проблеми була присвячена перш за все постанова V Всеукраїнського
з’їзду Рад «Про закріплення користування землею». Широке коло питань
забезпечення трудового землекористування регулювала постанова сесії
-ВУЦВК «Основний закон про трудове землекористування», видана з метою
створення «правильного, сталого і пристосованого до господарських і
побутових умов трудового користування землею, необхідного для відбудови
і розвитку сільського господарства». Постанова визначила порядок
трудового землекористування і трудової оренди землі, регламентувала
питання зміцнення трудового землекористування і землеустрою, а також
регулювала таке питання, як застосування допоміжної найманої праці в
трудових землеробських господарствах. Положення «Основного закону про
трудове землекористування» були включені до Земельного кодексу УСРР
(далі — ЗК), який складався з чотирьох частин («Про трудове
землекористування», «Про міські землі», «Про державне земельне майно»,
«Про землеустрій та переселення»).

ЗК УСРР перш за все зазначив, що «право приватної власності на землю,
надра, води та ліси в межах УСРР скасоване назавжди», а всі землі в
межах УСРР, «в чийому б віданні вони не були, — становлять власність
Робітничо-Селянської Держави». Тим самим ЗК встановлював, що будь-яке
право землекористування можливе було тільки в результаті надання його
державою і за умов, визначених державою. Порушення права державної
власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі)
заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної
відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

Право користування землями сільськогосподарського призначення ЗК надавав
хліборобам та їх об’єднанням, міським поселенням державним установам і
підприємствам. Він встановлював, що право на користування землею для
ведення сільського господарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від
статі, віросповідання, національності), які бажають обробляти землю
власною працею. Громадяни, що бажають одержати землю в трудове
користування, наділяються землею або земельними громадами, до складу
яких вони входять, або земельними органами, якщо в розпорядженні
останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користування,
вважалось безстроковим і могло бути припинене лише на підставі,
визначеній законом. Наприклад, трудового землекористувача можна було
позбавити землі в тому разі, якщо двір перестав займатись сільським
господарством, у випадку необхідності зайняти землю для державних чи
громадських потреб. Тоді землекористувачеві відводилась земля в іншому
місці і відшкодовувались заподіяні вилученням збитки. Право на
користування землею могло бути здійснене землекористувачем лише в складі
земельної громади. У зв’язку з цим Кодекс докладно визначав склад
земельної громади, її права та обов’язки, органи управління. Стаття 42
зазначала, що «окрім існуючих земельних громад за громади визнаються ще
й сільськогосподарські комуни та артілі, а також добровільні об’єднання
окремих дворів або сукупності дворів, що відокремлені від колишніх
громад». Громада була тією формою об’єднання селян, яка полегшувала
органам держави контроль і керівництво сільським господарством.

Значну увагу ЗК приділяв регламентації трудового землекористування,
оскільки одноосібна форма в сільському господарстві на той час була
переважаючою. Кодекс давав детальну правову регламентацію інституту
селянського двору — основної виробничої одиниці в сільському
господарстві. Стаття 66 визначала двір як родинно-трудове об’єднання
осіб, що спільно вели сільське господарство. Кодекс встановлював умови і
підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість трудового
землекористування, ЗК уводив такі інститути, як трудова оренда землі і
допоміжна наймана праця в трудових землеробських господарствах.
Тимчасова передача права користування землею сприяла запобіганню від
розорення трудових одноосібних господарств внаслідок стихійного лиха та
інших причин. Наймана праця допускалася за умови дотримання законів про
охорону і нормування праці.

Кодекс містив досить важливе право земельної громади самій обирати форми
землекористування, наприклад общинну, дільничу, колективну.
Найсприятливіші умови забезпечував спільний обробіток землі. ЗК УСРР
регулював питання землекор’ тах, землевпорядкування і переселення.

Земельний кодекс УСРР надалі зазнавався 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР
ухвалили істотні зміни і доповнення до його розділу пр». земельних
справ. 27 червня 1927 p. ВУЦВК і Радна». постанову «Про зміну і
доповнення Земельного кодексу зміни і доповнення були настільки
значними, що означали,«. прийняття ЗК УСРР в новій редакції. Вони,
зокрема, стосувал». розширення прав сільських рад у галузі керівництва
сільським господарством, трудової оренди землі, підсобної займаної праці
в трудових сільських господарствах, прав і обов’язків земельних громад,
нагляду за їх діяльністю, порядку провадження справ про землеустрій.

У другій половині 20-х років, в умовах розширення компетенції союзних
державних органів, а Україні поширювали свою дію загальносоюзні акти в
галузі земельного права, серед яких найбільшу вагу мали «Загальні начала
землекористування і землеустрою». Вони були прийняті ЦВК СРСР 15 грудня
1928 p. і підтверджували непорушність виключного права державної
власності на землі. Через текст згаданого нормативного акта червоною
ниткою проходить закріплення у ст. 4 створення засади для розширення
колективізації і обмеження прав найзаможнішого прошарку селянства
(«куркулів»).

Важливим законодавчим актом, що дорівнював кодексові, був Закон про ліси
УСРР (3 листопада 1923 p.). Він був тісно пов’язаний із Земельним
кодексом, оскільки розвивав і конкретизував правила використання лісів
як всенародного добра.

Трудове право. Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві
зміни, які можна звести до трьох головних положень:

скасування трудової повинності; заміна регламентації нормування праці;
відродження договірних засад.

Одним з перших нормативних актів, що відповідав умовам непу, стала
постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. «Про полегшений перехід
робітників і службовців з одного підприємства на інше». Запроваджувалися
чергові і додаткові відпустки для робітників і службовців із збереженням
заробітної плати. 31 травня 1921 p. Раднарком прийняв постанову «Про
надурочні роботи», в якій зазначалося, що такі роботи допускалися лише у
виняткових випадках. Прийнятий Раднаркомом 21 вересня 1921 p. Кодекс
законів про працю малолітніх і підлітків встановлював правила охорони
праці названих категорій учасників трудових відносин. Були прийняті й
інші нормативні акти, які мали на меті регулювати відносини в умовах
переходу України до нової економічної політики. Але більш детально
питання трудового права регулювались Кодексом законів про працю в УСРР
(далі — КЗпП), який був уведений в дію з 15 листопада 1922 p.

У першій статті КЗпП встановлював, що його норми «поширюються на всіх
осіб, працюючих за наймом, в тому числі і вдома (квартирники), і
обов’язкові для всіх підприємств, установ і господарств (державними, не
виключаючи військових, громадських та приватних, в тому числі тих, що
надають надомну роботу), а також для всіх осіб, які застосовують найману
працю за винагороду». Всі договори й угоди про працю, що погіршували
умови праці, вважалися недійсними.

Наймання і надання робочої сили проводилися на основі принципу
добровільної угоди працівника. Трудова повинність застосовувалась лише у
виняткових випадках.

H †

?(?(????няття колективного договору і поняття трудового договору. Умови
трудового договору встановлювалися угодою сторін. При цьому зазначалося,
шо «недійсні умови трудового договору, що погіршують стан працюючого,
порівнюючи з умовами, встановленими законами про працю, умовами
колективного договору і правилами внутрішнього розпорядку, що
поширюються на дане підприємство або установу, а також умови, що ведуть
до обмеження політичних і загальногромадських прав працівника». Кодексом
регламентувались правила укладання трудового договору, порядок його
виконання. Ним також передбачались наслідки порушення трудового
договору. Значна кількість статей КЗпП була присвячена правилам
внутрішнього трудового розпорядку та умовам їх запровадження, порядку
встановлення норм виробітку, підставам і розміру оплати праці, гарантіям
і компенсаціям для працюючих на час виконання обов’язків, передбачених
законодавством.

У КЗпП визначалося, що тривалість нормального робочого часу на
виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних роботах не
повинна була перевищувати восьми годин. Пільги були встановлені для осіб
у віці від 16 до 18 років, а також для тих, хто працював на підземних
роботах і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії
працюючих встановлювався 6-годинний робочий день. Поряд з цим надурочна
робота, як правило, не допускалася. КЗпП ретельно регламентував питання,
пов’язані з учнівством, охороною праці, правами профспілок на
виробництві, розглядом і розв’язанням спорів про порушення трудового
законодавства, з заходами підтримання трудової дисципліни, соціальним
страхуванням.

КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбувалося
регулювання трудових відносин у початковий період непу. Але згодом в
Україні почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі трудового
права. Так, Рада праці і оборони СРСР ухвалила 18 травня 1926 p.
постанову » Про підвищення продуктивності праці в промисловості та на
транспорті». Вона вміщувала вимоги до всіх установ і організацій вжити
рішучих заходів до зміцнення трудової дисципліни, раціонального
використання робочого часу, ліквідації прогулів на виробництві і
випадків невиходу на роботу. На боротьбу з порушниками трудової
дисципліни були націлені прийняті Раднаркомом СРСР постанови «Про заходи
щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах» (6
березня 1929 p.) і «Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і
зміцнення трудової дисципліни на підприємствах» (5 липня 1929 p.).

Кримінальне право. У систематизованому викладі норми кримінального права
були викладені у Кримінальному кодексі 1922 p. Зазначалося, що з метою
встановлення єдності кримінального законодавства республік за основу
Кримінального кодексу УСРР (далі — КК) був взятий Кримінальний кодекс
РСФРР.

КК УСРР мав дві частини — загальну та особливу. У Кодексі перш за все
визначалися межі його дії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не
користувалися правом екстериторіальності) і території вчинення злочинів
(межі УСРР; для громадян республіки — і в разі вчинення злочинів за
межами УСРР; для іноземців, що перебували в УСРР, — в разі вчинення ними
за межами республіки злочинів проти основ державного ладу і військової
могутності України). У КК викладалися його завдання про правовий захист
держави від злочинів і від суспільно-небезпечних елементів шляхом
застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального
захисту. У ст. 6 давалося визначення злочину: «Злочином визнається
будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам
радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською
владою на перехідний до комуністичного суспільства період». Як видно,
поняття злочину надто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до
комуністичного суспільства, побудова якого тоді вбачалася неминучою. В
Кодексі визначалася мета покарання та інших заходів соціального захисту:
а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з
боку інших нестійких елементів суспільства; б) пристосування порушника
до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення
злочинця можливості вчинення дальших злочинів.

КК встановлював кримінальну відповідальність за наявності вини особи.
Причому вина визначалась Кодексом у двох формах —умисел і
необережність. Статті третього розділу загальної частини КК., який мав
назву «Визначення міри покарання», закріпляли основні принципи
визначення міри покарання. Йшлося про ступінь і характер небезпеки як
самого злочинця, так і вчиненого ним злочину.

КК встановлювався конкретний перелік видів покарання. Основними мірами
покарання були розстріл (вища міра покарання), позбавлення волі,
примусові роботи. Розстріл не застосовувався до осіб, що не досягли 18
років, до вагітних жінок, а також не міг бути призначений судом, якщо з
часу вчинення злочину минуло п’ять або більше років. Максимальний строк
позбавлення волі був установлений в 10 років, а мінімальний — в б
місяців. Визначався порядок відбуття покарання, а також
умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або
примусових робіт.

Особлива частина КК була присвячена визначенню складів різних злочинів,
конкретним їх видам і санкціям. Були передбачені такі види злочинів:
державні (контрреволюційні); проти порядку управління; посадові
(службові); порушення правил про відокремлення церкви від держави;
господарські; проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи; майнові;
військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров’я,
суспільної безпеки та громадського порядку.

31 жовтня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв «Основні начала кримінального
законодавства Союзу РСР і союзних республік» — акт із загальної частини
кримінального права. Вони запроваджували для всього СРСР принципи
кримінального законодавства; але «Основні начала» надавали право
Президії ЦВК СРСР вказувати союзним республікам види злочинів. Це
звужувало повноваження органів влади союзних республік у галузі
кримінального права.

У другій половині 20-х років було видано ряд загальносоюзних актів. До
них відноситься «Положення про злочини державні» від 27 лютого 1927 р. У
цьому акті деталізувалося поняття контрреволюційного злочину і
систематизувалися норми кримінального права, спрямовані на боротьбу
режиму з так званими контрреволюційними злочинами. 27 липня 1927 p. було
прийнято також «Положення про військові злочини», яке давало уточнене
загальне поняття військового злочину. Воно також передбачало склад
військових злочинів.

8 червня 1927 p. був прийнятий новий Кримінальний кодекс УСРР (далі —
КК). Він був побудований у точній відповідності з загальносоюзними
«Основними началами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних
республік», а також з іншими загальносоюзними актами, прийнятими на той
час. Так, у постанові •ЦВК СРСР від 25 лютого 1927 р. «Про зміни
основних начал кримінального законодавства СРСР і союзних республік»
вказувалося, що Положення ЦВК Союзу РСР про злочини державні
(контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти
порядку управління) і військові мають включатися у відповідні розділи
кримінальних кодексів союзних республік. На основі згаданої постанови до
особливої частини нового Кримінального кодексу УСРР були включені
Положення про злочини державні, Положення про військові злочини, а також
деякі інші загальносоюзні кримінально-правові акти.

КК УСРР у ст. 4 давав визначення поняття злочину: «За суспільне
небезпечну (злочинну) дію визнається кожна чинність або нечинність, що
загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела
влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період
часу». Хибним у визначенні поняття злочину було те, що в ньому не
вказувалася нормативна ознака — передбаченість діяння в законі. Це
визначення було занадто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до
комуністичного устрою. КК УСРР 1927 p. порівняно з КК УСРР 1922 p.
доповнювався статтями про злочини проти порядку управління, причому
статті, які розглядали цей вид злочину, деталізувалися й уточнювалися.
Велика увага приділялася уточненню понять службової особи і службового
злочину.

КК 1927 p. збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував
кримінальну відповідальність за злочини, вчинені групою осіб.

У Кодексі 1927 p. знайшла відображення тенденція посилення
відповідальності за кримінальним законодавством. Так, у Кримінальному
кодексі УСРР 1922 p. 36 складів злочинів передбачали найвищу міру
покарання. В подальшому весь час розширювались визначення шпіонажу,
економічної контрреволюції, саботажу, «небезпечних проти порядку
управління діянь, бандитизму, масових безпорядків, військових злочинів».
Кодекс 1927 p. включав уже 45 злочинів, які передбачали смертну кару. А
сумнозвісна ст. 54 КК про контрреволюційні злочини передбачала визнання
засудженого «ворогом трудящих». КК 1927 p. передбачав можливість
кваліфікувати діяння за аналогією. Стаття 7 проголошувала, що в разі
відсутності у Кримінальному кодексі прямих вказівок на окремі види
злочинів, покарання або інші міри соціального захисту визначаються за
аналогією з тими статтями кодексу, які передбачають найбільш схожі за
важливістю і характером. Аналогія закону використовувалась каральними
органами як засіб порушення закону. Закріплювалася можливість
застосування заходів соціального захисту до осіб, хоча й не винних у
конкретному злочині, але визнаних соціальне небезпечними внаслідок
зв’язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю
тощо. Було вперше встановлено відповідальність за недонесення про
державні злочини.

Після видання КК УСРР 1927 р. в Україні протягом наступних двох років
було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права.

Кримінальний процес. 13 вересня 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про
введення вдію Кримінально-процесуального кодексу УСРР» (далі — КПК). В
КПК закладався фундамент демократизації кримінального процесу: гласність
судових засідань, усність судочинства; його безпосередність;
змагальність процесу і провадження справ мовою більшості населення із
забезпеченням для осіб, які не володіють цією мовою, права ознайомлення
з матеріалами справи і всіма судово-слідчими діями через перекладача;
рівноправність сторін; право обвинуваченого на захист. Кодекс визначав
порядок провадження слідства та його загальні умови, як то: заведення
кримінальної справи, дізнання, пред’явлення обвинувачення і допит
обвинуваченого, заходи запобігання ухиленню від слідства й суду, допит
свідків та експертів, обшуки і виїмки, огляди та освідчення, визначення
психічного стану обвинуваченого, закінчення попереднього слідства,
оскарження дій слідчого тощо.

КПК ретельно визначав порядок провадження справи в народному суді. Він
містив норми про одноособові дії народного суду, судове засідання, про
зміну обвинувачення та про притягнення до суду нових осіб, про ухвалення
і оскарження вироку; прийняття і оскарження ухвал. Кодекс визначав
провадження в раді народних судів. В КПК містилися норми, що
регламентували судочинство в ревтрибуналах, провадження в порядку
найвищого судового контролю Наркомюсту республіки.

Кодекс визначав роль і завдання органів прокуратури у здійсненні нагляду
за законністю тримання під вартою, у порушенні кримінальних справ,
підтриманні державного обвинувачення на суді, нагляді за слідством тощо.

Заключний розділ КПК містив норми, що регламентували порядок виконання
судових вироків.

За Кримінально-процссуальним кодексом ДПУ було лише органом дізнання. 20
вересня 1923 p. Президія ВУЦВК затвердила постанову про взаємовідносини
судових установ республіки, осіб прокурорського нагляду та органів ДПУ.
Дізнання, що проводили органи ДПУ у справах про контрреволюційні злочини
та військове шпигунство, як виняток з Кримінально-процесуального кодексу
УСРР, офіційно прирівнювалося до попереднього слідства і мало чинитися
за відповідними правилами.

31 жовтня 1924 p. були прийняті Основи кримінального судочинства СРСР і
союзних республік. У зв’язку з цим КПК УСРР було переглянуто і приведено
у відповідність з загальносоюзним законом, а також з Положенням про
судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 p.

20 липня 1927 p. був прийнятий новий Кримінально-процесуальний кодекс.
Він відтворював ряд статей КПК УСРР 1922 p., але доповнювався новими
положеннями, які торкалися роботи органів розслідування, прокуратури і
суду й відображали тенденцію підсилення силового утиску держави на
суспільство. Так, у розділі «Основні положення» додавалася вказівка, яка
забороняла судовим органам, органам прокуратури, слідства і дізнання
відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або
припиняти кримінальну справу про суспільне небезпечне діяння на тій
підставі, що в КК не передбачено покарання за таке діяння.
Антидемократична стаття КК 1927 р. про аналогію закону підкріплялась,
таким чином, кримінально-процесуальним законодавством. КПК 1927 p.
значно розширив права органів дізнання, передавши їм частину функцій,
які раніше належали лише слідчим органам. Справи, за якими провадження
попереднього слідства було не обов’язковим, органами дізнання
направлялися безпосередньо в народний суд. КПК вже не регулював порядок
дізнання, що його проводили органи ДПУ. В той же час звужувалося право
на захист. На стадії попереднього слідства, а також дізнання Кодекс не
передбачав участі захисту, як це було до цього часу. Захисник тепер брав
участь у процесі тільки зі стадії судового розгляду. Визнання
з?вину-вачсним своєї вини ставало одним з головних її доказів. Не
отримали чіткого законодавчого закріплення положення про незалежність
суддів і підпорядкування їх лише законові, права потерпілого, розгляд
справ у всіх судах за участю народних засідателів. До ст. 62 КПК УСРР
вносилася примітка про можливість допиту захисника як свідка, якщо буде
встановлено, що йому відомо що-небудь про злочини, передбачені статтями
54—54′ КК УСРР, тобто вказувалось, що відомості у справах про
контрреволюційні злочини не є професіональною таємницею. Суд,
розглядаючи справу, міг припинити допит свідка, якщо визнавав, що
свідченнями допитаних свідків повністю встановлені обставини, необхідні
для розгляду справи. КПК розв’язував питання, пов’язані з оскарженням
ухвал і вироків народного суду. Всі скарги і протести на вироки і
протести народного суду і на постанови народного судді могли бути подані
до окружного суду в надто короткий строк (протягом 7 діб з дня їх
винесення). Згідно з кримінально-процесуальним законодавством УСРР
значне коло справ підлягало розгляду надзвичайними судами у порядку
виключної підсудності. Зберігалися окружні ревтрибунали, Військова
колегія Верховного трибуналу України. Діяла надзвичайна сесія Верховного
Суду УСРР, де справи розглядались у закритих засіданнях і за спрощеними
процесуальними правилами. Все це створювало умови для безконтрольних
розправ.

Цивільний процес. ЗО липня 1924 р. ВУЦВК ухвалив постанову, якою
затверджував Цивільно-процесуальний кодекс УСРР (далі — ЦПК). ЦПК УСРР
закріплював демократичні принципи цивільного процесу: незалежність
суддів, що підкоряються тільки законові;

гласність суду, тобто розгляд справ у відкритому для всіх публічному
засіданні; усність, яка вимагає, щоб підставою для рішення був усний
розгляд справи в судовому засіданні; безпосередність, тобто безпосереднє
ознайомлення, вивчення і перевірка суддями всіх доказів у справі в ході
судового розгляду; змагальність і рівноправність сторін, тобто надання
позивачу, відповідачу й прокуророві однакових прав і можливостей
наводити докази для обгрунтування своїх тверджень і вимог; судочинство
на мові більшості місцевого населення з наданням перекладача особам, що
не володіють цією мовою. ЦПК УСРР відображав тенденцію розширення
втручання Радянської держави і її органів у справи громадянина, Так,
Кодекс зазначав, що суд у цивільному процесі відіграє активну роль, не
задовольняється доказами, наведеними сторонами, а вживає всіх заходів
для з’ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності сам
витребовує їх. Разом з тим ст. 4 ЦПК УСРР встановлювала, що при
відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд має
розв’язати її, керуючись загальними началами радянського законодавства і
загальною політикою робітничо-селянського уряду. Таким чином, вказівка
про політику робітничо-селянського уряду надавала суду змогу порушувати
права окремих верств населення республіки (перш за все тих, хто був
законодавством обмежений у виборчих правах). У той же час трудящим, що
зверталися до суду, останній мав допомагати захищати їхні права та
законні інтереси. ЦПК УСРР докладно регулював питання представництва на
суді, підсудність справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків,
виклику до суду, а також порядок позовного провадження і особливих
проваджень. Кодекс містив норми, що розв’язували питання оскарження і
перегляду судових рішень та їх виконання.

Після прийняття Кодексу у процесі його використання нагромаджувався
досвід його застосування, виявлялися певні хиби, притаманні цьому
кодексові. Ця обставина, а також певні зміни в
адміністративно-територіальному поділі республіки, розвиток цивільного
обороту, практика розв’язання ряду процесуальних питань у рішеннях
цивільно-процесуальної колегії Верховного Суду УСРР, а також деякі інші
обставини зумовили необхідність прийняття нового ЦПК. 11 вересня 1929 p.
ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили новий Цивільний процесуальний кодекс
УСРР. Він набирав чинності з 1 грудня 1929 p. Зберігаючи основні
принципи ЦПК 1924 p., новий Кодекс багато в чому відрізнявся від нього.
Так, розділи 36—42, що регламентували ведення справ про неспроможність,
були новими. У цих розділах, побудованих на основі загального
законодавства про неспроможність фізичних і юридичних осіб, детально
регламентувався порядок визначення особи або організації неспроможною;
визначались підсудність і порядок провадження у справах про
неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів
майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу
ліквідаційного майна.

Виправно-трудове право. Порядок здійснення мір покарання в республіці
регулював прийнятий ВУЦВК 23 жовтня 1925 p. Виправно-трудовий кодекс
УСРР (далі — ВТК). Завданням Кодексу було встановлення і здійснення
системи виправно-трудових заходів з метою «пристосування злочинних
елементів до умов трудового вільного співжиття».

Основні положення Кодексу містилися у його першому розділі, в якому
йшлося про організацію системи виправно-трудових установ, відповідного
режиму в них, про доцільне влаштування і застосування примусових робіт
без тримання під вартою. ВТК передбачав, що виправно-трудовий вплив,
поєднаний з позбавленням волі, має здійснюватись у перехідних трудових
будинках, трудових колоніях (сільськогосподарських, ремісничих
фабрично-заводських). Режим у виправно-трудових установах мав сприяти
зміцненню у осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які
можуть їх стримати від дальших злочинів, і до нього обов’язково треба
пристосовувати працю. У Кодексі зазначалося, що цей режим не може бути
спрямований на завдання будь-яких фізичних страждань, шкоди для здоров’я
чи на приниження людської гідності в’язнів. Праця в таких установах
організовувалася на загальних засадах, тобто у відповідності з трудовим
законодавством. Мета використання праці — перевиховання засуджених, а
також покриття витрат на їх утримання. У той же час у ВТК знаходив
втілення класовий підхід до засуджених. Підкреслювалась необхідність на
практиці враховувати різницю між в’язнями із середовища трудящих і
в’язнями із нетрудящих.

У другому і наступних розділах ВТК містилися статті, які регламентували
конкретні питання організації, діяльності виправно-трудових установ, а
також управління і керівництва ними. Наприклад, другий розділ Кодексу
присвячувався центральним і місцевим органам виправно-трудової системи
республіки. Розділ З ВТК присвячувався комісіям нагляду при
виправно-трудових установах, розділ 4 — розподільчим комісіям в округах.
Розділ 5 Кодексу встановлював види виправно-трудових установ: будинки
попереднього ув’язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові
будинки, трудові колонії, установи для хворих в’язнів — лікарні, колонії
для туберкульозних в’язнів, трудові реформатори’ для неповнолітніх
правопорушників, ізолятори спеціального призначення, а також порядок
направлення в’язнів у виправно-трудові установи.

Розділ 6 ВТК визначав порядок прийняття в’язнів до виправно-трудових
установ, розділ 7 встановлював класифікацію ув’язнених, розділ 8
визначав режим тримання в’язнів у виправно-трудових установах, розділ 9
передбачав заходи дисциплінарного впливу на в’язнів. У Кодексі містились
розділи, в яких викладались правила тримання засуджених у різних видах
виправно-трудових установ, організації робіт у цих установах та ін.
Спеціальний розділ визначав правила тримання в реформаторіях
неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 18 років. Основним
завданням було «навчити неповнолітніх правопорушників кваліфікованій
праці, розширити їхній розумовий кругозір шляхом загальної і професійної
освіти і виховати з них активних і свідомих своїх прав та обов’язків
громадян» (ст. 198).

Останній розділ Кодексу визначав порядок допущення до виправно-трудових
установ осіб, які не належали до їх службового складу. Серед цих осіб
були, зокрема, члени ЦВК СРСР, члени ВУЦВК, голова уряду УСРР, нарком
юстиції і Генеральний прокурор республіки, а також деякі інші посадові
особи республіканського рівня. Названі особи допускалися до
виправно-трудових установ у будь-який час дня і ночі без спеціального на
те дозволу.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *