Основні права та свободи людини, механізми та методи їх захисту

11

Реферат на тему

Основні права та свободи людини, механізми та методи їх захисту

ПЛАН

1. Поняття і трактування прав і свобод людини.

2. Класифікація прав і свобод.

3. Обов’язки.

4. Методи й механізми захисту прав і свобод людини.

5. Література.

1. Поняття і трактування прав і свобод людини.

В юридичній науці існують два головні напрями визначення суті прав і
свобод людини: природно-правовий та позитивістський.

Природно-правовий напрям розглядає людину як таку, що має невід’ємні
природні права, даровані їй від народження. Вони не залежать від волі
держави. Основою цього напряму стала природно-правова концепція, яка
вважає головним принцип свободи, невід’ємності, невідчужуваності прав
людини. Держава покликана визнавати ці права, рахуватися з ними,
охороняти їх від будь-яких посягань. Ідея природних прав людини
покликана поставити заслін всевладдю держави, що перешкоджає розвиткові
свободи, індивідуалізму й автономії особи. Чинна Конституція України
спирається на природно-правову концепцію прав людини.

Позитивістський напрям (протистояв і значною мірою протистоїть до цього
часу природно-правовому напряму), згідно з яким права людини, їх обсяг і
зміст визначає держава як верховна сила, наділена правом розпоряджатися
долями індивідуумів на власний розсуд, котра «дарує» їх людині,
здійснюючи щодо неї патерналістські функції.

Законодавче оформлені права людини набувають додаткової сили, а держава
зобов’язується гарантувати та забезпечувати їх. Це усуває протистояння
природно-правового та позитивістського підходів до прав людини і
виключає насильство держави стосовно особи, відстоює автономію і
пріоритет прав людини щодо держави.

Справжнього сенсу права людини набувають тільки на основі принципів
демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності
людини.

Найвиразніше права людини виявляються в її суб’єктивному праві, що
включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії
(поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших
осіб). У випадку порушення суб’єктивного права воно захищається законом
у примусовому порядку шляхом пред’явлення в суді або іншому
установленому законом державному органі вимог до порушника..

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це
спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети. Це
можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Свобода
тлумачиться як встановлена і гарантована законом сфера автономії
громадянина стосовно держави, державної влади й інших громадян. Це
свобода певних дій, волевиявлення, передусім свобода вияву політичних
думок, вимог і міркувань, або право громадянина на невтручання органів
держави й інших громадян у сферу його особистих переконань.

Правам і свободам людини повинні відповідати певні її обов’язки, бо без
цього права не будуть забезпечені відповідними діями інших осіб,
організацій, держави, від яких залежить функціонування цих прав і
свобод. Загальна теорія права трактує конституційні обов’язки людини і
громадянина як міру належної поведінки. Людина повинна підкорятися
певним правилам, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати
невиправданої шкоди іншим.

Отже, права і свободи людини — це її соціальні можливості, які
визначаються економічними й культурними умовами життя суспільства і
законодавче закріплюються державою. В них виражена та міра свободи, яка
об’єктивно можлива для індивіда на конкретному етапі розвитку
суспільства.

Під основними правами людини зазвичай розуміють права, які містяться в
конституціях держав і міжнародно-правових документах з прав людини,
зокрема, в загальній Декларації прав людини (1948), Міжнародному пакті
про громадянські та політичні права (1966), Міжнародному пакті про
економічні, соціальні і культурні права (1966), а також Європейській
конвенції захисту прав людини і основних свобод (1950), Європейській
соціальній хартії (1960). Основні права і свободи забезпечують
різноманітні сфери життя людини — особисту, політичну, соціальну,
економічну, культурну. Відповідно до цього вони структуруються за
групами і найменуваннями. Ці права розрізняють також за часом
виникнення. Від цього походить поняття «покоління прав людини».

Під першим поколінням прав людини розуміють ті традиційні ліберальні
цінності, які були сформульовані в процесі здійснення буржуазних
революцій, а потім конкретизувалися і розширилися в практиці й
законодавстві демократичних держав. До них належать: право на свободу
думки, совісті і релігії; право кожного громадянина на ведення державних
справ; право на рівність перед законом; право на життя, свободу і
безпеку особи; право на свободу від свавільного арешту, затримання або
вигнання; право на гласний і з дотриманням усіх вимог справедливий
розгляд справ незалежним і безстороннім судом тощо.

Друге покоління прав людини сформувалося в процесі боротьби народів за
поліпшення економічного становища, підвищення культурного статусу, їх
реалізація потребує організаційної, координуючої та інших форм
діяльності держави. До прав другого покоління належать права на працю і
вільний вибір роботи; соціальне забезпечення і відпочинок; захист
материнства і дитинства; освіту; участь у культурному житті суспільства.

Після Другої світової війни почало формуватися третє покоління прав
людини. До них включаються лише колективні права (здійснюються не
окремою людиною, а народом, нацією, суспільством тощо), так звані права
солідарності — право на розвиток, мир, здоров’я, довкілля, спільну
спадщину людства, а також право на комунікацію.

2. Класифікація прав і свобод.

Існують такі основні групи прав і свобод людини та громадянина:
громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні.

Громадянські (особисті) права — це визначені та гарантовані конституцією
і законами пріоритетні можливості людини користуватися невідчужуваними
благами особистого життя й індивідуальної свободи. Вони визначають
свободу людини у сфері особистого життя, юридичну захищеність від
будь-якого незаконного втручання. До громадянських прав людини належать:
право на вільний розвиток особистості; невід’ємне право на життя; право
на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканість;
право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право
на свободу пересування і вільний вибір місця проживання; право на
свободу думки і слова; право на свободу світогляду і віросповідання.

Політичні права і свободи людини визначають її правове становище в
системі суспільно-політичних відносин, які виникають у процесі
здійснення державної влади. Носіями, суб’єктами цих прав є лише
громадяни тієї чи іншої країни, а не всі особи, які живуть на її
території. Вони можуть бути реалізовані як індивідуально, так і завдяки
участі громадянина, наділеного цими правами і свободами, у діяльності
відповідних об’єднань, політичних партій, профспілкових організацій,
державних структур. До політичних прав громадян належать: право на
свободу асоціацій; право на участь у державних справах як безпосередньо,
так і через своїх представників; право обирати і бути обраним; право на
свободу думки, безперешкодне дотримання власних думок; право на вільний
пошук, одержання і поширення інформації; право на мирні збори та
маніфестації; право на звернення.

Економічні, соціальні та культурні права покликані забезпечити людині
належний життєвий рівень. Перелік цих прав закріплений у Міжнародному
пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966): право на
працю, право на страйк, право кожної людини на свободу від голоду та
ін., вимагає від держав надання сім’ї по змозі якомога ширшої охорони і
допомоги Він визначає ту позначку, нижче від якої цивілізована держава
не може опуститися. Саме ці права мають гарантувати економічну свободу
людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах
особистості. Гарантування державою цих прав характеризує її як
соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя
своїх громадян. Одним із найважливіших показників справжньої демократії
є здійснення в державі й суспільстві економічних, соціальних і
культурних прав та свобод людини і громадянина. Конституція України
гарантує усі права закріплені Міжнародним пактом про економічні,
соціальні і культурні права (1966).

Міжнародне законодавство зобов’язує держави забезпечити право кожного
створювати для задоволення і захисту економічних та соціальних інтересів
професійні спілки і вступати в них за власним вибором. Важливим
соціально-економічним правом людини є право на соціальне забезпечення,
зокрема і соціальне страхування. Міжнародно-правові документи
зобов’язують держави визнавати право кожного на достатній життєвий
рівень для нього самого і його сім’ї. Він передбачає достатнє
харчування, одяг і житло, а також безперервне поліпшення умов життя. До
найважливіших прав кожного належить право на найвищі досягнення рівня
фізичного та психічного здоров’я.

Особливе місце серед прав і свобод людини посідають культурні права.
Саме вони гарантують людині доступ до благ культури, свободу художньої,
наукової і технічної творчості, участь у культурному житті, користування
закладами культури, право на освіту і спрямовані на гармонійний розвиток
особи, на виховання у неї почуття власної гідності, на зміцнення поваги
до прав людини і основних свобод.

Освіта покликана дати змогу всім бути корисними учасниками вільного
суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості та дружбі між усіма
націями і расами, етнічними й релігійними групами, сприяти роботі ООН з
підтримання миру. Щоб повною мірою забезпечити право на освіту,
держави-учасниці пакту повинні початкову освіту зробити обов’язковою і
безкоштовною для всіх, а середню, включаючи професійно-технічну,
відкритою і доступною для всіх. Вища освіта повинна бути однаково
доступною для всіх на підставі здібностей кожного. Передбачається
поступове запровадження безкоштовної середньої і вищої освіти.

3. Обов’язки.

З правами та свободами людини і громадянина тісно пов’язані їхні
обов’язки. Конституційно-правовий інститут обов’язків почав формуватися
лише після Другої світової війни. Традиційними обов’язками, які держава
мовчки чи відкрито покладала на своїх громадян, були: підкорення законам
та іншим нормативним актам, сплата податків, військова повинність тощо.

Конституція України також визначає низку обов’язків людини і
громадянина: захист Вітчизни є не тільки правовим, а й моральним
обов’язком кожного громадянина країни; обов’язок не заподіювати шкоди
природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки; сплачувати
податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а також
щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларацію
про свій майновий стан та доходи за минулий рік; неухильно дотримуватися
Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь та
гідність інших людей.

4. Методи й механізми захисту прав і свобод людини.

Практична цінність прав і свобод людини та громадянина полягає у їхній
реальності, під якою розуміють можливість здійснення повноважень, що
випливають зі змісту того чи іншого конкретного суб’єктивного права.
Реальність прав людини забезпечується низкою гарантій, тобто засобів,
способів і умов, використовуючи які, суб’єкт досягає повного і
безперечного здійснення своїх прав. Ці гарантії залежать від рівня
демократії, розвитку економіки, правової культури, суспільства, від
ступеня незалежності судової влади, від співмірності встановлених
законом обмежень тощо. Гарантії суб’єктивних прав поділяються на
конституційні, юридичні, морально-політичні, економічні (соціальні).
Конституційні гарантії забезпечені авторитетом основного закону, в якому
закріплені основні права і свободи людини.

Юридичні гарантії виникли в англосаксонських країнах, їхній зміст
зводиться до двох основних положень. По-перше, громадянинові надається
право вдаватися до судового захисту щоразу, як його права і свободи
порушуються державними органами або окремими особами. По-друге,
громадянин наділяється правом звернення до суду з вимогою примусового
забезпечення встановлених законом прав і свобод. Йдеться про здійснення
суб’єктивного права.

Морально-політичні гарантії прав і свобод полягають у впливі громадської
думки, яка нині стала важливим елементом демократичної політичної
системи. Правлячі кола змушені рахуватися з громадською думкою,
утримуватися від грубих форм обмеження прав і свобод людини. Вони
відчувають і тиск світової громадської думки.

Економічні, або соціальні гарантії полягають у реальній можливості
користуватися суб’єктивними правами і свободами. Суспільство з ринковою
економікою проголошує рівні можливості, але у зв’язку із соціальним
розшаруванням людей не забезпечує у повному обсязі їхніх інтересів.
Держава через свої правоохоронні органи може гарантувати особисті й
політичні права громадян, але не має необхідних важелів для забезпечення
соціально-політичних прав. Цьому перешкоджають безробіття, загальне
зростання цін та інші економічні фактори.

Ідеологічні гарантії — це сукупність ідеологічних і світоглядних
принципів, що зумовлюють першочергові цінності і непорушність
суб’єктивних прав, їхню повну і безперешкодну реалізацію.

Гарантії дають змогу зробити необхідний перехід від передбаченої
законодавством можливості до реального здійснення захисту прав і свобод
людини та громадянина. Існують дві категорії гарантій: загальні і
спеціальні (юридичні). Під загальними гарантіями розуміють такі, які
охоплюють всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів,
спрямованих на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неналежного
здійснення. А спеціальні (юридичні) гарантії трактуються як правові
засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються,
захищаються права і свободи людини, усуваються або поновлюються порушені
права. Загальні гарантії прав і свобод класифікуються як економічні,
політичні і організаційні.

Механізм захисту прав і свобод людини передбачає систему правових
засобів, спрямованих на захист прав людини при скоєнні певного
правопорушення чи об’єктивно-протиправного діяння. Право на захист
означає можливість використання примусової сили держави. Важливу роль
відіграють такі атрибути захисту прав і свобод людини, як наявність
конституції, надійне законодавство, конституційне закріплення основних
прав і свобод людини, незалежність судової влади, наявність органу
конституційного контролю тощо.

Для надійного захисту прав людини важливе значення має співробітництво
держав у цій галузі і створення системи міжнародного контролю за
втіленням у життя взятих ними юридичних зобов’язань. Спеціальні
установи, що функціонують як на світовому, так і на регіональному
рівнях, є одним із найзначніших досягнень другої половини

Література.

1. Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право в галузі прав людини:
Джерела і практика застосування: — Київ, 1997.

2. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини. — Київ, 2000.

3. Конституція України: Коментар законодавства України про права та
свободи людини і громадянина: Навч. посібн. — Київ, 1999.

4. Международные акты о правах человека: Сборник документов. — Москва,
1999.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *