Основі етапи розвитку української державності (реферат)

Реферат з теорії держави і права

Основі етапи розвитку української державності

Багатовікові державотворчі традиції українського народу.

Ось уже протягом кількох років Ви опановуєте у школі курси історії
України і всесвітньої історії. Вітчизняна державність як об’єкт
юридичної науки теж має свою історію, з одного боку, тісно зв’язану із
загальною історією суспільства, а з іншого — багату на особливості,
вивчення та осмислення яких неможливі без певної юридичної підготовки.

Ця історія складна і суперечлива, сягає корінням у сиву далечінь віків.
Були тут свої злети й падіння, але об’єктивні факти рішуче спростовують
неправдиві міфи про те, що українці не здатні до демократії, традиційно
схильні до авторитарної влади, характеризуються провінціалізмом
(хуторянством), відсутністю власного обличчя в державному будівництві.

Сучасна незалежна Україна, котра постала перед світом у 1991 p., є
спадкоємицею величезного державницького досвіду, який протягом віків
створювався на українській землі.

Наші пращури крок за кроком долали відстань від кам’яного віку до вершин
цивілізації. Десятки народів, сотні племен намагалися створити свою
державу на цій благодатній землі. У межах нинішньої території України
відбувалася державна консолідація скіфських і сарматських племен, тут
залишили свій слід греки, римляни, готи, гуни, хозари, монголи, турки,
литовці, поляки, угорці тощо. Саме звідси почався розвиток найвідомішої
східнослов’янської держави — Київської Русі. А згодом прийшла доба
Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави,
України-Гетьманщини та низки інших державних утворень, кожне з яких
зробило свій внесок у формування вітчизняних державницьких традицій.

«Історія судить предків судом потемків, а потомків судом предків», —
зазначав M. C. Грушевський, вказуючи на важливість урахування
національних традицій та історичного досвіду. Наш народ завжди морально
осуджував, називав «безбатченками», «яничарами», «манкуртами» тих, хто
цурався рідної землі, рідної мови, рідної культури, рідної історії. На
шляху вивчення історії української державності першим кроком має стати
ознайомлення з короткою характеристикою тих державних утворень, які в
різні часи існували на території нашої Батьківщини.

Рабовласницькі держави Північного Причорномор’я

Археологічні розкопки, окремі письмові (насамперед — грецькі) джерела
свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю,
першими на шлях державотворення у середині І тисячоліття до н. е.
вступили кочові племена Північного Причорномор’я — кімерійці, скіфи,
сармати та ін. Завдяки сприятливим природним умовам та іншим об’єктивним
обставинам у них значно раніше, ніж у слов’ян, військова демократія
(остання стадія докласового ладу) переросла у ранню класову державу.

Зародження державності у східних слов’ян

Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом.
Візантійський історик Прокопій Кесарійський свідчив, що «народами
склавінами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так,
що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть
до громади».

Давньоруська держава – Київська Русь

Київська Русь — умовна назва першої давньоруської держави, яка у IX-XII
ст. об’єднувала всіх східних слов’ян і охоплювала територію від Карпат
до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря. В літописах здебільшого
вживалася назва Руська земля.

Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого
процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового
суспільства у східних слов’ян. Не знайшли підтвердження гіпотези про її
заснування варязькими князями (норманська теорія) або хазарськими та
іншими тюркськими правителями (пантюркістська теорія). Ці теорії мають
під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох перших
руських князів тощо), але ігнорують ту обставину, що державність — це
результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не
можна принести ззовні.

На думку більшості дослідників, Київська Русь виникла раніше, ніж
завершився процес етнічної консолідації російського, українського і
білоруського народів, тому цю державу можна вважати їхнім спільним
історичним надбанням. Але деякі вчені, слідом за М.С. Грушевським,
вважають, що вже антів і полян можна назвати українцями, а тому й
Київська Русь — це держава суто українська. В сучасній українській
історіографії здебільшого не відкидається право росіян і білорусів на
давньоруську спадщину, але наголошується дещо більша етнічна близькість
українців з полянами, які зробили найбільший внесок у заснування
Давньоруської держави.

Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку
продуктивних сил, природних умов тощо) Давня Русь прийшла до феодалізму,
«перескочивши» через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи
патріархального рабства (холопство) були і в слов’ян. Тому Київська Русь
характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів
і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).

Галицько-Волинське князівство

Феодальна роздрібленість була закономірним етапом у розвитку феодального
виробництва і феодальних відносин, свідченням певної зрілості цієї
суспільно-економічної формації. Зростання економічної могутності
місцевих феодалів спричинювало їх прагнення до збільшення власної ролі в
управлінні державою, стало передумовою створення численних незалежних
удільних князівств. У середині XII ст. на місці колишньої Давньоруської
держави було 15 князівств, на початку XIII ст. (перед Батиєвою
навалою)—близько 50, а у XIV ст. — близько 250.

Розпад Київської Русі відбувся не одномоментно, тому якийсь час
зберігалася певна політична єдність руських князівств. Окремі дослідники
вважають, що єдина східнослов’янська держава з центром у Києві
проіснувала аж до монголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада
київських князів змінилася на колективне управління державою всіма
представниками династії Рюриковичів.

Наприкінці XII — на початку XIII ст. визначилися нові політичні центри,
навколо яких почали об’єднуватися розрізнені руські землі і князівства.
На території Південно-Західної Русі (сучасної України) таким центром
стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об’єднання
Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича у 1199 р.

Найбільшої могутності це князівство досягло в останні роки правління
Данила Романовича (Галицького).

Литовсько-Руська держава і Річ Посполита

Після занепаду Галицько-Волинського князівства політичне роздріблені
західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини,
поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Здійснювалося це не шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а
здебільшого за допомогою «тихої експансії»: дипломатичних союзів,
шлюбних зв’язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель тощо.
Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях
могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали
кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися
від ira вже на початку XV ст., тобто на півстоліття раніше, ніж
російські землі.

Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру,
звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкорилися
руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів
Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли
давньоруську писемність.

Запорозька Січ

Однією з форм протесту проти соціального і національного гноблення стала
масова втеча українського населення в козаки. (Слово «козак» тюркського
походження й означає «легко озброєний воїн», «сторожа», «вільна людина»
тощо.) У XV ст. українське козацтво вже відособилося в окрему соціальну
групу. А в середині XVI ст. за Дніпровими порогами склалася особлива
військово-територіальна політична організація українського
козацтва—Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні
слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз
називали «козацькою республікою».

Українська державність у роки визвольної війни 1648-1654 рр.

Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої
мала одним із своїх наслідків формування в ході бойових дій початків
власної української державності.

Для виконання державних функцій була пристосована наявна
військово-адміністративна організація українського козацтва.
Зборівський (серпень 1649 р.) і Білоцерківський (вересень 1651 р.)
договори України («гетьмана Б. Хмельницького і всього Війська
Запорозького») з Піччю Посполитою закріпили, що на території, визволеній
козаками, їм передаються повноваження державної влади.

Отже, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало
багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади і
правові норми, певне міжнародне визнання і навіть зачатки власних
податкової і грошової систем. У літературі цю політичну організацію нині
прийнято називати Українською козацькою державою.

За умовами договору з російським царем Україна зберегла власний
судоустрій. На її території були чинні Литовський Статут, магдебурзьке
право та інші «давні права». Неодноразово робилися спроби підготувати
спеціальну збірку «малоросійських прав», але вони так і не увінчалися
успіхом.

Державотворчі пошуки 1917-1920 рр.

Після жовтневих подій у Петрограді III Універсалом Центральної Ради було
проголошено створення Української Народної Республіки (УНР) у складі
майбутньої федеративної Росії. Одночасно започатковувалися демократичні
реформи в дусі поміркованої соціалістичної платформи. Остаточно всі
питання подальшого державного устрою УНР мали вирішити Українські і
Всеросійські установчі збори. Проте провести Українські установчі збори
не вдалося, а Всеросійські установчі збори було розігнано Радянською
владою.

Центральна Рада вступила в затяжний конфлікт з Радянською Росією. Влади
УНР не визнавала значна частина українського народу, яка пішла за
створеними у грудні 1917 р. в Харкові органами Радянської України. За
цих умов напередодні вступу до Києва радянських військ IV Універсалом
Центральної Ради було проголошено, що УНР стає самостійною, ні від кого
не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Проте втілити в життя проголошений намір не вдалося. Недооцінка
Центральною Радою соціальних проблем, внутрішні суперечності та інші
причини привели до того, що український народ у боротьбі між Центральною
Радою і більшовиками все більше схилявся на бік останніх. А закликавши
до України німецько-австрійських окупантів, Центральна Рада остаточно
втратила свій авторитет у населення.

За таких обставин окупаційне командування наприкінці квітня 1918 р.
ініціювало розгін Центральної Ради і прихід до влади гетьмана
П.П.Скоропадського. Маріонетковий гетьманський режим перейменував УНР в
Українську Державу, скасував усі соціалістичні за змістом реформи
Центральної Ради та здійснив низку інших антидемократичних акцій.

Радянська Україна

У грудні 1917 p. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Радянську владу
на Україні. Остання в цей період державницьких змагань виявилася
найбільш життєздатною і в процесі громадянської війни перемогла всіх
своїх політичних противників.

Проголошення незалежної держави – Україна

Під час глибоких соціальних і — політичних зрушень
останнього; десятиріччя посилився потяг усіх народів колишнього
Союзу PCP до незалежності і розбудови власної держави. Втіленням
державотворчих пошуків українського народу стало прийняття 24 серпня
1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України і
наступне його підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р.
На політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава — Україна.

Правові пам’ятки як важливий елемент національної культури

Правова культура здавна цілком справедливо вважається важливою
складовою загальної культури суспільства, ознакою його цивілізованості
й гуманності, мірилом гармонії між особою і державою. Про рівень
правової культури українського народу промовисто свідчать створені
впродовж його багатовікової історії юридичні пам’ятки, багато з
яких сьогодні широко відомі в усьому світі.

Ці правові документи створювалися в різні історичні епохи і з різними
політичними намірами; їх життєспроможність і вплив на українське життя
суттєво відрізнялися, але за всіх обставин кожний із них посідає своє,
лише йому притаманне місце в історії українського права, є невіддільною
частиною національної правової спадщини.

Хіба можна, скажімо, не знаючи змісту Руської Правди, дати всебічну
оцінку епосі Київської Русі? Або вивчати Україну — Гетьманщину
відособлено від знаменитих «Березневих статей»? Чи зрозуміти всю велич і
трагедію подій 1917-1920 pp. без знання універсалів Центральної Ради і
конституційних документів Радянської України?

Отже, ознайомимося з деякими найважливішими пам’ятками нашої правової
культури.

Руська Правда

Славнозвісна “Руська Правда” — найвідоміша збірка давньоруського права,
яка мала величезне значення для подальшого розвитку українського,
російського, білоруського, а почасти й литовського права. Нині відомо
понад сто списків цієї пам’ятки, які більшість дослідників поділяють на
три редакції: Коротку, Поширену і Скорочену.

Списки Короткої редакції включають у себе текст, авторство якого
приписується Ярославу Мудрому («Правду Ярослава» або «Найдавнішу
правду»), доповнення до цього тексту, зроблені синами Ярослава Мудрого
(«Правду Ярославичів»), а також дві статті, про походження яких немає
точних даних (так звані «Покон вірний» та «Урок мостникам»). Вважається,
що Коротка редакція була створена упродовж XI ст., а найдавнішу її
частину —«Правду Ярослава» — найчастіше датують 1016 p.

ЦІКАВО ЗНАТИ

25 найвідоміших правових кодексів в історії людства (до початку XX ст.):

Закони єгипетського фараона Менеса (не збереглися), близько 3000 р. до
н. е.

Закони вавилонського царя Хаммурапі, 1729-1750 pp. до н. е.

Закони афінського архонта Драконта, 621 р. до н. е.

Закони XII таблиць (стародавній Рим), 451-450 pp. до н. е.

Закони Ману (стародавня Індія), II ст. до н. е.— II ст. н. е.

Кодифікація Юстиніана (Corpus iuris civilis) (Візантія), 534
p.

Салічна правда (Держава франків), кінець V ст. — початок VI ст.

Правда Етельберта (Кельтське королівство), близько 600 р.

Звід законів «Тайхоре» (Японія), 726 р.

Прохирон (Візантія), 879 р.

Закон судний людем (Болгарія), кінець IX ст. — початок Х ст.

Руська правда, близько 1016 р.

Велика Яса Чингісхана, 1206 р.

Саксонське зерцало, 1225 р.

Законник Стефана Душана (Сербія), 1349 р.

Статути Казиміра Великого (Польща), 1347 р.

Судебник Івана III (Росія), 1497 p.

«Кароліна» (загальнонімецьке кримінальне і кримінально-процесуальне
уложення), 1532 р.

Литовські статути, 1529, 1566, 1588 pp.

Соборне уложення (Росія), 1649 р.

Звід законів і постанов (Китай), 1690 р.

Конституція США, 1787 р.

Французький цивільний кодекс (кодекс Наполеона), 1804 р.

Звід законів Російської імперії, 1832 р.,

Германське цивільне уложення, 1900 р.

Литовські статути і магдебурзьке право в Україні

У період перебування України у складі Великого князівства Литовського,
Королівства Польщі і Речі Посполитої важливу роль відігравали окремі
джерела іноземного походження, які пристосовувалися до місцевих умов і
згодом розглядалися українським народом як власне споконвічне право.

У литовсько-руській державі аж до початку XVI ст. основним джерелом
права була Руська Правда. Пізніше виникли законодавчі акти власне
литовського походження, серед яких найвідомішими були Литовські статути
1529, 1566 і 1588 pp. Ці документи дуже подібні один до одного, тому
часом їх називають трьома редакціями Литовського Статуту.

Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави; в
них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її
території, норми давньоруського, римського, німецького, польського
права, попереднього поточного законодавства Великого князівства
Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел була Руська Правда,
наголосимо, що для українського народу «іноземне походження» Литовських
статутів мало досить відносний характер: їх норми відтворювали звичні
«давні права» і розглядалися як руське право.

Найдосконалішим вважається Третій Литовський Статут 1588 р. Це був
класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші
суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично
всіх галузей права.

У цих збірках закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок
виборів і функції органів міського самоуправління, цивільного,
кримінального та процесуального права. Діставши магдебурзьке право,
місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці
вважалися формально вільними людьми, отримували ряд пільг і привілеїв.

“Березневі статті” Богдана Хмельницького

Одним із найважливіших правових документів в історії України були так
звані «Березневі статті», що юридичне закріпили рішення Переяславської
Ради і визначили відносно автономне політичне й правове становище
України у складі Російської держави. Цей акт було створено в березні
1654 р. під час перебування у Москві українського посольства на чолі з
генеральним суддею С.Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником
П. Тетерю.

“Березневі статті” разом з царськими грамотами розглядаються як договір
України з Росією. Оригінали цих документів не збереглися, але зміст їх
не викликає сумніву, бо до нас дійшов ряд перекладів, чернеток, робочих
записів московських чиновників та інших джерел. Варто наголосити, що
«Березневі статті» визначили на тривалу історичну перспективу основні
засади державного будівництва України. Зважаючи на безперечну особисту
роль у визначенні цих засад Б. Хмельницького, в сучасній літературі його
нерідко називають основоположником українського конституціоналізму.

Однією з найцікавіших , пам’яток української правничої думки є «Пакти й
конституції законів та вольностей Війська Запорозького», що з’явилися на
світ у Бендерах серед тієї частини українського козацтва, яка пішла за
Мазепою і в результаті опинилася у вимушеній еміграції. Цей документ
становив собою своєрідний договір між козаками і новообраним після
смерті Мазепи емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо бажаного
майбутнього державного ладу України. Конституція Пилипа Орлика (так її
скорочено називають) була прийнята публічною ухвалою обох сторін,
підтверджена 5 квітня 1710 р. під час виборів підписом, печаткою і
відповідною присягою нового гетьмана, а 10 травня 1710 р. ще й
санкціонована (підтверджена) шведським королем Карлом XII.

Таким чином, Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і
прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної
юридичної думки. Проте реальної сили на території України вона так і не
набула й назавжди лишилася в історії тільки як оригінальна правова
пам’ятка, своєрідна юридична платформа «мазепинського руху».

Права, за якими судиться маорійський народ

Після об’єднання з Росією на Лівобережній Україні (Гетьманщині)
формально було збережено чинність «давніх прав». Під останніми мався на
увазі не якийсь конкретний акт, а вся попередня правова система, що
вбирала в себе норми Литовського статуту, магдебурзького права, актів
гетьманської влади, звичаєвого права тощо. Така правова система мала
багато внутрішніх суперечностей, прогалин у регулюванні та інших
недоліків. До того ж вона погано відповідала тим феодально-кріпосницьким
відносинам, які все більше утверджувалися в Україні. У зв’язку з цим
виникла потреба у кодифікації українського права. Російський уряд також
розраховував, що кодифікація сприятиме зближенню українських і
загальноросійських правових норм.

Універсали Української Центральної Ради

Після повалення російського царату на українській землі було прийнято
сотні важливих юридичних документів. Та чільне місце серед них посідають
чотири універсали Української Центральної Ради, які започаткували процес
юридичного закріплення державної незалежності України.

Конституційні акти Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і ЗУНР

Протягом визвольних змагань 1917-1920 pp. на українській землі змінилося
кілька урядів, кожний з яких залишив власну правову спадщину. Серед усіх
документів найбільший інтерес викликають спроби врегулювати
конституційний устрій України.

Гетьманський переворот Павла Скоропадського супроводжувався прийняттям
Грамоти до всього українського народу і Законів про тимчасовий державний
устрій України, датованих 29 квітня 1918 р. Відповідно до цих документів
гетьман зосереджував у своїх руках всю повноту влади до обрання
Українського Сойму. Він особисто затверджував закони, призначав членів
Ради Міністрів і Генерального Суду (останній пізніше було реорганізовано
в Державний Сенат). Україна стала називатися Українською Державою.

Конституції Радянської України

У період радянської державності на Україні було прийнято чотири
конституції: 1919 p., 1929 p., 1937 p. і 1978 p. Всі вони відповідали
конкретному етапові розвитку соціалістичного ладу, але водночас мали й
спільні риси: проголошували народовладдя та об’єднання всієї повноти
влади в руках Рад у центрі і на місцях, закріплювали широкий перелік
демократичних прав, відміну приватної власності та інші соціалістичні
перетворення. Після створення Союзу PCP, незважаючи на декларування
суверенітету України, її права суттєво обмежувалися на користь союзних
структур. У Конституції УРСР 1978 р. офіційно було узаконено керівну
роль Комуністичної партії.

Слід наголосити, що з формально-юридичного боку конституції Радянської
України вирізнялися демократизмом, чіткістю формулювань і широкими
соціальними гарантіями, які забезпечили їм досить високий світовий
авторитет. Слабким місцем їх була декларативність багатьох положень,
відчутний пріоритет держави над особистістю.

Правові пам’ятки сучасної доби

Протягом останнього десятиріччя наша духовна скарбниця збагатилася рядом
нових політико-правових документів. Звичайно, повною мірою оцінити
історичне значення того чи іншого нормативного акта можна лише через
певний час. Але вже сьогодні зрозуміло, що такі пам’ятки сучасного
українського права, як Декларація про державний суверенітет України від
16 липня 1990р., Акт проголошення незалежності України від 24 серпня
1991 p., Конституція України, прийнята 28 червня 1996 p., назавжди
залишаться в історії України, посядуть гідне місце в її
політико-правовій спадщині.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *