Джерела і основні риси права в Україні першої половини 19 віку та початок 20 ст. (реферат)

Реферат на тему:

“ДЖЕРЕЛА І ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА В УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ, ТА
ПОЧАТОК 20 В.”

ПЛАН:

1. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА.

2. СУД І ПРОЦЕС

2.1 СУДИ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ.

3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО.

4. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.

5. АДМІНІСТРАТИВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.

6. ВИСНОВОК.

7. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА.

Правовим актам України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо
останні були повністю Ліквідовані в кінці XVIII ст., то III Статут
Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право
продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській
губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі
загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація
права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст.

Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював тоді
М.Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф
П.Завадський. Використання III Статуту 1588 року було підтримано
виданням у Петербурзі в 1810 році на російській моді покажчика до нього
під назвою «Ручной словарь, или краткое содержание польских й литовских
законов, служащих руководством в судебньых тяжбах всякого рода,
собранных для употребления в присутственных местах и литовских
провинций». В 1811 році було надруковано текст III Статуту на російській
і польській мовах. Той факт, що переклад здійснювався по польському
виданню 1786 року, говорив, що в Російській імперії не знали або не
хотіли знати походження Статуту як пам’ятки права литовського,
українського і білоруського народів і аж ніяк не польського. Цей текст
Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну законів
російської імперії. Що ж до джерел магдебурзького права, то їхня доля
була вирішена указами Сенату про припинення дії цього права в Україні,
за винятком Києва, в 1827 році, а через вісім років і в Києві.

Визначена урядом програма роботи кодифікаційної комісії («Комиссии
составления законов») передбачала кодифікацію загальноімперського і
місцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права була
необхідність систематизації норм, що діяли в Україні.

Рішення цієї проблеми було покладено на три експедиції кодифікаційної
комісії. Перша експедиція працювала над кодифікацією основ права
Російської імперії в цілому; друга — над кодифікацією права окремих
місцевостей; третя — редагувала розроблені проекти кодексів.

Над кодифікацією права України в складі другої експедиції з 1804 по 1808
рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла
право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній) друга,
під керівництвом Ф. Давидовича, — Лівобережжя (Полтавської і
Чернігівської губерній). Задачами кодифікації було приведення місцевих
норм у відповідність із загальвоімперським законодавством, а також
складання зводів (статутів) для лівобережних і правобережних губерній, в
яких зберігались би тільки ті відмінності, небхід-ність яких визначалась
місцевими особливостями.

Підсумком роботи групи А. Повстанського був проект під назвою «Свод
местных законов губерний й областей, присоединенных от Польши». Група Ф.
Давидовича підготувала «Собрание гражданских законов, действующих в
Малороссии» («Собрание малороссийских прав»).

Ці проекти буди результатом першого етапу роботи експедиції. Вони
містили діючі в Україні норми. Майже все «Собрание малороссяйских прав»
споряджено покажчиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III
Статут, 457— на Саксонське зерцало, 224 — на хельмс

ьке, 58— на магдебурзьке право, всі інші на правовий звичай. Фактично
«Собрание малороссийских прав» —де перший проект цивільного кодексу
України. В ньому ми бачимо норми Права, які діяли в Полтавській і
Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин,
5 книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційно
затверджено, але він широко використовувався практиками.

У 1809 році кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділів.
Останньому (шостому) було доручено складання зводів законів для
українських губерній. З початком російсько-французької війни
кодифікаційні роботи були призупинені.

У 1826 році Комісія складання законів була перетворена в другий відділ
царської канцелярії, і роботу з кодифікації права було поновлено.
Керівництво кодифікаційними роботами було знову покладено на М.
Сперанського. Результатом кодифікаційних робіт стало підготовлене в 1830
році «Повне зібрання законів Російської імперії» і «Звід законів
Російської імперії» (1833 року).

В той же час в 1830—1833 роках спеціальною групою у складі другого
відділу під керівництвом І. Даниловича було підготовлено «Звід місцевих
законів західних губерній» (Правобережжя України і Білоруси). У 1838
році проект Зводу було затверджено Державною радою. По змісту це був
збірник матеріального і процесуального права, який складався з трьох
частин. Перша частина була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей,
в яких розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних
станів. Друга частина в складі п’яти книг включала 947 статей і мала
регулювати право власності зобов’язувальне і сімейне право. Третя
частина складалася з трьох книг і включала 896 статей. Вони визначали
порядок проведення цивільного судового процесу.

Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити
місцеве законодавство нормами загальнопросійського права. Звід
побудовано таким чином, щоо російське законодавство виступає в ньому
джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а
місцеве право — як таке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета
досягається шляхом повної ідентичності системи законів Російської
імперії і «Зводу місцевих законів західних губерній». Після затвердження
Звід планувався до введення в дію на Правобережній Україні, але на цей
час перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, в якому
не було місця для місцевихзаконів. У 1840 — 1841 роках на Україну
розповсюджується загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство.
В Правобережній Україні місцеве право було скасоване беззастережно. В
Полтавській і Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року
вводиться загальноімперське законодавство з судочинства. При підготовці
другого видання Зводу законів Російської імперіїв 1842 році в 10-й том
було внесено ряд норм з «Зводу місцевих законів західних губерній»
(головним чином, це були норми III Статуту 1588 року) для їхнього
застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях. Таких норм
налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

2. СУД І ПРОЦЕС

На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. В
Слободсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській
губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою
системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили
губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які
були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Над
становими були совісні і придворні суди, які були створені на рівні
губерній.

Голови палат цивільного і кримінального суду призначалися. Палата
кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові
злочини, пожежі, порубки лісу і інше. Палата цивільного суду — справи
про нерухоме майно в різних губерніях, спори про власність у містах.

Совісні суди розглядали «колдовські» справи і справи про злочини
божевільних та неповнолітніх, а із цивільних справ — майнові суперечки
між родичами. Рішення совісного суду не мали примусової сили і були
розраховані на виконання на основі примирення сторін. Придворні суди не
були обов’язковими для кожної губернії. Вони розглядали кримінальні і
цивільні справи осіб, станову належність яких було важко визначити, а
також справи чиновників і військовослужбовців, що тимчасово знаходилися
в тому чи іншому місті в справах служби. Необхідність і склад цього суду
визначалися губернатором.

Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для дворян і
селян), а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). В Одесі в
1808 році був створений комерційний суд.

Земські суди розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили
слідство і здійснювали виконання рішень та вироків.

У правобережних губерніях, а також Полтавській і Чернігівській структура
судової системи була іншою. Так, судову систему в Волинській, Київській
і Подільській губерніях очолював Головний суд, який являвся апеляційною
інстанцією для нижче стоячих судів — повітових, підков морських,
магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів —
цивільних і кримінальних справ. Департаменти проводили як роздільні
засідання, так і об’єднані. На вироки і рішення Головного суду апеляції
та скарги подавались у Сенат. Повітовий суд був становим судом для
дворян і селян. До його складу входили голова (суддя), два підсудки
(асесори), нотарь (писар). У розпорядженні повітового суду знаходилося
четверо возних, у компетенцію яких входили за дорученням суду розгляд
справ про потрави, порубки лісу, оцінка і стягнення нанесених збитків.
Підкоморський суд — становий суд першої інстанції в земельних справах.
Компетенцією підкоморських судів був розгляд земельних спорів. До
їхнього складу входили підкоморій, комірник і возний.

У містах судовими органами були магістрати і ратуші. Магістрати
складались, як правило, з двох голів і чотирьох ратманів, які вибиралися
міським населенням. Апеляційною інстанцією для міських судів був також
Головний суд. При магістратах функціонували совісні суди. Магістрат
розглядав цивільні та кримінальні справи жителів міста.

У відповідності з III Статутом Великого князівства Литовського виконання
судових вироків було покладено в повітах — на повітові суди, в містах —
на міські. В 1812 році було введено єдиний по всій імперії порядок
виконання судових вироків: вони були передані в містах — міській
поліції, в повітах — нижнім земським судам.

Судова система Лівобережної України по місцевим особливостям була
подібна до судової системи Правобережної України. Головною судовою
інстанцією тут був Генеральний суд, який мав таку ж компетенцію, як і
Головний суд на Правобережжі. Генеральний суд складався з двох
департаментів, які були укомплектовані генеральним суддею, двома
ратниками (призначалися урядом) і п’ятьма засідателями (вибиралися від
дворян кожні три роки).

Діяльність всіх судів в Україні була підконтрольна губернаторам. Вищою
судовою інстанцією був Сенат.

Протягом 30-х років XIX ст. ліквідуються місцеві особливості судової
системи України. В 1832—1834 роках були скасовані підкоморські і міські
суди.

Генеральний і Головний суди були перетворені в палахти кримінального і
цивільного судів, голови яких призначались імператором з подання
міністра юстиції, а радники призначалися міністром юстиції.

На початку 30-х років, після ліквідації дії магдебурзького права в
містах Правобережної України, її судова система була приведена у
відповідність з судовою системою Великоросії. Відмінність залишалася
тільки в тому, що в Україні судді призначалися, а в Росії обиралися.
Царськими актами 1828 і 1829 років у судах Київської, Волинської і
Подільської губерній була введена російська мова судочинства.

У 1840 році на Правобережжі та в 1842 році, на Лівобережжі була
призупинена дія місцевого права. В 40-х роках судова система.У країни
була приведена у відповідність із загально російською. Вона була
доповнена волосним судом, який складався з двох інстанцій: сільської і
волосної розправ. Цей суд розглядав справи державних селян.

Підсудність суду сільської розправи складали цивільні справи в позовах
на суму до 5 руб. та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі були
підсудні цивільні справи з вартістю позову До 15 руб. і кримінальні
справи, покарання за які не перевищувало 3 руб. штрафу, семи діб арешту
або покарання різками до тридцяти ударів. Справи в цих судах
розглядалися на підставі місцевих звичаїв.

2.1 Суди в Україні після судової реформи 1864 року.

Судова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічно
досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. По історичному значенню
її можна зрівняти хіба що з скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне
і кримінальне право не реформувалось, нова інституційна і процесуальна
структура системи судочинства являла собою розрив з попередньою правовою
традицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і
судової практики західноєвропейських країн, головним чином Франції та
Великобританії. Судові устави, обнародувані 20 листопада 1864 року, і
нове процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему
незалежних судів, де засідали професійно підготовлені судді. Суди були
відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалось тільки
право помилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип
змагальності сторін, введення суду присяжних і адвокатури —- все це
створило важливі гарантії демократичних судових процесів. Була також
проведена реорганізація прокуратури та введена адвокатура.

Ефективність судової реформи значно зменшувалась тим, що вона зберегла
інститут станбвих судів для інородців, комерційні суди, а також суди
військові і духовні. Реформа містила багаторазові застереження та
обмеження. Незважаючи на це, царизм проводив судову реформу дуже
повільно, особливо в Україні.

У відповідності з реформою в Україні передбачалося створення загальних
судів. Останні були створені тільки в Полтавській, Херсонській,
Катеринославській і Таврійській губерніях. В інших губерніях України
було дозволено створення лише місцевих судів, та й то через декілька
років після оголошення змісту реформи, наприклад, у Чернігівській
губернії — з 1869 року, в Київській і Подільській — з 1871 року. При
цьому склад місцевих судів у Київській, Волинській і Подільській
губерніях не обирався, а призначався міністром юстиції.

Особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона
відбувалась тут майже паралельно з введенням в дію законів, які
обмежували або скасовували значну частину її прогресивних положень. У
післяреформенні роки в судову реформу було внесено більш ніж 700 змін та
поправок. Суд присяжних був позбавлений розгляду справ . про пресу і
політичні злочини. Частина друга Положення про земських участкових
начальників ліквідувала інститут мирових суддів. У сільській місцевості
цим займались земські начальники, в містах — міські судді, в повітах —
повітові члени окружних судів. На початку XX ст. витрати на утримання
судової системи значно збільшуються. Штати окружних судів і судових
палат доповнюються новими судовими і слідчими посадами. З 1906 року в
Україні ючали діяти воєнно-польові суди, введення яких було вимушеним
кроком держави у відповідь на терор лівацьких організацій. Тільки за
вісім місяців а серпня 1906 року цими судами було винесено 1100 смертних
вироків.

Наступні зміни в судову систему вносяться в роки лерщої світової війни.
Воєнно-судовий устав було доповнено розділом «Про суд в воєнний час», в
якому говорилося, що в районі воєнних дій і в місцевостях, переведених
на воєнний стан, военно-судова влада Належить воєнним судам. При
надзвичайних обставинах у районах воєнних дій і місцевостях, де вводився
воєнний стан, запроваджувались военно-польові суди. В Положенні про них
повністю відтворені норми Положення про военно-польові суди 1906 року.

3. Цивільне право.

Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів
Російської імперії, а також частина перша «Сільського судового уставу»
1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі
регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій —
норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право
власності і володіння та частково норми зобов’язувального права. В
третій книзі було зосереджено спадкове і зобов’язувальне право. Норми
четвертої книги регулювали порядок складання, здійснення, виконання,
забезпечення і припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності,
кваліфікацію його об’єктів і суб’єктів, види обмежень права власності та
його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його
захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві.
Воно визначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись
майном вічно і потомственно.

У зобов’язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту
договорів і види договорів. У першій половиш XIX ст. деяка своєрідність
у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин
права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового
рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних
інтересів спадкоємців з виключними правами людини.

Цивільно-правові норми «Сільського судового уставу» мали загальний з
нормами Зводу характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністю
справ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 руб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло
суб’єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені
з переліку об’єктів власності. В законах про стани були перелічені
надані їм особисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно
розпоряджатися земельними наділами. Більшість угод, пов’язаних із
землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.

Зобов’язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної
свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на
практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового
виробництва визвали необхідність у законах, наділених на регулювання
трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, які
отримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші з них:
«О малолетних, работающих на заводах, фабриках й мануфактурах» від 1
червня 1882 року; «О воспрещении ночной работьі несовершеннолетним й
жен-щинам на фабриках, заводах й мануфактурах» від 3 червня 1885 року;
«О надзоре за заведеннями фабричной про-мьішленности й о взаимннх
отношениях фабрикантов й рабочих» від 3 червня 1886 року (відомий як
закон про, штрафи). В Україні останній закон було введено в Волинській,
Київській, Подільській, Харківській і Херсонській губерніях лише через
сім років після прийняття — в 1894 році. На Полтавську, Таврійську і
Чернігівську губернії цей закон розповсюджується ще пізніше. Треба
підкреслити, що застосування фабричних законів передбачалося тільки на
приватних підприємствах.

На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, які посилюють
охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та
продажу ними земель, розширюють права власників в сфері промислового та
фінансового підприємництва. Столипінське аграрне законодавство змінило
правове становище селянської земельної власності. Відтепер селянам
дозволялося без перешкод виходити з громади, була розширена їхня
цивільна правоздатність. В цей же час збільшується кількість актів, які
відображали політику сприяння утворенню монополістичних об’єднань,
розвитку акціонерної, промислової і банківської справи.

4.Кримінальне законодавство.

Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III
Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 15-й том Зводу
законів Російської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про
покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки
книга перша 15-го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — була
першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з
загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті.
Всього в кодексі було 775 статей.

Злочин визначався як діяння, заборонене законом під страхом покарання.
Відповідальність особи встановлювалась при наявності наміру чи
необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий
принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання
призначались як судами, так і поліцією.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало
за обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочин
визначався як діяння, яке посягає на «недоторканність прав влади
верховної і встановлених нею влад або ж на права і безпеку суспільства і
приватних осіб». Проступок визначався як «порушення правил, призначених
для охорони визначених законами прав громадської або особистої безпеки і
користі». Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступки. Було значно
розширено перелік складів злочинів.

Уложення ввело нову систему покарань, яка складалася з покарань
кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба
підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась
тільки за державні та карантинні злочини.

Як джерело кримінального права використовувався також «Сільський судовий
устав», у відповідності з яким сільські і волосні розправи визначали
такі покарання: штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання
різками. Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство і в
лореформенний період. У 1866 і 1885 роках виходять друга та третя
редакції «Уложення про покарання», в 1886 році — «Військово-морський
устав про покарання». В останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений
новий кримінальний кодекс — «Кримінальне уложения» 1903 року, яке було
підписане імператором, але повністю так і не ввійшло в дію. В 1906 році
було введено в дію тільки розділ про державні злочини та деякі окремі
статті «Кримінального уложення». Нове законодавство повністю базувалося
на принципах буржуазного кримінального права.

5. Адміністративне законодавство.

Ця галузь законодавства почала формуватися у другій половині XIX ст. У
системі адміністративного законодавства центральне місце займало
«Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського
спокою» 1881 року. На підставі цього «Положення» губернатори
використовували такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт,
ув’язнення в тюрму або фортецю. До селян адміністративні стягнення в
виді арешту застосовували земські начальники, посади яких були
затверджені в 1889 році.

На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалось
обмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17
жовтня 1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами.

«Тимчасові правила про пресу» (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і
26 квітня 1906 року) забороняли публікації, які загрожували безпеці
держави, закликали до страйків на підприємствах та припинення занять в
учбових закладах, до організації заборонених законом зібрань тощо.

Згідно з «Тимчасовими правилами про товариства та спілки» від 4 березня
1906 року заборонялися товариства, які мали мету, що суперечила
громадській моралі, була заборонена кримінальним законом або загрожувала
громадському спокою та безпеці.

«Тимчасові правила про зібрання» від 4 березня 1906 року практично
виключали можливість проведення зібрань без дозволу поліції і
присутності її представників, які в будь-яку мить могли їх припинити.

6. Висновок.

Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в
окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і
кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в
Австро-Угорщині також привів до перегляду старих і створення нових
кодексів.

У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг
національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру,
самобутність, все те, що становить основу державності і що в майбутньому
допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні
кордони, активно проходив процес консолідації української нації,
зростали суспільно-політичні та культурні зв’язки між
західноукраїнськими і східноукраїнськими землями. В умовах
переслідування російським царизмом української культури поступово
зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному русі,
в якому також брали участь передові сили Східної України.

Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення
України, посилювалася боротьба за об’єднання всіх українських земель в
єдиній соборній демократичній державі.

7. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.

2. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А. Й. Рогожина. —
К., 1996. — Ч. 1.

3. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. — К., 1991. — Кн. 1.4.
Історичні передумови возз’єднання українських земель: Зб/ст. -К., 1989.

5. Кириченко В. Е. О проведений стольшинской аграр-ной реформи на
Украине // Проблеми совершенствова-ния законодательства Украиньї й
практики его примене-ния в современньїх условиях. — К., 1992.

6. Кульчицький В. С„ Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права
України. — Львів, 1996.

7. Лазанскал Т. Й. Государственнне крестьяне Украиньї в период кризиса
феодально-крепостнической системи. — К.,1989.

8. Музиченко П. Історичні джерела сучасного етапу розвитку
самоврядування в Україні // Юридичний вісник. — 1995. — № 2.

9. Теплицький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. —
К., 1959.

10. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К.,
1968.

11. Франко І. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині: 36. творів.
— К., 1986. — Т. 47.

12. Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Пра-вобережной Украине.
— Львов, 1974.

PAGE

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *