Державний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

Державний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була
Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною по державній
організації, котра існувала тут, а також «Військом Запорізьким». У XVIII
ст. російський уряд встановив для Гетьманщині офіційну назву «Малая
Россия» (Малоросія).

На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально
визначалися, як і раніш, гетьманськими статтями

— Решетилівські, чи 1. Скоропадського (1709 p.) і, нарешті, «Решительные
(конфирмированные пункты Д.Апостола» (1728 р.). Навіть такий відвертий
ворог вільностей України, як Петро 1, не тільки лицемірно
продемонстрував свою повагу до цих статей, а й підкреслив їх наступний
зв’язок з договором 1654 p.

Гетьман. Формально він обирався на цю посаду. У дійсності ж його
призначали за наказом царя. У 1709 p. старшина побажала обрати гетьманом
чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з
його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван
Скоропадський, який вмираючи, розпорядився, щоб до обрання нового
гетьмана його повноваження доручили П.Полуботку. Так, той став наказним
гетьманом.

При призначенні (або затвердженні) обраного гетьмана царі рахувалися з
характеристикою, яку одержували від своїх агентів, перш за все, від
воєвод, які знаходилися в Україні.

У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії деякі гетьмани як,
наприклад, 1.Мазепа намагалися досягти спадковості гетьманської посади.
Цим прагненням рішуче запобігала не тільки царська влада, а й старшина.
Проте, коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм
родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення
спадкового гетьманства допоможе зберегти Українську державу, захистити
її від зазіхань царату.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після
Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом
Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він
присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на
устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і
вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день
обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання
природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика
проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької
соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні
представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який
передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із:

Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику
від кожного полку.

Хоча положення цього документа не було реалізовано, він свідчив про
високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому
висвітлював шляхи боротьби українців за своє національне визволення.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобідську Україну,
бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський
уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України.
Але у повсякденному житті між Гетьманщиною, Слобідською Україною та
Запорізькою Січчю існували зв’язки — економічні, політичні та культурні,
які зміцнювали свідомість українців у тому, що вони є представниками
єдиної національної території.

Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана супроводжувалося
складанням статей, за якими визначалися взаємовідносини України та
Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затвердження статей, складених при
обранні гетьманом Скоропадського у 1709 p., які передбачали відновлення
важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління
Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в
походах та ін.), він статті прийняв, але припинив їх дію, посилаючись на
воєнну обстановку.

Однак статті, складені у 1728 р. при обранні наступного гетьмана Данила
Апостола, були затверджені урядом молодого Петра II у вигляді відповідей
на 28 пунктів. Цей документ мав назву «Решительные (конфирмированные)
пункты». Він діяв до скасування Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутрішніх справах йому
належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього
гетьман іменувався «верхній владця і господар Отчизни нашої», «зверхній
властитель», «гетьман Війська Запорізького», «Гетьман військ его
царського пресветлого Величества За-порожського обох берегов Днепра».

Як законодавець, глава та офіційний представник України, гетьман
підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьманські статті,
подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання. Будучи
головним адміністратором, він особисто розпоряджався землею, що належала
козацькому війську.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням
податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час
його особисті та державні кошти не роз’єднувалися, що призводило до
зловживань. У них Мазепа обвинуватив свого попередника Самойловича (що
стало однією з підстав зміщення останнього). Щоб покласти край
розкраданням була заснована посада генерального підскарбія, котрий мав
спеціальний обов’язок відати військовими коштами.

Гетьман був головнокомандуючим — «зверхником над військом».
Решетилівські пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні
зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом
гетьман міг улагоджувати прикордонні конфлікти, але з дозволу царського
резидента.

У гетьмана тепер було відібрано право призначати та звільняти без участі
Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладне
здійснював потрібні йому переміщення урядовців, чим вносив розбрат у
середовище козацької старшини.

У 1709 р. при гетьмані Скоропадському була заснована посада царського
резидента. Ним став стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома
інструкціями Петра І — явною і таємною. У останній Ізмайлову
наказувалося стежити за гетьманом і поведінкою старшини, щоб вони не
зносилися з ворогами Росії та України, та уточнювати справжні прибутки
України. При гетьмані Апостолі знаходився російський резидент Наумов для
«совета» про справи цивільні. У військових справах гетьман підлягав
фельдмаршалу-командувачу російським військом в Україні.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація
цієї посади через її неспроможність створили для Росії зручний привід
для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче
затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі
Полуботка і в подальшому наполегливо перешкоджали обранню чергового
гетьмана. Після арешту Полуботка у 1723 p. та й до 1727 p. Україна жила
без гетьмана.

У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол.
Росія погодилась з цим обранням, бо насувалась нова війна з Туреччиною і
вона мала потребу у військовій підтримці України. При обранні Апостола
його син став заручником за свого батька у Петербурзі. Він повернувся в
Україну лише при імператриці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким
політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся
встановлення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів
самоврядування: виборності органів управління та суду, права мати
військовий скарб, ліквідації колегії, відмови російського уряду від
введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення
цих же прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного
гетьмана.

Після смерті Апостола (1734 p.) Україна знов залишилася без гетьмана. У
1750 p. гетьманом був призначений українець за походженням, близька до
російського трону людина — Кирило Розумо-вський. В цьому призначенні
певну роль відіграли не стільки державні, скільки особисті міркування —
К.Розумовський був рідним братом фаворита, а потім морганатичного
чоловіка імператриці Єлисавети — Олексія Розумовського.

У 1764 p. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано.

З 1654 та по 1764 pp. Україна бачила різних гетьманів. Про ділові та
особисті якості чи недоліки багатьох з них і досі сперечаються вчені,
але одностайно найвидатнішими з них визнається Б.Хмельницький —
державний діяч колосального масштабу, засновник Української козацької
держави. Тому М.Грушевський розцінював його смерть як один з
найтрагічніших моментів в історії України.

Протягом 30 років після смерті Б.Хмельницького відбувалася часта зміна
гетьманів. Тому були різні причини. У 1787 p. гетьманом був обраний Іван
Мазепа, людина яскрава, обдарована, досить честолюбна, владна.
Відзначаючись великим розумом, Мазепа спромігся увійти в довір’я до
Петра І, який у 1700 p. нагородив його вищим у Росії орденом Андрія
Первозванного. Але у 1708 p. Мазепа перейшов на бік шведського короля
Карла XII. Цей свій вчинок він пояснював виключно турботами про долю
України, прагненням звільнити її з-під російської неволі.

Мазепа та його план відторгнення України від Росії не знайшли підтримки
у більшості українського народу. Україна в ті часи не мала ще
об’єктивних можливостей забезпечити свою незалежність. Мазепа, напевне,
не уявляв цієї особливості становища України. 1 це стало особистою
трагедією політика, а головне, призвело до трагічних наслідків.
Спілкування Мазепи з Карлом XII та їх спільні дії проти Росії стали
зручною підставою для рішучого наступу царату на автономію України.

Добру пам’ять про себе залишив у народі наказний гетьман Павло
Полуботок, який мужньо, ціною власної свободи відстоював права і
вільності України.

Гетьман і полково-сотенна система. У зазначений період опорою гетьмана
залишалася полково-сотенна система. Незважаючи на розбіжності між
гетьманом і козацькою старшиною, і гетьман, і старшина, і усе військо
запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї
долі від збереження міцності військово-адміністративної організації й
елементів демократії в ній.

Офіційні акти репрезентували Україну як країну, в якій панує єдність,
співдружність гетьмана, війська запорізького та народу малоросійського.
Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та
усьому війську.

Генеральний уряд. Незабаром після смерті Б.Хмельницького
загальновійськову раду скликають рідше, а згодом вона й зовсім зникає.
Одна з причин цього явища — складність її скликання. Крім цього, в
умовах загострення внутрішніх суперечностей, соціального протистояння,
кількісне переважання представників низів у загальновійськовій раді,
загрожувало пануванню феодальної верхівки.

Гетьман управляв з участю і допомогою ради генеральної старшини або
старшинської ради, яка збиралася декілька разів на рік для вирішення
найважливіших питань (обрання гетьмана, генеральних старшин, оборона
кордонів та ін.) та за вимогою генерального уряду. Останній за
відсутністю гетьмана здійснював вищу владу в Україні. Генеральні
старшини, як і гетьман, за виконання своїх повноважень одержували з
казни платню та пожалування землі у ранг.

У 1720 p. генеральний уряд було перетворено на військову канцелярію, що
складалася з шести осіб, призначених царем. Троє з них були з козацької
старшини, інші троє — з російських урядовців. Військова канцелярія
припинила своє існування за часів гетьманування Д.Апостола (1728—1734).
Але після його смерті знов функціонувала, збереглася при Розумовському і
була ліквідована разом з гетьманством у 1764 p.

Полковий уряд. Під руку царського самодержавства підпав і полковий уряд.
За указом Петра І раду в 1718 p. було позбавлено права обирати полкових
старшин. Тепер вона рекомендувала гетьману двох-трьох козаків на кожну
посаду, який призначав з них потрібну йому людину. Незабаром виборність
полковників та інших полкових урядовців було скасовано. Спочатку їх
призначав гетьман після консультації з російськими урядовцями, а потім
це призначення робив цар та інші вищі органи Росії. На посади
полковників, як правило, призначалися особи з росіян. Так, полковником
Ста-родубського полку було поставлено офіцера Кокошкіна, Ніжинський полк
очолив Толстой, Переяславський — Якимов. Петро І мав намір замінити усіх
полковників — українців на росіян, але не встиг.

За встановленим правилом полковник залишався на посаді аж до смерті,
крім випадків його заміни урядом. Отже, ця посада у ряді випадків
перетворилася на спадкову. Виникли полковницькі династії: чотири
покоління Кондратьєвих у Сумах, Лесвицьких в Охтирці. П’ять поколінь
складали полковники на прізвище Донець.

Серед ряду дискримінаційних заходів, вжитих самодержавством, саме
скасування виборності полковників і призначення на цю посаду осіб
неукраїнського походження викликали найбільш гостре незадоволення
старшини та спонукали Полуботка до рішучих виступів проти політики Росії
в Україні, підняти старшину на масові протести.

Призначений полковник користувався єдиноначальною владою та не рахувався
з полковою радою, внаслідок чого значення останньої помітно впало. Владу
полковника підтверджували клей-ноди, подібно до гетьманських, але його
булава була не кругла, а шестигранна і мала назву «пернач». Від
призначення полковників згодом перейшли до призначення сотників.

У другій половині XVIII ст. російський абсолютизм розпочав масований
наступ на полковий устрій в цілому. У 1765 р. за маніфестом Катерини II
його було скасовано на Слобідській. Україні під приводом, що цю
територію включено до Слобідсько-Укра-

їнської губернії. Цю акцію було підготовлено канцелярією по управлінню
слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 p., вона встигла
прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російських губерній,
підпорядкувавши судочинство і діловодство загально-російському
законодавству. Полковий устрій зберігся лише на Лівобережній Україні.

У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був
скасований і в наступні роки (1782—1783 pp.) було введено губернський
поділ відповідно до російського «Учреждения о губерниях» (1775 p.).
Пізніше на основі губерній було створено п’ять намісництв (Київське,
Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське та Катеринославське)
з повітами замість сотен. Нарешті, у 1796 p. замість намісництв було
засновано губернії:

Чернігівську і Полтавську (раніше вони складали Малоросійське
генерал-губернаторство). Слобідське-Українську (на території п’яти
полків колишньої Слобожанщини).

В Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігається і у другій
половині XVIII ст. ще більш зміцнюється колишня організація управління.
Вища влада належала усім формально рівноправним членам запорізького
товариства. Від їх імені цю владу здійснювала військова рада. Щороку 1
січня вона обирала кошового атамана. Популярні ‘лідери запорізького
козацтва обиралися в кошові багаторазово. Іван Сірко, якого
Д.Яворницький характеризував як найсильнішу особистість серед українців
свого часу, обирався кошовим 8 разів. Петро Калнишевський обирався
кошовим 10 разів.

Військова рада обирала кошових старшин — помічників кошового, але
поступово значення ради занепадало. Ряд її повноважень привласнив
кошовий, зокрема, у призначенні старшин, інші перейшли до старшинської
ради. Владу кошового атамана можна порівняти із владою гетьмана.
Невипадково Брюховецький, будучи кошовим, називав себе гетьманом. В
окремі періоди, особливо під час воєнних дій, кошовий мав влади більше,
ніж гетьман. Кошові прагнули зберегти її повноту навіть тоді, коли їх
обрання, особливо в управління Катерини II, супроводжувалося
обов’язковими згодою і затвердженнями царського уряду. Помічники
кошового — старшини виконували різні доручення. Заступником кошового був
військовий суддя, він же виконував обов’язки скарбника. Серед
запорізьких старшин було декілька полковників. Вони очолювали пала-нки
або управляли крупними військовими з’єднаннями.

Основною соціально-військовою одиницею Січі був курінь, який утворювався
за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куренів, очолюваних курінними
отаманами, які були опорою кошового.

Збройні сили. Реєстрове військо. У XVIII ст. Україна зберігала власні
збройні формування. Реєстрове військо добре послужило бранній славі
Росії та й само здобувало лаври воєнних перемог. У 1733 p. 20 тис.
козаків допомогли Росії здобути перемогу у війні із Польщею. Брали вони
участь і у кримських походах кінця XVIII ст. Реєстрове військо
використовувалося також для охорони кордонів Росії, особливо на півдні.
У походах козаки підлягали російському командуванню. А тим часом їх
чисельність продовжувала зменшуватись. За указом Анни Іоановни їх було
скорочено до 20000 чоловік. За військовим фахом козаки були головним
чином піхотинцями, а також артилеристами. А от добірної кінноти, як не
дивно, у них не було. Це одна з причин, яка штовхала Україну на
військове співробітництво з кримським ханом.

Одночасно відбуваються зміни в організаційній структурі українського
війська, що негативно позначилося на його самобутності та в решті решт
призвело до влиття у російську армію. Початок цього процесу був
покладений у 1723 p., коли козацькі полки, як військові одиниці, були
виведені з підпорядкування Голіцина — головнокомандувача нерегулярними
силами Росії, а полковники слобідських полків ще у 1718 p. були
підпорядковані російському воєводі, призначеному командувати
слобідсько-українською дивізією. Тоді ж Їм було надано звання
прем’єр-майорів російської армії. У 1733 p. козацький полковник був
зрівняний у правах із генерал-майором за Табелем про ранги.

Згодом царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за
призначенням, а саме на важких фізичних роботах (прокладенні доріг,
будівицтві мостів, фортець, ритті каналів). Це виснажувало козаків,
викликало епідемії, призводило до масової загибелі людей. Один з таких
походів (на Ладогу) відбувся у 1721 p. В ньому брали участь 12 тис.
козаків (за іншими відомостями — 15 тис.). 1 хоча це був не військовий
захід, його очолювали наказний гетьман Полуботок і генерал-хорунжий
Кулик. В цьому поході від знесиленої праці, голоду, холоду загинуло від
третини до половини його учасників.

Коли в Україні розпочалося дислокування частин російської армії (драгун
та гренадерів), в них стали зараховувати козаків, що створило реальну
загрозу існуванню полків. Серед козаків спалахнуло різке незадоволення,
внаслідок чого полки було відновлено, але не надовго.

У 1765 p. Катерина II оголосила, що козацьке військо, як особливий вид
збройних сил, є непотрібним. Пропонувалося усі полки розформувати, а
козакам вступати до гусарів. Після цього усі слобідські полки було
перетворено на регулярні гусарські полки, а тих, хто в них служив,
називали пікінерами. До пікінерів перевели козаків Миргородського та
Полтавського полків. У 1783 p. пікінер-ські частини було теж
розформовано.

В тому ж році за указом воєнної колегії 10 полків, які ще стояли на
Лівобережжі, було перетворено у регулярні полки кавалерії. Вони стали
називатися карабінерськими. Полковники цих реформованих частин одержали
табельні чини. Рядових козаків було зрівняно з державними селянами і
зобов’язано виконувати їх повинності. Перший рекрутський набір серед
лівобережних козаків, був проведений у 1797 p.

1/4

??????\? Військове формування запорожців складало автономний підрозділ у
збройних силах Росії. На відміну від реєстрових козаків це військо
називалося «військо низове запоро-жське» а пізніше «войско ее
императорського величества запорожское низовое». Царський уряд
перешкоджав встановленню будь-яких зв’язків між реєстровими козаками та
запорожцями. У мирний час запорожці несли службу по охороні кордонів.

Вклад запорізького війська у військову славу Росії був досить значний.
Цього не могла не визнати Катерина II. У 1770 p. вона подякувала усім
запорожцям за доблесть у російсько-турецькій війні, а кошового
Калнишевського нагородила орденом Андрія Первозванного. У 1773 p. йому
було надано чин генерал-майора російської служби.

Церква. З 1721 p. Синод як виший орган церковного управління, заснований
замість скасованого патріаршества, почав призначати усіх вищих ієрархів
України. У складі Синоду було багато українців. З 1728 р. в Україні, як
і в Росії, проводиться політика обмеження прав церкви. Так, гетьман
заборонив передавати церквам землі світських феодалів (у зв’язку з
обмеженням церковної земельної власності). У 1780 р. в Україні було
здійснено секуляризацію земель, що належали церкві.

Органи Росії для управління Україною. Із скасуванням системи приказів
повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних
справ. У 1722 p. управління Малоросією було передано сенату, що означало
відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб’єктом. Згодом
Україна двічі поверталася під владу колегії іноземних справ — у
1727—1734 pp. та 1750— 1764 pp., але це вже не впливало на позицію
Росії, на її ставлення до України.

Положення договору 1654 р. про невтручання Росії у внутрішнє управління
України було відкинуто. Україна невпинно перетворюється у невід’ємну
частину Російської держави.

29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський маніфест про заснування
Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові резиденції гетьмана.
Колегія складалася з шести штаб-офіцерів — представників полків царської
армії, які дислокувалися в Україні. її президентом став бригадир
(генерал) Вільямінов.

Створення колегії офіційно було мотивовано необхідністю навести порядок
в судах і адміністрації України. У дійсності ж колегія, як відверто
заявив її президент, мала наказ Петра І знищити усі «давнини» України «й
поступать по-новому», тобто включити Україну до російської системи
управління. Тому, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції,
у яку оскаржувалися усі без винятку рішення судів та адміністративних
установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману
залишили лише примарне право давати колегії поради. Гетьман і генеральна
старшина мали діяти лише через Вільямінова, їм зокрема, було заборонено
розсилати універсали. Полуботка було обвинувачено насамперед в тому, що
він не погоджував свої дії з колегією. Його прохання про встановлення в
Україні гетьманського правління та скасування Малоросійської колегії
було розцінено як сепаратизм. У 1723 p. колегія дістала право видавати
накази, адресовані полковникам, без згоди гетьмана.

Колегія пильно доглядала за усіма грошовими та натуральними зборами, що
надходили в її розпорядження (раніше Україна прямо не вносила прибутків
у російську державну скарбницю, за винятком «консистентских дачек»).
Внаслідок цього, за часів діяльності Малоросійської колегії грошові та
хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.

Колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти
українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише
підготувати вибори нового гетьмана, охоронити народ від утисків з боку
шляхти та старшини і закликала маси подавати їй скарги на старшину та
інших кривдників. Народ деякий час вірив у «добрі» наміри колегії. Вона
ж, користуючись цим, посилювала гноблення населення.

У 1727 p. Верховна таємна рада, побоюючись антиросійського вибуху в
Україні, скасувала нові податки, які були введені колегією, та обмежила
її владні повноваження. За нею був збережений лише статус апеляційної
інстанції. Внаслідок того, що колегія, як орган управління Україною
припинила своє існування, Україну було підпорядковано колегії іноземних
справ.

Правління гетьманського уряду (1734—1750 pp.). В 1734 p. помер гетьман
Д.Апостол. Царський уряд скористався цією сумною для українців подією,
щоб остаточно перебрати владу в Україні. Для цього він замість посади
гетьмана створив Правління гетьманського уряду. Воно складалося з шести
осіб. Троє з них були росіяни, троє — українці. Формально всі вони були
рівноправними. Правління було підпорядковане поновленій Малоросійській
колегії, проте царський уряд не користувався цією назвою, пам’ятуючи
сумну спадщину, яку залишила по себе перша Малоросійська колегія. Одним
із завдань Правління було скомпрометувати гетьманську владу,
обвинуватити її у надмірних податках та інших тягарях (які у дійсності
поклав на українців царат). Правління мало також запобігати
різноманітним зв’язкам населення Гетьманщини з правобережними
українцями, а також з поляками та білорусами. Воно виступило й проти
самоврядування українських міст. У 1737 р. за його наказом були
конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури,
щоб у подальшому відібрати ці права назавжди.

Правління діяло жорсткими, брутальними засобами і, природно, викликало
ненавість до себе з боку українців. Воно існувало до 1750 p., коли
імператриця Єлісавета погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим
гетьманом став К.Розумовський.

Друга Малоросійське колегія (1764—1786 pp.). У 1764 p., коли було
ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було доручено колегії,
яка одержала офіційну назву — друга Малоросійська колегія, її очолив
президент — граф Петро Румянцев. Його ж було призначено
генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв Україною
одноосібне.

Серед восьми членів в колегії було четверть українців, один з них граф
Олексій Безбородько займав посаду писаря, тобто канце-ляра при
Румянцев!. Він же був головним комендантом козацьких частин в Україні. В
інструкції Румянцеву Катерина II наказала скасувати усі відмінності в
державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими
провінціями, витравити в українцях погляд на себе як на народ. Було
рекомендовано додержувати такого методу управління Україною — розсварити
старшину з народом, і згодом усунути її від влади. Катерина II цинічно
казала, що для ведення малоросійських справ треба мати «лисій хвіст і
вовчий рот». Друга колегія шляхом проведення «рекомендованої» політики
почала провадити її у життя. Почала вона з перепису населення України
(Генерального опису України) з метою вивчення її економічного становища
і збільшення надходжень до царської казни. Колегії належить також
сумнівна честь здійснення указу 1775 p., пов’язаного із ліквідацією
Запорізької Січі.

За правлінням колегії прапори України, гармати, військові печатки,
гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом
позбавлення автономного статусу України у складі Росії. Після введення в
Україні російської системи органів влади та управління необхідність в
колегії відпала. У 1786 p. вона припинила свою діяльність.

Збройні сили Росії в Україні. Після втечі Мазепи уряд Росії знов вводить
свої війська в Україну, незважаючи на умови попередніх договорів. В
Україну було введено 10 драгунських та 6 гренадерських полків. Вони
утримувалися за рахунок місцевого населення. Для цього був встановлений
спеціальний збір — «кон-систентские дачки» (солдати російських полків
звалися консистен-тами). За часів війни з Туреччиною (1730—1739) майже
вся російська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало
українському народові велику матеріальну шкоду. До того ж перебування
російських військ було важким політичним пресом, превентивним заходом
придушення прагнення України до волі.

Розгром Старої Січі. Царський уряд ставився до Запорізької Січі з
упередженням і підозрою. Проте військовий потенціал запорожців, їх роль
в охороні кордонів змушувала Росію деякий час миритися з існуванням
Січі. Крім того, Росія використовувала її як противагу Гетьманщині. Хоча
Запорізька Січ була підпорядкована безпосередньо російській
адміністрації, вона залишалася центром притягання усіх пригноблених і
волелюбців. Січ підтримувала міцні зв’язки з іншими регіонами України —
Гетьманщиною, Слобожанщиною. Перший нищівний удар завдав Січі Петро І,
коли кошовий отаман Кость Гордієнко із своїми прибічниками перейшов до
Мазепи. У 1709 p. Січ було зруйновано. Запорожці, які втекли від помсти
царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона,
біля гирла Дніпра, так звану, Олешків-ську Січ. Тут вони існували у
тяжких умовах, у повній ізоляції від України.

Нова Січ. В 1734 p. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана
Апостола дозволила запорожцям, які втекли від переслідувань Петра І,
повернутися і заснувати Нову Січ на річці Базавлук (Підпільна) поблизу
Нікополя. Вона розташовувалася за декілька кілометрів від Старої Січі.
Повернення було скріплене договором між запорожцями царським урядом.
Його було укладено в 1734 р. у Лубнах за зразком гетьманських статей.
Усіх запорожців було амністовано. Січі поверталися землі, якими вона
володіла до 1709 p., підтверджувалося її автономне становище, право
козаків жити за своїми традиціями. Росія зобов’язувалася щороку
виплачувати запорожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та
сторожової служби. Спочатку Нова Січ перебувала у підпорядкуванні
Київського генерал-губернатора (він же — головнокомандувач російськими
військами, розташованими в Україні). У 1750 p. її було передано у
безпосереднє підпорядкування гетьману. Це було зроблено з досить
прозорої причини: Єлисавета прихильно ставилася до свого свояка гетьмана
К.Розумовського та прагнула піднести престиж його посадового та
суспільного становища. Проте Січ не вийшла з підпорядкування київського
генерал-губернатора.

Росія зробила спробу використати запорожців у боротьбі проти гайдамаків,
але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і
допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін
Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини
Максим Залізняк був запорожцем. Ховаючись від переслідувань, гайдамаки
тікали на Січ. Відомими є наміри О. Пугачева перетягнути запорожців на
свій бік. Отже, волелюбний дух Запорізької Січі не був зламаний.

Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їх демократичних порядків,
які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки.
З серпня 1775 p. Катериною II був виданий маніфест. У ньому із цинічною
відвертістю цариця пояснювала мотиви ліквідації Запорізької Січі, котра
«не имеет права на существование из-за несамовитого управления
злодейских умыслов. Она есть политическою потворою». На Запоріжжя
вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом — угорцем
Текелі. Вони трощили все навкруги, щоб виключити будь-яку можливість для
нормального існування людей. Одним з найбільш енергійних ліквідаторів
Січі був Г.Потьомкін (у 1772 p., свого часу прийнятий до запорізького
товариства, де він одержав ім’я Грицька Нечеси).

Каратель Текелі оманою захопив у полон усіх запорізьких старшин, частину
з яких було відправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро
Калнишевський (Калниш) Багато років він провів у кам’яному мішку в
Соловках, а потім постригся у ченці. Калнишевський помер у 1803 p., коли
йому сповнилося 112 років.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи
записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 p. назва
«запорожский казак» заборонялася. Територію Січі було приєднано до
Новоросійської губернії.

Задунайська Січ. У 1775 p. п’ять тисяч запорізьких козаків втекли за
Дунай. Вони прийняли турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували
Задунайську Січ за зразком Запорізької, її доля була тяжкою. Вона не
тільки потерпала від Туреччини, яка не визнавала її автономії, а й
примушувала разом із нею воювати проти єдиновірців — своїх братів —
запорожців, усіх українців, росіян.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам
Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готувався до чергової війни з
Туреччиною. У 1784 p. він утворив із запорожців, які вціліли після
каральної експедиції Текелі, Бузьке козацьке військо. Воно було
розселене між Бугом і Дністром. У 1791 p. його перейменували на «войско
верных черноморских казаков», яке очолив Потьомкін — «великий гетман».
Після »юго смерті у 1792 p. військо було переведено на Кубань, на землі
між азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації
чорноморських козаків. Вони жили родинами по селах-станицях, вели
індивідуальне господарство.

Судові органи. Значна частина справ розглядалася генеральним суддею і
судовим писарем. У 1727 р. до складу суду було введено три російських і
три українських чиновники. Гетьман став президентом суду. Кандидатури
членів суду затверджувалися царем.

Гетьманським універсалом від 17 листопада 1760 p. Генеральний військовий
суд було реформовано. До його складу увійшли 12 чоловік: два генеральних
судді та десять депутатів від полків. Усі вони обиралися козацькою
старшиною. У 1767 p. депутатів змінили постійні члени суду.

Спочатку Генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції в
справах особливої важливості. З часом він перетворився на вищу
апеляційну інстанцію, що було закріплено універсалом гетьмана
К.Розумовського. Як вища інстанція, суд видавав інструкції нижчестоящим
судам, направляв до них своїх представників для участі в судовому
розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації
Гетьманщини. Він припинив своє існування лише в 1786 p.

Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони діяли аж до 1763
p. і за своїм складом не відрізнялися від складу відповідних полкових
канцелярій. Головував в суді полковник, в засіданні брав участь полковий
суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (перш за все про вбивства) та
цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчестоящих
судів, а під час військових походів — функціонували як військово-польові
суди.

На території сотні діяли сотенні суди. За своїм складом і діяльністю
вони були схожі із сотенним правлінням. Спочатку сотенні суди діяли
разом з ратушними судами і називалися «судом нашим и всей громады
посполитой», «уряд сотенный». Починаючи з середини XVIII ст., до складу
сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, а також сотенний
осавул та хорунжий. У 1730 р. за інструкцією гетьмана Д.Апостола
сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду.
Поступово компотенція сотенних судів звужувалася і була зведена до
мінімуму. За ними залишилося право «между рядовыми казаками, в самых
маловажных жалобах и спорах словесную расправу чинить». Сотенні суди
було скасовано у 1763 p.

Існували також сільські суди, загальні для козаків і селян. До їх складу
входили війт та декілька козаків і селян, але справи останніх
розглядалися окремо. Інструкція Д.Апостола від 1 червня 1730 p.
приписувала, що в селах, підлеглих сотенній адміністрації, судить атаман
чи війт з двома-трьома товаришами. У державних маєтках, якщо скарга
подавалася на козака селянином, суд здійснювався отаманом із «знатним
товариством». Якщо ж козак поскаржився на мужика, то їх судив староста
чи війт.

Гетьман Апостол здійснив деяке розмежування міських судів від полкових
та сотенних. У 1763 p. суди магістратів було вилучено з
підпорядкованості полковим канцеляріям. В той же час земські суди,
введені наприкінці 1763 p., могли розглядати справи міщан. До складу
міських судів входили війти, бурмістри, райці та лавники.

Крім названих судових органів, у зазначений період судові функції в
Україні здійснювали: цехові, мирові, третейські, а також ярмаркові суди.

В середині XVIII ст. в Україні назріла необхідність у судовій реформі,
мета якої полягала у забезпеченні соціально-економічних вимог старшини
та шляхти, що прагнули зрівнятися у правах з російським дворянством.
Судова реформа за їх задумом мала зрівняти у підсудності усі прошарки
панівного класу, обмежити компетенцію Генерального військового суду як
першої інстанції для вищої старшини, розмежувати розгляд цивільних та
кримінальних справ і, нарешті, спростити судову систему. З’їзд козацької
старшини у Глухові постановив підтримати цю реформу.

Після її проведення склалася нова система загальних судів — земські,
міські, підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною
інстанцією для новоутворених судів.

Земські суди було створено в усіх повітах Лівобережної України. До їх
складу входили земський суддя, підсудок, писар. Усі вони були з числа
козацької старшини. З 1768 p. заборонялося обирати до складу земського
суду рядових козаків. Члени земського суду, вступаючи на посаду,
присягали (давали «клятвенное обещание»). Земські суди розглядали спори
про право на власність, на спадщину. їх було ліквідовано у 1831 p.

Міські суди — фактично були тими ж полковими судами, які діяли в усіх
полкових містах. Міський суд складався з полковника, міського судді,
декількох полкових старшин (не більше трьох), судового писаря. До
компетенції судів входили виключно кримінальні справи про вбивство,
зґвалтування, крадіжку, хабарництво, розбій та ін. Важливі кримінальні
справи, що стосувалися інтересів імперії, передавалися на розгляд у
Преображенський приказ, Таємну канцелярію, пізніше у Вишу таємну раду і
Таємну експедицію. Міські суди діяли до 1782 p.

Підкоморські суди створювалися по усіх повітах. Склад суду — підкоморій
та комірник. Підкоморій обирався. Його кандидатуру визначав гетьман. За
своїм становищем підкоморій вважався першим після полковника. Він
добирав собі помічника — комірника. Обидві посади були довічними.
Підкоморій розглядав земельні спори. Апеляційною інстанцією для
підкоморського суду був Генеральний військовий суд. Підкоморський суд
діяв до 1840 p.

На Запорізькій Січі суд традиційно не був відділений від кошової і
паланкової адміністрації. Функції судових органів здійснювала козацька
старшина під головуванням кошового атамана за участю військового судді
як особи, компетентної у праві. Суддя був другою особою після отамана у
Коші. Щодо організації і діяльності суд керувався виключно нормами
звичаєвого права. Запорізькі козаки підлягали юрисдикції тільки
козацького суду («где трое Козаков, там судят одного»).

У Правобережній Україні існувала судова система Речі Посполитої. Вищим
становим (апеляційним) судом був коронний трибунал. З 1764 p. судовими
справами України займався Люблінський трибунал. Шляхетськими судами
першої інстанції були: земський суд, міський суд, підкоморський суд (по
земельних спорах). У містах діяв міський (лавний) суд, у селах —
сільські та доменіальні (замкові, вотчинні) суди.

В Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській
губерніях з кінця XVIII ст. діяла судова система Росії, яку було введено
у 1775 p.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *