Австро-угорська система права та її дія на території Західної України (реферат)

Реферат

на тему:

“Австро-угорська система права

та її дія на території Західної України”

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення в
соціально-економічному розвитку західноукраїнських земель. Домінуючими
тут поступово ставали капіталістичні відносини. Розвиток капіталізму був
насамперед пов’язаний з реформою 1848 p., внаслідок якої в Галичині та
Буковині було скасовано феодальні повинності селян. Поміщики за втрачену
феодальну ренту одержали викуп, який селяни сплачували додатково до
прямих податків.

В Закарпатті скасування кріпосного права здійснювалося за законом
угорського сейму від 18 березня 1848 p., доповненим законодавчими актами
1853, 1868 та 1871 pp.

У 1867 р. угодою між австрійським урядом і угорськими магнатами
багатонаціональна абсолютистська Австрійська імперія перетворилася в
дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона складалася з
двох частин: Угорщини із Закарпаттям, Трансильванією та
Хорвато-Словенією, а також Австрії з Буковиною, Галичиною, Далмацією,
Істрією, Країною, Моравією, Сілезією, Трієстом та Чехією. Колоніальна
політика, яка проводилася австро-угорським урядом, гальмувала
економічний розвиток західноукраїнських земель. Залишаючись ринком для
виробів іноземної промисловості, ці землі були водночас джерелом цінної
промислової та сільськогосподарської сировини. Фабрично-заводська
промисловість тут розвивалася дуже повільно і була представлена головним
чином дрібними підприємствами, які складали 96,5%. Разом з тим
буржуазно-капіталістичні відносини все ж прокладали собі шлях.

На становищі промисловості відбивався колоніальний характер економіки
західноукраїнських земель. Їх відсталість підтримувалася урядом та
іноземними капіталістами. Внаслідок цього ряд галузей промисловості, в
першу чергу обробної — цукрової, текстильної, шкіряної, паперової та
ін., не витримуючи конкуренції більш дешевих товарів підприємств
розвинутих західних провінцій Австро-Угорщини, занепадали. Так,
наприкінці XIX ст. у Східній Галичині не залишилося жодного цукрового
заводу.

В промисловості Західної України переважали іноземні капіталовкладення —
австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі,
бельгійські. Створивши монополістичні об’єднання, іноземні капіталісти
оволоділи основними галузями промисловості іахідноукраїнських земель,
перш за все нафтовою та озокеритовою; по-хижацьки експлуатували природні
багатства, вижимали з робітників усі соки з метою одержання
надприбутків.

З розвитком капіталізму відбувалося формування нових класів —
пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними
селянами, ремісниками, кустарями. Велика кількість вільнонайманих
робітників була зайнята в сільському господарстві. Пролетаріат Західної
України був багатонаціональним: тут працювали українці, поляки, угорці,
молдавани, словаки, німці, євреї та представники інших національностей.

Робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного та національного
гноблення. Незважаючи на австрійський закон 1885 p. про 11-годинний
робочий день, в Західній Україні він складав 12 годин і більше.
Західноукраїнські робітники одержували найнижчу в Австро-Угорщині
заробітну плату. Охорони праці практично не існувало. Хоча австрійська
конституція 1867 p. офіційно проголосила національну рівноправність в
школах, державних установах та судах, у дійсності панівне становище,
поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали
польські шляхтичі, в Північній Буковині — румунські бояри, в Закарпатті
— угорські феодали та капіталісти.

Західноукраїнські землі були аграрним краєм. Сільським господарством тут
займалося 94% населення. Більша частина рілля, лісів та пасовищ належала
поміщикам, заможним селянам, католицькій та уніатській церкві.
Зберігалося велике поміщицьке та церковне землеволодіння. Поміщикам
належало понад 40% усіх земель. Графи Потоцькі, наприклад, мали 60 тис.
га, граф Шенборн — 203 тис. га. Аналіз процесу класового розшарування
селянства повністю спростовує твердження про те, що західноукраїнське
селянство становило однорідну масу, яку експлуатували поміщики.

Селянське господарство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно
малоземельним, внаслідок чого більшість трудящих селян була змушена йти
в кабалу до експлуататорів, В цілому господарств, які мали наділи до 5
га, в Галичині нараховувалося 80%, в Буковині — 85%, в Закарпатті — 73%.
Поряд із капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнському
селі значне місце займали відробки та інші пережитки кріпосництва.
Наприкінці XIX ст. половина селян не могла жити за рахунок свого наділу.

Винятково тяжке економічне становище трудящих західноукраїнських земель,
зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої
промисловості, призвело до надлишків робочих рук і спричинило масову
еміграцію. Гнані злиднями і голодом, малоземельні та безземельні селяни
і робітники залишали рідні місця і в пошуках роботи виїжджали до
Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де на них нерідко
чекали ще більш тяжкі випробування. Характерно, що австрійські власті
всіляко перешкоджали їх еміграції до Росії.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням національним.
Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. Так, у
Галичині під впливом польської шляхти в школах було запроваджено
польську мову замість української. Полонізація так широко охоплювала
населення, що навіть духовенство, яке прагнуло зберегти українську
культуру, в спілкуванні між собою вживало польську мову. За даними 1900
р. читати і писати по-українськи в Західній Україні могли тільки 7%
чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду були спрямовані на
те, щоб тримати трудящих Галичини, Буковини і Закарпаття у темноті і
безправ’ї. Реакційна політика полонізації, румунізації і мадяризації
західноукраїнського населення усувала найменші можливості для розвитку
української культури.

У другій половині XIX ст. пануючим класом на західноукраїнських землях
залишалися поміщики, проте розвиток капіталізму призвів до посилення
ролі буржуазії. Поряд з іноземними капіталістами в Галичині, Буковині і
Закарпатті виникла і українська буржуазія, хоча її питома вага була
порівняно невеликою. Серед неї особливе місце займали представники
українського чиновництва Але найбільш чисельною та сильною в
економічному плані групою української буржуазії було куркульство.

Починаючи з 70-х pp., в Галичині, Буковині і Закарпатті посилився
робітничий рух. Українські народні маси разом з польськими, румунськими
та угорськими робітниками і селянами виступали проти гноблення
австрійської бюрократії, польської шляхти. румунських бояр, угорських
магнатів, а також українських поміщиків і буржуазії.

У цей період на західноукраїнських землях посилився процес диференціації
селянства, що сприяло дальшому розвитку капіталістичних відносин на
селі. Трудове селянство перебувало у безпросвітних злиднях, а сільське
господарство внаслідок хижацького господарювання великих землевласників
з року в рік деградувало.

З метою організації та об’єднання дрібного селянства І.Франко і М.
Павлик у 1890 p. створили Українську радикальну партію, яка поширила
свою діяльність на Буковину і частково на Закарпаття. Найважливішими
вимогами її програми були ліквідація феодальних привілей і надання
політичних свобод.

Державний лад Австрії забезпечував панівне становище німців, які
спроміглися залучити на свій бік представників експлуататорських класів
інших національностей. В Галичині, що була заселена значною мірою
українцями, політичні, економічні та культурні привілеї було надано
польським поміщикам і буржуазії. Австрійський уряд шукав підтримки у
польських поміщиків ще й тому, що населення Східної Галичини, яке
симпатизувало народу Росії, розглядалося в політичному аспекті як
ненадійне.

У 1849 p. замість губернського управління в Галичині було створено
намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, яке
очолював крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і
губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався
деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були
єдиноначальними особами і підпорядковувались лише вищестоящим властям.

Акти центральних органів державної влади та управління і власні рішення
галичанське намісництво проводило через безліч різних установ,
насамперед через управління жандармерії — політичну поліцію. Поряд із
намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи,
підлеглі наміснику, — у особі повітових старост. Вони призначалися з
представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ.

Повітові старости були наділені широкими повноваженнями, в їх
розпорядженні перебувала жандармерія, а в разі потреби вони могли
використовувати й військові частини, розташовані на території повіту.
Одне із головних завдань повітових старост полягало в запобіганні
будь-якому руху, спрямованому проти австрійського володарювання і
панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції в міських та
сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам
бургомістри і війти.

Закарпаття в складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край.
Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). На початку XX
ст. закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської,
Бережанської, Угочанської та Мармароської. Влада в жупах належала
наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий
апарат, здійснювали нагляд за населенням, збирали податки та інші
платежі. В жупах час від часу скликалися дворянські збори. В комітетах
керівну роль відігравали начальники місцевих управлінь, підлеглі тільки
жупному начальству.

Самостійними адміністративними одиницями були села, автономія яких
здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими
органами котрих були сільські управління, очолювані старостами. Сільське
управління підпорядковувалося безпосередньо начальнику комітатського
управління, який мав широкі повноваження.

В Галичині і Буковині поряд з урядовими органами існували також установи
крайового та місцевого самоврядування. Антидемо-кратичність австрійської
моделі виявлялася у розчленуванні завдань і функцій урядового управління
і самоврядування. У 1861 p. австрійський імператор Франц-Йосип І для
посилення впливу на Галичину і Буковину створив відповідні крайові
сейми. Безпосереднє керівництво сеймом та головування на його засіданнях
було передано найважливішому урядовцю — крайовому маршалку або його
заступнику, які призначалися імператором. Пост маршалка галича-нського
сейму посідав один з представників польських магнатів, його заступником
був, звичайно, львівський уніатський митрополит. Відповідно буковинський
сейм очолювався одним з румунських магнатів, а заступником призначався
буковинський православний митрополит. Уся діяльність сейму
підпорядковувалася центральній владі. Отже, він був частиною
колоніального апарату Австро-Угорщини.

В галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за
управлінням господарством органами повітів, міст та сіл, рішення яких у
багатьох випадках вимагали затвердження сейму. Безпосередній нагляд за
повітовими, міськими та сільськими органами самоврядування здійснював
крайовий комітет, який був виконавчим та розпорядчим органом сейму.

У 1862 p. було видано державний закон про місцеве самоврядування. На
його підставі у 1866 p. було прийнято галичанський крайовий закон про
громади. Згідно з цим актом створювалися повітові громади (гмини), які
територіальне збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової
громади виступали повітова рада як керівний і повітовий комітат, і як
виконавчий орган. Головою повітового комітату, звичайно, був повітовий
староста (на свою посаду він заступав тільки після затвердження
імператором). Повітові органи самоврядування перебували під повним
контролем органів урядової адміністрації.

Реформа міського самоврядування посилила роль буржуазних елементів в
політичному житті міста. 14 жовтня 1870 p. було видано окремий статут
для міста Львова, який діяв до 1933 р. В Австрії аналогічні статути було
надано 33 містам, в тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з статутами
міську владу здійснювали міська рада і магістрат. Львівська та
Чернівецька міські ради та їх магістрати, як і всі інші установи
Австро-У горської монархії, виключали можливість участі в їх роботі
представників трудового населення міста.

Зміни в системі державного апарату торкнулися і органів суду. Згідно з
новим законодавством верховна судова влада, тобто право помилування,
пом’якшення покарання та звільнення від судового переслідування,
належала монарху, причому всі суди повинні були діяти від його імені. Це
зумовлювалося прагненням скасувати вотчинний суд, який діяв іменем
окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди, перетворити усі
суди на державні і, отже, зміцнити державну владу і домінуючу роль
пануючого класу в цілому.

Крім загальних судів, в Австрії, Галичині та Буковині існували
спеціальні суди (військові, промислові, торгові та ін.), що було
відступом від буржуазно-демократичного принципу рівності перед законом.
Усі суди вважалися незалежними, вони повинні були приймати тільки
об’єктивні і справедливі рішення. Проте це було лише благим побажанням.

Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося
покарання не нижче п’яти років тюремного ув’язнення, в приокружних
(крайових) судах створювалися суди присяжних, а для вирішення дрібних
цивільних справ — мирові суди. Присяжними засідателями і мировими
суддями (на західноукраїнських землях вони іменувалися мужами довір’я)
могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та
освітнього цензів.

Під час проведення буржуазних реформ в галузі судочинства було засновано
державну прокуратуру. Вона створювалася для здійснення нагляду за
законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі в
розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством та місцями
ув’язнення. На чолі прокуратури стояв генеральний прокурор при
верховному судовому та касаційному трибуналі, який підпорядковувався в
своїй діяльності безпосередньо міністру юстиції. При вищих крайових
судах було запропоновано заснувати посади старшого прокурора, а при
окружних судах — державного прокурора.

У зв’язку з пожвавленням внутрішньої та зовнішньої торгівлі було
розроблено торговий кодекс, який було введено в дію з 1 липня 1863 p.

Питання процесуального права регулювали закон про компетенцію суду 1852
p. та закон про судочинство по безспірних справах 1854 p. Останній за
своїм змістом та обсягом фактично являв собою кодекс, який регулював
питання спадкоємства і опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс було
затверджено в 1895 p.

У 1855 p. кримінальний кодекс 1852 р, було доповнено військовим
кримінальним кодексом, який посилював відповідальність
військовослужбовців за державні злочини, а також рядом інших законів. На
законодавство Австро-Угорщини наклав відбиток дуалістичний характер цієї
держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, в тому числі
в Галичині та Буковині. В Угорщині 1879 р. було прийнято кримінальний
кодекс, який поширював свою чинність й на територію Закарпаття. До його
прийняття тут тимчасово застосовувався кодекс 1852 р. Цивільне право в
Угорщині не було кодифіковано, з 1852 р. на її територію було поширено
чинність австрійського цивільного кодексу 1811 p.

Аналіз суспільно-політичного устрою і права України у другій половині
XIX ст., період утвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що
державний устрій і право в Україні багато в чому визначалися загальними
для усієї Росії буржуазними реформами. Поступово формувалася заснована
на приватній власності соціальна структура; нові елементи, в дусі часу,
з’явилися в державному механізмі, посилювалися буржуазні тенденції в
розвитку права. Проте державно-правова надбудова в цілому зберегла ряд
феодальних пережитків. Царський уряд беззастережно ігнорував прагнення
українського народу до національного відродження і самовизначення, що
повною мірою відбилося на державному устрої і праві України.

Західна частина України в цей період перебувала під владою
Австро-Угорської монархії.

Використана література:

Історія держави і права України. – В 2-х частинах. – К., 2000.

Субтельний О. Історія України. – К., 1998.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *