Структура мови

17

Реферат на тему

Структура мови

ПЛАН

1. Системний характер мови

2. Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними
одиницями

3. Основні й проміжні рівні мови

4. Теорія ізоморфізму й ієрархії рівнів мови

5. Своєрідність системності мови. Співвідношення системних і несистемних
явищ у мові. Система і норма

Використана література

Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем,
конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою
внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в
науку вченими Празької лінгвістичної школи. Згодом воно отримало
своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв’язки і відношення всередині
мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознавстві в термін
структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як
синонім терміна система мови, хоча більшість мовознавців ці терміни
диференціюють.

1. Системний характер мови

Уведення поняття системи щодо мови пов’язують з іменем Ф. де Соссюра,
хоча пріоритет у цьому належить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль
в обґрунтуванні системного підходу до мови відіграли праці українського
мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі
частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в
їх синхронічному зв’язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр
заперечував її системність.

Поняття системи мови базується на взаємозалежності її елементів.
Системні відношення не є чимось зовнішнім для окремих компонентів
системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику.
Нерідко відмінність системних відношень є єдиною основою розрізнення й
самих елементів. Пор.: англ. love, love’s, loves, loves’ і love, loves,
loved, loving, де в другому випадку (ряді) love — дієслово зі значенням
«любити», а в першому випадку (ряді) love — іменник зі значенням
«любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у
першому випадку love — член іменникової парадигми, у другому —
дієслівної). На основі принципу системності мови базується й таке
граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою,
воді, води, водф, водам, води, водами, водах). Відсутність закінчення в
родовому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках
набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення
виражаються закінченнями (флексіями), то в даному разі наявна нульова
флексія.

Положення про системний характер мови застосовується в сучасній
лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних
одиниць. Наприклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати
ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти
ізольовані фонеми однієї мови з ізольованими фонемами іншої мови,
незважаючи на їх позірну подібність. Фонему можна визначити лише
стосовно певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему
протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон,
наше твердження, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова
подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівнозначне твердженню, що
цей капелюх, сукня, пара туфель однакові, якщо вони всі позначені одним
розміром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у
фонологічній системі певної мови.

Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості
мовних одиниць. Системоутворювальні властивості формують системні
зв’язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входження в систему.
Системонабуті — це ті властивості, якими система і системні відношення
наділяють об’єкт (одиницю, елемент) і яких цей об’єкт не має поза
системою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і
системонабутих властивостей скористаємося з прикладу, наведеного Т. П.
Ломтєвим. Якщо сім’ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім’ї
як елементи цієї системи, то можна констатувати таке: для того щоб сім’я
могла утворитися, необхідно, щоб дві особи мали властивості бути
чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої статі).
Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і
дружиною. Властивість бути жінкою і бути чоловіком (особами різної
статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними
стосунками, але реалізується в них. Властивості бути чоловіком і
дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими
елементами відношенням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елементи
як члени даної системи. Такі властивості називаються системонабутими,
або структурно зумовленими.

Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, форми співаю, співаєш,
співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм
дієслова теперішнього часу однини. Форма співала у виразах я співала, ти
співала, вона співала є системонабутою, вона репрезентує то першу, то
другу, то третю особу однини в минулому часі. Якщо речення Пісня
виконується дітьми розглядати як систему, то системоутворювальними є
властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути
підметом, присудком чи додатком (певним членом речення).

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов’язані в одне ціле:
зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так,
зокрема, фонетичний закон відкритого складу, який діяв ще в слов’янській
мові доісторичного періоду, призвів до інтеграції відмін іменників з
основами на 6 і й (rabds —> рабъ; sunus —> сынъ), оскільки відпав
приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [ъ] і названі форми
перестали розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію
парадигм цих іменників.

Унаслідок того, що окремі англійські слова у період скандинавського
завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової
форми деяких спільних за походженням слів: scirt «спідниця» і ст. англ.
shirt «сорочка», egg «яйце» і edge <— ecg «край»; tradition (лат. traditio) «традиція» і treason (ст. фр. traison <— лат. traditio) «зрада». Те ж спостерігаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і Knabe «хлопець». Стимулювання в англійській мові аналітичних тенденцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення виявилися нездатними виражати з достатньою чіткістю гра- матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумовив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію систем: Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють первинні і вторинні матеріальні системи. Первинні матеріальні системи — це системи, елементи яких значеннєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елементи мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки завдяки приписаним їм властивостям, називаються вторинними матеріальними системами. Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти систему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матеріальних ідеальні системи завжди виникають тільки завдяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують поза якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжуються нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріплюється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її носієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось. Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскільки вона поповнюється новими елементами, що забезпечує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку народу — носія мови. Мова не існує ізольовано від суспільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологічних, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забувати, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українська мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до маловідкритих, то лексико-семантична система є найбільш відкритою (щодня мова поповнюється новими словами, а також час від часу втрачає застарілі функціонально непридатні слова). З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність, яка виражається в постійній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної системи виявляється її потенційність, яка полягає не тільки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона перестала б задовольняти суспільство, не могла б виразити нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здатність до саморегулювання. Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру. Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою. 2. Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні. Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови. Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в граматиці — між відмінковими формами слів, формами дієвідмінювання, між різними типами речень тощо; в лекси-ко-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигматичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вертикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо). Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися. Синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цстп. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів: -тель -ар -ач -(ль)ник -ій учити + — — — — лікувати — + — — — ткати — — + — — уболівати — — — + — водити — — — — + У синтаксисі кожної мови також існують певні синтагматичні особливості. Зокрема, в латинській та багатьох романських і германських мовах існує зворот accusativus cum infinitivo (див. нім.: Ich sah ihn durch die Strafe gehen, що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов'янські мови. Пор. ще північноросійські звороти на зразок вода пить, трава косить тощо. У лексиці синтагматичні відношення також виявляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з одиничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі), скалити (зуби), вудити (рибу), рос. закадычный (друг), убористый (почерк), подножный (корм), трескучий (мороз), испустить (дух), грецкий (орех), перочинный (нож). Лексична синтагматика також є специфічною для кожної мови. Пор. англ. brown (eyes, boots, hair, horse) і укр. коричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, карий, гнідий, каро-гнідий кінь; англ.: brown bread і укр. чорний хліб. Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення. Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня складності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношення об'єднують одиниці різних ступенів складності. Протиставлення парадигматичних і синтагматичних відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншого, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосується будови мови, її структури. 3. Основні й проміжні рівні мови У науковій літературі немає чіткої диференціації термінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Ко-духов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який запропонував термін система використовувати для позначення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення системних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємозалежність по горизонталі, а структура — це вертикальний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру. В. А. Звегінцев пов'язує поняття структури з діахронічним аспектом: «На відміну від системи, саме утворення якої передбачає статичний стан елементів, що входять до неї, структура — поняття динамічне і ширше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан, а й (це передусім) форми розвитку елементів, взаємопов'язаних у цілісній єдності». Оригінальним є трактування терміна структура Л. Єльмслевом: «Структура — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза-лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає пере-більшість мовознавців, бо структуру мови ні в якому разі не можна звести до «чистих відношень». Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура» О. С. Мельничука. О. С. Мель-ничук термінологічне значення виводить із загальновживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства і структура міністерства, але не можна сказати замість система важелів — структура важелів, замість структура ґрунту — система ґрунту. Під структурою ґрунту тут розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить висновку, що система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура — це склад і внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук 1970: 27]. Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами. Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Вона була підготовлена традиційним виокремленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексикології, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані. Рівні мови — деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтагматичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не можуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки в ієрархічні відношення на зразок «складається з ...» або «входить в ...» (морфема складається з фонем, фонема входить у морфему, ...). Отже, до одного рівня належать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявляється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи: 1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними; 2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень; 3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення. Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція одиниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня. Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лекси-ко-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему). За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Синтаксичний Лексико-семантичний Морфологічний Фонологічний Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одини- ці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний. Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологічного використання фонологічних засобів мови. Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука — ручка, сёла — села, англ. foot — feet, нім. Vogel — Vogel тощо. Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей. Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо). Дехто з мовознавців виділяє ще рівень диферен-ційних ознак, словосполучень, надфразових єдностей, що є необґрунтованим. Як і будь-яка класифікація, наведена тут класифікація рівнів мови є огрублениям реальних мовних фактів. У мові існують більш складні відношення між її підсистемами. У цій схемі рівнів не все враховано, зокрема те, що морфеми поділяються на кореневі, словотвірні і словозмінні, які виконують зовсім різні функції; що над рівнем морфем існує не тільки рівень слів, а й рівень граматичних форм; що речення утворюється не із слів, а з певних словоформ. Отже, враховуючи основні й проміжні рівні, структуру мови можна схематично зобразити так: У мовознавстві є й дещо відмінні від наведених тут погляди на рівневу будову мови (див.: [Березин, Головин 1979: 147—148]). Для різних рівнів ступінь системності не є однаковим, тому говорять про градуальність поняття системності. Ступінь системності рівня залежить від кількості одиниць, що входять до його складу. Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше одиниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий — лек-сико-семантичного. 4. Теорія ізоморфізму й ієрархії рівнів мови Теорію ізоморфізму запропонував польський мовознавець Єжи Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичення методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики. Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму. Так, зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов уважає, що ідея ізоморфізму не пояснює всієї складності мовної структури, а зводить її до найпростіших структур з площинною будовою. Іншу оригінальну теорію щодо структури мови — теорію ієрархії рівнів — сформулював у 1962 р. французький мовознавець Еміль Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Схематично це можна зобразити так: Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває лише в складі слова. Наприклад: закінчення -а має значення «називний відмінок, однина, жіночий рід» тільки в складі слова (рука,рік-а, сестра). Фонему також можна визначити лише як складову частину одиниці вищого рівня — морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням — здатність бути складовою частиною одиниці вищого рівня. Таке розуміння мовної структури, на думку В. І. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу — від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту. 5. Своєрідність системності мови. Співвідношення системних і несистемних явищ у мові. Система і норма Говорячи про мову як відкриту й динамічну систему, слід зазначити, що в ній є і несистемні явища. Приміром, так звані «дефектні» (неповні) парадигми деяких іменників та дієслів (рос. мечта не має форми родового відмінка множини; від рос. победить не утворюється форма І особи однини (*побежу; пор. укр. перемогти — переможу) тощо). Пор. ще відсутність деяких паралельних форм жіночого роду в російських назвах осіб за діяльністю: начальник — начальница певец — певица дворник — ? министр — ? врач — ? Спостерігається також зворотне явище: балерина —? (жартівливе некодифіковане *балерун). Асистемні факти в мові, які, як правило, характерні для мовної периферії, описані в статті Р. О. Будаго-ва «Система й антисистема в науці про мову» [Будагов 1978: 3—17]. Дослідник зазначає: «Будь-яка природна мова, зберігаючи свій системний характер, за своєю природою не зводиться і не може зводитися до суми різних схем, які ніби визначають її суть і особливості її функціонування [...]. Одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні властивості та явища». Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ніколи цього не досягає повністю. Через те вона розвивається і перебуває в стані відносної рівноваги. Отже, причина розвитку мови значною мірою закладена в самій мові. Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене. «Система мови, — пише Е. Косе-ріу, — це система можливостей, вона охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності» [Косериу 1966: 175]. Наприклад, у системі українського словотвору є модель «дієслівна основа + суфікс -тельь, «дієслівна основа + суфікс -ач», «дієслівна основа + суфікс -ник». Моделі дають змогу утворити іменники з певним значенням з трьома суфіксами, однак не всі можливості, що дає система, реалізуються в мові. У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мови, їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють за моделями, наявними в мовній системі (писаю, малюваю тощо). Норма завжди є вужчою від системи. Норма відбирає і закріплює далеко не всі дозволені системою форми. Порушення норм, які визначаються системою мови, носіями мови (тими, для кого ця мова є рідною), не спостерігається, бо це означало б вихід за межі можливостей, наданих системою, тобто вихід за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, а й неможливі в мові). Таких помилок можуть припускатися тільки іноземці (білий стіна, будем посмотреть). Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділянки — типовий зразок динамічної саморегулювальної системи. Використана література 1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 56—72, 185—206, 212—218. 2. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 90—110. 3. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 134—152. 4. Общее языкознание: Внутренняя структура языка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1972. — С. 8—119. 5. Солнцев В. М. Язык как системно-структурное образование. — М., 1977. 6. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвистике. — М., 1966. — Вып. 3. 7. Мельничук А. С. Понятие системы и структуры языка...// Вопр. языкознания. — 1970. — № 1. 8. Мороховський О. М. Про співвідношення понять мовлення — норма — система // Мовознавство. — 1973. — № 1. 9. Гухман М. М. Понятие системы языка в синхронии и диахронии // Вопр. языкознания. — 1962. — № 4. 10. Успенский Б. А. Отношение подсистем в языке и связанные с ними универсалии // Вопр. языкознания. — 1968. — № 6. 11. Будагов Р. А. Система и антисистема в науке о языке // Вопр. языкознания. — 1978. — № 4. 12. Виноградов В. А. Всегда ли система системна? // Система и уровни языка. — М., 1969.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *