Проміжні рівні мови

22

Реферат на тему

Проміжні рівні мови

ПЛАН

1. Морфонологічний проміжний рівень мови

2. Словотвірний проміжний рівень мови

3. Фразеологічний проміжний рівень мови

Використана література

Основні рівні мови — фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і
синтаксичний — не існують ізольовано один від одного. Вони взаємодіють,
унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні — морфонологічний,
словотвірний і фразеологічний.

1. Морфонологічний проміжний рівень мови

Морфонологічний рівень — проміжний між фонологічним і морфологічним.
Особливістю проміжних рівнів є те, що мовна одиниця одного рівня
функціонує в іншому рівні. У цьому разі фонологічна одиниця (фонема)
виконує допоміжну морфологічну функцію у складі морфеми, тобто йдеться
про морфологічне використання фонологічних засобів мови.

Проблема використання фонем як допоміжного морфологічного засобу стала
предметом дослідження особливої лінгвістичної науки — морфонології.

Морфонологія (із морфофонологія) — розділ мовознавства, який вивчає
фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей із
морфологічною метою.

Якщо фонологія вивчає фонеми в системі мови та їх функції, а морфологія
— морфеми і словоформи, то морфонологія вивчає фонеми в їх
співвідношенні з морфемами і словоформами, встановлює основні варіанти
морфем і правила їх перетворення на інші варіанти.

У сучасному мовознавстві термін морфонологія вживається у двох значеннях
— вузькому і широкому. Морфонологія у вузькому значенні вивчає
варіювання фонем у морфах однієї морфеми, тобто чергування фонем: друг —
дружній, страх — страшити, сотня — сто, день — дня, веселий — весілля,
черниця — чорний тощо.

Морфонологія у широкому значенні досліджує фонологічний склад морфем і
способи їх розрізнення; видозміни морфем при їх сполучуваності в
процесах формотворення і словотворення, тобто стикові зміни морфем.

Вивчення морфонології у широкому значенні започаткував М. С. Трубецькой.
Він вважав, що морфонологія — це: 1) вчення про фонологічну структуру
морфем; 2) учення про комбінаторні звукові зміни, які відбуваються в
морфемах при їх поєднанні; 3) вчення про ряди чергувань, які виконують
морфологічну функцію. Відповідно до широкого розуміння морфонології, як
морфонологічну характеристику слова розглядають ті його
формально-структурні особливості, які є наслідком поєднання морфем у
слові і виявляються в чергуванні фонем, що входять до складу морфеми.

Фонеми, які чергуються в морфах однієї морфеми, називаються морфонемами.
Термін морфонема запропонував у 1927 р. польський мовознавець Г. Ула-шин
і визначив її як фонему в семасіолого-морфологіч-ній функції. Майже
одночасно з Улашином цей термін став уживати Трубецькой, але в нього він
укладав дещо інший зміст — «складний образ двох чи декількох фонем,
здатних взаємозамінюватися в межах однієї і тієї самої морфеми залежно
від умов морфологічної структури» або як «складне уявлення про всі члени
(два чи більше) чергування». Як приклади можна навести такі морфонеми:
е/і (веселий — весілля), е/0 (палець — пальця), е/о (женити — жонатий,
шести — шостий), о/и (кров — кривавий), к/ч/ц (мука — мучний — муці),
д/дж (радити — раджу), з/ж (возити — вожу), х/ш (рухати — рушу). У
кореневих морфемах наведених споріднених слів при спільному корені є
різні фонеми. З погляду фонології, фонеми служать для розрізнення
значень, а в цьому разі це правило не спрацьовує (пор. кум — чум, кола —
чола, ком — чом, з одного боку, і рука — рученька, мокнути — мочити — з
іншого).

Отже, поняття «морфонема» є абстракцією. Як фонема є абстрактною
одиницею і реально представлена в мовленні алофонами, так і морфонема є
абстрактною одиницею, яка конкретно реалізується у вигляді фонем, що
взаємно заміщуються в морфемах при словозміні та словотворенні. Різниця
тільки в тому, що фонема є узагальненням найменшої сегментної одиниці
мови, а морфонема не є особливою сегментною одиницею, а тією самою
фонемою, тільки розглянутою під іншим кутом зору. Очевидно, це стало
причиною того, що деякі мовознавці заперечують існування такої одиниці
загалом. Так, скажімо, О. О. Реформатський уважав поняття морфонеми
фікцією. На його погляд, те, що називають морфонемою, власне є фонемою,
розглянутою у складі морфеми.

Фонологія і морфонологія вивчають одну й ту саму сегментну одиницю. Як
стверджує С. В. Семчинський, вони мають один об’єкт дослідження, але
різний предмет вивчення [Семчинський 1996: 188]. Предметом сучасної
морфонології є вивчення функцій фонем у морфемах, дослідження
спеціалізації фонологічних чергувань у різних ділянках граматики (у
словозміні іменних частин мови чи дієслова, у словотворенні тощо);
встановлення того, які групи фонем залучаються до чергування, в якій
позиції слова (на початку, в середині чи в кінці) відбуваються
чергування, якими вони є — історичними чи живими, продуктивними чи
непродуктивними.

Предмет вивчення морфонології є дуже перспективним, оскільки привертає
увагу до нових проблем, передусім до проблеми фонетичного чергування як
додаткового способу вираження певного граматичного значення. Функція
морфонологічних явищ полягає в посиленні диференціації форм на
морфологічному рівні. Наприклад: вузький — вужчий, низький — нижчий;
показати — покажчик, пекти — піч; лука — на луці, берег — на березі, луг
— луже, день — дня, вогонь — вогню; рухати — рушу, крутити — кручу,
возити — вожу. Тут чергування фонем є допоміжним засобом вираження таких
граматичних значень, як ступінь порівняння, частиномовне категоріальне
значення (дія — предметність), відмінкові значення та значення особи.
Наведені чергування не зумовлені фонетичним оточенням (хоча колись вони
були фонетично зумовленими: виникли ще в доісторичний період як наслідок
І та II палаталізацій і переходу передньоязикових приголосних у шиплячі
перед [j]). Зумовлені фонологічним оточенням чергування не належать до
морфонології.

У сучасних мовах морфонологічні явища виявляються при зіставленні форм
одного парадигматичного або словотвірного ряду: укр. сіль, солі, солі,
сіль, сіллю,

солі; водити, воджу, водиш; рос. хочу, хочешь, хочет, хотим, хотите,
хотят; нім. Байт — Всійте, Hand — Hcinde, Blatt — Blatter, Dorf —
Dorfer, Gut — Giiter, tragen — trdgt, nehmen — nimmt — nahm — genommen,
backen — backt — buck — gebacken; укр. село — сільський, веселий —
весілля, страх — страшний — страшити, сон — сонний — снитися, жати —
женці — жнець.

Однак не всі типи чергувань, які виконують морфологічну функцію,
відносять до морфонології. Так, зокрема, не існує єдиного погляду щодо
тих чергувань, які представляють внутрішню флексію, як, наприклад, англ.
foot «нога» — feet «ноги», tooth «зуб» — teeth «зуби», нім. Vogel «птах»
— Vogel «птахи», Bruder «брат» — Bruder «брати», Tochter «дочка» —
Tochter «дочки». Одні вважають, що морфонологія вивчає всі типи
чергувань із морфологічним навантаженням (ті, що служать єдиним засобом
граматичного розрізнення форм, і ті, які функціонують разом з іншими
граматичними засобами — суфіксами, закінченнями тощо), інші — лише ті,
які є допоміжним засобом. Оскільки в останньому випадку чергування є
основним і єдиним способом вираження граматичного значення числа, то, на
думку прибічників другої точки зору, їх не можна віднести до
морфонологічних явищ. Дискусійним залишається і питання про належність
до морфонологічних засобів наголосу (у мовах із нефіксованим і рухомим
наголосом нерідко зміна граматичної форми слова за допомогою афікса чи
флексії супроводжується зміною наголосу): укр. земля— землі, молодий—
молодь; рос. село — сёлъсъкий, профессор — профессора тощо.

Морфонологічні явища характерні не для всіх типів мов. Вони властиві
тільки тим мовам, у яких морфеми мають варіанти і де це варіювання
пов’язане з суто фонетичними причинами. Так, морфонологія не характерна
для аглютинативних мов, у яких морфеми є незмінними, стабільними, і на
їх стику не відбуваються фонетичні зміни. Морфонологія найбільш
характерна для фузійних мов, у яких морфемні шви чітко не виявляються.

Хоча термін морфонологія, на відміну від терміна морфонема,
загальноприйнятий, деякі мовознавці не визнають проміжного статусу
морфонології. Є. Кури-лович, наприклад, уважає, що майже всі проблеми
морфонології належать до компетенції фонології, лише окремі — до
морфології. На думку французького мовознавця А. Мартіне, всі
морфонологічні проблеми повинні розглядатися в морфології.

Незважаючи на заперечення деякими лінгвістами існування морфонології,
вона зміцнює свої позиції.

2. Словотвірний проміжний рівень мови

Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним
основними рівнями. Суть між-рівневих зв’язків тут полягає в тому, що
основна одиниця морфологічного рівня — морфема — використовується для
творення одиниць лексико-семантичного рівня — слів (лексем). Однак не
можна не помітити зв’язку між словотвором і синтаксисом. Цей зв’язок
виявляється в тому, що утворення складних слів, як правило, зводиться до
згортання словосполучення в єдине слово (косий кут —> косокутник
«предмет, що має косі кути», другий курс —> другокурсник «студент, який
навчається на другому курсі», плаває морем —> мореплавець «той, хто
плаває морем»; див. ще: нафтобаза, листоноша, п’ятиповерховий), і в
тому, що майже весь словотвір пов’язаний за своєю мотивацією з реченням
(Він учиться в школі —> школяр, Він носить листи —> листоноша, Він шиє
взуття —> швець). Дехто навіть схильний уважати, що весь словотвір є
частиною вчення про структуру речення.

Останнім часом нерідко стверджують, що словотвір — окремий самостійний
рівень мови. Однак із цим важко погодитися. Словотвір не може бути
окремим рівнем, бо він не має власної (специфічної) одиниці. «Ознакою
того, що якась одиниця лежить в основі самостійного рівня, може бути
тільки можливість вичерпного поділу тексту на ці — і тільки ці —
дискретні одиниці. Можна представити будь-який текст (при цьому весь,
повністю) у вигляді ланцюжків фонем, можна записати його в термінах
морфеми або як послідовність певних структур речення. В іншій формі,
очевидно, запис тексту (крім звичайного запису в словах) і неможливий. В
усякому разі, неможливо представити текст через символи і правила
утворення одних похідних, бо вони — це тільки обмежена частина тексту»
[Общее языкознание 1972: 349]. Функції слово-твірних елементів інші:
вони використовуються для творення лексичних знаків, тобто для
номінації. Отже, словотвір — це не якийсь особливий рівень мови, а сфера
особливих відношень між морфемами і лексемами.

Термін словотвір вживається у двох значеннях:

1) утворення слів, що називаються похідними і складними, на базі
однокореневих слів, якими вони мотивовані, тобто виводяться з них за
значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за
допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з однієї
частини мови в іншу) та інших формальних засобів;

2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.

Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати
як частину ономасіології.

Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.

Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнення
похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну
словотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему словотвірних
засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів,
що визначається Ті синхронними мотиваційними відношеннями з іншими
словами.

Синхронічний словотвір — це легко розпізнавані зв’язки між спорідненими
словами з погляду сучасної мотивації і відповідно до словотвірної
структури слова. Так, скажімо, слово любов нині сприймається як утворене
від дієслова любити, хоча генетично воно утворене від давнього
прикметника любъ «любий». Російське слово цветник на сучасному етапі
мотивується словом цветы — «місце, де ростуть квіти», хоча насправді
воно утворене від слова цветной «покритий квітами» (твірна основа цветн-
і суфікс -ик). У цьому слові нині виділяють твірну основу цвет- і суфікс
-ник. За цим зразком тепер утворені такі слова, як коровник, телятник,
собачник, шкодник, рассадник, виноградник, ценник, кочевник, градусник,
мостовник. Отже, на певному етапі розвитку мови для виникнення нових
слів за моделлю колись утворених слів суттєвою є не діахронічна
(етимологічна), а синхронна словотвірна структура.

Між синхронічним і діахронічним словотвором не завжди легко провести
межу. Саме тому деякі сучасні мовознавці, наприклад, О. М. Трубачов,
загалом заперечують синхронічний словотвір. Не дивно, що аж до середини
XX ст. практикувався тільки діахронічний підхід до словотвору.

Словотвірна система є дуже складною. Ця складність зумовлена
найрізноманітнішими зв’язками з іншими рівнями мови (не тільки з
морфологічним і лексико-се-мантичним, а й із фонологічним та
синтаксичним, а також морфонологічним і фразеологічним проміжними
рівнями); з явищами синкретизму словотворення і словозміни (пор. форми
типу писати — переписати, горох — горошина, які можна трактувати як
різні слова і як форми одного слова), важкістю розмежування
синхронічного й діахронічного планів і великою кількістю одиниць,
категорій та теоретичних понять.

До основних теоретичних понять словотвору належать мотивація,
словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип,
словотвірне значення та ін.

Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення
похідного слова значеннями його складників; семантичні й формальні
відношення між похідним і твірним словом.

Мотивація встановлюється між двома однокорене-вими словами, одне з яких
із формального і семантичного погляду є первинним, мотивуючим, а інше —
вторинним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за структурою (має
більше морфем), ніж мотивуюче. Воно є двочленним: складається з
мотивуючої (твірної) основи і форманта (читач, співець, учитель-ство,
неантагоністичний, не-усвідомлений, солонкуватість). Слова, мотивовані
двома чи більше мотивуючими словами, мають складнішу мотивуючу основу
(сонц-е-люб-ив/ий/), авт-о-відповід-ач, природ-о-знав-ств/о/). У
наведених прикладах мотивуючими є відповідно слова сонце і любити, авто
і відповідати, природа і знати, а формантами інтерфікси -є-, -о- і
суфікси -це-, -ач-, -ств-. Отже, мотивоване слово формально і семантично
складніше. Щоправда, трапляються випадки, коли ускладнення в
семантичному плані супроводжуються спрощенням формального плану
(інтимний — інтим, бігати — біг).

З мотивацією пов’язане поняття словотвірної похід-ності.

Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей похідного з
властивостей вихідних одиниць.

Похідне слово розглядається як структура, внутрішня форма якої
відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з
вихідної (мотивуючої) і формантної частини:

Він учиться в школі —> школяр (учень) Він учить в школі —> учитель Він
грає за команду —> гравець Він грає в карти —> грач

Із визначенням закономірностей творення похідних слів пов’язане
словотвірне правило.

Словотвірне правило — правило, яке описує особливості моделювання
похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії, характеризує
дериваційний процес з погляду його регулярності/нерегулярності,
продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу, використаний
формальний засіб, сполучувальні можливості морфем та їх морфонологічні
зміни.

Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної
мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: укр. учитися
— учень — учениця; дати — подати — податок — податковий — оподатковувати
— оподатковуваний — оподатковуваність — неоподатковуваність; персона —
персонал — персональний — персональність; рос. клей — клеить — склеить —
склеивать — склеивалъщик — склеивалъщи-ца. Перше (вихідне) слово
немотивоване. Кожне наступне слово відрізняється від попереднього тільки
одним формантом. Одне й те саме слово може виступати стосовно одного
спорідненого слова як мотивоване, а стосовно іншого — як мотивуюче. Так,
зокрема, учень мотивоване словом учити, а щодо слова учениця воно є
мотивуючим.

Словотвірні ланцюжки утворюють словотвірне гніздо.

Словотвірне гніздо — сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим
самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем,
упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.

Слова, об’єднані у словотвірне гніздо, мають змістову і матеріальну
спільність. Наприклад: сіль, соляний, солонка, солонина, солонинний,
солевий, солити, соління, посолити, засолити, засолювати, засолка,
пересолити, недосолити, підсолити, підсолювати, насолити, солоний,
солоність, солонуватий, солонуватість, солевар, солеваріння, солеварний,
солекоп, соледобувач, солепромисел, солепромисловий, солепромисловість
тощо. Словотвірне гніздо має строго визначену систему, кожне слово в
ньому займає певне закріплене місце. Фрагмент словотвірного гнізда слова
білий подано на с. 287.

Словотвірне (дериваційне) значення — нове значення, яке виникає в
похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом;
результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне
значення.

Словотвірне значення являє собою формально виражений тип значення,
спільний для цілої серії мотивованих слів із одним і тим самим
формантом, яким відрізняються ці слова від слів, що їх мотивують.

Отже, в мові є три типи значення: лексичне, граматичне і дериваційне.
Вони різняться між собою ступенем абстракції. Від лексичних
(індивідуальних) значень дериваційні значення відрізняються своєю
узагальненістю (це сукупність формально виражених значень). Від
граматичних значень, які є обов’язковими, дериваційні значення
відрізняються своєю необов’язковістю, оскільки їх вживання зумовлюється
позамовними чинниками.

Словотвірні значення поділяють на транспозиційні (значення іншої частини
мови): предметності (співати — спів); процесуальності (молодий —
молодіти, вдова — вдовіти); ознаковості (гай — гайовий, сьогодні —
сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні значення — зменшувальні
(мати — матуся, голова — головонька, хата — хатиночка, малий —
малесенький), збільшувальні (рука — ручище, дід — дідуган, ніс — носюра,
довгий — довжелезний), посилювальні (кричати — розкричатися) та ін.
Осібну групу становлять класифікаційні значення, як, скажімо, значення
носія ознаки (юний — юнак, дурний — дурень, веселий — веселун),
виконавця дії (читати — читач, копати — копач, рахувати — рахівник,
водити — водій), вмістилища чого-небудь (корова — корівник, дрова —
дровітня) тощо.

З поширенням ономасіологічного підходу до явищ словотвору словотвірні
значення стали розглядати як складно структуровані значення, що
виражають особливий тип відношення між ономасіологічним базисом певного
слова і його ономасіологічною ознакою. Так, у похідному слові вихователь
базис -тель формує значення «той, хто», а ознака приписується базису
предикатом виховувати.

Уперше словотвірне значення виділив Г. О. Винокур.

Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, яка
характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форманта,
словотвірного значення.

Така структурна схема є спільною для всіх утворень одного типу.
Наприклад: стрибати — стрибнути, свистіти — свиснути, кричати —
крикнути, стукати — стукнути та ін., де дієслова зі значенням
одноразової дії утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою
суфікса -ну-. Отже, словотвірний тип — це двостороння одиниця
узагальненого характеру, яка в плані змісту має спільне словотвірне
значення, єдине для слів певного типу, а в плані вираження — однакову
(спільну) структуру. Словотвірний тип нерідко називають ще словотвірною
моделлю, словотвірним зразком.

Серед словотвірних моделей розрізняють лінійні і нелінійні. До лінійних
належать афіксальні моделі і моделі складних слів, які виражаються
формулою А = В + С + D (довідник = довід(атися) + ник, лісостеп = ліс +
о + степ, англ. postcard «поштова листівка» = post + card, sunshine
«сонячне сяйво» = sun + shine). До нелінійних, які умовно позначають
формулою А —» В, належать конверсія (поранений (солдат) —> поранений,
черговий (учень) —> черговий, англ. a word «слово» —> to word
«висловлюватися», a dream «сон» —> to dream «снитися», a hand «рука» —>
to hand «вручати», to run «бігти» —> a run «біг», free «вільний» —> to
free «звільнюватися», down «внизу» —> to down «скидати»), усі-чення
(автомобіль —> авто, метрополітен —> метро, кілограм —> кіло, англ.
television «телебачення» —> telly, microphone «мікрофон» —> тіке,фр.
velocipede «велосипед» —> velo) і зворотне словотворення (доярка —>
дояр, зонтик —> зонт).

Найкрупнішою класифікаційною одиницею словотвору є спосіб словотвору.
Розрізняють суфіксальний (викладач), префіксальний (переписати),
постфік-сальний (битися), префіксально-суфіксальний (за-пліч-н/ий),
префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний
(гордитися), префіксально-суфіксально-постфіксальний
(пере-шіпт-ува-ти-ся), чисте складення дехто, плащ-палатка,
вагон-ресторан, англ. snowman «снігова баба», goldfish «золота рибка»),
складення з суфіксацією (земл-е-тор-гов-ець, радіоприймач), зрощення
(вічнозелений, англ. do-it-yourself «саморобний», «іграшка типу
конструктора», mother-in-low «свекруха, теща», bread-and-butter
«сніданок», do-come-please-tomorrow (expression) «з виразом на обличчі,
ніби хоче сказати: «Приходь завтра»), абревіацію (ВАК, НАТО, профком),
компресію складних слів із відсіченням одного компонента (англ. a local
train — a local «приміський поїзд», a musical comedy — a musical
«музична комедія»), редуплікацію (англ. spit-spot «добре», no-no «те, що
заборонено», man-man «негр» і «турбувати», rumpty-tumpty «секс»).

Словотвір як окрема лінгвістична дисципліна виокремився наприкінці 60-х
років XX ст. Становлення словотвору пройшло декілька етапів, пов’язаних
із різними концепціями. Спочатку практикувався морфологічний підхід:
словотвір розглядали через призму морфології як комбінаторику морфем.
Його заступив структурно-семантичний підхід, у якому акцент було
зроблено на словотвірній похідності і привернено увагу до співвідношення
структури і семантики похідного слова та до співвідношення морфемного і
словотвірного аналізу. З’являються поняття мотивованості похідного слова
і словотвірного значення.

На сучасному етапі паралельно існують три напрями в дослідженні
словотвору:

1) синтаксичний (трансформаційний, породжуваль-ний), пов’язаний із
дослідженнями Н. Хомського. Семантику і структуру дериватів розглядають
як результат породження різних синтаксичних конструкцій, а поняття
словотвірного правила пов’язують із відтворенням ланцюжка переходів, що
лежать в основі перетворення вихідних синтаксичних конструкцій у
відповідний дериват (Він грає на трубі — він трубач; Він від’їхав — його
від’їзд);

2) ономасіологічний, започаткований дослідженнями чеського мовознавця М.
Докуліла. Словотвір розглядають з погляду теорії номінації і для його
інтерпретації використовують такі поняття, як ономасіологічний базис,
ономасіологічна ознака, зв’язка та ономасіологіч-на категорія;

3) функціонально-семантичний, який синтезує досягнення трансформаційного
й ономасіологічного підходів і на передній план ставить проблеми,
пов’язані з семантикою, функціонуванням і творенням похідних слів у
живому мовленні.

3. Фразеологічний проміжний рівень мови

У кожній мові є вільні словосполучення (які вільно творяться з окремих
слів) і стійкі (які в мовленні не створюються, а лише відтворюються і за
змістом та синтаксичною функцією рівнозначні слову). Якщо зміст вільних
словосполучень головним чином утворений самостійними значеннями слів, з
яких вони складаються, то зміст фразеологізмів має щось інше порівняно
зі значенням їх складників (пор. зелена діброва і зелена вулиця
«сприятливі умови для просування по роботі, службі», «умови для
безперешкодного розвитку, поширення, використання чого-небудь»).

Фразеологія (від грец. phrasis «вираз, зворот» і logos «слово, вчення»)
— 1) сукупність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мовознавства, який
вивчає фразеологічний склад мови.

Перше значення слова фразеологія використовують у широкому і вузькому
розумінні. До фразеології у широкому розумінні відносять ідіоми,
фразеологічні сполучення і стійкі фрази (прислів’я, крилаті вирази,
фрази-привітання тощо, які нерідко виходять за межі словосполучень,
тобто є реченнями). У вузькому — лише ідіоми та стійкі сполучення слів,
функціонально співвідносні зі словом як номінативною одиницею мови. У
цьому разі фразеологізми — це мовні знаки вторинної номінації.
Фразеологія як проміжний рівень мови знаходиться на стику
лексико-семантичного і синтаксичного рівнів. Особливість проміжних
рівнів у тому, що вони не мають власної одиниці. їхні одиниці виникають
на одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. Фразеологізми
виникають у синтаксисі, а функціонують на рівних правах зі словом у
лексико-семантичній системі; це своєрідні лексеми-многочлени
[Семчинський 1996: 193]. Структура фразеологізму збігається зі
структурою словосполучень або речень, а значення — зі значенням
лексичних одиниць.

В. Л. Архангельський, М. Ф. Алефіренко, О. В. Ку-нін та деякі інші
мовознавці роблять спробу виділити фразеологію в окремий ієрархічний
рівень мови. Однак для цього немає достатніх підстав. Якщо навіть
вважати, що фразеологізм — це окрема самостійна мовна одиниця (не слід
забувати, що фразеологізми різнорідні за своєю структурою), то і в
такому разі він не відповідає критеріям рівневих одиниць. Від справжніх
рів-невих одиниць — фонем, морфем, слів — фразеологізми різняться тим,
що вони: 1) різнорідні за своєю структурою; 2) не перекодовуються в
одиниці вищого порядку; 3) не сполучаються з такими самими одиницями
(пор.: фонеми поєднуються з фонемами, морфеми з морфемами, слова зі
словами); 4) виникають зі словосполучень, але не внаслідок регулярної
взаємодії слів, а всупереч їй; 5) у функціональному плані не мають тієї
універсальності, яку повинні мати одиниці самостійного рівня мови [Баран
1997: 156].

Фразеологія як наука вивчає специфіку фразеологізмів як знаків вторинної
номінації, їх значення, структуру, характер їх зовнішніх
лексико-синтаксичних зв’язків, а також їх експресивно-стилістичні ознаки
та системні зв’язки з іншими фразеологічними одиницями і словами. Вона
також розробляє принципи виділення фразеологізмів, методи їх вивчення,
класифікації і лексикографічного опрацювання. Одним із важливих завдань
фразеології є дослідження її національно-мовної своєрідності, оскільки
вона в кожній мові має неповторний план вираження і таким чином фіксує
національний колорит мови. Саме через те переважна більїпість
фразеологізмів не перекладається на інші мови.

Хоча передумови фразеології було закладено ще в XIX ст. О. О. Потебнею,
як окрема лінгвістична дисципліна вона виникла в 40-х роках XX ст. її
становлення пов’язане з ідеями французького мовознавця ПІ. Баллі, а
також із дослідженнями Є. Д. Поливанова, С. І. Абакумова, Л. А.
Булаховського і В. В. Виноградова. Виноградову належить визначення
основних понять, обсягу і завдань фразеології. Однак і нині чимало
проблем фразеології залишаються нерозв’язаними. Це, зокрема, визначення
фразеологізму і критеріїв його виділення; співвідношення між
фразеологізмом і словом, словосполученням та реченням; принципи
класифікації фразеологічних одиниць; семантичні та граматичні
властивості фразеологізмів тощо.

Здебільшого поняття фразеологічної одиниці визначається на основі таких
ознак, як структурно-семантична стійкість (постійне співвідношення
значення сполучення слів з його лексико-граматичним способом вираження,
що є наслідком переосмислення всього сполучення або окремих його
компонентів) і відтворюваність. Однак не завжди ці критерії є
самодостатніми, і нерідко при їх використанні поза фразеологією
залишається чимало фраз, які інтуїтивно сприймаються як фразеологізми.
Збільшення критеріїв також не розв’язує проблеми, бо залежно від того,
які критерії приймає чи яким критеріям надає перевагу вчений, змінюється
якісний і кількісний склад фразеологізмів.

Оскільки до складу фразеології належать неоднорідні класи фразеологізмів
з різним ступенем фразеологічності (пор. ляси точити, з одного боку, і
атомна вага — з іншого), то для визначення ступеня фразеологічності
білоруський мовознавець Б. О. Плотников запропонував 10 критеріїв (чим
більше ознак-критеріїв має сполучення слів, тим вищою є його
фразеологічність):

1) ідіоматичність, тобто зрушення у значенні компонентів (пекти раків
«червоніти від сорому, ніяковіти»);

2) дослівна неперекладність на інші мови (гарбуза піднести, піймати об
лизня, облизати макогона «відмовити при сватанні, залицянні», на рушник
стати «взяти шлюб, одружитися», пошитися в дурні «дати себе обдурити»);

3) наявність компонента з утраченим лексичним значенням або із
застарілою граматичною формою (ляси точити, притча во язицех);

4) граматична категоріальність, тобто здатність усього звороту виступати
в ролі одного члена речення (сторч головою — обставина способу дії,
шкіра та кістки — означення);

5) невмотивованість значення (собаку з’їсти «набути великого досвіду в
якійсь справі, ґрунтовно, до тонкощів вивчити що-небудь»);

6) незмінність граматичної форми (поминай як звали, як Пилип з конопель,
була не була, зуб на зуб, ні сіло ні впало, і нашим і вашим, і хочеться
і колеться, сиди й не рипайся, у три погибелі);

7) синтаксична немодельованість, тобто твореннясполучення не за живою в
мові моделлю (сам на сам,чорта з два, так собі);

8) відсутність варіантності (пор.: бити баглаї і наговорити (набалакати,
намолоти, наплести) сім мішків (кіп) гречаної вовни);

8) неможливість вставити в середину виразу якесь слово (пор.: бабине
літо, кров з молоком і завдати (доброго) гарту, закрутити (таку)
веремію);

10) неможливість синтаксичних перетворень (пор.:ні се ні те і прийняти
ухвалу, прийнята ухвала, ухвала, яку прийняли).

Залежно від кількості критеріїв, що має певний вираз, ступінь
фразеологічності може коливатися від 1 (рос. ничтоже сумяшеся, яке має
всі 10 перелічених ознак) до 0,1 (блок управления, яке має тільки одну
ознаку — стійкість, або відтворюваність) [Общее языкознание 1983:
226—231].

Щодо класифікації фразеологізмів, то вона здійснюється на різних основах
— структурно-семантичній, граматичній і функціонально-стилістичній.
Найпо-пулярнішою є структурно-семантична класифікація Виноградова, яка
ґрунтується на критерії семантичної злютованості або аналітичності
значення фразеологізму. За цим критерієм Виноградов виділяє три типи
фразеологізмів:

1) фразеологічні зрощення, в яких значення формально не вмотивоване
значенням його складників (дати кучми «побити», на руку ковінька
«вигідно»);

2) фразеологічні єдності, в яких зміст опосередковано вмотивований
значенням компонентів (прикусити язика «замовкнути», не нюхати пороху
«не бути ще в боях», тримати камінь за пазухою «приховувати злобу,
ненависть до кого-небудь, бути готовим зробити прикрість комусь, вчинити
помсту над кимсь»);

3) фразеологічні сполучення — фрази, створені реалізацією зв’язаних
значень слів (зло бере за неможливості радість бере, задоволення бере,
добро бере; нагла смерть; рос. закадычный друг тощо).

М. М. Шанський виділив ще четвертий тип — фразеологічні вирази, до якого
відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що складаються із слів з
вільним значенням (серйозно і надовго; і чужому научайтесь, й свого не
цурайтесь).

Л. А. Булаховський здійснив класифікацію фразеологізмів за джерелами їх
походження: 1) прислів’я і приказки; 2) професіоналізми; 3) усталені
вислови анекдотів, жартів тощо; 4) цитати з Біблії; 5) переклади
іншомовних висловів; 6) крилаті вирази письменників; 7) влучні вирази
видатних людей.

М. Т. Тагієв запропонував класифікацію на основі оточення
фразеологізмів: 1) фразеологізми з однопози-ційним оточенням (хто + лізе
на стіну); 2) фразеологізми з двопозиційним оточенням (хто + взяв слово
+ з кого; що + червоною ниткою проходить + через що); 3) фразеологізми з
трипозиційним оточенням (хто + коле очі + кому + чим).

Наприкінці 50-х років починає практикуватися системний підхід до проблем
структурно-семантичної організації фразеологізмів. Проблеми системності
пов’язані з описом фразеологізмів як специфічних структурно-семантичних
одиниць, з вивченням явищ фразеологічної варіативності, полісемії,
омонімії, антонімії, з виявленням граматичних класів фразеологізмів і їх
синтаксичних функцій. Виявилося, що фразеологізмам притаманні такі самі
системні характеристики, як і словам.

Злютованість фразеологізмів не є абсолютною. Багато фразем мають
варіанти. Наприклад: з’їсти (скуштувати) березової каші, відрізана
(відкраяна) скиба (скибка) від хліба, тримати (держати) язик за зубами,
брати (здіймати, підіймати) на сміх (глум, глуз, кпини), затулити рота
(пащу, пащеку, вершу, пельку), головою (лобом) мур пробивати, бити по
кишені (по гаманцю), виміняти шило на швайку (на мило, на мотовило),
гріш, ціна (в базарний день), ні в зуб (ногою).

Характерна для фразеологізмів і полісемія. Так, фразеологізм як камінь у
воду має 2 значення — «безслідно зникнути» і «нічого не відомо про
кого-небудь», фразеологізм розкрити рота вживається в 4 значеннях —
«починати говорити після мовчання», «здивовано або захоплено слухати
кого-небудь», «лаяти кого-небудь, кричати на кого-небудь» і «посягати на
що-небудь», а фразеологізм морочити голову — в 6 значеннях:
«розмірковувати, роздумувати над чим-небудь, намагаючись щось з’ясувати,
зрозуміти», «займатися якоюсь копіткою справою», «переживати,
перейматися якимись турботами», «завдавати кому-небудь клопотів;
заважати, набридати», «дурити когось», «несерйозно, легковажно ставитися
до кого-небудь». Однак потрібно зазначити, що на відміну від слів
фразеологізми відзначаються меншою багатозначністю. Якщо багатозначними
є 80 відсотків слів, то серед фразео-

логізмів багатозначними є тільки 15 відсотків [Буда-гов 1974: 117]. Саме
цим пояснюється те, що значення фразеологізмів меншою мірою залежить від
контексту.

Ще рідше від полісемії у фразеології виявляється явище омонімії.
Наприклад, омонімічними є вирази зелена вулиця1 «безперешкодний шлях у
розвитку, подоланні, досягненні чого-небудь» і зелена вулиця2 «покарання
солдатів шпіцрутенами в кріпосницькій Росії»; пустити півня1 «підпалити»
і пустити півня2 «зірватися на ноті».

Синонімія фразеологізмів — поширене явище. Нерідко синонімічні ряди
складаються не тільки з двох, а й із трьох, чотирьох і більше
фразеологізмів: прясти на тонке, дихати на ладан «бути немічним,
близьким до смерті»; з відкритим серцем, поклавши руку на серце, як на
духу «чесно, одверто»; через вулицю бондар, через дорогу навприсядки,
десята вода на киселі, нашому типові двоюрідний брат «далекий або зовсім
ніякий не родич»; дати драла, дати дмухача, дати тягу, дати лиги, дати
ногам знати, накивати п’ятами «швидко втекти, побігти». Як і синонімічні
слова, фразеологічні синоніми стилістично диференційовані: заснути
вічним сном, віддати Богу душу, відійти у вічність і врізати дуба.

Антонімічні відношення фразеологізмів, як і слів, тісно пов’язані з
полісемією і синонімією. Суть антонімії полягає в полярному
протиставленні значень фразеологізмів при їх семантичній спільності: аж
іскри летять «енергійно, запально» — як мокре горить «повільно, мляво»;
останню сорочку віддати «поділитися з ким-небудь усім, що маєш» — з
батька шкуру здерти «обібрати кого-небудь»; душа не з лопуцька
«сміливий» — мотузяна душа «боязкий»; душі не чути «дуже сильно любити»
— ненавидіти всіма фібрами душі «дуже сильно ненавидіти».

Більшість фразеологізмів створена за наявними в мові моделями
словосполучень і речень брати на сміх, язик до Києва доведе), окремі
фразеологізми — не за моделями (у світ за очі, собі на умі, рос. сбоку
припеку, разлюли малина).

За граматичними функціями виділяють дієслівні (покласти зуби на полицю,
вивести на чисту воду), субстантивні (канцелярська душа, одного поля
ягода, рос. шарашкина контора), прислівникові (хоч греблю гати, кури не
клюють, рос. вверх тормашками, тю-

телька в тютельку), ад’єктивні (кров з молоком, ні з лиця ні з росту),
вигукові (всіх благ, рос. никаких гвоздей), модальні (як би не так, само
собою розуміється), сполучникові (в міру того як). Виходячи з
граматичної функціональної характеристики, закономірно вважати, що
фразеологізми подібно до слів належать до відповідних частин мови.

Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 185—198.

2. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С.
137,159—198.

3. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 145—148.

4. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С.
221—236,283—287.

5. Общее языкознание: Внутренняя структура языка/ Отв. ред. Б. А.
Серебренников. — М., 1972. — С. 386—393, 456—515.

6. Додаткова

7. Трубецкой Н. С. Некоторые соображения относительно морфонологии //
Пражский лингвистический кружок. — М., 1967.

8. Ахманова О. С. Фонология, морфонология, морфология. — М., 1966.

9. Реформатский А. А. Еще раз о статусе морфонологии, ее границах и
задачах // Фонологические этюды. — М., 1975.

10. Булыгина Т. В. Проблемы теории и практики морфонологического
описания // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1975. — Т. 34. — Вып. 4.

11. Касевич В. Б. Морфонология. — Л., 1986.

12. Кубрякова Е. С, Панкрац Ю. Г. Морфонология в описании языков. — М.,
1983.

13. Славянская морфонология. — М., 1987.

14. Виноградов В. В. Словообразование в его отношении к грамматике и
лексикологии // Избр. труды. Исследования по русской грамматике. — М.,
1975.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *