Повоєнне мовознавство в СРСР. Українське мовознавство у 20-80-х рр.

4

Реферат на тему

Повоєнне мовознавство в СРСР. Українське мовознавство у 20-80-х рр.

ПЛАН

1. Реабілітація порівняльно-історичного мовознавства.

2. Віктор Володимирович Виноградов

3. Олександр Іванович Смирницький

4. Федот Петрович Філій

5. Українське мовознавство 20—80-х років XX ст.

6. Діячі української лінгвістики

Використана література

1. Реабілітація порівняльно-історичного мовознавства.

Після дискусії 1950 р., на якій було піддано критиці догми «нового
вчення про мову» Марра та його послідовників, радянське мовознавство
змінило напрями досліджень. Було реабілітовано порівняльно-історичне
мовознавство, яке почало інтенсивно розвиватися (праці Б. О.
Серебренникова, Л. А. Булаховського, Ф. П. Філіна, А. О. Білецького, В.
В. Іванова, О. Н. Сав-ченка, Е. А. Макаєва, Я. М. Ендзеліна, О. С.
Мельничука та ін.), а з ним і такі споріднені галузі мовознавства, як
етимологія (дослідження В. І. Абаєва, А. О. Білецького, О. С.
Мельничука, Г. А. Климова) та лінгвогеографія (праці А. В. Десницької,
М. М. Гаджієва, Р. І. Аванесова, И. О. Дзендзелівського та ін.). Однак
інші мовознавчі напрями, не пов’язані з порівняльно-історичним
мовознавством, ігнорували. Усе зарубіжне мовознавство критикували і
заперечували. Така відрубність радянського мовознавства від зарубіжного
негативно позначилась на його розвитку, оскільки нові ідеї і методи
зарубіжної лінгвістики були невідомі мовознавцям у СРСР.

Ситуація змінилася в другій половині 50-х років, у період «хрущовської
відлиги». Радянські вчені дістали змогу ознайомитися з усім, що зроблено
їхніми колегами в різних країнах, і мовознавство в СРСР стало
розвиватися в єдиному світовому руслі. Як окремі напрями виділилися
психолінгвістика, структурна лінгвістика, математична лінгвістика,
прикладна лінгвістика тощо (праці О. Р. Лурія, О. О. Леонтьева, Л. В.
Сахарного, О. М. Шахнаровича, І. І. Ревзіна, В. С. Пере-бийніс, Р. Г.
Шотровського, М. Д. Андреева та ін.). З’явилися глибокі теоретичні
дослідження, у яких всебічно розглядалися різні структурні рівні мови.
Особливо вирізняються праці В. В. Виноградова й О. І. Смир-ницького.

2. Віктор Володимирович Виноградов

(1895—1969) — видатний російський мовознавець, учень О. О. Шахматова. З
1950 до 1954 р. очолював Інститут мовознавства, а з 1958 до 1968 р. —
Інститут російської мови АН СРСР. Опублікував майже 300 праць із
загального мовознавства, історії й сучасного стану російської мови, мови
і стилю письменників, стилістики, синтаксису і фразеології: «Нариси з
історії російської літературної мови XVII—XIX століть» (1934), «Мова
Пушкіна» (1935), «Стиль Пушкіна» (1941), «Російська мова. Граматичне
вчення про слово» (1947), «Про основні типи фразеологічних одиниць у
російській мові» (1947), «Про категорію модальності і модальні слова в
російській мові» (1950), «Словотвір у його відношенні до граматики й
лексикології» (1952), «Питання вивчення словосполучень» (1954), «Про
мову художньої літератури» (1959), «Стилістика. Теорія поетичної мови.
Поетика» (1963) та ін.

Його дослідження про мову і стиль письменників було взято за основу
нової дисципліни — історії російської літературної мови і стилістики як
окремої дисципліни.

Виноградов опрацював теорію словосполучення (розмежував словосполучення
і речення), вчення про предикативність, про словотвір і його відношення
до граматики та лексикології, про взаємодію лексичних і граматичних
значень. У граматиці виокремив граматичне вчення про слово, вчення про
словосполучення, про речення і про складне синтаксичне ціле. Обґрунтував
тісний зв’язок словотвору з граматикою і лексикологією, виділив
словотвір як окрему лінгвістичну дисципліну, створив учення про чотири
способи словотворення (морфологічний, морфолого-синтаксичний,
лексико-интаксичний і лексико-семантичний).

Оригінальними є його теорії типів значень слова і типів фразеологічних
одиниць. Виноградову завдячує мовознавство виділенням фразеології в
окрему дисципліну, нетривіальною класифікацією частин мови (див. тему
«Морфологічний рівень. Частини мови»). М. С. Поспелов так характеризував
наукову діяльність Виноградова: «Прямий продовжувач Шахматова і Щерби,
В. В. Виноградов у своїй науковій роботі поєднує обидва ці типи: ніколи
не випускаючи з поля зору загальні проблеми мовознавства, він, однак, ні
на хвилину не покидає твердого ґрунту фактів мови. Подібно до Шахматова,
В. В. Виноградов захоплює широтою охоплення конкретного мовного
матеріалу в стрункій системі вичерпної класифікації, зі Щербою ж зближує
його невгамовний дух сміливих пошуків нових поглядів, нових методів,
нових об’єктів лінгвістичного вивчення».

3. Олександр Іванович Смирницький

(1903—1954) — мовознавець, який зробив істотний внесок у розв’язання
загальнотеоретичних проблем. Зокрема, він досліджував співвідношення
мови і мислення, мови і мовлення, об’єктивності існування мови. Його
оригінальне вчення з цих проблем викладене у праці «Об’єктивність
існування мови» (1954). Самобутньою є його теорія мови і мовлення. Під
мовленням Смирницький розуміє поєднання звучання з конкретним мовним
змістом, а під мовою — сукупність взаємопов’язаних одиниць і відношень
між ними, сукупність усіх компонентів різноманітних виявів мовлення.
Якщо мовлення — спосіб спілкування, то мова — засіб спілкування. Мова
існує у мовленні, взаємодіє з мовленням і розвивається в мовленні. Така
інтерпретація мови і мовлення є глибшою, ніж у Соссюра.

Смирницький оновив і теорію слова. Слово, вважає вчений, є одночасно
одиницею лексики і граматики, бо в ньому переплетені лексичні й
граматичні властивості, що надає йому цільнооформленості. На цій основі
Смирницький проаналізував проблему окремості слова і його тотожності.

4. Федот Петрович Філій

(1908—1982) — дослідник історії російської мови, проблем загального
мовознавства, соціолінгвістики. Очолював Інститут мовознавства
(1964—1968) й Інститут російської мови АН СРСР (1968—1982). Йому
належить майже 300 наукових праць.

У «Нарисах із теорії мовознавства» (1982) учений акцентує на
необхідності системного підходу до вивчення мовних фактів. Під системою
він розуміє комплекс органічно пов’язаних між собою компонентів, а під
структурою — самі зв’язки між компонентами. Система мови історично є
змінною, тому дослідити мову можна лише враховуючи її історичний
розвиток. Рівновага і стійкість системи завжди є відносними, бо в ній в
один і той самий час існують елементи, які тільки що виникли і які
зникають. На розвиток мовної системи впливають внутрішні й зовнішні
суперечності, хоча між ними не можна провести чітку межу. Зокрема
важливу роль у розвитку мови відіграють її функції. Саме від них
залежить напрямок розвитку мови. І тут неоціненне значення має
соціолінгвістичне дослідження мови.

Заслуговує на увагу введене Філіним у мовознавство розрізнення
тематичних і лексико-семантичних груп слів. Різницю між ними вчений
вбачає в тому, що тематичні групи слів ґрунтуються на зовнішніх фактах,
відношення між словами у них цілком відображають відношення між
поняттями, а лексико-семантичні групи слів є продуктом розвитку
лексичної системи; утворення таких слів зумовлене історичними змінами
мови, перегрупуваннями в її лексико-семантичній системі (тим і
пояснюється неоднаковий обсяг лексико-семантичних груп у різних мовах,
зокрема розбіжність у синонімічних гніздах слів).

Найзначнішою працею Філіна є його монографічне дослідження «Про
походження російської, української і білоруської мов» (1972). У ній на
основі аналізу фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних
діалектизмів у пам’ятках давньої писемності виділено мовні явища, які
згодом стали визначати специфіку кожної зі східнослов’янських мов.
Недоліком цієї праці є те, що вона ґрунтується на тенденційному для
радянської історіографії підході до питання про походження українців,
росіян і білорусів «із однієї колиски».

5. Українське мовознавство 20—80-х років XX ст.

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири
періоди:

I період (1917 — початок 30-х років). Характеризується активним
дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української
мови, яскраво вираженим практичним спрямуванням мовознавчої науки;

II період (ЗО—40-ві роки). Період наступу на українізацію і репресивної
політики ВКП (б) — КПРС, коли згорталися теоретичні дослідження і
призупинилася практична робота;

III період (50—60-ті роки). Характеризується намаганням оновити теорію
мовознавства, увагою до розвитку граматичних досліджень, лексикографії
та лінгвостилістики;

IV період (70—80-ті роки). Відзначається не лише розвитком
порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів,
що видавалися за соціолінгвістику [Українська мова: Енциклопедія 2000:
648].

V перший період було засновано Інститут української наукової мови
Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та
інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі
дослідження, укладалися перекладні й термінологічні словники, зокрема
«Російсько-український словник» за редакцією А. Кримського (т. 1—3,
1924—1933). З’явилися підручники і посібники з української мови (М.
Грунського і Г. Сабалдиря в 1920 p., О. Синявського в 1923 p., М.
Наконечного в 1928 p.; за редакцією Л. Булаховсько-го в 1929—ЗО pp.), з
історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з
пам’ятників письмен-ської староукраїнщини XI—XVIII вв.» О. Шахматова й
А. Кримського в 1922 p., «Нарис історії української мови» П. Бузука в
1927 р., «Курс історії українського язика» Є. Тимченка в 1927 p.).
Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української
мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано
десятки термінологічних словників.

Крім української, досліджують інші слов’янські мови, а також германські,
романські, тюркські й арабську мови (помітним явищем не тільки в
українському, а й у світовому мовознавстві є дослідження з
орієнталістики А. Кримського).

На початку 30-х років інтенсивний розвиток українського мовознавства
було призупинено. Розпочалась боротьба офіційної комуністичної політики
проти української мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії
щодо провідних діячів української науки, літератури, мистецтва.
Безпідставно були репресовані В. Ган-цов, М. Гладкий, О. Курило, С.
Смеречинський, М. Сулима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М.
Йоган-сен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А.
Кримський та ін. Адміністративно насаджували марризм. Хто не поділяв
маррівського вчення, потрапляв до числа буржуазних мовознавців.
Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів попередніх
років. З’являються публікації з критикою мовознавців. Самі назви статей
у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній
ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазного націоналізму
й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «Націоналістичні перекручення в питаннях
українського словотвору» (П. Горецькии), «Національне шкідництво в
синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецькии, І.
Кириченко), «Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння» (О.
Фінкель), «Націоналізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р.
опубліковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістичного шкідництва в
синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних»
статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.

Автори замовлених і часом не зі своєї волі написаних статей вдавалися до
далеко не наукової лексики і фразеології з явними ознаками стилю
судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише:
«Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлінно виконували
замовлення свого умираючого класу — буржуазії, […] за «чистою наукою»
Тимченка, Кримського та інших ховалися фашистські інтервенціоністські
плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного націоналізму і
фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського — «твір
ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти
виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві […], де
так чітко й войовниче сформульовано ідеї українського фашизму в
мовознавстві». Ці статті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.

Серед нечисленних вартісних праць ЗО—40-х років можна назвати «Історію
форм української мови» М. Грунсь-кого і П. Ковальова (1931), «Історичний
коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська
літературна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Булаховського
та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми
досліджували мовознавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П.
Ковальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «нового вчення про мову»
наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З’являються
дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став
вихід двотомного «Курсу сучасної української мови» за редакцією Л.
Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О.
Безпалька, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та-раненка
(1957) та двотомного «Курсу історії української літературної мови»
(1958—1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчення пам’яток української
мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди,
«Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Слави-нецького, А.
Корецького-Сатановського, «Словник української мови» П.
Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного
«Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного
«Російсько-українського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т.
Г. Шевченка» (1964). На 50—60-ті роки припадає зародження української
лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалектів української мови, що
згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».

Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага мовознавців до
культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник
«Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (структурна і
математична лінгвістика, пов’язана зі школою В. Перебийніс). У 60—80-ті
роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В.
Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвивається славістика (О.
Мельничук, В. Русанівський), германістика і романістика (Ю. Жлуктенко,
Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтійські
(А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець,
О. Ткаченко) та інші мови, закладаються підвалини української
акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).

Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід
«Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—4980),
«Етимологічного словника української мови» в семи томах (вийшло чотири
томи, 1982, 1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах
(1984, 1988, 2001), а також п’ятитомного курсу «Сучасна українська мова»
(1969—1973), в якому узагальнено здобутки досліджень на той час усіх
структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського
мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких
у час тотальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження
суспільних функцій української мови стверджувався її «нечуваний
розквіт».

Найвидатнішими постатями українського мовознавства 20—80-х років є А.
Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О.
Мельничук.

6. Діячі української лінгвістики

Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець,
мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик,
письменник і перекладач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до
1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів
майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з
яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з
О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона взялася і
як розвивалася» (1922), «Нарис історії українського правопису до 1927
р.» (1929), «Українська граматика…» (1907), «Історія Персії та її
письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза…»
(1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації
староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський говір» (1906)
спростував псевдонаукову шовіністичну теорію Погодіна — Соболевського
про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів
Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського етносу.
Досліджував українські говори. Низку праць присвятив розвитку й
нормалізації української мови. Був науковим редактором
«Російсько-українського словника» у трьох томах (1924—1933). Кримського
по праву вважають основоположником української орієнталістики. Написав
багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу
семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у
в’язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — професор Київського університету
(у 1919—1920 pp. був ректором). Досліджував походження
старослов’янського письма, мову давніх пам’яток старослов’янської
писемності, історію слов’янських мов. Відомими є такі його праці:
«Пам’ятки і питання давньослов’янської писемності» у двох томах
(1904—1906), «Нариси з історії розробки синтаксису слов’янських мов» у
двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучасному
вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в’янської мови» (1906),
«Українська граматика» (1918), «Вступ до слов’янського мовознавства»
(1941), «Українська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін.
У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зробив критичний
огляд тогочасних мовознавчих концепцій з позицій порівняльно-історичного
мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відомий мовознавець,
літературознавець і перекладач, академік АН УРСР з 1939 p., професор
Київського університету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну
граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої
індійської літератури. У 1930—1944 pp. очолював Інститут мовознавства
Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до
1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним
редактором «Російсько-українського словника» (1948), автором багатьох
публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства»
(1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію слова, використавши
матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав
підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об’єктом
зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови»,
1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів
Української академії наук, її дійсний член із 1919 р., член-кореспондент
АН СРСР з 1929 р. Об’єктом його зацікавлень були питання української
літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е
доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та
словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика»
(1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал
слов’янських та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому
тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з
синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у
працях «Функції генітива в південноруській мовній області» (1913),
«Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській
мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926),
«Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми
діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до
української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання
морфеми ся» (1948).

Чи не найбільше відомий Тимченко як лексикограф. Він є співавтором і
редактором першого «Історичного словника українського язика» (випуск 1,
1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах
(1897—1899), брав активну участь у підготовці «Словаря української мови»
за редакцією Б. Грін-ченка (1907—1909).

Леонід Арсенійович Булаховський (1888—1961) — видатний мовознавець,
спеціаліст з українського, російського, слов’янського й загального
мовознавства, перший голова Українського комітету славістів, дійсний
член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, директор Інституту
мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства;
фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія
української, російської та інших слов’янських мов, методика викладання
мов.

Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мовознавства й
літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша
друкована праця «До питання слов’янської кількості й наголосу» з’явилася
в 1910 p., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках
«Вступ до мовознавства» (російською мовою, 1953), «Нариси з загального
мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов»
(1941—1947). Учений вніс багато нового у вивчення проблем семасіології і
лексикології, в дослідження становлення і закономірності функціонування
літературних мов. У численних публікаціях 50-х років Булаховський зробив
вагомий внесок в утвердження порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню української мови — лексики,
морфології, синтаксису, стилістики, акцентології, орфографії,
пунктуації, історичної граматики та історії літературної мови. Часто на
матеріалі української мови вчений розв’язує загальнослов’янські
проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що
відзначаються енциклопедичністю відомостей, до нашого часу вважаються
найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї проблеми. Двотомний «Курс
сучасної української літературної мови» (1951) за редакцією й участю
Булахов-ського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т.
Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем
лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в
Україні.

Неоціненний внесок його в русистику. «Курс російської літературної мови»
(1935) — оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування
проблемних питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у
практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий
розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин
мови; в розділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єдності.
Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв’язного
мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936)
оригінальна тим, що автор вибрав ретроспективний спосіб аналізу мовних
явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояснення в
близькому і далекому минулому. Ця праця

сприяла з’ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх
сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова першої половини XIX
століття» (1941) досліджено стилістичні засоби (лексичні, фонетичні,
морфологічні й синтаксичні) різних жанрів російської літературної мови.
Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як
окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов’янські мови: польську, чеську,
болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке
визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання
вивчення слов’янських мов», «До історії взаємовідношень слов’янських
літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і
споріднених явищ (слов’янські атематичні дієслова)», «Слов’янські
найменування птахів», «Граматична індукція в слов’янському
відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до польської мови»,
«Акцентологічний коментарій до чеської мови» та ін. Як зазначав
російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову
традиційної слов’янської акцентологічної концепції». Застосовуючи
порівняльно-історичний метод, він прагнув охопити мовні явища всебічно,
у всій їх складності [Иллич-Свитыч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — академік АН України,
член-кореспондент АН СРСР, видатний теоретик мовознавства. Автор праць
із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, української
та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури
слов’янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури
мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу
індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII
століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць
«Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» (1966),
«Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне
зарубіжне мовознавство» (1983), «Історична типологія слов’янських мов»
(1986) та ін. Керував підготовкою фундаментального семитомного
«Етимологічного словника української мови», створив піколу українських
етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших
узагальнень від праць, пов’язаних безпосередньо з син-

хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від
загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб
закінчити, на превеликий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких
ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов
світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема
таких, як мова і мислення, система і структура мови, мова як знакова
система. Багато уваги вчений приділив питанню розвитку мови. У статті
«Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток
мови розглядає через призму її системності й доходить таких висновків:
1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи
рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення
системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3)
прогрес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4)
причини мовних змін можуть бути свідомими (пов’язані з розвитком
соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну природу); прикладом
перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мови є мислення, при
цьому роль мислення на різних етапах розвитку мови є неоднаковою: «[…]
у процесі історичної взаємодії між мисленням і структурою мови загальний
вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як
зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного мовознавства,
Мельничук, як і Шлейхер, переконаний в реальності реконструйованих
мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тільки
зафіксовані писемністю форми, а й реконструйовані. Це дало йому змогу
вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу
мовознавства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їхнього
походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його
фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п’ять принципів порівняльно-історичного дослідження
мов: 1) необов’язковість встановлення відповідності між голосними в
коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольованими
приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей
із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення
відповідностей між формами з різними інфіксами й формами без них; 5)
встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження
значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики.
У монографії «Розвиток структури слов’янського речення» він детально
простежив еволюцію речення в слов’янських мовах від найдавніших часів до
наших днів, а в академічному підручнику «Сучасна українська літературна
мова. Синтаксис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування
українського речення.

Використана література

1. Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С
227—265.

2. Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. —
К., 2000. — О 648—652.

3. Жовтобрюх М. А. Нариси історії українського радянського мовознавства
(1918—1941). — К., 1991.

4. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

5. Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педагог.
— Л., 1982.

6. Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницы жизни и
деятельности. — М., 1988.

7. А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К., 1974.

8. Л. А. Булаховский и современное языкознание. — К., 1987.

9. Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений//
Мовознавство. — 2001. — № 6.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *