Лінгвістичні напрямки наприкінці XIX — на початку XX ст.

9

Реферат на тему

Лінгвістичні напрямки наприкінці XIX — на початку XX ст.

ПЛАН

1. Школа «слів і речей»

2. Школа естетичного ідеалізму

3. Неолінгвістика

4. Використана література.

1. Школа «слів і речей»

Одним із перших напрямів, що намагався цілком порвати з традиціями
молодограматиків, була Школа «слів і речей».

Школа «слів і речей» — мовознавчий напрям, який висунув принципи
вивчення лексики у зв’язку з культурою й історією народу.

Сформувалась вона в 1909 p., коли став виходити в Гейдельберзі журнал
«Слова і речі», видавцями якого були мовознавці Р. Мерінгер, В.
Мейєр-Любке, Й. Мі-ккола, Р. Мух і літературознавець М. Мурко, звідки й
назва цієї школи. Правда, ще в 1904—1907 pp. Мерінгер опублікував у
журналі «Індогерманські дослідження» велику розвідку «Слова і речі».

Школа поставила перед собою завдання: замість абстрактної «історії
звуків» молодограматиків вивчати історію слів, залучаючи не тільки
лінгвістичний аналіз, а й історію названої словом речі. Як зазначав Г.
Шу-хардт, «прогрес як в одній, так і в іншій галузі може бути досягнутий
лише за умови, що дослідження речей і дослідження слів будуть іти
разом». На противагу молодограматикам, які вивчали фонетику й морфологію
і майже не торкалися семантики, Школа «слів і речей» зосереджує увагу на
семантиці слів, на розвитку та зміні їхніх значень.

Одним із засновників Школи «слів і речей» вважають мовознавця Туго
Шухардта (1842—1927) — професора Віденського університету. Він багато
праць присвятив найрізноманітнішим мовам (слов’янським, кельтським,
угорській, баскській, кавказьким, хамітським, креольським), хоча
найбільше його цікавили романські мови.

Шухардт був сильним критиком (підмітив усі слабкі місця в концепції
молодограматиків), однак він не створив власної теорії, хоча закликав
мовознавців не боятись, як молодограматики, узагальнень: «До справжньої
науки не можна підходити з улюбленим «пе supra crepidam» (не вище
черевика; з лат. Sutor, пе supra crepidam «Шевче, [суди] не вище
черевика»).

У своїх працях із лексичної семантики (програмною серед них є «Речі та
слова», опублікована в 1912 р.) він намагався знайти закономірності
розвитку семантичної системи мови, для чого передусім, за його
переконанням, необхідно створити історію слів-речей. Під річчю розуміє і
предмети, і дії, і стани; істоти й неістоти реального і нереального
світу. Між річчю і словом, на його думку, перебуває уявлення, однак між
історією речей та історією слів існує повний паралелізм. Це твердження
не заважає йому зробити абсолютно правильні висновки про співвідношення
історії позначення і значення: 1) річ може змінюватися при незмінності
позначення; 2) річ залишається незмінною, але змінюється позначення.

Примат семантики над фонетикою Шухардт переніс і на етимологічні
дослідження. Якщо в молодограматиків етимологія ґрунтувалася на аналізі
звукової форми за допомогою звукових законів, то Шухардт змістив акцент
на семантичну площину, вважаючи, що етимологія слова може бути
встановлена семантично, навіть якщо його фонетична історія не піддається
з’ясуванню.

Шухардт розвинув методику дослідження історичної лексичної семантики.
Його праці вплинули на виокремлення в мовознавстві особливої галузі —
онома-сіології (науки про назви), яка, зокрема, вивчає принципи й
закономірності позначення предметів і понять. Вони також сприяли
обґрунтуванню завдань і методів вивчення словникового складу за
предметними групами, укладанню ідеографічних словників (не без впливу
ідей Шухардта Францом Дорнзайфом було створено «Німецький словниковий
склад за предметними групами», виданий у 1932 p.).

Шухардт висунув і низку загальнотеоретичних положень. Зокрема, він, на
відміну від мовного індивідуалізму молодограматиків, наголошував на
суспільному характері мови. З цих позицій критикує молодограматичне
вчення про звукові закони: «Фонетичні закони і соціальний характер мови
несумісні одне з одним». Крім цього, він зазначає, що фонетичні закони
визначалися дедуктивно. Якщо ж підійти до цього питання індуктивно, то
не можна вивести закони, які не знають винятків. Коли за фонетичними
законами визнати абсолютний характер, то поняття «виняток» втрачає сенс.
До чинників, які заперечують строгість законів, крім аналогії, належить
явище субстрату.

Причиною мовного розвитку Шухардт уважав мовне змішування (схрещування).
Поняття схрещування мов у нього стало методологічним принципом.
Очевидним є вплив теорії хвиль Й. Шмідта, яка у Шухардта
трансформувалася в теорію «мовної безперервності». У мовах постійно має
місце процес географічного вирівнювання. Тому немає чітких меж між
діалектами і мовами, а є поступовий перехід однієї мови в іншу. Це
положення згодом стало провідним у французькій школі лінгвогеографії. У
зв’язку з цим Шухардт критикує теорію родовідного дерева й стверджує, що
строго генеалогічна класифікація мов взагалі неможлива. Виходячи з
концепції схрещування мов, можна припускати, що одна й та сама мова може
мати кілька предків. Оскільки змішування зближує різні мови, то
«спорідненими» є всі мови світу. Це дає підстави для порівняльних
досліджень неспоріднених мов. Подібність мовних структур та однорідність
розвитку різних мов зумовлені ще і спільністю психічної природи людей.

Отже, лінгвістична спадщина Шухардта і всієї Школи «слів і речей» є
неоднорідною і нерівноцінною. Позитивним у ній є новий підхід до
вивчення мови, опра-цювання нових методик її опису, що вплинуло на
зародження лінгвістичної географії та соціологічного напряму в
мовознавстві. Однак відмова від поняття закону загалом без заміни його
чимсь іншим негативно впливала на методику порівняльно-історичних
досліджень, оскільки позбавляла компаративіста чітких критеріїв.

2. Школа естетичного ідеалізму

На початку XX ст. виникла нова течія в мовознавстві, яка отримала назву
«Школа естетичного ідеалізму».

Школа естетичного ідеалізму — мовознавчий напрям, представники якого
виступали із критикою молодограматизму з позицій так званої естетичної
філософії мови і розглядали мову як творчу діяльність індивіда.

Естетичною названа тому, що естетика в цій школі оголошена «альфою і
омегою» мовознавства, а ідеалістами йменували себе самі представники
цієї мовознавчої течії.

Засновником Школи естетичного ідеалізму є німецький учений Карл Фосслер
(1872—1949) — професор Мюнхенського університету, знавець романських мов
і літератур, автор досліджень творчості Жана Расіна, Жана Лафонтена,
Фелікса Лопе де Беги, Аліг’єрі Данте та ін.

Найвизначнішими мовознавчими працями Фоссле-ра є «Позитивізм й ідеалізм
у мовознавстві» (опублікована в 1904 p., вважається його програмним
дослідженням), «Мова як творчість і як розвиток» (1905), «Дух і культура
в мові» (1925), «Культура і мова Франції» (1923; тут автор застосовує
свої теоретичні принципи до дослідження історії конкретної мови).

Лінгвістична концепція Фосслера ґрунтується на філософії мови
Гумбольдта, поглядах італійського філософа й естетика Бенедетто Кроче й
ідеалістичній філософії Гегеля.

Фосслер виступив із різкою критикою молодограматизму. Молодограматиків
він називає позитивістами, а представників своєї школи (Е. Лерха, Л.
Шпіт-цера, X. Харцфельда, X. Райнфельдера, В. Клемперера та ін.) —
ідеалістами. Учений зазначає, що під цими термінами слід розуміти не
різні філософські системи, а два напрями в методах пізнання. Ідеалізм як
творче, на його думку, начало протиставляється механіцизму (позитивізму)
як науковій задубілості й обмеженості. Якщо позитивісти — це вчені, які
найближчою метою вважають точний опис наявних фактів, то ідеалісти
прагнуть до встановлення причинового зв’язку між явищами, тобто є
діалектиками. Ученому, на думку Фоссле-ра, не можна обмежуватися описом
фактів. Він мусить розв’язувати важливі проблеми, порушені Гумбольдтом.

Фосслер вважає мовознавство історичною наукою. Услід за Гумбольдтом мову
визначає як «вираження духа». Закони розвитку мови пропонує вивчати не
автономно, а як вияв «діяльності духа», що знаходить своє вираження в
мовній експресії. Тому мовознавець повинен досліджувати механізм мовної
експресії. Фосслер, як і Гумбольдт, розглядає проблему причин мовного
розвитку і творчого характеру мови. Однак деякі положення Гумбольдта
гіпертрофуються, внаслідок чого концепція мови стає однобічною,
звуженою.

Ще одним складником фосслерівської концепції стало вчення італійського
естетика й філософа Бенедетто Кроче (1866—1952), який у своїй праці
«Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика» (1902)
висловив такі думки: 1) мовленнєвий акт є творчим актом, що зближує мову
з мистецтвом; 2) мовознавство й естетика мають один і той самий об’єкт
дослідження, тому філософія мови і філософія мистецтва — одне й те саме;
3) лінгвістика є складовою частиною загальної естетики; 4) лінгвістика,
як і естетика, не має нічого спільного з логічним пізнанням і повинна
ґрунтуватися на інтуїтивному пізнанні.

Відштовхуючись від цих положень Кроче, Фосслер стверджує, що нове
мовознавство повинно забезпечити суто естетичний і естетико-історичний
розгляд мови. Як і Кроче, основною функцією мови він вважає естетичну і
закликає саме з цього погляду вивчати мову. До того ж, на його думку,
насамперед слід досліджувати творчий акт індивіда, тобто говоріння, бо
«будь-яка зміна й розвиток мови в кінцевому підсумку є продуктом смаку
або естетичного чуття мовця» і «сама можливість і сам факт здійснення
такої зміни зумовлені глибоко прихованим, майже непомітним естетичним
механізмом».

Мовні цінності, наголошує Фосслер, творять вибрані особистості. Як
шедеври мистецтва створюються окремими людьми (Данте, Шекспір, Гете,
Рафаель тощо), так і кожен мовний вираз створений індивідом. Отже, «за
своєю суттю будь-який мовний вираз є індивідуально-духовною творчістю, а
мова загалом — виявом національного характеру через геніальну
особистість». Правда, тут же Фосслер зауважує, що розвиток мови
проходить через індивідуальну мовну творчість за умови, коли інші
індивіди її сприймуть. Саме в цьому розумінні мова стає «колективною
творчістю». Отже, у процесі розвитку мови діють дві сили: творча
особистість й інертна маса, яка наслідує й повторює створене
особистістю, приймає або відхиляє новації, вживає, зберігає й поширює
їх.

Згідно з Фосслером мовознавством у справжньому значенні цього слова є
тільки стилістика, бо лише вона вивчає реальність у мові — індивідуальну
духовну творчість. Стилістика охоплює всю лінгвістику. Фонетика,
морфологія, синтаксис і лексикологія «повинні повністю розчинитися в
естетичному розгляді мови». Мовознавство є складовою частиною естетики.
Зважаючи на це, мову слід розглядати від більших до дрібніших одиниць
(виходячи зі стилістики, через синтаксис — до морфології та фонетики).
Зворотний порядок аналізу провокує «хибний причиновий зв’язок». Слід
зауважити, що Фосслер заперечує самостійний і узагальню-вальний характер
слова, вважаючи, що з кожним творчим актом людина вкладає в слово
неповторний зміст, надає йому своєрідного естетичного забарвлення. Це
цілком узгоджується з іншим твердженням щодо мови: узагальненої
(абстрактної) мови не існує.

Як і Кроче, Фосслер різко протиставляє мовознавство і логіку: «мова не
має логічної природи і не може бути піддана логічному розгляду»;
«поняттями можна мислити, а не говорити»; у мові маємо справу з
уявленнями (враженнями, образами), а не з поняттями.

Отже, Фосслер виступає за перетворення лінгвістики на інструмент
внутрішнього світу людини, тобто на інструмент дослідження творчих
аспектів людської мови. Його заслуга в тому, що він поставив перед
мовознавством нові завдання: лінгвістичне вивчення стилістики,
дослідження співвідношення мови письменників і загальнонародної мови та
зв’язку історії культури з розвитком мови.

Істотним недоліком наукової концепції Фосслера є гіпертрофія естетичної
функції мови, недооцінка суспільного чинника, ототожнення історії
розвитку мови з історією мистецтва, а мовознавства зі стилістикою,
відірваність мови від мислення.

Школа естетичного ідеалізму довго була популярною і сприймалась багатьма
вченими як альтернатива порівняльно-історичному мовознавству. Із 30-40-х
років XX ст. втратила популярність, хоч існувала до середини XX ст.

3. Неолінгвістика

У 20-х роках XX ст. сформувався новий напрям у мовознавстві —
неолінгвістика.

Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував
мову з позицій ідеалізму й естетизму.

Представниками цього напряму є італійські вчені Mam-meo Бартолі
(1873—1946), Джуліо Бертоні (1878— 1942), Вітторе Пізані (1899—1990) і
Джуліано Бон-фанте (1904—1987). Пояснюючи назву нової школи, Бартолі
протиставляє її молодограматизму: молодограматики досліджували тільки
граматику, а неолінгвісти хочуть бути лінгвістами, тобто вивчати всі
мовні проблеми.

Принципи й методи неолінгвістики викладено в «Короткому нарисі
неолінгвістики» Бартолі та Бертоні (1925), а також у «Вступі до
неолінгвістики» Бартолі (1925) і в праці пізнішого представника цього
напряму Бонфанте «Позиція неолінгвістики» (1947).

Неолінгвістика — еклектичний напрям. її принципи ґрунтуються на ідеях
Гумбольдта, Кроче, Фосслера і Шухардта. Услід за Гумбольдтом і Кроче
неолінгвісти розглядають мову як духовну діяльність і художню творчість,
вважаючи її продуктом естетичної творчості індивідів. Як і Фосслер,
підкреслюють, що «будь-яка мовна зміна має індивідуальне походження;
спочатку це вільна творчість людини, яка імітується й асимілюється (але
не копіюється!) другою людиною, потім третьою, поки не пошириться на
більш чи менш значній теориторії. Ця творчість може бути більш чи менш
сильною, мати більшу чи меншу здатність до збереження чи поширення
відповідно до творчої сили індивіда, його соціального впливу,
літературної репутації тощо. Новотвори короля мають кращі шанси, ніж
новотвори селянина».

По суті фосслерівським є розуміння неолінгвістами мови як «вираження
естетичної творчості». Поширення новотворів у мові, на їхню думку,
ґрунтується, як і в мистецтві, на естетичному відборі. Цим пояснюється
те, що неолінгвісти не сприймали вивчення мови в суто лінгвістичних
категоріях, яке було характерним для молодограматиків, і акцентували на
зв’язку мовознавства з історією, літературознавством, культурологією.

Неолінгвісти виступили проти методики дослідження і загальнотеоретичних
положень молодограматиків. Вони звинувачували молодограматиків у
вузькості проблематики і догматизмі (збирали матеріал і складали
довідкові посібники, не було в них живої ідеї). На думку неолінгвістів,
мову слід не тільки описувати, а необхідно глибоко проникати в її суть,
пояснювати її функціонування й розвиток.

Усупереч молодограматикам неолінгвісти заперечували регулярність мовних
змін. «Усе в мові, — твердить Бонфанте, — регулярне, як і в житті, бо
існує. І водночас усе нерегулярне, тому що умови існування явища різні».
Критикували молодограматиків і за те, що вони втискували в прокрустове
ложе відносно простих законів і методів опису таке складне явище, як
мова, яка для них існувала окремо від людини.

Не погоджувалися неолінгвісти з членуванням мови молодограматиками на
фонетику, морфологію й синтаксис: люди говорять реченнями, а не
фонемами, морфемами, синтагмами.

Критикуючи молодограматиків за спрощення й схематизацію, за неувагу до
«людського чинника», нехтування індивідуальною творчістю, проведення
дискретних меж щодо безперервних процесів, прагнення відокремити
лінгвістику від інших наук, неолінгвісти натомість нічого не
запропонували, крім суто індивідуального розгляду історії окремих мовних
фактів.

Закликаючи мовознавців розкривати складність мовного розвитку і
враховувати у вивченні мови конкретні умови її розвитку, неолінгвісти
насправді обмежувалися лише географічним чинником, тобто розглядали мову
передусім з погляду територіального поширення певних явищ. Бартолі
навіть назвав свій напрям просторовою лінгвістикою.

Основним методом дослідження мови неолінгвісти вважали встановлення
ізоглос, тобто ліній на карті, які показують межі поширення мовних явищ.
Виходячи з цього, вони визначають мову як механічну сукупність ізоглос.
Мовні інновації розглядають у трьох аспектах: 1) їх вік; 2) місце появи;
3) причини виникнення.

За допомогою даних просторової лінгвістики неолін-гвісти роблять спроби
вийти за межі мовної сім’ї і встановити зв’язки між індоєвропейськими
мовами та іншими мовними родинами. На відміну від молодограматиків, які
проповідували теорію полігенезу мов (походження мов світу від декількох
прамов), неолінгвісти, особливо А. Тромбетті, підтримували теорію
моногенезу, тобто походження всіх мов світу від одного предка.

Услід за Шухардтом неолінгвісти вказували на умовність меж між мовами та
діалектами. Бартолі, зокрема, говорив про лінгвальну безперервність, до
якої належать індоєвропейські, уральські, семітські мови. Це положення
ґрунтується на теорії хвиль Шмідта й теорії змішування мов Шухардта.

За переконанням неолінгвістів, усі мови світу є змішаними. Так,
французька мова є результатом змішування латинської й германської,
іспанська — латинської й арабської, італійська — латинської, грецької й
оскоумбрської, румунська — латинської та слов’янської, чеська —
слов’янської та німецької, болгарська — слов’янської та грецької,
російська — слов’янської та фінно-угорської. Таким чином, у реальності
маємо справу не зі спорідненістю, а зі свояцтвом, тобто родиною не за
спільним походженням, а за результатом контактування, схрещення.
Унаслідок тривалого контактування, взаємовпливу можуть виникати мовні
союзи — особливі типи ареально-історичної спільності мов, які
характеризуються певною кількістю спільних структурних і матеріальних
ознак.

З концепцією змішування мов пов’язана неолінгвіс-тична теорія субстрату,
суперстрату й адстрату (див. тему «Мова та історія»).

Отже, неолінгвісти на противагу молодограматикам, які вивчали мову в
діахронії, наголошували на синхрон-но-діахронній взаємодії різних мовних
фактів, досліджували живі реальні діалекти, удосконалили методику
лінгвістичної географії, пов’язали її з проблемами
порівняльно-історичного мовознавства. Особливо цінним є їх внесок в
етимологію (наприклад, праця Пі-зані «Етимологія»).

Недоліками неолінгвістики є захоплення екстра-лінгвальними фактами,
недооцінка системно-структурних властивостей мови, розуміння мови як
абстракції (реальністю вважали мову окремої людини, а національну мову —
такою абстракцією, як, скажімо, поняття середньої людини).

Використана література

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія
лінгвістичної думки. — К., 1985. — С 168—214.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. —
К„ 1980. — С 77—130.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998.—С. 108—149.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 133—189.

Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и
извлечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 263—464.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории
лингвистики. — М., 1975. — С. 478—540.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *