.

Короткий огляд історії типологічних досліджень (реферат)

Язык: английский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
12 6139
Скачать документ

Реферат

на тему:

Короткий огляд історії типологічних досліджень

ПЛАН

Порівняльно – історичний метод і зародження генеалогічної типології.

Класифікуюча типологія (В. Гумбольдт, Ф. і А  Шлегелі, А. Шлейхер,
Г. Штайнталь, Ф. Містелі, Н. Фінк, Ф. Ф. Фортунатов).

Характерологічна концепція типології (В. Скалічка, В. Матезіус, Е. Леві,
П. Гартман).

Ступінчаста типологія (Е. Сепір, Дж. Грінберг).

Типологія мовних систем (М. С. Трубецькой, А. В. Ісаченко,
Т. Мілевський, Ч. Базель).

Типологічні дослідження на території колишнього РС.

1(6). Порівняльно – історичний метод і зародження генеалогічної
типології

Різноманітність структур різних мов, з якими зіткнулися європейці у
16 – 18 ст. у зв’язку з розвитком мореплавання і торгівлі, не могли не
звернути на себе увагу вчених.

Цікавість до мов зросла після того, як у кінці 18 на початку 19 століття
європейці познайомилися з мовою древньої Індії – санскритом, яка була
мовою священних книг древніх індійців.

На противагу багатьом сучасним європейським мовам з їх відносно простою
морфологією, з відсутністю у багатьох з них систем відмінків санскрит
володів добре розвинутою флективною системою, діленням іменників за
основами, складною фонологічною системою.

Німецький учений Фрідріх Шлегель (1772 – 1829) (автор книги “Про мову і
мудрість індійців” (1808 р.)), вперше звернув увагу на відмінності у
структурі мов, виділивши дві групи: мови з афіксами або афіксуючі мови,
куди він відніс тюркські,

(турецька, азербайджанська, алтайська, башкирська, гагаузька, казахська,
караїмська, каракалпацька, карачаєво – балкарська, киргизька, кримсько –
татарська, кумикська, ногайська, татарська, тувинська, туркменська,
узбецька, хакаська, чуваська, шорська, якутська)

полінезійські

(входять до малайсько – полінезійської групи австронезійської мовної
сім’ї, однієї із найбільших мовних сімей. Австронезійські мови поширені
на Малайськом архіпелазі (Індонезія, Філіппіни), на о. Малага, у деяких
південних районах Індокитаю, в Океанії, на о.Мадагаскар, о. Тайвань.
Кількість мов – близько 800. Загальна кількість мовців – понад 250 млн.

Малайсько – полінезійської група поділяється на три гілки: західну,
центральну та східну. До західної гілки цієї групи належать, зокрема
бугійська, макасарська, саданська, індонезійська мови, мови дурі, майва,
ендекан, мандарська мова та ін., до центральної – мови східної частини
М.Зондських островів та більшої частини Молукських островів, до східної
– ангела, буготу, ватуранга, тонга, ніуа, самоа, маршальська, науру,
кірібаті та ін. До 60 – х років 20 ст. мови сучасних західної та
центральної гілок зараховували до т.зв. індонезійських (малайських)
мов))

а також китайську мови,

(разом з дунганською мовою належить до китайської групи китайсько –
тібетської мовної сім’ї; друга група цієї сім’ї – тібето – бірманська
(мови тібетська, бірманська, каренська, хані, маніпурі, бодо і т.д.))

які, як він вважав, виражають відносини між словами чисто механічним
шляхом; і мови флективні, куди він зарахував семітські, грузинську і
французьку мови.

Його брат Август Шлегель (1767 – 1845) переробив цю класифікаційну схему
і виділив три класи мов: мови без граматичної структури, мови афіксуючі
та мови флективні. Відштовхуючись від структури флективних мов,

ФЛЕКТИВНА МОВА – мова, у якій граматичні значення передаються флексіями.

він зробив висновок, що китайську мову і мови Індокитаю потрібно
виділити в особливу групу, так як у цих мовах відсутня флексія, а
граматичні відносини виражаються за допомогою порядку слів. Август 
Шлегелю належить також поділ мов на більш ранні – синтетичні і пізніші –
аналітичні.

У своїх пошуках типу мови відомий німецький лінгвіст Франц Бопп
(1791 – 1867), який розробив і запровадив порівняльний метод у
дослідження мов, звернув увагу на склад коренів слів і на цій підставі
виділив мови, у яких корені слів складаються із одного складу (він
назвав їх моносилабічними), та мови, в яких корені слів можуть вживатися
як з іншими коренями, так і з різними морфемами. Крім того, він виділив
мови, для яких типовими є двоскладовий і навіть трьохскладовий характер
кореня, до числа яких він відніс семітські мови.

2(6). Класифікуюча типологія (В. Гумбольдт, Ф. і А. Шлегелі, А. Шлейхер,
Г. Штайнталь, Ф. Містелі, Н. Фінк, Ф. Ф. Фортунатов).

Але справжнім основоположником типології мов як особливого розділу
мовознавства слід вважати німецького лінгвіста Вільгельма Гумбольдта.
Він вивчав велику кількість мов, включаючи мови американських індійців
та жителів Полінезії. Надзвичайно широкий лінгвістичний кругозір,
знайомство з мовами найрізноманітнішої структури дали В. Гумбольдту
можливість досліджувати їх особливості і вперше запропонувати їх
типологічну класифікацію. При цьому В. Гумбольдт виходив зі здатності
слів конкретної мови приєднувати до себе той чи інший тип морфем.

Погоджуючись у цілому з типологічною класифікацією А. Шлегеля,
В. Гумбольдт розділив всі відомі йому мови на чотири типи: ізолюючі мови
типу китайської, тобто мови, які не мають словозмінних морфем;
аглютинуючі або аглютинативні, тобто мови типу тюркських, здатні
приєднувати тільки однозначні морфеми; флективні мови типу
індоєвропейських або семітських, здатні приєднувати багатозначні
морфеми. До особливої четвертої групи він зарахував мови американських
індійців, у яких слова здатні поєднуватися в особливі слова – речення.
Цей тип мов він назвав інкорпоруючими.

Виходячи із своєї концепції про мову як еманацію людського духу і
по-суті ототожнюючи мову і психологію народу, В. Гумбольдт вважав, що
різна типологія мов відображає різний культурний рівень розвитку
народів. На його думку, флективні мови (індоєвропейські і семітські), у
яких єдність слова забезпечується зовнішньою і внутрішньою флексією

ВНУТРІШНЯ ФЛЕКСІЯ – зміна голосного або приголосного в корені, що
служить для утворення нових слів чи форм слова, тобто має дериваційне чи
реляційне значення. На відміну від інфікса, який додатково вставляється
у корінь слова, внутрішня флексія викликає лише чергування вже наявних у
корені звуків, напр., беру – вибір, нім. Stadt – Staedte, springen –
sprang, англ. foot – feet.

володіють “строго правильною” формою. Через те він оголошував їх
вершиною мовної творчості. Мови інших типів він вважав таким, які стоять
на нижчих ступенях розвитку.

До представників класифікаційної типології, поруч із уже згаданими
Ф. і А. Шлегелями і В. Гумбольдтом належить німецький мовознавець,
представник т.зв. біологічного напрямку в мовознавстві – Август Шлейхер
(1821 – 1868 рр.). Цей учений зробив спробу уточнити класифікацію
В. Гумбольдта, частково змінивши та уточнивши її. Вчення про мовні типи
він назвав морфологією, а класифікацію мов, засновану на відмінностях у
структурі мов – морфологічною. Згідно зі своєю біологічною концепцією,
яка передбачала розвиток від простіших до складніших форм, А. Шлейхер
вважав, що відмічені ще братами Шлегель три типи мов є не просто трьома
можливими типами мов, а відображають три ступені розвитку мови за
аналогією до того, як це відбувається у живій природі: кристал – рослина
– тварина. А Шлейхер був першим ученим, який використав символи для
позначення компонентів структури слова. Напр., А – це чистий корінь, аА
– префікс, А? – службове слово. Таким чином, структуру ізолюючих мов,
тобто тих, які мають чистий корінь (китайська, бірманська, тібетська,
каренська, хані, маніпурі) він позначав знаком А. Формулою Аа він
позначав структуру аглютинуючих тюркських мов, а індє. мови аналітичного
типу отримали формулу Аа ? А?.

Зі сказаного випливає, що на початку свого розвитку типологічні
дослідження відштовхувались від класифікації різних морфологічних
властивостей слова, які воно могло мати у тій чи іншій конкретній мові.

Типологія першої половини 19 ст. характеризувалась також спробами
представити різні структурні типи мов як етапи єдиного процесу розвитку
мови взагалі і, отже, як рух від менш до більш досконалого стану мови.

Так В. Гумбольдт і А. Шлейхер вважали, що мови ізолюючого типу є
архаїчними видами, мови аглютинуючого типу – перехідними, а флективні
мови семітського і древньоіндоєвропейського типу – найрозвинутішими
видами мов. Тому типологічна класифікація, яка виникла у першій половині
19 ст. носила, по – перше оцінний характер, оскільки відмічала більш
примітивний характер мов одного типу порівняно з мовами іншого типу. По
– друге, вчені того часу вважали, що мови, які належать до одного типу,
напр., аглютинативні, у процесі свого розвитку, змінять свою типологію і
стануть мовами флективним, тобто перейдуть із одного типу в інший.
Іншими словами, типологічна класифікація того часу не лише допускала
типологічну еволюцію будови мов, визнаючи мови ізолюючого типу менш
досконалими порівняно з мовами флективними, але й відзначалася, як уже
згадувалося, оцінним характером, тобто розглядала одні мови як менш,
інші – як більш досконалі.

Наступний крок у розвитку типології мов було зроблено німецьким
мовознавцем Г. Штайнталем (1823 – 1899), учнем і послідовником
В. Гумбольдта.

У своїх дослідженнях Г. Штайнталь звернувся не до окремих слів, а до
аналізу синтаксичних зв’язків між ними, тобто перейшов від явищ
морфології до синтаксису, розширивши поле типологічних спостережень і
додавши ще одну типологічну класифікаційну ознаку.

Продовжуючи лінію досліджень Г. Штайнталя німецький мовознавець
Ф. Містелі висунув два нових критерії типологічної класифікації на
додаток до вже існуючих: за місцем слова у реченні й за внутрішньою
структурою слова.

Перший критерій носить явно синтаксичний характер і є дуже суттєвою
класифікаційною ознакою. Так, в аналітичних мовах,

АНАЛІТИЧНА МОВА – мова, у якій граматичні відношення виражаються
службовими словами, порядком слів та інтонацією

напр., англійській, шведській, норвезькій і т.д., позиція присудка після
підмета строго зафіксована, що обумовлено розвитком аналітизму в цих
мовах. У тюркських же мовах присудок, як правило, стоїть у кінці
речення, ніби завершуючи його. Ф Містелі першим розмежував
кореневоізолюючі мови типу китайської та основоізолюючі мови типу
індонезійської.

Останнім представником класифікаційної типології, у якій кожна мова
підводилася під певний тип, за часом появи робіт, був німецький лінгвіст
Ф. – Н. Фінк. Він, як і інші представники цього напрямку, за основну
типологічну одиницю приймав слово. Як відомо, слово у мовах різних типів
відрізняється за своєю структурою. Тому за критерії класифікації мов він
приймав: 1) масивність – фрагментарність структури; 2) тип і спосіб
узгодження слів у реченні.

У результаті своїх досліджень Ф. – Н. Фінк виділив вісім основних типів
мов, співвіднісши кожен тип з конкретною мовою, як представником цього
типу:

1)     підпорядковуючий або субординативний тип – турецька мова;

2)     інкорпоруючий, що характеризується наймасивнішою будовою слова –
гренландська мова;

3)     упорядковуючий, в якому спостерігається дуже слабкий зв’язок між
службовими словами і афіксами – одна із мов групи банту – субія
(нігеро – кордофанська мовна сім’я);

4)     кореневоізолюючий – китайська;

5)     основоізолюючий – самоанська (східна гілка австронезійської
(малайсько – полінезійської) мовної сім’ї);

6)     коренефлектуючий – арабська (семіто – хамітська (афро – азійська,
афразійська) мовна сім’я, семітська група)

7)     основофлектуючий – грецька (індє. мовна сім’я, грецька група)

8)     групофлектуючий – грузинська (південно – кавказька (картвельська)
мовна сім’я, іберійська (картвельська) підгрупа).

Усередині типів проводиться протиставлення мов на основі врахування
узгодження. Так, напр., турецька мова з її узгодженням тільки іменника і
дієслова протиставлена мовам банту (група нігеро –кордофанськох мовної
сім’ї, сюди належать мови суахілі, руанда, лінгала, кіконго, зулу, дуала
і т.д.), у яких переважає префіксація і, крім того, узгодження
проводиться зі всіма частинами мови, крім присудків.

Підводячи підсумок розгляду типологічних досліджень 19 – го – початку
20 ст. можна помітити, що це був етап в історії типології, коли основне
її завдання вчені вбачали у створенні типологічної класифікації мов. При
цьому свої тлумачення і теорії вони будували, виходячи із характеристики
морфологічної структури слова, критерію хоча й дуже вагомого, але
вибраного все ж абсолютно довільно. Ніякі інші критерії для класифікації
мов майже не залучалися. Тому і сама класифікація мов того періоду ще
інколи називається не типологічною, а морфологічною.

3(6). Характерологічна концепція типології (В. Скалічка, В. Матезіус,
Е. Леві, П. Гартман).

Поступовий розвиток науки про мову як про дуже складну багаторівневу
структуру спонукав учених змінити свої погляди і свій підхід до проблем
типології і, зокрема, до критеріїв, які визначають типологічні
властивості мов.

Виникла тенденція в основу типологічної характеристики і класифікації
мов покласти систему ознак, які перехрещуються між собою. Це привело до
виникнення кількох напрямків у типології.

Одним із таких напрямків, який зародився ще у 19 ст. була
характерологічна концепція типології, яка розроблялась переважно
лінгвістами Празької лінгвістичної школи. Її представники ставили за
мету скласти детальний опис суттєвих типологічних ознак окремо взятої
мови у плані її зіставлення з іншими мовами і тим самим зобразити її
своєрідність. Вони визнавали взаємозв’язок цих ознак і сформулювали
поняття мовного типу як зв’язків взаємообумовлених явищ.

Прихильники характерологічної концепції надавали важливого значення
врахуванню відносин, які спостерігаються у конкретних, переважно
споріднених мовах, які вони досліджували і, зокрема, відносин між
частковими типами. Це дає можливість побудувати загальний тип мови як
систему часткових типів.

Серед представників характерологічного напрямку слід назвати чеських
учених, напр., В Скалічку, автора низки робіт з типології, у тому числі
роботи, яка деякою мірою узагальнює стан типології і називається “Про
сучасний стан типології” (Новое в лингвистике – М., 1963. – вып. ІІ., с.
19 – 35), а також праці “До питання про типологію” (Вопросы языкознания,
1966. – № 4. – с. 22 – 31), у якій він наводить характеристики п’яти
мовних типів за певними диференційними ознаками, напр., тип флективний,
аглютинативний, а також за рядом інтегральних ознак, які характеризують
кожний тип зсередини.

Інший учений, В. Матезіус, пропонував створити лінгвістичну
характерологію на базі ряду робіт, присвячених західним мовам.

Серед інших представників цього напрямку потрібно назвати Е. Леві, який,
описуючи окремі мови, також ставить метою виділити найхарактерніше для
кожної з них.

Німецький мовознавець П. Гартман у своєму описі сучасних мов
відштовхується від загальноіндоєвропейського стану з його чітко
вираженими флективними характеристиками, вважаючи його вихідним для
типологічного вивчення мов. П. Гартман проводить зіставлення індє. та
неіндоєвропейських мов, що, на його думку, повинно яскравіше відтіняти
особливості флективних мов.

4 (6). Ступінчаста типологія (Е. Сепір, Дж. Грінберг).

Іншим напрямком у розвитку типологічної науки було створення
багатосторонньої, т.зв. ступінчастої типології, найвидатнішим
представником якої був американський лінгвіст Е. Сепір (1884 – 1939),
автор нової типологічної класифікації мов. Він піддає різкій критиці
морфологічну класифікацію мов, розроблену в першій половині 19 ст. на
тій підставі, що вона носить еволюціоністський характер, оскільки
передбачає еволюцію структури мов від ніби-то більш примітивного типу –
ізолюючого до складнішого типу – флективного (напр., грецька і латинська
мови). По – друге, він вважає, що поділ мов на три типи, характерний для
морфологічної класифікації, носить чисто зовнішній характер, тому що
торкається тільки техніки побудови слів.

Важливим у концепції Е. Сепіра слід вважати його твердження, засноване
на великому мовному матеріалі, про те, що в окремих, іноді територіально
віддалених одна від одної мовах спостерігається “однакова спрямованість
руху”, тобто ці мови розвиваються в однаковому напрямку, поступово
набуваючи типологічно подібних рис і утворюючи певні моделі чи типи.
Варто також відмітити, що Е. Сепір був першим із типологів, хто
розглядав матеріал мови не як довільний набір різних елементів, а як
систему.

Е. Сепір визнавав типологічність процесів розвитку мов і можливість
встановлення їх структурних типів, у зв’язку з чим він висунув такі три
критерії для встановлення типу мови:

1.     Техніка об’єднання морфем, тобто ступінь спаяності кореневої й
афіксальної морфем, як словозмінювальних, так і словотворчих. На основі
цього критерію він виділяє такі три типи мов: ізолюючий, тобто такий,
який не має формальних елементів у чистому вигляді; аглютинуючий, при
якому приєднання афіксальної морфеми не спричиняє яких – небудь змін
кореневої морфеми; фузійний, якщо афіксальна морфема настільки міцно
зливається з кореневою, що морфемний шов практично стає важко
розрізнити, а також четвертий – символічний тип, якщо коренева морфема
володіє здатністю змінюватися шляхом внутрішніх змін (зміни голосних і
приголосних, зміни в наголосі чи інтонації і т.д.).

2.     Ступінь синтезу, тобто з’єднання в одному слові різних значень,
як лексичних так і граматичних. Е. Сепір виділяє аналітичний тип мови, у
якому відсутнє комбінування понять всередині цілих слів, оскільки окреме
слово мови такого типу ніяких значимих морфем, крім кореневої,
приєднувати не може. До цього типу він зараховує англійську і французьку
мови. Слова мови синтетичного типу можуть, на його думку, приєднувати
афіксальні морфеми, тому вони є багатшими за значеннями, які вони
передають. У полісинтетичному типі спостерігається ще більша ступінь
синтетичності. Таким чином, автор виділяє мови трьох типів: аналітичні,
синтетичні і полісинтетичні.

3.     Характер граматичних процесів, з допомогою яких відбувається
приєднання морфем: а) ізоляція; б) аглютинація; в) фузія; г)
символізація.

Застосовуючи цих три критерії, Е. Сепір виділяє такі чотири основні типи
мов:

1)     прості чисто – реляційні мови, які виражають відносини у чистому
вигляді, тобто без афіксальних морфем, як, напр., китайська;

2)     складні чисто – реляційні мови, у яких, крім здатності виражати
синтаксичні відносини у чистому вигляді, є можливість змінювати значення
кореневих морфем за допомогою афіксів чи внутрішніх змін, як, напр.,
турецька чи полінезійська мови;

3)     прості змішано – реляційні мови, які виражають синтаксичні
відносини не лише у чистому вигляді, але й за допомогою аглютинації чи
фузії, як, напр., французька мова;

АГЛЮТИНАЦІЯ – механічне приєднання однозначних стандартних афіксів до
незмінних основ при словотворі, напр., казах. ара (пилка) – ара – лар
(пилки – множина).

ФУЗІЯ – спосіб приєднання афіксів до основи, при якому основа може
змінюватися, а афікси можуть виражати різні граматичні значення, напр.,
муха – мусі (і виражає давальний відмінок, основа змінюється), земля –
землі (і разом з наголосом виражають множину).

4)     складні змішано – реляційні мови, які мають здатність змінювати
значення кореневих морфем через афікси чи внутрішні зміни, як, напр.,
латинська чи англійська мови.

У межах цих чотирьох типів мов Е. Сепір встановив 21 підтип,
використовуючи перераховані вище три критерії.

Типологічний напрямок, розроблений Е. Сепіром, знаходить свій подальший
розвиток у працях американського типолога Джозефа Грінберга, який
поставив перед собою завдання розробити морфологічну типологію мов з
числовими даними. З цією метою він відібрав ряд ознак мови або
категорій, які він зарахував до основних покажчиків типології мови. Це
такі покажчики, як ступінь синтезу в мові, ступінь аглютинації, характер
словоскладання, деривації і т.д. Для визначення числових величин, які
він називає індексами, він вивів підрахунок кількості відповідних
випадків на 100 слів, число, яке взято ним як основа для обчислення
процента. Розділивши отримані фактичні дані на сто, Дж. Грінберг отримав
число, яке показує, напр., відношення числа суфіксів до числа слів.

Такий підхід до вирішення певної типологічної проблеми полягає у тому,
що Дж. Грінберг на противагу своїм численним попередникам порівнює не
мови в цілому, а тільки їх окремі риси чи характеристики і виражає ці
відносини числовими індексами.

5(6) Типологія мовних систем (М. С. Трубецькой, А. В. Ісаченко,
Т. Мілевський, Ч. Базель).

Відмовившись від розробки загальної класифікаційної типології ряд вчених
звернулися до дослідження типології окремих підсистем і категорій мови,
у результаті чого у типології виник напрямок, який називається типологія
мовних систем.

Однією з перших праць з типології мовних систем була книга
М. С. Трубецького (1890-1938) “Основи фонології” (1939 р., вийшла
німецькою мовою), яка поклала початок дослідженням з фонологічної
типології. Крім низки загальнотеоретичних проблем, висвітлених у цій
книзі (поняття фонеми, фонологічної системи як набору фонологічних
опозицій і т.д.), у ній викладені типологічні характеристики
фонологічних систем великої кількості мов.

М. С. Трубецькому належить також теорія споріднених мов, під якою він
розумів мовні угрупування, т.зв. “мовні союзи”, які виникли у результаті
їх типологічного сходження і які характеризувалися подібними рисами у
фонологічній, морфологічній і синтаксичній системах на противагу мовним
сім’ям, які характеризувалися спільністю лексичного складу та інвентаря
граматичних засобів.

Інший вчений-філолог А. В. Ісаченко на матеріалі слов’янських мов,
використовуючи критерії кількості голосних і музикального наголосу, а
також явища твердості і м’якості приголосних встановив два типи мов:
1) вокалічний тип, для якого характерні такі тенденції: а) тенденція до
вокалізації приголосних, напр. сербсько-хорватське вук

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020