Валютна система: України, світу, Європи (реферат)

Реферат на тему:

Валютна система: України, світу, Європи.

Зміст

1.Валютна система. Особливості формування валютної системи України.

2. Світова валютна система

3. Європейська валютна система. Міжнародні платіжні розрахунки в Євро

1.Валютна система. Особливості формування валютної системи України.

Валютна система — це організаційно-правова форма реалізації валютних
відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з
межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи теж поділяються
на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж
окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню
єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є
механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

Поняття «валюта» використовується в трьох значеннях:

1) грошова одиниія певної країни;

2) грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні
засоби, виражені в іноземних грошових одиницях та використовуються в
міжнародних розрахунках, іноземна валюта;

3) умовна міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця або
платіжний засіб.[1,с.100]

Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті,
є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони
визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнародні та світова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах
провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та
ін.) І формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій.

Як організаційно-правове явище національна валютна система складається з
цілого ряду елементів. Основними з них є:

Назва, купюрність та характер емісії національної валюти. В Україні
національна валюта називається гривнею.

Ступінь конвертованості національної валюти. Українська національна
валюта гривня є частково вільно конвертованою

Режим курсу національної валюти. Законодавче визначення режиму валютного
курсу Верховна Рада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ.

Режим використання іноземної валюти на національній території в
загальному економічному обороті. Звичайно цей режим зводиться до повної
заборони, або до заборони з деякими винятками для окремих видів платежів

Режим формування і використання державних золотовалютних резервів. Він
установлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може
проявлятися двояко:

у формі жорсткої прив’язки національної валюти до певної іноземної
(національної чи колективної) з установленням фіксованого курсу її до
цієї валюти.

у формі використання валютних запасів для підтримання рівноваги на
національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і
внутрішньої вартості грошей при збереженні незалежності центрального
банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним
усіх традиційних функцій. Україна ввела якраз цей режим використання
золотовалютних резервів.

Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим
органом залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка
розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні
заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою.
Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було
введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних
банках і заборонено переведення на них інвалюти.

Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів.
Нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування
біржового ринку, міжбанківського валютного ринку; центральний банк
здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій,
видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в
іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну.
Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті.
До 1998 р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з
дорогоцінними металами.

Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин.
Нормативними актами України чітко регламентується: порядок відкриття в
наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків і, навпаки,
порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та
форм розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон
фізичними особами тощо.

Визначення національних органів, на які покладається про ведення
валютної політики, їхніх прав та обов’язків у цій сфері.

Такими органами в Україні є:

Кабінет Міністрів України;

Національний банк України;

Державна податкова адміністрація;

Державний митний комітет;

Міністерство зв’язку України.

Органи Державної податкової адміністрації здійснюють контроль за
валютними операціями, що проводяться на території України резидентами та
нерезидентами.

Зазначені державні органи та комерційні банки створюють інфраструктуру
валютної системи, у центрі якої знаходиться НБУ як орган державного
валютного регулювання і контролю.

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і
реалізація державної валютної політики як сукупності
організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних
валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.

Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні комплексу заходів
з метою корекції курсу національної валюти.

Особливості формування валютної системи України.[2,с.283] Формування
валютної системи України розпочалося одночасно з формуванням
національної грошової системи, складовою якої вона є. Уже Законом
України «Про банки і банківську діяльність», ухваленому 1991 р., були
сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і
контролю в Україні: установлено ліцензування НБУ комерційних банків на
здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50); дозволено НБУ купувати
і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах
з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових
органах; зобов’язано НБУ організувати накопичення та зберігання
золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки до перетворення НБУ
в центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували
перший етап розбудови валютної системи.

Помітні успіхи в антиінфляційній політиці 1994 р. створили передумови
для переходу до другого етапу розбудови валютної системи, що тривав до
вересня 1996 р. Головною ознакою цього етапу було повернення до ринкових
методів організації валютних відносин: прискорення лібералізації
валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного
валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ,
ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку
потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через
ку-півлю-продаж на біржі та на міжбанківському валютному ринку.

З вересня 1996 р., після випуску в обіг постійної національної валюти
гривні, розпочався третій етап формування валютної системи України, на
якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і
результатами цього етапу були:

остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку
плавання обмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. — введено вільне
плавання;

введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних
надходжень;

певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та
інших валютних біржах;

подальша лібералізація доступу до валютного ринку юридичних і фізичних
осіб-резидентів до рівня, адекватного вільній конвертованості
національної валюти за поточними операціями;

приєднання України (у травні 1997 р.) до VIII Статті Статуту МВФ, що
означало офіційне визнання вільної конвертованості гривні за поточними
операціями.

Надзвичайні заходи у валютній сфері кінця 1998 р. помітно загальмували
подальшу ринкову трансформацію валютної системи України. Разом з тим їх
висока ефективність (за 1999 р. гривня девальвувала відносно долара США
лише на 35%) підтвердила значні успіхи України у формуванні дійового
механізму валютного регулювання, який дав змогу утримати гривню навіть у
надзвичайно складних умовах, які склалися на валютному і фондовому
ринках України в кінці 1998 р.

2. Світова валютна система

Світова валютна система — це спільно розроблена державами та закріплена
міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин.

Складовими світової валютної системи є:

• форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти,
міжнародні валютні одиниці — СДР, ЕКЮ, євро); уніфікований режим
валютних паритетів та курсів;

умови взаємної конвертованості валют;

уніфікація правил міжнародних розрахунків;

режим валютних ринків та ринків золота;

міжнародні валютно-фінансові організації;

міжнародне регулювання валютних обмежень.

Світова валютна система у своєму розвитку пройшла етапи, які обумовлені
ступенем розвитку світового ринку, міжнародними зв’язками, типами
національних грошових систем.

Першою в історії світовою валютною системою була система, заснована на
золотому стандарті. Вона сформувалася стихійно наприкінці XIX—на початку
XXст. як сукупність національних валютних систем. Не Існувало ніяких
міжнародних норм, що регулювали валютні відносини, бо в цьому не було
потреби. Платіжний оборот обслуговувався переважно золотом. Основу
валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет. Обмін
національної валюти на іноземну необмежувався, існував вільний вивіз та
ввіз золота з країни в країну, що сприяло стабільності валютних курсів.
Відхилення валютних курсів від валютних паритетів обмежувалося вартістю
витрат на пересилання золота. Ця система відповідала умовам швидкого
розвитку продуктивних сил та встановленню панування капіталістичних
виробничих відносин в епоху вільної конкуренції.

На зміну золотомонетному стандарту після Першої світової війни прийшов
механізм золотодевізного стандарту, що було юридично оформлено рішенням
Генуезької конференції (1922 р.). Це була друга світова валютна система.

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. з крахом
золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала
існувати. Вона розпалася на валютні блоки, які використовувалися як
знаряддя валютної війни. Першим у 1931 р. з’явився стерлінговий блок
після скасування золотого стандарту у Великобританії. До його складу
увійшли країни Британської імперії та інші держави.

У 1933 р. після скасування у США золотого стандарту було створено
доларовий блок, до складу якого увійшли США, Канада, а також країни
Латинської Америки. Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія; а потім
Італія та Польща створили у 1933 р.золотий блок. Ці країни зберегли у
роки світової економічної кризи золотий стандарт. Його було скасовано
лише у 1936 р.

Наприкінці Другої світової війни поряд із загальним комплексом проблем
післявоєнного устрою виникла необхідність створення нової світової
валютної системи. За це насамперед виступали США, які були
заінтересовані у розширенні свого впливу насвітовому ринку.

Ще у розпалі війни казначейства Великобританії та США запропонували для
обговорення два плани — англійський план Кейнса та американський план
Уайта. Дж. М. Кейнс висунув ідею формування замість золота нових
платіжних засобів — «регульованої валюти», створення на її основі так
званого «міжна-родного клірингового союзу». Навпаки, план Уайта надавав
великого значення золоту в міжнародному валютному устрої.

У ході тривалих переговорів США, що нагромадили за роки війни великі
золоті запаси, відмовилися прийняти план Кейнса і з допомогою
політичного та економічного тиску затвердили всі найважливіші положення
плану Уайта.

На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської
коаліції, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), були
узгоджені основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як третя
світова, або Бреттон-Вудська, валютна система. Ця угода почала діяти з
грудня 1945 р. після підписання її 35 країнами. Радянський Союз разом з
іншими країнами антигітлерівської коаліції брав участь у конференції,
але, керуючись політичними мотивами, відмовився ратифікувати умови
угоди.

У результаті Бреттон-Вудської угоди США дістали можливість фінансувати
свої величезні закордонні витрати за рахунок нагромадження
короткострокової доларової заборгованості відносно інших країн, тобто
здійснювати їх валютно-фінансову експлуатацію.

З кінця 60-х років вибухнула криза Бреттон-Вудської валютної системи, що
привела до її розпаду. У нових умовах «доларовий стандарт» перестав
відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним
зростанням питомої ваги у світовій економіці країн «спільного ринку» та
Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені
доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого
запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала
дедалі обтяжливішою і для США.

До 1970 р. короткостроковий зовнішній борг США у 6 разів перевищив
золотий запас. Однією з підпор Бреттон-Вудської системи, що руйнувалася,
стала ідея Дж. Кейнса про створення «регульованої валюти». США були
заінтересовані саме у такій валюті, щоб обмежити роль золота у
міжнародній валютній системі, зберігаючи за доларом роль головної
резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР.

СДР — спеціальні права запозичення у Міжнародному валютному фонді —
штучно створені міжнародні резервні засоби для регулювання сальдо
платіжних балансів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ.

Випуск СДР розпочався з 1 січня 1970 р. У цій одиниці виражаються курси
національних валют, оцінюються валютні резерви. Технічно випуск СДР
забезпечувався у вигляді спеціального запису на рахунках країн — членів
МВФ. Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що становив 0,888671 г, і
прирівнювалася до долара США. Після девальвації долара в 1971 і 1973 рр.
курс одиниці СДР підвищився до 1,2 дол. З переходом до «плаваючих»
курсів вартість СДР визначається на основі середньозваженої величини —
«валютного кошика» — через ринкові курси валют, які мають найбільшу
питому вагу у міжнародній торгівлі.

З 1 січня 1999 р. до складу стандартного «кошика» входять чотири валюти
з питомою вагою: долар США — 39%, євро — 32% (замість німецької марки —
з 21% та французького франка із 11%), єна — 18% та фунт стерлінгів —
11%.

Протягом 1971—1973 рр. розвалювалася Бреттон-Вудська система. Початок
цьому поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона 15 серпня 1971
р. про припинення розміну долара на золото та вжиття «надзвичайних
заходів» щодо врятування валюти. Це означало фактичний крах
Бреттон-Вудської системи.

Угода, що була досягнута на нараді країн—учасниць МВФ у м. Кінгстоні на
Ямайці в січні 1976 р., стала основою створення четвертої світової, або
Ямайської, валютної системи. Ця система набула чинності 1 квітня 1978 р.
З її ратифікацією було внесено зміни у статут МВФ. Формування Ямайської
валютної системи, яка юридично закріплювала демонетизацію золота,
розпочалося з кризою Бреттон-Вудської валютної системи. Сучасна світова
валютна система має характер паперово-валютної (девізної) системи, її
визначальними рисами є:

визнання міжнародними резервними та розрахунковими валютами поряд, із
доларом США валют інших країн та СДР. Після краху Бреттон-Вудської
системи виявилася тенденція переходу до полівалютної резервної та
розрахункової систем. Як резервні валюти використовували німецьку марку,
швейцарський франк, а з 1975 р. уперше в цій ролі почала
використовуватися японська єна, після чого питома вага американського
долара у валютних резервах центральних банків значно скоротилася. Базою
Ямайської валютної системи було проголошено СДР — спеціальні права
запозичення у МВФ. Ця міжнародна розрахункова одиниця мала стати основою
валютних паритетів та курсів, провідним міжнародним
платіжно-розрахунковим засобом. СДР отримала статус альтернативи не
лише золота, а й долара як міжнародних грошей. Проте фактично
зберігається доларовий стандарт, бо ця валюта продовжує займати важливе
місце у міжнародних розрахунках (2/3 усіх розрахунків), офіційних
валютних резервах, у валютному «кошику» СДР (39%);

витіснення золота з міжнародних розрахунків скасуванням золотих
паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено повернути
країнам-членам 1/6 частину золотого запасу, яку було внесено раніше у
вигляді оплати квот, та реалізувати через аукціони частину золотих
запасів. МВФ припинив приймати золото як оплату квот та як проценти за
кредит. Це означало повну демонетизацію золота у сфері міжнародних
валютних від-носин. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та
інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота.

Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних

резервів країн як високоліквідний товар;офіційне визнання «плаваючих»
валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку
залежно від попиту та

пропозиції. Це не означає відсутності будь-якого втручання держав у
валютний ринок. Центральні банки через валютну інтервенцію обмежують
коливання курсів своїх валют, але не навколо раніше фіксованих
паритетів, а навколо ринкових курсів, що стихій

но складаються. Водночас посилюється міждержавне валютне

регулювання та контроль за функціонуванням світової валютної

системи через МВФ. Фонд має повноваження щодо нагляду за валютною
політикою країн-учасниць. З метою валютної стабілізації розширені
масштаби взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних
балансів, посилена координація діяльності міжнародних валютно-кредитних
та фінансових організацій.

Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже склалися у світі,
для яких давно було характерним домінуюче становище долара США. Разом з
тим Ямайська угода узаконювала тенденцію до валютного поліцентризму. 3.
Єврропейська валютна система. Міжнародні платіжні розрахунки в Євро

Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, в березні
1979 р. було створено міжнародну (регіональну) валютну систему —
Європейську валютну систему (ЄВС) — форму міждержавного регулювання
валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу.
Вона має риси регіональної валютної системи і є одним із полюсів
поліцентричної валютної системи.

Метою ЄВС було досягнення валютної стабільності та створення єдиної
валюти, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація
економічної політики, розроблення та впровадження засобів колективного
регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн —
членів ЄВС. У зовнішньому плані — це створення західноєвропейського
валютного полюсу у полі центричній валютній системі.

Створення цієї регіональної валютної системи викликане, по-перше,
взаємною зростаючою залежністю економік цих країн, а по-друге, кризою
Бреттон-Вудської валютної системи. ЄВС в основному використовувала
елементи валютного регулювання, що були раніше напрацьовані практикою
співробітництва між центральними банками країн Західної Європи. За
задумкою ініціаторів ЇЇ створення (Франція та Німеччина), ЄВС повинна
була стати зоною європейської валютної стабільності на противагу
Ямайській валютній системі та захистити «Спільний ринок» від експансії
долара США, витіснивши його з міжнародних розрахунків у Західній
Європі.Механізм ЄВС містив три елементи: європейська валютна одиниця —
ЕКЮ; режим сумісного коливання валютних курсів — «суперзмія»;
Європейський фонд валютного співробітництва.

Центром цієї системи була європейська валютна одиниця — ЕКЮ, яка
замінила європейську розрахункову одиницю — ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала
побудову за принципом «стандартного кошика». Частка кожної національної
валюти у цьому «кошику» залежала від питомої ваги валового внутрішнього
продукту країни у сукупному ВВП ЄЕС. Виходячи з цього визначалися
валютні компоненти ЕКЮ та питома вага національних валют у «кошику» ЕКЮ.
Вона стала базою встановлення курсових співвідношень між валютами країн
— членів ЄВС, засобом розрахунків між їх центральними банками, а також
розрахунковою одиницею у спеціалізованих установах та фондах ЄЕС.

У рішенні про створення ЄВС передбачалось, що ЕКЮ стане:

1) основою для розрахунків у межах механізму, що визначаєвалютні курси;

основою для визначення показника коливань курсу будь-якої з грошових
одиниць, що входять у цю систему, від середнього показника;

засобом здійснення валютних інтервенцій, укладення угод та надання
кредитів;

засобом розрахунків між центральними банками країн-членів, а також
між валютними органами ЄЕС;

реальним резервним активом.

На відміну від СДР, які не мають реального забезпечення, емісія ЕКЮ
забезпечувалася наполовину золотом та доларами та національними валютами
країн — членів ЄВС. Технічно випуск ЕКЮ було здійснено у вигляді записів
на рахунках центральних банків країн — членів ЄВС у Європейському фонді
валютного співробітництва. З 1 січня 1999 р. замість ЕКЮ в безготівковий
обіг 11 країнами було запроваджено євро.

Другим елементом ЄВС була система сумісного коливання валютних курсів.
Для кожної грошової одиниці країн-членів до початку дії ЄВС було
встановлено центральний курс відносно ЕКЮ, на основі якого були
визначені двосторонні паритети всіх валют, що брали участь у системі.
Припустимими межами коливань курсів від центрального були ± 2,25%, для
Італії ± 6% з урахуванням нестабільності її валютно-фінансового
становища. Підтримка узгоджених курсів здійснювалася шляхом валютної
інтервенції з боку центральних банків країн — членів ЄВС. Правила цих
операцій передбачають використання валют країн-членів поряд із
доларами США.

На противагу політиці США, спрямованій на прискорення демонетизації
золота, та на відміну від Ямайської валютної системи ЄВС використовувала
золото як часткове забезпечення ЕКЮ. Країни — учасниці ЄВС орієнтувалися
на ринкову ціну золота для регулювання емісії ЕКЮ та обсягу резервів у
Європейському фонді валютного співробітництва (20% золотодоларових
резервів країн-членів) . Уведення механізму підтримки валютних курсів та
використання системи валютних інтервенцій обумовили необхідність
створення системи коротко- та середньострокового кредитування, яка
включає:

систему кредитування типу «своп», що існувала у межах двосторонніх
відносин між центральними банками. Операції своп здійснюються банками
тих країн, курси валют яких досягли межі взаємних коливань. Кредит має
бути погашеним протягом 45

днів після закінчення місяця, в якому його було надано;

фонд короткострокового кредитування. Для кожної країни визначені
величина внеску у цей фонд та обсяг припустимого кредиту. Кредити
надаються на строк від трьох до шести місяців з правом пролонгації до
дев’яти;

фонд надання середньострокових кредитів (від двох до п’яти років).

Новий етап європейської валютної інтеграції пов’язаний із трансформацією
ЄВС у Європейський валютний союз, який передбачає утворення спільного
для країн — членів ЄС Європейського центрального банку та заміну
національних валют спільною єдиною валютою — євро.

Маастрихтська угода 1992 р. визначила три етапи становлення ЄВС.

Перший етап (липень 1990 р. — грудень 1993 р.):

повна лібералізація руху капіталів усередині ЄС;

завершення процесу формування єдиного внутрішнього ринку ЄС;

розроблення заходів щодо зближення (конвергенції») ряду економічних
параметрів для країн-членів.

Другий етап (січень 1999 р.):

— створення незалежної Європейської системи центральних банків на чолі з
Європейським центральним банком;

установлення фіксованого курсу для валют країн — членів ЄВС між собою, а
також відносно ЕКЮ;

емісія єдиної грошової одиниці;

проведення єдиної валютної політики країнами — членами ЄВС.

У травні 1998 р. на самміті Євросоюзу було визначено 11 країн, які
відповідають критеріям участі в Економічному і валютному союзі. Це —
Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія,
Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Саме ці країни з 1 січня 1999
перейшли до використання в безготівковому обігу спільної валюти — євро.
З різних причин добровільно утрималися від приєднання до євро
Великобританія, Швеція і Данія, а економіка Греції не відповідала
жорстким економічним критеріям. Для повноправної участі в цьому
економічному та валютному союзі було визначено такі фіксовані показники:

—дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП;

державний борг не повинен становити більш як 60% ВВП;

річна інфляція не може бути вищою, ніж плюс 1,5-процентних пункти до
середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС з найбільшою стабільністю
цін;

середнє номінальне значення довгострокової процентної ставки не повинно
перевищувати плюс 2-процентні пункти до середнього рівня цих ставок у
трьох країнах ЄС з найбільшою стабільністю цін.

Нині країни ЄС вступили у третій етап утворення ЄВС. Станом на 1 січня
1999 р. було зафіксовано валютні курси національних валют. Фінансові
безготівкові операції з цього періоду можуть здійснюватися як у євро,
так і в національній валютіМатеріалізація євро відбудеться лише 1 січня
2002 року — цього дня єдина валюта з’явиться у готівковому грошовому
обігу.[3,с.78]З 1 липня 2002 р. в обігу залишається єдина європейська
валюта — євро. За стабільність єдиної грошово-кредитної політики ЄВС
відповідає Європейська система центральних банків, до якої входять ЄЦБ І
центральні банки країн-учасниць. Фактично грошово-кредитна політика
країн — учасниць ЄВС утратила самостійність відтоді, коли центральні
банки цих країн взяли зобов’язання, використовуючи відповідні ринкові
інструменти, забезпечити фіксовані двосторонні обмінні курси за станом
на 31 грудня 1998 р., тобто національні валюти стали деномінаціями євро.

Основними перевагами введення єдиної валюти є:

— зменшення операційних витрат;

розширення фінансових ринків;

зростання їх ліквідності;

зменшення валютних ризиків;

.— спрощення міжнародних фінансових операцій;

— зростання конкуренції.

Усі ці переваги сприятимуть подальшому розвиткові міжрегіонального
співробітництва, а спільна валюта євро має підстави отримати статус
резервної та стати конкурентоспроможною щодо долара США.

Таким чином, найважливішими наслідками запровадження євро найближчим
часом стануть:

розширення можливостей економічного співробітництва завдяки
вирівнюванню умов торгівлі;

зростання економічної конкуренції у результаті спрощення порівняння
результатів виробництва продукції, уніфікації бухгалтерської звітності
та аналізу;

запровадження єдиного масштабу цін;

ліквідація курсових втрат і ризиків під час здійснення економічних
операцій;

— зменшення операційних витрат на конверсійні операції тощо.

Ці позитивні наслідки стануть реальними за умови послідовного проведення
Європейським центральним банком загальної монетарної політики, яка стає
все важливішим елементом впливу на розвиток економіки та підтримання
фінансової стабільності Союзу.

Список використаної літератури:

Гроші. Фінанси. Кредит.:Навчально-методичний посібник. – 2-е видання,
перероблене і доповнене. – К.: ЦУЛ, 2002. – 336с.

Гроші і кредит: Підручник. – 3-тє вид., перероб. І доп./ М.І.Савчук,
А.М.Мороз, М.Ф.Пуховкіна та ін.; За заг.ред. М.І.Савлука. – К.: КНЕУ,
2002. – 598с.

Васильченко З.М. Міжнародні платіжні розрахунки в евро // Фінанси
України. 1999. — №2, ст.78 — 81

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *