Реферат
з курсу «гроші і кредит»
НА ТЕМУ:
Місце кредиту в економічній теорії як фактора економічного зростання
ВСТУП
У роботі досліджується місце кредиту у працях економістів-теоретиків,
присвячених економічному зростанню. Проведено короткий огляд теорій
економічного зростання, порівняльний аналіз кейнсіанського та
неокласичного напрямів теорії економічного зростання. Дана
характеристика натуралістичної та капіталотворчої теорій кредиту.
Основна увага приділяється розгляду Й. Шумпетером ролі кредиту в процесі
економічного розвитку та зростання.
Сучасний стан економіки України визначається глибокими процесами
ринкової трансформації, основним завданням якої є досягнення рівня
сталого соціально-економічного розвитку.
Поняття економічного розвитку відображає характер використання
продуктивних сил суспільства, включає еволюцію економічної системи
вцілому, зокрема, всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому
числі й соціально-економічних, як суспільної форми існування
продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин
відповідно до вимог розширеного відтворення створюються умови для
економічного зростання.
Економічне зростання у вузькому розумінні — це процес, який народжується
на стадії безпосереднього виробництва, набуває стійкого характеру на
інших стадіях суспільного виробництва, призводить до кількісної і
якісної зміни продуктивних сил, збільшення суспільного продукту за
певний період часу і зростання народного благоустрою. У широкому
розумінні економічне зростання як критерій економічного розвитку є, по
своїй суті, головною складовою загальної траєкторії розвитку
суспільства.
Ринкові перетворення в Україні здійснюються шляхом проведення
радикальних економічних реформ у всіх галузях господарського життя.
Важливу роль при цьому відіграє здатність країни фінансове забезпечити
відповідні зміни. Одним із джерел фінансових ресурсів є кредит. Тому
дослідження присвячені кредитним відносинам, шляхам розвитку та
вдосконалення кредитної системи та процесу кредитування є досить
актуальними сьогодні.
Продовженню курсу реформ сприяє активізація економічних досліджень з
пошуку оптимальної стратегії, зокрема фінансової, яка повинна на
тривалий час забезпечити умови для постійного і стабільного зростання.
Сьогодні в Україні багато науковців, теоретиків і практиків, які
працюють у даному напрямку. Ці дослідження з’явились порівняно недавно.
Вони присвячені розробці концептуальних основ фінансової стратегії
економічного зростання в Україні (В. Опарін, В. Федосов),
фінансово-кредитному механізму інноваційної моделі розвитку України (М.
Крупка), монетарним складовим економічного зростання (А. Гальчинський,
А. Дроб’язко), грошово-кредитному регулюванню (І. Лютий).
Невирішені раніше частини проблеми. Особливої уваги потребує, як вже
згадувалось, проблематика фінансового забезпечення процесу реформування
з метою досягнення сталого економічного зростання.
У публікаціях на дану тематику недостатньо уваги приділяється
теоретичному обґрунтуванню ролі кредиту як фактора економічного
зростання, зокрема, дослідженню відображення цієї проблеми у світовій
економічній думці.
Метою цього дослідження є вивчення місця і ролі кредиту як чинника
економічного зростання у працях відомих економістів, зокрема, у роботі
Шумпетера “Теорія економічного розвитку”.
Для забезпечення цієї мети слід розв’язати наступні завдання:
розглянути основні теорії економічного зростання
дослідити основні теорії кредиту
знайти точки перетину вказаних теорій і на цій основі визначити. Яке
місце в процесі відтворення відводиться кредиту тією чи іншою теорією.
У світовій економічній науці увага проблемам економічного зростання
приділялась здавна. Серед них можна виділити п’ять основних груп,
значення яких змінювалось з часом:
фактори економічного зростання
співвідношення теперішніх та майбутніх потреб та їх вплив на темпи
зростання
взаємовплив економічного зростання та розподілу доходу
історична тенденція економічного зростання
умови рівноважного зростання
Ще представники класичної політичної економіки, включаючи А. Сміта,
центральною темою своїх досліджень вважали економічну динаміку,
«міжчасові» господарські співставлення. Надалі І. Фішер, Дж. М. Кейнс та
багато інших представників сучасної економічної теорії продовжували
працювати над цими питаннями.
Поштовх до розвитку в ЗО—40-х рр. формальної теорії економічного
зростання як самостійного напрямку економічного аналізу дала
кейнсіанська теорія. Основною проблемою дослідження стало визначення
умов стійкого, рівноважного економічного зростання, тобто зростання при
повній зайнятості факторів виробництва, коли їх сукупна величина зростає
таким саме темпом, що і обсяг виробництва. Серед інших галузей
економічної теорії теорія зростання виділяється досить тісною залежністю
від реалій господарського життя.
Так, моделі Р. Харрода та Є. Домара, які поклали початок даному напрямку
економічних досліджень, були розраховані на те, щоб пояснити періоди
тривалих диспропорцій, прообразом яких була Велика депресія 1929—1933
рр.
Р. Харрод, на відміну від Дж. М. Кейнса, який розглядав показники, що
визначають рівень виробництва та зайнятості (фактори зростання),
об’єктом свого аналізу зробив темпи зміни виробництва в часі. У теорії
росту Харрода виділено дві основні проблеми: по-перше, неспівпадання
природного і гарантованого темпів росту і, по-друге, нестабільний
характер фактичного темпу росту в економіці.
Гостра дискусія з питань теорії зростання розгорілась після появи в 1956
р. робіт Р. Солоу, що започаткували неокласичний напрямок розвитку
теорії зростання в Гарвардському університеті (США), та Дж. Робінсон,
яка, так само як і розробки Н. Калдора, зробила значний внесок у
розвиток посткейнсіанської теорії економічного зростання — в Кембриджу
(Велика Британія).
У роботах Р. Солоу фігурують чотири основні величини: споживання,
інвестиції, капітал і праця. Аналіз Р. Солоу базується на виробничій
функції Кобба-Дугласа. Р. Солоу розповсюдив на цю сферу досліджень
мікро-економічну за своїм походженням логіку неокласичної теорії, згідно
якої зміна відносних ціп на фактори виробництва призводить до процесів
заміщення між ними. Він зумів показати, що у даному випадку змінна (у
певних межах), а не фіксована (яку Р. Харрода) капіталоозброєність праці
призводить до того, що випуск продукції і запаси капіталу можуть
збільшуватись рівними темпами. Вважається, що саме Р. Солоу звернув
увагу на роль технічного прогресу в забезпеченні економічного зростання.
Теорія економічного зростання Дж. Робінсон є спробою розвинути модель
капіталістичної економіки, яка функціонує в історично визначеному часі
та передбачає систему причинно-наслідкових зв’язків.
Надалі теорія економічного зростання розвивалася у рамках неокласичної
школи (Е. Дснісом, Дж. Мід) та посткейнсіанства (М. Калдор, Л.
Пазінетт).
Посткейнсіаиські моделі зростання, безперечно, більш інституціонально
насичені, ніж неокласичні, але, включаючи до розгляду велику кількість
інформації про реальний устрій економіки, більше дезагреговані,
недостатньо чіткі, що заважає їх використанню як інструмента аналізу.
Неокласичні моделі зростання, на відміну від вище згаданих, часто
використовувались як інструмент економічного прогнозування та аналізу
економічної ефективності виробництва. Вони давали позитивні результати
головним чином в умовах рівномірного зростання обсягів виробництва,
оскільки за такої умови екстраполяція виявлених тенденцій зростання у
попередній період на подальший розвиток може дати досить вірогідні
прогнози.
Проте можливості цих засобів пізнання економічного розвитку істотно
обмежуються тим, що неокласичні моделі зростання не дають пояснення
внутрішніх законів розвитку суспільного виробництва, у тому числі
природи і механізму науково-технічного прогресу. Економічне зростання
трактується цією теорією як техніко-економічний, а не
соціально-економічний процес. Природно, що при такому підході циклічний
характер розвитку ринкової економіки, у тому числі й кризові спади
виробництва, випадає зі сфери аналізу цієї теорії. Не вписується у рамки
цієї теорії і нерівномірний характер інновацій в умовах
науково-технічної революції, який зумовлює нерівномірність розвитку як
окремих галузей, так і всієї економіки тієї чи іншої країни.
Розроблена Р. Солоу та його однодумцями неокласична теорія економічного
зростання панувала в теоретичній літературі до середини 70-х років.
Однак, інтерес до неї, як і до проблематики економічного зростання
взагалі, значно знизився, перш за все, під впливом різких циклічних
коливань у західній економіці цього періоду, пов’язаних з нафтовою
кризою та стагфляцією. Внаслідок цих потрясінь новий розквіт пережили
теорії економічного циклу.
З середини 80-х років становище знов змінилось, і сьогодні проблеми
довгострокового зростання почали займати все більше місця в
макроекономічних дослідженнях. Це викликано багатьма причинами, серед
яких варто відзначити нерівномірність темпів економічного зростання в
окремих країнах, загострення глобальної конкуренції на ринках наукоємкої
продукції, бюджетний дефіцит, що обмежує в ряді країн можливості
бюджетного фінансування витрат розвитку. Виник цілий ряд теоретичних
моделей, у яких науково-технічний прогрес виступає як один з ендогенних
факторів економічного зростання (П. Ро-мер, Р. Лукас, Г. Гросман, Е.
Хелпман, Н. Стоукі та ін.).
Теорія економічного зростання стала важкодоступною для розуміння. Однак
не слід забувати, що полеміка навколо теорії зростання не обмежується
обговоренням абстрактних моделей: боротьба йде за розуміння реальних
економічних процесів і, в кінцевому випадку, за розробку правильної
господарської політики.
Фінансове забезпечення процесу економічного зростання передбачає
використання всіх можливих джерел ресурсів як зовнішніх, так і
внутрішніх, власних і позикових. Особливість тут полягає в тому, що
істину потрібно шукати на перетині двох напрямків економічного аналізу —
теорії кредиту та теорії економічного зростання.
У науковій економічній думці світу чітко визначились дві концепції
теорії кредиту: натуралістична та капіталотворча.
Засновниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної
економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль.
На думку А. Сміта і Д. Рікардо, об’єктом кредиту виступає не позичковий
капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, є лише
технічним засобом перенесення реального капіталу між економічними
агентами. Фактично позиковий та реальний капітал ототожнювались, що не
дало змоги розкрити сутність позичкового проценту та визначити
значимість кредиту у процесі розширеного відтворення. Визначаючи
похідний характер кредиту від виробництва, прихильники натуралістичної
теорії кредиту не побачили його зворотного впливу на виробництво. Тому,
А. Сміт у своїй праці «Дослідженя про природу та причини багатства
народів», яку можна назвати першою спробою ґрунтовного дослідження
причин приросту національного багатства, серед факторів зростання
називає природні — працю і землю, — а також нагромадження — інвестування
частини суспільного продукту, яке призводить до збільшення капіталу.
Починаючи з середини XIX ст. по мірі зростання ролі кредиту і банків у
розвитку виробництва, заміни дійсних грошей кредитними засобами обігу,
пануюче становище зайняла капіталотворча теорія.
Засновник капіталотворчої теорії кредиту — шотландський економіст і
фінансист Дж. Ло ототожнював кредит і гроші як купівельну спроможність,
виходячи з функції грошей як засобу платежу та прирівнював кредит до
безпосереднього капіталу.
У рамках цієї теорії вважалося, що розширення кредиту означає
нагромадження капіталу, її представники не розуміли, що розміри кредиту
визначаються умовами суспільного відтворення (можливостями ресурсного
відтворення), а не обсягами позичкових операцій банків.
Разом з тим слід відмітити, то саме представники капіталотворчої теорії
підкреслили важливу роль кредиту в процесі забезпечення економічного
зростання.
Прихильником експансіоністського напряму капіталотворчої теорії був Й.
Шумпетер, а також А. Ган, Дж. М. Кейнс, Р. Хоутрі, Е. Хансен. Важливою
особливістю цього напрямку є його спрямованість на досягнення постійного
економічного зростання. Тому в роботах Й. Шумпетера простежується
поєднання розгляду проблем розвитку та зростання економіки із теорією
кредиту.
За своїми теоретичними поглядами Й. Шумпетер не може належати до жодної
з відомих економічних шкіл. Він є автором оригінальних праць із
притаманною лише йому манерою викладу. Й. Шумпетер глибоко займався
багатьма проблемами, приділяючи основну увагу розробці цілісного
уявлення про механізм функціонування і перспективи розвитку
капіталістичної економіки. Одна з головних його праць — «Теорія
економічного розвитку (Дослідження підприємницького прибутку, капіталу,
кредиту, процента і цикла кон’юнктури)». Вказана праця та ім’я Й.
Шумпетера перш за все асоціюється з поняттям інновація –
(нововведення), адже саме він ввів його у науковий обіг. На мою думку,
слід звернути увагу на трактування Й. Шумпетером ролі кредиту в
забезпеченні економічного розвитку та зростання, який у своїй теорії
розглядав розвиток як зміну траєкторії, за якою здійснюється
господарський кругообіг, причому ця зміна відбувається стихійно та
дискретно (різко) під впливом втілення на певному етапі розвитку
інновацій підприємцем-новатором. Економічна динаміка за Й. Шумпетером
ґрунтується на розповсюдженні нововведень у будь-якій формі. Отже, саме
Й. Шумпетер вперше надав вирішального значення НТП як фактору та джерелу
економічного розвитку. Це положення лежить, як вже згадувалось, в основі
багатьох сучасних теорій економічного зростання. Важлива роль
відводиться підприємцю як суб’єкту, що впроваджує
нововведення. Саме тут на сцену виступає кредит. Й. Шумпетер пише, що
«підприємець регулярно стає спочатку саме боржником банку, щоб згодом
перетворитись на його кредитора, він спочатку «позичає» ті гроші, які
uno actu вносить на депозит». Банки ж створюють гроші породжуючи вимоги
до самих себе, головним чином з метою надання кредитів. Слід зауважити,
що Й. Шумпетер не розглядав як процес розвитку звичайне зростання
економіки, яке виражається у збільшенні населення і багатства. Він
робить висновок, що тільки підприємець у принципі потребує кредиту,
тільки для процесу промислового розвитку кредит відіграє ту важливу
роль, без врахування якої неможливо зрозуміти сам процес. Тобто кредит,
виступаючи рушієм економічного розвитку, використовується підприємцем
для розширення виробництва. Крім того, Й. Шумпетер доводить, що для
економік, які розвиваються (це стосується й України), кредит необхідний
не лише для розвитку, але й для забезпечення нормального їх
функціонування.
В основі кейнсіанської теорії грошово-кредитного регулювання також
лежить капіталотворча теорія кредиту. Хоча Дж. М. Кейнс вважав свою
теорію «оригінальною». Принцип «кредитного регулювання», висунутий Дж.
М. Кейнсом, що відводить визначальну роль в економічному розвитку
кредиту, пов’язаний з основною передпосилкою даної теорії, тобто із
залежністю процесу виробництва від кредиту. Дж. М. Кейнс вважав за
можливе посиленням кредитної експансії збільшити масу грошей в обігу і
пропозицію позичкового капіталу. Проте, на відміну від Й. Шумпетера,
вплив цього фактора на збільшення попиту, а, отже, на послаблення
кризового стану та зростання зайнятості він бачив не прямим, а
опосередкованим. Дж. М. Кейнс висунув наступний зв’язок: гроші впливають
на позичковий процент, позичковий процент — на інвестиції, інвестиції —
на виробництво, виробництво — на прибуток, а останній — на ціни. Звідси
витікає, що кредит здійснює непрямий вплив на економічне зростання,
впливаючи за допомогою ціни на складові сукупного попиту.
Неокейнсіанська теорія (представниками якої є А. Ханоєм, С. Харріс, П.
Самусльсон, Дж. Гелбрейт), та неокласична теорія (представниками якої є
М. Фрідмен, А. Берне, О. Файт, Ж. Рюефф) розглядають можливості впливу
кредиту на процес відтворення, а відтак — на економічне зростання через
його ціну — процентну ставку та взаємозв’язок з поняттям «гроші», але їх
думки з цього приводу розходяться.
Й. Шумпетер писав: «Визнання істотної ролі грошей не протирічить нашій
теорії, тому що у нашому випадку нове застосування продуктивних сил
народного господарства можливо здійснити лише через зрушення в
купівельній спроможності суб’єктів господарювання».
Не можливо ігнорувати тісного діалектичного зв’язку між сучасними
грошима і системою кредитних відносин. Основна частина сучасних
платіжних засобів за своєю природою має кредитну основу. Вони поступають
в обіг за каналами банківського кредиту.
Питання ролі грошей в економічній системі капіталізму (чи можна їх
розглядати як один із факторів виробництва), «каналів» і сили їх впливу
на процеси відтворення і, зокрема, економічне зростання, займають одне з
центральних місць в роботі Л. Харріса «Грошова теорія».
Автор чітко проводить лінію між неокласичною і кейнсіамською моделями
грошової економіки, аналізує роль грошей в моделях економічного
зростання у рамках вказаних напрямків економічної теорії.
Неокласичний підхід ґрунтується на тлумаченні грошей як нейтрального
фактора в системі відтворення, їм відводиться роль «цінової вуалі», яка
в кінцевому випадку фактично не впливає на реальний процес економічного
зростання.
Кейнсіанська модель передбачає перегляд ролі грошей, оскільки стрижнева
ідея кейнсіанства — нестача грошового попиту, яка визначається головною
причиною виникнення кризових явищ у виробництві.
Проблема нейтральності грошей у моделях економічного зростання пов’язана
з впливом коефіцієнтів капітал/праця або капітал/продукт на рівноважну
траєкторію зростання, а також з питанням здатності грошово-кредитної
політики впливати на ці коефіцієнти.
Обидві моделі зростання, як неокласиків, так і кейнсіанська доводять, що
коефіцієнт капітал/праця, який відповідає траєкторії рівноважного
зростання, може змінитись в результаті зміни темпів зростання пропозиції
грошей. Зміна коефіцієнту капітал/праця має визначальне значення для
стабільності рівноважної траєкторії зростання і відбувається через вплив
грошово-кредитної політики на середню схильність до заощаджень. Гроші
вмілому ненсйтральні в обох моделях (хоча при введенні деяких припущень
вони можуть стати нейтральними), а будучи ненейтральними, кожна з них
допускає, що з прискоренням темпу коефіцієнт капітал/ праця може зрости
або зменшитись.
Отримаємо наступні результати:
кредит може виступати фактором і джерелом економічного зростання
вплив кредиту на економічне зростання може бути прямий (кредитна емісія
у Й. Шумпетера) та опосередкований (вплив кредиту через процентну ставку
на інвестиції, а останніх — на економічне зростання у Дж. Кейнса).
тісний взаємозв’язок грошей та кредиту значно розширює його можливості
щодо впливу на економічне зростання, дає можливість здійснювати вплив
через грошово-кредитну політику.
кредит сприяє впровадженню у життя нововведень і цим самим зумовлює
якісні зміни економічної системи.
кредит мобілізує реальний капітал і знаходить йому більш ефективне
застосування.
ВИСНОВКИ
Підсумовуючи, слід зазначити, що не можливо однозначно оцінити
відображення ролі кредиту як фактору економічного зростання в
економічній теорії. При вирішенні проблем економічного зростання для
отримання найкращого результату з метою впровадження його в реальне
економічне життя слід розглядати різні теоретичні підходи і напрямки
дослідження, оскільки частка істини є майже в кожній з наведених теорій.
Але потрібно враховувати реалії сьогодення України. З огляду на це, для
нашої держави може бути цікавою теорія Й. Шумпетера, якою законодавчо
визначено інноваційний шлях розвитку економіки. Крім того, можна
використати окремі положення кейнсіанської теорії. В сучасній Україні
дієвість держави досить низька. А із розвитком ринкової економіки
критично важливою стає здатність держави впливати на суб’єкти
господарювання через непрямі важелі. Передусім — це інструменти
бюджетно-податкової та грошово-кредитної політики.
PAGE
PAGE 9
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
