Грошово-кредитні системи країн з перехідною економікою (пошукова робота)

Пошукова робота:

Грошово-кредитні системи країн з перехідною економікою

Колишні соціалістичні країни (постсоціалістичні) здійснюють перехід від
командно-адміністративної економіки до ринкової. До групи країн з
перехідною економікою належать країни СНД, Балтії, Центральної та
Східної Європи (колишні члени РЕВ) і Китай. Особливість перехідної
економіки полягає в тому, що вона вже не є плановою, але ще й не набула
усіх характеристик ринкової економіки. У такій економіці діють механізми
обох типів систем і водночас важливу роль відіграють неекономічні
фактори розвитку.

Процес трансформації в перехідних економіках передбачає створення
грошово-кредитної системи, що відповідає потребам розвитку ринкової
економіки, забезпечує ефективність виробництва та включення національної
економіки в міжнародний поділ праці. Вирішення цих завдань потребує
трансформації існуючих і створення нових необхідних елементів та
структур грошово-кредитних систем. Нових форм та якості набирає
грошово-кредитна політика держави, спрямована передусім на забезпечення
фінансової стабільності через використання непрямих методів регулювання.

Важливим напрямком формування національної ринкової економіки у країнах
СНД стало створення самостійних грошових систем. Національні валюти
запроваджено в Росії (1992 р.), у Вірменії, Білорусі, Казахстані,
Киргизстані, Молдові, Туркменістані (1993 р.), в Азербайджані,
Узбекистані (1994 р.), у Грузії, Таджикистані (1995 р.), в Україні (1996
p.).

У переважній більшості держав СНД спостерігається тенденція до зниження
курсу національних валют стосовно долара США. Вкрай негативно вплинула
на економіку країн СНД фінансова криза 1998 р. В результаті кризи
істотно знизилися курси національних валют у Білорусі — у 2,1 раза,
Киргизстані — на 46,4 %, Молдові — на 74, Таджикистані — на 30,6, в
Україні — на 52,3 %.

Одним із негативних наслідків перетворень в економіках країн СНД стала
інфляція, що відзначалася винятково високими темпами і дестабілізувала
економіку.

Основні чинники інфляції:

• лібералізація цін (з 1 січня 1991 р. було запроваджено нові оптові
прейскуранти на основні сировинні матеріали);

• високий рівень монополізації економіки, що давало можливість
запровадити монопольне ціноутворення;

• різке зменшення обсягів виробництва внаслідок розпаду єдиного
народногосподарського комплексу СРСР;

• здійснення у великих обсягах грошової емісії для покриття касових
розривів державних бюджетів;

• ажіотажний попит на споживчих ринках.

Протягом 1992—1996 pp. індекс споживчих цін в Україні збільшився в 42,5
тис. разів, у Білорусі — у 39,6 тис, Вірменії — у 26,4 тис, Казахстані —
у 21,6 тис, Таджикистані — у 15,4 тис, в Азербайджані — у 13,5 тис, у
Росії — у 2,2 тис, Молдові — у 1,5 тис, Киргизстані — у 941, в
Узбекистані в 1992—1995 pp. — у 4,7 тис, у Туркменістані в 1992-1994 pp.
— у 4,2 тис. разів.

Інфляційні процеси досягали апогею на етапі найбільш радикальних
перетворень: у Росії — у 1992 р., у Вірменії, Киргизстані, Молдові,
Таджикистані та в Україні — у 1993 р., в Азербайджані, Білорусі,
Казахстані й Узбекистані — у 1994 р. І хоча в наступні періоди темпи
збільшення споживчих цін сповільнилися, інфляційна тенденція збереглася.
У першому кварталі 1998 р. середньомісячний приріст інфляції становив в
Азербайджані 0,7 % (у відповідному періоді 1997 р. — 1,1 %), у Вірменії
— 1,5 (1,8), Білорусі — 3,5 (6,5), Грузії — 0,6 (1,0), Казахстані — 1,0
(1,3), Молдові — 0,6 (1,3), Росії — 0,9 (1,6), Таджикистані — 1,4 (7,8),
в Україні — 0,7 % (1,1 %).

Невід’ємними елементами нових кредитних систем у країнах СНД є
комерційні банки. В умовах зниження обсягів прямого державного
фінансування вони покликані вирішувати питання кредитування економіки.
Проте фінансова криза дуже обмежує їх можливості.

Щоб забезпечити ефективний розподіл ресурсів у ринковій економіці,
потрібні механізми визначення реальної вартості капіталу та переливання
капіталів між сферами економіки. Формування таких механізмів передбачає
розвиток фінансового ринку. У багатьох країнах важливим інструментом
мобілізації фінансових ресурсів для розвитку виробництва стали такі
інститути фінансового ринку, як фондові біржі. Масштаби їх діяльності
визначаються насамперед глибиною процесів приватизації у країні.

Грошово-кредитна система країн Центральної та Східної Європи вумовах
переходу до ринкової економіки. У країнах Центральної та Східної Європи
одним з пріоритетних завдань ринкових реформ стало формування ефективної
системи кредитно-грошового регулювання, що дає можливість прискорити
вирішення проблем фінансової стабілізації, стимулювання інвестиційної
активності, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників,
стабілізації рівня життя населення. Щоб вирішити ці завдання, необхідно
здійснити цілеспрямовану реформу фінансової системи.

У ринковій економіці фінансовий сектор перебуває в центрі мобілізації та
розподілу ресурсів, ціноутворення й оцінки ризику. У плановій економіці
функції мобілізації коштів виконує податкова система, а фінансова —
примітивна і пасивна — ігнорує чинники ризику і пристосовується до
планових запитів кредитів. Тож реформа і розвиток фінансового сектору
життєво важливі для системних реформ. Країни Центральної та Східної
Європи реформі фінансової системи приділяють основну увагу.

Складовою політики стабілізації у країнах, що зазнали значних темпів
інфляції, було здійснення грошових реформ. Прикладом успішного
здійснення грошової реформи у Словенії було запровадження національної
грошової одиниці. 25 червня 1991 р. було проголошено мораторій
незалежності Словенії. Виконуючи його, Скупщина Словенії прийняла пакет
із шести законів щодо становлення власної грошової системи. Було
віддруковано купони без назви грошової одиниці за підписом Міністерства
фінансів, бо Національного банку на той час ще не існувало. У Словенії
було створено спеціальну парламентську комісію з питань грошової
політики.

У жовтні 1991 р. Скупщина Словенії ухвалила закон про національну
валюту, назвавши її толар. Грошова реформа здійснювалась у два етапи.

На першому етапі югославські динари обмінювали на словенські купони за
курсом 1:1. На той час у Словенії був введений так званий політичний
курс динара до німецької марки — 1:13. Курс толара було оголошено у
співвідношенні 1:32, проте це не дестабілізувало ситуацію.

Народний банк Словенії узяв на себе функцію Центрального банку,
вилучивши всю динарову готівку і безготівкові баланси. Через тиждень,
коли курс толара стабілізувався, було здійснено його ревальвацію (1
динар : 0,8 толара), щоб захистити нову валюту від динаро-вої
інтервенції.

Ці кроки вживалися за порадою консультантів ЄБРР та американських
фінансових кіл. Допомогу надавав також Федеральний банк Німеччини.
Словени використали німецьку модель, пристосувавши її до своїх умов.

На другому етапі банк запровадив в обіг повноцінні купюри. Толар вдалося
стабілізувати і зробити його конвертованим. Інфляція зменшилася з 20 до
1,5—4 % на місяць.

Обмінний курс національної валюти стосовно вільно конвертованої валюти
було встановлено вищим за реальний паритет купівельної спроможності з
метою зміцнення довіри до національної валюти і створення тим самим
сприятливих умов для збільшення експорту.

Банківська система більшості країн з плановою економікою на початку
реформування мала такий вигляд: фінансова система включала центральний і
комерційний банки, що обслуговують підприємства, ощадний банк, що
приймає вклади від громадян і займається кредитуванням (здебільшого
іпотечним) індивідуальних клієнтів, зовнішньоторговельний банк, що
здійснює операції з іноземною валютою, і страхову компанію. Вони
перебували у власності держави. Процентні ставки були, як правило, дуже
низькі і ще нижчі — за депозитами фірм та іпотечними кредитами. Гроші з
рахунків в ощадному банку зазвичай спрямовувалися у виробничий сектор
через Центральний банк. Керування в умовах ризику, політика
ціноутворення, критерії доцільності не відігравали ролі в розподілі
ресурсів, нормуванні та контролі, в організації потоків фінансової
інформації. Норми бухгалтерського обліку не відповідали узвичаєним
стандартам, не було незалежного аудиту. Діяльність центрального і
комерційного банків, ринку цінних паперів регламентувалася
законодавством, а клієнти кредитно-фінансових установ не мали навичок
спілкування з ринковими структурами.

Стратегічним напрямком реформ у кредитній сфері країн Центральної і
Східної Європи стала принципова відмова від монополії держави на
банківські послуги, організаційно оформлена у переході до дворівневої
банківської системи. На першому рівні перебував Центральний державний
банк, на другому — комерційні банки та інші фінансові інститути (мають
право здійснювати окремі банківські операції). Рівні банківської системи
нового типу відносно виокремлені, але у функціонуванні взаємозалежні й
утворюють єдиний сектор грошово-кредитної економіки.

Особливу увагу у реформуванні банківського сектору було приділено
створенню ефективної системи правового регулювання і контролю за
діяльністю фінансової системи. На початковому етапі реформ у регіоні
було прийнято закони про Центральні банки, про банки і банківську
діяльність, про фінансові інститути та інші, що регулюють основні види
діяльності цього сектора економіки.

Центральні банки в країнах Центральної та Східної Європи виконують певні
функції.

1. Макроекономічне регулювання — контроль за зміною грошової маси в
обігу і відповідно за стабільністю національної валюти. Для цього
використовуються такі інструменти:

• офіційні дисконтні ставки;

• норма обов’язкових мінімальних резервів, що депонуються в центральних
банках (резервні вимоги);

• рефінансування банків і кредити уряду;

• валютні інтервенції: операції з державними цінними паперами;

• установлення цільових орієнтирів на збільшення грошової маси;

• кількісні кредитні обмеження.

2. Регулювання і здійснення нагляду за діяльністю інститутів, що надають
банківські послуги, за такими основними критеріями: достатність
капіталу, якість активів з урахуванням ступеня ризику, якість
менеджменту, ліквідність, прибутковість.

3. Комерційна діяльність, що здійснюється як безпосередньо, так і через
участь у капіталах банків країни (переважно колишніх державних). Ця
сфера діяльності центральних банків зі зміцненням ринкових відносинах у
країнах зазначеного регіону постійно скорочується, хоча в умовах
перехідного періоду відмовлятися від неї повністю не можна.

Згідно із законодавством країн Центральної та Східної Європи основна і
виняткова функція комерційних банків — залучати і розміщувати на
принципах вільної ринкової конкуренції тимчасово вільні

кредитні ресурси юридичних осіб та населення. Ця функція перебуває під
контролем і регулюється центральними банками.

До основних видів операцій комерційних банків належать:

• залучення вкладів юридичних і фізичних осіб;

• розміщення вкладів від свого імені і за свій рахунок на умовах
повернення, платності й строковості;

• відкриття і ведення банківських рахунків юридичних і фізичних осіб, їх
касове обслуговування;

• купівля-продаж іноземної валюти;

• інкасація коштів, платіжних і розрахункових документів;

• видача банківських гарантій.

Комерційні банки мають право також здійснювати довірче керування коштами
та іншим майном за угодою із юридичними і фізичними особами, операції з
цінними паперами, лізингові операції, надавати консультаційні послуги.

Особливості створення комерційних банків та їх функціонування зумовлені
передусім характером трансформаційних процесів, що відбуваються в
економіках країн регіону. Основні з них — неоднорідність фінансових
установ, нерівноправне їх становище щодо можливостей отримати фінансові
ресурси.

Крім цього, регіональна і функціональна спеціалізація та обмеження
чисельності клієнтів, що користуються послугами одного банку,
перешкоджали підвищенню ефективності банківської системи, посиленню
конкуренції. Хоча нові закони розширили сферу діяльності банків і дали
змогу створити нові банки, фінансова система була нерозвине-ною. У
Польщі, наприклад, на 40 тис. чол. було лише одне відділення банку, тоді
як у Західній Європі одне відділення обслуговувало 10— 15 тис. чол. У
фінансовому секторі зайнято всього 1,2 % робочої сили. Він не спроможний
здійснювати велику кількість операцій, швидкість розрахунків порівняно
зі стандартами ринкових країн низька.

Югославська банківська система розвивалася інакше. Після ліквідації в
1971 р. монопольної структури до 1988 р. було створено близько 360 нових
банків, що належали, як правило, асоціаціям підприємств, які водночас
були основними клієнтами. До банків центральної банківської системи
входили Національний банк Югославії і вісім регіональних національних
банків.

В Югославії та Польщі у 80-х роках істотно збільшилися валютні депозити.
За валютні зобов’язання у країнах Центральної та Східної

Європи відповідав звичайно центральний або зовнішньоторговельний банк.
Девальвація призвела до помітного скорочення валютних ресурсів.
Національний банк Югославії зазнав втрат, що становили 60 % усього
капіталу, а польський «Банк Хандловий» втратив суму в сім разів більшу,
ніж його капітал.

Важкою спадщиною стали борги підприємств і субсидії на позички під
нерухомість. Вони завдали серйозних збитків у перші роки сповільнення
економічного зростання за порівняно високих капіталовкладень. У жодній
країні неможливо точно оцінити ці втрати, і вони, звичайно,
збільшуються, поки тривають економічні реформи. У деяких країнах
внутрішня заборгованість знизилася через інфляцію.

Можливості позабанківського фінансування у країнах Центральної і Східної
Європи були обмежені. Виняток становили взаємні кредити, обсяг яких
істотно збільшився у 80-х роках із розширенням самостійності
підприємств. У Югославії вони стрімко збільшувалися протягом 80-х років,
в Угорщині — у 1988 р. зі здійсненням жорсткої грошової політики, а в
Польщі у середині 90-х років вони перевищили банківські кредити. Хоча
цей процес якоюсь мірою можна вважати показником нормального розвитку
комерційних відносин, взаємні кредити за відсутності оцінки ризику
(особливо при монополістичній структурі торгівлі) загальмували
макроекономічну стабілізацію і раціоналізацію виробничої діяльності, а
також породили загрозу системної неплатоспроможності. Ринок цінних
паперів почав розвиватися наприкінці 80-х років, але роль його поки що
незначна через нечіткість права власності і нерозробленість процедур
банкрутства.

Реформи фінансового сектору у країнах Центральної та Східної Європи
породили багато проблем. Передусім треба зазначити, що реформувати
фінансовий сектор у цих країнах було складніше, ніж у країнах із
ринковою економікою, оскільки необхідно було не просто лібералізувати
фінансову діяльність, а кардинально її перебудувати і пожвавити. Існуюча
система банківських розрахунків технічно й організаційно потребувала
удосконалення. Необхідно було переглянути процентні ставки і правила
оподатковування кредитно-фінансових установ, посилити механізми
мобілізації капіталу і розробити нову кредитну політику. Банкам та їх
клієнтам потрібні були належна інформаційна система, незалежний
фінансовий контроль, які б забезпечували законодавчо процедуру стягнення
боргів і розв’язання інших проблем. Держава повинна була встановити
розумний контроль за

фінансовими інститутами і регулювати їх діяльність, заохочуючи до
конкуренції. Нарешті, у перехідний період життєво важливо мати механізми
контролю за грошовим агрегатом, адже забезпечити ефективний
мак-роекономічний контроль неможливо без розв’язання проблем надлишкової
грошової маси, дефіциту державного бюджету і бюджетів підприємств,
нагромадження безнадійних боргів і скорочення валютних резервів.

Інша проблема, перед якою постала банківська система, пов’язана з
розподілом банківських та інших фінансових послуг, зокрема гарантоване
розміщення і продаж цінних паперів, вкладення капіталу в цінні папери й
у страхові поліси. У розвинених індустріальних країнах історично
склалася певна спеціалізація посередницьких функцій, хоча останнім часом
універсальні банки пропонують широкий набір подібних послуг. Банківським
структурам, що формуються в перехідних економіках, нелегко розширювати
сферу послуг, оскільки керувати універсальними банками і контролювати їх
діяльність набагато складніше, ніж спеціалізованими установами.

У зв’язку зі створенням у деяких країнах нових банківських структур
постає проблема конкуренції фінансових ринків, масштабів посередницької
фінансової діяльності й управлінських можливостей. Наприклад, у Чехії
всі позикові операції здійснюють два регіональні спеціалізовані
інститути, а в Болгарії так багато банків, що дуже важко прогнозувати й
оцінювати можливі економічні втрати. З цим пов’язана і проблема
організації централізованого кредиту та окремих депозитних надходжень.
Уряд може відмовитися від ощадних банків і передати їх відділення
провідним комерційним банкам.

Законодавча база, що регулює діяльність банківської системи країн
регіону, визначає завдання, предмет і сферу діяльності банків, права і
відповідальність центральних і комерційних банків, порядок створення,
функціонування і ліквідації банків, взаємовідносини усередині
банківської системи, а також відносин банків з клієнтами — юридичними і
фізичними особами. У деяких спеціальних законодавчих актах країн
Центральної та Східної Європи розглядаються також конкретні проблеми
регламентації грошового і валютного обігу, операцій з цінними паперами,
вирішуються питання застави, іпотеки, гарантій, поручительства,
довірчого керування та ін. У процесі реформування розробляються нові
законодавчі та інституціональні норми, що дають змогу вирішити подібні
питання. Уряди переглядають закони про діяльність центральних і
комерційних банків, створюють інфраструк-

туру регулювання і контролю за діяльністю нової комерційної банківської
системи.

Реформи потребують також кардинальної перебудови та інтенсивного
розвитку системи фахової підготовки. Іноземні банки активно допомагають
інституціональним реформам, надаючи здебільшого консультативні послуги,
створюючи спільні підприємства. Прискорено здійснюється розвиток
людського капіталу через інвестиції у людські ресурси, готуються фахівці
в галузі управління, комерційної фінансової діяльності, з аналізу
кредитної політики. В Угорщині та Польщі створено спеціальні інститути,
де навчають зазначеним професіям. Урядові та консультаційні служби
перебудовують інформаційну систему, запроваджують нові стандарти
бухгалтерського обліку і незалежного аудиту. Угорщина, яка найдальше
пішла у реформуванні фінансового сектору, створює міжбанківську
клірингову систему, спрямовуючи основні інвестиції в інформаційні
технології.

Інтенсивність співпраці іноземних банків з кредитними системами країн
Центральної та Східної Європи прямо залежить від рівня розвитку цих
систем. Серед кредитних систем країн регіону найрозвиненіша банківська
система Словенії. Вона не тільки технічно оснащена, а й оперативно і
гнучко працює з європейськими банками. До банківської системи Словенії
входить Центральний банк, 33 комерційних і 12 ощадних інститутів.
Іноземним інвесторам належить частина капіталу шести банків. Єдиним
банком, що цілком належить іноземним організаціям, є Austria NLB, або
Новий Люблінський банк — найбільший у Словенії. Йому належить близько
третини банківських активів країни. Сьогодні він обслуговує близько
половини банківських рахунків країни.

За оцінкою престижного часопису «Business Europa», довіра до словенських
банків висока, їх авторитет постійно підвищується. Не випадково
міжнародні фінансові інститути охоче і на більш пільгових, ніж іншим
постсоціалістичним країнам, умовах дають кредити словенським банкам.
Міжнародні організації, що визначають ступінь ризику інвестиційних
внесків, відвели Словенії 34-те місце у списку із 178 країн. Згідно з
останніми показниками депозити корпорацій за два роки збільшилися на 50
— 70 %, а вклади населення — на 40 — 60 %. У січні 1995 р. ЄБРР
повідомив, що він викупив 60 тис. акцій найпотужнішого приватного
словенського банку SKB на суму 32 млн німецьких марок. Ця акція була
спрямована не тільки на сприяння експансії

приватного капіталу в банківську справу Словенії, а й на забезпечення
подальшої привабливості акцій словенських банків для інвесторів.

У кредитних системах країн Центральної та Східної Європи розвиваються
фінансові установи, які кредитують переважно малий і середній бізнес на
принципах кооперативного (спільного) кредитування.

Найбільшого розвитку кооперативне кредитування досягло в Угорщині, де
кооперативні фінансові спілки існували і за часів соціалізму, їх
кількість почала збільшуватися у перехідний період. Зараз у країні
функціонують 260 ощадних кооперативів, які об’єднують понад 2 млн
членів. За статусом вони прирівняні до малих комерційних банків.

У Польщі з 1992 р. профспілки почали активно створювати кредитні спілки.
У 1995 р. їх налічувалося 104. Вони кредитують придбання переважно
споживчих товарів тривалого користування. Частка короткострокових
кредитів становить 95 %, для сімейного бізнесу виділяється 5 % кредитів.

У Чехії створено нормативну базу регулювання кредитних спілок з
урахуванням досвіду фінансових установ США та Франції.

Серед небанківських фінансових установ внаслідок реформи пенсійного
забезпечення та переходу від солідарної до нагромаджуваль-ної системи
пенсійного забезпечення швидкими темпами розвиваються приватні пенсійні
фонди.

У Польщі з січня 1999 р. започатковано нагромаджувальну систему
пенсійних внесків і створено понад 10 приватних пенсійних фондів, які
капіталізуються через передачу їм державної власності.

Кредитно-грошова політика країн спрямована на надання кредитів уряду і
комерційним банкам. Характерним для цієї політики є встановлення
Центральним банком високої ставки рефінансування.

Змінилася форма фінансування уряду. Так, він кредитується через
придбання державних цінних паперів не тільки Центральним, а й
комерційними банками. Це дало можливість скоротити грошову масу і
стабілізувати сферу фінансів.

Крім реформування банківської сфери, деякі країни створюють фондові й
товарні біржі західного зразка. Підвищується роль ринків цінних паперів
з огляду на прагнення країн Центральної та Східної Європи приватизувати
власність, розвивати конкуренцію, забезпечувати фінансування дефіциту
державного бюджету і бюджету підприємств з неінфляційних джерел. У
червні 1990 р. почала діяти Будапештська фондова біржа, а наприкінці
1989 р. — Угорська товарна біржа (тимчасово її діяльність була обмежена
операціями з зерном). Розвиток

ринків цінних паперів на ранніх етапах цілком виправданий (особливо у
зв’язку з приватизацією), але темпи реформи фінансового сектору неминуче
залежать від процесів, що відбуваються в базових галузях економіки.

Особливості розвитку грошово-кредитної системи Китаю. Сучасна
грошово-кредитна система країни сформувалася в період розвитку економіки
на засадах адміністративно-командної моделі з характерною
надцентралізацією фінансових ресурсів державою та їх директивним
розподілом відповідно до плану. Фінансова сфера країни внаслідок цього
характеризувалася нерозвиненістю фінансово-кредитних механізмів, значною
залежністю банківських інститутів від державних фінансів.

Негнучкість планової економіки почала гальмувати розвиток продуктивних
сил, а тому наприкінці 70-х років розпочато процеси поступового
реформування механізмів господарювання соціалістичної економіки за
принципом «центральне планування повинно відігравати основну роль,
ринкове регулювання — допоміжну».

Реформи у кредитно-банківській сфері передбачали утворення кредитної
системи, яка б відповідала потребам ринкової економіки. Основні завдання
реформування кредитної системи:

• утворення системи центрального банку, який під безпосереднім
керівництвом Держради КНР повинен впроваджувати в життя грошову політику
держави;

• утворення системи кредитних інститутів з чітким розмежуванням функції
здійснення політики та комерційної функції, сполучною ланкою між якими
стануть державні комерційні банки;

• створення численних різнопрофільних кредитних установ;

• створення системи єдиного відкритого кредитного ринку, який допускає
конкуренцію;

• впровадження єдиних валютних курсів, які відбивають ринковий попит та
пропозицію, поступове перетворення китайського юаня на вільно
конвертовану валюту.

Центральний банк країни почав запроваджувати методи регулювання грошової
маси, зокрема операції на відкритому ринку, які більше відповідали
ринковим відносинам. Так, як експеримент Центральний банк випустив
банківські сертифікати на суму 20 млрд юанів. Сертифікати призначалися
для небанківських кредитних установ, щоб допомогти районам вирівняти
грошовий дисбаланс. У жовтні 1993 р. Центральний банк через центри
позичкового капіталу надав спеціальним банкам, які відчува-

ли труднощі із запасом платіжних коштів, позички, використавши для цього
частину коштів від продажу банківських сертифікатів. Отже, напруження з
платежами за векселями частково згладилося. Зазначені заходи стали
важливим кроком на шляху до створення в Китаї регламентованого
міжбанківського короткострокового позичкового ринку, сприяли
горизонтальному обігу грошових одиниць.

У 1986 р. у Шеньяні, Ухані, Гуанчжоу, Чунціні та Чанчжоу створюються
грошові ринки. У наступні роки в країні виникають ринки між-банківських
короткострокових позик (позичок), ринки «коротких» грошей,
довгострокових кредитів, позичкових облігацій підприємств, облігацій
держпозик, ринки (дисконтування) векселів, регульовані валютні ринки,
ринки акцій та ін. Поступово запроваджуються плаваючі курси відсоткових
ставок, тобто встановлюється ціна грошей на основі ринкових механізмів.

Економічна реформа фінансової системи, особливо реформа зовнішньої
торгівлі, стимулювала розвиток національної валютної системи Китаю.
Розширення господарської самостійності підприємств, їх прагнення до
реконструкції виробництва на новій технологічній основі, збільшення
кількості підприємств, що орієнтуються на експорт, спроба підвищити
конкурентоспроможність продукції на зовнішньому ринку, збільшення
науково-виробничих, науково-дослідних установ, прагнення отримати
закордонну передову техніку та технологію сприяли створенню стійкого
попиту на іноземну валюту. Держава, не маючи істотних валютних ресурсів,
щоб підвищити ефективність використання валюти, почала поступово
відходити від прямого централізованого монопольного розподілу валютних
коштів, дозволяючи державним, кооперативним підприємствам, організаціям
купувати певні суми валюти для суворо визначених цілей у межах
виробничих потреб. Допуск спільних підприємств на валютний ринок
допомагає їм вирішити потреби валютного балансу, створює сприятливий
інвестиційний клімат. Практика свідчить, що загальна сума валюти, яку
продають спільні підприємства, помітно перевищує суму, яку вони купують.

Ринок валюти став важливою складовою фінансового ринку в Китаї.
Наприкінці 1985 р. у Шеньчжені при відділенні Народного банку Китаю
створено перший у країні центр валютного обміну та регулювання. Його
діяльність суворо регламентувалася: обмінні курси валют не могли
перевищувати встановлених державою меж, продавці та покупці не мали
права контактувати між собою. У липні 1986 р. ці обмеження були зняті. В
листопаді 1986 р. такий центр створено у Шан-

хаї. На початку 90-х років у Китаї вже склався своєрідний валютний
ринок, який об’єднав понад 40 центрів і майже 60 пунктів розподілу та
обміну валют. Нині такі організації діють у всій країні.

Реформа сприяє поступовій заміні бюджетного фінансування суб’єктів
господарювання кредитуванням капіталовкладень, що здійснюється
спеціалізованими банками. Серед них Торгово-промисловий банк Китаю,
Народний будівельний банк Китаю, Сільськогосподарський банк Китаю та
Банк Китаю (зовнішньоекономічний). Крім того, кредити Світового банку
розподіляє Інвестиційний банк. Ставки відсотка визначалися залежно від
галузевої належності позичальника та термінів надання йому коштів.
Поступово зазначені спеціалізовані банки перетворюються на комерційні.
Водночас розвиваються нові банки, фінансові та трастово-інвестиційні
компанії.

Поступово нарощуються обсяги кредитно-грошових операцій, відбувається
поповнення їх якісно новими інструментами та механізмами, розширюються
види операцій та послуг, що їх надають кредитні установи. З 1986 р. уряд
дозволив спеціальним банкам здійснювати (щоправда, з обмеженнями)
взаємно-перехресні операції, що ознаменувало зародження кредитного
ринку.

Певним поштовхом до розвитку кредитного ринку стало використання
ринкових механізмів у практиці державного позичання. В 1993 р.
запроваджено систему підряду на скуповування та розповсюдження
безоблігаційної держпозики і відповідно запроваджено порядок первинного
продажу держпозики. Це сприяло подальшому просуванню ринку облігацій по
шляху регламентування та зближення з нормами, прийнятими у світовій
практиці. Завдяки успішному розміщенню держпозики Міністерство фінансів
перестало брати у Народного банку Китаю позички, а статті бюджету, за
якими передбачалося фінансування авансом, і бюджетний дефіцит
покривалися за рахунок випуску короткострокових держпозик. (Кошти для
координації структури економіки можна мобілізувати шляхом випуску
банками облігацій, гарантованих державним бюджетом.)

Політика відкритості китайської економіки сприяє тому, що іноземні банки
активізують діяльність у країні. У деяких містах відкрито відділення
іноземних банків і створено спільні банківські установи з участю
іноземного капіталу. На початку 1995 р. зареєстровано понад 100 банків з
іноземною участю, в тому числі відділення та представництва зарубіжних
банків. Обмеження на діяльність цих банків регулюються Положенням про
фінансові організації з іноземним капіталом, що діє з квітня 1994 р.

У кредитній системі країни розвиваються також фінансові установи, що
діють на принципах спільного кредитування і фінансують малі
підприємства. У країні створено 53 тис. сільськогосподарських кредитних
кооперативів.

Активізується використання нових для соціалістичної економіки Китаю
механізмів акумуляції інвестиційних ресурсів, зокрема випуск державних
цінних паперів, акцій підприємств, облігацій місцевих органів влади,
банків, інших кредитних установ. У 90-ті роки вагомо заявив про себе і
фондовий ринок Китаю, де здійснюється торгівля цінними паперами.
Учасниками торгів згідно з чинним законодавством можуть бути
спеціалізовані фірми чи підприємства, які мають спеціальний дозвіл
Держради КНР. Основну частину цінних паперів, що перебувають в обігу,
становлять державні облігації: державні зобов’язання скарбниці,
облігації на будівництво провідних об’єктів народного господарства,
облігації фінансової позики. Частину облігацій купує населення, частину
— підприємства та організації; часто це має примусовий характер. За
оцінками експертів, у 1991 — 1996 pp. річна емісія державних цінних
паперів збільшилася з 19 млрд до 153 млрд юанів.

У 1993 р. розширилися масштаби операцій на ринку акцій. Спочатку тільки
резидентам КНР дозволялося емітувати та торгувати акціями підприємств
(так званими акціями типу «А»), а згодом були випущені спеціальні акції
(типу «В») для продажу іноземним інвесторам. Акції були деноміновані в
юанях, але продавалися тільки за валюту і мали обіг лише в КНР. Такий
спеціальний запобіжний механізм повинен був унеможливити маніпулювання
іноземними інвесторами китайським фондовим ринком.

У 1992 р. операції на Шеньчженській та Шанхайській фондових біржах мали
вузькорегіональний характер. На першій в обігу перебували акції 33, на
другій — 38 місцевих компаній. У 1993 р. уряд вирішив розширити
експеримент з фондовою ринковою діяльністю до загальнонаціонального
масштабу. В країні у публічних торгах почали котируватися акції на суму
5 млрд юанів. Наприкінці 1993 р. на Шеньчженській фондовій біржі
котирувалися акції 76 компаній, на Шанхайській — 106, істотно
збільшилася питома вага компаній з інших міст. Відкриваються фондові
контори. Кількість учасників Шеньчжен-ської та Шанхайської фондових бірж
досягла 400. Китайські підприємці зрозуміли, що ринок акцій — це не
тільки засіб для пошуку грошей, а й проміжна ланка у трансформації
майнового права, бо під час укладання фондових угод та руху акцій
контрольний пакет акцій

міг перейти до інших рук, а з ним втрачається право розпоряджатися
справами компанії. За останні роки набрали чинності кілька зведень
адміністративних правил та положень про фондові угоди, зокрема
«Тимчасові заходи з управління фондовими конторами». Утвердилася правова
система, що регламентує дії компаній, випуск та операції з цінними
паперами. Ринок цінних паперів Китаю набуває дедалі більшої ваги в
економічних процесах країни.

Великі сподівання щодо розвитку фінансового ринку Китаю покладаються на
Гонконг, якому належить друге місце в Азії після Японії за обсягами
капіталізації фондового ринку. Понад 350 банків, фінансових компаній
мають представництва або відділення у Гонконзі. Дедалі більше китайських
банків та промислових компаній, намагаючись використати потенціал
території, працюють на місцевому фондовому ринку.

Однак фінансову сферу Китаю за темпами та масштабами перетворень
наприкінці 90-х років можна віднести до найвідсталіших сфер економіки.
Щоправда, азійська фінансова криза, що завдала значних збитків країнам
Південно-Східної Азії, безпосередньо не торкнулася економіки Китаю.
Певна закритість китайського фондового ринку від зовнішніх ринків
капіталу, державний контроль над фінансовим сектором сприяли його
невразливості до спекулятивних комбінацій на валютному та фондовому
ринках азійських країн.

Список використаної та рекомендованої літератури

Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт развивающихся стран.
— М.: Финансы и статистика, 1992.

Банки и кредит развивающихся стран. — М.: Финансы, 1974.

Банковское дело: Справ, пособие / Под ред. Ю. А. Бабичева. — М.:
Экономика, 1992.

Банковское дело: Учеб. пособие / Под ред. В. И. Колесникова, Л. П.
Кролевецкой. — СПб.: Изд-во УЭФ, 1992. — Ч. 1, 2.

Буката В. Финансово-кредитный механизм и банковские операции. — М.:
Финансы, 1991.

Бухвальд Б. Техника банковского дела. — М.: Финансы, 1993.

Валовая Т. Европейская валютная система. — М.: Финансы и статистика,
1986.

Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкін Ю. І. Основи економічної теорії.
— К.: Вища шк., 1995.

Гальчинський А. С. Сучасна валютна система. — К.: ОНБИ «Либра», 1993.

Гальчинський А. С. Теорії грошей. — К.: Основи, 1996.

Гроші та кредит / За ред. М. Савлука. — К.: Либідь, 1992.

Лагутін В. А. Гроші та грошовий обіг: Навч. посіб. — К.: Знання, 1997.

Лебедев Е. Денежно-кредитная система в период перехода к рыночной
экономике. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1991.

Ширинская З. Б. Операции коммерческих банков и зарубежный опыт. — М.:
Финансы и статистика, 1993.

Шмелев В. Коллективные валюты от счетных единиц до международных денег.
— М.: Финансы и статистика, 1990.

Шмелев В. Экономические группировки развивающихся стран. — М.: Мысль,
1984.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *