Вернакулярні ландшафтні регіони Eкраїни (реферат)

Реферат на тему:

Вернакулярні ландшафтні регіони Eкраїни

Проблему районування в ландшафтознавстві відносять до числа відносно
добре розроблених. Основний напрямок розроблення цієї проблеми полягає у
пошуку принципів і методів ландшафтного районування, складання на їхній
основі відповідних схем районування, які вважають за наукові та
об’єктивні [3]. Питання ж того, як окремі люди та їхні спільноти
сприймають та членують територію на регіони, специфічні на їхній погляд
за ландшафтними рисами, лишається недостатньо розробленим. У
ландшафтознавстві гуманістичного напряму виконано низку досліджень із
сприйняття людиною ландшафту [8,5], а в поведінковій географії –
регіонів [1,7,6]. Однак не з’ясованим лишається те, як окремі індивіди
та групи формують свої уявлення щодо ландшафтного різноманіття великих
за розмірами територій і як вони виділяють регіони, які сприймаються як
цілісні та своєрідні за ландшафтними особливостями. В попередній
публікації розглянуто, як окремі індивіди членують територію України на
її регіони [2]. У цій статті увагу зосереджено на районуванні території
України не окремими індивідами, а соціальними групами.

Кожна людина має власне уявлення про ландшафтний устрій певної території
й, зокрема, щодо її поділу на ландшафтні регіони. Уявлення людини про
цей устрій отримало назву ментального районування і є суто
індивідуальним. Незважаючи на цю індивідуальність, можна вести мову і
про групове ментальне районування території, тобто про деякий
неформально узгоджений погляд групи людей на те, як певна територія
поділяється на специфічні регіони. Вільбур Зелінські для таких регіонів
запропонував термін “вернакулярні регіони” й визначив їх як території,
що сприймаються такими, що відзначені індивідуальними рисами людьми, що
тут живуть, та\чи людьми поза межами цього регіону [7]. Схему таких
регіонів мож-

на називати вернакулярним районуванням, а, якщо ці регіони виділяють не
за соціальними, економічними, історичними чи іншими ознаками, а лише за
ландшафтними – то вернакулярним ландшафтним районуванням.

Вернакулярне районування не варто розглядати як деяку штучну схему
районів, як “середню арифметичну”, одержану від узагальнення множини
індивідуальних ментальних карт певної території. Воно має глибше
підґрунтя. Справді, уявлення людини про регіональний устрій певної
території формується під впливом багатьох чинників. Частина з них має
суто індивідуальну природу (вік, стать, вибірковість та інші особливості
пам’яті, риси характеру тощо), однак більша частина цих чинників має
соціальну природу, або ж соціально опосередковані. До таких чинників
слід віднести соціальне оточення людини, пріоритетні в певному
середовищі морально-етичні норми, особливості соціалізації індивіда
(зокрема, освіта та виховання), наявні в певному соціумі погляди на світ
і на його регіони тощо. На формування регіональних уявлень суттєво
впливають такі соціальні інституції, як мас-медіа та реклама (у випадку
формування уявлень про ландшафтні регіони особливу роль відіграє реклама
зі сфери туристичного бізнесу). Нарешті, особливості самого ландшафтного
устрою території впливають на те, що людьми зовсім різного соціального
статусу та соціальної належності певні регіони будуть виділятися як
специфічні (наприклад, гірські ландшафти Криму та Карпат настільки
своєрідні, що їх виділяють як специфічні).

Отже, те, що в сприйнятті багатьма людьми ландшафтного устрою деякої
території є деяка спільна частина (вернакулярні ландшафтні регіони та
схема їхнього районування), мають значення принаймні дві групи чинників:
соціальна спільність людей та реальні відмінності регіонів за їх
ландшафтами. Відтак, якщо ментальна карта відображає індивідуальне
сприйняття людиною території та є суб’єктивною, то вернакулярні регіони
та вернакулярне районування за суто суб’єктивні вважати не можна. Вони
об’єктивні в тому відношенні, що, по-перше, відображають деякі реально
існуючі в суспільстві уявлення, а по-друге, – регіональне різноманіття
ландшафтів території.

Методика виявлення вернакулярних регіонів України та їхнього групового
сприйняття полягала у такому. Респонденту давали контурну карту України
з пояснювальним текстом, у якому було сказано, що він має нанести на цю
карту регіони, які він вважає за специфічні за ландшафтними рисами.
Друге завдання полягало в оцінці респондентом (за 10-бальною шкалою)
кожного з виділених ним регіонів за такими характеристиками регіону, як
його екологічний стан, мальовничість, збереженість природних ландшафтів,
комфортність для проживання, своєрідність (від 1 – “типовий” до 2 –
“унікальний”), історико-культурна цінність ландшафтів.

Вибірково респондентами стали студенти географічних факультетів
Київського, Львівського, Одеського, Харківського університетів,
механіко-математичного факультету та факультету журналістики Київського
університету, природничого факультету Університету Києво-Могилянська
академія, Міжнародного інституту ринкових відносин та підприємництва (м.
Київ). Також анкета була заповнена співробітниками географічного
факультету Київського університету, що мають науковий ступінь. Усього
вибірка респондентів склала 150 анкет, тобто 150 карт
ментального районування України з оцінками виділених регіонів за їхніми
вищеперерахованими рисами.

Дальший аналіз одержаного масиву карт полягав у виділенні груп
респонденттів, однакових за: а) місцем проживання, б) освітою
(географічна, природнича, гуманітарна та студенти-викладачі); і в)
статтю й підрахунку частот, з якими респонденти цих груп виділяли різні
ландшафтні регіони. Контури регіонів, які були виділені з частотою
більше 50%, накладалися один на одного й для кожного з них виявляли його
ядро (ареал цього регіону, який виділяють на всіх ментальних картах) та
периферійну зону (ареал регіону, який виділяє як регіон лише частина
респондентів). Периферійні смуги суміжних вернакулярних регіонів
перетинаються. Смугу цього перетину можна вважати за межу між
вернакулярними регіонами. Отже, вона має екотонний характер, де за
уявленнями групи респондентів ландшафтні риси одного регіону поступово
переходять у риси іншого.

Групове сприйняття “якості” вернакулярних регіонів виявляли за допомогою
статистичного оброблення індивідуальних оцінок їхніх характеристик
(екологічного стану, мальовничості тощо – див. вище). Для кожного з
регіонів підраховували середнє арифметичне та середнє квадратичне
відхилення цих оцінок.

Основні результати. Аналіз одержаних карт ментального ландшафтного
районування України дав змогу виявити доволі чіткі дві групи
респондентів, які по-різному уявляють собі ландшафтні регіони України.
Одну групу утворюють респонденти, ментальна карта України яких досить
проста: вона поділена здебільшого на п’ять ландшафтних регіонів –
“Північний”, “Південний”, “Східний”, “Західний” та “Карпати”. Межа між
“Східною” та “Західною” Україною майже всіма проведена по Дніпру.
Південний кордон “Північної” України здебільшого збігається з межею між
Поліссям та лісостепом, а кордон “Південної” України – з ландшафтною
межею між степовою та лісостеповою зонами. Цю групу респондентів
становлять переважно студенти не-географи, а також значна частина
студентів-географів Одеського університету.

Ментальні карти респондентів другої групи складніші й на них виділено
від 10 до 22 ландшафтних регіонів (в середньому – по 12–13). Цікаво й
те, що цій групі респондентів також властивий поділ України на п’ять
регіонів, які одностайно виділяють респонденти першої групи. Щоправда,
деякі з цих регіонів представлені не “монолітно”, а декількома меншими
регіонами. Так, наприклад, “Східна Україна” уявляється здебільшого як
така, що складається з двох регіонів, – “Східної України”
(“Лівобережжя”, “Слобожанщини”) та “Донбасу”. Водночас останній регіон в
уявленні багатьох студентів охоплює Запоріжжя та Дніпропетровськ.
Більшість студентів-географів киян та львів’ян у межах “Західної
України” виділяють “Поділля”, “Галичину”, “Буковину”, “Придніпров’я”
(“Наддніпрянщину”). Менше число студентів розрізняє такі ландшафтні
регіони, як Житомирське, Київське та Чернігівське Полісся,
“Бессарабія”, “Задністров’я”, “Приазов’я”, “Центр”, “Степовий Крим”,
“Прикарпаття”. Деякі студенти-львів’яни малюють докладні ментальні карти
регіонів Карпат з виділенням Бойківщини, Лемківщини тощо, тоді як
декотрі кияни як окремі ландшафтні регіони виділяють “Чорнобильську
зону” та “Канівщину” (останній – через те, що відомий
студентам-географам Київського університету як місце навчальної
практики).

¦ J

dhgdf2?

gdf2? го та Харківського університетів. До неї належать також і
викладачі географічного факультету з науковим ступенем. Цікаво те, що
вони укладають приблизно такі самі карти ландшафтних регіонів України,
як і їхні студенти. Якщо студенти виділяють в середньому 11,33
ландшафтних регіонів, то викладачі – 12,66.

Хоча чоловіки схильні укладати дещо докладніші карти ландшафтних
регіонів

регіонів, аніж жінки, однак на рівні статистично достовірних оцінок ця
відмінність не підтверджується. Так само не мають впливу на виділення
ментальних ландшафтних регіонів вік і місце народження респондентів.
Натомість місце проживання (воно ж – навчання) респондента позначилося
на сприйнятті ним ландшафтного устрою України. Як вказувалося вище,
студенти-географи Одеського університету схильні до спрощеного уявлення
цього устрою, тоді як їхні київські, львівські та харківські колеги
виділяють набагато більше ландшафтних регіонів (по 12–15 проти 5–6).
Отже, у випадку сприйняття ландшафтних регіонів України нав’язуваний у
мас-медіа поділ українського соціуму на “східний” та “західний” не
справджується. Значно більш істотні відмінності існують між
респондентами з географічною та не-географічною освітою. Якщо географи
виділяють в середньому 9 регіонів, то не-географи – 5–6.

Можемо зробити висновок, що переважна більшість респондентів, незалежно
від їхньої освіти, місця проживання, віку та статі, виділяє п’ять
ландшафтних регіонів України: “Північ”, “Схід”, “Захід”, “Південь” та
“Карпати”. Значна частина респондентів у межах цих регіонів (чи поряд із
ними) виділяє і інші – “Поділля”, “Волинь”, “Донбас” тощо. Ця менша
частина респондентів узгоджено виділяє дрібніші ландшафтні регіони
(“Бессарабію”, “Приазов’я” та ін.). За частотою виділення регіонів
доволі чітко виокремлена ієрархія вернакулярних ландшафтних регіонів
України, граф якої наведений на рис.1. У наведеній схемі були
відображені лише регіони, що були виділені не менш, ніж 10%
респондентів. Регіони, які були виділені лише декількома респондентами
до вернакулярних (таких, які виділяє певна група людей) нами не
віднесені.

Рис.1. Граф вернакулярного ландшафтного районування України

Хоча слід зазначити, що низка регіонів, які були виділені окремими
респондентами, мають чітко виражену ландшафтну індивідуальність (напр.,
“Керченський півострів”, “Індустріальне Придніпров’я”, “Сиваш” тощо).

Між графом схеми вернакулярного та наукового ландшафтного районування
України існує чимало відмінностей. Не розглядаючи докладно це питання,
варто звернути увагу на дві важливі розбіжності. По-перше, схема
наукового ландшафтного (фізико-географічного) районування України
детальніша і в ній виділено більше регіонів, аніж в схемі вернакулярного
районування. Так, за схемою, наведеною в роботі [4], територію України
розбито на 79 ландшафтних регіонів різних рангів (від країн до
областей), тоді як респонденти в Україні виділяють лише 23 ландшафтних
регіони. Друга відмінність полягає у тому, що ієрархія ландшафтних
регіонів різних рангів, виділених за принципами фізико-географічного
районування, більш струнка, ніж вернакулярних ландшафтних регіонів.
Стрункість першої схеми проявляється в тому, що її граф майже в усіх
своїх гілках не має пропущених рівнів, тобто регіон рангу “n” розбито на
декілька регіонів рангу “n+1”. Граф вернакулярного ландшафтного
районування хоч і є графом-деревом, тобто описує наявну ієрархію
регіонів, однак це дерево значно менш структуроване за ієрархічними
(таксономічними) рівнями (див. рис.1).

Накладання карт ментального районування України за вищеописаною
методикою дало можливість отримати схему її вернакулярного районування
(рис. 2).

Рис. 2. Вернакулярне ландшафтне районування території України (карта
складена разом із М. Гродзинським).

Світлим фоном виділені ядра регіонів, затемненим – їхні перехідні
(периферійні) зони. Регіони першого рівня: І – “Північ” (“Полісся”), ІІ
– “Західна Україна”, ІІІ – “Східна Україна”, IV – “Південь” (“Степ”).
Регіони другого рівня: Вл(2) – “Волинь”, Пд.(2) – “Поділля”, Дб(2) –
“Донбас”,

КГ(2) – “Кримські гори” (“Крим”). Регіони третього рівня: ЗК(3) –
“Закарпаття”, Гал(3) – “Галичина”, Бук(3) – “Буковина”, Бес(30 –
“Бессарабія”, ПрДн(3) – “Придніпров’я”. Регіони четвертого рівня: ЖП(4)
– “Житомирське Полісся”, КП(4) – “Київське Полісся”, ЧП(4) –
“Чернігівське Полісся, ПК(4) – “Передкарпаття (Прикарпаття”), Ц(4)
–“Центр”, СЛ(4) – “Слобожанщина” (“Лівобережжя”), Зон(4) –
“Задністров’я”), ПрА(4) – “Приазов’я”, СКр(4) – “Степовий Крим”
(“Рівнинний Крим”), ПБК(4) – “Південний Берег Криму”

Порівняння схеми вернакулярного ландшафтного районування України
(рис. 2) зі схемою її наукового фізико-географічного районування [4]
свідчить, що на рівні країн, зон і навіть країв вони загалом подібні. А
в уяві респондентів ландшафтні регіони Полісся виявилися такими самими,
як і його області у схемі фізико-географічного районування (щоправда,
жоден із респондентів не виокремив такого регіону, як Новгород-Сіверське
Полісся).

На відміну від схеми фізико-географічного районування України, в якій
Донецький край належить до степової зони, в очах усіх респондентів цей
регіон сприймається як належний до “Східної” України. І загалом, як степ
ними сприймається не степова фізико-географічна зона, а його середньо-
та південностепові підзони.

В очах респондентів “Поділля” виявилося зміщеним на схід від його
положення на схемі фізико-географічного районування. Ядром цього
вернакулярного регіону став Середньобузький лісостеп і захід
Придніпровської височинної області. Поділля ж у межах Хмельницької та
Тернопільської адміністративних областей (цій його частині відповідають
Західно- та Східноподільска області фізико-географічного районування)
більшістю респондентів сприймаються як “Західна Україна” або такий її
регіон, як “Галичина”. Очевидно, на такому просторовому сприйнятті
Поділля позначилися історичні та політичні чинники.

Своєрідний статус має Передкарпаття. Половина респондентів відносить
його до “Західної України”, друга половина – до “Карпат”. Також
“екотонний” між Карпатами та Західною Україною статус має і Буковина.

Найбільш чіткі межі проведено між Східною та Західною Україною (вздовж
Дніпра). Лінійною є також межа Задністров’я (його межа – Дністровський
лиман). Найбільш розмитою є межа такого регіону, як “Південь” (“Степ”).
Його перехідна смуга охоплює середньо- та північностепову підзони
фізико-географічного районування України, а ядро становить Задністров’я,
Причоронморсько-Приазовський сухостеповий край та Кримський степовий
край. Межа “Північного” (“Поліського”) регіону проведена більш узгоджено
й загалом відповідає фізико-географічній межі зони мішаних лісів. Проте,
більшість респондентів включає лісостепове Волинське Опілля до
“Півночі”, а область Малого Полісся – до “Західної України” чи до
“Галичини”. Розмитість межі “Полісся” зростає із заходу на схід.
Показово те, що Новогород-Сіверське Полісся, особливо його
південно-східну частину з лесовими височинами з сірими лісовими
ґрунтами, значна частина респондентів відносить не до Полісся, а до
“Східної України” чи до “Слобожанщини”.

Висновки. Уявлення людей про ландшафтні регіони України, хоча й є
індивідуальними, проте в багатьох рисах подібними. Ця подібність дає
змогу побудувати схему вернакулярного ландшафтного районування території
України, яка відображає “масові” стереотипи сприйняття її території.
Знання цих стереотипів має не лише наукове та пізнавальне значення, але
й практичне. Останнє пов’язане з

можливостями вдосконалення та корегування програм у галузі географічної
освіти, врахування вернакулярних регіонів у передбаченні міграційної,
туристичної та інших форм просторової поведінки населення.

Використана література

Голд Дж. Психология и география: Основы поведенческой географии.
М., 1990.

Гродзинська О.Ю. Перцепційне районування території України // В:
“Ландшафт як інтегруюча концепція ХХІ сторіччя”. К., 1999.

Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико-географическое районирование.
М., 1991.

Маринич О.М., Шищенко П.Г. Фізична географія України. Підручник. К.,
2003.

Kaplan R., Kaplan S. The Experience of Nature: A Psychological
Perspective. Cambridge, 1989.

Norton W. Exploration in the Understanding of Landscape: A Cultural
Geography. New York, 1989.

Zelinski W. North America’s vernacular regions // Annals of the
Association of American Geographers, 1980. Vol. 70. No 1.

Zube E.H. Themes in landscape assessment theory // Landscape Journal,
1984. No 3.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *