Закономірності взаємозв\’язаного розвитку демогеографічних, соціально-географічних та етногеографічних процесів в Україні на початку XXI ст. (реферат)

Закономірності взаємозв’язаного розвитку демогеографічних,
соціально-географічних та етногеографічних процесів в Україні на початку
XXI ст.

Перший Всеукраїнський перепис населення 2001 року виявив не лише нові
зміни в етнонаціональній структурі населення України, але й істотну
диференціацію за тенденціями перебігу різних етногеографічних процесів в
розрізі великих макрорегіонів, а також низку суперечливих моментів,
зокрема, щодо кризи української етнічності. І якщо фактичні дані
перепису доволі часто використовуються і в науковій літературі, і в
публіцистиці, то фактично відсутній цілісний аналіз взаємозв’язків, що
давав би змогу пояснити характер змін, розкрити причинно-наслідкові
зв’язки, що склалися в етносоціальній сфері.

В основі методики дослідження – порівняльний географічний аналіз
демографічних параметрів та змін у демографічній вазі української
етнічної нації, етнічних росіян (як єдино великої національної меншини),
інших етнонаціональних груп та їхніх етносоціальних параметрів (рівень
асиміляції, рівень освіти), а також виявлення взаємозалежностей в
етнодемосоціальній сфері України за допомогою кореляційно-регресійного
аналізу.

Важливою новою тенденцією, яку виявив перепис 2001 року, є зміни в
демографічній вазі етнічних українців. Якщо за міжпереписний період (з
1989 по 2001 рік) їхня абсолютна кількість збільшилася лише на 0,3%, то
питома вага зросла більш істотно – на 5,1% (з 72,7% у 1989 році до 77,8%
у 2001 році). Показово, що це зростання відбулося насамперед в міському
середовищі: приріст питомої ваги українців у містах склав 7,9%, тоді
коли у сільській місцевості – лише 0,6%. Абсолютна кількість українців у
містах зросла на 4,8%, а у сільській місцевості зменшилася на 6,5% [2].
Враховуючи той факт, що сумарна кількість міського населення України
упродовж того часу не зростала, а зменшилась (на 5,9%), є підстави
вважати, що зростання частки українців у містах відбулося не лише
завдяки міграційним процесам. Передусім, можна зробити висновок, що з
огляду на політичні реалії, значна частка осіб, що народилися у змішаних
українсько-російських сім’ях (а за переписом 1989 року більше третини
росіян народилася у таких родинах) самоідентифікувались як українці. Про
це свідчить і той факт, що частка росіян у містах зменшилась на 6,6% (з
29,0% до 22,4%), а у сільській місцевості на 1,3% (з 8,2% до 6,9%) та
загалом – на 4,8 (з 22,1% до 17,3%). Не враховуючи росіян, сумарна
частка інших етнічних меншин зменшилася лише на 0,3% (з 5,2% у 1989 році
до 4,9% у 2001 році). Порівняно невелика роль імміграції у динаміці
етнічно українського населення підтверджується і тим, що за даними
перепису населення 2001 року лише 1,4% етнічних українців народилися на
території Російської Федерації [1]. Важливо однак зауважити, що за
період з 1989 по 2001 роки розрив у питомій вазі етнічних українців у
сільському та у міському населенні істотно зменшився (на 7%) внаслідок
більшого приросту частки українців у міському населенні (частка
українців у містах зросла на 7,9%, а у сільській місцевості – лише на
0,6%), відображаючи об’єктивну і прогресивну тенденцію подолання
контрастності етнонаціональної структури міського і сільського
середовищ, характерної для етносоціально-географічних співвідношень у
більшості залежних країн.

Статева структура етнічно українського населення України залишається
незрівноваженою: частка жінок – 53,6%, чоловіків – 46,4% (середнє в
Україні співвідношення – 53,7% до 46,3%). Кількість жіночого населення є
у 1,15 раза вищою, ніж чоловічого. Це є значним негативним чинником
етнодемографічного й етносоціального розвитку. Однак за середніми
співвідношеннями незрівноваженість статевої структури українців все ж є
меншою ніж населення етнічних меншин загалом. Найбільший розрив між
кількістю жінок-українок та чоловіків-українців є характерним для
регіонів з найгострішими виявами демографічної кризи (північний схід,
центр), а найменший – для західних регіонів з більш сприятливою
демографічною ситуацією. Так, у Донецькій та Кіровоградській областях
жіноче етнічно українське населення переважає чоловіче в 1,18 раза, у
Луганській області – в 1,17 раза, водночас у Закарпатській області –
лише у 1,07 раза, у Волинській та Івано-Франківській областях – в 1,12
раза.

Наростання негативних тенденцій помітне й у віковій структурі
української етнічної нації. Це, наприклад, неухильне зростання частки
населенння пенсійного віку і відповідне зменшення частки населенння
середнього та дитячого віку, внаслідок чого збільшується демографічне
навантаження на працездатне населенння. Відповідно до даних перепису
2001 року частка етнічно українського населення у віці, старшому за
працездатний, становила 23,2% (серед жінок 29,4%, чоловіків – 16,1%).
Середній вік етнічних українців становив 38,2 [3]. Серед найбільших
етнічних груп більш сприятливі демографічні характеристики мають
кримські татари (частка населення пенсійного віку 15,3%, середній вік –
33,4), румуни (частка населення пенсійного віку 19,3%, середній вік –
35), угорці (частка населення пенсійного віку 20,6%, середній вік –
37,2%), а менш сприятливі – білоруси (частка населення пенсійного віку –
40,3%, середній вік – 50), поляки (частка населення пенсійного віку –
40,9%, середній вік – 49,5), росіяни (частка населення пенсійного віку –
26,4%, середній вік – 41,9), болгари (частка населення пенсійного віку –
25,4%, середній вік – 40,7). Найвища частка (понад 26%) етнічно
українського населення пенсійного віку є у північно-східних та
центральних областях, найменша (менше 20%) – у Закарпатській області та
у м. Києві.

У етносоціальному аспекті перепис 2001 року зафіксував навіть деяке
поглиблення мовної асиміляції українців, більш характерне не для
державоформуючої нації, а для етнічних меншин. Тобто, якщо у 1989 році
російську мову вважало рідною 12,3% етнічних українців, то у 2001 році –
14,8%, причому, що є особливо несприятливим чинником етнополітичної
консолідації української етнічної нації, 3,2% усього етнічно
українського населення взагалі не володіє українською мовою. При
зростанні частки етнічних українців на 5,1% частка населення з рідною
українською мовою зросла лише на 2,8%. І це при тому, що й відносно
більша частка представників етнонаціональних меншин визнала рідною
українську мову. Слід, однак, зауважити, що зростання частки українців з
рідною російською мовою частково зумовлено тим, що в українське
середовище інтегрувалися акультуровані українці-іммігранти та деяка
частка населення, що у минулому ідентифікувала себе як росіяни. Це
частково підтверджує і коефіцієнт кореляції між зменшенням частки
етнічних росіян і приростом (зменшенням) частки етнічних українців з
рідною російською мовою, який становить (–0,64). Загалом упродовж 90-х
років спостерігалася прогресивна з геополітичного погляду тенденція
вирівнювання (деполяризації) етнонаціонального простору України
внаслідок істотного зростання частки етнічних українців у східних та
більшості південних регіонів, водночас спостерігалося деяке зростання
поляризації в територіальній організації української етнічної нації за
етнолінгвістичними ознаками.

Показник частки українців з рідною російською мовою істотно
диференційований як за окремими регіонами, так і у розрізі сільського і
міського населення. Якщо загалом по Україні 14,8% етнічних українців
визнало рідною російську мову, то у міському середовищі – 21,8%, а у
сільській місцевості – 2,7%. Порівняно з 1989 роком частка українського
населення з рідною російською мовою у містах зросла на 1,8%, а у селах –
на 0,7%. Однак ступінь цілісності українського культурно-ментального
середовища визначається не лише загальнорегіональними показниками мовної
асиміляції, але, з огляду на необхідність оптимальних співвідношень у
взаєминах “велике місто – прилегла округа”, й рівнем відповідності
частки українців, що вважає рідною українську мову у великих містах, з
відповідними значеннями у сільській місцевості. В цьому контексті значні
контрасти між міським і сільським населенням у визначенні українцями
своєї рідної мови характерні для Дніпропетровської, Запорізької,
Миколаївської, Одеської, Харківської, Херсонської областей. У процесах
мовної русифікації етнічних українців східних й південних регіонів
простежується й така закономірність: чим більша частка етнічних
українців у адміністративних одиницях, тим більшою є серед них і питома
вага тих, хто вважає рідною українську мову. Ця залежність є помітною як
на внутрішньорегіональному, так і на загальнодержавному рівнях. Так,
коефіцієнт кореляції між часткою етнічних українців в адміністративних
районах Луганської області та питомою вагою українців з рідною
українською мовою становить 0,87. На рівні регіонів коефіцієнт кореляції
між часткою українців в усьому населенні і часткою українців, що
вважають рідною російську мову (не включаючи Закарпатської і
Чернівецької областей, де зниження питомої ваги українців не пов’язане з
демографічною вагою етнічних росіян), становить (–0,95), засвідчуючи
наявність тісного оберненого зв’язку між цими показниками. А рівняння
регресії між часткою етнічних українців в регіонах України та часткою
українців, що вважають рідною російську мову має такий вигляд:

y = 97,5 – x

де x – частка етнічних українців в усьому населенні; y – частка
українців, що вважають рідною російську мову.

A

TH?uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiuuu

котрі вважали рідною українську мову, який також істотно коливається за
регіонами: від 0,2% у АР Крим, 1,3% у Донецькій і 1,7% у Луганській
областях до 19,6% у Тернопільській і 18,6% у Житомирській областях (при
середньому 3,9%). Тобто найвищою є частка етнічних росіян з рідною
українською мовою (понад 10%) у тих регіонах, де поряд із значною
часткою українців більш розвинутим є українське мовно-культурне
середовище (західні і центральні регіони України) і найнижчою у східних
і південних регіонах, де є найвищим ступінь компактності розселення
росіян, а українське культурне середовище має перважно фрагментарний
характер.

Враховуючи демографічну вагу етнічних росіян в Україні, а також те, що
в Кримському регіоні вони становлять більшість, а етнонаціональна
структура ще двох регіонів (Донецької і Луганської областей) має загалом
двоетнічний українсько-російський характер, то все це засвідчує, що
етнополітичні взаємини в Українській державі істотно залежатимуть від
українсько-російських соціокультурних взаємин. Отже, останній перепис
населення засвідчив, що в Україні проживало 8,33 млн (17,3%) росіян [2].
Це число включає, безперечно, і значну кількість етнічно змішаного
населення, яке асимілювало чи з різних причин (змішані шлюби, політична
кон’юнктура радянських часів) ідентифікувало себе з росіянами. Впродовж
90-х років абсолютна кількість і частка росіян зменшились, що зумовлено
геополітичними змінами та тенденціями міграційного обміну України з
Російською Федерацією, а саме абсолютна кількість – на 26,6%, а питома
вага – на 4,8% (з 22,1% у 1989 році до 17,3% у 2001 році). Найбільше
зменшення частки росіян (понад 5%) відбулося в АР Крим,
Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській,
Харківській, Херсонській областях, тобто у східних та південних
регіонах. З огляду на те, що в цих регіонах немає жодних дискомфортних
соціально-культурних передумов для життєдіяльності російської етнічної
групи, є підстави вважати, що зменшення питомої ваги росіян у цих
регіонах і загалом по Україні найбільшою мірою відбулося внаслідок
реінтеграції частини представників цієї групи з українським етнічним
корінням в українське середовище. Внаслідок зменшення питомої ваги
росіян, вони на сьогодні уже не становлять абсолютної більшості у
сільському населенні АР Крим, а лише відносну (понад 45%). З
чотирнадцяти адміністративних районів Криму росіяни мають абсолютну
більшість лише у п’яти (Бахчисарайському, Кіровському, Ленінському,
Нижньогірському і Чорноморському) і відносну більшість ще у семи. Згідно
з даними перепису 2001 року на території України народилося 4 млн 963
тис. росіян, що становить 59,6% від усього етнічно російського населення
і 11,6% від усього населення, що народилося в Україні [1]. Найбільше
росіян народилося у Донецькій області (1 млн. 314 тис., або 26,5% від
усіх росіян, що народилися в Україні), а також в АР Крим (780 тис., або
15,7%) та Луганській області (709 тис., або 14,3%).

Розселення етнічних росіян в Україні, враховуючи, зокрема, їхню частку
в сільському населенні, має, особливо в західній частині, в основному
розсіяний (дисперсний) характер, концентруючись насамперед у великих
адміністративних, промислових та рекреаційних центрах. У трьох регіонах
(АР Крим, Донецька та Луганська області) проживає майже половина (46,2%)
усього етнічно російського населення, а в обласних центрах таких
західних областей, як Волинська, Івано-Франківська, Львівська,
Рівненська сконцентровано понад 50% усіх етнічних росіян регіонів.

Статева структура етнічних росіян є більш незрівноваженою, ніж
пересічно в Україні: частка жінок становить 55,1%, чоловіків – 44,9%.
Середній вік етнічно російського населення (41,9) є також вищим, ніж у
середньому в Україні, а також дещо вищим порівняно з етнічними
українцями (38,2). Причому у демографічних параметрах етнічних росіян
простежується закономірність: чим меншою є їхня компактність та питома
вага у структурі усього населення, тим більшою є незрівноваженість
статевої структури та вищим середній вік. Так, якщо в АР Крим
незрівноваженість статевої структури етнічних росіян (співвідношення
кількості жіночого і чоловічого населення) становить 1,20, середній вік
38,5 роки, у Донецькій області незрівноваженість статевої структури –
1,21, а середній вік – 40,6 року, то вже у Запорізькій і
Дніпропетровській областях незрівноваженість статевої структури досягає
1,23 і 1,26 відповідно, а середній вік – 42,1 та 43,7 року [3]. У
центральній Київській області статева структура вже більш незрівноважена
(1,32), середній вік значно вищий – 46,7 року, і водночас у західній
Івано-Франківській і незрівноваженість статевої структури етнічних
росіян ще більше зростає (1,41), зростає і середній вік (49,6 року).
Таку залежність підтверджує і кореляційний аналіз: коефіцієнт кореляції
між питомою вагою росіян у регіонах України та їхнім середнім віком
становить (-0, 95).

Росіяни як демографічно і політично домінуючий етнос колишнього
Радянського Союзу, незважаючи на велику віддаленість від ареалу свого
формування, майже не зазнали асиміляції. Понад 96% з них у 2001 році
рідною визнали мову своєї національності, це значно вищий відсоток, ніж
в українців (78,1%) та в більшості інших етнонаціональних груп. Вважає
рідною українську мову лише 3,5% росіян. Водночас понад 42% етнічних
росіян (переважно це міське населення) зазначили, що не володіють вільно
українською мовою [3].

Про рівень асиміляції етнонаціональних меншин в Україні свідчить
насамперед втрата мовної самобутності, хоча, як уже зазначалося,
ототожнювати її з асиміляцією загалом не можна. Якщо розглянути
структуру населення за рідною мовою (на 2001 р.), то можна виділити такі
групи етнонаціональних меншин: 1) менше 25% спільноти чи групи вважає
рідною мову своєї національності (білоруси, євреї, поляки, греки, німці,
корейці, казахи, чехи, латиші); 2) вважає рідною мову своєї
національності 26 – 51% спільноти (татари, словаки, вірмени, грузини,
цигани, узбеки, литовці); 3) вважає рідною мову своєї національності 52
– 75% спільноти (молдовани, болгари, азербайджанці, гагаузи); 4) понад
75% спільноти вважає рідною мову своєї національності (росіяни, кримські
татари, румуни, угорці) [2]. Як бачимо, найліпше зберегли рідну мову
росіяни (у радянські часи фактично державоформуюча нація), кримські
татари, етнічні групи, що компактно проживають у сільських районах
західного прикордоння (румуни, угорці) та деякі міграційні групи
новітнього часу. Коефіцієнт рангової кореляції між часткою міського
населення і ступенем мовної асиміляції, розрахований для одинадцяти
етнонаціональних меншин (євреїв, білорусів, поляків, молдован, румунів,
болгар, греків, угорців, татар, ґаґаузів, кримських татар) становить
0,74, що свідчить про помітний вплив структури розселення на етнічні
процеси. Слід виокремити й напрям асиміляції етнонаціональних меншин,
який є відображенням реалій етнонаціональної політики колишнього
Радянського Союзу. За винятком частки поляків, угорців, румунів, чехів,
словаків, циган, котрі більше асимілювали в українське, а ніж в
російське мовне середовище, представники всіх інших груп, які не
визнають рідною мову свої національності, переважно визнали рідною
російську мову, що є, власне, наслідком цілеспрямованої русифікації
попередніх десятиліть та вже сформованих механізмів, що продовжують
діяти і в сучасних умовах.

Cпіввідношення сільського і міського населення за етнонаціональними
групами істотно впливає і на рівень їхньої освіти. Зокрема, питома вага
осіб з вищою освітою серед таких урбанізованих етнонаціональних груп, як
росіяни та білоруси є значно вищою, ніж серед молдаван, румунів та
угорців, більшість яких є сільським населенням [3].

Висновки:

1. Зростання питомої ваги української етнічної нації за міжпереписний
період відбулося головно завдяки змінам у самоідентифікації міського
населення із значною часткою нащадків змішаних шлюбів, які стали
наслідком геополітичних змін.

2. Із зменшенням частки етнонаціональних спільнот і груп погіршуються
їхні демографічні характеристики (зростає незрівноваженість статевої
структури, збільшується середній вік).

3. Поступове зниження демографічної ваги етнічних українців у
південному і східному напрямах у межах України веде до загострення
кризових виявів української етнічності: зростає частка етнічних
українців з рідною російською мовою і збільшується розрив між культурним
середовищем великих міст і україномовної сільської місцевості

4. Інтеграція в українське культурне середовище представників
етнонаціональних меншин характерна для регіонів з високою питомою вагою
етнічних українців і цілісним україномовним середовищем великих міст.

5. Співвідношення сільського і міського населення в середовищі
етнонаціональних меншин істотно впливає не лише на рівень їхньої
асиміляції, але й вектор асиміляційних процесів (в україномовне чи в
російськомовне середовище).

Література:

1. Населення України за місцем народження та громадянством. За даними
Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – К., 2004.

2. Національний склад населення України та його мовні ознаки за даними
Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – К., 2003.

3. Розподіл населення найбільш чисельних національностей за статтю та
віком, шлюбним станом, мовними ознаками та рівнем освіти. За даними
Всеукраїнського перепису населення 2001 року. К., 2004. Національний
склад населення України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського
перепису населення 2001 року. – К., 2003.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *