.

Система зовнішньоекономічних зв\’язків країн Латинської Америки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 3525
Скачать документ

Реферат

на тему

Система зовнішньоекономічних зв’язків країн Латинської Америки

Зовнішньоекономічні зв’язки здійснюються країнами Латинської Америки
через зовнішню торгівлю, валютно-фінансові й кредитні операції,
міжнародні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче
кооперування та інші форми економічних відносин.

Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впливом на економічне
зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним
джерелом надходження іноземної валюти для всіх країн регіону, за
винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та
Панами, валютні надходження якої на 40% формуються за рахунок
експлуатації Панамського каналу.

Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних
зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і
пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на
його досягненнях нових технологій та інших факторів, серед яких не
останнє місце належить прагненню до економічної самостійності. Великих
надходжень сучасної техніки потребує індустріалізація. Завдяки зовнішній
торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання,
транспортних засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та
реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають
реалізацію певних видів продукції на зовнішньому ринку. Тому проблема
експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває
особливої актуальності.

Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської
Америки має нерівномірний характер, імпортні запити здебільшого
випереджають експортні можливості, а тому більша частина країн регіону
часто потерпає від дефіциту торговельного балансу. У 70-ті – першій
половині 80-х років постійний дефіцит торговельного балансу мали
Бразилія, Коста-Ріка, Мексика, Гаїті, Домініканська Республіка, а також
Барбадос та Ямайка. З активним сальдо за цей період зводила свою
зовнішню торгівлю лише Венесуела. Та все-таки нерівномірність розвитку
дається взйаки і в іншому. Друга половина 80-х років була більш
сприятливою. Латинській Америці протягом 1986- 1991 pp. вдавалося
зберігати в цілому позитивне сальдо у зовнішній торгівлі (графік 2).

Розвиток національної економіки, розширення внутрішнього ринку викликали
тенденцію до зниження питомої ваги експорту у ВНП регіону: 15% у 1950
p., 10 – у 1970 p., 9% – у 1975 р. Зниження відбувається головним чином
за рахунок найбільш розвинутих країн регіону, таких як Бразилія,
Аргентина, Мексика, де цей показник становить 6 – 8%, у той час як у
Болівії, Перу, Еквадорі та деяких інших країнах – 10 – 15%, а в таких,
як Венесуела, Ганяна, Тринідад і Тобаго й інших, перевищує 30%, в
Гватемалі, Коста-Ріці, Сальвадорі та ще деяких – 45 – 50%.

У країнах регіону, передусім Центральної Америки та Карибського басейну,
питома вага імпорту досить висока, що пояснюється низьким рівнем
розвитку обробної промисловості, енергетики, недостатнім рівнем
диверсифікації сільського господарства. Велика різниця між окремими
країнами і за обсягом зовнішньої торгівлі. У Бразилії, наприклад,
експорт перевищив у 1985 р. 25 млрд дол., а в Гаїті – 174 млн дол.

На товарну структуру зовнішньої торгівлі латиноамериканських країн
впливає їхнє залежне становище на світовому ринку. Незважаючи на те, що
розвиток промисловості після Другої світової війни сприяв деяким
зрушенням у структурі експорту, агросировинна спеціалізація за регіоном
зберігається, хоча й простежуються деякі позитивні зміни. У 1975 р.
питома вага продовольства, палива і сировини у структурі експорту
становила 82% за вартістю, 1985 р. – 67,7%.

Предметом експорту всіх латиноамериканських країн є продовольчі товари.
До найбільших експортерів сільськогосподарської продукції, як
зазначалось, належать: Бразилія та Колумбія – кави, Аргентина –
зернових, Еквадор – бананів, країни Центральної Америки – кави, бананів.
Деякі з цих країн експортують нафту та лише кілька з них – Венесуела,
Еквадор, Тринідад і Тобаго, Болівія – є “чистими” експортерами цього
продукту, експорт якого перевищує імпорт.

Латинська Америка відома також як великий експортер руд чорних і
кольорових металів, бавовни, вовни, шкір та іншої сировини. До числа
експортерів цієї групи товарів належать: Чилі як експортер міді; Перу –
свинцю, цинку, міді; Болівія – олова; Ямайка – бокситів; Бразилія,
Мексика, Перу – бавовни; Аргентина, Уругвай – вовни, шкірсировини тощо.
Залишається традиційною залежність багатьох латиноамериканських країн
від експорту обмеженого кола сировинних товарів. Половина і більше
експорту Чилі припадає на мідь, Болівії – на олово, Еквадору – на нафту,
Уругваю – на вовну, країн Центральної Америки – на каву та банани. Понад
90% валютної виручки від експорту одного товару мають: Венесуела,
Тринідад і Тобаго – нафти, Ямайка – бананів. Лише в Мексиці, Аргентині –
експорт порівняно диверсифікований.

Як відомо, НТР ускладнила світові торговельні зв’язки й навіть сприяла
певним змінам МПП. У Латинській Америці під впливом цих процесів
сформувалася обробна промисловість. Це зумовило, попри позитивні
зрушення, посилення технологічної залежності від світового ринку і появу
нових Імпортних запитів.

Географічна спрямованість експортних потоків свідчить про те, що
Латинська Америка є постачальником своїх товарів переважно до вузького
кола високорозвинутих держав. Щоправда, це ще не свідчить про високу
питому вагу Латинської Америки у зовнішній торгівлі цих країн. Переважна
частка товарообороту Латинської Америки припадає на США – 36,9% та на
Західну Європу – 20,2%. Помітно збільшився експортний потік до Японії: з
2,6% до 5,1% за станом відповідно на 1960 та 1986 pp., хоча, як видно з
наведених даних, обсяг цього потоку все ще порівняно незначний.

Високий рівень концентрації зовнішньої торгівлі лише в кількох напрямах
(імпортні потоки мають ту саму спрямованість) дещо зумовлює збереження
традиційної її структури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі
експорту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані головним чином
інтересами кількох розвинутих держав.

В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє
зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвинутими державами
приватного капіталу та державного позичкового, капіталу. Залежний
характер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом
десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального
виробництва у Латинській Америці, а відтак – обмеженість внутрішніх
джерел нагромадження та нагальну необхідність зовнішнього фінансування.
Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що
розвиваються, можна розглядати як традиційне явище, то експорт
державного позичкового капіталу поширюється у 60- 70-ті роки. У 50-ті
роки експорт до Латинської Америки державного позичкового капіталу був у
півтора-два рази меншим за приватний капітал, а вже у 60-ті роки
державний позичковий капітал значно перевищував приватний. У 70-ті роки
головними експортерами державного позичкового капіталу до Латинської
Америки були США, ФРН, Канада, Японія, хоча “піонером” у цій справі
стала Великобританія ще в середині XIX ст.

Економічна, валютна та енергетична криза 70-х років значно зменшила
можливості й ускладнила умови зовнішнього фінансування регіону через
нестачу кредитів та їхнє подорожчання. Про наслідки зовнішнього
фінансування можна судити за станом платіжного балансу як узагальнюючого
показника економічних відносин країни чи групи країн із зовнішнім
світом. Так, у 1970 р. сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними
операціями становив 2,9 млрд дол., на початку кризи 80-х років він
сягнув, зокрема 1981 p., майже 40 млрд дол., а 1982 р. – 41,7 млрд дол.
і 1990 р. його рівень визначався у 10,2 млрд дол. У цілому дані про
сальдо платіжного балансу за поточними операціями виразно свідчать про
коливання в латиноамериканській економіці в роки “втраченого
десятиріччя” (табл. 2). Сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними
операціями збільшився з 1,4 млрд дол. у 1984 до 10,2 млрд дол. у 1990 р.

Величезних валютних втрат країни Латинської Америки зазнають у сфері
міжнародних послуг та “невидимих операцій”. Надто великих втрат завдають
латиноамериканським країнам платежі, пов’язані з рухом капіталів –
переказ за кордон дивідендів дочірніх підприємств іноземних монополій,
відсотків за іноземні кредити й позики, а також платежі, пов’язані з
обслуговуванням зовнішнього боргу. На ці платежі припадає майже 3/4
платежів за “невидимими операціями”. До сказаного треба додати приховані
форми відпливу капіталів, такі як вивіз за кордон прибутків всупереч
законодавству, валютна контрабанда тощо.

Ситуація ускладнюється також внаслідок загострення валютних
суперечностей, жорсткої конкуренції ТНК і ТНБ на латиноамериканському
фінансовому ринкові, нестійкості національних валют. У таких умовах
застосування національного капіталу стає маловигідним, посилюється його
відплив за кордон, де він осідає у банках США, Швейцарії та інших країн.
За підрахунками, сума таких капіталів у північноамериканських та
західноєвропейських банках перевищує 20 млрд дол.

Зростання дефіциту платіжного балансу за поточними операціями призводить
до збільшення зовнішньої заборгованості, яка досягла астрономічних
величин. Так, ще у 1980 р. зовнішня заборгованість латиноамериканських
країн становила 242 млрд дол., у 1990 р. вже досягла 441 млрд дол., а в
1992 р. становила 459 млрд дол. За оцінками експертів ООН, вже невдовзі
вона перетне 500-мільярдну позначку. Зовнішній борг для країн Латинської
Америки, як і для інших країн, що розвиваються, став непосильним тягарем
і перетворився на гостру не лише соціально-економічну, а й політичну
проблему.

Різнобічний вплив зовнішньої торгівлі та зовнішніх джерел фінансування
на економіку латиноамериканських країн перетворює їх на важливі фактори
регулювання всього господарського життя регіону. Саме ці фактори
здебільшого визначають загальні темпи зростання валової продукції,
розвиток основних галузей національних економік.

ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ

Після Другої світової війни у Латинській Америці поширилися інтеграційні
процеси як прояв поглиблення інтернаціоналізації господарських зв’язків
з метою прискорення та інтенсифікації економічного розвитку. До речі,
латиноамериканські країни першими серед країн, що розвиваються, стали на
шлях економічної інтеграції ще в 1960 p., після майже десятирічної
підготовки, копіткої узгоджувальної роботи.

На кінець 70-х років інтеграція охопила майже всі країни Латинської
Америки. Із самого початку вона була орієнтована на перспективу і
передбачала здійснення таких масштабних намірів, як створення спільного
латиноамериканського ринку, спеціалізацію та кооперування промисловості,
а пізніше – й сільського господарства, проведення єдиної валютної
політики і навіть координацію економічного розвитку. Для створення
передумов для спільного ринку передбачалися поступове зменшення митних
зборів, ліквідація торговельних, валютних та інших обмежень,
запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо нелатиноамериканських
країн. За логікою розвитку інтеграційного процесу передбачалося також
створення зон вільної торгівлі, пізніше – митного союзу і, зрештою, –
спільного ринку.

В цілому латиноамериканська інтеграція грунтується на прагненні країн
регіону об’єднати зусилля у межах співробітництва “Південь – Південь”,
вийти із стану периферій-ності в системі світового господарства,
посилити позиції у міжнародних економічних відносинах, у МПП. Ці ідеї
було обгрунтовано експертами ЕКЛА, дослідження якої стали головним
теоретичним фундаментом латиноамериканської інтеграції. Зокрема,
колишній виконавчий секретар Економічної Комісії ООН для Латинської
Америки, аргентинський економіст Рауль Пребіш одним із перших
започаткував обгрунтування латиноамериканської інтеграції, акцентуючи
особливу увагу на співробітництві у сфері промисловості та сільського
господарства, координації національних програм економічного розвитку
країн регіону. На думку Р. Пребіша, інтеграція сприяла б вирішенню таких
проблем, як створення більш місткого багатонаціонального спільного ринку
на базі ізольованих національних ринків та розширення регіональної
торгівлі на основі неконвертованих національних валют. Ідеї
латиноамериканської інтеграції вперше було сформульовано на сесії ЕКЛА в
1949 р.

Практично ці ідеї знайшли втілення у створенні 1960 р. двох
торговельно-економічних угруповань – Латиноамериканська асоціація
вільної торгівлі (ЛАВТ), що об’єднала десять країн Південної Америки та
Мексику, і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) з участю п’яти
країн Центральної Америки, їхня діяльність певним чином сприяла зниженню
митно-торговельних бар’єрів, підписанню нових угод, таких як, скажімо,
про кооперування, зростання регіонального товарообігу, зокрема, швидке
розширення торгівлі готовими виробами. В результаті більш інтенсивного
розвитку зовнішньої торгівлі промисловими товарами на засадах
субрегіональних економічних відносин її обсяг значно збільшився.

Своєрідність інтеграційного процесу в Латинській Америці зумовлена
розмірами регіону і полягає в тому, що він розвивався шляхом творення
нових угруповань, а не шляхом приєднання до вже існуючих. Так,
загострення суперечностей у ЛАВТ зумовило виникнення двох нових
торговельно-економічних угруповань – Лаплатського (Атлантичного) та
Андського (Тихоокеанського). У 90-ті роки на основі Лаплатського
угруповання засновано спільний ринок країн Південного Конусу – МЕРКОСУР.
Варто також зазначити, що Андська група чи не першою в Латинській
Америці була зорієнтована на значне обмеження діяльності ТНК в
економічному середовищі країн-членів цього угруповання. Саме країнами
Андської групи було прийнято безпрецедентне на ті часи рішення про
встановлення єдиного порядку регулювання діяльності іноземних компаній –
“Загальний режим щодо іноземного капіталу, торговельних марок, патентів,
ліцензій”. Щоправда, такий курс не виправдав себе, і країни Андського
пакту перейшли до відкритості національних економік, значно
лібералізували УМОВИ надходження зарубіжних капіталів.

У 70-ті роки на базі Карибської асоціації вільної торгівлі створюється
ще одна торговельно-економічна група – Карибський спільний ринок (КСР),
що об’єднав країни Карибського басейну. На відміну від інших груп КСР
об’єднав як суверенні держави, так і “асоційовані” країни та території,
що перебувають під контролем інших держав. У 1978 р. було укладено
Амазонську угоду (пакт), що об’єднала країни басейну ріки Амазонки з
метою прискореного і більш раціонального використання спільними
зусиллями великої й недостатньо освоєної території згаданого басейну.
Причому, незважаючи на закритий характер угруповання, пактом передбачено
співробітництво і обмін інформацією з іншими субрегіональними
угрупованнями, учасниками яких є його члени.

Важливу роль відіграє досить масова (26 країн-учасниць)
Латиноамериканська економічна система (JIAEC), створена в 1975 р. для
сприяння економічній самостійності країн регіону шляхом заохочення їх до
економічного співробітництва, реалізації спільних проектів, створення
міжнародних латиноамериканських компаній, вироблення загальноекономічної
політики на міжнародній арені.

Під впливом інтеграційних процесів у Латинській Америці було створено
мало не 30 міждержавних економічних організацій, покликаних координувати
розвиток окремих, найбільш важливих галузей у регіональному масштабі.
Зокрема йдеться про такі об’єднання, як Латиноамериканська Асоціація
судновласників, Латиноамериканська Асоціація автошляхового транспорту,
Асоціація взаємодопомоги державних нафтових компаній та ін.

З метою фінансування проектів економічної інтеграції було створено
Міжнародний Банк Розвитку (МБР). 1965 р. банком засновано Інститут
Латиноамериканської Інтеграції, покликаний досліджувати проблеми та
здійснювати консультативні функції у цій сфері.

На інтеграційний процес великий вплив справляють ТНК в
латиноамериканських країнах. Зарубіжні інвестори, що часом володіють
більш сильною виробничою і фінансовою базою, прагнуть скористатися
торговельною та митною лібералізацією і кооперуванням у власних цілях.
Особливо велика частка іноземних капіталів у регіональних і
субрегіональних угодах у галузі хімії, фармацевтики, електроніки та
електротехніки, конторського обладнання тощо.

Інтеграційний процес у Латинській Америці свідчить, що шлях до
економічного об’єднання у межах такого регіону складний і суперечливий,
а зближення країн, що позвиваються, може бути ефективним за умови
одноразового здійснення відповідних економічних, соціальних та
політичних перетворень. Але, незважаючи на труднощі як об’єктивного, так
і суб’єктивного характеру, економічна інтеграція у Латинській Америці
має перспективу. Новий імпульс її розвиткові надає Договір про вільну
торгівлю між США, Канадою, Мексикою. І хоча цей договір стосується
інтере’сів однієї країни латиноамериканського регіону, його вплив на
інтеграційний процес у Латинській Америці в майбутньому важко
переоцінити. Наприкінці 1994 р. між США та групою латиноамериканських
країн досягнуто попередньої домовленості про “новий горизонт”, за
висловом Президента Б. Клінтона, в інтеграційному процесі на найближчі
десять років. Йдеться про створення в Західній півкулі до 2005 р.
величезного американського спільного ринку, здатного запропонувати
товарів і послуг в обсязі 13000 млрд дол. і, таким чином, задовольнити
попит усіх 850 млн споживачів обох континентів.

У цілому інтеграційні процеси, попри всі труднощі, віддзеркалюють нові
реалії у розвитку економіки цих країн, зумовлені необхідністю
пристосування до посилення економічної взаємозалежності країн світу, а
також необхідністю стійкого економічного розвитку в умовах зростаючого
впливу іноземного фінансування. Із врахуванням цих реалій країни регіону
прагнуть прискорити економічний розвиток, інтенсифікувати взаємні
економічні зв’язки та розширити виробництво, зміцнити свої позиції у
міжнародних економічних відносинах.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020