.

Система виробництва продукції овець (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 4631
Скачать документ

Реферат на тему:

Система виробництва продукції овець

1. Породний генофонд овець України

2. Технологія виробництва продукції овець

1. Породний генофонд овець України

Вівчарство — традиційна галузь сільського господарства України. Розвиток
культури вівчарства бере початок від знаменитих регул і маніфестів Петра
І щодо тонкорунних овець, які в усі часи втілювали вершину селекційних
досягнень і галузевої досконалості розведення овець в цілому. Маніфест
від 15 червня 1724 р. представляє Україну як благословенний край з
кліматом, особливо сприятливим для розмноження овець і виробництва
добротної вовни. Від перших “вікон в Європу” до теперішнього часу
вівчарство України пройшло тривалий шлях виробничого розвитку і
господарської досконалості. Це — шлях створення переробною промисловістю
вовни, налагодження підготовки фахівців високого рівня кваліфікації,
забезпечення глибоких наукових досліджень, освоєння виробничої практики
діяльності у вівчарстві, розробка організаційної системи забезпечення
галузі в цілому. Весь цей процес мав значну історичну динаміку як в
межах країни, так і на рівні міжнародних галузевих зв’язків. Європейська
культура німецького вівчарства визначила основоположні принципи
початкових етапів виробничої практики вівчарства України.

Породний генофонд овець України формувався за рахунок успіхів племінної
роботи світового вівчарства і власних селекційних досягнень. Історія
вівчарства налічує — 10 тис. років, тонкорунного — 5 тис. років.

Асканійська тонкорунна порода створена у 1925-1934 рр. В Асканії-Нові на
основі схрещування місцевих тонкорунних овець (акліматизованих і
поліпшених німецьких електоралей, негретті та електораль х негретті) з
американським рамбульє. Області районованого розведення: Херсонська,
Запорізька, Дніпропетровська, Миколаївська, Кіровоградська та Луганська.
На цю породу припадає близько 38% загальної кількості овець в Україні.
Кращі племінні заводи “Червоний чабан” і “Асканія-Нова” Херсонської та
“Атманайський” Запорізької обл. Настриги чистої вовни у заводських
стадах становлять 3,1-3,5 кг. Жива маса баранів-плідників — 115-125 кг,
вівцематок 55-65 кг; настриг немитої вовни відповідно 14-16 і 6-7 кг;
вихід чистого волокна — 55-60 та 50-55%; настриг чистої вовни — 8-10 і
3-3,5 кг; довжина вовни 10-11 та 9-10 см. Барани — рогаті, вівцематки —
комолі. Жива маса ягнят при відлученні в 4-місячному віці становить
27-28 кг, молодняк у річному віці досягає 70-75% маси дорослих тварин.

Порода овець прекос (у перекладі з франц. прекос означає скоростиглий)
створена наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. методом селекційного
використання овець, одержаних від схрещування мериносів типу рамбульє та
англійських напівтонкорунних м’ясних лейстерських у Франції
(мерино-прекос) і мериносів, бордер-лейстерських та мерино-прекосів у
Німеччині. Остаточно породу назвали мерино-фляйш, або прекос. Області
районованого розведення: Харківська, Вінницька, Черкаська, Чернігівська,
Сумська, Хмельницька, Полтавська, Тернопільська, Житомирська,
Закарпатська, Волинська, Київська, Рівненська, Івано-Франківська.
Настриги чистої вовни у заводських стадах досягають 2,5-2,6 кг. Жива
маса баранів-плідників — 120-130 кг, вівцематок — близько 60-70 кг,
настриги немитої вовни відповідно 10-12 і 15-5,5 кг; вихід чистого
волокна — 50-55 і 40-52%; настриг чистої вовни — 6-8 і 2,5-2,8 кг,
довжина штапелю — 9-10 та 8-9 см. Барани й вівцематки — комолі. Жива
маса ягнят при відлученні в 4-місячному віці — 30-32 кг; молодняк у
річному віці досягає 75-80% живої маси дорослих тварин.

Цигайська порода створена в давні часи народами Балканського півострова
і малої Азії. На південь України завезена в ХІХ ст. переселенцями —
болгарами з Бессарабії та румунськими кочівниками — вівчарями з
Трансільванії. На основі селекції з використанням для ввідного
схрещування англійської породи ромні-марш створено приазовський тип
цигайських овець, що мають кращі показники м’ясної продуктивності і
довшу вовну. Зона породного районування: Донецька, Автономна Республіка
Крим, Одеська, частково Чернівецька, Херсонська, Запорізька обл. настриг
чистої вовни становить 2,8-3,3 кг. Жива маса баранів-плідників — 110-120
кг, вівцематок — 55-65 кг. Настриг немитої вовни відповідно 9-10 та 4-5
кг, вихід чистого волокна — 60-65 і 55-60%; настриг чистої вовни 6-8 та
2,6-3,0 кг; довжина вовни — 10-11 і 8-9 см. Барани — рогаті, вівцематки
— комолі. Жива маса ягнят при відлученні у 4-місячному віці — 28-30 кг;
молодняк у річному віці досягає 70-75% живої маси дорослих тварин.

Українська м’ясо-вовнова порода овець з кросбредною вовною створена в
кінці ХХ ст. в Асканії-Нова шляхом селекційного використання в процесі
схрещування вівцематок асканійської тонкорунної і цигайської порід та
напівтонкорунних баранів породи лінкольн. Порода вдало поєднує позитивні
якості тварин вихідних популяцій: велику довжину і товщину волокон
лінкольнів, підвищену щільність руна асканійських тонкорунних овець і
високу адаптивну здатність цигаїв. Зона породного районування:
Херсонська, Дніпропетровська, Одеська, Житомирська, Чернігівська,
Волинська, Рівненська обл. тощо. У кращі роки настриг чистої вовни в
заводських стадах становить 3,5-4,5 кг. Жива маса баранів-плідників —
120-130 кг, вівцематок — 65-75 кг, настриг чистої вовни відповідно 8-11
і 4-6 кг; довжина вовни — 18-20 та 14-15 см; тонина волокон — 46-44 та
48-46 якостей; вихід чистого волокна — 60-70%. Барани і вівцематки —
комолі. Середньодобові прирости ягнят — 200-250, а молодняку — 120-150
г. У річному віці молодняк досягає 85-90% живої маси дорослих овець. При
інтенсивній відгодівлі тварин середньодобові прирости досягають до 300
г, а жива маса молодняку в 9-місячному віці становить 45-50 кг.

Сокільська порода смушкових овець створена на Полтавщині тривалою
селекцією з можливим використанням овець каракульської породи та
кримських маличів. Назва походить від с. Сокілки Кобиляцького району.
Розповсюджені вівці в Полтавській і частково Дніпропетровській обл.,
становлять близько 1% загальної кількості овець в Україні. Жива маса
баранів-плідників — 60-65-кг, вівцематок — 40-45кг, настриг немитої
вовни відповідно 3,5-4 і 2-3 кг; довжина косиць — близько 20-25см.
Барани — рогаті, вівцематки — комолі. Жива маса ягнят при народженні —
3,5-4 кг. Від овець сокільської породи одержують 55-60% сірих і 40-45%
чорних смушків. Домінантний ген ширазі (сірий колір) у гомозиготному
стані призводить до хронічній тимпанії й загибелі ягнят у 3-4-місячному
віці, якщо їх не використовувати для одержання смушка в 1-3 дні після
народження.

Каракульська порода створена народами Межиріччя й півдня басейну річок
Сирдар’ї та Амудар’ї (сучасні Узбекистан і Туркменія), в Україну
потрапила наприкінці ХІХ ст. Схрещуванням каракульських і романівських
овець в Інституті тваринництва степових районів УААН “Асканія-Нова”
створено асканійський багатоплідний тип каракульських овець. Області
районованого розведення: Одеська, Чернівецька, частково Полтавська та
Херсонська. На каракульську породу припадає близько 2% загальної
кількості овець України. Жива маса баранів — 65-80, вівцематок — 45-50
кг; настриг немитої вовни відповідно 3-4 і 2,5-2,8кг; довжина косиць —
близько 15-20 см. Барани — рогаті, вівцематки — комолі. Каракульські
вівці багатоплідного типу характеризуються більшою живою масою (барани —
90-100, вівцематки — 55-60 кг) і вищими настригами вовни (на 8-10%).
Жива маса ягнят при народженні — 3,5-5кг. Багатоплідність вівцематок
нового типу досягає 170-180%. У кращих господарствах вихід першосортних
смушків 50-80%.

Племінна робота з породами забезпечує поліпшення спадкових задатків
продуктивності і здоров’я овець. Теоретичні основи селекції практично
однакові для усіх видів сільськогосподарських тварин і базуються на
закономірностях мінливості в популяції. Племінна робота вимагає оцінки
та обліку індивідуальної продуктивності і походження тварин, оцінки їх
за якістю потомства, організації відбору молодняку і підбору дорослих
тварин, використання виробничих методів створення селекційної структури
племінного і товарного стада тварин. Загальні особливості методів
племінної роботи у вівчарстві: необхідність органолептично оцінювати
значну кількість ознак специфічної продукції овець (вовни, смушків,
овчин); сезонність та чітка виробнича стабільність одночасної оцінки,
обліку й використання всього поголів’я овець на послідовних етапах
селекційного процесу протягом року; складна й специфічна система
бонітування, якої за рівнем професійної досконалості не має жоден з
видів сільськогосподарських тварин.

Бонітування — це комплексна оцінка власної продуктивності овець із метою
найбільш ефективного використання їх у племінній роботі та технології
виробництва. Існує індивідуальне і класне бонітування. Під
індивідуальним розуміють таку оцінку власної продуктивності, коли
враховують всі селекційні ознаки й результати оцінки ступеня розвитку
кожної ознаки записують у спеціальному журналі, а на вусі тварини
ставлять (вищипом) відповідний клас (у смушкових вищипують також
смушковий тип ягнят і розмір завитків). Так бонітують овець в племінних
господарствах. Класне бонітування — це оцінка власної продуктивності
овець за всіма ознаками, проте ступінь розвитку їх ніде не зазначають, а
ставлять тільки клас вищипом на вусі (у смушкових — розмір завитків і
смушковий тип ягнят). Класне бонітування молодняку застосовують на
товарних фермах.

На основі бонітування визначають клас тварин. Чистопородних овець усіх
порід поділяють на еліту, перший, другий клас і брак. До першого класу
належать тварини, які за комплексним рівнем продуктивності відповідають
нормативам породи. Овець, що значно переважають ці вимоги (10-15%),
відносять до еліти. В інструкціях з бонітування овець введені мінімальні
вимоги для тварин першого класу та еліти. До другого класу відносять
овець, які за комплексним рівнем продуктивності не відповідають
нормативам, але за окремими ознаками мають певну виробничу цінність
(велика довжина вовни, підвищена щільність руна тощо). Брак — це
тварини, які не мають селекційної цінності навіть за окремими ознаками,
або характеризуються значними вадами екстер’єру чи вовнового покриву.

2. Технологія виробництва продукції овець

У трикомпонентній системі виробництва продукції овець технологія
забезпечує реалізацію спадкових задатків продуктивності тварин і
організаційну упорядкованість та практичну доцільність виробничого
процесу на основі біологічних особливостей овець і природноекономічних
умов конкретного господарства. Технологія виробництва продукції овець,
як і будь-яка технологія, включає два підрозділи: спосіб виробництва і
процес виробництва.

Спосіб виробництва — це принципова схема одержання продукції певного
типу та якості, що ґрунтується у вівчарстві на закономірностях
онтогенезу тварин і спадкових задатках овець щодо конкретного виду
продуктивності. Елементарна одиниця способу виробництва — пара
різностатевих овець у тривалому часі зміни поколінь і виробничого
використання. У технологічному аспекті тут головне — закономірності
відтворення стада у повному онтогенетичному значенні, а також
особливості годівлі тварин, їх утримання та отримання і переробки
продукції.

Процес виробництва — це отримання за відомим способом виробництва певної
кількості продукції овець при: мінімальних затратах праці, енергії,
матеріальних і грошових засобів; оптимальних умовах праці й побуту
людей; максимальному збереженні та поліпшенні природних умов
навколишнього середовища. Елементарна одиниця процесу виробництва —
стадо овець. Тому при організації виробництва певної кількості продукції
вирішують питання про розмір стада, статеві та вікові групи, структуру
стада, розмір виробничих груп (отар) овець різного віку та статі, рух
поголів’я, підготовку й проведення виробничих процесів відтворення стада
(парування, ягніння, вирощування ягнят, відлучення ягнят від вівцематок,
вирощування молодняку, вибракування і поповнення дорослого поголів’я),
виробничу систему годівлі, утримання й догляду тварин різних статевих і
вікових груп та одержання й переробки продукції овець.

Відтворення стада овець в широкому (онтогенетичному) розумінні є
найголовнішим компонентом технології виробництва продукції овець,
оскільки все інше в загальній технологічній системі нерозривне з
елементами відтворення стада овець. У виробничому процесі годівля,
утримання і догляд не існують самі по собі. Годують, утримують і
доглядають тварин конкретних статевих і вікових груп, органічно
пов’язаних між собою цілісним процесом зміни поколінь за рахунок
відтворення стада.

Біологічні параметри відтворення стада овець наступні: сезонність
статевої активності (висока восени), статева (4-6 міс) та господарська
(16-18 міс, іноді 9-10 міс) зрілість, тривалість статевого циклу (16-8
діб) і охоти (24-72 год.), строк овуляції (через 20-30 год. після
настання охоти), життєздатність сперміїв у статевих шляхах вівцематок
(27-48 год.), тривалість кітності (147-152 доби) та молозивного періоду
(2-3 дні), строк відлучення ягнят від вівцематок (4 міс., раннє — 2-2,5
міс), тривалість використання баранів-плідників (4 роки) і вівцематок (5
років), багатоплідність (130-150%, у деяких порід — 200-220%),
інтенсивність і тривалість росту овець (найвища — до 4-6-місячного віку,
дещо нижча — до 16-18-місячного, зовсім низька — в наступний період,
хоча ріст овець триває до 3-4 років). На основі біологічних показників
ґрунтуються виробничі процеси відтворення стада овець.

Строки парування овець визначають з урахуванням сезону статевої
активності овець та конкретних природних і виробничих умов господарства.
В Україні практикують зимове й весняне ягніння вівцематок, тому
парувальний сезон припадає на серпень-листопад. До ягніння готують як
вівцематок, так і приміщення — за місяць до очікуваного строку ягніння
приміщення звільняють від гною, білять, ремонтують, дезінфікують,
обладнують тепляк і флігель. Тварину з ознаками наближення чи початку
ягніння переводять у родильне відділення.

Вирощування ягнят від народження до відлучення від вівцематок (4 міс)
включає кілька виробничих етапів: перший з яких — перебування вівці з
приплодом близько 1-2 год. після ягніння в родильному відділенні. Згодом
вівцематок із ягнятами протягом 1-3 днів тримають у клітках-кучках, а
потім йде послідовне переведення і перебування їх у невеликих (7-15
голів) сакманах — до 8 днів, середніх (20-60) — близько 10 днів та
великих (80-200 голів) — до 100 днів. Після формування великих сакманів
вівцематок і ягнят переводять на тимчасове роздільне утримання та
годівлю, тобто застосовують так званий кошарно-базовий
(роздільно-контактний) метод вирощування ягнят.

У новонародженого ягняти особливо незрілою є імунна система, внаслідок
чого існування в навколишньому середовищі може бути небезпечним для його
здоров’я. Єдина можливість запобігти цьому — створення пасивного
гуморального імунітету, який виникає у ягнят за рахунок споживання
молозива. Ягнята народжуються з недорозвиненим травним каналом — у них
не функціонують передшлунки (рубець, сітка, книжка). Тільки в місячному
віці у рубці ягнят з’являється мікрофлора, а в два місяці спостерігають
жуйку. Проте дійсно жуйними тваринами їх можна орієнтовно вважати з
3-місячного віку.

Вирощування молодняку овець починається після його відлучення від
вівцематок. Ягнят поділяють за статтю і формують отари ярок, ремонтних
баранів, баранів на продаж і валухів (у товарних господарствах). При
переході на спільне утримання в межах отари бажано розділяти молодняк за
розвитком на три групи: кращі, середні та гірші тварини. Це дає
можливість більш раціонально організовувати їх утримання та годівлю. В
кожній отарі методом випадкової вибірки (кожна 20-та тварина) формують
контрольну групу молодняку (5%) для щомісячного зважування й оцінки
загального стану вовнового покриву. Одержані показники протягом року
використовують для складання та внесення змін у раціони тварин. При
досягненні товарної або відтворної зрілості молодняк оцінюють
(бонітують, стрижуть) і визначають напрям його використання: для
відтворення основного стада (найкращі тварини), реалізації на плем’я,
забою на м’ясо, одержання смушків і овчин тощо.

Годівля та утримання овець належать до найголовніших факторів
господарського і природного середовища, які визначають принципову
можливість і фактичну повноту реалізації спадкових задатків
продуктивності овець. Годівля й утримання забезпечують формування в
онтогенезі на основі спадкових задатків як господарсько-корисної
продуктивності тварин, так і решти морфологічних і функціональних
особливостей овець як цілісної біологічної системи. Органічна єдність
закономірностей формування спадкових задатків продуктивності, механізму
онтогенезу і репродуктивного зв’язку організмів практично неможливі без
належної годівлі і утримання тварин.

Годівля. Потреба в поживних речовинах для овець залежить від їх живої
маси, виду продукції, рівня продуктивності та особливостей утримання.
Необхідність використання певних кормів визначається належністю овець до
жуйних та віком, особливо ягнят від народження до відлучення та
молодняку в перші два-три місяці після відлучення від вівцематок.
Враховується також зона розведення та виробничі й економічні умови
конкретного господарства.

Норми годівлі та раціони овець залежать від статі й віку тварин, рівня
їх продуктивності, фізіологічного стану, пори року, системи утримання. В
нормах годівлі передбачають витрати поживних речовин і енергії на кожен
вид продукції чи специфіку фізіологічного стану овець та на підтримання
життя тварин у певних умовах технології виробництва конкретного
господарства. Раціони складають з урахуванням забезпечення тварин
необхідною кількістю поживних речовин, вмісту сухої речовини та окремих
компонентів корму, які визначають високий рівень перетравності й
ефективності їх використання.

Ягнят протягом першого місяця життя привчають до поїдання концентрованих
(50 г на добу), сіна та інших кормів. Протягом другого місяця поживність
підгодівлі збільшують до 0,2 к.од. і доводять на час відлучення ягнят
від вівцематок у 4-місячному віці до 0,6 к.од. Після відлучення від
вівцематок норми годівлі ярок і баранчиків також поступово зростають. У
4-6-місячному віці для ярок потрібно на добу 0,7-0,9 к.од. (8-10 МДж
обмінної енергії) та 100-110 г перетравного протеїну, а баранчикам —
близько 1,1-1,2 к.од. (11-12 МДж обмінної енергії) та 115-120 г
перетравного протеїну. При досягненні 14-18-місячного віку ці потреби
становлять відповідно для ярок і баранчиків — 1,1-1,2 і 1,6-1,8 к.од.
(12-13 і 16-17 МДж обмінної енергії) та 115-120 і 180-190 г перетравного
протеїну.

Утримання. Існують дві системи утримання овець — пасовищна і стійлова.
Пасовищну, як правило, практикують у теплу вегетаційну пору року (кінець
весни, літо, початок осені), а стійлову — в холодний невегетаційний
період (кінець осені, зима, початок весни). Хоча бувають винятки: на
стійловому утриманні вівці можуть знаходиться і в теплу пору року, а
пасовищами — запасом сухих речовин із літа — користуватися взимку.
Пасовищна система утримання буває відгінної форми, коли пасовища
розташовані за межами господарства і мають сезонний характер (літні
гірські пасовища — полонини, осінні передгірні тощо). Залежно від
тривалості використання пасовищ і стійла протягом року розрізнюють
стійлово-пасовищну, стійлову та пасовищну системи утримання. Пасовища
бувають природні і сіяні (культурні). Їх розділяють на загони,
використовуючи для цього огорожі, борозни тощо й організують загінне
випасання. При стійловому утриманні для овець потрібні приміщення різних
нескладних конструкцій (норма для дорослої тварини — 2 м2, молодняку — 1
м2 на одну голову) та вигульні майданчики — бази (норма для дорослої
тварини — 3 м2, молодняку 2 м2 на одну голову).

Механізація у вівчарстві. Сучасна технологія вівчарства ґрунтується на
впровадженні механізації трудомістких процесів. Одним із вихідних
положень для цього є концентрація поголів’я, яка створює передумови для
збільшення виробництва продукції, підвищення продуктивності праці та
зниження витрат на одиницю продукції. Необхідність механізації
виробничих процесів у вівчарстві призвела до змін у системі приміщень і
обладнання для стійлового утримання овець та модифікації літнього
утримання тварин з використанням постійних і мобільних огорож,
автонапувалок та електропастухів. Вівчарські ферми з високим рівнем
механізації виробничих процесів називають технологічними машинами або
промисловими комплексами.

Залежно від природноекономічної зони і стану кормової бази розрізняють
технологічні машинні комплекси на 5, 10 і 15 тис. овець (не менше 2,5
тис. голів). Значна частина ферм розрахована на 5 тис. овець, де є три
вівчарні для ягніння, три для вирощування молодняку, пункт штучного
осіменіння, ветеринарний пункт, сховище для кормів, ванна для купання
овець, автонапувалки, гноєсховища, будинок вівчарів та інші споруди.
Ферма на 10 тис. голів молодняку складається з 10 приміщень і
відповідних споруд за виробничим призначенням.

Важливим моментом технологічного обладнання приміщень для овець є широке
використання переносних дерев’яних (металевих) щитів та годівниць.
Механізоване роздавання кормів здійснюють за допомогою причіпних
кормороздавачів, навантажувачів та змішувачів кормів тощо. Для
механізації напування овець використовують автонапувалки. Гній видаляють
за допомогою бульдозерних агрегатів що монтуються з трактором. Існують
комплекси технологічного обладнання й агрегати для стрижки овець. Для
механізації купання овець та проведення інших профілактичних заходів
використовують спеціальне обладнання і устаткування.

Одержання продукції овець.

Вовну одержують шляхом стриження овець. Тварин тонкорунних та
напівтонкорунних порід, які мають однорідну вовну, стрижуть один раз — у
травні-червні, грубововнових — двічі: навесні та восени
(серпень-вересень). Це досить складна і трудомістка робота. До комплексу
обладнання для стриження входять: точильний агрегат, транспортер рун,
стіл для класирування вовни і прес. Вистрижену вовну з кожної вівці
(руно) транспортують чи вручну подають на ваги для зважування і далі
забирають для класирування. Загальна технологічна схема класирування
полягає в тому, що в межах кожного виду вовни (мериносова, кросбредна,
цигайська та ін.) руна розділяють на окремі групи за найменуваннями
(рунність). Вовну основного сорту і пожовтілу поділяють за тониною,
довжиною і станом. Вовну кожного сорту, що утворюється в процесі
класирування з частковим розривом рун, забирають від класирувального
столу й розміщують у тимчасових лабазах. Коли загальна кількість вовни
певного сорту досягає можливої маси одного паку (близько 100 кг), вовну
пресують, паки маркують, зважують і тимчасово зберігають чи реалізують.

У межах конкретної ринкової ситуації реалізаційну ціну немитої вовни
встановлюють на основі результатів класирування й величини відсотка
виходу чистого волокна, а чистої — тільки за результатами класирування.
Вихід чистого волокна визначають тільки лабораторним методом за зразками
вовни (100-200 г), які відбирають трафарет-сіткою в період класирування
від кожного 20-30 руна.

Смушки (каракуль) одержують після забою ягнят у віці 1-3 дні, для чого
обладнують спеціальні пункти.

Молоко одержують шляхом доїння овець ручним або машинним способами. Як
правило, доять тварин ззаду, а іноді — збоку. З одержаного молока
виготовляють сири.

Баранину і овчину одержують після забою овець на м’ясопереробних
підприємствах. Забійні цехи можуть бути і в господарствах. Туші овець
розділяють (розрубують) на вісім частин (відрубів), які групують за
трьома сортами. До першого (75% маси туші) відносять спинолопатковий
відруб (37%) і задню частину (38%); до другого (17% маси туші) — шию
(4%), грудинку (10%) і пахвину (3%); до третього (8% маси туші) — заріз
(2%), рульку (3%), задню гомілку (3%).

Література:

Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп.
Київ – 2004 р. 2 томи.

Національний аграрний університет. books.nauu.kiev.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020