.

Розселення населення (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 6224
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Розселення населення

ПЛАН

1. Розміщення населення

2. Форми розселення людей

2.1. Сучасна мережа міських поселень

2.2. Сільське розселення

3. Системи розселення

1. Розміщення населення

Населення розміщене на території України нерівномірно. Його середня
щільність – 80 осіб/км2. Це набагато менший показник від країн Західної
Європи (110-380 осіб/км2), але більший від країн Східної та
Центрально-Східної Європи (40-70 осіб/км2), він наближений до рівня
балканських держав (Греції, Болгарії). Про розподіл населення по
території України свідчать показники щільності всього та сільського
населення (табл. 17).

Ці показники дозволяють виділити регіони із найвищою, середньою і
найнижчою щільністю населення. Вищі від пересічноукраїнських ці
показники у високоіндустріальних областях Придніпров’я, Прикарпаття та
Київській області. Близькі показники щільності населення до
середньоукраїнських у областях лісостепової зони, це – основна смуга
розселення в Україні, яка має найкращі умови для життя і діяльності
людей (помірно-континентальний клімат, родючі (переважно чорноземні)
грунти, густу річкову мережу та ін.). Найрідше заселені північні та
південні регіони України. Північна частина України – це край боліт та
лісів, в окремих регіонах щільність населення знижується до 15 осіб/км2.
Південні області України мають дещо гірші умови для життя та діяльності
людей, ніж середня частина: посушливий клімат, дефіцит води. Вони ще й
до того пізніше заселені від решти регіонів (XVII-XIII ст.), це все
відбилося на показниках людності.

Розподіл населення по областях України дозволяє стверджувати, що ці
регіони мають значні відхилення показників. Це зумовлено різними
величинами території, щільністю населення. Понад 1/4 населення України
проживає на території трьох областей – Донецької, Дніпропетровської та
Київської – великих за територією і найрозвиненіших у
соціально-економічному відношенні. Вищу від пересічноукраїнської (4%)
частку населення мають тільки 8 регіонів (див. табл. 17). Найменша
кількість населення проживає у північних та західних областях, що є
наслідком невеликих розмірів їх території та не дуже високими
показниками щільності населення.

Існують значні відмінності у розселенні сільського населення. Найбільша
його щільність склалась у лісостепових областях, передусім подільських
та західних. Це зумовлено сприятливими умовами для життя та землеробства
у цих регіонах, смуга лісостепу історично є зоною давньої землеробської
культури. На північ та південь від неї показники щільності сільського
населення значно нижчі, а найнижчі вони у високоурбанізованих регіонах –
Донецькому та Придніпровському, передусім у Луганській області.

Внаслідок депопуляції сільського населення показники його щільності
дедалі меншають, причому значно швидшими темпами, ніж всього населення.
Особливо це характерно для традиційно “сільських” регіонів – Полісся,
Поділля, західних, північно-східних та центральних областей України.

Значно вищими є показники щільності міського населення (їх розраховують
не на всю площу регіону, а тільки на площу міських поселень). Вони
залежать від багатьох факторів, передусім величини території поселення і
особливостей його забудови. Найвищі вони у Одеській, Миколаївській,
Херсонській областях (3500-3700 осіб/км2), Вінницькій, Львівській,
Харківській областях та м.Києві (3000-3500 осіб/км2). Якщо ж рахувати
щільність міського населення, як частку від його чисельності і площі
регіону (аналогічно до показника щільності сільського населення), то
показники змінюватимуться від 172 осіб/км2 (Донецька обл.) до 23
осіб/км2 (Чернігівська обл.), досягаючи в середньому в Україні 56.7
осіб/км2. Звичайно, що найвищими ці показники є у регіонах з високим
рівнем урбанізації, а найнижчими – т.зв. сільських регіонах.

2. Форми розселення людей

Місцями проживання і діяльності людей є населені пункти. В сучасній
географічній науці виділяють два їх типи – міські і сільські поселення.
При їх виділенні враховуються кількість населення, структура його
зайнятості у галузях господарства, історико-географічні умови
формування.

Містом у найзагальнішому розумінні вважається населений пункт, жителі
якого зайняті переважно у несільськогосподарських галузях виробництва.
Однак, як підкреслює Г.М.Лаппо, містом населений пункт стає тоді, коли
він досягне певного рівня складності своєї функціональної структури1.
Поселення лише у тому випадку можна вважати містом, коли воно здійснює
регулювання будь-яких функцій спілкування в межах певної території. Як
регулювальний центр системи спілкування місто стає вузлом зосередження
найважливіших видів діяльності людей – адміністративних, економічних
соціальних, інформаційних. Міста, як відзначає Д.Александер, не
виникають самі собою, їх створюють навколишні сільські території для
виконання функцій вузлових пунктів2. Визначну роль міст щодо навколишніх
територій підкреслював М.М.Баранський: “міста плюс транспортна мережа,
це кістяк, на якому все інше тривається, це кістяк, який формує
територію, надає їй певної конфігурації3.

Критерії, за якими виділяють міста, постійно змінюються і тому важко
порівняти кількість міських поселень і населення, що проживає у них, у
динаміці.

Перші міста в Україні виникли ще 2.5 тис. тому. Це були поселення,
засновані грецькими колоністами, на місці яких знаходяться теперішні
Севастополь (кол. Херсонес), Керч (кол.Пантікапей), Феодосія (кол.
Теодосія), Ялта (кол.Яліта), Білгород-Дністровський (кол.Тіра),
Євпаторія (кол.Керкінітіда), а також зниклі міста Ольвія, Німфей,
Тірітака. В них велася жвава торгівля, розвивалися ремесла (ювелірство,
гончарство, каменярство, ткацтво та ін.), рибальство і виноробство. Вони
були центрами культури (храми, бібліотеки, театри). Занепад цих міст
стався у 3-4 ст., до остаточної загибелі їх призвела навала гуннів.
Окремі з античних міст відродилися і пізніше відіграли значну роль у
розвитку південної частини нашої країни.

Про зародження міст вже засвідчують антські городища (6 ст.), які були
осередками племінної організації. Більшість з них мали значне
розташування, до них напливало населення, яке займалося торгівлею і
ремеслами. Ці городища (“гради”) були осередками майбутніх міст, що
особливо поставали у часи Київської Русі. Загальна кількість відомих
міст цієї держави досягала 300. Серед них найбільшими і найвидатнішими
були Київ, Чернігів, Переяслав, Іскоростень, Ізяслав, Луцьк, Теребовля,
Новгород-Сіверський, Галич, Глухів, Канів, Корсунь, Львів, Бахота,
Коломия, Крем’янець та ін. Більшість міст були невеликими, але окремі з
них у часи свого розквіту досягали 50-100 тис.жителів (Київ, Переяслав,
Чернігів). Міста за часів Київської Русі були центрами торгівлі,
ремесел, освіти і культури, вони також виконували оборонну функцію.
Міста цього часу значно відрізнялися за своїм виглядом і планувальною
структурою від сільських поселень. В них виділялась центральна частина
(фортеця на горбі) та пригороддя (“посад” або “поділ”, де проживали
купці та ремісники). За своєю економікою і культурою міста Київської
Русі рівнялися до передових міст тогочасного світу. Але внаслідок
татаро-монгольської навали ці міста занепали і почали розвиватись знову
у XV-XVII ст. У цей час виникають нові міста, серед них – Чигирин, Біла
Церква, Тульчин, Берестечко, Тернопіль, Ізмаїл, Очаків, Кременчук,
Коростишів, Сімферополь та ін. У середині XVII ст. в Україні вже було
близько 1000 поселень з титулом міста чи містечка. Розвитку багатьох
міст у цей час сприяло надання їм т. зв. магдебурзького права, яке
передбачало міське самоврядування, виділення міських жителів у окремий
стан (це право було скасоване у Галичині у 1786 р., а на решті території
України – у 1831 р.).

У XVII-XIX ст. міста виникають як пограничні фортеці для забезпечення
південних кордонів Російської імперії – Єлизаветград (теп. Кіровоград),
Олександрія, Павлоград, Херсон, Миколаїв, Одеса, Севастополь та ін., або
як промислові центри – Чугуїв, Харків, Луганськ, Донецьк, Алчевськ,
Юзівка (Донецьк), Дебальцеве, Стрий, Борислав, Дрогобич, Катеринослав
(Дніпропетровськ), Кам’янське (Дніпродзер-жинськ) та ін. Ліквідація
кріпосного права, розвиток транспорту та гірничобудівної промисловості
сприяли швидкому зростанню людності міст та їх кількості. Вже на кінець
ХІХ ст., у центральній і східній (підросійській) частині було 118 міст,
у яких проживало понад 3 млн.жителів.

На початку ХХ ст. в мережі міст України чітко виділились великі міста
Одеса (404 тис.осіб), Київ (248 тис.осіб), Львів (206 тис.осіб), Харків
(174 тис.осіб), Катеринослав (120 тис.осіб), та середні міста –
Миколаїв, Єлизаветград, Кременчук, Бердичів, Полтава, Житомир, Херсон. У
цих містах проживала майже половина міського населення України. На цей
час існувало багато невеликих міст і містечок, які вже традиційно
склалися як міські поселення, та нових, що виникали навколо промислових
підприємств. У 1925 р. у Радянській Україні назву “містечко” було
ліквідовано, а населені пункти, які її мали, стали селищами міського
типу (смт). Уже в 1926 р. було впорядковано перелік міських поселень,
вони були представлені 91 містом і 328 селищами міського типу (місто
нараховувало понад 10 тис.жит., а смт понад 2 тис.жит.). У 1956-1965 рр.
в Україні ще існували т.з. “робітничі селища” (з людністю понад 500
осіб, більшість із них – робітники і службовці), населення яких
відносилося до групи міських жителів.

Активний розвиток міст спостерігався впродовж всього ХХ ст. Збільшилась
значно їх кількість та чисельність населення. Найбільше нових міст
виникло у міжвоєнні роки та відразу після Другої світової війни. Це було
зумовлено як масштабною індустріалізацією країни, так і впровадженням
нової схеми адміністративно-територіального устрою. З цим пов’язане
також надання статусу селище міського типу великим селам. Найбільше міст
виникає у цей час у Придніпровському та Донецькому регіонах, серед
наймолодших – Зеленодольськ, Верхньодніпровськ, Апостольське, Вишневе,
Світловодськ, Сєверодонецьк, Теплодар, Червонозаводське, Славутич,
Прип’ять, Бурштин, Енергодар та ін. У ХХ ст. статус міста набули 350
населених пунктів, з них два міста – Чорнобиль і Прип’ять цей статус
втратили внаслідок відселення з них мешканців після аварії на
Чорнобильській АЕС.

Сучасні міста відрізняються від сільських поселень передусім й людністю,
в Україні до міст відносять всі поселення, що мають понад 10 тис.осіб.
Крім них, до категорії міст належать і менші за людністю поселення, які
історично склалися як міста. При цьому враховуються як заняття
населення, так і спосіб їх життя. Ознаками міського способу життя є
вищий благоустрій поселень (наявність централізованого водо- і
теплопостачання, впорядкованих вулиць, зон відпочинку та ін.), особливе
(міське) управління, вищий рівень забезпеченості населення об’єктами
соціальної інфраструктури, наявність міського житлового фонду,
багатоповерховість забудови та ін.

Міста займають певну територію, яка забудована різними за призначенням
спорудами. Територія цих поселень використовується по-різному, залежно
від цього в межах міста можна виділити окремі функціональні зони. В
проектах планування і забудови міст виділяються такі зони: сельбищна
(житлові райони), промислова (промислові підприємства і об’єкти, які з
ними пов’язані), транспортна (пасажирські та вантажні станції, парки
міського транспорту, депо, шляхи та ін.), рекреаційна (парки, лісопарки,
пляжі та ін.), інші території (резервні площі, територія підсобних
підприємств та ін.). Ці зони формуються на основі загальних принципів
містобудування, найкраще вони виділяються у великих містах. У малих
містах їх перелік може бути неповним, нерідко в межах сельбищної
території житлові масиви чергуються з промисловими і складськими
підприємствами, зеленими насадженнями.

Крім міст, до міських поселень в Україні відносяться ще й селища
міського типу (смт). До них, згідно з “Положенням про порядок вирішення
питань адміністративно-територіального поділу Української РСР”,
затвердженим указом Президії Верховної Ради від 12 березня 1981 р.,
відносяться населені пункти, розміщені при промислових підприємствах,
будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах по
виробництву і переробці сільськогосподарської продукції, а також
населені пункти, на території яких розташовані вищі та середні
спеціальні навчальні заклади, науково-дослідні установи, санаторії та
інші стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, що мають державний
житловий фонд, з чисельністю населення понад 2 тис.осіб, в яких не менше
двох третин становлять робітники, службовці та члени їх родин. В окремих
випадках до категорії селищ міського типу відносять населені пункти з
людністю менше 2000 осіб, але більше 500 осіб, якщо вони мають близьку
перспективу економічного і соціального розвитку, збільшення кількості
населення. Селища міського типу, як і міста, організовують виробничу
діяльність, забезпечують культурно-побутове обслуговування населення
навколишньої сільської місцевості.

За своїми функціями і структурою зайнятості населення селища міського
типу дуже подібні в сучасних умовах із містами, що мають менше 10
тис.жит. Відмінності між ними найбільше стираються у регіонах з
аграрно-промисловим типом освоєння. Селища, які є центрами
адміністративних районів, іноді мають функціональну структуру
господарства, подібнішу до міст, ніж малі міста, які таких функцій не
виконують. Нерідко в селищах міського типу частка населення, яке зайняте
у несільськогосподарських галузях, є вищою, ніж в окремих малих містах.
Критерії, за якими розрізняють міста і селища міського типу, не
витримуються, тому, на нашу думку, малі міські поселення з кількістю
жителів менше 10 тис.осіб і селища міського типу доцільно об’єднати
єдиною назвою “містечка”.

Міські поселення концентрують значно більший соціально-економічний
потенціал, ніж сільські і в силу цього стають центрами “притягання” для
навколишньої території, вузлами різноманітних зв’язків.

Міста мають свою ієрархію, вони взаємно підпорядковані, кожен виконує
певні функції, формує свій радіус впливу і притягання.

В науковій літературі з географії населення існують різні спроби
встановити ієрархію населених пунктів, в т.ч. міських. Значного
поширення за кордоном набула концепція В.Кристаллера, названа “теорією
центральних місць”. Згідно з нею, робилися спроби встановити ієрархію
населених пунктів залежно від їх просторового розташування в системі
розселення. Міста різної величини розглядались як “центральні місця” для
навколишніх територій (у сфері торгівлі, ділових і фінансових операцій,
лікарської допомоги, культурного та побутового обслуговування).
В.Кристаллер намагався встановити ідеальну схему взаєморозташування міст
різних ієрархічних рівнів, обумовлюючи цю ієрархію зосередженням в
кожному з них певного набору функцій обслуговування населення. Основним
недоліком цієї теорії є абстрактна математизація і підміна географічного
простору (з усім його наповненням однорідним) геометричним простором.
Однак, незважаючи на дані недоліки, вчені використовують цю теорію,
знаходячи нові критерії для визначення “центральності” населеного
пункту. Все більше при цьому переважає думка про те, що міста є фокусами
суспільного виробництва, а не тільки обслуговування населення. Виходячи
з цього, замість виведення функцій міст із їх “центральності”, вчені
встановлюють ієрархію міст залежно від функцій, яку вони виконують.

Функції міст визначаються рівнем розвитку і структурою їх економічної та
соціальної бази. В складі такої бази виділяються містоформувальні і
містообслуговувальні галузі. До перших відносять ті види діяльності,
продукція чи послуги яких переважно реалізуються поза межами даного
населеного пункту. Залучені у ці галузі необхідні ресурси забезпечують
існування і розвиток міста, процес розширеного суспільного відтворення.
Ті ж галузі, основна продукція яких не виходить за межі міста, відносять
до містообслуговувальних. Нерідко розділити галузі на ці дві групи буває
надзвичайно важко і навіть неможливо, бо одне і те ж підприємство
(установа) може одночасно випускати продукцію (надавати послуги) для
населення іншого міста чи навколишньої сільської місцевості. Тому
доцільно виділяти галузі, які складають економічну і соціальну базу
міста, підкреслюючи при цьому їх містоформувальні і містообслуговувальні
функції. Це підтверджується і тим, що містоформувальними можуть бути як
галузі виробництва, так і соціальної сфери (рекреація, наука та ін.).

Міста можна представити як єдність трьох підсистем: а) господарської
основи; б) виробничої і соціальної інфраструктури; в) населення з його
трудовим потенціалом. Ці підсистеми взаємопов’язані, вони забезпечують
функціонування одна одної.

Найпоширенішими в Україні є сільські населені пункти, в них населення,
яке веде сільський спосіб життя і займається переважно с/г виробництвом.
На території України нараховується понад 28.7 тисяч сіл, 448 міст та 897
селищ міського типу. В них проживає 34.3 млн. міських та 16.2 сільських
жителів. Співвідношення між міщанами (жителями міст) і селянами
(жителями сіл) постійно змінюється внаслідок природного і механічного
руху. Якщо ж на початку ХХ ст. в Україні було трохи більше 16 % міського
населення, то вже зараз – майже 68%. Міське населення постійно
поповнювалось за рахунок селян, які приходили у міста на заробітки,
навчання. Такий процес носить назву урбанізації. Але урбанізація – це не
тільки збільшення кількості і частки міського населення (це вузьке
розуміння даного процесу), але й зростання значення міст у суспільстві,
поширення міського способу життя, формування специфічних форм
розселення. У процесі урбанізації можна виділити три фази (за
Є.І.Шиповичем і С.С.Мохначуком): 1) власне урбанізація (процес росту
міст і збільшення міського населення); 2) субурбанізація (розмивання
ядер міст, формування міст-супутників); 3) рурбанізація (урбанізація
сільських поселень в межах урбанізованої зони) 1. Розглянемо особливості
урбанізації в Україні впродовж ХХ ст. Її найвищі темпи спостерігалися у
40-70 роки цього століття (див.табл.18), коли відбувалися процеси
індустріалізації. У передвоєнний період міське населення збільшувалось
приблизно на 0.8 млн. чол. щорічно, відразу після війни – на 0.4
млн.осіб, а у 60-ті роки – на 0.5 млн.осіб. Відповідно збільшувалась
частка міських жителів (див. табл. 18), вже у 60-их роках вона
перевищила половину населення країни, повільно збільшуючись до кінця
90-х років. Сучасні процеси депопуляції населення в Україні, пов’язані
із тривалою демографічною кризою, а також припиненням потоку мігрантів
із сільської місцевості, що спостерігався у попередні роки. Це привело
спочатку до сповільнення темпів зростання чисельності і частки міського
населення, а вже наприкінці століття – до стабілізації цих показників. В
умовах загальної економічної кризи відбувається значний відтік міських
жителів на заробітки за межі своїх поселень (переважно за кордон), а
також повернення колишніх вихідців із сіл назад до своїх сільських жител
(т.з. “деурбанізація”, правда обсяги її ще не дуже великі, але такий
процес вже намітився в Україні). Це, а також зниження показників
природного приросту населення у міських поселеннях, є основними
причинами зменшення кількості і частки міського населення в останні роки
ХХ ст.

Збільшення кількості і густоти міст, різке зростання чисельності
населення у великих містах, розширення взаємозв’язків між міськими
поселеннями зумовили субурбанізацію, наслідком якої є виникнення міських
агломерацій.

Агломерація являє собою систему близько розміщених міських поселень, що
з часом зростаються, які об’єднані між собою інтенсивним переплетенням
народногосподарських, трудових, культурних, соціально-культурних
взаємозв’язків [П.С.Коваленко, 1980]. Вона може утворюватись внаслідок
посилення взаємозв’язків між приміськими поселеннями і великим містом
(Київська, Одеська, Харківська, Львівська), або внаслідок активного
розвитку двох великих міст (Дніпро-петровсько-Дніпродзержинська,
Донецько-Макіївська), або посилення взаємозв’язків у групі близько
розташованих міст і селищ міського типу, які мають приблизно однакову
людність (Горлівсько-Єнакіївська, Лисичансько-Рубіжнянська,
Стаханово-Комунарська. Всього в Україні 19 агломерацій, в них проживає
понад 16 млн.осіб.

Критеріями формування міської агломерації можуть бути: 1) наявність
великого міста (як правило, понад 100 тис. жит.) – ядра агломерації, 2)
висока щільність міського населення, значна щільність поселень, 3)
значна інтенсивність трудових та культурно-побутових зв’язків населення
між центральним та іншими поселеннями.

Важливою рисою урбанізації є також поширення міського способу життя у
прилеглій до міст сільській місцевості (розвиток
несільськогосподарського виробництва у сільській місцевості, міські риси
у планувальній структурі поселень та ін.).

У сучасних умовах загальної економічної кризи в Україні все більше
проявляються риси деурбанізації. Вона, звичайно, не виявляється у
зменшенні кількості міст та їх площі (площі міст стабілізувались)
основні її риси: зменшення кількості міських жителів (за 1989-2000 роки
на 0.8 млн.осіб), збільшення кількості людей, які повертаються із міста
в село (реміграція) і тих міських жителів, що займаються
сільськогосподарським виробництвом (переважно вирощуванням овочів,
фруктів, розведенням кролів, птиці, свиней у дачних господарствах).

Процеси урбанізації (як і тепер – деурбанізації) мають значні
територіальні відмінності, що виявилися у різній кількості і густоті
міських поселень, чисельності і частці міського населення, у
функціонально-планувальній структурі міських поселень та ін.

Найбільша кількість міських поселень, як і міського населення,
характерна для областей Придніпров’я і Донбасу. Тут на кожні 10 тис.км2
території припадає 70-50 міських поселень (в Україні – 21 поселення). У
Донецькій і Луганській областях зосереджено 1/4 всіх міських поселень
країни. Найрідша мережа міст та селищ міського типу – у західних
областях України (27-35 на кожні 10 тис.км2 території). Тільки у
Київській, Донецькій і Дніпропетровській областях проживає понад 1/3
міських жителів України, а у всіх західних областях України – менше, ніж
в одній Донецькій. Невисока частка у міському населенні України також
північних та південних областей.

Найвищі рівні урбанізації мають області з найвищим рівнем промислового
розвитку. Вищий від середньоукраїнського цей рівень у Донецькій,
Дніпропетровській, Київській, Луганській, Харківській, Запорізькій
областях, найнижчий – у Закарпатській, Тернопільській,
Івано-Франківській, Чернівецькій областях (див. табл. 20).

Характерною рисою урбанізації у агропромислових регіонах України поряд
із низькими показниками урбанізації та урбанізованості є значна
концентрація міського населення у обласних центрах. Це зумовлено
зосередженням у них найбільших промислових і соціальних об’єктів цих
областей. У центрах окремих областей, як видно із табл. , проживає
більше половини міського населення регіону. Це зовсім не є характерним
для високорозвинених індустріальних регіонів, що мають густу мережу
міських поселень (Донецька, Луганська області) та для тих областей, на
території яких є ще хоч би одне велике чи декілька середніх міст
(Закарпатська, Хмельницька, Полтавська, Сумська, Волинська та ін.)
Внаслідок негативних тенденцій у демографічній ситуації, які склалися в
останньому десятиріччі, у міських поселеннях України поступово
знижуватиметься кількість населення, але частка його не зменшиться
внаслідок менших темпів падіння чисельності міського, ніж сільського
населення.

2.1. Сучасна мережа міських поселень

На території України є 1345 міських поселень, які відрізняються за
зовнішнім виглядом, розмірами, адміністративним статусом, функціями та
ще іншими ознаками. Більшість із них становлять селища міського типу
(64% міських поселень), але в них проживає тільки 13.2% міського
населення.

Сучасна мережа міст в Україні відзначається нерівномірною їх
концентрацією у різних регіонах (див. табл. ). Її характеризують
показники кількості міст, їх щільності. Найбільше міст – у
високоурбанізованих регіонах (Донецька, Луганська області), у них, а
також у західних (крім Закарпатської), Харківській Київській,
Запорізькій областях є найвищою щільність міст (в 1.5-2.7 раза вища, ніж
в середньому в Україні). Найрідша міська мережа спостерігається у
південних та північних областях, Закарпатті (в 2.4-1.3 раза менша
щільність поселень від середноукраїнської, див. табл. ).

Основною ознакою міст, від якої залежать всі інші, є людність. За цією
ознакою всі міста поділяються на такі класи: малі (до 50 тис.осіб),
середні (50-100 тис.осіб), великі (100-500 тис. осіб), дуже великі
(500-1000 тис.осіб) та міста-мільйонери (мільйонники) – понад 1 млн.
осіб). В кожну з цих груп входять міські поселення, які дуже подібні за
функціями, способом життя людей, економічними та соціальними проблемами,
екологічною ситуацією тощо.

Найбільшу серед цих груп в Україні складають малі міста – понад 74.5%
від усіх міст. Однак у цей клас об’єднуються надто різні поселення як за
людністю (м.Угнів із 1.2 тис.осіб та Каховка із 42.6 тис.осіб), так і за
рівнем соціально-економічного розвитку, роллю в системах розселення.
Тому в межах цього класу можна виділити групи міст, які є подібними між
собою за цими ознаками, зокрема: до 3 тис.осіб, 3-5 тис.осіб, 5-10
тис.осіб, 10-20 тис.осіб,20-50 тис.осіб.

Розподіл міст України по групах з різною людністю ілюструє табл. 20. Із
неї видно, що найчисельнішою серед малих міст є група поселень з
людністю 10-20 тис.осіб та 20-50 тис.осіб (82.0%). Кількість міст цієї
групи постійно збільшується (за 1939-2002 рр. – на 137 міст) внаслідок
переходу до неї поселень із нижчих за людністю груп. Незначне місце
серед міських поселень займають міста, які за своєю людністю не
досягають офіційного статусу міста (менше 10 тис.осіб), але є або
традиційними містами (за магдебурзьким правом), або отримали статус
міста недавно внаслідок інтенсивної розробки корисних копалин. Вони
становлять 13.8% від кількості міст (в 1939 р. – 26.8%), серед них такі
міста, як: Угнів (1.2 тис.осіб), Берестечко (1.9 тис.осіб), Підгайці
(3.9 тис.осіб), Галич (6.9 тис.осіб), Почаїв (8.7 тис.осіб) та ін. У
малих містах проживає четвертина населення країни (в 1939 р. – 33.4%).

Малі міста як форми розселення людей і місця їх діяльності мають
специфічні риси, які відрізняють їх від інших міст (особливо це
стосується груп поселень з людністю до 20 тис.осіб). Це, передусім те,
що жителі таких міст зайняті переважно в галузях, які пов’язані з
освоєнням місцевих природних ресурсів (мінеральних, лісових,
сільськогоспо-дарських). Для таких містечок характерною є єдність
функціонування процесів життя, подібний рівень і якість життя людей. При
цьому риси подібності тим більші, чим подібніший є вид господарської
освоєності території. Сфери прикладання праці, умови праці, рівні
споживання матеріальних і культурних благ будуть неоднаковими,
наприклад, у регіонах з гірничо-промисловим і аграрно-промисловим типами
освоєння. Але вони будуть подібними у малих містах одного регіону.

У малих містах нижчий, ніж у великих, рівень споживання матеріальних і
духовних благ, соціальні потреби задовольняються менше. У таких містах
обмежені умови для праці, для реалізації населенням свого
працересурсного потенціалу, але кращі екологічні умови для життя людей.

Найбільша кількість малих міст в Україні знаходиться у регіонах, де їх
мережа формувалась впродовж століть (західні області), та у тих, де їх
виникнення і розвиток пов’язаний із розвитком промисловості, передусім
гірничодобувної. Окремі з таких поселень збільшували свою людність
внаслідок розвитку в них інших галузей (транспорту, соціальної сфери) і
поступово перейшли у клас середніх міст.

Середні за людністю міста становлять 11.8% від кількості міст України.
Вони об’єднують дуже різні за функціями міста, це курортні центри –
Ялта, Феодосія, промислові міста – Нововолинськ, Жовті Води, Марганець,
Артемівськ, Шахтарськ, Енергодар, транспортні центри – Фастів, Стрий,
Іллічівськ та ін. Їх, як правило, є по 2-4 міста у кожній області,
тільки трохи більше – у Донецькій та Луганській, а у Волинській,
Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій таких міст немає зовсім. У
середніх містах проживає 12% населення країни (у 1939 р. – 13.6%).

До групи великих міст (8.7% від всіх міст) відносяться більшість
обласних центрів України, а також ряд промислових центрів (Лисичанськ,
Сєверодонецьк, Кременчук, Біла Церква, Макіївка, Горлівка та ін.). До
цієї групи належать також портові міста Севастополь, Керч, Феодосія,
Мелітополь. Кількість міст даної групи збільшилась за 1939-1999 рр. у
2.4 раза, а частка – на 3.1%.

Є на території України також дуже великі міста (Львів, Миколаїв, Кривий
Ріг і Запоріжжя) та міста-мільйонники (Київ – 2620.9 тис.осіб, Харків –
1521.4 тис.осіб, Дніпропетровськ – 1122.4 тис.осіб, Донецьк – 1065.4
тис.осіб, Одеса – 1027.4 тис.осіб. Всі ці міста є ядрами (центрами)
міських агломерацій, в них проживає понад третина міського населення
країни.

В сучасних умовах, коли демографічна ситуація у містах погіршилася та
зменшився притік до них людей із сільської місцевості, людність багатьох
із них зменшується або майже не змінюється впродовж останніх років. Це
особливо характерно для міст-мільйонників та великих і дуже великих
міст.

Деяке збільшення (але не дуже невелике) кількості населення за останні
роки мають міста Тернопіль, Хмельницький, Івано-Франківськ, Вінниця та
ін. Але і в них у найближчі роки кількість жителів зменшиться . На
території України є т.з. “мертві міста” – Прип’ять і Чорнобиль, які
стали безлюдними внаслідок аварії на Чорнобильській атомній станції (у
них проживало у 1986 р. відповідно близько 22 і 13 тис.осіб).

Міста відрізняються між собою також за площею та планувальною
структурою. Найбільшу територію займають міста Київ (825 км2), Кривий
Ріг (412 км2), Донецьк, Запоріжжя, Дніпропетровськ і Харків (300-350
км2), найменшу – Угнів, Бібрка, Новояворівське, Рахів, Берестечко,
Енергодар та ін. (1.8-2.5 км2).

Міста можуть мати різний адміністративний статус. Це – міста державного,
обласного, районного підпорядкування. Державне підпорядкування мають
Київ і Севастополь (вони розглядаються як обласні регіони). Обласне
підпорядкування мають в Україні 167 міст, це, передусім всі великі міста
та важливі соціально-економічні центри. Районне підпорядкування мають
279 міст, це переважно центри адміністративних районів та малі міста, що
таких функцій не виконують.

Величина міст та їх адміністративний статус не зовсім повно відображають
їх положення у системах розселення і соціально-економічних системах. При
оцінці розвитку міст необхідно враховувати не його окремі ознаки, а їх
систему, особливо враховуючи їх функції.

Функціональна типологія міст полягає у виявленні характерних
особливостей у діяльності населення, визначенні ролі поселень у
соціально-економічних системах та ін. Критеріями визначення
функціонального типу населення вважалися донедавна співвідношення
зайнятих у місто-утворювальних та містообслуговуючих галузях
господарства, структура та напрями соціально-економічних зв’язків. За
цими критеріями було здійснено ряд типізацій міст України у працях
радянських вчених С.О.Ковальова, Б.С.Хорєва, К.О.Констян-тинова,
Г.М.Лаппо та ін. Українські вчені – П.С.Коваленко, Л.М.Корецький,
А.В.Степаненко, Ю.І.Пітюренко та ін. – до цих критеріїв запропонували ще
додати людність міста, його районоутворюючу роль та адміністративний
статус, розробивши свої схеми типізацій міст України. Розглянемо одну із
них, у якій найповніше враховані запропоновані ознаки. Це типізація
Л.М.Корецького, яку він обгрунтував у 1982 р., в ній автор виділив 9
типів міст:

Столиця країни – м.Київ.

Найбільші і великі багатофункціональні міста (всі обласні центри і
міста, які не є такими, але мають понад 500 тис.жителів): підтип а) –
найбільші адміністративно-політичні, економічні, організуючі та
культурні центри (всі міста з людністю понад 500 тис.осіб); підтип б) –
великі адміністративно-політичні, індустріальні і культурні центри (18
обласних центрів з населенням менше 500 тис.жит.).

Промислові центри – до них віднесено автором 203 міста (частина з них
поєднує свої функції з функціями центрів агропромислових комплексів):
підтипи: а) багатогалузеві; б) малогалузеві; в) одногалузеві міста. В їх
складі великі, середні і малі міста з переважанням обробної або добувної
промисловості.

Міста, що виконують промислові і транспортні функції. Це, переважно,
міста з населенням менше 100 тис. осіб (Стрий, Жмеринка, Іллічівськ,
Козятин, Іловайськ та ін.).

Міста – транспортні центри (в них понад 40% населення зайнято на
транспорті) – Знам’янка, Рені, Христинівка, Чоп, Верховцево та ін.

Міста перехідного типу – виконують функції агропромислових центрів, які
поступово переходять у промислові функції (таких міст понад 50, серед
них Кременець, Городок, Чортків та ін.)

Господарські центри місцевого значення, центри аграрно-промислових
комплексів. В них основні функції – організація і обслуговування
сільських районів (понад 40 міст, зокрема Скалат, Копичинці, Підгайці та
ін.).

Промислові та оздоровчо-курортні центри (таких в Україні 10, зокрема
Бердянськ, Генічеськ, Євпаторія, Феодосія, Гола Пристань, Скадовськ,
Саки, Боярка, Ірпінь, Старий Крим).

Міста – курортно-оздоровчі центри. В них понад 40% працівників зайнято у
сфері послуг. Це – Алупка, Алушта, Ялта, Миргород, Хмельник, Трускавець,
Моршин, Яремче та ін.

Серед численних класифікаційних схем вдалою є також схема, запропонована
А.В.Степаненком, який виділяє 9 типів міст: 1) багатофункціональні; 2)
промислові; 3) промислові і транспортні; 4) транспортні; 5) промислові
та лікувально-оздоровчі; 6) лікувально-оздоровчі; 7) центри
аграрно-промислових комплексів, організаційно-господарські і
культурно-побутові центри місцевого значення; 8) без яскраво вираженої
функціональної домінанти; 9) столиця України – м.Київ.

Ця та інші класифікації міст базуються передусім, на співвідношенні
зайнятих у містоутворюючих та містообслуговуючих галузях. В сучасних
умовах такі критерії неприйнятні, бо багато підприємств зупинилися,
багато із них якраз і створювали містоутворювальні галузі. В умовах
постійного зменшення рівня зайнятості у всіх галузях господарства
(передусім виробництвах) необхідно використовувати інші критерії для
функціональної типізації міст. Ними можуть бути, передусім людність,
адміністративний статус, роль міста у системах розселення та ін.

В мережі міських поселень України значне місце займають селища міського
типу. Їм в науковій літературі приділяють значно менше уваги, особливо
це стосується класифікацій і типізацій даної групи поселень. Це значною
мірою пов’язано з тим, що селища міського типу за своїми функціями дуже
близькі до малих міст – центрів аграрно-промислових комплексів, нерідко
є центрами адміністративних районів, мають схожу
територіально-функціональну структуру.

Жителі селищ міського типу не відокремлені від природи, бо за своїм
виглядом (переважно одноповерхова забудова, значні площі зелених
насаджень, городів) ці населені пункти подібні на села. В них менш
напружений ритм життя, ніж у містах, але дещо вищий рівень життя, ніж у
сільській місцевості. Селища міського типу є перехідною ланкою між
містами і селами, вони виступають найчастіше центрами обслуговування для
сільської місцевості. Поширені також транспортні, курортні, наукові
центри, “військові містечка”.

В Україні мережа селищ міського типу є досить густою – майже 15 смт на
кожні 10000 км2 території. Найбільша кількість селищ міського типу
зосереджена у Донецькій і Луганській областях (27% від загальної
кількості поселень). Це зумовлено тим, що у районах вугледобування та
гірничодобувної промисловості при освоєнні родовищ виникають невеликі
потреби у робочій силі і для її розселення доцільніше створювати селища,
а не міста. Це саме стосується харчової, лісової і деревообробної
промисловості, виробництва будматеріалів, нафто- і газодобування. У
районах розвитку цих галузей також створилася досить густа мережа селищ
міського типу. Навколо міст-мільйонників та дуже великих міст селища є
“поселеннями-спальнями”, в яких проживає значна кількість т.з.
“маятникових мігрантів”. В смт проживає 4.7 млн.чол. Селища міського
типу мають різну людність. Середня їх людність в Україні – 5.2 тис.осіб.

Різноманітні за людністю, функціями, зовнішнім виглядом міста є важлимим
центрами господарства і вузлами соціально-економічних зв’язків. Їх
подальший розвиток пов’язаний із соціально-економічним розвитком
території, на якій вони знаходяться. В сучасний період загального складу
рівня розвитку економіки, ускладнення демографічних процесів для
розвитку міст необхідна активізація соціально-економічної діяльності у
цих поселеннях. Шляхи активізації цієї діяльності можуть бути
неоднаковими залежно від величини і місце-знаходження поселення, його
соціально-економічної бази, природних та екологічних умов. Спільними для
всіх міських поселень є: піднесення економіки шляхом вдосконалення форм
організації виробництва, регулювання демогеографічних процесів та
міграцій населення, вдосконалення територіально-планувальної структури
міст тощо.

2.2. Сільське розселення

Основними формами сільського розселення є сільські поселення, до них
відносяться сільські населені пункти (села), хутори, окремі службові
поселення (залізничні роз’їзди, лісництва та ін.). Таких поселень в
Україні налічується понад 28.8 тисяч одиниць. Кількість їх постійно
змінюється із різних причин, одні форми змінюються іншими залежно від
потреб суспільства. Поширеною в Україні формою розселення впродовж
XVII-XX ст. були хутори. Вони виникали внаслідок сільськогосподарського
освоєння степових і лісостепових просторів, поступово розростаючись у
села. Особливо густою мережа хуторів була після столипінської реформи на
тій частині, що входила до складу Росії) та внаслідок утворення
“осадницьких господарств” (у західній частині України, що з 1920 р.
входила до складу Польщі). Але вже у 30-ті роки нашого століття
внаслідок масової колективізації репресій та знищення т.зв. куркулів,
штучного голодомору хутірська система у значній мірі була знищеною у
східній частині України, а в післявоєнний період – і у західній. Якщо на
початку ХХ ст. в Україні було понад 226 тис. хуторів, то у 1959 р. –
близько 7 тисяч. У 60-70 рр. в Україні, як і всьому колишньому СРСР,
проводилась політика на ліквідацію т.з. “неперспективних” сіл, передусім
хуторів, які ніби-то гальмували процес укрупнення сільських поселень. Ці
поселення були приєднані до ближніх сіл і зняті з обліку, в багатьох з
них були ліквідовані заклади соціальної сфери (фельдшерсько-акушерські
пункти, початкові школи, клуби), вони поступово занепадали, втрачали
свою людність. Тільки за 1970-1979 рр. кількість населених пунктів
зменшилась на 1.6 тис. одиниць, переважно за рахунок хуторів. Зменшенню
людності у цих поселеннях сприяли активні процеси урбанізації, які
супроводжувалися ростом міст. Деякому відновленню хуторів сприяло
відокремлення їх від сіл і облік їх як самостійних поселень, що
відбулося в середині 90-их років, а також розвиток фермерського
господарства і приватизація землі в сучасних умовах. Ті хутори, що
збереглися, стають тепер важливою формою сучасного розселення.

Сучасна мережа сільських поселень складається із різних за людністю та
функціями населених пунктів. Це, передусім, села різних розмірів: малі
(до 500 осіб), середні (500-1000 осіб), та великі (понад 1000 осіб). За
даними останнього перепису населення в Україні понад 57% поселень
становили малі села, в т.ч. 18.3% – хутори (з числом жителів до 100
осіб). В них проживало тільки 6.5% населення, а в хуторах – 0.5%.
Середні села займали 20.8% поселенської мережі, а великі – близько 18%.

Середня щільність сільських поселень в Україні становить 50 поселень на
10000 км2 території. Найгустіша мережа – у Львівській (88.7%),
Тернопільській, Хмельницькій, Полтавській (65-75) областях. Найрідше
сільські поселення розміщені у Херсонській (25 поселень на 1000 км2),
Луганській, Запорізькій, Одеській областях, АР Крим (35-40).

Середня людність сільського населеного пункту в Україні становить 560
осіб. Цей показник є найбільшим у регіонах з крупнозаселеним розселенням
– Карпатському (Закарпатська, Чернівецька (понад 1300 осіб),
Івано-Франківська (понад 1000 осіб) та Південному (АР Крим, Херсонська,
Одеська області), районах, а також у Черкаській області (800-1000 осіб).
Найменші села в Україні – у її північно-східних (Харківська, Сумська,
Полтавська області (300-400 осіб), східних (Донецька і Луганська) і
поліських (крім Київської та Рівненської) областях (400-500 осіб). Це
пов’язано з тим, що у них поширеною є хутірська (дисперсна) форма
розселення.

Більшість сільських поселень – це сільськогосподарські, в них населення
в основному зайняте у сільськогосподарському виробництві. Трапляються
також несільськогосподарські поселення: лісопромислові, лісоохоронні,
транспортні, рекреаційні, агропромислові. Всі вони, крім останніх, мають
невелику людність, безсистемну забудову. Агропромислові поселення
-–багатофункціональні. В них населення зайняте як у сільському
господарстві, так і промисловому підприємстві (з видобутку або переробки
місцевої сировини). Ці села мають, як правило, більшу людність, ніж
однофункціональні, в них кращі соціальні умови для життя людей.
Своєрідними є села, які розміщені поблизу великих міст, їх відносять до
т.з. приміських поселень. У них населення зайняте як у власному
(індивідуальному) господарстві, так і в господарстві міста, широко
поширеними є його маятникові трудові поїздки. Забудова цих сіл має деякі
риси міської, благоустрій високий, а населення відзначається вищим
рівнем життя.

Залежно від людності та щільності сільських поселень в Україні
виділяється 12 районів сільського розселення (схема запропонована
Г.М.Рогожином та А.І.Ярмоленком1:

Дрібнохутірський із зрідженою мережею поселень (поліські райони
Волинської та Рівненської областей);

Дрібно- та середньоселенний із зрідженою мережею поселень (поліські
райони Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей);

Середньо- та крупноселенний з рівномірним заселенням території та
високою щільністю населення (частина лісостепової зони);

Крупноселенний з густою мережею поселень (центральна та південно-західна
частини лісостепу);

Дрібно- та середньоселенний з переважанням стрічкових форм розселення
(північний і частково центральний степ);

Дрібно- та крупноселенний із зрідженою мережею поселень (центральний та
південний степ);

Дрібно- та середньоселенний з густою мережею поселень (західні області
України);

Передгірний крупно- та середньоселенний (передгірні райони Карпат та
Закарпаття);

Гірський дрібно- та середньоселенний з рівним та дисперсним розселенням
(у Карпатах);

Дрібно- та середньоселенний з розвинутими міськими агломераціями (Донбас
і Придніпров’я);

Гірський дрібноселенний із зрідженою мережею поселень (гірський Крим);

Прибережно-курортний (південний берег Криму).

Це районування стало основою для схем сільського розселення, розроблених
пізніше українськими географами, а також використовувалось багатьма із
них для визначення територіальних одиниць інтегрального (міського і
сільського) розселення України.

В сучасних умовах реформування економіки, а найперше –
сільськогосподарського виробництва (передусім розвиток фермерських та
індивідуальних селянських господарств) сприятиме розвитку всіх сільських
поселень. А розвиток сільського і т.з. “зеленого” туризму, який
намічається у всіх регіонах України дасть поштовх до розвитку малих
сільських поселень, які найбільше наближені до природи. Цьому
сприятимуть також постійно наростаючі потреби міського населення у
відпочинку на природі, а також необхідність значної частини міщан у
розвитку даного господарства.

Новим в районуванні сільського розселення України є метод розпізнавання
образів або метод таксонономії, запро-понований М.О.Ковтонюком (1990).

Використовуючи названий метод, автор отримав районування сільського
розселення. Для цього було використано 9 показників по 479
адміністративних районах. За допомогою ЕОМ на території нашої держави
виділено 26 таксонів, які М.О.Ковтонюк згрупував в п’ять типів
розселення, зокрема:

Типовоукраїнські таксони (Південно-Східний, Центрально-український,
Подільський, Східно-Подільський, Західно-Подільський). Відзначаються
невеликою або середньою щільністю сільського населення (до 48 чол./м2),
невеликою або середньою людністю сільських поселень (420-870 чол.),
займають 82.7% адміністративних районів України.

Прикарпатські таксони (Південно-Західно-Подільський,
Стрийсько-Самбірський, Пустомитівський, Косівський). Відзначаються
високою щільністю сільського населення (69-90 чол./м2), середньою
людністю сільських поселень. Ці таксони займають 5.4% адміністративних
районів держави.

Середньосільські таксони (Димерський, Кілійський, Черкаський,
Надвірнянський, Бориспільський, Броварський), мають невелику або середню
щільність сільського населення (20-55 чол./м2), людність сільських
поселень (в середньому 1100-1250 чол.). До цього типу належить 6.6%
адміністративних районів України.

Буковинсько-Закарпатські таксони (Кіцманський, Іршовський, Хустський,
Коломийський, Івано-Франківський, Новоселецький). Вони мають високу
щільність сільського населення (70-112 чол./м2), середню або велику
людність сільських поселень (1100-1900 чол.). До цього типу належить
4.1% адміністративних районів України.

Великосільські таксони (Ренійський, Ізмаїльський). Вони мають невелику
щільність сільського населення (20-45 чол./м2),, великі сільські
поселення – в середньому 2000-2900 чол.

Виділення вище названих таксонів сільського розселення України дає змогу
розробити конкретні заходи оптимального розвитку сільського розселення в
нашій державі, а повторення таксономії через певний час визначити напрям
його розвитку.

3. Системи розселення

В сучасних умовах територіальна організація розселення здійснюється у
формі систем. Це передбачає взаємопов’язаний розвиток поселень залежно
від їх місця у системах розселення. На відміну від мережі поселень, яка
характеризується автономністю поселень, незначним розвитком міжселенних
зв’язків, система розселення являє собою сукупність населених пунктів
різної величини і функцій, між якими існують різні види зв’язків.

У розвиток теоретичних і прикладних питань формування, типології і
розвитку систем розселення значний вклад внесли у нашій країні
Ю.І.Пітюренко, П.С.Коваленко, Л.М.Корецький, А.І.Степаненко, А.І.Доценко
та ін.

Термін “система розселення” в сучасній соціально-економічній географії
вживається у різних значеннях: для позначення всієї сукупності поселень
певної території (інтегральна система розселення), сукупності сільських
(система сільського розселення) і міських поселень (система міського
розселення), форм розселення (групова, дисперсна). Виходячи з основних
ознак системи взагалі, і, передусім, з головної ознаки – наявності
зв’язків між елементами, неправомірно, на нашу думку, застосовувати
терміни “система сільського населення”, “система міського населення”. Це
пояснюється тим, що на певній території формується система поселень
(сільських і міських), тісно пов’язаних між собою різними видами
економічних і соціальних зв’язків. Міські і великі сільські поселення
виступають ядрами (центрами) систем розселення різних таксономічних
рангів.

Отже, система розселення є одним із видів територіальних систем і являє
собою “територіальне поєднання поселень, між якими існує більш або менш
чіткий розподіл функцій (взаємообмін функціями, виробничі і соціальні
зв’язки”1. Вона включає населені пункти різної величини і функцій, тісно
взаємопов’язаних із виробництвом, і розвивається в єдності з ним.
Провідним у цьому взаємозв’язку є виробництво, яке визначає розвиток
систем розселення. А ті, у свою чергу, впливають на розвиток і
розміщення нових галузей виробництва і сфери послуг. Діалектика
взаємозв’язків між виробництвом і розселенням людей досліджена
Ю.І.Пітюренком [1980, 1983].

Система розселення України сформувалася у 70-80 роках на основі
розвинутого територіально-виробничого комплексу, який був складовою
частиною т.зв. “єдиного народногосподарського комплексу СРСР”. Внаслідок
цього і система розселення (тоді республіканська) була частиною єдиної
системи розселення цієї держави. В процесі формування незалежної
Української держави внаслідок розпаду великої країни відбувається
трансформація республіканської системи розселення у національну систему.
Це супроводжується налагодженням і переорієнтацією внутрішньо- і
зовнішньосистемних зв’язків, як виробничо-економічних, так і
адміністративно-господарських і соціально-демографічних. Сучасна
національна система розселення представлена різноманітними елементами –
поселеннями, що функціонують у тісному взаємозв’язку у міській та
сільській місцевостях України (див. попередні параграфи). У її складі
виділяють регіональні системи розселення, які сформувалися на основі
територіальних відмінностей історичного, економічного та соціального
розвитку, особливостей господарського освоєння та ін. Розміри та
сформованість таких систем розселення залежать від величини та
соціально-економічного потенціалу регіонального системо-твірного центру.
Залежно від того, які регіональні центри виділяють вчені, існують різні
думки щодо кількості і складу регіональних систем розселення.

Так, Ю.І. Пітюренко, наприклад виділяє шість регіональних систем
розселення: Центральну, Західну, Північно-Східну, Східну, Південну,
Північну2. А вже А.І.Доценко нараховує дев’ять таких систем:
Дніпропетровську, Донецьку, Київську, Кримську, Львівську, Одеську,
Луцьку, Харківську, Хмельницьку2. У центрі кожної з них або
місто-мільйонник (Київ, Одеса, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ) або
дуже велике (Львів), або велике місто (Сімферополь, Луцьк,
Хмельницький). Ці системи мають значні відмінності у структурі
поселенської мережі (її щільності, людності та функціях поселень.

Найбільшою за площею, населенням та кількістю поселень є Київська (понад
5.4 тис. поселень, понад 9 млн.осіб), за територією – ще
Дніпропетровська, Харківська, Одеська, а за кількістю поселень – також
Харківська. Густота поселень найвища у Хмельницькій, а найменша – у
Одеській, а щільність населення – відповідно у Донецькій і Луцькій. Це
зумовлено особливостями заселення цих територій. Найбільша середня
людність міського поселення – у Дніпропетровській, а сільського – у
Львівській системах розселення, найнижчі ці показники – відповідно у
Хмельницькій та Харківській системах. Остання є класичним дрібноселенним
регіоном, який склався історично і зберігся таким дотепер (густа мережа
малих сіл, майже 1/4 поселень). Дрібноселенність сільського розселення,
але низьку густоту поселень, невелика кількість (найбільша
навантаженість сільських на 1 міське поселення) міст характерні для
Київської і Луцької систем розселення. Для обох цих систем характерним є
переселення людей із територій, що зазнали радіоактивного забруднення на
т.з. “чисті території”, а також наявність населених пунктів без
населення.

У складі регіональних систем розселення – субрегіональні (обласні)
системи, таких в Україні 25. Межами таких систем є межі адміністративних
областей, а їх системоутворюючими ядрами – обласні центри. Поряд із
спільністю території для таких систем характерні виробничі і соціальні
зв’язки, єдина система інформації, спільність виробничої та соціальної
інфраструктури.

Обласні системи розселення формуються на основі поселенської мережі, яка
склалася на тій чи іншій території під впливом соціально-економічних і
природних умов. Вони відрізняються як за величиною території, так і за
кількістю поселень, їх густотою, людністю.

В межах обласних систем розселення виділяють локальні підсистеми:
внутрішньообласні, міжрайонні, районні, кущові та первинні.

Міжрайонні системи формуються навколо найбільших в області міст і
охоплюють декілька адміністративних районів. Таких систем може бути
декілька в обласній системі розселення.

Районні системи розселення охоплюють всі поселення адміністративного
району за допомогою адміністративних, організаційно-господарських та
інших зв’язків. Їх центрами є міста чи селища міського типу, які
виконують функції районних центрів. В межах районних систем розселення
виділяються кущові системи, що охоплюють групу поселень навколо міського
чи великого сільського поселення. Їх величина залежить від
функціональної структури ядра, яке відрізняється серед навколишніх
поселень вищим соціально-економічним потенціалом, закладами міжселенного
значення. Основними зв’язками у таких поселеннях є трудові, виробничі та
зв’язки із обслуговування населення.

Найнижчим рангом територіальних систем розселення є первинні системи, що
об’єднують поселення у межах сільрад. Їх центрами є центри сільрад, які
сполучають інші поселення адміністративними, господарськими,
культурно-побутовими та іншими видами зв’язків.

Для територіальної організації систем розселення різних таксономічних
рангів характерними є такі принципи (за О.І.Шаблієм, М.Мальським і
Б.Заставецьким, 1984 р.): 1) принцип нестрого входження систем
розселення нижчих таксономічного рівня у системи розселення вищих рангів
означає, що не кожна система розселення обов’язково строго поділяється
на підсистеми нижчого рівня ієрархії; 2) принцип функціональної
повторюваності ядер систем розселення (означає, що ядра систем
розселення вищого таксономічного рангу одночасно є ядрами систем
розселення нижчого рівня).

Системи розселення тісно пов’язані із виробничими системами,
закономірності такого взаємозв’язку виявлені Ю.І.Пітюренком (1983).
Серед них: взаємозв’язок і взаємозумовленість розвитку територіальних
систем виробництва і розселення, розвиток процесу інтеграції систем
розселення; зв’язок між функціональною розвиненістю центрів систем
розселення і їх величиною; залежність сформованості локальних систем від
ступеня розвиненості системоутворюючих функцій їх центрів;
випереджувальний розвиток міст-центрів систем, його стадійний характер;
залежність сформованості регіональних систем від розвитку структури їх
міст та ін.

У сучасних умовах важливими проблемами вдосконалення територіальної
організації розселення є забезпечення активізації соціально-економічного
розвитку центрів систем розселення різних таксономічних рангів
(передусім середніх і малих міст, селищ міського типу), збереження
мережі малих сільських поселень та припинення деградації всієї мережі
сільських поселень України.

Зокрема проблема активізації соціально-економічного розвитку малих і
середніх поселень пов’язана із розширенням їх функціональної структури.
Це особливо актуально для гірничопромислових та лісопромислових регіонів
(Донбас, Придніпров’я, Карпати).

Література:

Экономическая история капиталистических стран- под редакцией профессора
В.Т.Чунтулова; Издательство “Высшая школа”; Москва- 1986г.; страница
110-114.

Учебно-справочное пособие. Экономическая география. Московский Лицей.
1999 год.

Britanica Book of the Year, 1997 год.

Ерофеев Н.А. “Промышленная революция в Англии”. Москва “Учпедгиз” 1963
год.

Полянский Ф.Я. “Экономическая история капиталистических стран”. МГУ,
1986 год.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020