Реґіональна геософія – нова якість географічної реґіоналістики (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

Реґіональна геософія – нова якість географічної реґіоналістики

Традиційно географічні дослідження, зокрема реґіональні, мають своїм
змістом виявлення, вивчення, описання, класифікацію тощо певних
природних та суспільних явищ і процесів у геопросторовому вимірі, а
також пошук закономірностей їх прояву. Іншими словами, традиційна
(класична та некласична) географія встановлює факти і на основі
здобутого позитивного конкретно-наукового знання формулює
закономірності.

Але вимоги нашого сьогодення, пов’язані з особливостями сучасного етапу
духовного розвитку людства, спонукають не лише до здійснення суто
наукових географічних досліджень усієї Землі або виділеного за певними
ознаками фрагменту геопростору (реґіону), але й до осмислення,
філософської інтерпретації виявлених фактів та закономірностей. Отже,
настає час філософії геопростору – геософії, витоки якої як наукового
напряму сягають ще 20-х рр. ХХ ст. [19].

Дослідження духовних явищ природничими науками, як і їх зв’язок із
філософією взагалі, виразно свідчать про вихід цих наук на новітній,
постнекласичний етап їхнього розвитку. Одним із лідерів
“постнекласизації” сучасної науки є географія, про що свідчать численні
конференції з відповідної тематики та фундаментальні праці останніх
років [9; 11; 14; 15 та ін.]. Саме одвічний світоглядний характер
географічних наук, на нашу думку, спонукає їх до тіснішого зв’язку з
невидимими явищами та силами духовного (сакрального) світу, що
досягається завдяки філософській думці, яка отримує якісно новий зміст –
геософічний.

Ми не претендуємо на першовідкриття в галузі геософії реґіону, адже
чимало досліджень, у яких не акцентується на відповідних питаннях, і де
не вживаються самі терміни “геософія”, “геософічний”, таки насправді є
геософічними за своїм змістом. Прикладами можуть бути класичні праці
антропогеографів – Ф.Ратцеля, Е.Реклю, С.Рудницького, історико-географів
– О.Шпенґлера, А.Тойнбі, Л.Ґумільова. Ми ж намагаємося сформулювати
власне геософічну думку, визначивши об’єктно-предметну сферу
реґіональної геософії та наповнивши її конкретним географічним змістом.

Об’єктом геософії, на нашу думку, є планета Земля або географічний
реґіон, а предметом – взаємозв’язки і взаємодія між
природно-географічними, історико-географічними, сакрально-географічними,
геополітичними, економіко-географічними та іншими чинниками, що
визначають духовну суть геопростору або його фрагменту.

Поряд із осмисленням загальнопланетарних географічних реалій, про що
пише, зокрема, А.Піскозуб [20], маючи на увазі сторони горизонту,
важливе місце в геософічних дослідженнях має посісти й реґіональний
компонент, адже саме на рівні географічного реґіону (мезорівні) можливе
осмислення фрагменту геопростору, населеного конкретним етносом або
субетносом. Так само уможливлюється рефлексія етносу з огляду на
середовище його мешкання, самопізнання духу народу.

Поняттєво-термінологічна система реґіональної геософії, розвинутість
якої є важливою ознакою сформованості наукового напряму, сьогодні
перебуває у стадії становлення та поступового розгалуження, про що
свідчать наші публікації [5; 6].

Елементи реґіональної геософії наявні у працях істориків та
історико-географів П.Лаврова [8], В.Липинського [10], Є.Маланюка [12],
А.Піскозуба [20], Н.Полонської-Василенко [16] та інших. При цьому
зазначені автори досліджували не абстрактні фрагменти геопростору, а
саме конкретні природно- або суспільно-географічні реґіони України або
Польщі. Наприклад, праця П.Лаврова присвячена Південно-Східній Україні
(територіям Донецької та Луганської адміністративних областей),
Є.Маланюк осмислював суть степу як фрагменту українського геопростору,
Н.Полонська-Василенко приділяла увагу кожній природній смузі України в
контексті етносу, що її населяв, а А.Піскозуб, враховуючи зміни
геософічних реалій у часі, характеризував значення кожного з реґіонів
Польщі, виділених ним за сторонами горизонту, в розвитку цієї країни.
Дослідники не лише ставили питання, але й давали відповіді на них. Так,
В.Липинський дійшов думки, що Український Степ є “найбільшим прокляттям
нашої землі” [10]. Є.Маланюк визначив той же степ як «відвічний
“коридор”, відвічний географічний “протяг” в нашім історичнім
“помешканні”» [12, 11]. А.Піскозуб [20] встановив послідовні зміни
провідних державотворчих та націєформуючих реґіонів Польщі, наголосивши,
що на початку польської історії таким реґіоном був Захід із першою
столицею – Ґнєзном, за доби пізнього Середньовіччя – Південь із
тодішньою столицею Краковом, у новий час – Схід із теперішньою столицею
Варшавою, а в новітній період – Північ (Помор’я) із Ґданськом, де було
започатковано “Солідарність”, що звільнила країну від комуністичної
диктатури.

Цікавим об’єктом геософічного дослідження є Південно-Східна Україна,
під якою у природно-географічному відношенні розуміємо територію
Донецького кряжа, на осьовій частині якого розвинулися екстразональні
лісостепові природні комплекси; в історико-географічному сенсі –
Кальміуську (найсхіднішу) паланку Війська Низового Запорозького; з
економіко-географічної точки зору – староосвоєний промисловий реґіон, що
має галуззю спеціалізації вуглевидобувне виробництво. Кожна із
зазначених особливостей Південно-Східної України визначає яскраво
виражену своєрідність цього реґіону. Цієї своєрідності певною мірою
додавали досить часті зміни етнічної ситуації, пов’язані із самим
характером природних умов – поширенням переважно степових ландшафтів.
Постійна боротьба осілих русичів-українців і кочовиків різного етнічного
походження за контроль над “Великим Степом” (за висловом Л.Ґумільова
[3]) значною мірою зосереджувалася на територіях сучасних Донеччини й
Луганщини та в різні періоди завершувалася перемогою то однієї, то іншої
сторони.

перемог запорозьких козаків над кримськими й ногайськими татарами.
Відтоді на два сторіччя контроль над Степом знову перейшов до українців,
і це тривало до останньої третини ХVІІІ ст. – часу встановлення повного
контролю Російської імперії над Південно-Східною Україною та початку
промислового освоєння краю. Нові історичні обставини зумовили виникнення
адекватного явища – вже характеризованого нами “духовного кочівництва”
[6], що є суттєвим чинником формування етнічної ситуації в реґіоні й у
наш час.

Однією з причин експансії кочовиків углиб українських земель була суто
фізико-географічна – коливання кліматичних умов. Саме в періоди
аридизації клімату Великого Степу, як справедливо відзначав Л.Ґумільов
[2], кочові етноси міґрували на північний захід у пошуках кращих місць
для пасовищ. Ці міґрації закономірно супроводжувалися воєнними
сутичками, що часом набували характеру справжніх воєн, які, за умови,
якщо українські етноси перебували у стадіях згасання пасіонарності
(надлому, обскурації – за Л.Ґумільовим [4]) завершувалися підкоренням
миролюбних і не надто охочих до військової справи русичів-українців.
Саме ці поразки нашого народу дали підстави В.Липинському вважати
Великий Степ “прокляттям” України, а Є.Маланюкові – визначити його як
“коридор” та «географічний “протяг”».

Наведені історичні факти та запропонована вище спроба їх аналізу
свідчать про часопросторовий характер геософічної суті певного реґіону,
чим підтверджується діалектична суть часопростору – поєднання Хроносу та
Хоросу. Щодо України, то геософічна суть нашої Батьківщини завжди
визначалася розташуванням її серцевинної частини в межах лісостепу, що
відділяє дві відносно протилежні за характером ландшафтів природні смуги
– ліс та степ. Саме лісостеп, що впродовж історичного часу зазнавав
деяких змін свого положення, був природним середовищем, що зумовив
особливості українського етногенезу, починаючи з напівлеґендарної доби
етнічних контактів трипільців із аріями-гіпербореями ще в VІ тис. до Хр.
Було б логічним припустити, що й у загальносвітовому масштабі зони
контакту відносно протилежних за характером ландшафтів природних смуг
(лісу й тундри, лісу й саван тощо) є живильним середовищем для процесів
етногенезу.

Реґіональні геософічні дослідження передбачають застосування не лише
досягнень географічних наук (як природничого, так і суспільного циклу)
та філософської думки, але й даних етнології, філологічних, сакральних
наук, історії, культурології. Геософічні дослідження України є, зрештою,
органічною складовою міждисциплінарного комплексу знань –
українознавства – “системи наукових дициплін і напрямків, які вивчають
українство як феномен людської цивілізації і культури” [18, 44]. Пошуки
геософічної суті реґіону неможливі без урахування його етнічного
середовища, що, власне, визначає зміст культурного компоненту певного
фрагменту геопростору. Вагоме значення в геософічному дослідженні можуть
мати лінґвістичні дані, зокрема, зосереджені в топонімії, а також
порівняльно-лінґвістичний аналіз. Останній дозволяє встановити рівень
спорідненості між етносами, навіть досить віддалених територіально одне
від одного. Свідченням цьому може бути виявлена спорідненість
стародавніх індоаріїв – носіїв мови санскриту – з українцями (дослідник
санскриту С.Наливайко наводить численні приклади схожого звучання
санскритських слів саме з українськими [13]). Зв’язок геософії із
сакральними науками проявляється, зокрема, в необхідності врахування
деяких часопросторових закономірностей, що не піддаються раціональному
пізнанню (як то, наприклад, досліджені М.Чмиховим [17] 532-річні цикли)
та геофізичних особливостей, які визначають умови життя в певному
реґіоні [1].

Зв’язки геософії з історією мають обопільний характер: з одного боку,
при геософічних пошуках враховується історичний шлях розвитку реґіону; з
іншого боку, результати геософічного дослідження можуть сформувати
особливий погляд на періодизацію історії краю. Осмислення подій
української минувшини – віддаленої та близької – в геопросторовому
аспекті, яке ми намагалися здійснити [5; 6], має сприяти повнішому
врахуванню чинників історичного розвитку й глибшому розумінню причин і
суті історичних явищ та процесів, уможливити точніше прогнозування
геополітичної ситуації й, відтак, може бути корисним для державних
високопосадовців при прийнятті ними політичних рішень.

Ми намагалися довести важливе значення геософічних досліджень,
здійснюваних на реґіональному рівні, у формуванні цілісного бачення
духовної суті фрагментів геопростору та Землі в цілому. На прикладі
Південно-Східної України як своєрідного в різних відношеннях
географічного реґіону проаналізовано можливість змін геософічної суті
фрагменту геопростору в часі, зумовлених подіями суто природного (як то
еволюція клімату) та антропогенного (суспільно-історичного) характеру.
На нашу думку, можна зробити висновок про значну перспективність
реґіональних геософічних досліджень як міждисциплінарного наукового
напрямку на межі природничого та суспільного циклів наук. У жодному разі
не заперечуючи значення традиційних галузей географічних та інших
дисциплін і їх орієнтованість на майбутнє, ми констатуємо, що
реґіональна геософія виступає саме як нова якість географічної
реґіоналістики, просякнута філософською думкою.

Література:

Борисова О.В. Готські клімати//Бахмутський шлях. – 2002. – №3–4. – С.
161–181.

Гумилёв Л.Н. География этноса в исторический период. – Ленинград, 1989.

Гумилёв Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. – Москва, 1989.

Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Москва: ДиДик, 1994. – 638с.

Кисельов Ю.О. Геософічні аспекти зовнішньополітичних векторів українства
від XVII сторіччя /Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. –
Т.5. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. – С. 397-400.

Кисельов Ю.О. Геософічні аспекти етносферних процесів в Україні в
контексті Помаранчевої революції // Фізична географія та геоморфологія.
– Вип. 48. – 2005. – С. 66–70.

Кіндратенко А.М. Походження та дії гунів. Кн. 2. Гуни в описі Пріска
Панійського. – Х.: Просвіта, 2002. – 96 с.

Лаврів П.І. Історія Південно-Східньої України. – К.: Укр. вид. спілка,
1996. – 208 с.

Ландшафти і сучасність: Зб. наук. праць.– К.–Вінниця: Гіпаніс, 2000. –
288 с.

Липинський В.К. Україна на переломі. – Відень, 1920.

Людина в ландшафті ХХІ сторіччя: гуманізація географії. Проблеми
постнекласичних методологій. – К., 1998 – 182 с. 12. Маланюк Є.Ф.

Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ “Обереги”, 1992. – 80 с.

Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2001. – 280 с.

Пащенко В.М. Методологія постнекласичного ландшафтознавства. – К., 1999.
– 282 с.

Пащенко В.М. Землезнання. Кн. 1. Методологія природничо-географічних
наук. – К., 2000. – 318 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *