Реферат
на тему
Основні міжгалузеві системи господарства Японії
Науковий комплекс. До початку 80-х років у Японії було створено
потужний науково-технічний потенціал: у сфері наукових досліджень і
конструкторських робіт зайнято 0,5 млн чоловік, витрати на науку
становлять понад 4% ВВП, на міжнародному рівні щороку реєструється понад
30 тис. патентів. Це дає змогу вибрати виробництво наукомісткої та
технічно складної продукції як основний напрям спеціалізації
господарства країни у МПП.
У науковому комплексі Японії взаємодіють великі корпорації (насамперед
їхні наукові та конструкторські підрозділи) та державні наукові й
управлінські установи. У витратах на науку тут, на відміну від інших
економічно розвинутих країн, на приватний капітал припадає понад 60%
фінансування, однак успішне виконання великих науково-дослідних програм
стратегічного значення стає можливим за умови активного сприяння
держави.
У структурі наукового комплексу можна вирізнити три блоки: наукові
установи, підприємства невиробничої сфери і виробничі підприємства.
Серед перших бачимо як науково-дослідні підрозділи корпорацій, так і
наукові сектори університетів (в Японії понад 300 університетів) та
державні інститути, лабораторії і дослідні станції. У невиробничій сфері
на науку працює чимало комітетів, комісій, асоціацій, що координують
наукові розробки, комерційні банки, науково-інформаційні та
обчислювальні центри, державна патентна служба й патентні служби
корпорацій. Виробнича сфера наукового комплексу репрезентована
експериментальними та “пайлот”-виробництвами, приладобудівними
підприємствами, “венчурними” фірмами.
Регіональна структура науково-виробничого комплексу Японії вирізняється
надзвичайно складною системою взаємозв’язків та безпрецедентно високою
локалізацією наукових установ та наукомістких виробництв в обмеженій
кількості найбільших агломерацій. Так, на район південного Канто
(агломерація Токіо- Йокогама) припадало 60% наукових розробок у техніці
(за, кількістю поданих патентних заявок), 50% студентів вузів, до 40%
продукції наукомістких галузей промисловості. Важливу роль як наукові
центри відіграють також Осака, Кіото та Нагоя. Перспективним напрямом
поліпшення територіальної організації наукового комплексу Японії є
створення системи “технополісів”, тобто науково-виробничих зон,
обладнаних сучасною науковою інфраструктурою, перспективними
науково-дослідними осередками та експериментальними підприємствами з
найновішою технологією. Під розвиток технополісів визначено 19 зон,
розташованих в усіх економічних районах країни. Вже збудовано первісток
нової структури науково-виробничого комплексу Японії – наукове містечко
Цукуба. Основні напрямки наукового пошуку в науковому комплексі країни
на 90-ті роки такі: “інформаційна революція”, пов’язана з подальшим
розвитком комп’ютерної техніки та телекомунікаційних мереж; “мекатронна”
революція (японський термін “мекатроніка” – комбінація від слів
“механіка” та “електроніка”) і розширення використання роботів та
гнучких виробничих систем; “біотехнологічна” революція, розвиток генної
інженерії, біотехнологій у сільському господарстві та медицині;
розширення виробництва різноманітних композиційних матеріалів; розвиток
лазерної технології та техніки оптико-волоконного зв’язку; впровадження
енергозберігаючих технологій та розвиток альтернативних видів енергетики
(термоядерної, сонячної тощо); подальші кроки з освоєння Світового
океану.
Базові галузі виробництва сировинної орієнтації. Протягом 60- 80-х років
у Японії склалися територіально-виробничі системи базових виробництв
сировинної орієнтації, що мають сучасну структуру
виробничо-технологічних та організаційно-управлінських зв’язків.
Розбудова подібних утворень за умов невідворотної залежності країни від
імпортних джерел сировини йшла пліч-о-пліч із впровадженням енер-го- та
матеріалозберігаючих технологій, прогресом у техніці, створенням
інженерних морських споруд та насипних територій. Згадані
територіально-виробничі системи (в Японії для їх визначення вживають
термін “комбінате”) послідовно розміщувались у заздалегідь вибраних і
інфраструктурно облаштованих планувальних районах. На початок 90-х таких
“комбінато” налічувалося вже понад 20. Найбільші з них включають не один
десяток великих заводів важкої промисловості. Усі без винятку комплекси
даного типу розташовані на узбережжі, біля добре обладнаних портів, і
орієнтовані на переробку імпортної сировини та випуск, головним чином,
конструкційних матеріалів й хімічних речовин.
У територіально-виробничих структурах, що склалися, широко реалізовано
сприятливі можливості вертикального та горизонтального комбінування
технологічних зв’язків. Виникли енерго-нафтохімічні,
металурго-енергохімічні, хіміко-металурго-машинобудівні,
енерго-хімікотекстильні, енерго-нафто-хіміко-металурго-машинобудівні
поєднання виробництв. В організаційному плані такими утвореннями стали
старі центри важкої промисловості, до яких додалися нові технологічні
ланки, що поповнили відповідні енерговиробничі цикли (комбінати в
Йокогамі, Кавасакі, Харімі, Івакуні, Кітакюсю та ін.); технологічні
комплекси, сформовані однією фінансово-монополістичною групою, які
поєднують десятки технологічно взаємопов’язаних виробництв (Йоккаїті,
Нііхама, Тіба); технологічні комплекси, сформовані зусилля кількох
фінансово-монополістичних груп (Касіма, Гої-Ітіхара, Мідзусіма, Сакаї,
Томакомаї). Наступний розвиток базових виробництв в Японії полягає в
зосередженні дедалі більшої частини виробничих можливостей цієї
міжгалузевої системи в технологічних комплексах зазначеного типу.
Порти, інженерне обладнані майданчики для промислової забудови (часто
створені на насипних землях, що відвойовані у моря), різноманітні
комунікації кожного з “комбінате” утворюють єдиний інфраструктурний
комплекс. Порт у подібному комплексі органічно поєднаний з виробничими
об’єктами. Концентрація на обмежених територіях великих виробничих
потужностей призводить до підвищеного забруднення навколишнього
середовища, особливо морських акваторій. Тому створення потужних очисних
споруд у поєднанні з організацією замкнутих систем водопостачання
металургійних та хімічних заводів стало необхідним елементом подібних
територіальних утворень.
Машинобудування. Галузі машинобудівного комплексу Японії, як і в інших
економічно розвинутих країнах, розвиваються як виробники товарів та
послуг і виробничого, і побутового призначення. Для Японії характерна
підвищена експортна орієнтація цього комплексу: за межі країни
вивозиться понад 1/4 всієї продукції машинобудування, в тому числі понад
1/2 споживчих товарів, наприклад, офісного устаткування, комп’ютерів,
відеомагнітофонів, магнітофонів, радіоапаратури, оптики тощо. Структура
машинобудування країни складається як під впливом попиту в самій Японії,
так і з огляду на потребу на світових ринках машинобудівної продукції.
Щодо інвестиційного попиту, то протягом останніх десятиріч японська
промисловість перебудовувалася так: згортання або стагнація виробництва
в енерго- та матеріаломістких галузях; оновлення виробничого апарату в
усіх галузях з метою енерго-, матеріало- та трудозбереження; прискорений
розвиток галузей і виробництв з високими показниками наукомісткості. В
останньому випадку особливо важливу роль відігравали процеси
мекатронізації економіки, виробничої і соціальної інфраструктури,
комплексної автоматизації виробництва, включаючи впровадження роботів.
Щодо споживчого попиту, то його японські фірми (як і фірми інших
розвинутих країн) вже давно активізують самі, до того ж не тільки на
внутрішньому, а й на зовнішніх ринках. Список виробів, які дають змогу
Японії утримувати лідерство на світових ринках, постійно змінюється. У
80-ті роки ними були нові моделі автомобілів, радіоапаратура,
відеомагнітофони та відеопрогравачі, телевізори, побутова електроніка,
фотоапаратура. На сучасному етапі основними “локомотивами” японського
машинобудування стали наукомісткі виробництва: інтегральні схеми і
персональні ЕОМ, промислові гнучкі виробничі системи й роботи, насичені
електронікою верстати та автоматичні лінії, аерокосмічна техніка,
медичне обладнання тощо. Освоєно нові види електронного устаткування:
для торгівлі, інформаційного обслуговування готелів, контролю за станом
навколишнього середовища, найновішої копіювальної техніки,
текст-процесорів тощо.
Частка Японії у світовому виробництві машин і устаткування досягла нині
10-11%. Цей виробничий комплекс всебічно розвинений і може випускати всю
номенклатуру машинобудівної продукції світу, але більше вирізняються
радіоелектроніка, електромашинобудування та транспортне машинобудування.
Різноманітні електромашинобудівні виробництва дають майже 2/5
машинобудівної продукції, половина цього показника припадає на
радіоелектроніку. Транспортне машинобудування Японії репрезентоване
передусім автомобілебудуванням та суднобудуванням. Країна, незважаючи на
згортання або перебудову програм суднобудування, все ще займає перше
місце в світі за тоннажем спущених на воду суден. Автомобільна
промисловість випускає до 10 млн машин щорічно і майже половину з них
експортує (за обома показниками- перше місце в світі).
Головні виробничі потужності машинобудування зосереджені у межах
Тихоокеанського промислового поясу, особливо мегаполісу Токайдо. У
Токійському районі випускається понад 30% національної продукції-галузі,
в тому числі понад половину радіоелектронної продукції та продукції
приладобудування. В агломераціях Осака- Кобе- Кіото та Нагоя
виробляється ще по 15% продукції машинобудування. Інші важливі центри –
Сідзуока, Хіросіма, Фукуока, Нагасакі, Сендай.
Агропромисловий комплекс Японії – інтегрована частина її господарства з
виробництва і збуту продовольства й продуктів із сільськогосподарської
сировини та продукції морських промислів. У власне сільському
господарстві діють підприємства кількох форм власності: фермерське
господарство (невеличкі сімейні ферми), великі сільськогосподарські
підприємства корпорацій та сільськогосподарська кооперація (вона в
Японії чи не найбільш міцна серед економічно розвинутих країн).
Діяльність сільського господарства забезпечує так звана
передсільськогосподарська сфера – сільгоспбанки, фірми по виробництву
сільськогосподарських машин та обладнання, а також добрив, державні
науково-дослідні заклади, що працюють у галузі біології, генетики,
біотехнології, сільськогосподарські вузи. Післясільськогосподарська
сфера забезпечує переробку, збереження, фасування, транспортування та
збут продовольства й іншої сільськогосподарської продукції.
Останнім часом в АПК Японії зайнято приблизно 28% економічно активного
населення країни, і цей комплекс забезпечує приблизно 56% потреб країни
у продовольстві (якщо до цього додати дуже важливу для цього регіону
продукцію морських промислів, то самозабезпечення продовольством для
Японії досягне майже 70%).
За останні десятиріччя в країні істотно перебудувалася виробнича
структура сільського господарства. Досить чітко проявилася орієнтація на
три напрями спеціалізації: рисосіяння із впровадженням ранньоспілих
високоврожайних сортів; плодоовочівництво, яке використовує найновіші
досягнення техніки при створенні теплиць, овочевих плантацій та садів;
тваринництво, що відзначається досить високою фондоємкістю і значною
часткою імпортних кормів у раціонах. У забезпеченні своїх потреб у
продукції інших галузей країна орієнтується переважно на імпорт. Так,
імпортується 85% потрібної країні пшениці, вся кукурудза, 90 бобів та
сої, 80 цукру, близько 20 жирів, 30% м’яса та фруктів.
Поруч із важливими змінами в економіці і підвищенням агротехнічного
рівня у сільському господарстві Японії поглиблюється територіальна
спеціалізація в такій послідовності: локалізація виробництва окремих
видів продукції, формування добре виражених зон спеціалізації,
формування на території цих зон агропромислових комплексів. За сучасних
умов особливо виражена локалізація виробництва деяких плодоовочевих.
Наприклад, значна частина виробництва білокачанної капусти зосереджена в
районі Канто (навколо столиці), яблук – у префектурах Аоморі та Нагано,
мандаринів – преф. Вакаяма, чаю – преф. Сідзуока тощо. Склалися добре
виражені зони приміської та зональної спеціалізації сільського
господарства. Зоною приміської спеціалізації стала територія мегаполісу
від долини Канто до долини Кінкі. Найбільш характерні пояси зональної
спеціалізації – “рисовий пояс” – сільськогосподарський район північного
сходу Хонсю та узбережжя Японського моря; північний схід Хоккайдо
спеціалізується на молочному тваринництві й буряківництві; центральний
високогірний район перейшов від шовківництва до вирощування овочів та
фруктів.
Впровадження в сільськогосподарський сектор економіки монополістичного
капіталу в особі фірм харчової, машинобудівної, хімічної промисловості,
а також спроби державного регулювання розвитку окремих
сільськогосподарських районів сприяли формуванню місцевих
агропромислових утворень. Наприклад, у районах, що спеціалізуються на
виробництві молока, ринок і молокопереробну промисловість контролюють,
скажімо, на Хоккайдо концерн харчової промисловості “Юкідзірусі”, в
Канто й інших частинах мегаполісу – “Мейдзі”, “Морінага”, “Юкідзірусі”.
Виробництво і збут пива в Японії контролюють концерни “Кірін біру”,
“Саппоро біру”, “Асахі біру”, виробництво й збут тютюнових виробів –
тютюнова монополія “Сембай кося”. Найбільш значну роль у структурі АПК
країни відіграють фірми, зайняті оптовою торгівлею, організацією
збереження та збутом продовольства.
Транспортний комплекс Японії має дві особливості. З одного боку, Японія
– острівна країна, що бере активну участь у МПП, – одна з найбільших
морських держав, з іншого – активно діюча національна економіка потребує
забезпечення великого обсягу внутрішніх вантажних і пасажирських
перевезень. Практично всі внутрішні перевезення забезпечуються трьома
видами транспорту: автомобільним, залізничним та морським каботажним.
Зовнішні – вантажні, виключно морським, а пасажирські – повітряним
транспортом.
Особливість формування транспортної мережі країни- неминучі труднощі при
транспортному будівництві. Дорого обходиться відведення землі під
транспортне будівництво (вартість землі часто-густо вища, ніж вартість
самого будівництва), доводиться будувати тунелі, мости, віадуки тощо,
часто значної протяжності. Проте природнокліматичні умови для портового
господарства сприятливі. На островах нараховується понад 2 тис. зручних
гаваней, майже сотня з них стали великими портами. Японський уряд
докладає чимало зусиль, щоб поліпшити роботу транспортної системи
країни. Мережа швидкісних залізниць (з швидкостями руху 200- 250 км/год
і більше), швидкісних шосейних доріг поступово зв’язує в одно всі
основні районоутворюючі центри країни. Унікальними тунелями й мостом
зв’язані Хонсю і Кюсю, будується кілька ланок мостів між Хонсю і Сікоку,
Хону і Хоккайдо зв’язав найдовший у світі підводний тунель (тільки
підводна його частина – 53 км). Водночас мережі звичайних залізниць та
шосейних доріг – одні з найгустіших у світі.
У зовнішніх перевезеннях величезну роботу виконує морський торговий
флот. Японські фірми або безпосередньо володіють, або контролюють
приблизно 1/10 світового тоннажу морського флоту, 2/5 цього тоннажу
припадає на танкерний флот. Найважливіші зовнішньоторгові порти Японії
обслуговують основні райони концентрації виробництва. Це порти
Токійської затоки, серед яких вирізняються Йокогама, Тіба, Кавасакі та
Токіо; в затоці Ice – Кобе, Осака та Сакаї; інші важливі – Нагоя,
Сімідзу, Хіросімаі Фукуока, Нагасакі та ін. Важливу роль відіграють
порти, що обслуговують комбінати – наприклад, Кітакюсю, Мідзусіма,
Касіма та ін. Порти Японії обробляють щороку понад 0,5 млрд т
зовнішньоторгових вантажів, причому імпортний вантаж становить 9/10
всього їхнього обсягу. За вагою майже половина припадає на нафту, ще
третина – сировина для чорної металургії, серед іншого вирізняються ліс
та продовольство, особливо зерно.
Останнім часом посилилося значення авіаперевезень (тільки туристів
Японія щороку відправляє за кордон понад 11 млн). Основні міжнародні
лінії йдуть із Японії у Півден-но-Східну Азію, в Австралію або на
Близький Схід та Європу; над північною акваторією Тихого океану у США та
(через Аляску) в Європу. Дедалі більш перспективним стає напрям на Китай
і далі трансєвразійською дорогою на захід.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
