Географічна систематизація країн сучасного світу. Регіоналізація світового простору (реферат)

Реферат на тему:

Географічна систематизація країн сучасного світу. Регіоналізація
світового простору

План

1. Необхідність систематизації країн для потреб соціально-економічної
географії світу. Види географічної систематизації.

2. Типологія країн за політичним статусом.

3. Класифікація країн за розмірами території.

4. Класифікація країн за чисельністю населення.

5. Типологія країн за географічним положенням.

6. Типологія країн за формою державного правління.

7. Типології країн за ідеологічною орієнтацією, політичною структурою
суспільства і політичним режимом.

8. Типологія країн за формою державного устрою.

9. Регіоналізація світу, її критерії та рівні.

1. Необхідність систематизації країн для потреб соціально-економічної
географії світу. Види географічної систематизації.

У даний час на Земній кулі нараховується понад 225 країн і територій з
постійним населенням, що є складовими елементами політичної карти світу.
Дані об’єкти найрізноманітніші за кількісними та якісними
характеристиками, їх географічну своєрідність найкраще подає
соціально-економічна географія конкретних країн. Однак при географічному
вивченні глобальних явищ і процесів (політична карта, народонаселення,
науково-технічна революція, світове господарство, проблеми людства тощо)
країнознавчим підходом скористатися важко. Виникає необхідність зробити
певні узагальнення і звести всю різноманітність країн до обмеженої
кількості груп за певними ознаками, тобто скористатися географічною
систематизацією. Серед її видів Е.Алаєв називає класифікацію, типологію
і географічне таксонування [Алаев Э.Б., с.114 — 119]. Їх визначення в
найбільш загальному вигляді наступні:

— класифікація – групування досліджуваних об’єктів у сукупності (класи),
які відрізняються між собою переважно кількісними ознаками;

— типологія – групування досліджуваних об’єктів у сукупності (типи), які
стійко відрізняються між собою якісними ознаками;

— таксонування – процес членування досліджуваної території на
рівнозначні або ієрархічно підпорядковані територіальні одиниці
(таксони), що володіють певною специфікою і цілісністю. Якщо об’єктом
таксонування є регіони, то вживається термін регіоналізація; регіони при
цьому являють собою сукупність географічно суміжних об’єктів (таксонів)
нижчого порядку.

Зокрема, для потреб соціально-економічної географії світу країни можна
згрупувати: в класи – за площею території, чисельністю населення, його
щільністю, етнічним чи релігійним складом, галузевою структурою
господарства, різноманітними душевими показниками виробництва чи
споживання продукції і т.д., у типи – за економічною системою, державним
ладом в цілому чи окремими його складовими (формою правління, політичною
системою, державним устроєм тощо); в регіони – за подібністю історичного
розвитку, географічного положення та ін.

2. Типологія країн за політичним статусом.

За політичним статусом (становищем в системі міжнародного права) країни
і території поділяються на: а)незалежні (суверенні) держави та
б)володіння і залежні території. Перші виступають суб’єктами
державно-правових і міжнародно-правових відносин, є рівноправними
членами міжнародних організацій, тоді як другі перебувають під владою
інших держав (метрополій) і управляються на основі спеціального режиму.

Кількість незалежних держав у цілому постійно зростає і досягла в наш
час 192 (включаючи Тайвань, який формально є провінцією Китайської
Народної Республіки, а фактично з 1949 р. виступає як окрема “Китайська
Республіка”).

Найдавнішими державами, що існують на сучасній політичній карті світу і
формально не втрачали своєї незалежності з часу появи, є дві держави в
Азії — Китай (перші державні утворення – з ХІV ст. до н.е.) та Японія
(ІІІ ст. н.е.). В Європі такими державами є Іспанія (її складова частина
– Астурія – отримала незалежність у 718 р.), Великобританія (її складова
– Англія – незалежна з 829 р.), Франція (843 р.) і Сан-Марино (заснована
ще в 301 р., незалежна з 885 р.); в Африці – Ефіопія (ХІІІ ст.) і
Ліберія (1847 р.); в Америці – США (1776 р.), Гаїті та Еквадор
(відповідно 1804 і 1809 рр.); в Австралії та Океанії – Австралія і Нова
Зеландія (відповідно 1901 і 1907 рр.).

“Наймолодшими” серед сучасних держав є Палау (1994 р.), Ерітрея і
Словаччина (1993 р.), Республіка Маршалові острови і Федеративні Штати
Мікронезії (1991 р.), Намібія (1990 р.), а також 18 країн – колишніх
союзних республік федеративних держав СРСР та Югославії, що утворилися в
1991 р. (Боснія і Герцеговина – в 1992 р.) в результаті розпаду названих
держав (очевидно, до цієї групи нових незалежних країн не слід відносити
ті республіки, які успадкували центральну владу колишніх федерацій і
офіційно визнали себе їх правонаступницями – Росію, сучасну Югославію, а
також Чехію – складову колишньої Чехо-Словаччини).

На політичній карті світу існує кілька десятків володінь і залежних
територій (за різними підрахунками – від 30 до 40), більшість з яких є
залишками колишніх колоніальних імперій великих держав. Площа суші,
зайнята ними, постійно зменшується, за окремими винятками це – невеликі
острівні території в Океанії і Карибському басейні. Багато з них
“нежиттєздатні” з точки зору самостійного державного існування, хоч і
включені в офіційний список ООН щодо деколонізації і мають право на
самовизначення (наприклад, володіння Великобританії, Австралії, Нової
Зеландії).

Сучасні володіння – це вже далеко не ті класичні колонії початку і
навіть середини ХХ ст. Формальний статус їх може бути різним:
“зовнішня”, “острівна”, “заморська” чи “неінкорпорована” територія,
“заморський департамент”, ”рівноправна частина” метрополії або ж
“асоційована” з нею чи “вільно приєднана” до неї “держава” тощо. Однак
майже всі володіння мають внутрішнє самоврядування, цілий ряд з них –
широку автономію у вирішенні багатьох внутрішніх і зовнішніх питань,
власні конституції та атрибути державності, є учасниками міжнародних
культурних і спортивних форумів тощо. Непоодинокими є випадки, коли самі
метрополії надають можливість володінням визначитися щодо збереження чи
зміни свого політичного статусу. (Так, під час референдумів мешканці
Нової Каледонії та Бермудських островів висловилися за збереження
залежного статусу відповідно від Франції та Великобританії, а населення
Пуерто-Ріко тричі підтверджувало статус-кво острова як “держави, що
вільно приєдналась до США”. Натомість, мешканці о. Аруба, що в групі
Антильських островів, висловилися за незалежне від Нідерланд існування).
Правда, є також приклади “непоступливості” метрополій, намагання їх
зберегти свою присутність хоча б на частині колишнього володіння
(зокрема Великобританії – на о.Ангілья, Франції – на о.Майотта).

У трьох випадках залежними є окуповані й, по-суті, анексовані території
(арабської частини Палестини – Ізраїлем, Західної Сахари – Марокко,
Східного Тимору – Індонезією), на яких згідно з рішеннями ООН мали (чи
могли) сформуватися окремі незалежні держави після того, як колишні
метрополії припинили свій контроль над даними територіями. Незважаючи на
досягнуті домовленості між зацікавленими сторонами про врегулювання
майбутнього статусу названих територій (як у випадку із Західною
Сахарою) і проведені суттєві кроки для його реалізації (запровадження
обмеженої автономії на палестинських землях як перехідного етапу до
широкої їх самостійності, організація референдуму щодо незалежності
Східного Тимору, який дав позитивний результат), процес суверенізації
названих територій є надзвичайно складним і нерідко супроводжується
військовим протистоянням (особливо тривалою й гострою є палестинська
проблема).

Власниками володінь і територій в наш час є 11 держав. Найбільшими
метрополіями за кількістю володінь залишаються Великобританія і Франція,
найбільшими ж територіями володіють Данія і Марокко (правда, це – слабо
і майже не заселені простори льодовикової Гренландії та пустельної
Сахари).

У вітчизняній і зарубіжній довідковій літературі до окремих володінь і
залежних територій інколи також відносять: Фарерські острови (є
самоврядною адміністративною одиницею Данії), Сеуту і Мелілью (іспанські
міста на африканському узбережжі Середземного моря), Кокосові (Кілінг)
острови (формально приєднані до Австралії за результатами референдуму),
острови Мідуей, Джонстон та Вейк (атоли в Тихому океані – місця
розташування військових баз США) та ін.

3. Класифікація країн за розмірами території.

Країни світу надзвичайно різноманітні за своїми розмірами – площею
території і чисельністю населення, причому амплітуди цих показників дуже
значні. Так, за площею території найбільша країна (Росія) переважає
найменшу (Ватикан) майже в 39 млн. разів, а за чисельністю населення
(Китай і Ватикан) — більш як в 1,7 млн. разів (станом на 1995 р.). В
обох випадках країни можна поділити на малі, середні та великі (з
окремими підгрупами), причому порогові кількісні значення груп можна
задавати різні. В таблицях 4 і 5 подані варіанти таких групувань.

До малих за розмірами території віднесено країни з площею меншою 100
тис. кв. км. Вони переважають у цілому світі (52% загальної кількості),
а також в Океанії, Європі та Америці. В цій групі виділяється численна
підгрупа дуже малих країн і територій з площею до 10 тис. кв. км, а
серед них – т. зв. “країни-карлики” або мікродержави (менші від 1 тис.
кв. км). Майже всі вони острівні (крім європейських). Найменшими ж за
площею країнами і територіями в світі є (в дужках – площа в кв. км):
Ватикан (0,44), Монако (1,95), Піткерн (4,6), Гібралтар (6,5), Токелау
(10), Аоминь (16), Науру (21), Тувалу (26), Норфолк (36), Бермудські
острови (53). Таким чином, в десятку найменших країн входить 4 незалежні
держави (Ватикан, Монако, Науру і Тувалу). Закриває групу малих країн
“вгорі” Республіка Корея (99 тис. кв. км).

Групу середніх за площею країн, до яких належить четверта частина їх
загальної кількості, обмежують: “внизу” – Югославія та Ісландія (102 –
103 тис. кв. км), “вгорі” – Туркменистан (488 тис. кв. км). Іспанія (504
тис. кв. км) відкриває групу великих країн (всього їх — 51), серед яких
можна виділити 30 дуже великих країн (Єгипет – 1001 тис. кв. км і
більше), в т.ч. 7 “країн-гігантів” чи макродержав: Росія (17,08 млн. кв.
км), Канада (9,98), Китай (9,56), США (9,36), Бразилія (8,51), Австралія
(7,69), Індія (3,29). Останні країни займають майже половину площі
Ойкумени.

Україна, яка за площею території (604 тис.кв.км) близька до
середньостатистичної країни світу, займає 2-е місце в Європі (після
Росії) і 44 у світі.

4. Класифікація країн за чисельністю населення.

Подібне групування країн за чисельністю населення подане в таблиці 5.
Звичайно, показники даного групуваня, на відміну від попереднього, дуже
динамічні. У першу десятку країн світу в 1995 р. входили (в дужках –
чисельність населення в млн. чол.): Китай (1221,5), Індія (935,7), США
(263,3), Індонезія (197,6), Бразилія (161,8), Росія (147,0), Пакистан
(140,5), Японія (125,1), Бангладеш (120,4), Нігерія (111,7). Сумарна
людність цієї групи країн складала 60% населення світу. Найменш людними
країнами світу були: Піткерн (66 чол.), Витикан (0,7 тис.чол.),
о.Різдва, Токелау, Норфолк, Ніуе, Фолклендські о-ви (1,3 – 2,1
тис.чол.), Сен-П’єр і Мікелон, о.Св. Єлени (6,5 – 6,7 тис.), Ангілья,
Тувалу і Науру (9 – 9,9 тис.). Дві останні і Ватикан – незалежні
держави.

Україна, маючи в 1995 р. 51,4 млн. чол., посідала 6 місце в Європі і 23
у світі.

5. Типологія країн за географічним положенням.

Географічне положення як ознаку групування країн можна розглядати з
різних точок зору. Цікавим є, зокрема, положення країн щодо морських
басейнів, сусідніх країн, регіонів, міжнародних транспортних шляхів
(наприклад, судноплавних рік), військово-політичних блоків, вогнищ
міжнародної напруженості тощо.

З точки зору виходу до морських басейнів країни поділяються на
приморські (всього 187) і внутрішньоконтинентальні (41). Серед перших 3
країни (Росія, Канада і США) мають вихід до трьох океанів, ще 2 десятки
– до двох. Крім цього, приморські країни можуть бути суто материковими
(наприклад, Україна, Туреччина, ПАР, Бразилія), материково-острівними
(Данія, Малайзія, Екваторіальна Гвінея, Канада), півострівними (Іспанія,
обидві Кореї, Катар), суто острівними. Останніх – близько восьми
десятків, 2/3 з них знаходяться в Океанії та Вест-Індії.

Найбільше внутрішньоконтинентальних країн в Африці (15), Європі (13),
Азії (11, з них 3 мають вихід до внутрішнього Каспійського моря) і лише
2 – в Південній Америці. Для цієї групи країн, як і для решти
материкових, важливе значення має кількість сусідів першого порядку.
Можна виділити країни з кількістю сусідів: найбільшою (від 10 до 14) –
всього 4 (Китай, Росія, Саудівська Аравія, Бразилія), великою (7 — 9) –
Франція, Німеччина, Індія, Україна та ін., середньою (4 — 6) – Румунія,
Казахстан, Болівія та ін., малою (2 — 3) – Люксембург, Монголія, Сомалі
та ін., найменшою (по одному сухопутному сусідові мають 20 країн). Ряд
країн останньої групи володіють специфічним географічним положенням –
анклавним (внутрішньоконтинентальні країни, оточені навколо територією
однієї держави – Ватикан, Сан-Марино і Лесото) та напіванклавним
(приморські материкові країни з одним сусідом на суші – Монако, Гамбія,
Республіка Корея та ін., всього 7).

За показником середньої кількості сусідів першого порядку лідирують
африканські та європейські країни (відповідно 4,30 і 4,07). Для країн
Азії цей показник складає 3,98, Південної Америки – 3,52, Північної та
Центральної Америки – 2,50.

6. Типологія країн за формою державного правління.

За формою державного правління країни світу здебільшого поділяються на
республіки і монархії. У республіках (з лат. — «всенародна справа»)
верховні органи влади (законодавчої, виконавчої і судової) обираються
(або формуються) на певний термін у тому чи іншому порядку. Главою
держави виступає виборний президент. Республіканська форма правління
зародилася в античній Греції, найдавнішими ж із сучасних республік є
Сан-Марино (з X ст.), Швейцарія (з 1291 р.), США (з 1776 р.). У ряді
випадків республіканське правління утверджувалося в ході гострого
протистояння з монархічною владою, що реставровувалася на певний час
(Франція, Греція).

У післявоєнний період кількість держав-республік зростала швидше, ніж
кількість незалежних держав (див. табл.6). Ця форма правління
проголошувалася не тільки в нових державах, що виникали внаслідок
розпаду колоніальних імперій чи федерацій, але й у колишніх монархіях
(Італія, Румунія, Болгарія, Греція, Єгипет, Туніс, Ефіопія, Афганістан,
Іран та ін.). У наш час республіками є понад 3/4 загальної кількості
суверенних держав, вони переважають в усіх частинах світу.

Залежно від того, як складається розподіл владних повноважень між
парламентом, урядом і президентом, республіки можуть бути з
президентським, парламентським і змішаним управлінням. Президентські
республіки, в яких глава держави здебільшого обирається на загальних
виборах і є одночасно главою виконавчої влади, переважають в Америці
(США, Мексика, Бразилія та ін.), Південно-Cхідній Азії (Індонезія,
Філіппіни), Африці. Президентську форму правління обрали ряд країн
колишнього СРСР (Туркменистан, Узбекистан, Грузія, Азербайджан). В
Євразії республіки здебільшого парламентського або змішаного типів. У
парламентських республіках президент переважно вибирається парламентом
або спеціально скликаними для цього зборами, уряд формується парламентом
і підзвітний йому. До них належать Німеччина, Болгарія, Італія,
Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія, Латвія, Індія та ін. Змішані
(президентсько-парламентські чи парламентсько-президентські) форми
правління, які складаються як різні комбінації формування вищих органів
влади, мають Франція, Польща, Росія, Україна, Литва, Румунія та ін.

У монархіях (з гр. — «єдиновладдя») найвища державна влада цілком або
частково зосереджена в руках одноособового глави держави — монарха, який
здебільшого є спадковим. У світі залишилося 30 монархій, з яких 6
абсолютні (влада правителя необмежена,) решта — обмежені (в країнах
діють коституції, працюють парламенти). Такі монархії називаються
конституційними або парламентськими.

Абсолютними монархіями є папська держава Ватикан, королівство
Саудівська Аравія, емірат Катар, Об’єднані Арабські Емірати, султанати
Оман і Бруней; перші дві країни є одночасно теократичними, тобто їх
монархами є глави церков. Фактично абсолютною монархією є також емірат
Бахрейн, оскільки дія конституції в ньому призупинена, а парламент
розпущений монархом. У цілому ряді обмежених монархій влада глави
держави формальна, а часто просто символічна: офіційно монарх уособлює
законодавчу та виконавчу владу і є складовою частиною парламенту та
уряду, які фактично здійснюють правління країною. Це характерно,
насамперед, для парламентських монархій Європи, якими є королівства
Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Данія, Іспанія,
герцогство Люксембург, князівства Монако, Ліхтенштейн і Андорра
(фактично вже століття не має монарха і існує як республіка), а також
Азії (королівства Таїланд, Камбоджа, Непал, Йорданія, султанат Малайзія
та Японія на чолі з імператором). Крім цього конституційними монархіями
є емірат Кувейт, королівства Бутан, Марокко, Лесото, Свазиленд, Тонга.

Якщо сучасні абсолютні монархії – це дещо видозмінені традиції
правління, що зародилися в глибокому середньовіччі, то перші
парламентські монархії оформилися на зорі нового часу. Найдавнішими з
них є: Великобританія (Англія – з 1688 р.), Швеція (з 1719 р.). Історія
знає випадки відновлення конституційних монархій після існування в
країнах певний час республіканського управління (у 1815 р. в Нідерландах
після більш як двохсотлітньої перерви, в 1993 р. в Камбоджі після
двадцятитрьохрічної), а також вибору даної форми правління шляхом
всенародного референдуму (в 1905 р. у Норвегії).

Часто до конституційних монархій відносять Канаду, Ямайку, Австралію,
Нову Зеландію, Папуа–Нову Гвінею та інші країни — колишні колонії
Великобританії, за конституціями яких главою держави формально є
англійський монарх (в даний час королева). Він представлений тут
генерал-губернатором, що є вихідцем даної країни і затверджується на
певний час за поданням її прем’єр-міністра, вищі ж органи державної
влади (парламент і уряд) формуються за британським зразком. Це — окрема
форма правління, т. з. «країни в складі Співдружності»; її мають 15
країн в Америці й Океанії (всього ж у Співдружність держав, очолювану
Великобританією, входить понад 50 країн, решта з них — республіки і
монархії з власними главами держав).

Специфічну форму правління — т. з. «джамахірію» — має Лівія. У перекладі
з арабської цей термін означає «держава мас».

7. Типології країн за ідеологічною орієнтацією, політичною структурою
суспільства і політичним режимом.

Фактична реалізація державного правління в країні визначається,
насамперед, політичним режимом – сукупністю методів і заходів, які
використовуються правлячими колами при здійсненні державного керівництва
суспільством. У найзагальнішому значенні вони можуть будуватися на
демократичних або авторитарних підвалинах, відповідно країни можемо
поділити на демократичні та авторитарні.

У демократичних країнах політична система грунтується на визнанні народу
джерелом влади, що обумовлює побудову органів державної влади на
виборних засадах. Ознаками демократичних країн є, зокрема, реальний
розподіл функцій між основними гілками влади, конституційне закріплення
і гарантія дотримання громадянських і політичних свобод, багатопартійна
політична система та існування легальної опозиції владі, легітимна зміна
влади шляхом загальних виборів тощо.

Демократія – продукт тривалого розвитку західної цивілізації, що
сповідує ліберальні цінності; демократичними є, насамперед,
західноєвропейські держави, а також країни, створені з їх
“переселенською” участю (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія). Серед
країн східних цивілізацій, в яких історично склалися відмінні від
західних європейців і північних американців норми суспільного життя, а,
отже, й погляди на політичну організацію суспільства, лише одиниці
зуміли (чи прагнули) широко демократизувати її (Японія, Індія). В наш
час з’явилися перспективи суттєвого розширення кола демократичних країн:
про здійснення реформ, спрямованих на утвердження стабільних
демократичних суспільних інститутів , задекларовано владними колами ряду
країн Латинської Америки, Східної Азії, постсоціалістичних країн
Центральної і Східної Європи, Туреччини та ін. Проте реальне
реформування їх суспільств у цьому напрямку – тривалий і складний процес
з можливими відступами до минулих авторитарних позицій.

Авторитарні країни характеризуються відсутністю або фіктивністю
демократичних інститутів, зосередженням необмеженої і безконтрольної
влади в руках однієї особи або невеликої групи осіб (однієї політичної
партії, політичного клану або ж групи, об’єднаної певними корпоративними
інтересами і т.д.). У таких країнах домінування окремої політичної сили
здебільшого закріплене офіційно обо ж існує однопартійна політична
система чи діяльність партій заборонена взагалі, суворо переслідується
інакодумство тощо. Часто ці країни є тоталітарними: держава здійснює
всеосяжне втручання у всі сфери життя суспільства та окремих громадян.

Авторитарними є абсолютні монархії, соціалістичні країни, цілий ряд
постсоціалістичних країн, більшість країн, що розвиваються, в Азії,
Африці, а також Латинській Америці. Серед багатьох країн, що
розвиваються, політична ситуація дуже нестійка, вища державна влада
часто перебуває в руках різного роду революційних зборів,
військово-революційних рад, комітетів національного порятунку,
військових хунт тощо, які приходять до влади шляхом державних
переворотів чи військових заколотів. Такі країни в популярній політичній
літературі отримали назву “бананових республік”.

8. Типологія країн за формою державного устрою.

Державний устрій — це адміністративно- чи національно-територіальна
організація держави, тобто членування її території на окремі частини
(територіальні одиниці) із своїми органами управління, яке здійснено з
метою реалізації державної влади і місцевого врядування. В залежності
від співвідношення владних повноважень центральних і територіальних
органів управління виділяють дві основні форми державного устрою –
унітарну і федеративну.

В унітарних (від лат. — «цілісний», «однорідний») державах керівництво
здійснюється з одного центру (столиці), діє єдина для всієї території
конституція, існує єдина система найвищих органів влади, єдине правове
поле тощо. Адміністративно-територіальний поділ країни (на області,
провінції, департаменти, округи і т.д.) сприяє реалізації державної
влади на місцях. Унітарними є абсолютна більшість країн світу (див.
табл.7), правда, ряд з них мають дещо видозмінену форму державного
устрою. Маються на увазі т. з. умовно унітарні держави — територіально
єдині з окремими автономними чи самоврядними регіонами. Так, в унітарній
(за конституцією) Україні існує автономна республіка Крим з певними
атрибутами державного утворення, у Китаї — 5 автономних районів і 1
особливий адміністративний район (Сянган), у Данії — внутрішньо
автономні Фарерські острови. Такий же устрій мають Фінляндія, Молдова,
Грузія, Узбекистан та ін. – всього близько 20 країн світу.

Федерація (від лат. — «об’єднання», «союз») — це союзна держава, яка
складається з ряду самоврядних політико- (чи національно-)
територіальних утворень — автономних республік, земель, штатів,
кантонів, провінцій тощо, що виступають суб’єктами федеративної країни.
Кожне з них має певні ознаки державності (власні столиці, законодавчі,
виконавчі, і, як правило, судові органи влади та конституції), однак
вони здійснюються в рамках загальнофедеральної системи влади і
законодавства. Владні функції суб’єктів федерації поширюються
здебільшого на економічну та соціальну сфери, тоді як питання оборони,
зовнішньої політики, фінансів знаходяться у віданні центральної влади.

У світі існує понад два десятки федеративних держав. Найбільше їх в
Євразії — Швейцарія (найдавніша із сучасних федерацій світу – з 1291
р.), Німеччина, Австрія, Бельгія, Югославія, Росія, Індія, Пакистан,
М’янма, Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати). Федеративними також є
США, Канада, Мексика, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Сент-Кітс і Невіс
– в Америці, Нігерія, ПАР, Коморські острови – в Африці, Австралія і
Федеративні Штати Мікронезії. Крім цього, процеси федералізації активно
проходять в Іспанії, розпочинаються в Італії та Великобританії. Таким
чином, федеративними є як багато-, так і однонаціональні країни, як
республіки, так і монархії, в т.ч. одна абсолютна (ОАЕ, які, по-суті, є
федерацією семи абсолютних монархій-князівств).

До числа федеративних країн, зазначених у таблиці, віднесено також
Боснію і Герцеговину. Цій колишній югославській республіці, яка після
проголошення незалежності пережила тривалу війну на етнічній і
релігійній основі, в 1995 р. було запропоновано міжнародною угодою
специфічну форму державного ладу. Надалі вона має існувати як “м’яка
федерація”, що складається з двох суб’єктів: Федерації Боснії і
Герцеговини (державне об’єднання мусульман боснійців і католиків
хорватів) і Республіки Сербської (утворення православних сербів), кожна
з яких має високий рівень самостійності в політичній, економічній,
військовій та інших сферах життя. Найвищі органи державної влади мають
бути колективними і обраними на паритетних засадах від трьох етнічних
громад країни. Формальна єдність держави забезпечується наразі
присутністю багатонаціонального миротворчого військового контингенту під
загальним командуванням НАТО, фактичне ж існування єдиної Боснії і
Герцеговини в майбутньому дуже проблематичне.

Є цілий ряд країн, державний лад яких деформований тривалим
протистоянням різних політичних сил, етнічних чи релігійних спільнот,
яке нерідко призводить до відкритих військових конфліктів, громадянських
війн тощо (часто при втручанні зацікавлених сил із зовні). На їх
територіях фактично існують окремі державні утворення (у т. ч.
самопроголошені держави), які не взаємодіють з центральною владою
(Молдова — Придністров’я, Грузія — Абхазія, Азербайджан — Нагірний
Карабах, Росія — Чечня, Кіпр — Північний Кіпр, Ірак — Курдистан, Судан —
Південний Судан). У багатьох азіатських і африканських країнах,
розтерзаних громадянськими війнами, декілька протиборствуючих сил
контролюють різні території і ведуть боротьбу за центральну владу
(Афганістан, Камбоджа, Ангола, Мозамбік, Демократична Республіка Конго
та ін.).

9. Регіоналізація світу, її критерії та рівні.

Термін “регіон” в соціально-економічній географії світу найчастіше
використовується для визначення великих територій, які охоплюють цілі
континенти, частини світу або ж окремі їх частини, що складаються з
декількох географічно суміжних країн, об’єднаних певними спільними
ознаками. Найбільші регіони часто іменують макрорегіонами, а їх складові
– субрегіонами. Макрорегіонами, наприклад, є Євразія в цілому чи Європа
та Азія зокрема, Африка, Америка або ж Північна Америка, Латинська
Америка, Південна Америка тощо; найбільшими їх субрегіонами виступають
Центральна Європа, Південна Європа, Східна Азія, Південно-Західна Азія,
Північна Африка, Середня Америка, Андські країни тощо. В свою чергу в
останніх можна виділити субрегіони нижчого порядку – Центрально-Західну,
власне Центральну та Центрально-Східну Європу в межах Центральної
Європи, Центральну Америку, Мексику та Вест-Індію в межах Середньої
Америки і т.д. Найнижчим рівнем при регіоналізації, її “точками відліку”
виступають окремо взяті країни, найбільші з яких самі претендують на
великі регіони з поділом на субрегіони (Росія, Канада, США чи Китай).

Для регіоналізації беруть найрізноманітніші ознаки. Так, за положенням
щодо “сторін горизонту” або ж іншими власне географічними ознаками в
ряді частин світу виділяють регіони з назвами Північна (Європа, Африка,
Америка), Південна, Східна, Західна, Середня, Центральна,
Південно-Східна і т.д. Часто використовують регіони, складові країни
яких об’єднує положення щодо великих природно-географічних об’єктів
(морів, заток, рік) чи розташування в межах великих фізико-географічних
одиниць (півостровів, рівнин, гір, природних зон чи кліматичних поясів):
країни Середземноморя, Карибського басейну, Перської чи Мексиканської
заток, Придунайські, басейну Ла-Плати, Скандинавські, Балканські,
Аравійського півострова, Індокитаю, Альпійські, Андські, Закавказзя,
Сахари, Сахелю, екваторіальної Африки, помірної Південної Америки і т.д.
За історико- та політико- географічними ознаками виділяють Старий Світ,
Новий Світ, Близький Схід, Середній Схід, Далекий Схід, Передню Азію,
Вест-Індію; за етно-культурними – Англо-Америку, Латинську Америку,
арабські країни Африки і т.д. Тривалий час Європу поділяли на два
великих регіони за суспільно-економічними ознаками – Західну
(капіталістичну) та Східну (соціалістичну).

Звичайно, соціально-економічна географія в тих чи інших випадках оперує
регіонами, що виділяються за різними наведеними вище ознаками. Для
комплексної ж регіональної характеристики світового простору найбільш
придатними є наступні регіони:

— в Євразії: Північна Європа, Середньо-Західна Європа, Південна Європа,
Центральна Європа, Східна Європа і Північна Азія (Росія), Східна Азія,
Південно-Східна Азія, Південна Азія, Південно-Західна Азія, Центральна
Азія і Казахстан;

— в Африці: Північна Африка, Західна Африка, Східна Африка, Центральна
Африка, Південна Африка;

— в Америці: Північна Америка (з поділом на Канаду і США), Латинська
Америка (з поділом на Мексику і Центральну Америку, Вест-Індію, Андські
країни, країни Амазонії, країни басейну Ла-Плати);

— в Австралії і Океанії: Австралія і Нова Зеландія, Океанія (з поділом
на Мікронезію, Меланезію, Полінезію).

Література:

Соціально-економічна географія світу: Загальна частина/ За ред.
С.П.Кузика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Підручники і
посібники, 1998. – С. 56–99.

Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна
географія світу: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – С.
36–101.

Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. – Одеса:
Астропринт, 2001. – С. 325–329, 406–424.

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні
відносини: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес,
2002. – С. 291– 298.

Географія. 11 клас: Відповіді на питання екзамен. білетів/ І.Дітчук,
О.Заставецька, Б.Федуник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. –
С. 103–106, 9–12.

Социально-экономическая география зарубежного мира/ Под
ред.В.В.Вольского. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – С.115–190.

Родионова И.А., Бунакова Т.М. Экономическая география: Учебное пособие.
–М.: Московский лицей, 1998. – С.6–80.

Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для вузов.
– М.: Экопрос, 1997. – 584 с.

Алисов Н.В., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира (общий
обзор): Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – С. 16–57.

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран/ Под ред. В.П. Колесова и
М.Н. Осьмовой. – М.:Флинта, 2000. – С. 15–37, 185–190.

Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран: Учебник. СПб: Изд-во
Михайлова В.А., 2000. – С. 15–31, 109–120.

Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию
зарубежного мира. – М.:Географгиз, 1963. – 366 с.

Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география:
Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. С. 174–189.

Страны и регионы. 2000. Статистический справочник Всемирного банка/ Пер.
с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).

Страны мира. 2000. Статистический справочник ООН/ Пер. с англ. – М.:
Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).

Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл./ За ред.
Б.П.Яценка. – К.: АртЕк, 1999. – С. 4–19.

Бершадська Т. Економічна та соціальна географія світу. 10 клас. –
Тернопіль: Підручники і посібники,2001. – С. 4–16.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *