Реферат на тему:
Туристичний маршрут: По святими місцями України. Київ – Корець – Гоща –
Межиріч – Кременець – Почаїв – Володимир-Волинський – Зимне – Крехів –
Жовква – Львів
У результаті багатовікового історичного розвитку Україна нині є
багатоконфесійною державою. Понад 97 відсотків зареєстрованих на
сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно
половина з них є православної традиції. Решту майже порівну поділяють
католики та протестанти. До категорії “традиційних” (за неофіційною
термінологією) Церков належать три основні суб’єкти православної
юрисдикції (Українська Православна Церква (в юрисдикції Московського
Патріархату) – УПЦ МП, Українська Православна Церква Київського
Патріархату – УПЦ КП, Українська Автокефальна Православна Церква –
УАПЦ), Українська Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви, вірменські
громади, як також такими можна вважати деякі протестантські конфесії
лютеран, баптистів, п’ятидесятників. В Україні також представлена одна з
“дохалкедонських” Церков – Вірменська Апостольська Церква. Проживають у
нашій країні й представники юдейства та мусульманства. Наприкінці 80-х
рр. ХХ ст. з’являються в Україні й неоязичницькі громади. Динамічно
зростає кількість спільнот інших релігійних і релігійно-філософських
течій (буддизм), зокрема нетрадиційних і новітніх релігійних рухів.
Всі ці конфесії пройшли різний період свого розвитку, їх діяльність
позначилась на суспільно-духовному житті України, вони внесли помітний
внесок у скарбницю вітчизняної культури. Більшість з цих конфесій мають
свої святині, святі місця та реліквії, їх представниками збудовано
численні пам’ятки сакральної архітектури (монастирські комплекси, скити,
храми, каплиці, молитовні та ін.), що є невід’ємною складовою
історико-культурної спадщини України. Їх святині та релігійні центри
стають місцем поклоніння численних прочан, відвідуються вітчизняними та
іноземними туристами.
Пропонований напрям туристсько-екскурсійних маршрутів охоплює значну
територію України, на його методологічному підґрунті можна розробити
десятки й сотні пізнавальних подорожей, походів, екскурсій на
історико-релігійну тематику, які б правдиво й повно висвітлили процес
зародження, становлення та розвитку більшості конфесій, релігійних і
релігійно-філософських течій, познайомили громадян нашої країни та
іноземних гостей з чудовими пам’ятками сакральної архітектури.
м. Київ
Софійський собор – всесвітньовідома пам’ятка історії, архітектури та
монументального мистецтва першої половини ХІ ст. Собор споруджено в
період розквіту Київської Русі за князювання Ярослава Мудрого. Назва
собору походить від грецького слова “софія” – мудрість. Збудований як
головний метрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину
громадсько-політичним і культурним центром Київської держави. У соборі
відбувалися урочистості з нагоди “посадження” на престол київських
князів, прийом іноземних послів; біля собору збиралися київські віча,
тут велося літописання й була створена Ярославом Мудрим перша вітчизняна
бібліотека.
Розміри собору: довжина – 37 м, ширина 55 м, висота від підлоги до
зеніту центрального купола – 29 м. Це була прямокутна споруда, оточена з
трьох боків двома рядами відкритих аркових галерей. Завершували собор 13
бань, вкритих листовим свинцем. Фасади храму не тинькувалися й були
оздоблені декоративними нішами, орнаментом, живописом. Первісні форми
романського стилю собору зберігалися до XVII ст.
Собор прикрашено мозаїками (спочатку було 640 кв. м, збереглося 260 кв.
м). Центром композиції є зображення Христа-Вседержителя в головному
куполі (діаметр 4,1 м). Найкраще збереглися мозаїки в центральній апсиді
– Богоматері “Оранти”, під нею багатофігурна композиція “Євхаристія” та
зображення отців церкви. Мозаїки гармонійно поєднуються з фресковим
живописом (збереглося близько 3 тис. кв. м тематичного й орнаментального
живопису). Особливу цінність серед фресок становлять композиції в
центральному підкупольному просторі, а також груповий портрет сім’ї
Ярослава Мудрого.
За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування,
часткові руйнування, ремонти й перебудови. Після монголо-татарської
навали 1240 р. собор поступово руйнувався. Тривалий час собор був
центром православного чоловічого монастиря, заснованого 1634 р.
митрополитом Петром Могилою. Монастир діяв до 1789 р. У 1685-1707 рр.
собор відбудовано у формах українського барокко.
З огляду на велике історичне значення та художню цінність собору в 1934
р. було створено Державний архітектурно-історичний заповідник, до складу
якого увійшли Софія Київська й ансамбль монастирських споруд XVIII ст.
Нині Софійський собор та його садиба є Національним заповідником “Софія
Київська”, історико-культурною пам’яткою міжнародного значення. У 1990
р. Софію Київську занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Успіння Божої Матері Києво-Печерська лавра – найдревніша й найшановніша
лавра в Україні. Заснована монахами Антонієм і Феодосієм у печерах
поблизу літньої князівської резиденції Берестове в околицях м. Києва. У
ХІ ст. монастир став центром поширення та утвердження християнства в
Київській Русі. У ХІІ ст. дістав титул Лаври – головного великого
монастиря. У Києво-Печерській лаврі працювали відомі літописці Нестор
(автор “Повісті минулих літ”), Никон, Сильвестр. У 1615 р. тут засновано
друкарню, а в 1631 р. митрополит П. Могила відкрив школу. Все це сприяло
поширенню освіти в Україні. На території Києво-Печерської лаври
проводилося велике будівництво. Зокрема, було споруджено Успенський
собор, Троїцьку надбрамну церкву (ХІ ст.); оборонні мури навколо
монастиря (кінець ХІІ ст.), зруйновані монголо-татарами у 1240 р.; нові
фортечні мури з бійницями та баштами (1698-1701 рр.); Всіхсвятську
церкву над Економічною брамою, ансамблі Ближніх і Дальніх печер, келії
лаврських ченців, будинок друкарні (ХVIІ-ХVIІІ ст.); Велику дзвіницю
(1731-1744 рр.). У першій половині ХІХ ст. склався архітектурний
ансамбль Києво-Печерської лаври, що відтворював кращі традиції
давньоруської, української та російської архітектурних шкіл.
З 1992 р. монастир – резиденція предстоятеля Української православної
церкви Митрополита Київського і всієї України та місце роботи Київської
митрополії. У лаврі є готель для прочан і трапезна.
Олександрівський костел. У 1814 р. римо-католицька громада Києва
вирішила для своїх духовних потреб спорудити костел й надати йому ім’я
Олександра (на честь російського імператора Олександра І). Гроші на
будівництво збирали польські родини. Автором проекту став петербурзький
архітектор Віконті. У 1817 р. відбулося урочисте закладення собору.
Будівництво тривало досить довго й закінчилось у 1842 р. Завершував
будівельні роботи архітектор Ф. І. Мєхович. Костел квадратний у плані, з
куполом, двома вежами та портиком головного входу.
За радянської доби в приміщенні Олександрівського костелу діяв
планетарій. Нині костел діючий.
Центральна (хоральна) синагога. Єврейське населення Києва завжди було
багаточисельним. Проте навіть у другій половині ХІХ ст. воно не мало
свого духовного осередку, в місті діяло лише 13 молитовних будинків. У
1896 р. за проектом Георга Шлейфера й за фінансової допомоги Лазаря
Бродського (багато цукрозаводчика й промисловця), який надав земельну
ділянку й оплатив половину коштів, було розпочато будівництво великої
хоральної синагоги. 24 серпня 1898 р. відбулося освячення найбільшого
єврейського осередку Києва. У березні 1899 р. на зібрані серед київських
євреїв кошти було придбано єдиний у Києві сувій Тори – головну реліквію
храму.
У 1926 р. більшовицька влада закрила синагогу. Після війни її
реконструювали під театральне приміщення, тривалий час – аж до 1997 р.
тут знаходився Театр ляльок. Нині синагогу відреставровано, у 2000 р.
відкрито відновлену молитовну залу.
Кенаса – культова споруда караїмів, збудована 1900 р. за проектом
видатного архітектора В. В. Городецького в стилізованих мавританських
формах. Головний фасад підкреслено монументальним порталом і карнизом.
Стіни фасаду та інтер’єрів оздоблено імітацією різьблення на камені,
ліпленням у вигляді арабесок.
м. Корець (Рівненської області)
Свято-Троїцький Корецький монастир. Древня обитель, що веде свою історію
з ХІ ст., розташована на березі річки Корчик. Двічі монастир руйнували:
спочатку монголо-татари у ХІІІ ст., а в XV – кримські татари. У середині
XVIII ст. обитель майже 50 років перебувала під владою католиків. Але
щоразу після занепаду за допомогою корецьких князів і місцевих жителів
черниці відновлювали життя монастиря. Сучасний архітектурний комплекс
монастиря сформовано у XVII-XVIII ст. Головною домінуючою спорудою є
Троїцький собор з двома боковими вівтарями на честь Успіння Божої Матері
та преподобного Іова Почаївського, який, до речі, відвідував обитель. До
собору прибудовано келії з трапезною та тепла церква на честь Іоанна
Хрестителя. На території монастиря також знаходиться могила Анни Андро –
нареченої російського поета Олександра Пушкіна, яка жила неподалік Корця
й опікувалася монастирським сирітським притулком. Триярусну монастирську
дзвіницю було зведено в 1905 р. в ознаменування початку ХХ ст. У
радянський період Корецька обитель була одним з 9 монастирів України,
які не закривалися владою. Але у черниць відібрали землю та декілька
монастирських будівель, а у 1939 р. закрили Воскресенський скит,
перетворивши його на базу заготзерна. Головною святинею обителі, до якої
постійно линуть численні потоки прочан, є чудотворна Корецька ікона
Божої Матері “Споручниця грішних”. Свою назву ікона отримала від напису
на окладі: “Я Споручниця грішних до Свого Сина…” До XVII ст. це була
родова ікона корецьких князів та йменувалася “Благодатною”, оскільки
постійно надавала свою благодатну допомогу княжій родині, а потім і
сестрам обителі та богомольцям. Але у 2002 р. захист Цариці Небесної
знадобився і самій іконі. Святотатці намагалися викрасти святиню з
монастиря. Їм вдалося здерти дорогоцінну ризу, але ікона не зрушила з
місця. Дуже швидко, стараннями сестер, віруючих і духовенства, рани на
іконі було вилікувано, і чудотворний образ знову став доступним для
поклоніння.
Нині монастир переживає свій новий розквіт. У 1998 р. до свята
1000-ліття Хрещення Русі влада повернула обителі двоповерховий корпус,
де розмістилися музей монастиря, бібліотека, медпункт і готель для
прочан. У 1990 р. обителі було передано приміщення монастирської школи,
де тепер працює Недільна школа. З середини 1990-х рр. при обителі діє
регентська школа, яка готує майбутніх регентів парафіяльних хорів.
Славиться Корецька обитель майстринями золотого шитва, які зберігають
древні традиції церковного вишивання. Відроджується й монастирське
господарство. Черницям надали в користування 20 га землі, завдяки яким
сестри утримують не тільки обитель і школи, а й щодня годують численних
прочан.
смт Гоща (Рівненської області)
Упродовж першої половини XVII ст. Гоща була одним з центрів
протестантського руху – соціан, які збудували в містечку свою школу. У
цій школі в 1603 р.. здобував освіту Дмитро Самозванець. На початку XVII
ст. у Гощі з’являється монастир базиліан –також зі своєю школою.
Монастир Покрови Божої Матері – засновано у 1638-1639 рр. володаркою
Гощі Іриною Соломирецькою для протидії місцевим протестантам. При
обителі існувала школа, опікуном якої був київський митрополит Петро
Могила, а одним з перших ректорів Інокентій Гізель – видатний діяч
української культури, майбутній ректор Києво-Могилянської академії,
автор “Синопсиса” (1674 р.), першого науково-історичного твору про
походження та побут слов’ян. Згодом він став архімандритом
Києво-Печерської Лаври.
Головним храмом монастиря стала церква Архангела Михаїла (1639 р.).
Невдовзі обитель перейшла до греко-католиків. У 1796 р. Михайлівський
храм було повернено у лоно православ’я. У 1833 р. скасовано й уніатський
монастир, що діяв у сусідніх приміщеннях. Після реконструкції 1888 р.
Михайлівська церква набула сучасного вигляду. Збудована з вапняку та
жалобчастої цегли. Товщина стін у серединній частині церкви досягає 2,3
м. У завершенні вікон вівтарної частини прослідковуються відголоски
готики. Храм являє собою рідкісний тип мурованої культової споруди і є
витвором волинської архітектурної школи.
У 1994 р. при храмі відкрито жіночу обитель.
с. Межиріч (Острозького району Рівненської області)
Свято-Троїцький монастир – засновано князями Острозькими у XV ст., які
спорудили тут церкву та укріплення. У 1606 р. Януш Острозький, зрадивши
православ’я, передав Троїцький храм католицьким ченцям, побудував для
них житлові приміщення та оточив монастир фортецею. Так сформувався
теперішній вигляд однієї з найкращих в Україні обителей.
Межиріцький монастир-фортеця протягом кількох століть відігравав важливу
роль у політичному та культурному житті Волині. За переказами,
Межиріцька фортеця була з`єднана підземним ходом з оборонними
укріпленнями та замком Острога. У 1866 р. католицький монастир було
перетворено на православну парафію, а у 1991 р. – на обитель, при якій у
1994 р. відкрилося Духовно-пастирське училище.
У Межиріцькому монастирі посеред трапецевидного двору розташовано
Троїцький храм (ХV ст.), тринавний, шестистовпний, триапсидний,
п`ятибанний. Збереглися також перший ярус Заславської мурованої брами у
стилі Відродження, корпуси келій (ХVІІ ст.), чотири оборонні вежі.
Архітектура ансамблю та твори мистецтва, що збереглися, втілюють
найхарактерніші особливості українського мистецтва ХV-ХVІІІ ст. і
належать до найвизначніших пам`яток України.
м. Кременець (Тернопільської області)
Свято-Богоявленський Кременецький монастир – засновано 1636 р.
кременецькими міщанами для захисту православ’я в місті та його околицях.
Спочатку монастир був чоловічим. При монастирі було засновано братство,
школу, друкарню та лікарню. Школа була вищого типу – філія Київської
академії. Тут викладалися 7 “вільних наук” – граматика, діалектика,
риторика, арифметика, геометрія, астрономія та музика. У заснованій
братством друкарні в 1638 р. надруковано ряд книг; цінними пам’ятками
письменства стали “Кременецька граматика” та “Собор Луцький”.
У 1701 р. монастир стає греко-католицьким, а в 1807 р. його переведено
на теперішнє місце. Церкву та двоповерховий житловий корпус побудовано в
1760 р. Станіславом Потоцьким.
Православне життя монастирю повернено в 1839 р. після об’єднання
західноукраїнських уніатів з православною церквою. Через 26 років було
відновлено життя іноків. З того часу монастир було приписано до
Загаєцького, потім до Дерманського і лише в 1906 р. він став самостійним
штатним монастирем першого класу. У 1953 р. монастир став жіночим і на
рік закриття (1959 р.) налічував 65 сестер. Монастирське майно було
пограбовано, бібліотеку розкрадено, дзвіницю спалено, з житлового
корпусу зроблено лікарню, а в храмі… спортзал.
Головну святиню Чудотворну ікону Божої Матері вдалося врятувати. До 1990
р. вона зберігалася в Почаєвській лаврі. 26 травня 1990 р. монастир
відновлено як жіночу обитель.
смт Почаїв (Кременецького району Тернопільської області)
Свято-Успенська Почаївська лавра. За переказами, поблизу теперішньої
обителі на межі ХІІ-ХІІІ ст. преподобний Мефодій (помер у 1228 р.),
грецький чернець з Афону, заснував монастир (тепер тут лаврський
Свято-Духівський скит). Пізніше до нього приєдналися й київські ченці.
“Пам’ятник монастиря Почаївського” розповідає, що у 1240 р. на лаврській
горі оселилися подвижники.
Книга “Гора Почаївська” (1772 р.) константує, що у 1240 р. на лаврській
горі з`явилася у вогняному стовпі Божа Матір і залишила там слід своєї
Стопи. Із сліду Стопи Божої Матері пробилося цілюще джерело. У грамоті
польського короля Августа ІІ 1700 р. Почаївський монастир називається
давнім, чудотворним і православним з давніх давен.
У 1559 р. у маєтку Ганни Гойської за проханням господині зупинявся
грецький митрополит Неофіт, який їздив до Москви. На подяку за
гостинність він залишив Гойській давню ікону Божої Матері, яку віз з
собою. Через 30 років від образа почало випромінюватися чудове світло.
Сліпий від народження брат Гойської Пилип, коли приклався до святині,
прозрів. Тоді Гойська з хресним ходом та співами перенесла ікону до
Почаєва, влаштувала у 1597 р. для ченців, що жили по печерах та лісах,
гуртожительний монастир при Успенській церкві та забезпечила його усім
необхідним. Першим документально відомим ігуменом цієї обителі став
преподобний Іов (помер у 1651 р.), відомий на той час на Волині
подвижник. Багато сил віддав преподобний благоустрою та захисту
монастиря від утисків, писав полемічні твори, був великим молитовником і
аскетом, жив у печері.
Його мощі було віднайдено у 1659 р. Вони стали останньою з трьох
головних почаївських святинь (крім сліду Стопи Божої Матері та ікони,
подарованої Гойською).
Між 1720 та 1730 рр. монастир перейшов в унію, а в 1831 р. знову
повернувся в лоно православ’я. Тут знаходилася резиденція Волинського
Єпархіального архірея з Консисторією. У 1834 р. обитель “по
многочисленности стекающихся в оную богомольцев, по великолепию ее
церквей, обширности и огромности зданий” четвертою за рахунком серед
руських монастирів отримала титул лаври.
У другій половині ХІХ ст. лавра стала великим релігійно-просвітницьким
центром. Важливе значення в цьому відношенні мали видання тутешньої
друкарні (за одними даними, вона була успадкована від Гойської, за
іншими – виникла не раніше 1720 р.; у 1921 р. вивезена до США, де діє
при монастирі Преподобного Іова Почаївського в Джорданвілі). У 80-х рр.
ХІХ ст. при лаврі діяла двокласна церковно-парафіяльна школа, у
1890-1891 рр. – церковна училищна школа. У 1991 р. в обителі відкрилася
богословська школа для підготовки священиків і псаломщиків у
західноукраїнській єпархії (з 1994 р. – Почаївська духовна семінарія). З
1996 р. лавра має Ставропігію та управляється через намісника, що носить
сан архімандрита.
Ансамбль Почаївської лаври (ХV-ХІХ ст.) складають печери з підземними
ходами, розташованими у три яруси (ХV-ХVІ ст.), Успенський собор
(1771-1783 рр., архітектор І. Гофман), корпуси келій, трапезна
(ХVІІ-ХVІІІ ст.), дзвіниця (1861-1871 рр.), Троїцький собор (1906 р.,
архітектор А. В. Щусев, південне панно виконано за ескізом М. К.
Реріха).
На західній околиці лаври розташовано монастирський готель. Біля готелю
є місце для паркування прочанського та туристського автотранспорту. В
офісі можна замовити екскурсії по обителі.
м. Володимир-Волинський (Волинської області)
Жодне місто Волині й мало яке в усій Україні може похвалитись такою
славою та звитягою, які має Володимир-Волинський. Офіційним роком
народження вважають 988, ведучи лік від першої писемні згадки про нього
в “Повісті минулих літ”.
Давню велич Володимир-Волинського засвідчують унікальні пам’ятки історії
й архітектури, що збереглися в місті. Враховуючи виняткову, наукову,
архітектурну і мистецьку цінність спадщини Володимир-Волинського з метою
її охорони, постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001
р. у центральній, історичній частині міста утворено історико-культурний
заповідник “Стародавній Володимир”.
Собор Успіння Пресвятої Богородиці – побудовано князем Мстиславом
Ізясловичем у 1156-1160 рр. У цьому ж соборі він був і похований, про що
свідчить Іпатіївський літопис. При взятті Володимира татаро-монголами в
1240 р. церква була “исполнена трупьями”, але як видно сильно не
постраждала. Це едина церква, яка збереглася з домонгольського часу на
Волині. Храм служив усипальницею Волинських князів та єпископів. Тут
поховані Василько Романович, його дружина Олена, син Володимир
Василькович. Успенський собор відігравав роль головного храму Волині і в
XIV-XV ст. У 1491 р. його було пошкоджено та пограбовано під час нападу
татар, та вже в 1494 p. відновлено. Тоді ж було побудовано і
єпископський замочок. Серйозні пошкодження собору принесла боротьба двох
претендентів на Володимирську кафедру в 60-х рр. XVI ст., коли один з
них штурмував єпископський замочок з допомогою гармат. З 1596 р.
Успенський собор перейшов до уніатів. У 1683 р. він сильно постраждав
під час пожежі. У 1753 р. у ході реставрації до собору прибудовано новий
західний фасад у стилі пізнього ренесансу. В 1782 р. за розпорядженням
єпископа Симеона Младського були прорубані потаємні сходи до
єпископської кафедри у масивному стовпищі, внаслідок чого частина
склепінь впала. У 1795 р. собор вже використовують, як складське
приміщення.. В 1805 р. були невдалі спроби відновлення храму, але лише в
1885 р. почалася реальна діяльність щодо відновлення.
17 вересня 1900 p. собор освячено. Відбудовано єпископські палати,
дзвіниця. Храм трьохповерховий, шестистопного типу. Загальна довжина 34
м, ширина 20,6 м, висота близько 18,5 м. Стіни мають товщину близько 1,5
метра. Стіни храму складено з цегли-плінфи. Деякі мають на поверхні
хвилясті полоси “розчеси”. Розчин вапняний, рожевий. Підлога встелена
керамічною плиткою прямокутної, трикутної та ромбовидної форми, жовтого,
зеленого, темно-коричневого і темно-синього кольорів. При дослідженні
було виявлено залишки фрескового розпису.
му із своєї дружини принести по одній цеглині і, таким чином, за один
день спорудив храм, який в честь його християнського імені був освячений
в ім’я святого Василія. Коли і ким побудована нинішня церква, невідомо.
На шиферній дошці, вмонтованій в стіну з північної сторони уцілів
слов’янський напис, настільки незрозумілий, що з нього можна розібрати
тільки три слова ”Помози Боже… княж” і число “670 г”, що відповідає
1194 р. Вперше в історичних документах про неї згадується в 1-й чверті
XVI ст.
У 1844 р. казною були виділені гроші на відновлення церкви. Тоді ж було
прибудовано невелику кам’яну дзвіницю, а церкву й погост обнесено
кам’яною стіною. Фундаменти церкви побудовані у вигляді
восьмипелюсткової квітки, аналоги цієї архітектурної скульптури в
Празькому граді. Більші конхи (заокруглені виступи) чергуються з
меншими, складається враження, що стіни хвилясті. До реконструкції та
прибудови тамбура церква мала шоломоподібну покрівлю. Невеличку за
розмірами будівлю прикрашають два портали, один з яких оздоблений
білокам’яною різьбою. Археологічні знахідки біля церкви – цегла,
фрагменти рожевого цементу, шматки каменя з орнаментом, вказують на те,
що на місці Василівської церкви існувала більш рання споруда, деякі її
частки ймовірно були використані при побудові існуючої церкви.
Крім того, у Володимир-Волинському варто також ознайомитись з собором
Різдва Христового (1718-1755 рр.), костелом Іоакіма та Анни (1790 р.) й
іншими історико-архітектурними пам’ятками.
с. Зимне (Володимир-Волинського району Волинської області)
Святогірський Свято-Успенський Зимненський монастир – належить до
найдавніших святинь України-Русі. Стародавні волинські перекази
свідчать, що 1001 р. на високому березі річки Луги, київський князь
Володимир Святославич збудував два храми та терем. Це місце на західному
кордоні Русі стало зимовою резиденцією князя Володимира. Звідси й назва
селища – Зимне. У давньоруських писемних пам’ятках перша згадка про
Святогірський монастир з’являється наприкінці ХІ ст. Нестор Літописець
повістує, що “в монастирє, наріцаємом Святая Гора, сущи близ града
Влодимера успє с міром о Господе, житію конец пріят преподобний Варлаам”
– перший ігумен Києво-Печерської Лаври, який цим шляхом повертався із
Константинополя.
Як і більшість древніх монастирів Святогірський монастир починався з
печер, де ще в домонгольську добу існував підземний храм. Археологічні
дослідження зимненських печер виявили старовинні надписи на стінах і
древні поховання.
Поруч з виходом з печер – найдревніший вцілілий храм обителі, який
зведено на честь Святої Тройці. У радянські часи, коли обитель було
розорено, це храм діяв як прихідський.
Перша документальна згадка саме про Святогірський монастир з’являється
1458 p. за правління Феодора Чарторийського, Луцького князя, який у
славу Божої Матері будує у 1495 р. на місці дерев’яної церкви святого
князя Володимира великий кам’яний Свято-Успенський храм.
У цей же час над брамою постала дзвіниця, кріпосні стіни укріпилися
могутніми вежами, адже оборонні споруди були необхідні для захисту від
численних татарських набігів. Архітектурний ансамбль обителі набув
величності та монументальності, як один з найбільших церковних і
фортифікаційних комплексів того часу.
Проте не завжди він був таким, яким він є сьогодні. Після введення у
1596 р. Брестської унії, почалася виснажлива боротьба монастиря з
уніатством. Зимненською братією та православними шляхтичами велися
запеклі суперечки та судові розгляди з уніатськими єпископами. Монастир
почав занепадати та згодом зубожів. У 1682 р. обитель захопили уніати. У
1724 р. Зимне придбав фанатичний католик, волинський староста Михайло
Чацький. Він наказав перетворити храм, який зберігав православну
архітектуру, на костел, і переробити його з п’ятикупольного на
двокупольний. Він розорив родову усипальницю православних ктиторів
монастиря – князів Чарторийських, пограбувавши дорогоцінності з
померлих. Чацький зняв коштовну ризу і прикраси з Зимненської ікони.
Глумлячись над образом, він зважився на блюзнірські дії, вигукуючи: “Що
ж, православна святине чудотворна, так і не змогла ти врятувати свій
православний монастир?” В ту ж мить нечестивець осліп, а через 3 роки
помер. Саме цією іконою Константинопольський Патріарх Микола II
Хрисоверх благословив у 988 р. грецьку царівну Анну на подружжя з князем
Володимиром. Згодом князь перевіз ікону до своєї Зимної резиденції та
подарував у Богородичну церкву монастиря, збудовану сином Володимира
Волинським князем Всеволодом. Це ікона грецького письма, написана на
кипарисовій дошці. Незважаючи на всі історичні перипетії вона збереглася
і нині, як і тисячу років тому, охороняє Зимненську обитель, надаючи
свою благодатну допомогу тисячам мирян.
Після тривалого періоду занепаду у другій половині XIX ст. на пожертви
російського імператорського двору в обителі почалися реставраційні
роботи, які тривали 30 років. Це дозволило врятувати від загибелі
унікальну пам’ятку старовини та повернути Свято-Успенському собору
канонічний православний вигляд.
Перша світова війна завдала немало лиха цьому святому місцю.
Під час одного з запеклих боїв у храм влучили три снаряди страшної
руйнівної сили. Але небесна покровителька монастиря Пресвята Богородиця
явила чудо. Снаряди не розірвалися, залишивши храм неушкодженим. Вони і
сьогодні стирчать зі стіни храму, нагадуючи про милість Божу до обителі.
Після приєднання західних земель України до СРСР у 1939 p. монастир було
закрито. Під час війни – ненадовго відкрито. Але у 1946 р. чернечу
громаду остаточно ліквідували. В монастирських стінах розмістилася
тракторна бригада. Безцінна пам’ятка історії та архітектури знов зазнала
нищівної руйнації. Відродження Святої Гори відбулося лише тоді, коли до
неї повернулися справжні господарі – монахині. В червні 1991 р. в Зимне
прибули з Корецького монастиря перші насельниці – монахиня Стефана
(Бандура) та інокиня Галина (Тищук). Стараннями сестер, коштами
благодійників руїна, що залишилася церкві у спадок від Радянського
Союзу, на сьогодні перетворилася на справжній райський куточок Волині.
c. Крехів (Жовківського району Львівської області)
Крехівський Василіанський монастир св. Миколая – відомий та авторитетний
релігійний центр України перетворився за останні роки на значний
осередок релігійного та пізнавального туризму.
Монастир розташовано за 12 км від м. Жовкви і за 3 км від с. Крехова,
серед вкритих буково-сосновими лісами пагорбів Розточчя, в підніжжі гори
Побійної. Він являє собою комплекс, до якого входять церква св. Миколая,
дзвіниця, корпуси келій, господарські будівлі та давні оборонні мури з
вежами.
За народними переказами, монастир заснували монахи Києво-Печерської
Лаври Іоїл та Сильвестр. Вони поселились у викутих в скелі, що згодом
отримала назву “Скала Іоіла”, келіях, і на її вершині збудували каплицю
Покрови та поруч каплицю Петра і Павла.
В архітектурному ансамблі монастиря домінує чотириярусна дзвіниця (1759
р.) надбудована над східною вежею та завершена цибулястої форми
бароковою банею. Вздовж східної оборонної стіни вимуровано двоповерховий
будинок монастиря, який продовжено в 1776 р. добудовою до наріжної
південної круглої вежі. У 1902 р. вздовж південно-західного муру за
проектом Й. Вишневського збудовано ще один монастирський корпус.
Головна монастирська брама спочатку знаходилась у східному мурі, але в
другій половині XVIII ст. її розібрали, а головний вхід перенесли на
північну сторону монастиря. Діючу тепер в’їздну браму збудовано в
барокових формах у 1776 р. До неї через оборонний рів перекинуто
кам’яний міст.
До кінця XVIII ст. відноситься розпланування за східним монастирським
муром регулярного саду, яким займався спеціально запрошений зі Львова
садівник. У монастирському саду збереглась до нашого часу вікова липова
алея. Сад оточено кам’яною стіною, вимурованою в 1795 р.
Весь ансамбль забудови монастиря з садом і чудовими зеленими
ландшафтами, серед яких він розташований, можна оглянути тепер з
оглядової галереї. Її влаштовано на відбудованій (за гравюрою Д.
Онкевича) первісній монастирській брамі з надбрамною церквою.
Крехівський монастир віддавна славився своїми відпустами. Сюди прибували
прочани з близьких і далеких земель. У XVII-XVIII ст. Крехів притягував
богомольців з-за Дніпра, Дону, Волощини, з далекої Греції та Кріту.
Після повернення в 1990 р. до монастиря отців Василіан давні традиції
відроджуються. Тепер, як і колись, тисячі віруючих приходять до
Крехівського монастиря на літнього Миколая – 20, 21 і 22 травня. Поруч
монастиря відновлено ритуальну “Хресну дорогу”, що від монастирських
стін, з південних уступів гори Побійної прямує на її вершину. Збереглась
збудована в 1938 р. (арх. І. Филевич) каплиця “Гріб Господній “, якою
завершується “Хресна дорога”.
м. Жовква (Львівської області)
Історія Жовкви розпочинається із закладення у 1594 р. замку польським
коронним гетьманом Станіславом Жолкевським.
Припускається, що розпланування Жовкви за принципом “ідеальних міст”
доби Ренесансу здійснив її архітектор Павло Щасливий. З 1678 р.
Жовківський замок став резиденцією польського короля Яна ІІІ Собеського.
Це був час найбільшого розквіту міста. У Жовкві діяло 5 церков, 4
костела, синагога.
Красивий архітектурний ансамбль історичної частини міста, збережені
пам’ятки Жовкви XVII-XX ст. вражають всіх, хто відвідує місто. На
невеликій території історичного центру, що з 1994 р. має статус
Державного історико-архітектурного заповідника, сьогодні знаходиться
близько 40 унікальних пам’яток архітектури, у тому числі й сакральні.
Парафіяльний костел св. Лаврентія – збудований у 1606-1623 рр. в
ренесансному стилі. Новітнім, як для храму латинського обряду, стало
хрестово-купольне вирішення його архітектури. Створив храм зодчий Павло
Щасливий. Після його смерті будівництво закінчив Амброзій Прихильний.
Обидва – італійці за походженням. У костелі зберігаються твори
ренесансної скульптури – надгробні пам’ятники родини Жолкевських,
виконані в 1623-1636 рр. одним з кращих львівських скульпторів Войцехом
Зичливим, та барокові надгробки роду Собєських, виконані гданським
скульптором Андрієм ІІІлютером у 1693 р. Костел належить
римо-католицькій громаді м. Жовкви.
Церква і монастир Різдва Христового о. Василіан – збудовані протягом
XVII-XX ст. Сучасний вигляд церква отримала після перебудови 1901 р. за
проектом архітектора Едгара Ковача. Корпуси монастиря збудовано у другій
половині XVIII ст., надбрамна дзвінниця – у 1721-1730 рр. З південного
боку церкви зберігся білокам’яний, різьблений портал ХVII ст. У
1934-1935 рр. художник Ю.. Буцмалюк виконав настінні розписи церкви.
Ймовірно, за його ж проектом зроблені мозаїчне панно на фронтоні церкви,
лави, сповідальниці та ін. У церкві покояться мощі священномученика
Партенія, на честь якого проводиться щорічне свято в першу неділю після
Воздвижения Чесного Хреста. Монастирська церква відкрита для прихожан.
Синагога – збудована у 1692-1700 pp. і була свого часу однією з
найбільших і найкрасивіших в Європі. В архітектурі синагоги поєднуються
стилеві пізньоренесансні та барокові елементи. Це єдина жовківська
будівля, на якій збереглось фігурне завершення фасаду-атик. Три входи у
синагогу обрамлено пишними бароковими порталами. Припускається, що у
будівництві синагоги міг брати участь Петро Бебер, архітектор польського
короля Яна ІІІ. У роки Другої світової війни багато оздоблений інтер’єр
синагоги було повністю знищено. Після часткової відбудови до тепер
синагога за призначенням не використовувалась.
Ансамбль Домініканського монастиря – формувався впродовж XVII-XVIII ст.
Костел збудовано у 1655 р. на взірець одного з неаполітанських храмів
коштом Теофілії Собєської. Корпуси монастиря зводились протягом
1754-1792 рр. В архітектурному вирішенні костел зберіг ранньобароковий
характер. Стінопис костелувиконано у 1913 р. львівським маляром К.
Політинським. У 1995 р. костел пересвячено на церкву Св. Йосафата
греко-католицької громади м. Жовкви.
Церква святої Трійці – збудована у 1720 р. Такого типу дерев’яна церква
– тридільна, триверха – характерна для наших теренів. Церква має
унікальний іконостас роботи місцевих малярів і різьблярів початку XVII
ст., який містить біля 50 ікон. У 1970-х рр. церкву було
відреставровано. З 1996 р. вона у користуванні греко-католицької громади
м. Жовкви.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці – збудована у 1705 р. коштом пароха
Йосифа Керницького. Вона дерев’яна, тридільна, одноверха – характерна
для українського села XVIII ст. Іконостас церкви виконано у 1708 р.
жовківським теслею Кунашем і художником жовківського малярського
осередку. В 1994 р. церкву відновлено завдяки старанням отців монастиря
Василіан. Львівськими художниками-реставраторами в 1996 р.
відреставровано церковний іконостас.
Костел Св. Лазаря. Історія костелу Св. Лазаря починається з 1624 р. Тоді
його збудували дерев’яним. У 1735 р. фундацією Якуба Собєського зведено
муровані будівлі костелу та шпиталю. В 1861 р. у відновлених будівлях
ансамблю відкрито монастир феліціянок, який діяв до Другої світової
війни. 3 1994 р. у будівлі колишнього костелу відкрито церкву святого та
праведного Лазаря громади Української Автокефальної Православної церкви.
м. Львів
Старовинний Львів не подібний до жодного міста України та світу.
Упродовж століть він формувався у взаємопереплетінні багатьох
національних культурних традицій. Не могло це не позначатись і на
релігійному житті міста. Надзвичайно цікавими є пам’ятки сакральної
архітектури Львова.
Успенська церква. Про існування мурованої церкви на вулиці Руській
відомо з 1421 р. Проте вона не збереглася. З поміж трьох нинішніх споруд
ансамблю – церкви, дзвіниці та каплиці, найдревнішою є дзвіниця.
Будували її у 1572-1578 рр. Автором проекту був Петро Барбон. Він
спорудив струнку триярусну вежу висотою 65 м з шатровим завершенням. На
вежі повісили великий дзвін, що мав у діаметрі 2 м і звався “Кирило”.
Вежа завдяки своїй висоті була ще й вартовою та оборонною. Але й сама
стала доброю мішенню для ворога.
Так, у 1672 р. турецькі гармаші знесли її дах при облозі міста. Його
відновив архітектор П. Бабар. Він добудував ще один ярус, завершив його
банею з чотирма крученими вежечками на кутах. Вежа стала найвищою в
місті й донині є оздобою Львова. Від імені свого фундатора, який виділив
кошти на її будівництво, вона називається вежею Корнякта.
У 1584 р. львівське православне братство почало споруджувати каплицю
Трьох святителів. Її архітектором був Андрій Підлісний, а гроші, як і на
дзвіницю, виділив К. Корнякт. Основний об’єм каплиці було збудовано у
вигляді куба, що характерно для класичної ренесансної архітектури. А
завершення зроблено цілком українським: три рівновеликі бані на
барабанах. Щоб конструктивно зв’язати квадрат стін та трибанне
завершення, було застосовано складну систему арок і парусів. Каплиця
щедро декорована як ззовні, так і в інтер’єрі багатим кам’яним
різьбленням.
Після освячення каплиці в 1591 р. львівські братчики вирішують не
реставрувати напівзруйновану церкву, а від фундаменту будувати нову. До
спорудження церкви запрошено було архітектора Павла Римлянина. З 1592 р.
йому допомагав Войтіх Капінос, а завершив будівництво Амброзій
Прихильний у 1623 р. Стіни тринавної базиліки вимуровано з великих
тесаних кам’яних блоків, завершено традиційно українськими трьома банями
з ліхтарями, вміло використано для декору фасадів античний ордер. Стіни,
колони та склепіння в інтер’єрі викладено з білого тесаного каменю. В
парусах центрального куполу вміщено герби жертводавців.
Латинський Кафедральний собор Святої Марії. Його будували понад 140
років (1350-1493 рр.). Починав будову в готичному стилімайстер Ничко, а
закінчував архітектор Ганс Блехер, який засклепив основний об’єм храму.
На тому роботи не закінчилися, оскільки вже треба було відновляти храм
після пожежі 1527 р. Ще одну реставрацію собору здійснили у 1760-1778
рр. У стилі барокко за проектом і під керівництвом архітектора Петра
Палейовського. Дзвіниця виросла до 65-метрової висоти, її покрили
барочним мідним шоломом з чотирма кам’яними вазонами на кутах.
Від готики через ренесанс, барокко, класицизм до сецесії пройшов свій
шлях Латинський собор. Всі будівельні періоди залишили свій слід в
архітектурі храму. Однак, переважає готика. Це особливо відчувається в
інтер’єрі. Стрільчасті арки та склепіння з нервюрами справляють величне
враження. Костельний орган, що й досі милує слух своїм чудовим
звучанням, виготовлено у Львові у 1838 р.
За час свого існування костел обростав численними вівтарями та
каплицями, як в інтер’єрі, так і поряд на кладовищі, що оточувало храм.
З тих, що залишилися, найціннішою є каплиця Кампіанів – пам’ятка епохи
ренесансу. Її прибудовано до північної стіни храму і ввійти до неї можна
лише з інтер’єру.
Окремо стоїть родинна гробниця іншого міщанського роду – Боїмів. Її
збудовано в 1609-1615 рр. в стилі пізнього ренесансу.
Собор Святого Юра – греко-католицький кафедральний собор, чудова
пам’ятка архітектури у стилі рококо. Розташований на вершині узгір’я
(321 м над рівнем моря) собор домінує над оточуючим середовищем і вдало
поєднується з ландшафтом. Головний фасад храму прикрашено могутнім
порталом і статуями Святих Афанасія та Льва роботи Й. Пінзеля. Аттик
завершує інша скульптурна композиція Пінзеля – сповнена динаміки та
емоційного виразу група “Юрій Змієборець”.
Двомаршеві сходи, прикрашені фігурами геніїв (ск. С. Стажевський),
ведуть до тераси та входу у храм. У пресвітерії між двома колонами
знаходяться царські та дияконські врата. Ікони вівтаря належать пензлю
Ю. Радивилівського та Л. Волинського (1770-ті рр.). У кіоті лівої нави
варто оглянути цінну реліквію – ікону Богородиці Теребовльської (XVII
ст.). У підземній частині собору – крипта, де знаходяться саркофаги
кардинала С.Сембратовича, митрополита А. Шептицького, патріарха Й.
Сліпого..
Навпроти собору стоїть палац митрополитів, споруджений у стилі рококо з
елементами класицизму (архітектор К. Фесінгер, 1762 р.). У тильній
частині палацу – парк, що до початку ХІХ ст. мав дбайливо впорядковані
тераси. З північного заходу до ансамблю приєднується дзвіниця, де висить
найдавніший в Україні дзвін, відлитий в 1341 р.
Вірменський кафедральний собор. У середньовічному Львові жила потужна
вірменська діаспора. Їй було виділено окрему дільницю для забудови, де
вірмени прагнули відтворити на чужині куточок своєї батьківщини. У
1356-1363 рр. будується храм Успіння Пресвятої Богородиці, який і став
вірменським кафедральним собором. Храм будувався на кошти вірменських
купців, керував будівельними роботами архітектор Дорінг. Будівля
хрестовокупольна, чотиристовпна, тринавна. Збудована з ламаного каменю,
обличкована тесаними кам’яними плитами. З таких же плит було зроблено
покрівлю, що є донині під бляшаним дахом. Купол, над яким здіймається
дванадцятигранний барабан, має ребра, викладені з опалених горщиків. У
1437 р. до бічних стін прибудовують аркові галереї. З південного боку
галерея збереглася, а з північного її замурували в 1671 р., розширюючи
основний об’єм. У внутрішній орнаментиці храму використано вірменські
мотиви, зокрема різьблені в камені та алебастрі зображення стилізованих
вірменських жертовних хрестів “хачкарів” з XIV-XV ст. З того часу
походять унікальні фрески на віконних відкосах, виконані в стилі
давньоукраїнського живопису. Колись вони вкривали стіни та склепіння.
Збережені фрагменти є найстарішими у Львові зразками монументального
розпису.
Сусідні споруди щільно оточують собор та його подвір’я, рівень якого
нині є значно нижчим, ніж рівень вулиці Вірменської. Увійти до нього
можна через арку вежі-дзвіниці, збудовану в 1571 р. за проектом Петра
Красовського. Безпосередньо до вежі, що є висотною домінантою комплексу,
примикає палац вірменських архієпископів (XVII-XVIII ст.).
Прямо напроти дзвіниці – будинок колишнього вірменського банку (XVII
ст.). А до вірменського суду можна було потрапити через кам’яний
орнаментований портал, що донині зберігся в арковому проході дзвіниці.
З північного та південного боку собору є два невеликі дворики. Південне
подвір’я зі збереженою аркадою – це старе вірменське кладовище, від
якого залишились надгробні плити з епітафіями. Найстаршим надгробкам
близько 600 років. Північне подвір’я – монастирське, оскільки межує з
будівлею монастиря вірменських бенедиктинок (XVII ст.).
Вірменський собор, дворик з оточуючими його спорудами утворюють
неповторний куточок східної архітектури у Львові.
Використана література
Туризм в Україні.- Ужгород: ІВА, 2008.- 320с.
Туризм в Україні: Збірник нормативно-правових актів у п’яти томах. Т.4.-
Ужгород: ІВА, 2000.- 348с.
Туризм в Україні: Збірник нормативно-правових актів у п’яти томах. Т.3.-
Ужгород: ІВА, 2000.- 348с.
Котлер Филип, Боуэн Джон, Мейкенз Джеймс. Маркетинг. Гостеприимство и
туризм.- М: ЮНИТИ, 1998.- 787с.
Конох Анатолій Петрович, Товстопятко Федір Федорович, Некрасов Сергій
Андрійович Туризм.- Запоріжжя: ЗНУ, 2005.- 132с.
Конох, Анатолій Петрович Екологічний туризм: Навч. посіб. для студ. фак.
фізичн. вихован./ А.П.Конох, Ф.Ф.Товстопятко, С.А.Некрасов.- Запоріжжя:
ЗНУ, 2005.- 68с.- 10.80 журналістика
Головашенко, Ольга Вячеславівна Туризм, як форма соціальної активності
людини: соціально-філософський аналіз: Спец.:09.00.03; Дис. на здоб.
наук. ступ. канд.філософ. наук.- Запоріжжя: ЗДУ, 2002.- 184с.- 8.00
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
