Реферат на тему:
Святими місцями України. Манява – Зарваниця – Меджибіж – Умань –
Євпаторія – Бахчисарай – Херсонес – Старий Крим – Керч – Київ – Чернігів
– Новгород-Сіверський – Путивль – Густиня – Мгар – Харків –
Слов’яногірськ
У результаті багатовікового історичного розвитку Україна нині є
багатоконфесійною державою. Понад 97 відсотків зареєстрованих на
сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно
половина з них є православної традиції. Решту майже порівну поділяють
католики та протестанти. До категорії “традиційних” (за неофіційною
термінологією) Церков належать три основні суб’єкти православної
юрисдикції (Українська Православна Церква (в юрисдикції Московського
Патріархату) – УПЦ МП, Українська Православна Церква Київського
Патріархату – УПЦ КП, Українська Автокефальна Православна Церква –
УАПЦ), Українська Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви, вірменські
громади, як також такими можна вважати деякі протестантські конфесії
лютеран, баптистів, п’ятидесятників. В Україні також представлена одна з
“дохалкедонських” Церков – Вірменська Апостольська Церква. Проживають у
нашій країні й представники юдейства та мусульманства. Наприкінці 80-х
рр. ХХ ст. з’являються в Україні й неоязичницькі громади. Динамічно
зростає кількість спільнот інших релігійних і релігійно-філософських
течій (буддизм), зокрема нетрадиційних і новітніх релігійних рухів.
Всі ці конфесії пройшли різний період свого розвитку, їх діяльність
позначилась на суспільно-духовному житті України, вони внесли помітний
внесок у скарбницю вітчизняної культури. Більшість з цих конфесій мають
свої святині, святі місця та реліквії, їх представниками збудовано
численні пам’ятки сакральної архітектури (монастирські комплекси, скити,
храми, каплиці, молитовні та ін.), що є невід’ємною складовою
історико-культурної спадщини України. Їх святині та релігійні центри
стають місцем поклоніння численних прочан, відвідуються вітчизняними та
іноземними туристами.
Пропонований напрям туристсько-екскурсійних маршрутів охоплює значну
територію України, на його методологічному підґрунті можна розробити
десятки й сотні пізнавальних подорожей, походів, екскурсій на
історико-релігійну тематику, які б правдиво й повно висвітлили процес
зародження, становлення та розвитку більшості конфесій, релігійних і
релігійно-філософських течій, познайомили громадян нашої країни та
іноземних гостей з чудовими пам’ятками сакральної архітектури.
с. Манява (Богородчанського району Івано-Франківської області)
Манявський скит – аскетичний чоловічий монастир східного обряду,
визнаний осередок духовності та культури України. Його ще називають –
“Український Афон”. Святе місце з цілющою, джерельною водою знаходиться
у мальовничому карпатському міжгір’ї з оздоровлюючим мікрокліматом,
первісною дикою природою, поблизу с.. Манява (відстань від обласного
центру – 45 км). Засновником і першим ігуменом (настоятелем) монастиря
був Йов (Іван) Княгиницький (1550-1621 рр.), родом з м. Тисмениці – один
з плеяди видатних представників церкви, котрі активно займалися
богослужбовою та культурно-просвітницькою діяльністю. Разом з Іваном
Вишенським та Захарією Копистенським у 1606 р. створено чернечу общину
(громаду).
Архітектурний монастирський комплекс будівель становить ансамбль
кам’яних і дерев’яних споруд, обгороджених високою кам’яною стіною з
вежами та бійницями – вдалий синтез гірського рельєфу й фортифікаційних
забудов. Між схилами гір, покритих вічнозеленими смереками, з трьох
сторін скит омивається водами (потік Батерс) (Скитець) правої притоки
річки Манявки. Колись це було місце для молитви, очищення, сповіді та
причастя, а рівночасно надійне сховище в часи нападів кримських татар і
турків. Майдан монастиря має підземні склепінчасті пивниці, справжні
лабіринти з потаємними виходами в гори, сполучними переходами між
будівлями. У 1621 р. скит було обнесено кам’яним муром з трьома
оборонними вежами.
Скит як монастир був унікальним і особливим. Він був пристановищем для
двох сотень монахів чоловічої статі.
У 1620, а пізніше в 1748 р. скит від Константинополя одержував
ставропігію – це означало, що монастир не підлягав ні Львову, ні Києву,
ні Москві, ні Риму, тобто був самоврядувальний і незалежний. У 1628 р.
на Київському соборі Манявський скит було удостоєно звання прота
(головуючого монастирів воєводств Руського (Галицького), Белзького та
Кам’янець-Подільського).. Скитові підпорядковувалось тоді 556 інших
монастирів.
На початку XVIII ст. скит на Унівському соборі (Унів – село
Перемишлянського району на Львівщині) беззастережно прийняв унію, але на
короткий термін, бо втрачав самостійність і незалежність. Окрім
православних молдавських покровителів, благодійниками і причетниками, а
то й ченцями скита були Касіян Сакович, Кирило Ставровецький, Лев
Шептицький, Йосип Шумлянський, Йов Залізо (Почаївський), Василь Туркул
та ін. Монастирський цвинтар (великий площею і досліджений
ленінградськими вченими на початку 1980-х рр.) став місцем вічного
спочинку для тисяч віруючих християн різних конфесій та ченців скита.
Зокрема, на думку багатьох вчених, саме у скиті Манявському поховано
гетьмана Івана Виговського, оскільки він особисто просив про це за
життя. Тут, біля чоловіка, ймовірно похована і його дружина Олена
Статкевичівна. У 1930-х рр. здійснювалися спроби розшукати могилу
гетьмана, проте його останків не виявлено.
Як оригінальний експонат у скиті залишилась надгробна плита, під якою
були захоронені перші два ігумени: Йов Княгиницький та Теодозій. Крім
того, ще є 6 давніх ікон і 5 копій з Богородчанського іконостасу,
хоругви, ризи, декілька хрестів, зразків рельєфної різьби та виробів з
металу культового призначення. Відомий Манявський скит ще й Блаженним
каменем. Блаженний камінь – це, на думку віруючих, місце молитви й
очищення від скверни, це перше житло (скит), де поселилися “перші
апостоли карпатського Підгір’я”.
с. Зарваниця (Теребовлянського району Тернопільської області)
Зарваниця – сакральне місце, що за своїм релігійним та історичним
значенням – поряд з Києво-Печерською, Почаївською та Святогірською
лаврами – вважається провідним християнським центром України.
За народними переказами, назву населеного пункту пов’язують власне з
появою чудотворного образу. Ще у ХІІІ ст. у цей мальовничий подільський
куточок над річкою Стрипою доля привела монаха, який тікав зі
спустошеного татарами Києва. Шлях був неблизьким і нелегким. Втративши
останні сили, чернець заснув у лісі. Уві сні йому з’явилась прекрасна
жінка, а коли ж прокинувся, то побачив джерело, а над ним – ікону Божої
Матері з маленьким Ісусом на руках.. Місце, де монаха “зарвав”, тобто,
похилив сон, назвали “Зарваницею”.
Згодом монах збудував капличку, де поставив образ Божої Матері. Почувши
про чудесну появу Богородиці, сюди почали приходити й поселятися люди.
Проте невіруючий теребовлянський князь Василько почав їх переслідувати.
Дуже скоро він тяжко захворів. Коли не допомогли ліки, послав за ченцем
та іконою. Але чернець відповів, що князь має сам навідатися до
каплички. Василька на ношах принесли до ікони, він покаявся, випив води
з джерела й зцілився. На знак подяки князь наказав побудувати для ікони
велику церкву. Тоді ж було засновано й монастир. А чернець так і лишився
жити в печері. Нині у Зарваниці у прозорій скляній келії стоїть його
воскова фігура, і прочани кидають туди записки зі своїми побажаннями.
Перша письмова згадка про Зарваницю датується 1458 р. У XVII ст. її
кілька разів спустошували турки й татари. Згоріли не тільки селянські
оселі, а й церква та монастир. Однак ікону Божої Матері вдалося
врятувати. У другій половині XVIII ст. власник села граф Мйончинський
спорудив u1074 вчетверте з часів заснування села храм Пресвятої Трійці.
До цього мурованого храму й було перенесено ікону Божої Матері та ще
один чудотворний образ – Розп’ятого Спасителя. Львівський митрополит
Атанасій Шептицький привіз до Зарваниці маленьку золоту корону, яку
поклав на образ Христа.
У 1867 р. Папа Римський Пій ІХ надав іконі Зарваницької Богоматері
відпустового статусу. Тобто та людина, яка прийшла їй поклонитися, може
отримати особливу ласку від Бога.. Відпуст – це місце, де грішник, який
розкаявся та сповідався священику, може отримати остаточне прощення
гріхів. Біля джерела, над яким стояла знаменита ікона, у 1894 р. селяни
вимурували каплицю. Великої шкоди Зарваниці завдали війни. Під час
Першої світової, у 1916 р. знову було спалено частину села й монастир.
Але через 6 років митрополит Андрей Шептицький дав кошти на відбудову
Святотроїцького храму.
Церква та монастир зазнали наруги й за радянських часів: спалили
дерев’яну монастирську церкву, знищили й монастир, у храмі влаштували
склад. Капличку над чудотворним джерелом за наказом влади підірвали
вибухівкою, а саме джерело обгородили колючим дротом і влаштували тут
смітник.
Чудотворну ікону переховували у себе місцеві мешканці. У 1988 р. вони
передали її до храму Пресвятої Трійці. Тільки у 1991 р. капличку почали
відновлювати, а джерело очистили. І Зарваниця почала відроджуватися. На
честь 2000-ліття Різдва Христового було збудовано цілий комплекс споруд:
собор Зарваницької Матері Божої, надбрамну церкву Благовіщення,
чотириярусну дзвіницю заввишки 75 м, співоче поле – майданчик на 50 тис.
глядачів, а на території монастиря – церкву Різдва Пресвятої Богородиці.
Перед собором встановили архітектурну композицію ікони Матері Божої
Зарваницької.
22-23 липня 2000 р. у Зарваниці відбулася перша після відбудови
велелюдна проща. У червні 2001 р. перед зарваницькою іконою молився сам
Папа Римський Іоан Павло ІІ. Для цього ікону спеціально привозили до
Києва.
За два дні перед Великоднем, у Страсну п’ятницю, в Зарваниці дорослі та
діти приходять на театралізоване дійство “Хресна дорога”. Уже кілька
років підряд семінаристи Тернопільської духовної семінарії ім. Йосифа
Сліпого разом з молодіжними християнськими організаціями відтворюють на
імпровізованій сцені останні години земного життя Ісуса. Після цього
дійства бажаючі самі або разом зі священиками, зі свічками в руках
піднімаються символічною хресною дорогою, роблячи через кожні кілька
метрів невеликі зупинки. Таких зупинок – 14. І кожна символізує якийсь
епізод біблійної хресної дороги Ісуса. До речі, пройти символічну хресну
дорогу в Зарваниці можна не тільки перед Великоднем, а в будь-який час,
коли прибувають прочани і хочуть відбути цей ритуал.
Тепер Зарваниця діє як Всесвітній Марійський відпустовий центр. До неї
йдуть прочани з усього світу.
смт Меджибіж (Летичівського району Хмельницької області)
Уперше Меджибіж згадується в писемних джерелах під 1146 р. Селище
розташовано на кам’янистому підвищенні, де р. Бужок впадає у Південний
Буг.
У давні часи Меджибіж був значним містом, культурним і торговим центром
на перетині європейських шляхів. Населення міста складали українці,
євреї, поляки, вірмени, греки, німці та ін. З поміж інших громад
Меджибожа найпотужнішого була єврейська. Саме тут у першій половині
XVIII ст. в ортодоксальному юдаїзмі виник широкий реформаторський рух –
хасидизм (від давньоєврейського “хасид” – благочестивий). За короткий
проміжок часу хасидизм охопив єврейське населення Поділля, Галичини та
Волині, згодом з надзвичайною швидкістю поширився на Бесарабію, Румунію,
Угорщину, частину Білорусі та Литви. У другій половині XVIII – першій
половині ХІХ ст. хасиди складали майже 50 відсотків тодішнього
єврейства.
Засновник хасидизму – Ізраїль Бен Елієзер – увійшов в історію релігії
під ім’ям Бешт – скорочення слів Баал Шем Тов: “людина з добрим ім’ям”
або “добрий чудотворець”. З 1740 р. Бешт обирає Меджибіж u1087 постійним
місцем проживання, куди до нього стікались його шанувальники. Навколо
віровчителя формується тісний гурток його сподвижників та учнів. Бешт
зробив релігію доступнішою для бідних – пом’якшив закони юдаїзму.
Місце поховання Баал Шем Това. Фундатор хасидизму помер 22 травня 1760
р. й похований на єврейському цвинтарі Меджибожа. У 2000 р. кілька
активістів ізраїльського хасидизму приїхали до Меджибожа, щоб
підготувати інфраструктуру прочанського центру та відреставрувати
надгробні пам’ятники старого єврейського кладовища. Вулицю, що веде до
кладовища, було перейменовано на честь Баал Шем Това. На ній з’явилося
кілька маленьких готелів для хасидів і нова синагога з білої цегли, а
над могилою Бешта збудовано охель – маленький прямокутний будиночок для
молитв. До місця поховання Бешта щорічно, в час свята Шавуот (свята
дарування Творцем Тори єврейському народу на горі Синай) з усього світу
з’їжджаються тисячі хасидів. Вони вважають, що тут ближче до Бога. До
речі, надгробний пам’ятник поставлено так, що під верхню його плиту,
всі, хто побував тут (не лише хасиди), можуть покласти записку з
найпотаємнішими бажаннями, мріями та надіями.
м. Умань (Черкаської області)
Незважаючи на страшні політичні та соціальні катаклізми, що мали місце в
Україні впродовж ХХ ст., на нашій території збереглося чимало могил
хасидських цадиків. Нині вони є місцями масового прочанства хасидів з
багатьох країн світу. Щороку Україну відвідує до 30 тис. хасидських
прочан. Найчастіше вони відвідують могили Бешта (Меджибіж), Нахмана
(Умань) Леві Іцхака (Бердичів), Мордехая Тверського (Житомир), Ієхіля
Міхеля (Новоград-Волинський), Ізраїля Дов-Бера (с. Новий Веледник
Овруцького району Житомирської області) та ін.
Могила (Цион) Рабі Нахмана у м. Умань є нині одним з найвідоміших місць
масового прочанства хасидів. Вільний допуск сюди іноземних прочан було
дозволено лише наприкінці 1980-х рр. Нині на це святе для хасидів місце
щороку прибуває до 12 тис. людей (у 1989 р. лише 250).
Примітне те, що основна маса відвідує Умань саме у вересні, на
святкування єврейського Нового року. Приїжджають не тільки ортодокси, не
тільки “помірні”, але й далекі від віри люди, що почули про чудодійне
місце, обтяжені важкими, не вирішуваними часом проблемами зі здоров’ям,
у родині, із законом та ін. Переважна більшість з них – це браславські
хасиди з Єрусалима, Нью-Йорка, Парижа, Лондона. Близько 45% прибуваючих
– віруючі східного напрямку (сефарди) – вихідці з Ірану, Іраку, Ємену,
Марокко. У дуже невеликій кількості євреї “литовського” напрямку та
вихідці з Ефіопії. Останніми кількома роками помітно зростає число
громадян із СНД: Росія, Молдова, Білорусь, Узбекистан, Киргизстан. Для
потреб хасидів-прочан збудовано дев’ятиповерховий готель.
м. Євпаторія (Автономна Республіка Крим)
Євпаторія – одне з найдревніших міст України з багатовіковою історією
та строкатим релігійним життям. Тут свого часу жили й будували сакральні
та цивільні споруди античні греки, кримські татари, караїми, вірмени,
росіяни, українці та багато інших народів.
Мечеть Джума-Джамі (Хан Джамі) – у перекладі означає “п’ятнична мечеть”
(у п’ятницю, за переказами, народився пророк Магомет). Закладено її було
в 1552 р., через рік після вступу на ханський престол Девлет-Гірея.
Новому правителю Криму тодішня столиця Бахчисарай видавалась тісною та
вбогою, і вирішив він будувати не абиде, а в Гезлеві (нинішній
Євпаторії). Саме це місто видавалось йому новою столицею, другим
Стамбулом. Тут і повелів він закласти найбільшу, найвеличнішу та
найкрасивішу мечеть на півострові.
Проект мечеті хан замовив стамбульському архітектору Ходжі Синану.
Знаменитий Синан, грек за походженням, був освіченою людиною, інженером,
математиком, астрономом і видатним зодчим, який подарував світу понад
300 чудових споруд. Ханська мечеть числилась під номером 77 у переліку
його творінь. Точна дата звершення будівництва невідома – ймовірно 1564
р. Мечеть Джума-Джамі розташована у східній частині євпаторійської
набережної. Пануючи над прилеглою забудовою вона добре проглядається і з
моря, і з суходолу.
Композицію храму сформовано за принципом наростання об’ємів. Зразком для
цієї та інших мечетей Ходжі Синана міг слугувати знаменитий Софійський
собор у Константинополі. Квадрат плану мечеті обрамовано високими
рівними стінами, до яких прибудовано з двох сторін підвалини 36-метрових
мінаретів. Два яруси рідко посаджених вікон освітлюють двоповерхові
бокові галереї, перекриті пласкими куполами по три у ряд. Вінчає
композицію одинадцятиметровий у діаметрі купол з шістнадцятьма вікнами,
що спираються на сферичні паруси та чотири підпружні стрілчаті арки.
Навколо купола ритмічно згруповано ще 12 різновеликих куполів.
Ширина храму майже 21 м, а висота – 27 м. Могутні стіни складено з
великих, акуратно оброблених блоків вапняка та черепашника, 59 вікон
різної форми надають монументальній споруді особливої своєрідності та
легкості. Упродовж століть ханська мечеть неодноразово перебудовувалась
і ремонтувалась. Нещодавно її повністю реставровано: капітально
відновлено мінарети та галерею головного входу, замінено за збереженими
зразками багато архітектурних деталей інтер’єру й екстер’єру.
Монастир дервішів. Текіє – монастир мандрівних мусульманських монахів.
Це одна з перших культових споруд турків-османів на Кримському
півострові й одна з найстаріших будівельсередньовіччя в Євпаторії.
Комплекс споруд XVI-XVIII ст. є унікальною пам’яткою кримсько-татарської
архітектури. Текіє (мусульманський монастир) в Євпаторії – єдиний, що
зберігся в Криму. Час його побудови й будівничий невідомі. До монастиря
примикає мечеть Шукурла-ефенді XVII-XVIII ст. з 27-метровим мінаретом.
Караїмські будинки – зустрічаються у старих караїмських кварталах
Євпаторії. В одному з них – так званому будинку Аги Бабовича бували Адам
Міцкевич, російський імператор Олександр І та інші відомі особистості.
На цій же вулиці (Караїмській) у ХІХ ст. збудовано й Караїмську
бібліотеку..
Вірменська церква – красива архітектурна споруда, збудована у 1885 р.
вірменською общиною міста.
Собор святого Миколи Чудотворця – величний православний храм, закладений
11 липня 1893 р. у пам’ять про звільнення Євпаторії від англо-турецьких
військ під час Кримської війни. Храм зведено у візантійському стилі, для
якого характерним є підкреслено величезний центральний купол. Одночасно
собор може вмістити близько 2000 осіб.
м. Бахчисарай (Автономна Республіка Крим)
Місто Бахчисарай існує вже понад 500 років. Упродовж XVI-XVIII ст. воно
було столицею потужного Кримського ханства. Серед багатьох унікальних
історико-культурних об’єктів Бахчисарая чимало й пам’яток сакральної
архітектури, що є святинями мусульман.
Мала палацова мечеть – збудована в XVI ст., належить до числа
найранніших споруд ханського палацового комплексу. Це витягнуте зі сходу
на захід приміщення, основна частина якого перекрита куполом, що
спирається на барабан – восьмигранний, з арками та парусами. У південній
частині влаштовано прикрашену сталактитами вівтарну нішу – міхраб. Купол
розписав у XVIII ст. іранський майстер Омер.
Велика ханська мечеть Біюк-хан–Джамі. Згідно надпису, що зберігся над
головним входом, мечеть збудовано чи перебудовано з більш ранньої мечеті
в 1740 р. за правління хана Селямет-Гірея. Це витягнута з півночі на
південь монументальна будівля з високо розташованими вікнами, у
простінках між якими – майолікові зелені вставки, куди вписано вислови з
Корану. Зовнішній розпис виконано майстром Омером у 1763 р. Дві стрункі
десятигранні вежі мінаретів складено з добре витесаних кам’яних плит,
скріплених свинцем. П’ять разів на добу муедзини закликали віруючих на
молитву з різних кам’яних балкончиків, що оперізували мінарети.
Гостроконечні дахи завершуються мусульманським символом “Трьох світів”,
що як намистинки нанизані на “Світову ось” з місячним серпом догори.
На східній околиці Бахчисарая (колишній Салачик) увагу туристів
обов’язково привернуть Мавзолей, першого з ханської династії Гіреїв
Хаджи-Гірея, збудований в 1501 р. його сином Менглі-Гіреєм, якого
пізніше поховали поряд з батьком, та Зинджирли-медресе – духовна школа,
зведена в 1500 р. тим же Менглі-Гіреєм. Над входом висить ланцюг, що дав
назву споруді (“зинджир” – ланцюг): кожен, хто входив сюди мав схилити
голову перед мудрістю Аллаха.
Успенський монастир.. Точна дата його заснування невідома.
Ймовірно це було в XV ст., коли сусідня фортеця Кирк-Ор (Чуфут-Кале)
стає столицею нового державного утворення – Кримського ханства, а
тамтешній християнський монастир переноситься на протилежний бік ущелини
Майрам-дере. У кінці XV ст. після захоплення Криму турками в 1475 р.
Успенський монастир стає резиденцією митрополита, центром православ’я у
Криму. Монастир часто згадується в писемних джерелах XVI-XVII ст., але в
кінці XVIII – першій половині ХІХ ст. він занепадає. У переддень
Кримської війни російський уряд, намагаючись показати глибокі корені
християнства в Криму, а відповідно й законність права Росії на володіння
півостровом, а також для залучення сюди нового православного населення
починає відновлення й реставрацію християнських святинь.
15 серпня 1850 р. у день престольного свята Успіння відбулось урочисте
відкриття обителі, під час якого з Бахчисарая було перенесено ікону
Успіння Богоматері, подаровану Києво-Печерською лаврою.
У 1921 р. монастир було закрито. Нині збереглась лише невелика частина
монастирських будівель – будинок настоятеля біля дороги, залишки
фонтану, дві будівлі монастирського готелю, печерні споруди. Біля
підніжжя скелі – східці, що ведуть на майданчик верхнього ярусу
монастиря, де видно напівзруйновані келії та склепи. Звідси ще вужчі
східці ведуть до вирубаної в скелі церкви Успіння Богородиці.
Херсонес /у межах нинішнього Севастополя/ (Автономна Республіка Крим)
Херсонес відіграв надзвичайно важливу роль у поширенні християнства на
теренах нинішньої України. Його заснували у V ст. до н. е. греки з
Гераклеї Понтійської, розташованої на малоазійському узбережжі Чорного
моря. Упродовж майже двох тисячоліть це місто було значним політичним,
економічним, культурним і релігійним центром Північного Причорномор’я.
Християнство в Херсонесі з’явилось з перших століть свого існування. Сам
апостол Андрій Первозванний, відвідавши Скіфію, побував у Херсонесі.
Один з мисів древнього Херсонесу зберіг ім’я Святого Андрія.
У часи іконоборства Херсонес став притулком для багатьох єпископів,
ченців і мирян, яких переслідували на батьківщині.
Вигнанці тут, як і в інших місцях Тавриди, сприяли поширенню та
зміцненню християнства, а разом з тим й освіченості та культури. Саме
тут, у Херсонесі (літописному Корсуні), у 988 р. прийняв хрещення
великий київський князь Володимир Святославович. Ця подія відіграла
надзвичайно важливу роль у становленні державності Київської Русі,
позитивно вплинула на весь подальший хід вітчизняної історії.
У середині ХІХ ст. відомий археолог граф Олексій Уваров відкрив на
міській площі Херсонесу кілька давніх храмів. Було знайдено й базиліку,
хрещальню, де прийняв хрещення князь Володимир.
У 1848 р. на Херсонську кафедру, куди входив і Крим, було призначено
архієпископа Інокентія. Він мріяв влаштувати в Криму щось схоже на святу
гору Афон у Греції. Саме завдяки йому на руїнах Херсонесу було відкрито
Херсонеський чоловічий монастир. Але він був повністю зруйнований під
час Кримської війни. Після закінчення війни Херсонський монастир
відновили.
Свято-Володимирський собор – одна з найвидатніших архітектурних споруд
Севастополя, що вражає своєю величчю, красою та гармонією. Його
закладення відбулося 23 серпня 1861 р. у присутності імператора
Олександра ІІ. Собор мав втілювати собою пам’ять про видатну подію –
Хрещення Русі. Автором проекту був Д. І. Гримм. Висота храму разом з
хрестом перевищила 34 м. Стіни його навіть на рівні другого поверху
досягали метрової товщини. Інтер’єр вражав своєю пишністю – колони з
цінних порід мармуру, мозаїчна підлога. Розписували храм відомі на той
час художники А. Корзухін, Т. Нефор, М. Майков, І. Малишев. Роботами
керував О. Чагін – автор проекту Фороської церкви.
На землі Херсонесу поєднались долі Климента Римського, рівноапостольних
Кирила та Мефодія, які дали слов’янським народам азбуку та граматику, і
святого Володимира-хрестителя. Після свого хрещення князь Володимир узяв
до Києва мощі Святителя Климента. Пройшло понад 9 століть, і тепер уже в
Херсонес привезли святі мощі Володимира. Часточку їх, що зберігалася у
Малій Церкві Зимового палацу, було передано Херсонеському монастирю, Це
й закономірно, адже сам Володимирський собор було збудовано на місці, де
колись прийняв хрещення правитель Русі. Тому Свято-Володимирський
Херсонеський собор – всеправославна святиня, храм-пам’ятник, що
увіковічує прийняття християнства князем Володимиром.
У 1924 р. Херсонеський монастир закрили, а Володимирський собор передали
музею. Під час Другої світової війни храм отримав значні пошкодження,
стіни дали тріщини, майже повністю було знищено внутрішнє убранство.
Десятиліття собор перебував в аварійному стані. Питання про його
відновлення вирішувалось на найвищому державному рівні. У 1992 р. тут
поновились богослужіння.
У 1998 р. розпочалась реставрація собору. У 2002 р. у храмі вперше за
останні 77 років відбулась служба Божа.
м. Старий Крим (Кіровського району Автономної Республіки Крим)
Старий Крим має древню історію. Уперше згадується на початку І
тисячоліття як таврське місто Карія, з кінця І тисячоліття – Сурхат,
XIII-XV ст. – Солхат (дещо пізніше – Керим) – резиденція намісника
золотоординського хана і важливий пункт транзитної торгівлі. Пізніше,
після створення Кримського ханства, місто втратило своє значення і стало
називатися Ескі Крим (Старий Крим). Коли Крим у 1783 р. увійшов до
складу Російської імперії, місто в черговий раз було перейменовано на
Левкопіль.
У Старому Криму збереглися пам’ятки старовинної архітектури, у тому
числі й сакральної.
лишилася тільки основа, було нещодавно відбудовано заново. До південного
торця мечеті примикала велика будівля медресе – духовного училища. Це
була значна за розмірами споруда, з великим внутрішнім двором. Поперечні
стіни відокремлювали кімнати для занять, перекриті циліндровим
склепінням. Осі квадрату підкреслювалися широкими лоджіями, південний
фасад було прикрашено монументальним арочним порталом, поцяткованим
різьбленним орнаментом. Від духовного училища залишились лише мальовничі
руїни, але за ними все ж таки можна судити про архітектуру цієї будівлі.
Неподалік мечеті Узбека знаходяться руїни мечеті султана Бейбарса. Це –
найдавніша мечеть Криму, її було споруджено в 1287- 1288 рр.
Монастир Сурб-Хач (“Святий Хрест”) – знаходиться за 3-4 км на південний
схід від Старого Криму. Веде до нього лісова дорога – древній покинутий
шлях до Судака.
Сурб-Хач споруджено стараннями й на кошти вірмен, що оселилися в Криму в
різні часи. Монастир розташовано на гірському схилі й схожий він на
фортецю. Його дзвіниця схожа на сторожову вежу, зовнішні мури глухі,
головний вхід заховано.
Монастир протягом кількох століть був найбільшим представництвом вірмен
у Криму, престолом вірменської церкви на півострові. Створювався та
перебудовувався цей комплекс різночасних і різнохарактерних споруд понад
5 століть – з XIV до ХІХ ст. (головним чином у XIV-XVI ст.). Складається
він із соборної церкви, прибудованого до храму гавіту (притвору) з
дзвіницею, кухні, трапезної, двох ярусів чернечих келій, двох внутрішніх
двориків і господарського приміщення.
Найдавнішу споруду монастиря – Храм Сурб-Ншан (“Святе Знамення”)
збудовано в 1338 р. духовним предводителем вірмен Криму Ованесом
Себастаци, його рідними братами та наближеними.
Ця споруда близька за архітектурою до церков ХІІ-ХІІІ ст. у самій
Вірменії. Храм є хрестовокупольною тринавною спорудою з бічними
прибудовами. Протягом багатьох століть у монастирі зберігався кам’яний
хрест – священна реліквія, звана “Сурб Хач” освячена, за переказами,
апостолом Тадеєм і перевезена до Тавриди першими переселенцями з
Вірменії.
м. Керч (Автономна Республіка Крим)
Церква Іоанна Предтечі – найдревніша в Україні мурована церква.
Ймовірно, що храм зведено між VIII та Х ст. Споруді надає неповторності
поєднання різних стилів – базиліканського візантійського та
давньоруського хрестовокупольного. На честь храму, збереженого з часів
розквіту Тмутараканського князівства, в XIV ст. одна з назв міста
звучала як Порт Святого Іоанна. Купол церкви поставлено на високий
барабан, стіни вирізняються оригінальним муруванням з шарів білого
каменю та червоної цегли, що чергуються між собою.
На початку ХІХ ст. храм було розширено за рахунок прибудови західної
частини, оскільки внутрішній простір уже не вміщував всіх бажаючих бути
присутніми на службі. Усередині древньої церкви важке склепіння
підтримують чотири стрункі сірі колони, увінчані вишуканими капітелями
корінфського ордеру. За радянської доби (до закриття) тут знаходились
старовинні ікони Спасителя, Богоматері та Іоанна Предтечі, предмети
церковного вжитку. Особливо цінною була дерев’яна чаша VI ст. з ледве
помітними зображеннями святих ликів. У церковній бібліотеці зберігались
древні манускрипти – “Євангеліє” (ХІ ст.) та “Апостол” (ХІІ ст.).
Нині у церкві Іоанна Предтечі відбуваються богослужіння.
м. Чернігів
Успіння Божої Матері Єлецький монастир. Засновано у 60-і рр. ХІ ст.
чернігівським князем Святославом Ярославичем на захід від Дитинця у
хвойному лісі, звідки й дістав свою назву. У 1239 р. спалений
монголо-татарами. Відбудований у 1445-1495 рр. У 1635-1649 рр. належав
єзуїтам. Відновлений після визволення міста від польської шляхти.
У 1646 р. український педагог і письменник, церковно-просвітницький
діяч, друкар-видавець К. Ставровецький надрукував тут першу в Чернігові
книжку – “Перло многоценное”. У 1657 р. архімандритом монастиря був
Лазар Баранович, у 1669-1688 рр. – український письменник,
громадсько-політичний і церковний діяч І. Галятовський. У цей період
монастирська бібліотека перетворилася на велике книгосховище.
Архітектурний ансамбль Єлецького Успенського монастиря складався
поступово впродовж ХІ-ХVІІІ ст., має риси українського барокко. Головний
елемент композиції – Успенський собор, монументальність якого
підкреслюють одноповерхові келії ХVІ-ХVІІ ст., Петропавлівська церква з
трапезною ХVІІ ст., залишки будинку ігумена ХVІІІ ст., західна брама та
ін. Вертикальний акцент композиції – 36-метрова дзвіниця, біля якої
міститься будинок Феодосія Углицького. На території монастиря виявлено
печери давньоруської пори.
У 1992 р. монастир відродився як жіночий.
Троїцько-Іллінський монастир. Розташований на терасах Болдиних гір.
Складається з двох частин – колишнього Іллінського та Троїцького
монастирів, об`єднаних ландшафтом й архітектурно в єдиний ансамбль.
Започаткований, за літописом, ченцем Антонієм Печерським у 1069 р.
Викопані ним та його послідовниками печери поступово розширювалися та
перетворилися на багатоярусний підземний комплекс – Антонієві печери. У
ХІІ ст. збудовано Іллінську церкву, що безпосередньо сполучалася u1079 з
входом до печер. У 1239 р. орди Батия зруйнували монастир. Він був
відбудований у 1649 р. на кошти сподвижника Богдана Хмельницького,
чернігівського полковника С. Пободайла. У 1672 р. монастир розширено.
Будівлі почали зводити на сусідній горі, а монастир дістав назву
Троїцько-Іллінського. Першими відомими мурованими спорудами, що
збереглися, є трапезна з Введенською церквою та три корпуси келій.
Започатковані у 1677 р., вони створили мальовниче барокове оточення
головної споруди – Троїцького собору, закладеного у 1679 р. У 40-і рр.
ХVІІІ ст. територію монастиря було розширено на південний захід, у
зв`язку з чим споруджено дві кутові вежі, а у 1750 р. – будинок
архімандрита. Остаточно ансамбль сформувався у 1775 р., коли з північної
сторони виросла 58-метрова п`ятиярусна дзвіниця, що надала комплексу
динамічності та завершеності. У другій половині ХVІІ ст.
Троїцько-Іллінський монастир стає одним з центрів українського
літописання. У кінці ХVІІ ст. у ньому склав свою “Хроніку” український
літописець Л. Боболинський. У 1679 р. сюди з Новгорода-Сіверського
переведено друкарню. Монастир мав велику бібліотеку, в якій у 1776 р.
налічувалося 11304 книги. У 1786 р. монастир закрито, земельні володіння
секуляризовано. З 1790 р. на монастирській території розташовувалася
резиденція Чернігівського архієпископа. З 1967 р. територія монастиря
увійшла до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. У
1988 р. монастир передано Чернігівській єпархії.
м. Новгород-Сіверський (Чернігівської області)
Спасо-Преображенський монастир. Засновано в ХІ – на початку ХІІ ст. на
пагорбі понад заплавою р. Десни. Головний мурований
Спасо-Преображенський собор зведено на початку ХІІІ ст. Монастир зазнав
руйнувань у 1176, 1239, 1501, 1605 рр. За Деулінським перемир`ям 1618 р.
разом з містом відійшов до шляхетської Польщі. У 1635 р. за наказом
польського короля Владислава ІV переданий ордену єзуїтів. Відновлений у
1657 р., коли чернігівським архієпископом став Лазар Баранович, який
обрав Спасо-Преображенський монастир своєю резиденцією. У той час
відбудовано Спаський собор, Палатний корпус з трапезною Петропавлівською
церквою (ХІІ-ХVІІ ст.), келії настоятеля (ХVІ ст.), зведено муровану
огорожу з кутовими вежами та надбрамною дзвіницею (1670-1699 рр.), інші
споруди. Ансамбль набув рис барокко. Значні перебудови у монастирі
сталися у 1786-1787 рр. у зв`язку з відвіданням міста Катериною ІІ,
зокрема, до келій настоятеля прибудовано двоповерхову Іллінську церкву.
У 1791-1796 рр. на місці Спаського собору за проектом архітектора Дж.
Кваренгі зведено Спасо-Преображенський собор.
У 1674 р. Лазар Баранович організував у Спасо-Преображенському монастирі
друкарню, переведену в 1679 р. до Чернігова. У 1657-1667 рр. на
території монастиря споруджено бурсу для учнів Слов`яно-латинської школи
(у 1689 р. переведено до Чернігова). Працював і скрипторій, де
виготовлялися рукописні книги (створений тут “Служебник” зберігається в
Історичному музеї у м. Москві). Після створення Новгород-Сіверської
єпархії (1785-1797 рр.) у монастирі діяла семінарія. У 1918 р. монастир
було ліквідовано.
У роки Другої світової війни на території монастиря гітлерівцями було
організовано табір військовополонених, де за 2 роки окупації загинуло
19,3 тис. людей. Монастир частково відремонтовано та реставровано у
післявоєнні роки. На території виявлено печери. З 1979 р. він є філією
Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. До святкування
1000-річчя міста Новгорода-Сіверського та 800-річчя “Слова о полку
Ігоревім” у монастирі проведено реставраційні роботи. Біля східного муру
в 1989 р. встановлено скульптуру Ярославни.
м. Путивль (Сумської області)
Різдва Божої Матері Мовчанський Печерський монастир..
Засновано у 1579 р. як подвір`я Мовчанської Софронієвої пустині, що
знаходилася на схід від Путивля. У період між 1591 і 1593 рр.
перетворений на самостійний монастир під назвою Путивльського
Мовчанського u1055 Печерського Різдва Богородиці. Будівельні роботи
розпочато в рік перетворення та велися до 1602 р. Первісні споруди, крім
фрагментів стін і частини собору, не збереглися. У 1630-1636 рр. було
зведено нову церкву Різдва Богородиці, муровану, трикамерну, з
двоярусною аркадною галереєю з трьох сторін. Для алтарної частини було
використано оборонну вежу міських укріплень. Споруда описана арабським
мандрівником Павлом Алеппським, який відвідав Путивль у 1654 р. У
1666-1669 рр. галерею з північної сторони було розібрано, на її місці
зведено теплий приділ Симеона та Сави. У 1804 р. приділ капітально
відремонтовано. У 1700 р. побудовано дзвіницю, в стилі барокко, цегляну,
тиньковану, двоярусну. Нижній ярус квадратний у плані, верхній –
восьмигранний з арковими отворами у кожній грані, увінчаній високою
банею.
У другій половині ХVIІ ст. Путивль втрачає своє значення сторожового
пункту, втрачає славу й монастир. Будівельні роботи припиняються, лише в
20-і рр. ХVІIІ ст. споруджується корпус настоятеля.
Відродження монастиря почалося в 60-і рр. ХІХ ст.
Відбудовуються старі та зводяться нові споруди: великий зимовий храм,
трапезна, корпуси келій, до південно-західного кута церкви між критими
східцями та галереєю добудовується одноповерхове приміщення бібліотеки.
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. дерев`яну барочну баню над центральним
об`ємом замінено наметовою металевою конструкцією.
У 1920 р. і в роки Другої світової війни від пожеж суттєво постраждали
споруди ансамблю, було втрачено аркаду-галерею та бібліотеку.
Церкву побудовано в стилі барокко, вона асиметрична у плані, цегляна,
побілена, цоколь з піщаника. Складається з трьох веж, встановлених на
підкліть. Вони різняться величиною, висотою, пропорціями та декором.
Комплекс будівель витягнутий напівдугою з південного сходу на північ. У
південно-східній його частині, уздовж залишків оборонних стін, розміщені
дзвіниця, трапезна, тепла церква, просфорня, будинок настоятеля.
Посередині двору височіє соборна церква – композиційний центр ансамблю.
У північній частині знаходяться келії та господарчі будівлі, огорожені
цегляною стіною.
Ансамбль, що є найбільш раннім прикладом поєднання української та
російської архітектурних шкіл, належить до числа оригінальних і цінних
архітектурних пам`яток України.
У 1992 р. монастир відродився, з 1997 р. став жіночим.
с. Густиня ( Прилуцького району Чернігівської області)
Свято-Троїцький Густинський монастир. Заснований на початку ХVIІ ст. на
землях князів Вишневецьких серед густих дубових лісів (звідси й назва).
Первісно дерев`яний. Постраждав від пожеж у 1636 і 1671 рр.
Архітектурний ансамбль склався у другій половині ХVIІ-ХVIІІ ст. і являє
собою унікальний архітектурний комплекс доби барокко, що значно вплинув
на культове будівництво Лівобережної України. Центральна споруда –
дев’ятидільний п`ятибанний Троїцький собор (1672-1676 рр.). У другій
половині ХVIІ ст., водночас з муром, зведено надбрамні Миколаївську та
Катерининську церкви. Остання містилася на другому ярусі головної
північної брами. Її оточувала галерея, вхід до якої було влаштовано у
невеликій вежі. У 1719-1723 рр. її було пристосовано під будинок ігумена
з Варваринською церквою. На початку ХХ ст. проїзд у першому ярусі
замуровано. У 1693-1708 рр. зведено східну та південну частини огорожі з
надбрамною п`ятибанною Петропавлівською церквою (перебудовано у 1845 р.)
і трапезну з Воскресенською церквою.
Тривалий час Густинський монастир був неофіційним центром зв`язків між
Україною, Росією та Молдовою, осередком ідейної боротьби проти унії та
католицизму. У першій половині ХVIІ ст. тут було написано “Густинський
літопис” і “Густинський монастирський літопис”. У 1786 р. монастир
перетворено на позаштатний, а у 1799 р. закрито. Відновлено завдяки І.
Арендаренку та відбудовано на кошти князів Репніних. У період між
квітнем і 20 липня 1845 р. у ньому побував Т. Г. Шевченко, який написав
три акварелі: “У Густині. Церква Петра й Павла”, “Брама в Густині.
Церква Св.
Миколи”, “У Густині. Трапезна церква”. Про малюнки, виконані в Густині,
Шевченко згадує у повісті “Музикант”. Згадки про Густиню зустрічаються
також у повістях “Музикант” і “Наймичка”. У 1994 р. монастир відродився
як жіночий. При обителі є готель для прочан.
с. Мгар (Лубенського району Полтавської області)
Спасо-Преображенський Мгарський монастир – одна з найвідоміших і
найшановніших обителей українського православ’я. Перші монахи оселилися
на цьому місці ще на початку XVII ст. Висока гора в Мгарському лісі на
правому березі річки Сули завжди заворожувала своєю природою кожного,
хто потрапляв у ці благословенні місця. Це, мабуть, і спонукало власницю
цих земель Раїну Вишневецьку заснувати тут, у шести кілометрах від
Лубен, православний монастир. Окрім земельного наділу, благочестива
княгиня виділила також і значні кошти на будівництво. Монастир будувався
як форпост у боротьбі з наступаючою з заходу унією та католицизмом. У
цьому монастирі перебували майже всі київські митрополити та українські
гетьмани. У різні часи його відвідали Іван Мазепа, Петро І, Олександр
Пушкін, Тарас Шевченко, Леся Українка. До речі, в середині XVII ст. у
монастирі під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького
Юрій.
Найбільшої слави обителі приніс Царгородський святитель Афанасій
(Петеларій), Патріарх Константинопольський. Подорожуючи з Москви додому,
він у лютому 1654 р. заїхав до свогоулюбленого Мгарського монастиря, де
святитель і раніше бував. Але цього разу тут він занедужав і в квітні
цього ж року відійшов до Господа. Святителя було поховано в стінах
обителі за візантійською традицією, згідно з якою Царгородських
первосвятителів ховали у сидячому положенні. Після революції мощі
святителя Афанасія було вилучено звідси в музей, а з середини минулого
століття і до сьогодні вони почивають у Благовіщенському кафедральному
соборі Харкова.
Революційні потрясіння сильно позначилися на цій святині. 1919 р.
більшовики розстріляли за стінами обителі всю братію. Згодом тіла убитих
священномучеників були поховані на монастирському кладовищі біля
Благовіщенського скиту, розташованого поруч з обителлю. У комуністичний
період цей цвинтар також був знищений. Сьогодні на його території –
засіяне поле, і лише кілька років тому на місці, де було поховано убиту
братію поставили дерев’яний хрест.
А в 1920-х рр. нова влада повністю ліквідувала і всю обитель. За період
закриття у стінах цієї святині розміщувався патронат, де утримувались
діти “ворогів народу”. Після цього тут квартирували Будинок престарілих,
дисциплінарний батальйон, а після війни в монастирі розмістились
льотчики. Останнім господарем православної святині – незадовго перед її
відкриттям – був піонерський табір. І лише з 1993 p. до древньої обителі
знову прийшли монахи. З того часу монастир знову повернувся до свого
звичного ритму.
За відносно короткий період були повернені до життя Преображенський
собор, монастирська дзвіниця, братські корпуси та Благовіщенський скит.
Сьогодні обитель уже має власне господарство. Воно складається з пасіки,
якає дає 400 кг меду щороку, корів і птахів. Окрім традиційної живності
у монастирі сьогодні живуть і екзотичні птахи. Абсолютно спокійно
подвір’ям гуляють павичі та фазани, яких свого часу подарували обителі.
А домашній орел і ворон сьогодні уважно розглядають кожного прочанина,
який прямує до собору. Домінантою архітектурного комплексу Мгарської
святині є величний Спасо-Преображенський собор – визначна пам’ятка
українського барокко, зведена наприкінці XVII ст. з ініціативи
українського гетьмана Івана Самойловича. Цей храм став прикрасою не лише
православної Полтавщини, але й усього Християнського світу. Він і
сьогодні вражає прочан своїми величними формами та неповторним
оздобленням. Будучи понівеченим у часи атеїстичного режиму, нині він
знову відкривається для паломників у всій своїй монументальній величі. А
коли в середині минулого століття тут перебувала військова частина,
солдати знайшли досить оригінальний спосіб для вдосконалення своїх
стрілецьких навичків. Вони стали використовувати настінні розписи собору
як мішені. На пам’ять про ті ганебні часи та як застереження для
наступних поколінь, під час нинішньої реставрації було вирішено залишити
зображення святої цариці Олександри зі слідами недавніх кощунств. Святий
образ сьогодні із простреленим ликом є живим свідченням того, до чого
може дійти людина, в серці якої не залишилося місця для Бога.
З ХІХ ст. монастир прикрасився триярусною дзвіницею. Відтоді її
неповторний силует разом із собором стали візитною карткою всієї
Полтавщини, а її маківку видно на багато кілометрів від обителі.
м. Харків
Покрови Божої Матері монастир – це давня споруда Харкова.
Храм побудовано у 1689 р. (висота 45 м, двоярусний, у нижньому ярусі –
зимова Хрестовоздвиженська церква, висота 6 м, а у верхньому – літня
Покровська).
Храм повторює розміри та форми давніх дерев`яних церков тутешнього краю
– Слобожанщини, є типовою трибанною українською церквою, але кам’яною, з
елементами російської архітектури в зовнішньому оздобленні. На заході
храму побудована водночас з ним кам`яна чотириярусна дзвіниця, що має
вигляд оборонної вежі та входила у систему укріплень Харківської
фортеці. Обитель при храмі заснована у 1726 р. Тоді ж сюди з Білгорода
перевели діючу там з 1721 р. Слов`яно-греко-латинську школу та
перетворили її на Харківський колегіум, що був визначним центром освіти
Слобідської України до початку XIX ст. Звідси вийшло багато видатних
духовних і світських діячів свого часу. У 1786 р. до монастиря перенесли
шановану на Харківщині чудотворну Озерянську ікону Божої Матері, що
спочатку була в Озерянській пустині, а потім у Куряжській обителі.
У 1799 р. Харків став єпархіальним містом, і обитель перетворили на
архієрейський будинок. З цього часу до 1846 р. Покровський собор був
кафедральним храмом міста.
У 1820-1826 рр. в монастирі на північ від престольної церкви будується
архієрейський будинок у стилі класицизму (з 1920 р. тут розміщується
Харківський історичний музей).
У 1835-1840 рр. владикою архієрейського будинку був святитель Мелетій
(Леонтович; помер у 1840 р.). У 1948 р. його мощі було перенесено з
гробниці з обителі до Харківського кафедрального Благовіщенського
собору.
У 1896 р. на південь від Покровського собору побудовано храм
базиліканського типу в ім`я Озерянської ікони Божої Матері.
У 20-х рр. XX ст. монастир ліквідували. У 1990 р. Покровський храм
відродився як парафія, у 1991 р. при ньому відтворено і монастир. В
одному кварталі з обителлю знаходиться Харківське єпархіальне
управління.
Собор Благовіщення Пресвятої Богородиці. Його будівництво тривало майже
20 років й було завершено у 1901 р. Завдяки таланту архітектора Михайла
Ловцова, його геніальне творіння, що постало в центрі Харкова на
правому березі р. Лопань, зуміло в собі органічно поєднати фантастичну
строкатість східної архітектури з витонченою елегантністю готичного
Заходу. Для свого часу Благовіщенський собор став чи не найвдалішим
прикладом синтезу різних напрямів у архітектурних стилях. Його
оригінальний силует вніс свій неповторний колорит у центральну забудову
Харкова.
Не менш привабливим є й інтер’єр храму. Його стіни та купол прикрашено
розписами, виконаними харківськими та московськими художниками. Основні
іконографічні мотиви бралися з Володимирського собору в Києві та
московського Храму Христа Спасителя. Як елемент готичного оздоблення
можна навести вітражі на вікнах собору, де зображено святителів і
преподобних, особливо шанованих на Слобожанщині.
Тут знаходяться мощі Мелетія Леонтовича, архієпископа Харківського та
священомученика Олександра. Із середини минулого століття в
Благовіщенському соборі почивають мощі видатного церковного діяча
XVI-XVII ст. святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського
чудотворця. Свого часу цей архіпастир відійшов до Бога в Лубенському
монастирі поблизу Полтави, де і був похований. Це єдиний канонізований
Константинопольський святитель, який знайшов упокоєння на наших землях.
Страшні комуністичні часи оминули цю святиню, але в 1930-х рр.
Благовіщенський собор все ж таки було закрито. Хоча нова влада і обіцяла
використовувати його для культурних цілей, проте через деякий час на
території храму було влаштовано конюшню, а в підвальних приміщеннях
собору – функціонував склад нафтопродуктів. Навіть після відкриття храму
в 1943 р., до 1960-х рр. його цокольну частину займала фруктова база
місцевого облвиконкому. Після виведення бази зі стін святині, на її
місці було освячено підвальний храм.
Страшне випробування випало на долю собору влітку 1997 р. Невідомі
зловмисники підпалили верхівку його дзвіниці. У результаті пожежі тоді
згоріла верхня частина дзвіниці, а хрест упав на землю. Але, на щастя,
сам собор не постраждав, як не постраждав і ніхто з людей. І сьогодні
архітектурний комплекс Благовіщенського собору, як і сотню років тому,
дивує кожного своєю свіжістю та красою.
м. Слов’яногірськ (Слов’янського району Донецької області)
Свято-Успенська Святогірська Лавра – розташована на правому березі р.
Сіверський Донець, на схилах навислих над водою мальовничих крейдяних
гір, що здавна називали Святими. Документально Святі Гори відомі з 1526
р. У писемних джерелах монастир у скелі згадується верше під 1624 р.
Існує дві версії щодо заснування монастиря. Відповідно до однієї,
монастир заснували ченці Печерської лаври, що пішли з Києва, розореного
монголами у середині ХІІІ ст., а за другою версією – афонські монахи, що
йшли на Русь по Сіверському Донцю, це місце нагадало їм рідну Святу гору
Афон.
З кінця XVII ст. споруджуються монастирські будівлі, в тому числі
кам‘яний престольний храм (1698-1708 рр.).
З 1790 р. Святими Горами володів князь Г. Потьомкін, а пізніше –
Енгельгардти.
У другій половині ХІХ ст. старі монастирські будівлі біля річки
замінюються новими кам‘яними.
У 1850-1867 рр. в одній з келій здійснював свій подвиг затворництва
преп. Іоанн (Крюков; помер у 1867 р.).
У 1922 р. монастир було закрито. У його будівлях створено одну з відомих
оздоровниць в Україні. У 1980 р. ансамбль споруд оголошено Державним
історико-архітектурним заповідником. У 1992 р. монастир знову
відродився.
У центрі обителі побудовано у 1859-1868 рр. за проектом А. Горностаєва
п‘ятибанний престольний храм, над Святими вратами – церква Покрови Божої
Матері (1850-1851 рр., архітектор К. Тон). На заході – два братських
корпуси, на сході – колишній Гостиний двір обителі (комплекс споруд, що
отримав сучасний вигляд у 1900 р.). На північ від двору, коло підніжжя
гори знаходиться підземний храм преп. Антонія та Феодосія Печерських;
при вході на поверхню спорудили павільйон, біля нього заснували цвинтар
для благодійників та нашановніших духівників монастиря; до початку 80-х
рр. ХХ ст. павільйон було зруйновано, у 1993-1994 рр. відтворено
підземний інтер‘єр; під залишками павільйону поховано князя Н. Б.
Голіцина – учасника Вітчизняної 1812 р. та Кримської 1853-1856 рр. воєн,
друга О. Пушкіна, письменника, перекладача, композитора (помер у 1866
р.).
На захід від Успенського собору розташовано нижній павільйон паломників
(“Печерник”). Ліві ворота павільйону – вхід до печер.
Ще в кінці XVII ст. скелю увінчав Миколаївський храм, що зберігся
донині. На схід від храму на скелі влаштовано оглядовий майданчик з
каплицею св. Андрія Первозванного (50-і рр. ХІХ ст.; називається ще
Верхнім павільйоном паломників). За деякими даними, ідея створення
каплиці пов‘язана з ім‘ям Андрія Миколайовича Муравйова, частого гостя
Святих Гір.
Архімандрит Арсеній, який бував у Палестині, дав горі, з якої виступає
скеля, назву Фавор. Широку відомість Фавор здобув після того, як у 1867
р. тут почив і був похований преп. Іоанн (Крюков). У 1994 р. мощі
подвижника було віднайдено та перенесено до монастиря.
У 2004 р. Священний Синод Української Православної Церкви прийняв
рішення надати Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю
статус лаври.
Використана література
Туризм в Україні.- Ужгород: ІВА, 2008.- 320с.
Туризм в Україні: Збірник нормативно-правових актів у п’яти томах. Т.4.-
Ужгород: ІВА, 2000.- 348с.
Туризм в Україні: Збірник нормативно-правових актів у п’яти томах. Т.3.-
Ужгород: ІВА, 2000.- 348с.
Котлер Филип, Боуэн Джон, Мейкенз Джеймс. Маркетинг. Гостеприимство и
туризм.- М: ЮНИТИ, 1998.- 787с.
Конох Анатолій Петрович, Товстопятко Федір Федорович, Некрасов Сергій
Андрійович Туризм.- Запоріжжя: ЗНУ, 2005.- 132с.
Конох, Анатолій Петрович Екологічний туризм: Навч. посіб. для студ. фак.
фізичн. вихован./ А.П.Конох, Ф.Ф.Товстопятко, С.А.Некрасов.- Запоріжжя:
ЗНУ, 2005.- 68с.- 10.80 журналістика
Головашенко, Ольга Вячеславівна Туризм, як форма соціальної активності
людини: соціально-філософський аналіз: Спец.:09.00.03; Дис. на здоб.
наук. ступ. канд.філософ. наук.- Запоріжжя: ЗДУ, 2002.- 184с.- 8.00
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
