.

Передумови та етапи розвитку сільського зеленого туризму в Карпатському регіоні України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
578 5872
Скачать документ

Курсова робота:

Передумови та етапи розвитку сільського зеленого туризму в Карпатському
регіоні України

Зміст

Сучасні підходи до окреслення меж Карпатського туристичного регіону

Природні, історико-культурні та соціально-економічні передумови розвитку
сільського зеленого туризму в регіоні

Львівщина

Івано-Франківщина

Закарпаття

Чернівеччина

Список використаної літератури:

Сучасні підходи до окреслення меж Карпатського туристичного регіону

Межі Карпатського туристичного регіону передусім визначені його
природною будовою — простяганням у межах України Карпатської гірської
системи, а також історико-адміністративними контурами суміжних з
Карпатською дугою земель.

240 км, у південно-західній досягає 340 км, а в північно-східній
(Українські Карпати) звужується до 100—120 км.

Карпатські гори мають вік 1,2 млрд років. Вони належать до Альпійської
геосинклинальної області і складають північну гілку Альпійського
складчастого поясу (куди входять також Альпи й Кавказ).

У геологічній будові дуги переважає крейдово-палеогеновий фліш,
трапляються виходи юрських вапняків, палеозойських кристалічних сланців.
Неогенові вулканогенні утворення представлені андезитами, базальта-ми та
їхніми туфами.

За географічним положенням, орографією хребтів, ландшафтною структурою,
мезокліматичними особливостями, біотичною структурою Карпати поділяють
на Західні, Східні та Південні.

Західні Карпати знаходяться на території Словаччини, Чехії, Польщі і,
частково, Угорщини. Центральним масивом їх є Високі Татри з
максимальними для всіх Карпат висотами. Тут найвища точка Карпатської
дуги — г. Герлаховскі-Штіт (2663 м). Дещо нижчі висоти мають хребти
Низьких Татр, Високої і Малої Фатри.

У районі витоків річок Дунаєць і Попрад Карпатська дуга вигинається на
південний схід. З цього району — масив Східних Бескидів у Словаччині —
беруть початок Східні Карпати. Це найнижча й найвужча частина
Карпатської дуги з висотою хребтів пересічно 1200—1800 м.

Східні Карпати складаються із Східних Бескидів (Словаччина, Польща),
Українських Карпат (Україна) і Молдово-Семиградських Карпат (Румунія).
Найвищий масив Східних Карпат — Роднянські Альпи (пік — г. Петрос, 2305
м). В українській частині Східних Карпат найвищим масивом є
Чорногірський хребет з г. Говерлою.

У Семиграді (за р. Прахови) Карпатська дуга повертає на південь.
Південні Карпати (їх ще називають

Трансільванські Альпи) розлогими масивами субмеридіально тягнуться
територією Румунії. Вершини хребтів тут сягають понад 2500 м.

Закінчується Карпатська гірська система Банатськими горами, які
підступають до самого Дунаю (каньйон Залізні ворота), який відділяє
Карпати від Балканських гір.

У межах України довжина Карпат від верхів’їв р. Сяну (на західному
кордоні держави) до витоків р. Сучави (на румунському прикордонні)
становить 280 км. На них припадає 10,3 % (24 тис. км2) площі всієї
Карпатської дуги і 3,5 % території України. Простягаються вони з
північного заходу на південний схід майже на 280 км при середній ширині
близько 100 км. Окремі гірські хребти розділені поздовжніми улоговинами
та розчленовані глибокими поперечними долинами.

Загалом у межах України Карпати поділяють на: зовнішні (Скибові), куди
входять Бескиди, Ґорґани і Покутсько-Буковинські Карпати; центральні,
або Верховинські; внутрішні, або Полонинсько-Чорногірські.

Середня висота Українських Карпат становить 1000 м. Найвищими вершинами
Українських Карпат є: г. Говерла — 2061 м, г. Ребра — 2046 м, г. Піп
Іван — 2026 м, г. Петрос— 2020 м. Усі вони розташовані в межах найвищого
масиву Українських Карпат — у Чорногірському хребті, який простягається
територією Івано-Франківської та Закарпатської областей на 40 км між
долинами річок Чорної Тиси, Білої Тиси та Чорного Черемошу.

Крім природно-географічного поділу території, на формування обрисів
Карпатського туристичного регіону суттєво впливає й група суспільних
чинників.

Нині в Україні сформувався офіційний підхід до окреслення меж
Карпатського туристичного регіону, що враховує:

природно-ландшафтні особливості регіону;

етнокультурні особливості;

сучасні особливості адміністративно-територіального устрою земель
регіону;

спільність історичного розвитку від найдавніших часів до другої третини
XX ст. — остаточного включення земель регіону до складу Української
республіки;

ментальне відчуття спорідненості населення та однакову систему життєвих
стереотипів і цінностей;

прикордонне політико- і транспортно-географічне положення;

схожі проблеми трансформації господарського комплексу в сучасних
макроекономічних умовах.

Перші три з названих чинників склали ту основу, на підставі якої у 1999
р. було прийнято рішення про інтеґрацію державних, громадських і
підприємницьких зусиль Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської і
Чернівецької областей з метою розбудови цілісного конкурентоспроможного
рекреаційно-туристичного комплексу Карпатського регіону. На підставі
багатосторонньої угоди між цими областями їхні спільні інтереси в сфері
туризму почала представляти спеціально створена інституція — Рада з
туризму Карпатського регіону.

Отже:

Карпатський туристичний регіон України складають чотири адміністративні
області заходу України, в межах яких простягається гірська система
Українських Карпат.

Сільський зелений туризм і екотуризм є чільними субгалузями
спеціалізації туристичного сектора Карпатського регіону.

Відповідно до такого розмежування географічною основою розвитку
сільського зеленого туризму в Карпатському регіоні треба вважати
територію сільських адміністративних районів. Конкретизація цієї
території, наприклад, за екологічними критеріями, може пов’язуватися з
виключенням забруднених територій (сіркодобувні та нафтопереробні
ареали) чи, навпаки, виділенням певних пріоритетних природоохоронних
територій (біосферні заповідники — Карпатський і Східні Карпати,
національні природні парки — Карпатський, Вижницький, “Гуцульщина”,
“Сколівські Бескиди” тощо). На сьогодні Карпатський туристичний регіон,
з огляду на своє унікальне рекреаційно-географічне положення на східному
прикордонні Європейського Союзу, розробляє масштабні
маркетингово-інформаційну та інфра-структурно-інвестиційну стратегії,
спрямовані на перетворення краю в один із основних осередків стійкого
туризму та збереження природної й етнокультурної спадщини на
Європейському континенті.

Природні, історико-культурні та соціально-економічні передумови розвитку
сільського зеленого туризму в регіоні

1. Львівщина

Природне та етнокультурне середовище. Для Львівщини, площа території
якої становить 21,8 тис. км2 з населенням 2,8 млн осіб, характерна
різноманітність природних умов і багатство рекреаційних ресурсів.

Львівщини пролягає головний європейський вододіл, що розмежовує басейни
Балтійського і Чорного морів. Завдяки вододільному розміщенню області на
Львівщині беруть початок одні з найбільших рік Централь-но-Східної
Європи: Дністер (басейн Чорного моря) і Західний Буг (басейн
Балтійського моря).

Південну частину області займають мальовничі гірські ландшафти
Українських Карпат з абсолютними висотами до 1405 м.

Центральна частина області розташована на Подільській височині. її
західними відгалуженнями виступають горбогір’я Розточчя й Опілля.

Північна частина краю лежить на низовинній пологохвилястій
Буго-Стирській рівнині.

Клімат області помірно континентальний. Середня температура січня — 4,0
°С; липня + 18,0 °С. Опадів 580—650 мм. Висота снігового покриву — 10—12
см.

В області висока лісистість, нараховується понад 400 об’єктів
природно-заповідного фонду, зокрема заповідник “Розточчя”, національні
парки Яворівський і “Сколівські Бескиди”, 23 заказники, 240 пам’яток
природи, 55 парків — пам’яток садово-паркового мистецтва.

Українське Розточчя — це крайнє північно-західне відгалуження
Подільської височини, що являє собою горбисту гряду. На території
Розточчя знаходяться два рекреаційно-екотуристичні об’єкти — заповідник
“Розточчя” та Яворівський НПП. Рельєф району складається з горбистих
пасем та окремих горбів заокруглених обрисів. Максимальна висота — 393
м. Розточчя горбогірною смугою простягається на 60 км від Львова до
кордону з Польщею. Ширина цієї смуги коливається в межах 5—25 км.
Горбогір’я крутим уступом обривається до північного сходу.

Визначальним чинником унікальності природи Розточчя є його географічне
розташування. З одного боку, район межує з Прикарпаттям, а з іншого — з
Поліссям і належить до лісостепової зони. Теренами Розточчя з боку
Карпат проходить межа поширення ялини, ялиці і бука, а з боку Полісся —
сосни. Змішуючись з типово лісостеповими породами, наприклад, дубом, ці
види формують унікальні за складом лісостани. Такі угруповання з бука,
дуба і сосни в межах України трапляються лише на Розточчі. Серед лісів
найбільш поширеними є букові, меншою мірою — дубово-соснові угруповання,
а також дубові, соснові, вільхові, ялицеві та інші лісостани.

НПП “Сколівські Бескиди” створений у 1999 р. на площі 35 684 га в межах
Дрогобицького, Сколівського і Турківського районів. Межі парку в
основному збігаються з межами природних ландшафтів і проходять
вододільними хребтами та руслами річок.

За фізико-географічним районуванням НПП розташований у межах районів
Верхньодністровських та Сколівських Бескидів, займає їх північні
макросхили. Основні хребти простягаються з північного заходу на
південний схід і розчленовані верхів’ями численних потоків.

До парку повністю або частково ввійшли кілька раніше створених
заповідних територій: лісовий заказник загальнодержавного значення
“Сколівський”, ландшафтні заказники загальнодержавного значення
“Зелемінь” (частково) та місцевого значення “Майдан”, заповідні урочища
“Дубинське”, “Сопіт”, “Журавлине”.

У ґрунтовому покриві переважають бурі гірсько-лісові, дуже щебенисті
ґрунти, сприятливі для росту численних видів рослин, з яких лише
судинних налічується близько 600 видів (більше третини флористичного
багатства Карпат).

будови. У північній частині парку формуються ландшафти крайового
низькогір’я, подекуди вкриті залишками ялицево-букових лісів. Численними
допливами Стрию вони розчленовані на невеликі за площею низькогірні
хребти. У місцях виходу твердих пісковиків поширені скельні утворення,
взяті під охорону як геологічні пам’ятки природи.

Значну частину парку займають середньогірні ландшафти зі смерековими та
смереково-ялицево-буковими лісами. Вони відзначаються відносно великими
абсолютними висотами — до 1100—1200 м, стрімкістю схилів і найбільшою
залісненістю. Долини потоків, які течуть у зоні поширення ямненських
пісковиків, мають вигляд мальовничих ущелин. Одна з них — долина р.
Кам’янка — охороняється як геоморфологічна пам’ятка природи.

Територія парку розташована в околицях популярних гірських курортних
місцевостей України, таких як: Східниця, Сколе, Славське.

Існують потенційні можливості для розвитку агро-туризму в селах Майдан,
Урич, Крушельниця, Підго-родці, Корчин, Сопіт, Завадка, Росохач, Сухий
Потік, Мита.

Надсянський реґіональний ландшафтний парк створений у 1997 р. в
Турківському районі на площі 19 428 га. Він безпосередньо межує з
польським регіональним ландшафтним парком “Долина Сяну”. Обидва
ландшафтні парки включені у міжнародний польсько-словацько-український
біосферний заповідник “Східні Карпати”. Ландшафтний парк розміщений на
висоті 650—950 м над рівнем моря. Гребені гір вкриті численними
тріщинами. Найвищі серед вершин — г. Сянков-ська Кичера (850 м), г.
Кичерка (769 м) і г. Вершок (815 м).

Соціально-економічна інфраструктура та туристичний комплекс. Львівщина
має площу 21,8 тис. км2, що становить 3,6 % території України. За
розмірами вона займає 17-те місце серед областей держави. Населення
області становить 2 млн 754 тис. осіб (5,4 % населення України). За
щільністю населення — 127 осіб на км2 — Львівщина посідає четверте місце
у країні (після Донецької, Луганської та Дніпропетровської областей). За
розміром Львівська область прирівнюється до таких держав, як Ізраїль або
Кувейт.

Це найбільша й економічно найрозвинутіша область Карпатського регіону.
Вона поділена на 20 адміністративних районів і має 42 міста, сім з яких
обласного підпорядкування: Львів, Борислав, Дрогобич, Самбір, Стрий,
Трускавець, Червоноград. Чотири міста (Львів, Дрогобич, Стрий,
Червоноград) мають населення понад 50 тис. осіб. В обласному центрі —
Львові — проживає 730 тис. осіб. А загалом на Львівщині знаходиться 1871
населений пункт.

Львівщина — це один з найбільших туристичних регіонів України, який
володіє унікальними пам’ятками історико-культурної спадщини. В області
зосереджено 1/4 всієї історико-культурної спадщини України. На території
області знаходяться 7 курортів, два національні парки (“Сколівські
Бескиди” та “Яворівський”) і близько 4000 пам’яток історії та культури
під охороною держави (понад 2 тис. охоронних об’єктів знаходиться у
Львові; історико-архітектурний ансамбль його центральної частини у 1998
р. внесено до списку світової спадщини ЮНЕСКО). Такою кількістю й
розмаїттям пам’яток історії, археології, архітектури та монументального
мистецтва не може похвалитися жодна інша область України.

Щороку історико-культурні пам’ятки Львівщини приваблють туристів з усієї
України та з-за кордону: у 2004 р. екскурсійними послугами скористалося
близько 170 тис. гостей області, з 1996 р. має місце тенденція
стабільного зростання туристично-екскурсійного потоку.

Внутрішньообласний розподіл туристичних потоків на Львівщині
здійснюється в радіальному напрямку від м. Львова — європейської
“столиці” України, що виступає одним з найбільших центрів туристичного
притягання в Центрально-Східній Європі.

Львів зазвичай називають “містом музеїв”. Численних туристів приваблюють
у це стародавнє гостинне місто історико-архітектурні комплекси
різноманітних архітектурних стилів XII—XIX ст., унікальні зібрання й
колекції, що зберігаються в Національному та Історичному музеях,
Картинній галереї, Музеї історії релігії та Арсеналі — музеї старовинної
зброї. З унікальними колекціями порцеляни і фаянсу, меблів і ткацтва,
прикладного та декоративного мистецтва можна ознайомитися в Музеї
етнографії та художнього промислу.

Провідне місце в структурі туристичного комплексу Львівщини займає
санаторно-курортне лікування та відпочинок.

У сфері санаторно-курортного обслуговування діє 81 санаторій та
пансіонат з лікуванням (63,7 % від загальної кількості закладів
оздоровлення та відпочинку області). На них припадає 17,6 тис. місць
(93,5 % від загальної кількості).

Заклади відпочинку Львівської області представлені пансіонатами, базами
та установами 1—2-денного перебування. З трьох наявних в області
пансіонатів відпочинку на 74 місця у 2003 р. діяв один, у якому
відпочили та оздоровились понад 2 тис. осіб. У тому ж році у 30 базах та
інших закладах відпочинку на 2,3 тис. місць відпочило 9,2 тис. осіб та у
20 закладах 1—2-денного перебування — 3,4 тис. осіб.

У Львівській області діє 269 підприємств, ліцензованих на організацію
іноземного, зарубіжного, внутрішнього, масового й оздоровчо-спортивного
видів туризму, а також проведення екскурсійної діяльності.

В області функціонує потужна нічліжна база, що нараховує 67 підприємств
готельного господарства (48 готелів, 7 мотелів, 2 кемпінги, 5
гуртожитків для приїжджих, 5 молодіжних баз та гірських притулків),
послугами яких у 2003 р. скористалися понад 150 тис. осіб, з них
іноземців — 36 тис. осіб.

Однією з головних передумов розвитку туризму та рекреації у прикордонних
районах є розбудова, облаштування наявних та введення в дію нових
прикордонних переходів. На території Львівської області по периметру
державного кордону з Республікою Польща довжиною 250 км функціонують сім
пунктів пропуску через державний кордон України: 4 автомобільних —
“Шегині”, “Рава-Руська”, “Мостиська-2”, “Смільниця”, та 3 залізничних —
“Хирів”, “Мостиська-2”, “Рава-Руська”. Функціонує пішохідний перехід на
ПП “Шегині-Медика”. Він працює лише 12 годин (з 8-ї год. ранку до 20-ї
год. вечора), що значно обмежує можливості туристів.

Львівська область має добре розвинуту транспортну інфраструктуру і є
головним транзитним коридором в євразійській комунікаційній мережі
Європейський Союз — Україна — Росія та країни Кавказу, Центральної і
Східної Азії.

Основними транзитно-туристичними осями області є міжнародні
автомагістралі Е-5 (Київ — Львів — Ліссабон), Е-17 (Львів — Люблін —
Варшава), Е-40 (Львів — Краків — Франкфурт), Е-471 (Львів — Стрий —
Чоп). Зі Львова забезпечується пряме автобусне сполучення з містами
Польщі, Німеччини, Чехії, Великої Британії, Білорусі. Міжнародне
залізничне сполучення дає можливість доїхати до Варшави, Кракова,
Москви, Мінська, Праги, Братіслави, Афін, Бухареста, Софії, Відня. Львів
має пряме залізничне сполучення з усіма обласними центрами України та
основними регіонами держав СНД.

Загальна протяжність автомобільних шляхів становить 8,3 тис. км, з яких
97 % мають тверде покриття. Щільність автодорожної мережі становить 0,37
км/км2 (середнє значення по Україні — 0,17 км/км2). Це дає змогу охопити
кільцевими екскурсійно-туристичними маршрутами панівну більшість
природних та історико-культурних атракцій області.

Нині вздовж автошляхів міжнародного і регіонального значення, які
активно використовуються туристами, формується розгалужена
інфраструктура приватних мотелів, кемпінгів, ресторанів, сервіс-центрів,
що обслуговують транзитно-туристичні потоки на рівні, наближеному до
європейських стандартів.

Залізничні колії на території області простягаються на 1292,2 км, з яких
818 км електрифіковані. У Львові сходяться залізничні маршрути з 9
різних напрямків. Львівська залізниця обслуговує 7 західних областей
України. Пасажирообіг у 2003 р. склав 2,5 млрд пас./км, обслужено 32 млн
пасажирів.

Розробляються плани оновлення залізничної ділянки від Львова до
польського кордону. Проектні пропозиції передбачають: будівництво 84 км
колії європейського стандарту від Львова до українсько-польського
кордону; заміну колії радянського стандарту на колію європейського
зразка; реконструкцію головного вокзалу; будівництво нового вокзалу.

Львів є одним з найважливіших повітряних портів України. Він сполучений
міжнародними повітряними лініями з Варшавою, Торонто, Манчестером,
Франкфуртом-на-Майні, аеропортами Росії, Кавказу, Середньої Азії, з
головними містами України. Львівським аеропортом обслужено у 2003 р.
близько 45 тис. пасажирів.

Плани щодо модернізації та оновлення Львівського аеропорту передбачають
збільшення його пропускної потужності у 5—6 разів. Реалізація цього
проекту дасть можливість аеропорту регулярно приймати найбільші
пасажирські та вантажні літаки, одночасно обслуговувати до 6
пасажирських рейсів.

Привабливими для туристів є підприємства ресторанного господарства
області (ресторани, кафе, бари тощо), яких на кінець 2005 р.
нараховувалось близько З тис. на 130 тис. місць. Щороку зростає
кількість зазначених підприємств уздовж основних автомобільних
туристичних маршрутів.

Отже, можна стверджувати, що у Львівській області існують сприятливі
соціально-економічні передумови організації і розвитку агротуризму на
базі сільських дворів та фермерських господарств. Аналіз рекреаційної
інфраструктури дає підстави для високої оцінки перспективності та
економічної доцільності розвитку сільського туризму й перетворення
Львівщини у туристично-оздоровчий регіон загальноєвропейського значення.

2. Івано-Франківщина

Природне та етнокультурне середовище. Івано-Франківська область
тягнеться з північного заходу на південний схід уздовж орографічної осі
Українських Карпат. Поряд із Закарпаттям, це найвисокогірніша область
України. Близько 43 % її території складають гірські масиви,
наймальовничішими серед них є: Чорногора, Горгани, Гриняви, Чивчини. Не
менш строката область і в етнографічному плані. Вона складається з
самобутніх етнографічних районів Опілля, Бойківщини, Гуцульщини та
Покуття. їх мешканці найповніше зберегли національний давньоукраїнський
колорит з багатою матеріально-духовною культурою, а також низку
самобутніх відмінностей в обрядах, народній архітектурі, одязі, побуті,
мистецьких ремеслах, що привертає неабияку увагу туристів.

Завдяки мальовничій ландшафтно-етнографічній строкатості,
Івано-Франківщина має сформований імідж одного з найпопулярніших
туристичних регіонів України. Туристичному руху в області притаманні
такі специфічні риси: масовість, активність, молодіжність, помірна
цінова політика туробслуговування. Ці риси вигідно вирізняють
Івано-Франківщину на туристичному ринку Карпатського регіону.

За характером рельєфу область поділяється на три частини: рівнинну,
передгірську і гірську. Рівнинна частина розташована на північному сході
і прилягає до Дністра. Тут знаходиться обласний центр — м.
Івано-Франківськ (255 м над рівнем моря). Передгірську частину області
складають горбисті передгір’я висотою 400—600 м. Гірська частина області
зайнята Східними Карпатами, що поділяються на масиви Чорногора, ГорГани,
Гриняви, Чивчини. У Чорногірському хребті (на межі з Закарпаттям)
підноситься найвища гора України — Говерла (2061 м).

Клімат області помірно континентальний. Зима м’яка, з середньою
температурою січня – 5 °С; літо тепле, з середньою температурою липня +
18 °С. У Карпатах клімат більш суворий і змінюється з наростанням
висоти. Середні температури тут на 3—5 °С нижчі, ніж у передгірській
зоні. На схилах Карпат сніг лежить до п’яти місяців, що сприяє
розвиткові гірськолижного спорту. Річки в значній частині мають гірський
характер, утворюють каскади й водоспади, надаються до водного туризму.
Найбільші річки Дністер і Прут (р. Прут бере початок на території
області, з-під Говерли).

Поряд із Закарпаттям, Івано-Франківщина — найлісистіша область України.
Лісовими масивами вкрито 41 % території області. У рівнинній частині
переважають листяні, в передгірській — хвойні ліси. Серед хвойних порід
переважає ялина, яку місцеве населення називає смерекою. На висотах
понад 1500 м починаються субальпійські луки (полонини).

Понад третина лісового фонду області — унікальні екосистеми передгірних
та гірських дубово-букових і ялинових (смеречники) карпатських пралісів,
що перебувають під охороною держави та використовуються для розвитку
екологічного туризму.

В Івано-Франківській області нараховується 147 об’єктів
природно-заповідного фонду. Серед них значні за площею гірськолісові
резервати “Садки”, “Джурджівський”, “Княждвірський”, “Скит Манявський”,
найбільший у регіоні Карпатський НПП та НПП “Гуцульщина”.

Карпатський НПП створений у 1980 р. на площі 50,3 тис. га. Національний
парк охоплює верхів’я річок Прут і Чорного Черемошу з г. Говерлою і
включає 12 паркових лісництв, земельний фонд селянських спілок, а також
землі селищних та сільських рад — Яремчі, Микуличина, Кремінця, Ворохти,
Яблуниці. Основне завдання парку полягає у збереженні природи східного
макросхилу Українських Карпат, його гірських і долинно-річкових
ландшафтів, цінних історичних, архітектурних та етнографічних пам’яток.

Карпатський національний парк є одним з основних рекреаційних районів
Карпатського регіону та України. Кліматичні та географічні умови парку
сприятливі для відпочинку й оздоровлення. Тут створена потужна
матеріально-технічна база рекреаційного обслуговування. Функціонує 5
турбаз, 13 закладів відпочинку, 11 санаторіїв, 6 оздоровчих таборів.

розвитку різних видів гірськолижного спорту. В літньо-осінній період
відпочиваючим пропонується цікава туристично-екскурсійна програма.

З метою ознайомлення з природними екосистемами і геологічними та
геоморфологічними пам’ятками у парку прокладена широка мережа
екотуристичних маршрутів: ботанічний, зоологічний та географічний на г.
Брескул (1910 м), ландшафтний на г. Говерлу (2061 м), ботанічний та
ландшафтно-географічний на г. Піп Іван (2020 м), загально-краєзнавчий на
“Скелі Довбуша” та багато інших.

НПП “Гуцульщина” створений у 2002 р. на площі 32,271 тис. га (у тому
числі 7606 га надані НПП у постійне користування). Національний парк
розташований у Покутсько-Буковинських Карпатах на території Косівського
адміністративного району, де найвиразніше і найповніше збереглися
прадавні самобутні промисли, традиції і звичаї гуцулів. Ця територія
відзначається великою історико-культурною цінністю, зокрема, тут щорічно
відбувається всесвітній Гуцульський фестиваль. Унікальні ландшафтні
комплекси й гірські екосистеми (23 пам’ятки природи) органічно поєднані
з колоритним етнокультурним середовищем та багатими рекреаційними
ресурсами.

Рельєф парку складений низкою низькогірних та середньогірних хребтів, що
простягаються паралельними пасмами з північного заходу на південний
схід. Найвища вершина парку — г. Грегіт (1472 м) — її схили вкриті
кам’яними розсипами-ґреґотами. На окремих хребтах, зокрема на
Сокільському, виступають скелі висотою 20—40 м, які є популярним місцем
тренувань туристів та альпіністів.

Територією парку протікають численні річки й потоки. Найбільші з них —
Черемош, Рибниця, Лючка, Пістинька. У гірській місцевості та при виході
з гір річки утворюють перекати і водоспади, які місцеве населення
називає “гуками” через гуркіт, який вони створюють. Гірські водоспади та
плеса річок виступають зонами масового відпочинку населення краю та
численних рекреантів. На Черемоші існують всі умови для розвитку водного
туризму. В урочищі Лебедин на висоті 650 м знаходиться “перлина”
Гуцульщини — озеро Лебедине, мальовниче плесо якого в обрамленні
смарагдових гір вабить до себе екотуристів з усіх куточків країни.

Серед рослинності парку переважають лісові екосистеми, на які в горах
припадає 60 %, а в передгір’ях близько 24 % території НПП. Основні
лісоутворюючі породи гір — бук, смерека (ялина), дуб, ялиця, граб. У
низинній частині переважають листяні ліси, переважно дубові. Під
Ґреґотом і Ігрецем збереглися смерекові праліси, а на хребтах
Сокільський і Каменистий — букові праліси з домішкою ялиці та явора.
Загалом флора парку включає понад 950 видів судинних рослин, 10 % яких
належать до ендемічних, рідкісних і зникаючих видів.

У лісах “Гуцульщини” водяться: кабан дикий, олень благородний, козуля
європейська, лисиця, борсук, куниця лісова, видра, кіт лісовий, ведмідь
бурий, рись звичайна, бурозубка альпійська тощо, орнітофауна парку
складається із 190 видів.

На території НПП “Гуцульщина” розташовані численні туристичні бази, бази
відпочинку, санаторії. У забудові рекреаційних споруд використано
елементи народної гуцульської архітектури, які органічно поєднуються з
ландшафтами, створюючи шедеври архітектурно-паркового мистецтва.

Для потреб екотуризму адміністрацією парку маркується розгалужена мережа
еколого-пізнавальних стежок, серед них найпопулярніші такі: на хребет
Брус-ний, на гори Клифу, Рокиту, Михалків, на хребет Каменистий, в
урочище “Дубина”.

Державний заповідник “Ґорґани” створений у 1996 р. на площі 5344,2 га. У
заповіднику під охороною знаходяться унікальні природні ландшафти та
екосистеми Довбушанських Ґорґан — найнедоступнішого, найвисо-когірнішого
й найбільш кам’янистого хребта Скибових Ґорґан.

Комплексне рекреаційно-туристичне (й екоагротуристичне передусім)
освоєння територій в околі природоохоронних об’єктів області перебуває
на початковій стадії через відсутність цільового інвестування та
непоінформованість європейських інвесторів про туристичний потенціал
цього унікального, майже не зміненого людиною, куточка Європи.

Івано-Франківщина характеризується як одна з етнічно найоднорідніших
областей України, частка українців становить 94,7 % від усього
населення. Завдяки цій обставині та периферійному положенню області
відносно центрів геополітичної активності Центрально-Східної Європи, на
Івано-Франківщині впродовж багатьох століть зберігаються автохтонні
традиції народної української культури, у тому числі традиції
славнозвісної гостинності українців, обов’язковими елементами якої є
щедре частування й шанобливе ставлення до бажань гостя.

У етнографічних районах краю процвітають різні види художніх народних
промислів і ремесел (різьбярство, кушнірство, писанкарство, мосяжництво,
кераміка, ткацтво, вишивання, лимарство, боднарство, сироваріння тощо).
Колоритний барвистий одяг, оригінальна музична та пісенна культура
гуцулів становлять неабиякий інтерес і є здобутком української та
світової культури.

Гуцульський і бойківський архітектурні стилі відзначаються високою
естетичністю та гармонійним поєднанням з довкіллям. Дерев’яні гуцульські
й бойківські церкви, ґражди, малі архітектурні форми відомі в усьому
світі.

Визначним центром гуцульського мистецтва є Косів. І зарубіжні, і
вітчизняні туристи вважають за необхідне відвідати знаменитий косівський
ярмарок та придбати для себе мистецькі вироби. Популярними серед
туристів є Коломия, Верховина, Болехів.

Соціально-економічна інфраструктура та туристичний комплекс.
Івано-Франківська область розташована в центральній частині Карпатського
регіону, має 50 км спільного кордону з Румунією. Межа із Закарпаттям, що
проходить по осьовому карпатському хребту, впродовж багатьох століть (до
1945 р.) також була державним кордоном (з Угорщиною і Чехословаччиною).

Площа області становить 13,9 тис. км2 (2,3 % площі України), населення —
1,45 млн осіб (2,9 % населення України). Частка сільського населення
становить 56,6 %, міського — 43,4 %. Щільність заселення краю сягає 105
осіб/км2. Область поділяється на 14 адміністративних районів, має 15
міст (два міста (Коломия і Калуш) з населенням понад 50 тис. осіб), 24
селища міського типу та 765 сіл. В обласному центрі — Івано-Франківську
— проживає 240 тис. осіб.

Івано-Франківська область має пряме залізничне сполучення з центральним
та східним регіонами України, що забезпечує домінування в структурі
туристичних потоків внутрішніх туристів. Частка іноземних туристів
складає 8—9 %, головним чином через недостатню розрекламованість області
на ринку міжнародного туризму.

Основними транзитно-туристичними осями області є дві автомагістралі
регіонального значення: Р-03 і Р-04. Траса Р-04 пролягає Прикарпаттям
паралельно орографічній осі Карпат і зв’язує Івано-Франківськ з
найбільшими промислово-адміністративними центрами регіону — Львовом та
Чернівцями.

регіону держави. Через Яблуницький перевал магістраль зв’язує
Івано-Франківськ з Румунією, Угорщиною і Словаччиною; крім того, ця
магістраль сполучає між собою найпопулярніші гірські курорти обох
мак-росхилів Карпатської дуги: Яремчу, Татарів, Яблуницю
(Івано-Франківщина), Ясіня, Кваси, Рахів (Закарпаття). З кінця 1990-х
pp. обидві автомагістралі перетворюються у потужні транзитно-туристичні
коридори з розгалуженою інфраструктурою приватних мотелів, кемпінгів,
ресторанів, сервіс-центрів, що обслуговують транзитно-туристичні потоки
на рівні, наближеному до європейських стандартів.

Дорожньо-транспортна інфраструктура внутрішньо-обласного значення також
достатньо розвинута. Щільність автомобільних доріг становить у
середньому по області 0,53 км/км2, при цьому в передгірній частині
області щільність автошляхів у 2,2 раза більша, порівняно з гірськими
районами. Мережа доріг дає змогу охопити кільцевими
екскурсійно-туристичними маршрутами понад 2/3 природних та
історико-культурних атракцій області.

Івано-Франківщина володіє багатою історико-культурною спадщиною. На її
території взято під охорону держави 3,5 тис. пам’яток історії та
культури. Серед них всесвітньо відома церква Св. Пантелеймона під
Галичем (XII ст.), церква Святого Духа з мистецьким іконостасом у
Рогатині (XVI ст.), Манявський Скит (XVII ст.), дерев’яні гуцульські та
бойківські храми.

В області є 5 міст, що згадуються в давньоруських літописах. Серед них
Тисмениця (1143), Снятин (1158), Тлумач (1213), Коломия (1240). А
найдавнішим є Галич, перша згадка про який датується 898 роком. Саме це
місто стало столицею могутнього Галицького князівства і
Галицько-Волинської держави, і саме від нього походить історична назва
західного регіону України — Галичина. На базі пам’яток княжого Галича
діє національний заповідник “Давній Галич”.

Область має значну туристично-оздоровчу базу. Понад 100 об’єктів
(готелі, турбази, санаторії, пансіонати) можуть одночасно прийняти 14
тис. відпочиваючих.

В області 5 курортних місцевостей, де діють 11 санаторіїв. Для
курортного оздоровлення використовуються кліматичне лікування,
мінеральні ванни. Найвідоміші з курортів: низькогірні Косів, Татарів,
Яремча, середньогірний Ворохта і бальнеогрязевий передгірний курорт
Черче.

Яремча користується славою туристичної столиці Українських Карпат.

У 1990-ті pp. як альтернатива туркомплексам у гірських районах області
з’явилося понад 20 модерних приватних турбаз з 4—5-зірковим рівнем
сервісу.

Щорічно Івано-Франківщину в середньому відвідує 220 тис. туристів
(враховуючи й тих, які не вдаються до послуг туристичних фірм), з них
40—45 тис. становлять діти. З 1998 р. туристично-екскурсійний поток
стабільно зростає.

3. Закарпаття

Природне та етнокультурне середовище. Закарпаття — найбільш гірська
область України. Близько 80 % її території входить до складу Карпатської
гірської системи. Наймальовничіші високо- й середньогірні масиви Карпат:
Верховинський хребет, Чорногора, Ґорґани, Свидовець, Полонинський
хребет, Рахівський масив, Вулканічні Карпати відмежовують область від
решти території України, що додає самобутності багатовіковій традиційній
культурі населення цього гірського краю.

середня температура повітря тут становить +21 °С, а взимку -4 °С.

Основний карпатський хребет — Верховинський Водороздільний з висотами
800—2000 м — розділяє басейни Дунаю і Дністра. Тут знаходиться найвища
вершина області (а також України) — г. Говерла (2061 м). Південніше
Водороздільного хребта тягнеться Полонинський хребет з типовим
середньогірським рельєфом. Тут переважають вершини 1200—1500 м. Схили
круті, лісисті, місцями на схилах трапляються скелясті прірви. Ці гори
славляться буковими та смерековими лісами, багатими субальпійськими
луками. На південний захід від Полонинського хребта височіють Вулканічні
Карпати з вершинами 700—900 м.

Передгірська низовинна територія Закарпаття відноситься до
північно-східної частини Середньодунайської низовини (Закарпатська
низовина) з висотами 100—120 м і незначним нахилом поверхні до р. Тиси.

Найнижча точка області знаходиться в районі села Руські Геївці
Ужгородського району (101 м над рівнем моря).

Річки області належать до басейну Дунаю. Найбільші — Тиса і Латориця.
Розвинутий водний туризм (гірський рафтинг, кайякінг тощо). Загалом на
території області серед смарагдових лісових шат протікає 9429 річок і
потоків, у тому числі 147 річок довжиною понад 10 км.

Клімат області помірно континентальний. Характерна його особливість — це
чітко виражена висока зональність. Вегетаційний період на низовині
продовжується 230 днів, у передгір’ях — 210—230, у горах — 90—210 днів.

Закарпаття вважається одним із найзалісненіших регіонів не лише України,
а й сусідніх країн Європи. 52 % території області вкривають низинні,
передгірні та гірські ліси. І майже половина з них — це унікальні
екосистеми дубово-букових і хвойних карпатських пралісів, що перебувають
під охороною держави та використовуються лише для цілей розвитку
екологічного туризму.

Закарпаття охоплює тепліші південно-західні схили Карпат, на яких
рослинний покрив у польодовиковий період формувався дещо по-іншому, ніж
на північно-східних, холодніших схилах. На низовині ростуть
дубово-грабові ліси, у передгір’ях — дубові і дубово-букові, у горах на
висоті від 800—1000 м над рівнем моря — букові, на висоті до 1300—1500 м
— хвойні (ялиця біла, ялина). Державний лісовий фонд області становить
694 тис. га (у породному складі переважають твердолистяні (64,4 %)
ліси). А вінчають гірський ландшафт субальпійські та альпійські луки —
полонини.

Загалом в області нараховується 415 об’єктів природно-заповідного фонду
держави сумарною площею 1,54 тис. км2. Серед них: міжнародний біосферний
резерват “Східні Карпати”, Карпатський біосферний резерват, Карпатський
НПП, НПП “Синевир”, 38 заказників державного та місцевого значення, 349
пам’яток природи, 22 пам’ятки садово-паркового мистецтва, 3 заповідні
урочища тощо.

Карпатський біосферний заповідник створений у 1968 p., з 1992 р. входить
до мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО, з 2000 р. виступає українським
партнером проекту WWF “Ініціатива Карпатського Екореґіо-ну”. Загальна
площа заповідника становить 57 880 га.

До складу Карпатського біосферного заповідника входить шість
відокремлених масивів та ботанічні заказники державного значення “Чорна
Гора” і “Юлівська Гора”. Вони розміщені на території Рахівського,
Тячівського, Хустського та Виноградівського районів Закарпатської
області в межах висот від 180 до 2061 м. Така територіальна структура
репрезентує практично все ландшафтне та біологічне різноманіття
Українських

Карпат. Тут представлені найкраще збережені карпатські екосистеми, які є
сховищами для багатьох рідкісних, а також тих, що зникають, видів рослин
і тварин.

У заповіднику є 64 види рослин і 72 види тварин, занесених до Червоної
книги України та до Європейського Червоного списку. Майже 90 % його
території вкрито лісами. Тут представлений весь комплекс висотної
поясності Українських Карпат — від ділянок передгірних лук та дібров до
альпійського поясу з лучними, скельно-лишайниковими ландшафтами.

На його території розгорнута мережа еколого-освітніх,
науково-пізнавальних маршрутів та інформаційних центрів, працює єдиний в
Україні Музей екології гір та історії природокористування Карпат.

Кожен з заповідних масивів (Чорногірський, Марамороський, Свидовецький,
Кузійський, Угольсько-Широколужанський і Долина нарцисів), що входять до
складу Карпатського біосферного заповідника, вирізняється своїми
характерними, неповторними природними об’єктами.

“Візитною карткою” Чорногорського масиву є найвища вершина України —
гора Говерла, яка піднімається над рівнем моря на 2061 м. Поряд височать
інші карпатські двотисячники — Петрос, Ребра, Бребенескул тощо. Рельєф
високогір’я Чорногорського хребта носить сліди давнього зледеніння з
характерними льодовиковими формами — мальовничими карами та троговими
долинами.

Марамороський заповідний масив — Рахівські гори (відроги Марамороського
кристалічного масиву), що лежать на південь від Чорногори. Масив
складений з твердих кристалічних порід, що зумовлює унікальність рельєфу
цієї території, якій властиві глибокі міжгірні долини, льодовикові
цирки, численні скелясті гребені та вершини (найвища точка — г. Піп Іван
Марамороський, 1940 м). Через такий рельєф Мараморо-ську частину
Українських Карпат називають Гуцульськими Альпами.

Свидовецький заповідний масив охоплює найвищу частину Свидовця з
вершинами Велика (1883 м) й Мала Близниці (1878 м), розлогими масивами
пралісів і величними субальпійськими луками з розсипами едельвейсів,
льодовиковими цирками і карами. За рейтингом туристичної популярності
цей район поступається в Українських Карпатах тільки Чорногорі.

Кузійський заповідний масив охоплює південні відроги Свидовецького
хребта з панівними вершинами Кимпа (1091 м) і Полянський (1094 м). Тут,
на окремих скельних виходах, збереглися осередки тиса ягідного —
реліктової рослини, яка дійшла до нас з дольодовикової епохи.

Угольсько-Широколужанський заповідний масив — найбільша частина
Карпатського біосферного заповідника й водночас найбільший осередок
букових пралісів у Європі. Південна частина масиву знаходиться у
Пекінській зоні вапнякових стрімчаків з добре розвинутим карстом. Тут
представлені найрізноманітніші підземні карстові об’єкти: печери, гроти,
шахти, колодязі тощо. На території заповідного масиву їх понад 30, серед
яких і найбільша печера Українських Карпат — “Дружба”, сумарна довжина
ходів якої становить близько кілометра. У печері “Молочний камінь”
знайдено стоянку стародавньої людини періоду пізнього палеоліту. А серед
надземних вапнякових утворів виділяється унікальний природний міст,
відомий під назвою Кам’яного. Для території масиву властиві оригінальні
геоморфологічні утвори — вапнякові стрімчаки, висота яких сягає понад 70
м. Значне багатство неживої природи масиву доповнюється різноманіттям
живих об’єктів.

Заповідний масив “Долина нарцисів” знаходиться у Хустсько-Солотвинській
долині на терасі р. Тиси біля с. Кіреші (Хустський район). Це унікальний
ботанічний об’єкт, в якому охороняється останній в Європі рівнинний
осередок нарцису вузьколистого.

Вулканічні Карпати представлені у Карпатському біосферному заповіднику
двома невеликими за площею заказниками “Чорна гора” та “Юлівська гора”,
які отримали свою назву від однойменних вершин Гутинського хребта.
Рослинність цих масивів сформована унікальними для Українських Карпат
деревостанами зі скельного, багатоплідного, бургундського видів дуба.
Тільки у цих масивах заповідника поширені рідкісні види тварин
середземноморського походження. Завдяки близькому розміщенню значних
населених пунктів, зокрема Виноградова, ці осередки дикої природи мають
велике рекреаційне значення.

Біосферний заповідник “Східні Карпати” — це єдиний у світі цілісний
тристоронній біосферний резерват у межах Польщі, Словаччини й України.
Утворений у 1992 р. (українська частина ввійшла у 1998 р. за спеціальним
рішенням ЮНЕСКО).

Українська частина біосферного заповідника “Східні Карпати” має площу 58
587 га і складається із “Ужанського” НПП, розташованого у верхів’ях
долини річки Уж, та РЛП “Надсянський”. Ужанський національний парк
безпосередньо межує зі словацьким національним парком “Полонини” та
польським “Бещади”. А ландшафтний парк “Надсянський” межує з польським
регіональним ландшафтним парком “Долина Сяну”.

Ужанський НПП створений у 1999 р. на площі 39 159 га. Втім, заповідні
резервати “Стужиця” площею 331,8 га і “Тиха” площею 14,9 га існували на
території сучасного парку ще з 1908 р.

Парк розташований на Південному схилі Східних Карпат, його територія
простягається уздовж верхів’я р. Уж (притоки р. Тиса) і має видовжену
форму довжиною 45 км і шириною 3—18 км. Найвищими вершинами є: г. Стінка
(1092 м), г. Кременець (1214 м), г. Мала Равка(1303 м), г. Канчова(1111
м), г. Черемха (1133 м), г. Велика Семенівка (1091 м), г. Розсипанець
(1107 м), г. Кінчик (1251 м) та г. Ополонок (1133 м). Басейни трьох
великих річок — Дністра, Сяну та Тиси — сходяться разом у межах
території парку на Ужоцькому перевалі (855 м). Саме тут проходить
Європейський вододіл між Балтійським та Чорним морями.

У селах Ужок, Стужиця, Жорнава, Сіль є мінеральні джерела. Ця вода
насичена діоксидом вуглецю з великою кількістю бору. Зазвичай, її широко
використовують тутешні мешканці. Цікава територія парку і в
спе-леотуристичному плані — біля села Княгиня є малодо-сліджені карстові
печери.

НПП “Синевир” створений у 1989 р. на площі 50,3 тис. га. Парк
знаходиться у верхів’ях долини р. Те-реблі з унікальними середньогірними
ландшафтами Ґорґан, смерековими масивами, численними потічками та
озерами на чолі з найкоштовнішою “перлиною” Українських Карпат — озером
Синевир.

Не менш мальовничими заповідними урочищами парку є гірське озеро Озірце
на північно-східному мак-росхилі г. Гропа, а також олігогрофні (з
випукло-сферичною поверхнею) болота Глуханя та Замшатка.

Рослинність і тваринний світ парку вражають своїм багатством — тут
охороняється понад 10 тис. вищих судинних рослин, а також 43 види
ссавців, 91 — птахів, 7 — плазунів, 12 — земноводних, 24 — риб, більше
10 000 видів безхребетних організмів.

екологічного, сільського зеленого, пригодницько-екстремального й
екзотичного туризму. В околі об’єктів природно-заповідного фонду з їх
рекреаційною інфраструктурою є передумови для відродження ліцензованого
міжнародного мисливського туризму з огляду на близьке сусідство
Закарпатського краю з державами Європейського Союзу.

Закарпаття — багатонаціональний край. Тут з давніх часів у тісному
сусідстві проживають українці (80,51 % від усього населення області),
угорці (12,08 %), румуни (2,56%), росіяни (2,47%), цигани (1,12%),
словаки (0,45 %), німці (0,28 %).

У гірських районах на північному сході області мешкає етнічна група
лемків, гори на сході області заселяють гуцули.

Давні традиції добросусідства створюють особливу атмосферу дуже
гостинного ставлення селян до туристів, що є ще однією вагомою запорукою
перетворення краю на найколоритніший осередок міжнародного туризму в
Центрально-Східній Європі.

Соціально-економічна інфраструктура та туристичний комплекс.
Закарпатська область розташована на крайньому заході України і межує з
Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Румунією. Площа області становить
всього 12,8 тис. км2 (2,1 % території України), населення — 1254,6 тис.
осіб (2,6% населення України). Область поділена на 13 адміністративних
районів, має три міста обласного підпорядкування, у найбільшому з них —
Ужгороді — проживає 126,5 тис. осіб.

Проте Закарпаття — це найунікальніша в природно-географічному та
історико-культурному планах область заходу України. Закарпаття має
стійкий імідж одного з найпривабливіших і найпрестижніших туристичних
регіонів держави (в Україні за туристичною привабливістю і престижністю
відпочинку область поступається лише АР Крим).

Найважливішою особливістю Закарпаття є те, що це найзахідніша область
України й єдина серед областей держави, що межує одразу з чотирма
країнами Центральної Європи: Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією.
Сумарна протяжність державного кордону України в межах області становить
467,2 км, у тому числі: з Румунією — 203,9 км, Угорщиною — 133,1км,
Словаччиною — 97,6 км та Польщею — 32,6 км. Ця особливість перетворює
Закарпаття на транскордонний “полюс” притягання туристичних потоків із
Заходу й Сходу, Півночі й Півдня Європейського континенту.

У Закарпатській області перехрещуються 4 важливі міжнародні
автотранспортні магістралі (Е-50, Е-58, Е-81, Е-573), що сполучають
Європейський Союз з Україною, Росією, державами Центральної Азії (для
порівняння — у сусідній Львівщині є лише дві — А-4, Е-49). Магістралі,
що розходяться з обласного центру, з’єднують його з Братіславою, Прагою,
Будапештом, Києвом, Москвою. Налагоджене пряме міжнародне автобусне
сполучення з містами Словаччини (Міхайловце, Гумен-не, Пряшів, Кошіце)
та Угорщини (Ніредьгаза).

З початком XXI ст. ці автомагістралі перетворюються у міжнародні
транзитно-туристичні коридори з розгалуженою інфраструктурою приватних
мотелів, кемпінгів, ресторанів, сервіс-центрів, що обслуговують
транзитно-туристичні потоки.

Область має залізничне сполучення практично з усіма столицями Південної
і Центральної Європи. Протяжність залізничної колії становить 1132,9 км,
з яких 922 км електрифіковано. Пасажирообіг у 2003 р. склав понад 900
млн пас./км, обслужено 14,6 млн пасажирів.

Розвитку транскордонного туризму (передусім транзитного) сприяє найбільш
розгалужена в Україні мережа митних переходів, їх в області
нараховується 19.

Така “відкритість” прикордонної області для міжнародних туристичних
потоків — одна з основних передумов становлення Закарпаття як
привабливого курортно-туристичного реґіону європейського масштабу.

Стан розвитку внутрішньо обласної дорожньо-транспортної інфраструктури
також варто оцінювати як достатньо сприятливий. Загальна протяжність
автомобільних шляхів становить 3,6 тис. км, з яких 87 % мають тверде
покриття. Незважаючи на гірський рельєф та відсутність великих міст,
щільність автомобільних доріг державного, обласного та місцевого
значення становить у середньому по області 0,27 км/км2. Це, по-перше,
зумовлює щорічне нарощення туристичних потоків самодіяльних мото- й
автотуристів. По-друге, дає змогу охопити екскурсійно-туристичними
маршрутами практично всі найцікавіші історико-культурні та природні
атракції області, й передусім самобутні пам’ятки старожитньої сакральної
і сільської архітектури та мальовничі карпатські резервати природи,
регіональні ландшафтні та національні природні парки.

З іншими регіонами України Закарпаття з’єднують високогірні карпатські
перевали (від 931 м до 1014 м над рівнем моря): Яблуницький,
Вишківський, Ужоцький, Верецький і Воловецький. Вони є головними
авто-туристичними коридорами гірської системи Українських Карпат.

Закарпаття — це одна з найбагатших пам’яток історії та культури Україні.
На державному обліку перебувають 1839 пам’яток археології, історії та
монументального мистецтва, у тому числі середньовічні замки і руїни
давніх фортифікацій, самобутні шедеври дерев’яної архітектури
закарпатського стилю, палаци і старовинні ландшафтні парки.

Туристичною “візитівкою” Закарпаття є 8 замків та самобутні дерев’яні
храми, аналогів яким немає в інших регіонах України. Кожен із дерев’яних
храмів (особливо барокового і п’ятизрубного типу) Закарпаття XVII—XIX
ст. — це музей народного мистецтва, де зосереджені древній живопис,
різьба по дереву, вишивки, художні вироби, старожитні пам’ятники
писемності і книгодрукування.

В області зареєстровано 50 готелів (сертифіковано близько 20).

Закарпаття у період існування СРСР вважалося елітною оздоровчо-курортною
зоною в масштабі цілого Радянського Союзу. Тут відпочивали найвпливовіші
комуністичні та військові лідери колишнього СРСР. Славою курорту
загальносоюзного масштабу Закарпаття завдячує насамперед своїм
унікальним бальнеологічним ресурсам.

Лікувальні властивості мінеральних вод Закарпаття вперше згадуються в
архівних документах ще в 1463 p., а їх хімічні аналізи регулярно
проводилися з 1803 р. У 1800 р. з’явилися перші дані про розлив
мінеральної води родовищ Свалявського району, які експортувалися до
Відня та в Париж. У 1842 р. у Будапешті Свалявська мінеральна вода була
визнана однією із кращих за смаковими якостями, а у 1855 р. отримала
“Золотий диплом” на виставці вод Європи у Парижі.

На території області сконцентровано 50 родовищ (понад 360 джерел)
мінеральних вод різноманітних бальнеолікувальних профілів. Серед них:
вуглекислі, кремнієві, сірководневі, залізисті, миш’яковисті, сульфідні,
сульфатні, кальцієво-магнієві та інші типи води з багатим
мікроелементним складом та мінералізацією від 4 до 35 г/дм3. Ці родовища
унікальні, їх води не поступаються відомим водам Чехії, Польщі, Франції.
Як відомий курортний район Закарпаття прославилося також завдяки
гірськовулканічним, насиченим рідкісними мікроелементами, термальним
водам з температурою до 30—35 °С, подібні до яких лише мінеральні терми
угорського курорту Хайдусобосло та Піренейських гір.

Найбільш відомі родовища лікувальних мінеральних вод — це Поляна
Квасова, Голубине, Сойми, Келечин, Кваси, Плоске, Шаян та інші (тут
знаходяться найпрестижніші санаторно-оздоровчі комплекси краю).

Завдяки багатству та унікальному поєднанню різноманітних мінеральних
вод, їх збалансованому мікро-елементному складу, універсальності й
вражаючій ефективності їх терапевтичного застосування, Закарпаття в
історичних хроніках отримало назву “Срібна земля” як еталонний край
екологічної чистоти і здоров’я.

Одним з унікальних оздоровчих факторів у краї є цілюще, багате
фітонцидами гірське повітря Закарпаття та мікроклімат Солотвинских шахт
і Солотвинські соляні озера, вода яких за концентрацією солей близька до
води Мертвого моря в Ізраїлі.

Загалом в області нараховується близько 160 бальнеологічних санаторіїв і
пансіонатів, будинків відпочинку готельного типу і туристичних баз, що
можуть прийняти одночасно до 6,5 тис. туристів. У санаторіях і
пансіонатах з лікуванням (їх нараховується 36) функціонують
лікувально-діагностичні кабінети, кабінети масажу і лікувальної
фізкультури, фізіотерапевтичні кабінети, водолікарні, інгаляторії,
аеросолярії.

В області є сприятливі умови для організації зимового туризму та
гірськолижного спорту, період проведення яких триває з кінця листопада
до середини березня. Гірськолижні траси обладнано 29 канатними дорогами
протяжністю від 200 м до 1400 м. Поряд з розміщенням у турбазах, у
гірськолижних центрах краю (Драгобрат, Пилипець, Красія, Воловець,
Міжгір’я, Подобовець) активно розвивається приватний гостьовий сектор —
агропансіонати й оселі сільського зеленого туризму.

У Закарпатській області діє 59 фірм, ліцензованих на організацію
іноземного, зарубіжного, внутрішнього туризму та екскурсійну діяльність.
Упродовж 2003 р. їхніми послугами скористалися близько 80 тис. осіб, у
тому числі 7 тис. іноземців та 56 тис. осіб, охоплених внутрішнім
туризмом. Обсяг реалізації туристичних послуг, наданих турфірмами у 2002
p., склав 13,1 млн грн.

Пожвавленню туристичного руху сприяє розгалужена мережа торговельного й
гастрономічного обслуговування. Загалом у Закарпатті зареєстровано 2681
підприємств роздрібної торгівлі та 1087 підприємств ресторанного
господарства всіх форм власності на 47,9 тис. місць. Найдинамічніше
торговельні та гастрономічні заклади розвиваються вздовж основних
автомобільних туристичних маршрутів.

Відбулися зміни у спеціалізації підприємств ресторанного господарства.
Основну частку складають невеликі кафе, закусочні, буфети, бари — 81,8 %
всієї мережі проти 56,8 % у 1995 р.

Утім, незважаючи на позитивні зрушення в розвитку туристичного комплексу
Закарпаття, сучасний стан його матеріально-технічної бази залишається на
нижчому, порівняно зі світовими стандартами, рівні. Власне ця обставина
пояснює той факт, що туристичне господарство краю дотепер орієнтується
на східний (російський) ринок споживачів, а не на західного клієнта.
Тому на найближчу перспективу потрібно звернути увагу не на збільшення
кількості рекреаційних об’єктів і їх потужностей, а на налагодження
конкуретноспроможного ринку рекреаційних послуг шляхом модернізації
наявної відпочинкової інфраструктури та поширення малих форм рекреації,
зокрема сільського зеленого туризму.

4. Чернівеччина

Природне та етнокультурне середовище. Чернівецька область розташована в
трьох природних зонах:

лісостеповій — Прут-Дністровське межиріччя;

передгірській — між Карпатами та р. Прут;

гірській — Буковинські Карпати.

Клімат області помірно континентальний, середньорічна температура
коливається від +8 °С на північному сході до +3 °С на південному заході
області. Сума річних опадів у рівнинних районах складає 500—650 мм, у
верхів’ях гір — 1000—1200 мм.

Загальна площа лісів складає 258 тис. га. Переважають хвойні (49,5 %) і
твердолистяні (46,2 %) насад-Основними лісоутворюючими породами є ялина,
бук, ялиця і дуб.

Територією області протікає 75 річок довжиною понад 10 км. Найбільшими з
них є ріки Дністер (290 км), Прут (128 км) і Сірет (113 км).

Нині на Буковині під охороною перебуває 286 заповідних територій та
об’єктів, у тому числі 7 заказників і 8 пам’яток природи
загальнодержавного значення, а також 136 пам’яток природи, 40 парків —
пам’яток садово-паркового мистецтва та 39 заповідних урочищ місцевого
значення.

Загальна площа природно-заповідного фонду Чернівецької області займає 56
389,5 га, що становить 6,9 % території області. Цей показник майже
вдвічі перевищує загальнодержавний.

Серед геолого-геоморфологічних атракцій Буковини найвідомішими для
екотуристів є печера Довбуша, скелі “Кам’яна багачка” та “Чорний Діл”,
відслонення “стінки” Дністровського каньйону біля сіл Василів і
Звенячин.

Велетенські гіпсові печери краю — Попелюшка, Буковинка-1 та Буковинка-2
мають виняткове значення для популяризації масового спелеотуризму.

До складу державних заказників входять ландшафтні заказники у Лужках,
Стебнику, Цецино, орнітологічний заказник Дарницький, лісові заказники
Лун-ківський та Петровецький. До пам’яток природи державного значення
відносяться урочище Білка, печери Буковинка, Попелюшка, Баламутівська,
Шилівський ліс, Тисовий яр.

У 2001 p. у Буковинських Карпатах (у трьох гірських районах області —
Путильському, Вижницько-му, Сторожинецькому та Сучавському повіті
Румунії) завершилася реалізація проекту TACIS “Міжнародна екологічна
мережа Карпат”, мета якого — розбудова просторової екомережі для
збереження біотичного й ландшафтного різноманіття цієї колоритної
частини Карпат.

Тваринний світ Буковинських Карпат нараховує 303 види хребетних тварин.
Серед них під час своїх подорожей екотуристи можуть побачити оленя
благородного, козулю європейську, бурого ведмедя, рись звичайну, вовка,
черепаху болотну, тетерука тощо.

Основним екотуристичним репрезантом Буковинських Карпат є Вижницький
національний парк.

Вижницький НПП створений у 1995 р. на площі 7928,4 га з метою охорони
низькогірних ландшафтів Буковинських Карпат. Охоплює Вижницьке і
Берего-метське (частково) лісництва Берегометського держлісгоспу. Парк
лежить у межиріччі Черемошу й Сірету, басейни яких ділять його майже
порівну, в адміністративних межах Вижницького району.

Східна, сіретська, частина парку має більш згладжені контури гірських
пасем, ширші долини його приток — Сухого та Стебника, меншу кількість
відшарувань геологічних відкладів та кам’янистість. При середніх для
всього парку висотах пасем 750—1000 м над рівнем моря абсолютні висоти
русла Сірету сягають 470—500 м, а русла Черемошу — 340—390 м. Західна,
черемоська, частина парку в басейні річок Великої та Малої Вижен-ки
розчленована значно глибше й інтенсивніше. Тому тут поширеніші стрімкі
схили з частими виходами на денну поверхню геологічних відкладів,
мальовничі скелі, численні водоспади, ущелини.

атракції району. Адміністрація парку надає великого значення розвитку
сільського зеленого туризму, основними центрами якого є поселення
Вижниця і Виженка.

Подальша розбудова екомережі області передбачає створення білатерального
Путильського ландшафтного парку в Путильському районі спільно із
Сучавським повітом Румунії, а в його межах уже є розробка, маркування та
складаються плани спільного використання міжнародних екотуристичних
маршрутів.

В етнографічному плані Чернівеччина — це чи не найунікальніший край
України, в якому поєднані історичні долі Північної Буковини та Північної
Бессарабії. Цей клаптик української землі внаслідок свого геополітичного
становища тривалий час перебував у складі інших держав. Після занепаду
княжої Галицької держави землі сучасної Чернівецької області потрапили
під владу Угорщини. Згодом, у середині XIV ст. тут виникло Молдовське
князівство, яке невдовзі стало васалом Туреччини. У кінці XVIII — на
початку XIX ст. ці землі входили до складу Австро-Угорської (Буковина)
та Російської (Бессарабія) імперій.

Така складна історична доля не могла не вплинути на етнографічні
особливості місцевих мешканців. Архітектура, побут, говірки, повір’я,
традиції, вбрання, господарські навики мешканців гірських районів
Буковини досі помітно відрізняються від етнокультури корінних мешканців
рівнинної бессарабської частини області.

Але з давніх-давен у національному складі населення цих земель
домінували українці — нащадки білих хорватів. Зараз їх частка становить
75 %. Серед основних національних меншин у краї проживає досить багато
представників братніх сусідніх народів: частка румунів становить 12,5%
від усього населення області, а молдован — 7,3 %. Багато також в області
росіян (4,1 %), а серед них — субетнічної групи старообрядців, які
переселилися в цей релігійно толерантний край через державні репресії з
боку уряду Російської імперії.

Соціально-економічна інфраструктура та туристичний комплекс. Чернівецька
область розташована на південному заході України і межує з Румунією
(протяжність кордону — 226,4 км) та Молдовою (протяжність кордону — 178
км). Це найменша область нашої держави, її площа становить всього 8,1
тис. км2 (1,3 % території України), населення станом на 1 січня 2003 р.
— 920,1 тис. осіб (1,8 % населення України). Область має чітко виражений
аграрний характер, частка сільського населення сягає 60%,
сільськогосподарська освоєність території також складає 60 %;
розораність загальної площі — 43 % . Щільність населення становить 117
осіб на км2.

Область утворено 7 серпня 1940 р. внаслідок возз’єднання Північної
Буковини і Хотинського повіту Бессарабії. На сьогодні вона поділена на
11 адміністративних районів, нараховує 11 міст, 8 селищ міського типу та
397 сіл. В обласному центрі — Чернівцях — проживає 260 тис. осіб.

Транспортна мережа області досить добре розвинена. Залізничне,
автомобільне та повітряне сполучення з’єднує Чернівці з містами Румунії,
Молдови, Росії, Польщі, Болгарії. Протяжність залізничних шляхів складає
421 км. Міжнародним аеропортом “Чернівці” за 2003 р. скористалося 7,6
тис. пасажирів.

Загальна протяжність автомобільних шляхів становить 2862 тис. км, з яких
84 % мають тверде покриття. Незважаючи на гірський рельєф та відсутність
великих міст, щільність автомобільних доріг державного, обласного та
місцевого значення становить у середньому по області 0,35 км/км2.

сервісу опосередковано свідчить та обставина, що питома вага приватних
підприємців — фізичних осіб у загальному обсязі приміських та міжміських
автоперевезень складає 81%. Загалом в області за 2003р. перевезено 23
млн пасажирів.

Чернівецька область входить до Єврорегіону “Верхній Прут” (поряд з
Єдинецьким та Бельцьким повітами Румунії), що значно активізувало
міжнародні туристичні потоки між областю та її південно-європейськими
сусідами. У рамках проекту розбудови інфраструктури єврорегіону
розроблені й прознаковуються міжнародні туристичні маршрути
Буковинськими Карпатами і Бессарабією з виходом на територію Румунії та
Молдови.

З метою популяризації внутрішнього туризму в області, залучаючи наявну
туристичну інфраструктуру, розроблено близько 50 туристичних маршрутів
різної тематики та складності. Ведеться робота щодо їх облаштування,
знакування та реклами.

У Чернівцях добре розвинута мережа готельних послуг. В історичному
центрі міста в 1990-ті pp. відкрито понад десяток невеличких приватних
готелів з якісним сервісом.

Туристичний комплекс області ґрунтується на багатих природних та
історико-культурних рекреаційних ресурсах і розвинутій відпочинковій
інфраструктурі.

Мінералогічні ресурси Чернівецької області мають родовища
хлоридно-натрієвих, сульфатно-сірководневих, залізистих та інших
мінеральних вод, а також мінеральні грязі. На сьогодні в області
розвідано понад 60 родовищ мінеральних вод. Здійснюється промисловий
розлив столових і лікувальних вод. На базі мінеральних джерел діють три
бальнеологічні здравниці: у селах Брусниці, Щербинцях і місті Чернівцях.

Ландшафтні ресурси Буковинських Карпат і Подністров’я активно
використовуються для організації відпочаткового, активного,
пізнавального й екологічного туризму. Зараз у мальовничих селах і
заповідних урочищах краю функціонує 5 санаторіїв, 4 пансіонати, дві бази
відпочинку та 14 оздоровчо-туристичних комплексів.

Загалом в області 149 туристичних підприємств. За 2003 р. ними надано
туристичних послуг на 18,6 млн грн. Кількість туристів склала 61,4 тис.
осіб, у тому числі іноземців — 4,1 тис. осіб, внутрішніх туристів — 40,9
тис. осіб.

Утім, незважаючи на позитивні зрушення в розвитку туристичного комплексу
Буковини, сучасний стан його матеріально-технічної бази залишається на
нижчому, порівняно зі світовими стандартами, рівні. У таких умовах та з
огляду на аграрний профіль господарства області сільський зелений туризм
варто розцінювати як стратегічний напрям подальшого
соціально-економічного розвитку цього самобутнього краю.

Список використаної літератури

Закон України “Про ліцензування певних видів діяльності” від 1.06.2000
р. № 1775-ІП // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36.— С.
299.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. —
С.170.

Закон України “Про особисте селянське господарство” від 15.05.2003 p. №
742-IV.

Закон України “Про статус гірських населених пунктів в Україні” від 15
лютого 1995 р. № 56/95-ВР.

Закон України “Про туризм” від 15.09.1995 р. № 324/95-ВР // Відомості
Верховної Ради України. — 1995. — №31. — С. 242.

Про внесення змін до Закону України “Про туризм” // Урядовий кур’єр. —
2003. — № 244. — С. 15—19.

Андрущак В. І., Приказка В. М., СлюсаренкоА. О. Сільський зелений туризм
на Буковині // Туризм у XXI столітті: глобальні тенденції і регіональні
особливості: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. — К.: Знання України,
2002. — С. 472—476.

Барроу К., Барроу П., Браун Р. Бізнес-план: Практ. посіб. / Пер. з англ.
— К.: Знання, 2002. — 285 с.

Бейдик О. О. Рекреаційно-туристські ресурси України: методологія та
методика аналізу, термінологія, районування. — К.: Київ, ун-т, 2001. —
395 с.

Белявский И.К. Маркетинговое исследование: информация, анализ, прогноз:
Учеб. пособ. — М.: Фи-нансьі и статистика, 2001. — 320 с.

Берсуцкий Я. Г., Безверхая О. В. Государственное регулирование малого
бизнеса (опьіт и проблеми). — Донецк, 1997.

Биржаков М.Б. Введение в туризм. — СПб.: Герда, 2003. — 320 с.

Варналій З.С. Мале підприємництво: основи теорії і практики. — К.:
Знання; КОО, 2001. — 277 с.

Вачевський М. В., Скотний В. Г. Маркетинг в сферах послуг. — К.: Центр
навчальної літератури, 2004. — 232 с.

Гетьман В. І. Екотуризм чи екологічний туризм: теорія і реальність //
Рідна природа. — 2002. — № 3. — С. 24—29.

Гібсон Пітер. Найкраща книжка про збут і маркетинг / Пер. з англ. — Л.:
Сейбр-Світло, 1996. — 208 с.

Горбилева З.М. Зкономика туризма: Учеб. по-соб. — Мн: БГ9У, 2004. — 478
с.

Горішевський П. В., Васильєв В. П., Зінько Ю. В. Сільський зелений
туризм: організація гостинності на селі: Підручник. — Івано-Франківськ:
Місто-Н, 2003. — 158 с.

Гринів Л., Мацола В. Розвиток рекреаційного підприємництва в Українських
Карпатах // Проблеми регіональної політики: 36. наук. пр. / Ін-т
регіональних досліджень. — Л., 1995. — С. 109—118.

Долішній М. І., Козоріз М.А., Мікловда В. П. та ін. Підприємництво в
Україні: проблеми становлення і перспективи розвитку. — Ужгород:
Карпати, 1997. — 363 с.

Дурович А. Реклама в туризме. Учеб. пособ. — Мн.: БГЗУ, 2001. — 192 с.

Євдокименко В. К. Регіональна політика розвитку туризму (Методологія
формування, механізм реалізації). — Чернівці: Прут, 1996. — 288 с.

Євдокименко В.К., Садова У. Я., Шевчук Л.Т. Соціальна інфраструктура
Карпатського реґіону: пошук перспектив розвитку. — Чернівці: Прут, 1995.
— 80 с.

Зіемеле Астана. Аналіз сучасного стану та перспективи розвитку
сільського зеленого туризму в Україні// Туризм сільський зелений. —
2004. — № 1. — С. 8—13.

Зінько М., Кінаш Г., Дідик Я. та ін. Ще раз про сільський туризм,
агротуризм, екотуризм і зелений туризм // Туризм сільський зелений
(спецвипуск) —

— № 2. — С. 2—7.

Зінько Ю.В. Організаційно-господарські аспекти розвитку сільського
туризму в Карпатському регіоні // Аграрний екологічний туризм в країнах
Центральної та Східної Європи: Матеріали І міжнар. наук.-практ. семінару
(м. Стрий, 2004 p.). — Стрий, 2004. — С. 38—43.

Зінько Ю. В. Шанси і загрози розвитку сільського туризму в Україні //
Матеріали конференції “Відпочинок у сільській місцевості в Україні в XXI
столітті: проблеми та перспективи”. — Переяслав-Хмельниць-кий, 2000. —
С. 34—36.

Зорин И.В., Квартальнов В. А. Знциклопедия туризма: Справочник. — М.:
Финансьі и статистика, 2000. — 368 с.

Кифяк В. Ф. Організація туристичної діяльності в Україні: Навч. посіб. —
Чернівці: Зелена Буковина,

— 312 с.

Косенко В. М. Трансформація організаційної структури функціонування
сільського зеленого туризму // Матеріали конференції “Відпочинок в
сільській місцевості в Україні в XXI столітті: проблеми та перспективи”.
— Переяслав-Хмельницький, 2000. — С. 30—32.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020