Реферат на тему
Соціальні індикатори фінансової безпеки особистості
Перехід українського суспільства у якісно новий стан закономірно
пов’язаний із кардинальними змінами в соціальній сфері. На першому етапі
ці зміни неминуче супроводжуються руйнацією соціального організму й
одночасним формуванням ядра нових соціально-економічних відносин.
Деструктивний період завжди болісний для суспільства, адже пов’язаний з
падінням виробництва, життєвого рівня населення та регулятивної ролі
права.
Фінансова безпека особистості – це такий стан життєдіяльності
громадянина, при якому забезпечується правовий та економічний захист
його життєвих інтересів, дотримуються конституційні права і обов’язки.
Іншими словами – це здатність і готовність кожної людини заробляти
гроші, а також гарантія того, що вона вчасно і в повному обсязі отримає
зароблені гроші. При цьому функцією держави є забезпечення мінімального
розміру заробітної плати і пенсій на такому рівні, щоб працездатній
людині достатньо було цих коштів на створення і утримання сім’ї, а
пенсіонеру – на достойну старість. Найсуттєвішими загрозами особистості
є порушення прав споживача, невиплата пенсій і заробітної плати,
безробіття, знецінення заощаджень, рекет, махінації та інше. Фінансова
безпека кожної людини багато в чому залежить від загального стану
економіки та фінансової політики, що проводиться в державі.
Інтереси відродження і забезпечення фінансової безпеки України вимагають
об’єктивного і всебічного моніторингу соціального становища населення в
цілому і окремих його складових частин з використанням індикаторів
фінансової безпеки, які б повно і всебічно відображали соціальне
становище суспільства і своєчасно сигналізували про ситуації, коли
фактичні та прогнозні параметри соціального розвитку відхиляються від
порогових значень критеріїв фінансової безпеки і потребують спеціальних
заходів щодо виведення держави із зони ризику.
Основними показниками реального рівня життя населення та індикаторами
фінансової безпеки особистості виступають:
розмір оплати праці (трудового доходу) працюючих. Згідно з офіційними
даними, реальний рівень оплати праці з 1996 року практично щорічно
зменшувався, не дивлячись на її відносне номінальне зростання. А
середньомісячний рівень реальної заробітної плати у 2001 році був у 8
разів нижчим ніж у 1990 році.
Середньомісячна номінальна та реальна заробітна плата
Роки Номінальна заробітна плата, грн. у % до попереднього року
номінальна заробітна плата реальна заробітна плата
1995 73 514,2 110,6
1996 126 171,4 96,6
1997 143 113,7 96,6
1998 153 107,2 96,2
1999 178 115,7 91,1
2000 230 129,6 99,1
2001 311 135,2 119,3
2002 376 121,0 118,2
2003 462 122,8 115,2
До того ж тривалі затримки з виплатою заробітної платні та інших
соціальних виплат, що мали місце у вітчизняній практиці, ставили людей
на межу виживання (на кінець 1998 року заборгованість лише з виплати
заробітної плати становила 7 млрд. грн.). Фактично затримки із виплатою
заробітної плати було покладено в основу забезпечення так званої
фінансової стабілізації. Така стабілізація призвела до того, що
незважаючи на стійку тенденцію зростання заробітної плати впродовж
останніх років, зберігається явище її значної невиплати. На 1 січня 2004
року сукупний борг по ній становив 1,95 млрд. грн., (причому 62,4% цієї
суми припадало на промисловість), а залишковий рівень цієї
заборгованості станом на кінець січня 2005 року склав 817 млн. грн. Сюди
ж слід додати 270 млн. грн. боргів підприємств, які призупинили свою
діяльність (включаючи ті, щодо яких порушено справу про банкрутство).
Високе податкове навантаження (включаючи внески на соціальне
страхування) зумовлює поширення практики виплати незареєстрованої
заробітної плати, що ускладнює аналіз фактичних тенденцій рівнів оплати
праці і визначення платоспроможності працюючого населення. Зокрема, дані
про динаміку продажу дорогих предметів побутової техніки, автомобілів,
будівництва житла за кошти населення тощо дають підставу для висновку
про те, що рівень доходів, зокрема оплати праці, впродовж 2000-2003 рр.
зріс значно більше, ніж це віддзеркалюють офіційні дані статистики. За
експертними оцінками, частка незареєстрованих надходжень перевищує 15%
сукупних доходів населення.
Нині заробітна плата втратила свої основні функції – стимулюючу,
відтворювальну і регулюючу. Практично повністю втрачено стимулюючу
функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва,
науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості
робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів
нагромадження, якісного відтворення робочої сили. За таких умов
стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема
формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення та освіти.
Розміри заробітної плати, як правило, відірвані від кінцевих результатів
праці, порушено міжгалузеві та міжкваліфікаційні співвідношення,
спостерігається значна диференціація середньої заробітної плати у
виробничій і невиробничій сферах, а також у регіональному зрізі.
Коли праця перестає задовольняти потреби, людина відчужується від неї і
шукає інші шляхи забезпечення проживання. Уже впродовж кількох років ми
є свідками такого явища, як відплив робітників з високою трудовою
активністю та підприємливістю в посередницькі економічні структури, а
також бажання кваліфікованих, високоосвічених молодих людей у віці 20-32
роки залишити нашу державу. Відвертішими стають наміри отримати життєві
блага нетрудовим шляхом: внаслідок приписок, розкрадань, спекуляцій.
величина сукупних доходів на душу населення, їх структура та
використання цих доходів. Впродовж 2000-2003 рр. в Україні відбувся злам
негативних тенденцій у формуванні доходів населення. Зросла заробітна
плата, збільшилася її частка у сукупних доходах населення, почала
зростати значимість пенсійних виплат у бюджетах пенсіонерів. Однак все
ще велике значення в бюджетах сімей відіграють натуральні надходження.
Натомість не виконують належної ролі ринкові складові – доходи від
підприємницької діяльності та від операцій з нерухомістю та цінними
паперами.
Структура доходів населення
(у %)
Вид доходів 2000р. 2001р. 2002р.
Оплата праці 37,1 40,8 42,8
Доходи від підприємницької діяльності 2,4 3,1 3,2
Доходи від операцій з нерухомістю та цінними паперами 0,7 0,8 0,9
Доходи від продажу сільськогосподарської продукції 5,3 5,5 5,0
Пенсії 14,6 16,3 18,8
Інші соціальні трансферти 5,1 4,9 4,3
Грошова допомога від родичів та знайомих 3,8 4,4 4,9
Доходи від продажу власного майна 0,6 1,2 1,0
Доходи від особистого підсобного господарства 17,1 13,1 10,3
Інші надходження 13,3 9,9 8,8
Реальна вартість робочої сили певної якості в умовах певної країни
складається з поточних витрат на її підтримання та капітальних на
відтворення. До поточних витрат відносяться витрати на харчування,
придбання непродовольчих товарів та платних послуг (зокрема,
житлово-комунальних). До капітальних – придбання або будівництво житла,
отримання необхідного для даного ринку праці рівня освіти, медичне та
пенсійне забезпечення, виховання дітей. Зауважимо, що витрати на
підтримання та відтворення робочої сили покриваються в основному за
рахунок заробітної плати. Відповідно при низькому рівні доходу на душу
населення зменшуються витрати на: харчування, на непродовольчі товари,
на оплату послуг, на нагромадження.
розподіл населення за рівнем середньодушового сукупного доходу. Впродовж
2000-2003 рр. намітилися позитивні тенденції у розподілі населення за
рівнем середнього сукупного доходу на душу населення. Вони обумовлені,
головним чином, переходом частини населення, що знаходилося у групі з
невизначеним матеріальним статусом, до групи із середнім рівнем доходів
(з 13 до 20% зросла питома вага осіб із середнім рівнем доходів, а
частка осіб з низькими і найнижчими рівнями доходів зменшилася з 57 до
50%).
Проте, незважаючи на деякі позитивні зміни, загальний рівень доходів на
душу населення у країні залишається вкрай низьким, а відтак рівень життя
населення в Україні (навіть серед постсоціалістичних країн) залишається
також вкрай низьким. Про це свідчать як суб’єктивні, так і об’єктивні
показники: якість раціону харчування, умови проживання, забезпеченість
населення товарами тривалого користування та житлом, доступність якісних
медичних та освітніх послуг тощо. Не вдалося подолати негативної
тенденції зростання рівня розшарування населення, який впродовж
2000-2003 рр. збільшився. Високим залишається рівень бідності. У 2002
році він становив 27,2%.
споживання продуктів харчування на душу населення. Оскільки мінімальний
рівень заробітної плати та пенсій в Україні не забезпечує навіть
придбання предметів першої необхідності, це призводить до різкого спаду
купівельної спроможності населення. І якщо у 1992 році ми мали інфляцію
на фоні дефіциту товарів та послуг, то сьогодні, у деякій мірі, можна
говорити про зворотну картину: низький рівень купівельної спроможності
громадян через високі ціни і низьку заробітну плату більшості населення
України.
Загрози фінансовій безпеці особистості: соціально-економічні наслідки
для суспільства
В Україні соціальні процеси, характерні для сучасного періоду, мають
суперечливий характер. Поряд з позитивними факторами, до яких можна
віднести періодичне зниження інфляції, зменшення її темпів, зміни у
соціальній структурі суспільства, а саме: початок процесу формування
прошарку власників акцій, нерухомості, земельних ділянок тощо, існує
значна кількість негативних тенденцій, які свідчать про зростання
соціальних труднощів в суспільстві і ведуть до можливої соціальної
деградації.
Загрози фінансовій безпеці особистості, які виходять із різних сфер
суспільного життя або ж зароджуються, безпосередньо, у соціальній сфері,
можуть стати каталізатором соціальних катастроф в залежності від темпів
нарощування несприятливих тенденцій і процесів в соціальній структурі і
відносинах суб’єктів, фінансовому забезпеченні життєдіяльності людей.
Особливо руйнівними є загрози, спричинені політикою і економікою. Можна
прослідкувати ряд взаємозумовлених явищ сучасного суспільного життя, які
демонструють логіку виникнення загроз в результаті непродуманих
політичних рішень чи несподіваних, невиважених економічних перетворень:
зменшення доходів – падіння рівня споживання – погіршення умов життя –
погіршення стану здоров’я – злиденність.
Загрози фінансовій безпеці особистості та соціальній безпеці
суспільства:
По-перше, значну небезпеку суспільному розвитку створює такий соціальний
феномен, як бідність. Найгіршим в цьому контексті є бідність дітей, що
загрожує суспільству зниженням якості майбутніх поколінь і послабленням
основних характеристик людського генофонду. В Україні явище бідності
прямо пов’язане з економічними трансформаціями.
В умовах ринкових трансформацій набули стійкого характеру дві форми
бідності: „стійка” та „плаваюча”. Перша пов’язана з тим, що бідність, як
правило, породжує бідність. Низький рівень матеріального забезпечення
призводить до погіршення здоров’я, декваліфікації, де професіоналізації,
а врешті-решт до деградації. Бідні батьки відтворюють потенційно бідних
дітей, що визначається їхнім здоров’ям, освітою, кваліфікацією. Дуга
форма, більш рідкісна, пов’язана з тим, що бідні, роблячи зусилля,
розривають замкнуте коло і, адаптуючись до нових умов, відстоюють право
на краще життя. Зрозуміло, що для такого стрибка потрібні не лише
суб’єктивні, але й об’єктивні умови, створені суспільством.
Поряд із традиційною бідністю (матері-одиночки, багатодітні родини,
інваліди та пристарілі) з’явилися так звані „нові бідні”. Це ті верстви
населення, які за освітою та кваліфікацією, соціальним статусом і
демографічним становищем ніколи раніше не належали до нижчих верств
суспільства. Сьогодні їхні низькі доходи обумовлені невеликою заробітною
платнею у державних установах (так звана бюджетна сфера), повним
безробіттям або частковою зайнятістю, а також довготривалими невиплатами
зарплатні та пенсій.
Упродовж 2000-2003 рр. рівень бідності в Україні не знижувався. Частка
бідного населення залишається на рівні близько 27%. Поширення бідності в
Україні обумовлює появу негативних демографічних тенденцій, масовий
міграційний відплив економічно активного населення за межі країни,
низький платоспроможний попит, що гальмує розвиток внутрішнього ринку та
економіки в цілому. Існуючий рівень бідності виключає можливості для
інтеграції України в Європейське співтовариство.
Основною економічною причиною бідності є низький рівень заробітної плати
(достатньо лише одного нагадування про те, що мінімальна заробітна
плата, яка є однією із форм соціальних гарантій, в Україні складає лише
56 % прожиткового мінімуму: мінімальна заробітна плата – 262 грн., а
прожитковий мінімум – 423 грн.) та соціальних трансфертів, значний
рівень безробіття.
Індикатори бідності
(у %)
Індикатори 2001р. 2004р. 2007р. 2011р. 2015р.
Питома вага населення, вартість добового споживання якого не перевищує
4,3 дол. США за паритетом купівельної спроможності
11,0
9,8
8,6
7,1
5,5
Питома вага населення, яке живе за загальнодержавною національною межею
бідності
27,2
25,0
22,6
21,5
18,4
Аналіз існуючої ситуації в країні приводить до висновку, що дальше
розшарування населення може призвести до збільшення питомої ваги вкрай
бідних, зростання масштабів застійної бідності, виникнення такого явища,
як хронічна бідність. Якщо зазначені процеси будуть розвиватися і
надалі, рівень відносної бідності неминуче зросте до 45-47%.
По-друге, значним залишається різке розмежування населення за рівнем
доходів між багатими і бідними та розшарування населення за рівнем
грошових витрат: розрив між 10% найбільш і найменш забезпечених громадян
становить 9-10 разів. При цьому слід враховувати, що статистичні оцінки
не відображають реальних масштабів цих процесів. Поляризація доходів
відбувається на фоні стійкого падіння рівня життя переважаючої частини
населення. Дані проведених в останні роки соціологічних досліджень
показують, що не тільки існують величезні відмінності в умовах та рівні
життя окремих груп населення, а також сталася глибока поляризація
доходів населення, але й виникло абсолютно нове явище – соціальний
розлом українського суспільства. Значна соціальна поляризація сприяє
маргіналізації суспільства, соціальній нестабільності. Це створює
загострення антагонізмів у суспільстві на основі майнового розшарування,
які, в свою чергу, можуть послужити чинником для загострення політичної
і криміногенної ситуації.
По-третє, однією із суттєвих загроз фінансовій безпеці особистості є
проблема безробіття в Україні. Впродовж практично всього періоду
незалежності України спостерігається скорочення зайнятості населення. В
цілому, рівень безробіття за методологією МОП в Україні за 9 місяців
2003 року становив 9,1% й істотно перевищував аналогічні показники в
економічно розвинених країнах (в середньому по країнах ЄС у 2002 році –
7,8%), але приблизно відповідав країнам з перехідною економікою: в
Польщі – 19,9%, у Словаччині – 18,6%, у Чехії – 7,3%, в Угорщині – 5,9%.
Безробіття та тривалість пошуку роботи
e
e
oooooooooooooccccIAe?
&
#i
Y
Y
Y
Y
Y
Y
Y
Y
Y
Y
Y
`„Aa$
&
2001р. 2002р. 9міс. 2003р.
Всього безробітних у віці 15-70 років, тис. осіб
1437,0
2707,6
2516,9
2301,0
2070,8
З них шукали роботу, намагалися організувати власну справу, тис. осіб
1219,8
2628,7
2431,3
2204,3
1977,4
У тому числі за тривалістю пошуку роботи, %
до 3 міс.
32,4
13,2
14,0
15,1
17,5
4-6 міс. 21,1 11,0 11,0 11,6 12,3
7-9 міс. 10,3 12,2 10,1 10,0 10,5
10-12 міс. 8,2 13,1 10,1 9,8 9,5
Понад рік 28,0 50,5 54,8 53,5 50,2
Середня тривалість пошуку роботи, міс. 7 10 10 10 9
Попри істотні зрушення, в Україні зберігається нераціональна структура
зайнятості. Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському
господарстві (5,4 млн. осіб або 25,2% усіх зайнятих у 2002 році), що
значно перевищує чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб).
Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям
розвитку, перешкоджає подоланню негативних тенденцій щодо доходів
населення та їхнього розподілу. Для порівняння: частка
сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної
чисельності зайнятих, у Франції – 3,6%, в Угорщині – 6,3%, у Польщі –
19,3%, у Чехії – 4,8%.
Тривалий і складний процес економічних реформ призвів до поширення
незареєстрованих форм зайнятості, зокрема, наприклад, в натуральному
сільському господарстві. У 2002 році чисельність зайнятих у
неформальному секторі склала 2,8 млн. осіб проти 2,1 млн. у 1999 році.
Вимушена неповна і непродуктивна зайнятість та безробіття стали частиною
життєвого досвіду майже 10 мільйонів працюючих українців, і ця цифра не
враховує зубожіння тих, хто перебуває на їх утриманні.
По-четверте, як не парадоксально, але система пільг і допомог у
вітчизняній практиці, нажаль, також створює певні загрози фінансовій
безпеці особистості. Діюча система пільг та допомог є надто
розгалуженою, фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною,
непрозорою та соціально несправедливою: порядок надання пільг
регулюється понад 40 нормативно-правовими актами. Згідно з діючим
законодавством налічується близько 30 пільгових категорій і понад 20
різних видів пільг. Пільги набули настільки широкого поширення, що на
кожного мешканця країни припадало більше одного випадку використання
пільг. У 2002 році потреба в коштах для надання пільг (за розрахунками
Міністерства фінансів України) становила 17329,7 млн. грн. Розрахунки
вказують на те, що діюча система пільг орієнтована здебільшого на
забезпечене населення – якщо на одного бідного в середньому припадає 8,2
грн. на місяць у вигляді пільг, то на одного небідного – відповідно 19,1
грн. Як наслідок – пільги, допомоги та субсидії поглиблюють
диференціацію в доходах. Неефективною є система адресної соціальної
допомоги, якою охоплено близько 5 млн. сімей. Загальна сума витрат на ці
виплати сягає 3,0 млрд. грн.
По-п’яте, викликає занепокоєння відсутність ефективної державної
регіональної політики, що посилює диференціацію в рівнях
соціально-економічного розвитку регіонів України і не сприяє
використанню переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного
та трудового потенціалів регіонів. Зазначена ситуація провокує
економічний сепаратизм окремих регіонів, що загрожує територіальній
цілісності української держави. У зв’язку з цим важливо здійснювати таку
регіональну політику, яка забезпечить виконання конституційних вимог
щодо збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів з
урахуванням історичних, економічних, географічних і демографічних
особливостей. Населення усіх регіонів повинно мати єдині соціальні
стандарти гарантій щодо сфери охорони здоров’я, материнства і дитинства,
освіти, науки і культури.
По-шосте, до небезпечних соціальних загроз, які існують сьогодні в
суспільстві, слід віднести також руйнування соціальної бази політичної
стабільності, яка існувала раніше, а також науково-технічного й
інтелектуального потенціалу, соціальні ускладнення в процесі
приватизації. Поширення корупції та злочинності, зрощування кримінальних
структур з підприємницькими колами, поширення соціальних хвороб
(алкоголізм, наркоманія тощо). Всі вказані фактори ведуть до загострення
соціальної напруженості в Україні.
Соціально-економічні наслідки для суспільства:
Бідність, безробіття, економічна та соціальна нестабільність,
нездійсненність сподівань, крах планів інтенсивно розкручують процес
маргіналізації (процес втрати колишніх соціальних зв’язків із неповним
засвоєнням культурних, етичних цінностей нового соціального середовища)
населення, в результаті якого з’являється стійкий прошарок соціальних
пауперів (бідняків, позбавлених засобів до існування) – наслідок
наростання спадаючої соціальної мобільності. Так формується і
зміцнюється соціальне дно: злиденні, що просять подання, безпритульні
дорослі і діти, алкоголіки, наркомани, повії та ін.
Погіршення умов життя обумовлює зростання смертності з соціальних
причин. Смертність від нещасних випадків, отруєнь і травм (неприродні
фактори) вже перевищила смертність від хвороб кровообігу та злоякісних
новоутворень, особливо це стосується працездатного населення. На думку
експертів, головною причиною катастроф, що мали місце останнім часом,
стала злиденність. Високим є рівень смертності з причин, пов’язаних зі
споживанням алкоголю (отруєння алкоголем, хронічний алкоголізм,
алкогольний психоз і т.ін.). Зростання кількості споживання алкоголю
можна охарактеризувати як алкоголізацію суспільства.
Феномен бідності спричинює зростання випадків самогубства (суіциду). Уже
сьогодні в Україні, за підрахунками експертів, щороку від самогубства
гине 15 тис. чоловік – і це психічно здорові люди працездатного віку.
Явище суїциду поряд із дитячою смерністю, зниженням народжуваності
спричиняє виникнення тенденції депопуляції, яка ще більше загострюється
на фоні екологічних негараздів (наслідки Чорнобильської катастрофи,
забруднення питної води, повітря, неякісна їжа тощо). Інакше кажучи,
відбувається погіршення стану здоров’я кожного наступного покоління, а
це, в свою чергу, загрожує зниженням якості людського потенціалу усієї
нації у довготривалій перспективі: адже хворе покоління не може
відтворювати здорових. Виникає своєрідна „демографічна яма”
репродуктивного відтворення та погіршення здоров’я нації, з якої важко
вибратися, а якщо і вдасться, то лише через багато поколінь. Причина
криється в катастрофічному послабленні здоров’я у дітей, яке
визначається насамперед зниженням повноцінності новонароджених (вже
сьогодні в Україні лише 10% новонароджених є відносно здоровими дітьми,
тоді як решта – мають серйозні вади). Склалася парадоксальна ситуація:
проблеми здоров’я перемістилися з групи пристарілих до групи дітей, а це
суперечить природному процесу життя, коли вже старіння населення не є
суттєвим фактором зростання смертності. Таке становище є наслідком дії
як економічних, так і соціальних факторів.
Дані соціологічних досліджень свідчать, що у підлітків змінюються
життєві орієнтири – падає авторитет робітничих професій, знань, науки.
Знижується прагнення отримати не тільки вищу освіту, а й освіту взагалі.
Для підлітків пріоритетною життєвою ціллю стає досягнення багатства
будь-якими засобами, в тому числі і незаконними.
Зубожіння населення було і залишається одним із чинників, що обумовлюють
дефіцит фінансового капіталу, який гальмує подолання кризи неплатежів та
інвестиційну активність. Знецінення заощаджень населення через
гіперінфляцію перших років реформи, недовіра до уряду, різке звуження
реальної заробітної плати та доходів на душу населення мінімізували
споживчий попит, що є важливим джерелом поповнення обігових коштів і
надання кредитів підприємцям, змінили форми заощаджень громадян. Через
низьку ставку процентів по внесках, а також ризик їх знецінення
інфляцією сталося „заморожування” накопичень громадян. Нормою стала
практика вивозу швидко зароблених великих капіталів за кордон, тобто
„втеча капіталу”.
Стратегія соціального розвитку і фінансова безпека особистості
Фахівці ООН вважають, що глобалізація лише тоді буде сприйматися
позитивно, коли вона буде базуватися на таких принципах, як:
етика – менше порушень прав людини і більше поваги людським цінностям;
справедливість – менше відмінностей в рівні життя людей в одній країні і
в різних країнах;
інтеграція – зменшення масштабів маргіналізації та ізоляції народів і
країн;
безпека людини – менше нестабільності в суспільстві і вразливості
людини;
людська безпека – менше вразливості народів і країн;
стійкий розвиток – менше руйнування і погіршення довкілля.
Ці положення цілком заслуговують на те, щоб бути врахованими і
включеними в національні концепції і стратегії соціально-економічного
розвитку і розвитку людини на початку ХХІ століття.
В Україні загрози соціальній безпеці за наявності швидких темпів
наростання негативних тенденцій створюють ситуацію, в якій суспільству
можуть знадобитися всі наявні ресурси тільки для того, щоб загальмувати
негативні процеси. А це в свою чергу означатиме, що суспільство вже не
зможе ефективно вирішувати ані економічні, ані політичні, ані будь-які
інші проблеми. Низький рівень соціальної безпеки свідчить не лише про
неблагополуччя в суспільстві, а й про стійку тенденцію до його
деградації. Суспільство не зупиняється в своєму русі, а набуває стану
глибокої депресії. Відтак, об’єктивні умови диктують в контексті
сьогоднішньої практики напрями соціальної стратегії, націлені на пошук
шляхів усталеного безпечного розвитку.
Основними напрямками стратегії соціального розвитку можуть бути:
реалізація політики доходів, де першорядного значення набуває державне
стимулювання випереджального (порівняно з темпами ВВП) зростання
заробітної плати. У політиці доходів не повинно бути місця для
зрівнялівки. Долати диспропорції, що склалися, треба не штучним
обмеженням верхньої планки доходів заможних верств населення, а
навпаки – їхньою легалізацією та виведенням з тіні, розширенням прошарку
приватних власників, які активно займаються підприємництвом. Відтак,
якщо діюча модель економічної політики в Україні зорієнтована переважно
на захист соціально вразливих верств населення, то логіка нової
стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів – перенесення
основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину
населення;
підтримка „приватної людини”, що народжується разом із приватною
власністю. Стимулювання людей до володіння приватною власністю та її
ефективний захист – один з принципових пріоритетів політики доходів;
інтенсивне формування середнього класу (питома вага якого в майбутньому
має скласти не менше 45-50% від загальної кількості населення) як
гаранта суспільної стабільності на грунті розширення адаптаційних
можливостей населення. Становлення середнього класу передбачає перехід
до нової моделі споживання, тобто до таких стандартів, які
забезпечуватимуть гідний рівень життя і стимулюватимуть розвиток
внутрішнього ринку, трудової та підприємницької активності населення.
При цьому слід враховувати, що громадяни з високим та середнім рівнем
доходів будуть здатні дедалі більшою мірою оплачувати значну частку
послуг у сфері охорони здоров’я та освіти, соціального страхування;
всебічна підтримка сім’ї як вузлового соціального інституту.
Соціальна орієнтація економічної політики – це не тактичний крок, а
основна мета здійснюваних реформ. Це завдання довгострокової стратегії
соціально-економічного розвитку держави, розбудови в Україні ефективної
соціально орієнтованої ринкової економіки. Без наповнення реформ
соціальним змістом і активної їх підтримки широкими верствами населення
подальше поглиблення ринкових перетворень стає нереальним. Соціальні
фактори мають бути віднесені до домінуючих у структурі економічного
зростання. Натомість, тактичними завданнями в рамках зазначеної
стратегії доцільно визначити:
ліквідацію неплатежів населенню. Держава має стати гарантом в стосунках
з населенням, якщо недержавні організації не виконують своїх зобов’язань
щодо платежів;
державний протекторат прожиткового мінімуму, який би забезпечував
громадянам споживання на рівні простого відтворення (виживання), що
передбачає його чітке визначення та законодавче (на найвищому рівні)
закріплення, а також проведення моніторингу залишених без прожиткового
мінімуму груп населення („моніторинг бідності”), відокремлення
традиційних бідних від „нових” бідних (перші потребують соціального
захисту, а другі – підтримки);
державні гарантії мінімальних: заробітної плати, пенсій, виплат (по
безробіттю та дитячих) не нижче прожиткового мінімуму; держава покликана
боротися з маргіналізацією населення, а кожна особа забезпечує собі
соціальну мобільність висхідного характеру;
зміна податкового режиму стосовно фізичних осіб з метою перерозподілу
доходів (найбільш високі рівні яких насправді не є результатами праці, а
лише привласненням подекуди частини загальнонародної власності).
Одним із ключових напрямів соціальної безпеки є завдання подолання
бідності. У даному контексті, 15 серпня 2001 року було схвалено
розроблену Урядом Стратегію подолання бідності, яка визначила такі
основні напрями політики подолання бідності:
створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання
економічної активності працездатних громадян та рівня зайнятості;
запобігання успадкованої бідності, яка здебільшого притаманна сільському
населенню, шляхом підтримки нових виробничих відносин, обумовлених
зміною форм власності на землю, покращення соціальної інфраструктури
села;
підвищення ефективності соціальної підтримки уразливих груп населення
шляхом реформування системи соціального захисту та удосконалення
пенсійного забезпечення;
удосконалення статистики бідності;
поєднання політики подолання бідності з політикою становлення середнього
класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу.
Література
Барановський О.І. Фінансова безпека: монографія. Інститут економічного
прогнозування. – К.: Фенікс, 1999. – 338с.
Экономическая безопасность: Производство – финансы – банки. / Под ред.
В.К. Сенчагова. – М.: Финстатинформ, 1998. – 616с.
Мунтіян В.І. Економічна безпека України: монографія. – К.: КВІЦ, 1999. –
461с.
Козаченко Г.В., Пономарьов В.П., Ляшенко О.М. Економічна безпека
підприємства: сутність та механізми забезпечення: монографія. – К.:
Лібра, 2003. – 280с.
Глобалізація і безпека розвитку: монографія / За ред. О.Г. Білоруса. –
К.: КНЕУ, 2001. – 733с.
Міжнародне оподаткування: навчальний посібник. – К.: Центр навчальної
літератури, 2003. – 550с.
Ведута Е.Н. Государственные экономические стратегии. – М., 1998. – 440с.
Качка Т. Боротьба з відмиванням грошей: Комплексний порівняльно-правовий
аналіз відповідності законодавства України acquis Європейського Союзу в
сфері боротьби та запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним
шляхом. – К.: Реферат, 2004. – 288с.
Жаліло Я.А. Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика:
Монографія. – К.: НІСД, 2003. – 368с.
Хасбулатов Р.И. Мировая экономика: В 2-х т. Т.1. – М.: Экономика, 2001.
– Т.1 – 598с.; Т.2 – 674с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
