.

Регіональні валютно-фінансові угруповання. Валютний союз країн ЄС (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
126 1868
Скачать документ

Реферат на тему:

Регіональні валютно-фінансові угруповання. Валютний союз країн ЄС

Найбільш високорозвиненою і досконалою формою розвитку регіональних
валютних угруповань є Валютний союз країн ЄС (ВС).

На початку 70-х років, за умов зростання амплітуди коливань курсу
американського долара, розпочалися активні пошуки виходу зі своєрідного
критичного стану передусім країн — членів Європейського економічного
співтовариства (“Спільного ринку”), спрямовані на створення власної
регіональної валютної системи. Щоб протистояти гегемонії долара у
світовій валютній системі, у березні 1979 p., тобто через рік після
набрання чинності Кінгстонської угоди, було створено міжнародну
(регіональну) валютну систему — Європейську валютну систему (ЄВС). У ній
беруть участь країни — члени Європейського економічного співтовариства
(ЄЕС).

Отже, однією з особливостей сучасних валютних відносин було і є
існування поряд із міжнародною валютною системою регіонального валютного
угруповання, що мало назву Європейська валютна система (згодом — ВС).
Європейська валютна система являла собою певні правила розрахунків між
країнами, які входили до ЄЕС.

Європейська валютна система — специфічна організаційно-економічна форма
відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання
інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних
валют та їх взаємну ув’язку. Європейська валютна система функціонувала
за принципом “кошика”, в якому курси національних грошових одиниць
змішані залежно від котирування тієї чи іншої валюти. Її ще називають
“валютна змія”, перевага якої полягає в тому, що сама “змія” в цілому
більш стійка, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будується
паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначається фіксована межа
їх відхилення. Так, остання становила спочатку для всіх країн ±2,25 %,
за винятком Італії та Іспанії, для яких була більш широка (для Італії,
наприклад, ±6 %). Пізніше ця межа була розширена до ±15 %, а згодом — до
±30 %. Метою створення ЄВС були досягнення валютної стабільності та
створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄЕС, вирівнювання основних
економічних показників та уніфікація економічної політики, розробка та
впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери,
стабілізація економічного становища країн — членів Європейської валютної
системи. У зовнішньому плані — створення західноєвропейського валютного
полюса в поліцентричній валютній системі.

Створення ЄВС продиктовано насамперед прагненням Західної Європи до
більшої фінансової самостійності й стабільності за рахунок ослаблення
прив’язки європейських валют до долара, що дало б змогу не тільки
уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш
успішно протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

• зобов’язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у
взаємодомовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання
центральних банків, у тому числі шляхом підтримки коливань ринкового
курсу валют у звужених кордонах;

• механізм кредитної допомоги урядам, які натрапляють на фінансові
труднощі при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі
за рахунок засобів спеціального Європейського фонду валютного
співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн ЕКЮ, який згодом
було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти
використовували для короткотермінового (від 3 до 6 місяців) і
середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;

• спеціальну європейську розрахункову одиницю — ЕКЮ, яка була
колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс,
розрахований на базі “валютного кошика” національних валют країн —
членів ЄВС з урахуванням їх частки в сукупному валовому національному
продукті.

Таблиця 7.1. Частка валют країн ЄС у “кошику” ЕКЮ, %

Назва валюти

1979

1990

1995

1997

Марка (Німеччина)

33,0

30,53

30,36

32,41

Франк (Франція)

19,9

19,43

19,32

20,62

Фунт стерлінгів (Велика Британія)

13,2

12,06

12,06

11,08

Ліра (Італія)

9,80

9,92

9,87

7,96

Гульден (Нідерланди)

10,4

9,54

9,49

10,23

Франк (Бельгія і Люксембург)

9,50

8,14

8,09

8,64

Песета (Іспанія)

5,18

5,15

4,20

Крона (Данія)

3,10

2,52

2,52

2,59

Фунт (Ірландія)

1,10

1,12

1,11

1,07

Ескудо (Португалія)

0,78

0,78

0,71

Драхма (Греція)

0,77

0,70

0,49

* Напередодні створення Валютного союзу країн ЄС ЕКЮ було у 1994 p.
заморожене, тому до складу “кошика” все ще входять валюти дванадцяти, а
не п’ятнадцяти країн — членів ЄС.

ЕКЮ існувало у вигляді безготівкових записів на рахунках країн —
учасниць ЄВС у Європейському валютному інституті. На відміну від СДР,
ЕКЮ забезпечувалося не тільки солідними зобов’язаннями групи країн, а й
фактичними активами (заставою) у формі золота і доларів США (20 %
золотих і 20 % валютних резервів країн-учасниць). Під це забезпечення
країни ЄЕС мали спеціальні рахунки в ЕКЮ.

Успішне функціонування ЄВС створило необхідні передумови для формування
ВС. Найбільш чітко думка про те, що це має бути саме валютно-фінансовий
союз, прозвучала в доповіді, підготовленій тодішнім головою Комісії
Європейських співтовариств Жаком Де-лором у 1989 p., де вперше було
запропоновано триетапний, розрахований на кілька років перехід до такого
союзу. Стратегічною метою союзу визначалося запровадження єдиної валюти
і єдиного центрального банку дванадцяти.

Перший етап розпочався з 1 червня 1990 p., коли в більшості країн
“Спільного ринку” були зняті обмеження на рух капіталів у межах єдиного
внутрішнього ринку.

Другий етап розпочався 1 січня 1994 p. При цьому було запроваджено
жорсткий обмінний курс європейських валют і створено європейську систему
центральних банків (“Єврофед”).

Третій етап (1 січня 1997 p.) завершився введенням єдиної валюти — євро,
чому передувало заснування єдиного центрального банку, зовсім
незалежного від урядів, свого роду “наднаціонального диригента”
валютно-фінансової політики всього Співтовариства

(згідно з Маастрихтською угодою).

Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ служило головним чином
засобом міжнародних розрахунків та існувало тільки у вигляді записів на
рахунках центральних банків країн — членів ЄВС у Європейському фонді
валютного співробітництва.

У середині грудня 1996 p. лідери Європейського Союзу в Мадриді прийняли
рішення про перехід з 1 січня 1999 p. на єдину валюту країн ЄС — “євро”
(колишня ЕКЮ) шляхом заміни в обігу 15 національних грошових одиниць
однією.

За підрахунками спеціалістів, впровадження євро дасть змогу щорічно
заощаджувати приблизно 100 млрд французьких франків — суму, в яку
сьогодні обходиться країнам і громадянам ЄС різниця у валютних курсах
при розрахунках. Єдина валюта надасть імпульс розвитку взаємної торгівлі
в межах ЄС, зміцнить його економічну стабільність, знизить інфляцію і
зробить євро конкурентоспроможною валютою на міжнародних валютних
ринках. Впровадження євро і створення Центрального банку ЄС стало
найбільшим досягненям Валютного союзу країн ЄС. У перспективі євро може
перетворитися у могутню валюту.

У Мадриді був розроблений новий перспективний план переходу до Валютного
союзу країн ЄС шляхом поетапного введення євро і паралельного створення
структур Європейського центрального банку:

• початок 1998 p. (підготовка):

а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996— 1997 pp. і
прийняття рішення за кожною країною окремо про входження в Європейський
Союз;

б) заснування Європейського центрального банку і мережі національних
центральних банків;

• 1 січня 1999 p. (початок):

а) встановлення “незмінного” обмінного курсу національних валют щодо
євро;

б) початок використання євро Центральним банком, міжнародними банками і
валютними біржами;

в) опублікування “нового” державного боргу кожної країни — члена ЄС у
європейській валюті;

• 1 січня 2002 p. (завершення):

а) випуск євробанкнот і монет у євро;

б) переведення системи роздрібних платежів у євровалюту;

• 1 липня 2002 p.:

а) відміна попередніх валют держав — членів ЄС;

б) євро стає єдиним законним платіжним засобом. Загалом ЄС
характеризується дуже чітким плануванням переходу до Європейського
Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу
виявився не таким уже й простим.

По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насамперед як
логічний і дійовий засіб закріплення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС
та радикальний аргумент у протистоянні американському долару на
Європейському континенті. Німеччина, у цілому підтримуючи ідею єдиного
валютного союзу, разом з тим, не дуже поспішала з реалізацією плану
злиття центральних банків, оскільки вона, маючи найсильнішу валюту, була
змушена фактично багато в чому нести безпосередню відповідальність за
стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі.

По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеччини у
питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій
сфері наднаціональним органам ЄС точка зору Великої Британії. Існують
побоювання офіційного Лондона, що зміщення центру фінансової активності
в зону ЄС призведе до втрати Великою Британією її особливого статусу у
зв’язках зі США. Особливо непохитною є позиція щодо впровадження єдиної
валюти євро. Створення єдиної грошової одиниці може послабити позиції
Великої Британії на Європейському континенті, які вона мала за рахунок
особливих відносин із США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Велика
Британія погоджується лише на обіг євро паралельно з фунтом стерлінгів.
Проте після приходу уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо
послабилася.

По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Греція не можуть
поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют, а також
негайно ліквідувати існуючі бюджетні дефіцити. Тому їх просування до
валютного союзу є дещо повільнішим порівняно з країнами так званої
авангардної групи, до якої належать Німеччина, Франція, країни
Бенілюксу, Ірландія і Данія.

Oe?a‘oooooooooooooooooooooooooooo

По-четверте, відміна всіляких перешкод на шляху конкуренції іноземних
компаній у межах Союзу може призвести до витіснення деяких місцевих
виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу
знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм.

Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в межах ЄС веде
до опосередкування життєвих стандартів. А намагання нівелювати
національні рівні заробітної плати може призвести до загострення
проблеми безробіття, особливо у бідних районах Італії, Іспанії,
Португалії і Греції. З іншого боку, процеси нівелювання життєвих рівнів
у межах ЄС можуть призвести до програшу населення країн із традиційно
більш високим життєвим рівнем.

І все-таки, завдяки тому, що при вирішенні багатьох практичних завдань
для всіх членів ЄС характерні перевага прагматичного підходу, орієнтація
на обґрунтовані конкретні програми, традиційно зберігається високий
рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв’язанні
кардинальних питань в основу закладаються критерії самозбереження Союзу,
який максимально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи
іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому за всієї
складності поставлених перед ЄС проблем позитивний чинник безумовно
переважає негативні сторони, про що красномовно свідчить створення
Європейського центрального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня
1999 p. єдиної валюти — євро.

Європейський центральний банк розпочав роботу на початку липня 1998 p. у
Франкфурті-на-Майні (ФРН). Його було створено на базі Європейського
валютного інституту, що функціонував у Франкфурті-на-Майні з 1994 p.

До Ради ЄЦБ входять президенти національних центральних банків,
президент ЄЦБ, його заступник та ще чотири члени правління.

Перший склад правління Європейського центрального банку в складі 6 осіб
було призначено на зустрічі у верхах країн — членів ЄС у Брюсселі на
початку травня 1998 p. Першим президентом ЄЦБ став голландець Вім
Даїзенберг. Як зазначалося в Маастрихтському договорі, термін
повноважень президента ЄЦБ — 8 років. Однак Вім Даїзенберг заявив, що
обійматиме цю посаду до моменту видачі нових купюр та монет євро, що має
відбутися у період між 1 січня та 1 лютого 2002 p. Його наступником буде
президент Центрального банку Франції Жан Клод Тріше. Першим
віце-президентом ЄЦБ та заступником Даїзенберга став француз Крістіа
Нойє. Серед інших чотирьох членів правління ЄЦБ: головний економіст
Федерального банку Німеччини Отмар Іссінг, якого призначено на вісім
років; італієць Томасо Падоа Шіоппа (призначено на сім років);

іспанець Євгеніо Домінго Соланса (на шість років); Сіркку Гемелейнен із
Фінляндії (на п’ять років).

Було погоджено, що при наступному призначенні членами правління ЄЦБ
повинні стати представники тих країн, які не мали свого делегата у
першому складі правління.

Президенти національних центральних банків у Європі, що входять до Ради
ЄЦБ, призначаються на п’ять років, при цьому допускається повторне
призначення.

Усі члени Ради Європейського центрального банку мають рівні права при
голосуванні, рішення приймаються простою більшістю голосів. Якщо голоси
поділяться порівну — вирішує голос президента.

З 1 січня 1999 p. ЄЦБ взяв на себе відповідальність за стабільність
нової валюти євро, а також за політику процентних ставок і грошової маси
у просторі євро. ЄЦБ має повну незалежність від політичних вказівок
національних урядів.

Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала
жорстка фіксація обмінних курсів євровалют щодо євро 31 грудня 1998 p.
Завдяки цьому з 1 січня 1999 p. одинадцять із п’ятнадцяти країн — членів
ЄС ввели нову грошову одиницю — євро, яка поки що використовується лише
в безготівковій формі, а також для проведення котирування на біржах та в
інших фінансових операціях.

Уже сьогодні європейські валютні біржі, натхненні успіхами євро,
об’єднують зусилля та готуються до поступового злиття. Так, Паризька і
Швейцарська біржі вже підписали угоду про спільне проведення операцій на
ринку акцій та облігацій. З 1999 p. вони стали членами єдиної
“партнерської біржі”, яка влітку того ж року перейшла на сучасну,
максимально спрощену єдину систему проведення біржових операцій.

Європейська комісія встановила правила, за якими євроугоди (як й інші
послуги: переведення рахунків на євро, виплати і внески, обмін банкнот)
не оподатковуватимуться. Підтверджується також безперервність договорів:
сторони не можуть на підставі європереходу змінити чи закрити угоди.

Готівкові євро з’являться 2002 p. у вигляді семи нових банкнот номіналом
5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 євро.

Курс євро до ЕКЮ визначений 1:1.

За попередніми розрахунками, орієнтовні курси євро мали становити:

• до американського долара — 1,17 USD;

• до японської єни — 145,43 єни;

• до німецької марки — 1,95 DM;

• до української гривні — 3,99 грн. Дбаючи про надійність спільної
валюти, країни — члени Європейського Союзу поставили жорсткі вимоги щодо
фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися євро:

• дефіцит держбюджету не може перевищувати 3 % від ВВП;

• сукупний державний борг має становити не більш як 60 % від ВВП;

• річна інфляція не може бути вищою середнього рівня інфляції у трьох
країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3— 3,3 %) більш як на
1,5 %;

• середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не
повинно перевищувати 2 % від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС
із найстабільнішими цінами (приблизно 9 %);

• країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватися
встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі
європейських валютних систем.

Головними критеріями готовності переходу до єдиної валюти на першому
етапі були стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень
на рух платежів і капіталів між країнами — членами ЄС. Загалом, таким
жорстким вимогам на момент запровадження євро, цілком відповідав лише
стан економіки та фінансів Люксембургу. Всі інші країни мали відхилення
з того чи іншого показника (в основному за рахунок завищення державного
боргу). Саме з цих причин Греція не увійшла до складу країн з єдиною
валютою, оскільки її економіка та фінанси не відповідають необхідним
вимогам. Щодо Великої Британії, Швеції і Данії, то вони вирішили поки що
зачекати зі вступом до клубу євро з різних причин.

Нині у просторі євро проживає 291 млн чоловік, а його економічний
потенціал сягає 20 % економічного потенціалу загальносвітової економіки.

Які ж економічні переваги переходу країн ЄС до єдиної валюти?

По-перше, за різними оцінками країни ЄС втрачали від 15 до 30 млрд ЕКЮ
щорічно з причини циркуляції безлічі валют на досить тісному
економічному просторі. Суб’єкти ринку ЄС, страхуючись від можливих
коливань валютних курсів, втрачають значну частину своїх активів.

По-друге, завдяки різниці масштабів цін досить важко зіставляти ціни на
однорідні товари різних країн-виробників. Введення єдиного засобу
платежу дасть змогу зіставляти ці вартості, що, безумовно, посилить
конкуренцію між постачальниками товарів та послуг, особливо за умови
широкого використання систем електронної оплати. Це сприятиме зростанню
мобільності платежів і безперешкодному доступу до товару виробника у
будь-якій точці Європи.

По-третє, за аналогією можна очікувати певного зниження відсоткової
ставки за кредит, іпотеку тощо та зменшення депозитних відсоткових
ставок.

По-четверте, утворення міцної валюти на економічному просторі Європи
безумовно приведе до виходу цієї валюти на міжнародні фінансові ринки і
утвердження її в статусі резервної. Ця валюта за могутністю буде
дорівнювати долару США і водночас буде його противагою.

По-п’яте, кожний громадянин ЄС, виїжджаючи за межі своєї країни,
зустрічатиметься з тим же масштабом цін і тією ж валютою, що й у його
державі. Подібність основних економічних показників країн ЄС усуне
практично всі перешкоди пересуванню громадян у межах економічного
простору об’єднаної Європи.

Щодо України, то сьогодні не йдеться про її приєднання до зони євро,
оскільки наші економічні показники поки що не дають змоги наблизитися до
країн цієї зони. Однак, враховуючи той факт, що значна частина нашого
зовнішньоторговельного обороту припадає саме на зону євро, для України
запровадження євро і заснування в Європі якісно нової валютної зони має
вже сьогодні велике економічне значення, як для окремих суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності, так і для економіки загалом.

Саме тому на порядку денному стоїть питання виходу євро на валютний
ринок України та відповідного формування валютних резервів Національного
банку.

З 5 січня 1999 p. комерційним банкам України дозволяється:

• проводити за дорученням клієнтів конверсію клієнтських поточних
рахунків, які були відкриті у євровалютах та євро;

• здійснювати за дорученням клієнтів операції з конверсії євро-валюти в
іншу чи в євро за умови дотримання обмінних курсів, встановлених
Європейським центральним банком 31 грудня 1998 p.;

• уповноваженим комерційним банкам купувати і продавати євро на
Українській та Кримській міжбанківських валютних біржах, якщо
зобов’язання чи вимоги резидентів України згідно з підтвердженими
документами деноміновані у євровалютах чи євро.

Література

Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996.

Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника–Центр, Эльга,
1999.

Бланк И. А. Управление прибылью. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.

Брігхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К., 1997.

Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприятия. — М.:
Финансы, 1997.

Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К.: Вища шк.,
1997.

Джеймс Ван Хорн. Основы управления финансами. — М.: Финансы и
статистика, 1996.

Ефимова О. В. Финансовый анализ. — М., 1996.

Ковалева А. М. Финансы в управлении предприятием. — М.: Финансы и
статистика, 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020