Реферат на тему:
Проблеми фінансової децентралізації в Україні
За роки незалежності в Україні відбулися суттєві зміни в економічній,
соціальній і, особливо, духовній сферах нашого суспільства. Зроблені
вагомі зрушення у напрямі ринкового господарювання – проведена масова
приватизація об’єктів, створюється відповідна інфраструктура тощо. Але
до побудови ринкової економіки, ефективного задіяння ринкових методів
господарювання, забезпечення конкурентоспроможності економіки,
підвищення зайнятості населення та відповідності заробітної плати
обсягам та якості праці ще далеко.
Для вирішення цих економічних і пов’язаних із ними соціальних питань
необхідні подальші ринкові перетворення, суттєве реформування
економічних відносин, у тому числі в регіональному аспекті.
Адже поряд з багатьма соціально-економічними проблемами, що виникли в
нових умовах ринкового реформування, особливої гостроти набувають
проблеми державного управління регіонами. Загальновідомо, що вони
існували і раніше, однак в умовах жорсткої централізації в державному
управлінні, за відсутності об’єктивної науково-популярної інформації про
зарубіжний досвід, а також заідеологізованості теорії і практики
державного управління годі було й думати про їх швидке й ефективне
вирішення. Проте процеси, що відбуваються в світовому суспільстві,
зумовлюють доцільність і необхідність радикального перегляду
регіональної політики як на глобальному рівні, так і у нашій державі.
Зрозуміло, що для вирішення згаданих проблем потрібен не лише певний
час, але й конкретна державна політика. Інакше кажучи, без політичної
волі держави щодо негайного вирішення проблем, що існують між центром і
регіонами, навіть не варто сподіватися хоч на якісь позитивні зрушення у
цій сфері.
Державну політику в сфері регіонального управління в умовах переходу до
ринкових відносин доцільно розглядати в двох аспектах: по-перше, вона
має генеруватися на рівні держави, а по-друге – реалізовуватися та
підтримуватися на регіональному рівні. Перевага у той чи інший бік в її
реалізації може призвести або до надмірного централізму, або до
неконтрольованої і тому суспільно неефективної децентралізації.
Збалансованість взаємовідносин між центром і регіонами вимагає
регіоналізації суспільного життя в країні.
Регіоналізація здійснюється, в першу чергу, через задіяння
регіонально-конкретизованих стратегій соціально-економічного розвитку,
які б виходили із загальнодержавних цілей та враховували можливості,
ресурси і інтереси регіонів [3, с. 11].
Оскільки регіональні проблеми в умовах становлення ринкових відносин, їх
нестійкість зумовлені певною мірою рішеннями, що приймаються і
центральними, і регіональними органами влади на основі саме центрального
планування, пристосування регіонів до державної політики є неминучим.
Такі рішення, як правило, мало популярні. Тому з метою більшої
сприйнятливості цих рішень мають закладатися такі цілі справедливості та
ефективності, які б оптимально поєднували локальні та загальнодержавні
інтереси і відображали регіональну конкретизовану державну політику
управління в умовах переходу до ринкових відносин.
Формування бюджетів у всі часи було наріжним каменем у діяльності
виконавчих і законодавчих органів влади всіх рівнів. І це зрозуміло,
адже від кількості коштів, вміння правильно розпорядитися ними залежить
і рівень розвитку області, міста чи будь-якого населеного пункту,
вирішення економічних і соціальних проблем.
Важливою передумовою побудови ефективної регіональної політики є
економічна, в першу чергу фінансова самостійність органів місцевого
самоврядування. У фінансовому аспекті це означає належне фінансове
забезпечення реалізації визначених на державному рівні функцій органів
місцевої влади.
Отже, під фінансовою незалежністю місцевого самоврядування розуміється
можливість самостійного вирішення питань комплексного фінансового
забезпечення економічного і соціального розвитку даної території, що
входять до компетенції відповідного рівня місцевого управління.
Передумовою фінансової незалежності місцевого самоврядування є розумна,
з погляду економічної доцільності, децентралізація влади і адекватний
розподіл повноважень, відповідальності, а отже, і фінансово-економічної
бази між центром і регіонами, місцевими органами управління. Межі
фінансової незалежності місцевого самоврядування зажди повинні
визначатись у законодавчому порядку, тобто закон повинен чітко
окреслювати функції місцевого самоврядування і відповідно до них джерела
ресурсів, які становитимуть фінансове забезпечення цих функцій.
Саме тому внутрішня державна фінансова політика є одним із найсуттєвіших
факторів впливу на функціонування місцевих фінансів. Наприкінці XX
століття фінансова політика держави щодо сектора місцевого
самоврядування отримала назву „політика фіскальної децентралізації”.
Прихильники теорії суспільного вибору розглядають децентралізацію як
засіб поєднання „покупців” (громадян) та „продавців” (децентралізовані
влади), за допомогою якого бажання покупців краще враховуються та
задовольняються ефективніше іншими. Спеціалісти у сфері публічних
фінансів і нового інституційного економіксу, які разом із школою
суспільного вибору розповсюджують методи інституціонального аналізу на
публічну політику – розробили аргументи на користь централізації,
особливо демократичного типу. У той же час децентралізація не може бути
панацеєю у випадках „відмови уряду”, подібно до відмов ринкового
механізму однак, вона надає більший потенціал для покращення системи
державного управління [2, с. 28].
Основними фінансовими методами державного регулювання є бюджетний та
податковий. Що стосується бюджетних відносин, то ключовою є проблема
розподілу бюджетних коштів між загальнодержавним і місцевими рівнями,
тобто децентралізація.
Механізм перерозподілу бюджетних коштів між різними ланками бюджетної
системи, що діяв раніше, не відповідав принципам самостійності та
фінансової незалежності місцевих органів влади.
За таких умов розвитку політичних та економічних відносин існує певна
класифікація типів децентралізації: політична децентралізація,
адміністративна, деконцентрація та фінансова децентралізація.
Під означення політичної децентралізації власне підпадає федералізм.
Ідею федералізму нерідко поширюють на дуже широке коло суспільних, а то
й особистих відносин. У свій час прихильники анархізму М. Бакунін,
П. Кропоткін, П.Ж. Прудон писали про необхідність охопити федералізацією
кожну галузь людської діяльності – економічну, соціальну, культурну, для
того щоб одержати справді децентралізоване ціле, у якому б влада
уживалася з волею. Іноді й у наш час під федералізмом розуміють
персональні відносини, пов’язані з безліччю ролей людини в суспільстві.
Ще одним важливим напрямом реформування міжбюджетних відносин в Україні
є вдосконалення системи територіальної організації влади, пов’язане з
перебудовою системи місцевих органів виконавчої влади та системи
місцевого самоврядування, подальшою поступовою передачею функцій і
повноважень виконавчої влади до сфери компетенції місцевого
самоврядування. Тому адміністративна децентралізація передбачає, що
правові засади місцевого і регіонального самоврядування визначає
центральний уряд. Деконцентрація, в свою чергу, виступає як засіб
делегування влади вниз аж до місцевого представництва на рівні окремих
громад. Якщо усе підпорядковане центрові по прямій вертикалі, але
повсюди утворюються органи управління за призначенням, то це називається
деконцентрація. Вона не рівнозначна децентралізації. Децентралізація у
даному випадку відсутня.
Проблема ж фінансової децентралізації сьогодні набуває першочергового
значення. Її розв’язання значною мірою буде визначати вдосконалення
місцевого самоврядування в Україні, перехід від декларування до
реального втілення в життя децентралізованої демократичної системи
територіальної організації влади, засади якої визначені Конституцією
України.
Централізація управління економікою пов’язана з мобілізацією і
розподілом через центр переважної частини матеріальних і фінансових
ресурсів. Якщо це необхідно протягом короткого періоду часу для
реалізації конкретних програм, то це є позитивним явищем, якщо ж
централізація зберігається тривалий період, а це призводить до того, що
в одних регіонах виховується утриманство, економічна
безвідповідальність, а в інших, внаслідок постійного стягування
ресурсів, з’являється незацікавленість у кінцевих результатах своєї
діяльності.
Саме тому такої актуальності набули в Україні останнім часом дослідження
міжбюджетних відносин, процесів формування місцевих бюджетів, ролі
планування в процесі використання грошових надходжень та етапів
проходження бюджетного процесу на місцевому рівні з врахуванням
зарубіжного досвіду.
Уже на початковому етапі реформування в Україні було визначено такі
принципи місцевого самоврядування: самостійність і незалежність місцевих
виборчих органів у межах своїх повноважень вирішувати питання місцевого
значення, економічної і фінансової самостійності території,
самофінансування і самозабезпечення, оптимальної децентралізації.
Але аналізуючи доходи і видатки державного бюджету, можна побачити, що
всупереч зазначеному вище з 1993 року посилилися процеси фінансової
централізації. Зменшення питомої ваги місцевих бюджетів у Зведеному
бюджеті України пов’язано з включенням до державного бюджету податків на
доходи підприємств і громадян. Ці джерела доходів до 1994 року
відносились до категорії регульованих доходів місцевого самоврядування.
Цей період із багатьма застереженнями можна віднести до періоду початку
відновлення самоврядування в Україні чи, швидше, його декларування. На
жаль, розвитку процесу децентралізації функцій та ресурсів не відбулося
і пізніше.
З 1995 році спостерігалася тенденція до зниження загального обсягу
фінансових ресурсів, перерозподілюваних через бюджетну систему, але в
цілому в умовах перехідної економіки зберігалася провідна роль
державного бюджету в перерозподілі фінансових ресурсів.
В останні роки спостерігається повернення до централізації управління
ресурсами та до жорстокої монетарної політики із широко розвиненою
системою дозволів, квот і ліцензування.
Тому, зважаючи на складність та неоднозначність проблем у міжбюджетних
відносинах, що існують, виникає ряд питань, які потребують поглибленого
вивчення, а саме:
– складання місцевих бюджетів у сучасних умовах;
– питання розмежування доходів і видатків між державним і місцевими
бюджетами;
– проблеми горизонтального фінансового вирівнювання;
– дослідження економічного змісту місцевих бюджетів та їх ролі у
соціально-економічних процесах;
– розгляд процесу складання, затвердження та виконання місцевих
бюджетів;
– дослідження проблем формування і використання місцевих бюджетів;
– розробка пропозицій щодо вдосконалення існуючого механізму
функціонування місцевих бюджетів;
– критичне вивчення зарубіжного досвіду у вирішенні проблем місцевих
бюджетів.
Ці та інші питання, пов’язані з фінансовою самостійністю місцевих
органів влади, не є новими, тому на даний час децентралізація стає
однією з основоположних тенденцій сучасного демократичного світу. Це
безпосередньо пов’язано із зростанням ролі місцевого самоврядування
через його здатність до поєднання в собі інституційного і особистісного
„начал” у процесі суспільно-політичного розвитку. Адже саме місцеве
самоврядування здатне поєднати і гармонізувати інтереси окремої особи і
суспільства. Європейська хартія про місцеве самоврядування під цим
інститутом розуміє „право і реальну здатність органів місцевого
самоврядування регламентувати значну частину місцевих справ і управляти
ними, діючи в межах закону та в інтересах місцевого населення”. Тому
сьогодні в перехідний для економіки України період питання
децентралізації бюджетної системи України виходять на перше місце. Адже
фінансова децентралізація є однією з фундаментальних умов незалежності
та життєздатності органів місцевої влади. Децентралізація процесів
ухвалення рішень збільшує можливості участі місцевої влади у розвитку
підконтрольної їй території. Фінансова децентралізація сприяє
ефективному забезпеченню населення „соціально-інфраструктурними”
послугами шляхом ретельнішого узгодження структури видатків місцевих
бюджетів із місцевими потребами і уподобаннями.
Але реалізація законодавчо закріпленого права кожного
адміністративно-територіального утворення на економічну самостійність
неможлива без наявності у кожного органу влади власного бюджету і права
його складання, затвердження і виконання без втручання ззовні. А це
означає, що кожен орган влади повинен володіти своїми фінансовими
джерелами, достатніми для організації управління економікою і соціальною
сферою на своїй території. Одночасно з цим він повинен володіти
відносною самостійністю в управлінні податками та іншими обов’язковими
платежами, що надходять до відповідного бюджету.
У зв’язку з цим слід зазначити, що з розподілом податків на
загальнодержавні та місцеві також існують певні проблеми. Формування
бюджетів завжди було важливим у функціонуванні законодавчих і виконавчих
органів влади всіх рівнів, що є закономірним. Адже від величини
надходжень до бюджетів, уміння правильно розподілити їх, виходячи з
пріоритетів загальнодержавного та місцевого розвитку, залежить і рівень
розвитку регіону, міста чи будь-якого населеного пункту, вирішення
економічних і соціальних проблем.
Однак у сучасних умовах розвитку економіки України проблеми фінансування
регіонів вкрай загострюються: з одного боку, зменшується база
надходжень, а з іншого – значно зростають потреби в додаткових коштах.
Тому саме місцевим бюджетам, як основній фінансовій базі органів
місцевого самоврядування, повинно належати особливе місце в бюджетній
системі держави. Важлива роль відводиться місцевим бюджетам і у
соціально-економічному розвитку території, адже саме з місцевих бюджетів
здійснюється фінансування закладів освіти, культури, охорони здоров’я
населення, засобів масової інформації; також фінансуються різноманітні
молодіжні програми, видатки для упорядкування населених пунктів. Також з
місцевих бюджетів здійснюються видатки на соціальний захист.
На жаль, у цій ланці бюджетної системи зберігається безнадійно
застарілий механізм централізованого регулювання вищими органами доходів
місцевих бюджетів. Це позбавляє місцеві органи влади фінансової
самостійності, на довгі роки закріплює залежність розвитку місцевої
економіки і соціальної сфери від можливостей і бажання вищих урядових
структур, від їх професіоналізму та розуміння проблем щодо розвитку
адміністративних районів, міст, селищ і сіл.
Для держави надзвичайно актуальною є проблема побудови бюджетної
системи, заснованої на принципах фінансової децентралізації. Під нею в
науковій літературі розуміється система збалансованих
податково-бюджетних взаємин органів влади і керування різних рівнів на
всіх стадіях бюджетного процесу, заснована на певних основоположних
принципах [3, с. 24].
До ключових відносяться:
– самостійність бюджетів різних рівнів (закріплення за кожним рівнем
влади та управління власних джерел доходів, права самостійно визначати
напрями їхніх витрат; неприпустимість вилучення додаткових доходів і
невикористаних чи додатково отриманих засобів у вищі бюджети; надання
права на компенсацію витрат, що виникають у результаті рішень, прийнятих
вищими органами влади, права на встановлення податкових і інших пільг
тільки за рахунок власних доходів тощо);
– законодавче розмежування бюджетної відповідальності і видаткових
повноважень між федеральними, регіональними і місцевими органами влади
та управління;
– відповідність фінансових ресурсів місцевих органів влади та управління
виконуваними ними функціями;
– запровадження нормативно-розрахункових методів регулювання
міжбюджетних відносин і надання фінансової допомоги;
– наявність спеціальних процедур запобігання і вирішення конфліктів між
різними рівнями влади та управління, досягнення взаємопогоджуваних
рішень з питань податково-бюджетної політики.
Як зазначалось вище, однією з важливих засад вдосконалення міжбюджетних
відносин є забезпечення відповідності між делегованими повноваженнями та
фінансовими ресурсами місцевих органів влади. Таке збалансування можливе
під час застосування механізмів бюджетного регулювання, що поділяється
на вертикальне і горизонтальне [4, с. 256].
Вертикальне регулювання – це процес досягнення балансу між обсягом
зобов’язань кожного рівня влади по витратах з потенціалом його дохідних
ресурсів (податкових надходжень). На вищестоящий рівень накладаються
зобов’язання: у випадку, якщо потенційні можливості по забезпеченню
дохідної частини на нижчому рівні недостатні для фінансування покладених
на нього функцій, центральний уряд зобов’язаний надати цьому
регіональному чи місцевому органу влади необхідні бюджетні ресурси.
Центральний уряд, володіючи набагато більшими, ніж будь-який регіон,
можливостями фінансового регулювання й обсягами податкових надходжень,
повинен компенсувати дисбаланс регіональних бюджетів за рахунок засобів,
акумульованих на рівні державного бюджету.
Горизонтальне регулювання (вирівнювання) має на меті досягнення
пропорційного розподілу податків і дотацій між бюджетами одного рівня
для усунення нерівності в можливостях різних територій, викликаних
територіальним фактором. Таким чином, виходить, що до витрат державного
бюджету на рішення соціально-економічних завдань загальнодержавного
масштабу додаються ще і витрати на досягнення збалансованості бюджетної
системи.
Якщо говорити спрощено, то система бюджетного регулювання визначає таку
взаємодію між державним бюджетом і бюджетами нижчих рівнів, що дозволяє
будь-якому громадянину, який проживає в державі, одержувати визначений
рівень державних послуг незалежно від того, на території якого регіону
він проживає. При цьому вертикальне регулювання неодмінно повинно
поєднуватися з горизонтальним.
Досягнення такої збалансованості міжбюджетних відносин є необхідною
передумовою фінансової децентралізації. Стратегія такої децентралізації
залежить від типу державного устрою, рівня соціально-економічного
розвитку, цільової орієнтації національної економіки певної країни. Крім
того, під час удосконалення взаємодії бюджетів різних рівнів повинні
враховуватися можливості і ресурси, інтереси її регіонів,
реалізовуватися їх конкурентні переваги щодо формування місцевих
бюджетів. Це буде сприяти соціально-економічному розвитку регіонів,
підвищенню їх фінансової стійкості при забезпеченні інтересів
національної економіки.
В Україні така фінансова децентралізація, виходячи зі значної
територіальної диференціації умов, особливо важлива. Водночас взаємодія
бюджетів різних рівнів має враховувати вплив ринкових умов
господарювання на умови їх формування, а також сприяти позитивній
динаміці соціально-економічної ситуації в регіонах. Удосконалення
міжбюджетних відносин неможливе без передачі основних функцій
бюджетно-фінансового управління на нижчі рівні, що дозволить не лише
контролювати виконання місцевих бюджетів, а й брати безпосередню участь
у їх прогнозуванні та плануванні, а також в організації бюджетного
процесу на місцях.
Це дасть змогу формувати державний бюджет за принципом „знизу – вгору” і
забезпечити ефективне використання бюджетних коштів в умовах дефіциту
фінансових ресурсів шляхом визначення пріоритетних напрямів витрат
коштів на місцях, а також сприятиме зацікавленості територій у
мобілізації фінансових ресурсів для забезпечення реальної основи їхнього
соціально-економічного розвитку і досягнення поліпшення умов життя
населення. Тому удосконалення управління на всіх рівнях господарювання
має здійснюватися на підставі чинного законодавства, науково
обґрунтованого підходу до формування міжбюджетних відносин і, що
особливо важливо, зарубіжного досвіду.
Актуальність проблеми бюджетних взаємовідносин, розв’язання якої віками
шукали багато народів і держав, полягає в тому, що в ній фокусуються усі
загальнолюдські, державні, національні інтереси які трансформуються в
систему координат грошових відносин. Тому кожна держава шукає і
знаходить свою стратегію вирішення цієї проблеми.
Так, механізм бюджетного федералізму у США формувався багато десятиріч у
суперечливих умовах. І лише в останні десятиріччя склалася стабільна
система фінансової взаємодії федерального уряду, штатів і територій.
У деяких країнах докладають зусиль для досягнення менш централізованого
управління витратами через поліпшення навичок управління і прищеплювання
окремим керівникам уміння чітко формулювати цілі і завдання. Однією з
основних проблем у багатьох країнах є розробка належних критеріїв якості
роботи, а також ефективних систем обліку і звітування для контролю за
витратами і їхньою результативністю. Чиновники бюджетних відомств
вишукують ефективні засоби прищеплення окремим міністерствам і
керівникам більшої гнучкості і свободи вибору у загальних межах урядових
пріоритетів, одночасно домагаючись підтримання на бажаному рівні
всеохоплюючого контролю над витратами і наявності в центральних урядових
структурах достатніх знань для забезпечення міністрів і уряду
компетентними і ефективними порадами з бюджетних питань.
Але в кожній з розвинених країн вирішення бюджетних проблем базується на
створенні сприятливого клімату для розвитку вітчизняних
товаровиробників, можливості залучення власних та іноземних інвестицій,
оптимальному оподаткуванні, ефективному використанні бюджетних коштів.
Водночас перенесення знайдених іншими країнами вирішень проблеми
міжбюджетних відносин в умови нашої держави не завжди може дати
позитивні наслідки. Тому використовуючи багатий світовий досвід, виникає
потреба знайти власне, адаптоване до сучасних умов рішення цього
питання.
Бюджетна децентралізація реалізується через єдину соціально-економічну і
бюджетно-фінансову політику держави. Це дозволить навіть в умовах
відносної самостійності місцевих бюджетів поєднувати фіскальні,
соціальні й економічні інтереси адміністративно-територіальних утворень
та органів місцевого самоврядування із інтересами держави.
Законодавче закріплення бюджетної самостійності кожного рівня влади має
поставити перепону в прийняті необґрунтованих рішень як з боку
центральної виконавчої влади, так і з боку місцевих органів управління.
Єдність бюджетної системи забезпечується не лише єдиною правовою базою,
а й уніфікованістю самого бюджетного процесу: використанням єдиної
бюджетної класифікації, єдністю форм бюджетної документації, поданням
необхідної статистичної і бюджетної інформації з одного рівня на інший
для складання зведеного бюджету.
На сьогодні з особливою гостротою постає проблема вироблення дієвого
механізму, який би визначав нові принципи формування місцевих бюджетів,
чітке розмежування функцій і повноважень усіх рівнів влади, а звідси –
видатків кожного виду бюджету, і що найголовніше – доходів між різними
ланками бюджетної системи. При цьому питання бюджетної політики,
оподаткування міжбюджетних відносин повинні розглядатись і вирішуватись
комплексно, оскільки вони тісно взаємопов’язані, і ні один із цих
елементів не може бути реформованим без урахування двох інших.
Ступінь фінансової незалежності місцевих органів влади значною мірою
характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її
економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян.
Держава не може успішно розвиватись та економічно процвітати, не даючи
гарантій фінансової незалежності місцевим органам влади. Це об’єктивна
необхідність формування нових економічних відносин.
Фінансову незалежність місцевого самоврядування слід розглядати
насамперед як економічний простір для його діяльності у межах певної
території на принципах економічної ефективності та економічної
доцільності. Пріоритетною умовою в даному разі повинна бути сукупність
територіальних інтересів, що відображають особливості економічних і
соціальних умов регіону.
Ступінь децентралізації у визначенні податків і розподілі податкових
доходів, прийнятті рішень щодо цього залежить від політичних,
економічних та інституційних особливостей країни, а також від тієї ролі,
яка в ній відводиться органам місцевої влади. Проте розподіл функцій
істотною мірою залежить від оцінних суджень та емпіричних наслідків, що
важко піддається перевірці.
Тенденція до децентралізації відповідальності за виконання дохідної та
видаткової частин місцевих бюджетів у країнах з перехідною економікою
часто призводить до ситуації, коли визначення видатків місцевих органів
влади випереджає вирішення питання про забезпечення ресурсами для
їхнього фінансування. Що ширшою є сфера повноважень місцевої влади, то
вищою повинна бути частка державних надходжень, яка розподіляється на
користь місцевих органів влади.
Політика удосконалення міжбюджетних відносин повинна бути спрямована на
вирішення таких завдань:
– підвищення рівня життя населення;
– досягнення територіальної справедливості під час перерозподілу
податкових доходів на основі розрахунку потреби регіонів у фінансових
ресурсах і обліку їхньої податкоспроможності;
– спрощення механізму міжбюджетних відносин;
– передача більшої частини повноважень щодо прийняття рішень у сфері
формування і виконання бюджетів на регіональний рівень управління;
– розвиток основних форм управління бюджетним процесом у регіонах.
Удосконалення міжбюджетних відносин повинно базуватися на врахуванні
принципів узгодженості фінансових ресурсів регіонів із
соціально-економічними програмами, раціональності й пріоритетності у
витрачанні бюджетних коштів.
Основна роль у подальшому розвитку бюджетної системи має належати
бюджетній реформі, яка повинна проводитися в певних напрямах [1, с. 9].
1. Необхідно привести у відповідність законодавчі зобов’язання, взяті
Українською державою у Конституції країни, а також зобов’язання органів
місцевого самоврядування з можливостями їх фінансового забезпечення.
2. Необхідно визначити пріоритети бюджетного фінансування.
3. Необхідно провести раціоналізацію мережі закладів та установ, що
фінансуються з державного та місцевих бюджетів.
4. Необхідно запровадити оборонний бюджет, бюджет національної безпеки
та правоохоронної діяльності України. Цей бюджет повинен стати окремою
складовою Державного бюджету України.
5. Чітко розмежувати функцій органів державної влади.
6. Бюджетна реформа має передбачити заходи щодо реформування бюджетного
устрою країни паралельно з реформуванням її
адміністративно-територіального устрою.
7. Ліквідувати багатоканальну систему фінансування закладів бюджетної
сфери.
8. Бюджетна реформа повинна передбачати комплекс заходів, пов’язаних із
реформуванням міжбюджетних відносин. Серед першочергових заходів реформи
міжбюджетних відносин є: визначення функцій, компетенцій та сфер
відповідальності центральних і місцевих органів влади; розмежування
видатків між рівнями бюджетної системи відповідно до функцій.
9. Складовою бюджетної реформи має стати повне відокремлення державних
позабюджетних фондів від державного бюджету.
10. Запровадити інститут приєднаних бюджетів як на державному рівні, так
і на рівні адміністративно-територіальних одиниць.
11. Завершити процес реформування порядку виконання державного та
місцевих бюджетів.
12. Кардинально підвищити ефективність управління коштами державного та
місцевих бюджетів.
13. Створити ефективний механізм організації державного фінансового
контролю, порядку розроблення, затвердження та виконання бюджетів.
Результатом цього повинно стати створення цілісної системи фінансового
контролю в Україні, яка забезпечить ефективне використання фінансових
ресурсів незалежно від джерел їх надходження.
Але бюджетна реформа повинна оптимально поєднуватись з процесами
реформування адміністративно-територіального устрою, що дозволити
забезпечити місцеві органи влади необхідним обсягом фінансових ресурсів
пропорційно до делегованих їм повноважень.
Література:
1. Manor J. The Political Economy of Democratic Decentralization, 1999,
The International Bank for Reconstruction and Development, USA, 133p.
2. Masgrave R. A. The Theory of Public Finance. Me. Graw – Hill Book
Company, Inc., 1959,628р.
3. Горленко І.О., Тарангул Л.Л. Економічні райони України: Посібник. –
К., 1999. – 205 с.
4. Кириленко О.П., Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика).
– К.: НІОС, 2000. – С. 384.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
