Реферат на тему:
Організаційно-правове забезпечення фінансової політики
Вироблення фінансової політики та її реалізація з допомогою фінансового
механізму ґрунтуються на відповідних організаційних елементах цього
механізму, які тісно взаємопов’язані і підпорядковані один одному.
Фінансове законодавство формує правове поле для здійснення фінансової
діяльності і, відповідно, для реалізації фінансової політики. Фінансове
планування є відображенням напрямів, форм і методів фінансової політики.
Воно, по суті, є її матеріалізацією. Організація фінансової діяльності
та фінансових відносин спрямована на втілення в практику завдань
фінансової політики, на реалізацію фінансових планів. Фінансовий
контроль призначений для перевірки законності фінансових операцій,
моніторингу реалізації завдань фінансової політики і виконання прийнятих
планів.
Фінансове право
Фінансове право являє собою сукупність юридичних норм, які регулюють
фінансові відносини та фінансову діяльність у суспільстві. Як
зазначалося, фінанси — це у відповідний спосіб організована сукупність
обмінно-розподільних і перерозподільних відносин. Основною формою їх
організації є саме фінансове право. Крім того, організація фінансових
відносин може здійснюватися на основі різноманітних інструкцій та
положень, однак вони мають, як правило, відомчий характер.
Фінансове законодавство охоплює усі сфери і ланки фінансової системи й
усі форми і методи фінансової діяльності, які підлягають правовій
регламентації. Загалом його можна поділити на дві частини: законодавчі
акти, що безпосередньо регулюють фінансові відносини, та закони з інших
сфер діяльності, в яких виділяються фінансові засади їх функціонування.
До першої частини належать законодавчі акти, що регламентують фінансові
відносини на макрорівні та взаємозв’язки фінансів суб’єктів
підприємницької діяльності з державними фінансами та інституціями
фінансового ринку. Це закони про бюджетну і податкові системи, державний
борг, центральний банк, банки і банківську діяльність, страхування,
цінні папери і фондову біржу, інвестиційну діяльність. Сюди також
належать закони, що регламентують окремі види фінансових операцій — про
заставу, лізинг та ін., й закони з окремих видів податків та платежів до
бюджету і цільових фондів. До другої групи відносять закони, що
регламентують діяльність, у тому числі й фінансову, суб’єктів
господарювання — про підприємства і підприємницьку діяльність, про
господарські товариства, про банкрутство тощо.
Фінансові закони можуть мати характер прямої дії або доповнюватися
інструкціями. У першому випадку їхні положення є безпосередньою основою
для здійснення фінансових операцій. Подібний підхід вимагає досить
глибокої деталізації законів з урахуванням усіх особливостей фінансової
діяльності різних суб’єктів. У другому випадку закон визначає тільки
загальний порядок фінансових відносин, а його деталізація здійснюється у
відповідних інструкціях. Вони мають бути лише доповненням до закону і не
суперечити йому. При цьому в будь-якому разі основою є закон.
В Україні пряму дію має переважна більшість фінансових законів, зокрема
у сфері оподаткування. Водночас абсолютно всі деталі фінансової
діяльності передбачити, по-перше, неможливо, а, по-друге, не завжди
доречно. Тому закони досить часто доповнюються різного роду інструкціями
та положеннями. Наприклад, закон про банки і банківську діяльність
відображає тільки загальні засади функціонування комерційних банків.
Конкретні види банківських операцій можуть регламентуватися відповідними
інструкціями з кредитування, безготівкових розрахунків, касових операцій
тощо.
Співвідношення між законами прямої і непрямої дії відбиває розподіл
повноважень і прав між державними органами законодавчої та виконавчої
влади, а отже, і їхні можливості та повноваження у виробленні та
реалізації фінансової політики. Закони прямої дії чітко відображають
перевагу законодавчої влади. До функцій виконавчої влади входить
забезпечення виконання прийнятих законів. Крім того, органи виконавчої
влади можуть мати право законодавчої ініціативи, тобто розроблення
фінансових законопроектів і подання їх на розгляд і затвердження до
органів законодавчої влади. Водночас такі законопроекти можуть
розробляти й органи та структури законодавчої влади.
Дійовість фінансового законодавства, його відповідність конкретним
умовам і завданням, а отже, і ефективність фінансової політики значною
мірою залежать від узгодженості дій законодавчої та виконавчої гілок
влади. Саме на основі детального узгодження ними законопроектів можливе
формування дієздатної системи фінансового права. При використанні
законів непрямої дії важливо, щоб інструкції не тільки не суперечили
законам, а й не коригували їх дію, бо це може призвести до викривлення
фінансової політики.
Фінансове планування
Фінансове планування являє собою процес розроблення і затвердження
фінансових планів як засобу збалансування фінансових потреб і
можливостей. Фінансовий план того чи іншого суб’єкта відображає його
фінансову діяльність, тобто процес формування доходів і здійснення
витрат. Їх склад і структура, а також збалансованість визначаються
завданнями, напрямами і методами реалізації фінансової політики.
Фінансові плани є як відображенням певної політики, так і її
обґрунтуванням. Будь-яка політика без її обґрунтування у фінансових
планах не може бути успішно реалізована. Водночас жодний варіант
фінансового плану не може розглядатись як оптимальний, якщо він не
забезпечує реалізацію відповідних цілей і завдань фінансової політики.
Фінансове планування здійснюється на двох рівнях. На мікрорівні — це
індивідуальні плани окремих суб’єктів підприємницької діяльності. Ці
плани відображають фінансову стратегію і тактику підприємств. Їхні
головні завдання — визначення джерел та обсягів формування доходів,
оптимізація витрат і досягнення фінансової збалансованості. На
макрорівні — це основний фінансовий план, що характеризує діяльність
держави — бюджет, а також зведений фінансовий план, у якому
відображаються доходи і видатки усіх суб’єктів фінансових відносин. Саме
ці плани є відображенням фінансової політики держави. Водночас вони
мають різну значущість. Бюджет, це реальний директивний документ, що
затверджується у вигляді закону, і є основним засобом реалізації
фінансової політики. Зведений фінансовий план є, по суті, довідковим
документом, призначенням якого є визначення загальної маси доходів і
видатків та узгодження процесів їх розподілу і перерозподілу між
окремими сферами і ланками фінансової системи. Він є основним засобом
обґрунтування та збалансування фінансової політики.
Завдання фінансового планування визначаються структурою фінансового
плану та завданнями фінансової політики. Вони полягають у визначенні
реальних джерел і обсягів доходів, оптимізації структури видатків на
основі критерію вирішення завдань фінансової політики та збалансування
доходів і видатків.
Першим за послідовністю і значущістю є визначення реальних обсягів
доходів. Будь-які прорахунки, як у бік їх завищення, так і заниження
впливають на реальність фінансового плану, а отже і фінансової політики,
ускладнюючи її реалізацію. Фінансова політика держави, стратегія і
тактика підприємств повинні ґрунтуватися на реальних можливостях.
Водночас у процесі планування необхідно відшукувати резерви зростання
доходів, якщо існуючі їх обсяги недостатні для вирішення поставлених
завдань.
Другим важливим завданням фінансового планування є оптимізація витрат. І
хоча головним при цьому є вирішення завдань фінансової політики,
необхідно перевірити, чи не забезпечується розв’язання окремих її
завдань надмірними вкладеннями за рахунок інших напрямів видатків.
Фінансове планування в частині розподілу видатків повинно мати зворотний
зв’язок з фінансовою політикою, а не передбачати необґрунтовану її
реалізацію за будь-яку ціну. Крім того, воно має спрямовуватися на
економне, раціональне та ефективне використання доходів.
Третім, інтегративним завданням є збалансування доходів і видатків.
Фінансовий план і за формою, і за змістом є балансом доходів та
видатків, а отже, він не може бути незбалансованим. Це найскладніше
завдання, яке може містити безліч варіантів його досягнення. За кожним
варіантом стоїть особливий тип фінансової політики, яка має різні
засади, ознаки і можливі наслідки. Тому процес збалансування фінансового
плану — це постійний вибір різних варіантів з визначенням усіх можливих
наслідків.
У кінцевому підсумку вибір оптимального варіанта забезпечує передумови
для реалізації фінансової політики і робить фінансову діяльність усіх
суб’єктів чітко організованою і скоординованою.
Організація здійснення фінансової політики
Організація здійснення фінансової політики полягає у створенні
відповідної системи фінансових органів та інституцій, наданні їм
достатніх функцій і повноважень для реалізації тієї чи іншої політики,
чіткому розмежуванні функцій з метою забезпечення повноти здійснення
фінансової політики та досягнення скоординованості дій усіх суб’єктів.
Система управління фінансами охоплює досить розгалужену сукупність
фінансових органів та інституцій, які наділені широкими повноваженнями і
виконують різноманітні функції. Кожний із цих органів має свою сферу
діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в
певному напрямі. Координуючими центрами в цій системі є міністерство
фінансів та центральний банк.
Міністерство фінансів розробляє засади фінансової політики країни у
цілому і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект
Державного бюджету й забезпечує його виконання. Склад і структура
видатків бюджету відображають зміст і напрями фінансової політики на
поточний рік. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі
бюджетної резолюції, що розробляється вищим органом законодавчої влади,
який і затверджує бюджет. Тому фіскальна політика держави є
відображенням спільних дій законодавчої та виконавчої гілок влади.
Законодавча влада визначає засади цієї політики, а виконавча, насамперед
в особі Міністерства фінансів, забезпечує її реалізацію.
Центральний банк розробляє засади монетарної політики та забезпечує її
втілення. На відміну від міністерства фінансів, яке входить до складу
уряду, центральний банк у більшості країн світу діє як самостійна та
незалежна фінансова інституція. У нашій державі він не є складовою уряду
і не підпорядкований законодавчій владі. Водночас Рада Національного
банку України, що є вищим колегіальним органом його управління,
формується наполовину за призначенням Верховної Ради і наполовину за
призначенням Президента. Голова правління Національного банку
затверджується Верховною Радою. Такий статус центрального банку робить
його відносно незалежним у здійсненні монетарної політики. Так, Рада
Національного банку України самостійно розробляє основні засади
грошово-кредитної політики та забезпечує її реалізацію.
@
E
gdh
ЛІТЕРАТУРА Андрущенко В. Л. Фінансова думка Заходу в ХХ столітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). — Львів: Каменяр, 2000. Банківські операції: Підручник / А. М. Мороз, М. І. Савлук, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. А. М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2000. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансовї науки / Пер. з нім. С. І. Терещенко та О. О. Терещенка; Передмова та наук. редагування В. М. Федосова. — К.: Либідь, 2000. Бровкова Е. Г., Продивус И. П. Финансово-кредитная система государства. — К., 1997. Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: Ніос, 2000. Вступ до банківської справи / За ред. М. І. Савлука. — К.: Лібра, 1998. Государственные финансы: Учеб. пособие / Под ред. В. М. Федосова, С. Я. Огородника, В. Н. Суторминой. — К.: Либідь, 1991. Гроші та кредит: Підручник / За ред. Б. С. Івасіва. — К.: КНЕУ, 1999. Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2001. Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі / Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. Дьяконова І. І. Податки та податкова політика України. — К.: Наук. думка, 1997. Єпіфанова А. О., Сало І. В., Дьяконова І. І. Бюджет і фінансова політика України: Навч. посібник — К.: Наук. думка, 1997. Їх склад в Україні охарактеризовано в розділі 2.3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
