Реферат на тему
Форми регулювання валютно-фінансових потоків
План
1. Валютно-фінансова політика держави
2. Валютні обмеження та валютні ризики
1. Валютно-фінансова політика держави
Валютне регулювання — одна з форм державного регулювання міжнародних
економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків
і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою
урівноваження платіжних балансів, зміни структури імпорту або його
обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ресурсів
у руках держави.
Системи національного регулювання грошово-валютних відносин мають дуже
давню історію. Воно розпочиналося, як правило, з впровадження заборони
вивозу золота з країни. Поступово це регулювання поширилось на інші
валютні цінності, у тому числі на платіжні засоби та цінні папери: акції
й облігації. З уведенням оборотності валют валютне регулювання в деяких
розвинутих країнах було скасоване, в інших — значно послаблене.
Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій,
які можуть підлягати валютному регулюванню. У більшості випадків вони
поділяються на операції, пов’язані з міжнародним рухом капіталів,
зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями із
золотом та іншими валютними цінностями, та операції, пов’язані з
розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми
спеціальних міждержавних виплат.
Валютне регулювання забезпечується спеціальною системою правових норм і
засобів. Деякі спеціалісти-правники розглядають цю систему як
самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають
“валютним правом”).
У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулювання здійснюється
або міністерствами фінансів (у більшості країн), або центральними
емісійними банками (Велика Британія, Данія), або спеціальними урядовими
установами (Франція, Італія).
У системі державного регулювання економічного життя кожної країни
виділяють сукупність заходів, які вживаються центральними банками у
сфері грошового обігу і валютних відносин з метою впливу на купівельну
спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом, що становить
сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється
переважно у двох формах: обліковій (дисконтній) та девізній.
Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки
центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на
рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу
центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює приплив
іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив
короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює
додатковий попит на національну валюту, таким чином сприяючи підвищенню
її курсу. Досить неординарним прикладом застосування облікової валютної
політики на сучасному етапі розвитку грошово-валютних відносин можуть
служити дії Центрального банку Швеції, коли в другій половині 1992 p.
виникла паніка на валютних ринках Європи і шведська крона опинилася у
досить скрутному становищі. Щоб терміново підвищити валютний курс крони,
було оголошено рішення Центрального банку про підвищення ставки
позикового процента до 75 %, а згодом цю ставку було встановлено на
небаченій досі в практиці валютних відносин позначці в 500 %. До такого
неординарного заходу Центральний банк Швеції вдався, щоб зупинити
відплив валюти за кордон. Саме в той час до аналогічних заходів вдався і
Центральний банк Норвегії.
При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко,
центральні банки відповідних країн вдаються до протилежних дій. Вони
знижують облікову ставку і тим самим стимулюють відплив іноземного й
національного капіталу з метою зменшення активного платіжного сальдо. За
цих умов зростає попит на іноземну валюту, зростає її курс, а курс
національної валюти відповідно падає.
Облікова політика — це традиційний метод регулювання валютного курсу.
Але в сучасних умовах ефективність цього методу значно зменшилася за
рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і
негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік.
Прагнення управляти валютною політикою за допомогою процентних ставок за
надання кредиту, мали місце в розвинутих країнах ще наприкінці XIX ст.,
але досить активно й у широких масштабах почали проводитися у 20—30-х
роках XX ст. Після Другої світової війни найбільш широко
використовується так званий компенсаційний принцип облікової політики.
Сутність цього методу валютного регулювання полягає в поєднанні й
послідовному використанні двох протилежних типів цієї політики:
обмеження кредиту, так званої кредитної рестрикції, або політики
“дорогих грошей”, а також стимулювання кредиту, так званої кредитної
експансії, або політики “дешевих грошей”.
Політика кредитної рестрикції (“дорогих грошей”) використовується, як
правило, в умовах стрімкого промислового буму та зростання господарської
активності. Її мета — перешкодити процесові активного використання
кредиту господарськими суб’єктами та загальмувати промисловий бум, який
часто призводить до “перегріву економіки” і перевиробництва товарів.
Політика кредитної експансії (“дешевих грошей”), навпаки, спрямована на
стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі
умови кредитування будуть спонукати до господарської активності,
зростання виробництва і залучення іноземного капіталу.
Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного
курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до
підвищення валютного курсу.
Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом
купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна
валютна політика часто набирає форми валютної інтервенції — прямого
втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних
ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на
внутрішньому ринку.
При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу
національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках,
як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання
курсу національної валюти щодо іноземної, та навпаки, скуповування
іноземної валюти веде до падіння курсу національної.
Девізна валютна політика справляє тимчасовий і обмежений вплив на рівень
валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіжного балансу. За
наявності таких порушень активне використання девізної політики може
призвести до швидкого виснаження валютних резервів країни, не запобігши
при цьому процесу знецінення національної валюти. Тому валютна
інтервенція передбачає наявність у центральних емісійних банках країн,
що її проводять, значних валютних резервів і можлива тоді, коли
неврівноваженість платіжного балансу незначна й характеризується
періодичною зміною пасивного сальдо на активне. У протилежному разі
проведення валютних інтервенцій загрожує не тільки повним виснаженням
валютних резервів, як уже зазначалося, а й розладнанням грошового обігу
всередині країни.
Прикладом масової валютної інтервенції можуть бути дії уряду США,
спрямовані на підтримку курсу долара, коли він став стрімко падати після
значного зростання у 1980—1985 pp. Так, у вигляді валютної інтервенції
для підтримки власної валюти, США використали за період з 1987 p. по
липень 1989 p., за різними оцінками, понад 140 млрд дол.
Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти
на заниженому рівні шляхом валютного демпінгу — знецінювання
національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими
за світові.
Валютний демпінг використовується для експорту товарів шляхом
застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відображають
зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей
на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та послуги. При
валютному демпінгу експортер, навіть за високого рівня витрат
виробництва, реалізуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, які
нижче світових, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї
країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний демпінг
здійснюється в умовах множинності валютних курсів, при використанні так
званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного
виду товарів, послуг та операцій.
Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-економічні
відносини відповідних країн. Так, занижений валютний курс підвищує
конкурентоспроможність фірм певної країни на світових ринках та сприяє
розширенню експорту товарів і послуг. Однак заниження валютного курсу
призводить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше товарів і
послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність
міжнародного обміну на шкоду цій країні.
Штучно завищений валютний курс спричиняє зворотний економічний ефект,
коли на одиницю вивезеного за кордон товару країна за рахунок імпорту
одержує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується
еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь цій країні.
Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація,
які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золотомонетного
стандарту, але все одно застосовуються в практиці сучасних
грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ
полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.
До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала
зменшення в законодавчому порядку металічного вмісту національної
грошової одиниці або зниження офіційного курсу валюти певної країни щодо
золота чи срібла, а після скасування — зниження курсу національної
валюти щодо іноземних валют.
Нині девальвація часто офіційно закріплює фактичне знецінення
національної валюти в умовах інфляції або ж виступає вихідним пунктом
майбутньої інфляції. Часто девальвація не забезпечує стабілізації
валюти, а лише служить проміжним етапом інфляційних процесів. Після
Другої світової війни і до скасування офіційного вмісту золота у валютах
(1946—1973 pp.) у світі було проведено понад 500 девальвацій. У періоди
глибоких економічних потрясінь здійснюються масові девальвації валют, що
спостерігалися в 1949 p., наприкінці 60-х — на початку 70-х років. Тому
в економічній літературі можна зустріти визначення девальвації як
відносно тривалого зниження курсу валюти. З початку 80-х років лише в
межах ЄС девальвації проводилися більше десятка разів, а щодо деяких
валют — неодноразово (наприклад італійська ліра).
Ревальвація — офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у
зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стандарту), або в
підвищенні її курсу щодо інших валют. За механізмом впливу на економічні
процеси ревальвація протилежна девальвації.
На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне явище у
валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює
ревальвацію своєї валюти, ставить себе в менш вигідне положення у сфері
зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку
міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс
своєї валюти щодо валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію,
викликає підвищення цін експортованих товарів у іноземній валюті, чим
знижує власну конкурентоспроможність на світовому ринку, стримує експорт
своїх товарів. Паралельно відбувається процес зниження цін, виражених у
національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже,
ревальвація призводить до зростання попиту на імпортовані товари та
послуги і реально збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальвація
робить невигідним вкладення капіталу в дану країну для іноземних
інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують меншу суму в
місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою валюту, стає вигідним
експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої
іноземної валюти.
Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфляційними
процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо
затримує зростання внутрішніх цін.
Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростання активності
сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну,
що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку,
то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші
зовнішньоекономічні зв’язки з цією країною.
У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо
після введення системи плаваючих валютних курсів. За таких умов
ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не
до всіх валют, а лише щодо валют тих країн, з якими ця валюта має
спільний режим плавання. Ревальвація може бути здійснена й у формі
відмови центрального банку країни від проведення валютної інтервенції,
для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших
валют. Прикладом такої офіційно не об’явленої, але фактично проведеної
ревальвації може служити стійке зростання курсу японської єни щодо
долара США за відносно короткий термін — з кінця 1976 по березень 1978
p. від 340 до 233 єн за один долар.
2. Валютні обмеження та валютні ризики
v#†&3/4(Ue-uuuuuuuuuuiiaaaaaaaaaaaaaa
~L?’‡oe?ooooooooooooooooooocoooooo
номічного впливу держави на динаміку курсових співвідношень власної
валюти. Разом з цим у практиці грошово-валютних відносин застосовуються
методи прямого втручання держави у сам механізм формування валютних
курсів. Ідеться про валютні обмеження як систему нормативних правил,
встановлених у законодавчому та адміністративному порядку, які
спрямовані на обмеження операцій з золотом, валютними цінностями та
іноземною валютою. Вони поширюються на фізичних і юридичних осіб при
обміні валюти власної країни на іноземну, а також при інших валютних
операціях.
Валютні обмеження передбачають організацію і здійснення компетентними
органами відповідних країн спеціальних заходів валютного контролю з
метою врівноваження платіжних балансів і підтримки курсів національних
валют. Система валютного контролю за здійсненням валютних операцій то
послаблюється, то стає більш жорсткішою, залежно від економічної
ситуації як у певній країні, так і у світовому господарстві.
Уперше валютні обмеження у формі зосередження обороту іноземної валюти в
руках держави були впроваджені в Німеччині в 1931 p.
Втручання держави у сферу міжнародних валютно-фінансових відносин
виявляється в періодичному використанні валютних клірингів, при
застосуванні яких взаємні розрахунки між двома або декількома країнами
здійснюються шляхом заліку зустрічних вимог, а платежі валютою
здійснюються лише на суму різниці в товарних поставках та наданих
послугах. Валютний кліринг спочатку використовувався лише для
зовнішньоторговельних розрахунків, а згодом був поширений на операції
неторговельного характеру та інші платежі, що виникають у результаті
економічних зв’язків між окремими країнами та економічними
угрупованнями.
У практиці міжнародних розрахунків розрізняють двосторонні, тристоронні
й багатосторонні кліринги. Найбільшого поширення набули двосторонні
кліринги, при яких залік зустрічних вимог і зобов’язань відбувається між
двома країнами. Перша подібна клірингова угода була підписана між
Швейцарією та Угорщиною в 1931 p., а вже до березня 1935 p. було
підписано 74 клірингові угоди, станом на 1937 p. діяло 169 таких угод. У
цілому до середини 50-х років близько 60 % міжнародних розрахунків
капіталістичного світу здійснювалось через валютні кліринги.
Багатосторонній валютний кліринг відрізняється від двостороннього тим,
що заліки взаємних вимог, зобов’язань та взаємне збалансування
міжнародних платежів здійснюються між всіма країнами — учасницями
клірингової угоди. Перший подібний кліринг діяв з червня 1950 p. по
грудень 1958 p. у формі Європейського платіжного союзу (ЄПС), у якому
брали участь 17 країн Західної Європи. Незважаючи на труднощі й незгоди
міждержавних суперечностей, ЄПС у цілому успішно справився з нелегкою
роллю, пов’язаною з функціонуванням багатостороннього клірингу,
скоротивши, завдяки взаємному заліку, обсяг взаємних вимог на 45 % та
заощадивши при цьому значні золотовалютні резерви країн — членів Союзу.
З 1958 p., у зв’язку з підвищенням ступеня оборотності валют країн з
розвиненою ринковою економікою, питома вага клірингових розрахунків у
загальному обсязі платежів капіталістичного світу стала поступово та
неухильно знижуватися. Проте, незважаючи на цю тенденцію, у вересні 1985
p. у результаті трирічних переговорів між найбільшими європейськими
комерційними банками був створений багатосторонній кліринг для взаємного
заліку вимог і зобов’язань, пов’язаних з операціями в ЕКЮ. Це було
зумовлено перш за все швидким впровадженням ЕКЮ в приватний сектор.
Клірингові розрахунки дали можливість щоденно здійснювати через систему
СВІФТ взаємні розрахунки з 1000 операцій на суму 2 млрд ЕКЮ.
Єдиний в історії Міжнародний проект клірингового союзу був розроблений
Кейнсом у квітні 1943 p. як противага “плану Уайта” при підготовці
Бреттон-Вудської валютної угоди. За задумом Кейн-са. Міжнародний
кліринговий союз (МКС) мав бути призначений для взаємного заліку вимог і
зобов’язань країн нової валютної системи і міждержавного валютного
регулювання. Кейнс розглядав міжнародний кліринг як інституцію
міжнародного уряду з економічних питань і як засіб подолання тогочасних
міжнародних суперечностей. Однак цей проект, як відомо, не знайшов
підтримки на Брет-тон-Вудській міжнародній конференції через позицію
США. І невипадково, адже вже володіючи на той час досить значними
золотовалютними резервами порівняно з іншими країнами — учасницями
Другої світової війни. Сполученим Штатам для реалізації своїх
далекоглядних стратегічних інтересів було невигідно приймати такий
принцип міждержавних розрахунків.
Останнім часом клірингові розрахунки почали широко застосовуватися в
багатосторонніх взаємних розрахунках країн, що розвиваються в межах
їхніх економічних і валютних угруповань. Так, на початку 90-х років 87
країн, що розвиваються, уклали 148 двосторонніх клірингових угод. Крім
того, діє 4 багатосторонніх кліринги, які охоплюють 13 країн Латинської
Америки, 8 — Карибського басейну, 13 — Західної Африки, 7 — Азії.
У 1961 p. було створено багатосторонній кліринг країн — членів
Центральноамериканського спільного ринку — Центральноамериканську
розрахункову палату. З метою розвитку взаємної торгівлі країн Азії і
Тихого океану з 1975 p. функціонує Азіатський кліринговий союз (АКС). В
економічному співтоваристві країн Західної Африки в липні 1976 p.
замість двосторонніх клірингових угод було створено багатосторонній
кліринг у складі центральних банків ряду країн Африки.
Досить активно систему двостороннього і багатостороннього клірингу у
свій час, використовували країни — члени Ради економічної
взаємодопомоги. Двосторонній валютний кліринг діяв тут до 1963 p., коли
було підписано угоду про запровадження багатостороннього клірингу, в
якому спочатку брали участь 8 соціалістичних країн, згодом приєднались
ще дві. З 1991 p., з початком активного впровадження ринкових відносин
система багатостороннього клірингу перестала існувати.
Загалом валютні кліринги справляють двоїстий вплив на розвиток
зовнішньої торгівлі. З одного боку, вони пом’якшують негативні наслідки
валютних обмежень, надаючи можливість країнам-експортерам
використовувати валютну виручку. З іншого боку, при клірингових
розрахунках зовнішньоторговельний оборот необхідно регулювати з кожною
країною окремо, а валютну виручку можна використовувати лише в тій
країні, з якою укладена клірингова угода. Крім того, замість виручки у
конвертованій валюті експортери за поставлені товари та надані послуги
одержують національну валюту. Спочатку це було причиною пошуку країнами
різних обхідних шляхів щодо додержання клірингових угод, а згодом, з
лібералізацією міжнародних економічних відносин, валютний кліринг між
розвинутими країнами значно скоротився, а з часом фактично припинив своє
існування.
Однією з форм валютних обмежень виступає валютна блокада — припинення
або обмеження валютно-фінансових відносин з блокованою країною, аж до
заморожування в банках валютних цінностей цієї держави та валюти
приватних осіб з метою здійснення на неї економічного і політичного
тиску.
Розрізняють односторонню, коли одна країна блокує іншу, та
багатосторонню блокаду, коли вона здійснюється рядом держав. Валютна
блокада буває повна — з використанням усіх методів валютно-фінансового
впливу, аж до заморожування валюти країни, що піддається валютній
блокаді, та часткова, коли використовуються лише окремі методи валютної
блокади. Багатостороння валютна блокада часто здійснюється через
міжнародні валютно-фінансові організації — Міжнародний валютний фонд.
Світовий банк та ін.
Прикладом багатосторонньої валютної блокади було припинення
валютно-фінансових відносин всіма країнами Антанти з Радянською
республікою до середини 30-х років. Західні держави блокували Єгипет у
1956 p. у відповідь на націоналізацію Суецького каналу, Лівію (1988 p.),
Іран та Ірак під час війни 1980—1988 pp., знову Ірак під час агресії
проти Кувейту та після неї, республіки, що входили до складу Югославії.
Останнім часом валютна блокада застосовується до країн — учасниць
локальних та регіональних конфліктів.
Валютні обмеження можуть практикуватися через офіційне встановлення
країною кількох валютних курсів. Встановлюючи множинність валютних
курсів, держави диференціюють їх за групами товарів, послуг та за
цільовим використанням валюти. Вперше така форма валютних обмежень
почала використовуватися під час Великої депресії після світової
економічної кризи 1929—1933 pp. Німеччина напередодні Другої світової
війни, наприклад, застосовувала близько 60 валютних курсів щодо долара
США.
Деякі країни світу використовують одночасно декілька видів валютних
курсів, наприклад, особливий курс для зовнішньоторговельних операцій,
курс для фінансових операцій, для туристів тощо. Це було характерно для
колишнього СРСР, особливо в останні роки його існування.
Так, 3 листопада 1990 p. було введено спеціальний комерційний курс рубля
до інвалют, який застосовувався при продажу підприємствами частини
власної валютної виручки в централізовані фонди. Ринковий курс рубля
застосовувався при валютному обслуговуванні своїх та іноземних громадян
при продажу їм валюти у випадку виїзду за кордон. Біржовий курс
встановлювався під впливом попиту та пропозиції на гроші на валютному
ринку (біржах та аукціонах) і використовувався переважно для
зовнішньоекономічних операцій. За таких обставин не міг не існувати курс
“чорного ринку”, який стихійно формувався під впливом попиту та
пропозиції у різних регіонах колишнього СРСР і використовувався у
валютних операціях приватних (фізичних) осіб (як резидентів, так і
нерезидентів).
У післявоєнні роки практично всі розвинені країни Заходу практикували ті
чи інші валютні обмеження, за винятком США і Швейцарії. Сьогодні, за
різними оцінками, від 60 до 70 % країн — членів МВФ використовують
валютні обмеження.
Зовнішньоекономічні операції пов’язані з різного роду валютними
ризиками, небезпекою валютних (курсових) втрат, які можуть виникнути у
зв’язку зі зміною курсу іноземної валюти щодо національної при
проведенні зовнішньоторговельних, кредитних та валютних операцій. При
цьому експортер може зазнати збитків (курсових втрат) при зниженні курсу
іноземної валюти щодо національної у період між підписанням контракту та
здійсненням за ним платежів. Курсові втрати імпортера пов’язані з
імовірним підвищенням курсу валюти, в якій передбачені розрахунки за
контрактом.
Для запобігання валютних ризиків практика міждержавних розрахунків
виробила систему валютних застережень, які є специфічною формою валютних
обмежень.
Валютні захисні застереження направлені на усунення або обмеження
валютного ризику в торговельно-економічних відносинах з країнами,
розрахунки з якими здійснюються у вільно конвертованій валюті, а також
тими з них, де розрахунки здійснюються за клірингом. При цьому
застереження, що передбачають перерахунок суми платежу в разі зміни
курсу валюти платежу, носять назву двосторонніх, оскільки можливі збитки
і вигоди однаково поширюються і на експортера, і на імпортера.
Односторонні ж застереження захищають інтереси тільки однієї із сторін
на випадок підвищення або зниження валютного курсу.
Різновидом валютних застережень є так звані мультивалютні застереження.
Мультивалютні застереження передбачають перерахунок суми платежу за
умови зміни середньоарифметичного курсу найбільш стійких валют світу
щодо валюти платежу. Використання мультивалютних застережень дає змогу
уникнути залежності тільки від однієї валюти, оскільки розрахунок
здійснюється за середнім умовним показником, який дозволяє визначити
величину валюти ціни і валюти платежу не на базі однієї валюти, а на
основі кількох валют. Широке використання в зовнішньоекономічних
відносинах спеціальних розрахункових одиниць — СДР і євро — дає змогу
уникнути ситуацій, які спонукають сторони вдаватися до мультивалютних
застережень.
Система валютних обмежень регламентується державою в цілому, а
специфічна їх форма — валютні застереження — використовується на
макроекономічному рівні у зовнішньоекономічних відносинах юридичними і
фізичними особами.
Загалом система валютного регулювання і валютного контролю спрямована на
досягнення країнами або іншими суб’єктами зовнішньоекономічних відносин
більшого ступеня своєї платоспроможності щодо інших країн чи суб’єктів і
світового співтовариства в цілому.
Література
Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996.
Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника–Центр, Эльга,
1999.
Бланк И. А. Управление прибылью. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.
Брігхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К., 1997.
Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприятия. — М.:
Финансы, 1997.
Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К.: Вища шк.,
1997.
Джеймс Ван Хорн. Основы управления финансами. — М.: Финансы и
статистика, 1996.
Ефимова О. В. Финансовый анализ. — М., 1996.
Ковалева А. М. Финансы в управлении предприятием. — М.: Финансы и
статистика, 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
