.

Фіскальні аспекти залучення іноземного капіталу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
204 2944
Скачать документ

Реферат на тему:

Фіскальні аспекти залучення іноземного капіталу

Входження України у світовий економічний простір на засадах партнерства
не може відбутися без створення інтегрованих підприємницьких структур.
Безумовно, великий бізнес прагне передбачати перспективи, прорахувавши
як виграші, так і втрати від реалізації своїх проектів. Важлива роль у
вирішенні цих питань належить державі. Тому проблема формування дійової
системи державного регулювання іноземного інвестування, визначення
загальних принципів владного впливу на інвестиційну діяльність іноземних
інвесторів (головним чином транснаціональних корпорацій (далі – ТНК),
удосконалення механізмів застосування важелів стимулювання надходжень
інвестиційних ресурсів з-за кордону потребує як теоретичного, так і
практичного вирішення.

В останні роки в Україні опубліковано багато праць, присвячених
інвестиційній поведінці ТНК у глобальному середовищі. Вагомий внесок у
розробку цих проблем зробили вітчизняні вчені: Б.Д. Гаврилишин,
А.С.Гальчинський, П.І. Гайдуцький, В.М. Геєць, А. Грищенко, Ю.М.
Пахомов, О.І. Рогач, А.С. Філіпенко та інші. Та разом з тим проблема
взаємодії вітчизняного капіталу з іноземними корпораціями для
забезпечення ефективної інтеграції України у світове господарство та її
економічного розвитку потребує подальшого дослідження і розв’язання.

Метою даної роботи є аналіз інвестиційної діяльності іноземних
транснаціональних корпорацій в Україні та їхня взаємодія з
фінансово-промисловими групами (далі – ФПГ).

У даний час існують різні визначення транснаціональних корпорацій. Так,
А. Грищенко зазначає, що ТНК – „це міжнародні фірми, як правило, з
акціонерним капіталом, що мають свої господарські підрозділи у двох або
більше країнах, управління якими здійснюється з одного або декількох
центрів…. Вивіз капіталу, який переважно здійснюється у формі прямих
іноземних інвестицій, залишається основною формою експансії ТНК, які
здійснюють свою виробничу і торговельну діяльність за межами
національної держави через свої дочірні підприємства, філії і
представництва” [5]. Російські економісти визначають ТНК за критерієм
національної належності: 1) власне транснаціональні корпорації –
національні фірми, чия діяльність поширюється за межі тієї країни, де
перебуває їхня штаб-квартира; 2) багатонаціональні фірми – об’єднання
національних бізнес-організацій різних держав. В енциклопедії ТНК
(transnational corporation, TNC) – крупна фірма (або об’єднання фірм
різних країн), яка має закордонні активи (капіталовкладення) і яка
здійснює сильний вплив на будь-яку сферу економіки (або декілька сфер) у
міжнародному масштабі [13]. Незважаючи на різні визначення ТНК, вони
мають спільні цілі та завдання. Всі економісти і експерти поділяють
думку, що транснаціональні корпорації – основні дійові особи сучасної
світової економіки та джерело найбільшої частини прямих і портфельних
інвестицій.

ТНК можуть здійснювати як позитивний, так і негативний вплив на
економіку країн, де вони діють. З одного боку, під тиском ТНК країни з
перехідною економікою вимушені здійснювати заходи щодо лібералізації та
дерегуляції, а з іншого – такі заходи не завжди мають позитивний вплив
на національні господарські комплекси і навіть створюють безпосередню
загрозу для країн із недостатньою конкурентоспроможністю. Разом з тим,
діяльність ТНК, у першу чергу прямі іноземні інвестиції з їхнього боку,
– один із визначальних факторів підвищення конкурентоспроможності країн
з перехідною економікою та їхніх експортно-орієнтовних галузей. Це
обумовлено не просто надходженням додаткового капіталу, а і можливостями
передачі сучасних західних технологій, ноу-хау та передового досвіду, а
також виходу на нові ринки. Водночас реалізація таких заходів значною
мірою залежить від ролі держави у процесах конкурентної регуляції в
країнах-донорах ТНК. Досвід Угорщини, Польщі, Чехії і Словаччини
свідчить про те, що саме стійка і послідовна підтримка на рівні держави
вітчизняного сектора економіки паралельно з формуванням привабливого
інвестиційного клімату дозволила отримати значні обсяги прямих іноземних
інвестицій (ПІІ) [4, с. 56].

Крім позитивного впливу ТНК на економіку, потрібно очікувати і ряд
соціально негативних наслідків. Як вказують дослідники, у прагненні
опанувати закордонним ринком, ТНК „нерідко пригнічують національного
виробника, скуповують місцеві підприємства не для реорганізації, а для
згортання виробництва, особливо в мало- і середньорозвинених країнах,
отримуючи вищі доходи шляхом експлуатації дешевої робочої сили” [8].

Необхідно відзначити основні негативні риси дії транснаціональних
корпорацій на економіку приймаючих країн, що створюють загрозу їхній
національній безпеці:

– можливість нав’язування компаніям країн-донорів неперспективних
напрямів у міжнародній системі розподілу праці, небезпека перетворення
приймаючої країни в місце скидання застарілих і екологічно небезпечних
технологій;

– захоплення іноземними фірмами найбільш розвинених і перспективних
сегментів промислового виробництва і науково-дослідних структур
приймаючих країн, витіснення національного бізнесу;

– зростання ризиків у розвитку інвестиційного і виробничого процесів;

– скорочення доходів держбюджету через використання ТНК внутрішніх
(трансфертних) цін.

Форми і методи діяльності ТНК досить різноманітні. Звичайна традиційна
форма діяльності – створення філіалів під контролем материнської
компанії [11, с. 286]. Створення за кордоном спільних підприємств за
участю капіталу країн-реципієнтів не набуло широкого поширення в країнах
Центральної і Східної Європи на відміну від пострадянських держав. Це
пояснюється низькою економічною ефективністю спільних підприємств і
чинним законодавством. „Найпоширенішою формою припливу ПІІ до країн, що
розвиваються, виступає інвестування з „нуля” (Greenfield investments),
яке здійснюється у формі створення нових підприємств і сприяє розширенню
виробничих потужностей порівняно з процесами поглинання вже існуючих
компаній” [9]. Очевидно, процес поглинання вітчизняних компаній не
отримав розповсюдження у зв’язку з проблемами приватизації підприємств і
землі та застарілої матеріально-технологічної бази.

У даний час на ТНК припадає близько половини промислового виробництва у
світі, 2/3 зовнішньої торгівлі. „Серед найбільш успішно діючих на
світовому ринку корпорацій близько двохсот американських, приблизно по
сотні – європейських та японських, та жодної української” [6, с. 131].

На світовому ринку капіталів спостерігається загострення конкуренції між
приймаючими країнами за інвестиції ТНК. Особливо це стосується країн, що
розвиваються, та країн із перехідною економікою, які не мають достатніх
внутрішніх інвестиційних ресурсів. В останні роки обсяги ПІІ в
Центральну та Східну Європу мають тенденцію до концентрованого
перерозподілу між окремими країнами регіону. У зв’язку з вищезазначеним
стратегія залучення Україною інвестицій ТНК повинна ґрунтуватися на
формуванні збалансованої системи передумов, що формують відносну
привабливість України, передусім порівняно з іншими східноєвропейськими
державами. Як справедливо зазначає Кутовенко А.М., „визначальними
чинниками успіху цієї стратегії є врахування національних інтересів
України та її узгодженість з глобальною стратегічною орієнтацією ТНК”
[7].

Після 2000 р. в Україні спостерігається деяка інтенсифікація структурних
зрушень. Вплив ПІІ набуває ознак стабілізуючого та динамізуючого
характеру в таких галузях, як будівництво, фінанси, транспорт та
зв’язок. Незважаючи на позитивну динаміку припливу ПІІ в Україну, обсяг
інвестицій іноземних компаній ще недостатній для забезпечення ефективної
перебудови господарства України. На це вказує і галузевий розподілу ПІІ.
Так, питома вага основних секторів у залучених ПІІ в Україну протягом
періоду 2000–2006 рр. практично не змінилася. Найбільші вкладення
капіталу спостерігаються в промисловості (52 % від загального обсягу
припливу ПІІ в країну), дещо меншою є частка ПІІ у сферу послуг.

Головна причина непомітного впливу ПІІ на економіку України – недостатні
сукупні обсяги іноземного інвестування, що перебуває на рівні 2,8–10 %
від валових інвестицій в основний капітал та 2,5–12 % від ВВП країни. Як
свідчить досвід світового розвитку, вирішення цієї проблеми можливе лише
шляхом „транснаціоналізації” національних економік, що означає допуск у
свої економіки капіталу найбільших розвинених закордонних суб’єктів
господарювання, якими на сьогодні є транснаціональні корпорації, з
одного боку, та створення власних транснаціональних структур, які можуть
на рівних взаємодіяти з ТНК розвинених країн ринкової економіки на своїй
території і за її межами – з іншого[10].

Узагальнюючи світовий досвід, П.І. Гайдуцький виділяє декілька основних
груп заходів, які вживаються урядом для стимулювання залучення іноземних
інвестицій:

– створення привабливого макроекономічного середовища та сприятливого
ділового (інвестиційного) клімату для інвесторів (нерезидентів);

– розвиток інфраструктури інвестиційної діяльності;

– створення фіскальних стимулів для іноземних інвесторів: звільнення на
певний період від сплати податків, митних платежів; надання державних
гарантій для створення нових робочих місць; компенсацій частини
банківського кредиту; надання податкових кредитів; створення вільних
економічних зон, територій пріоритетного розвитку тощо [4].

Отже, під фіскальними стимулами треба розуміти бюджетні заходи
заохочувального характеру, покликані сприяти інтенсифікації припливу
іноземних інвестицій. Наше бачення фіскального стимулювання інвестицій
підтверджується міжнародним досвідом. Так, у деяких країнах умовою
надання пільг є внесення іноземної інвестиції в статутний фонд не менше
за встановлений законодавством рівень. Наприклад, в Угорщині пільги
надаються господарюючим суб’єктам з іноземним капіталом, якщо розмір
інвестиції в статутному фонді становить не менше 1 млн дол. США або
розмір дивідендів, що реінвестуються у статутний капітал, досягає 259
тис. дол. США. Натомість, якщо таке підприємство протягом 5-и років
зменшує статутний капітал, воно зобов’язане компенсувати надані пільги
та сплатити відповідну пеню.

Поширена форма залучення інвесторів – укладання з ними угод або
прийняття законів, в яких фіксуються спеціальні пільги для конкретного
інвестора. Зокрема, у Казахстані надання пільг і преференцій
оговорюється в контрактах між Комітетом з інвестицій та інвестором.
Подібна практика існує також у Литві. Якщо обсяг інвестицій перевищує
суму у 50 млн дол США, уряд країни або уповноважена ним структура має
право укласти із стратегічним інвестором угоду про інвестицію, що
передбачає спеціальні умови інвестування та підприємництва [3, с. 56].

Як правило, у розвинених країнах фіскальні стимули для інвесторів
практично не використовують. Як виняток, вони можуть бути застосовані
для розвитку депресивних територій. Навпаки, активно використовуються
фіскальні стимули країнами, що розвиваються, а також державами
Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). Та навіть у межах однієї країни
може бути різною комбінація названих стимулів.

Сприяння інвестиціям не може обмежуватися підвищенням „відкритості”
економіки, її лібералізацією та „просуванням” іміджу країни серед
потенційних іноземних інвесторів. Уряди змушені застосовувати більш
цільові підходи, зосереджуючи свої зусилля на залучення інвестицій з
окремих країн, від обраних транснаціональних корпорацій у пріоритетні
для розвитку держави галузі.

Серед головних перешкод на шляху інвестиційної діяльності світових ТНК в
Україні економісти виділяють такі: неврегульованість правової бази,
занадто фіскальний характер податкової системи, бюрократію, високий
рівень корумпованості, низький платоспроможний попит споживачів,
недостатню транспарентність (прозорість) приватизації.

В Україні поки що не сформовано вітчизняні ТНК, проте відбувається
процес концентрації та формування капіталу фінансово-промисловими
групами. Великий український бізнес в особі ФПГ – основний споживач
іноземних інвестицій і поступово сам виявляє зацікавленість у власній
експансії, намагаючись придбавати зарубіжні підприємства. Проте говорити
про економічний вплив „транснаціоналізації” української економіки та її
інтеграцію в міжнародне економічне співтовариство передчасно.

Участі вітчизняних ФПГ в інтеграційних процесах перешкоджають:

– малі розміри українських бізнес-груп (для порівняння, оборот тільки
російських активів корпорації „Російський алюміній” в 2002 р. склав
майже 4 млрд дол США, що в 3 рази більше обороту активів „Інтерпайп”);

– незавершеність їхньої реструктуризації (тобто звільнення від
непрофільних активів і диверсифікація ризиків);

– самоізоляція вітчизняного бізнесу, пов’язана з незавершеними процесами
приватизації і стійким великим попитом на продукцію, що експортується, і
достатньо ємкий, швидкозростаючий внутрішній ринок.

Оскільки українські ФПГ неспроможні в найближчій перспективі проводити
активну експансію за кордоном, вони прагнуть створити свою модель
відносин із закордонними компаніями шляхом утворення спільного бізнесу з
російськими або західними партнерами. Це один із способів уникнути
їхнього поглинання великими ТНК. Тому першочергове завдання – формування
законодавства, регулюючого діяльність (Закон „Про ПФГ” застарів ще до
свого ухвалення!), в якому потрібно врахувати реалії сьогодення,
спрямовані на прив’язку бізнесу ФПГ до цілей та завдань розвитку
української економіки та її успішної інтеграції в світову господарську
систему.

На основі ФПГ за підтримки держави незабаром, за оцінкою експертів,
можуть бути створені вітчизняні ТНК, здатні створити конкуренцію
зарубіжним ТНК. Позитивні сторони таких утворень полягають у можливості
цільового фінансування пріоритетних сфер, галузей національної
економіки, концентрувати внутрішні і позичкові фінансові ресурси для
модернізації виробництва, виходу на нові міжнародні ринки з орієнтацією
на національного виробника, розширення виробництва і створення робочих
місць. З іншого боку, ФПГ можуть і не обтяжувати себе процесами
реструктуризації виробництв, займаючи монопольне положення на
українському ринку в окремо життєвоважливих галузях. При цьому
виникатиме дефіцит окремих видів продукції внаслідок здійснення експорту
на пільгових умовах та відбуватиметься відтік капіталу з країни.

Основу великого бізнесу України, як видно з таблиці 1, складають
сировинні компанії, перш за все нафтогазової, металургійної, хімічної
галузей.

Таблиця 1

Найбільші компанії України за обсягами чистого доходу, чистого прибутку,
експорту та податку на прибуток в 2005 році

Місце Компанія Чистий прибуток

(млн грн) Експорт

(млн грн) Чистий дохід

(млн грн) Податок на прибуток

”-металургійний завод 651,27 2182,52 7652,86 1913,22

Джерело: Рейтинг кращих компаній України „ТОП-100” за 2005 р. 100
лучших компаний // ТОП-100. Рейтинг лучних компаний Украины . – 2006. –
№ 2. – Июнь. – С. 24–36.

* Розрахунки зроблено автором за методикою обчислення даного податку
згідно з ЗУ „Про оподаткування прибутку підприємств”, використовуючи
дані рейтингу кращих компаній України „ТОП 100” за 2005 рік.

Проте звертає на себе увага той факт, що створення ФПГ, а тим більше
ТНК, у високотехнологічних галузях поки що не спостерігається. Так, у
рейтингу за 2005 р. серед найдинамічніших компаній, що розвиваються,
практично відсутні високотехнологічні інноваційні компанії і фірми [1].
Це ставить під загрозу подальше зростання економіки в довгостроковій
перспективі.

За оцінкою провідних учених-економістів України, відновний ресурс у
металургії, хімії, видобутку корисних копалин і первинній переробці
сировини може дати зростання ВВП лише до 2008–2009 рр. Тому, враховуючи
відставання України від високорозвинених країн у технічному і
технологічному аспекті, першочергове завдання – швидкий перехід від
індустріальної економіки до постіндустріального устрою. Ядром його
повинні бути телекомунікаційні, інформаційні технології і програмне
забезпечення, мікро- і нанотехнології, авіаційна і ракетно-космічна
галузь, медична і фармацевтична промисловість.

Для збереження лідируючих позицій у конкурентній боротьбі в глобальному
середовищі, найбільші ТНК світу нерозривно зв’язують свою інвестиційну
активність з інноваційною діяльністю, яка характеризується такими
особливостями:

– лідерством ТНК у розробці і впровадженні науково-дослідних та
дослідно-конструкторських робіт;

– високою інтернаціоналізацією таких робіт, у тому числі розширенням
географії інноваційних мереж.

Саме ТНК володіють широкими можливостями не лише входження на ринки
окремих країн, а й ресурсами, необхідними для активного залучення
національного інтелектуального потенціалу у сферу своєї діяльності. Якщо
раніше дослідницькі центри майже перебували тільки у „власній” країні
базування, то в останні роки, крім адаптації до місцевих потреб, ТНК
дедалі частіше розташовують дослідницькі центри у глобальному просторі.

Незаперечно, що ті країни, які не встигнуть чи не зможуть пристосуватися
до нових вимог, залишаться поза хвилею технологічного оновлення.

Сьогодні Україна не розглядається як країна-кандидат для можливого
розміщення міжнародних інноваційних центрів і суттєво програє у
перспективах включення у світові науково-дослідницькі проекти своїм
основним сусідам-конкурентам (Росії, Польщі, Румунії тощо) [2]. Одним із
чинників такого програшу є те, що Україна, по суті, перебуває поза
межами діяльності транснаціональних корпорацій. Це лише посилюється у
розрізі інноваційної діяльності – сьогодні частка ТНК у світових
видатках на наукові і дослідницькі роботи сягає 50 % і близько двох
третин – у комерційних видатках на дослідження і розробки (за оцінками –
близько 450 млрд дол США [14]. Відстороненість від глобальних
інноваційних мереж у поєднанні із протекціоністським захистом окремих
виробництв, сфер і галузей означає „додаткове” послаблення мотивацій до
впровадження інновацій і підвищення продуктивності. Результатом і
наслідком неодмінно стане подальше інвестиційне відставання України від
світових інвестиційних та економічних лідерів.

Проведене дослідження показало, що в контексті викликів глобалізації,
жорсткої конкуренції на світовому ринку технологій, товарів, послуг,
зростання цін на енергоносії, жодній країні не вдається утримувати
технологічне лідерство у всіх галузях виробництва і навіть найбільш
передові в технологічному аспекті країни (виробники) не можуть собі
дозволити повністю ігнорувати потребу у зниженні витрат виробництва
[12]. Тому взаємодія вітчизняних підприємств з іноземними ТНК повинна
базуватися на принципах економічного прагматизму для подальшого
успішного розвитку економіки України.

Для підвищення конкуренції в світовому господарстві та розвитку
економіки по інноваційному шляху, українським корпораціям, на думку
автора, необхідно:

– брати активну участь в об’єднанні науково-технічного, фінансового і
виробничого потенціалу для реалізації сумісних проектів у тих сферах
високих технологій, де в України були і залишаються передові позиції в
світі;

– переймати і адаптувати до своїх умов іноземні передові технології,
доступ до яких відкривається завдяки лібералізації економіки і притоку
іноземних інвесторів, головним чином ТНК, з країн ЄС і США, основних
донорів ПІІ в економіку України;

– активно розробляти і освоювати власні технології, використовуючи всі
методи і ресурси державної підтримки інновацій, зокрема надання різних
податкових пільг і преференцій по окремо взятих напрямах при створенні
СЕЗ, ТПР, технопарків тощо.

Література:

1. 100 лучших компаний // ТОП-100. Рейтинг лучних компаний Украины. –
2006. – № 2. – Июнь. – С. 24–36.

2. World Investment Report 2005/ – http: www. unctad.
org/Templates/Page.asp? intitemlD=1465.

3. Гайдуцький П.І. Іноземні інвестиції в Україні / За ред. П.І.
Гайдуцького. – К.: УКРНТІІ, 2004. – 330 с.

4. Гайдуцький П.І. Мотиваційні чинники міжнародних інвестиційних
процесів // Фінанси України. – 2004. – № 2. – С. 50–55.

5. Грищенко А. Актуальні проблеми формування інвестиційного клімату для
ТНК: Зб. наук. пр. – Вип. 32 / Відп. ред. В.Е. Новицький. – К.: Інститут
світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. – С.
183–196.

6. Економіка знань та її перспективи для України / За ред. акад. НАН
України В.М. Гейця. – К.: Інститут економіки прогнозування, 2005. – 168
с.

7. Кутовенко А.М. Перспективи та проблеми використання інвестиційного
потенціалу світових транснаціональних корпорацій при реалізації
інвестиційних стратегій українських компаній // Економіка: проблеми
теорії та практики: Зб. наук. пр. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський
національний університет, 2002. – № 165. – С. 106–113.

8. Медведев В. Глобализация экономики: тенденции и противоречия //
Мировая экономика и международные отношения. – 2004. – № 2. – С. 3–10.

9. Носова О. Іноземний капітал в перехідній економіці країн СНД //
Економіка України. – 2005. – № 10. – С. 81–88.

10. Панченко К.В. Взаємозв’язок процесів міжнародного бізнесу і
структурних зрушень в економіці // Актуальні проблеми міжнародних
відносин. – 2002. – Вип. 35. – Частина 1. – С. 87–89.

11. Рогач О.І. Міжнародні інвестиції: теорія і практика бізнесу
транснаціональних корпорації: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 720 с.

12. Рыжов З.В. Плата за нерешительность или какой будет Украина в 2015
г. // Зеркало недели. – 2006. – № 41(620).

13. Транснациональная корпорация ТНК: Энциклопедия. – www/krugosvet.
Ru/articles/115/1011526/print.htm.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020