.

Фінансування соціальної інфраструктури села: проблеми та шляхи їх вирішення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
320 3422
Скачать документ

Реферат на тему:

Фінансування соціальної інфраструктури села: проблеми та шляхи їх
вирішення

Реструктуризація української економіки має два рівні: державний та
місцевий. Кожний з них повинен стати основою забезпечення соціальної
захищеності населення на своєму рівні. Однак уряд значною мірою
перекладає тягар реформ на місцевий рівень влади. Передача об’єктів
соціальної інфраструктури на баланс сільських рад стала пробним каменем
у розробці нового механізму її фінансування, однак цей механізм не був
відпрацьований, тому населення залишилося без багатьох соціальних
послуг, які гарантувала адміністративна система управління народним
господарством: безкоштовні освіту, медичне обслуговування і житло,
стабільний рівень доходів і робоче місце.

У сучасних умовах ринкової економіки, через порожній бюджет сільських
рад, багато жителів села не одержують допомоги від держави, а ті, хто її
отримує, змушені задовольнятися обмеженим колом соціальних пільг. Люди
самі забезпечують себе житлом, частково сплачують медичні послуги,
дошкільні установи тощо.

Значний вклад в аналіз причин недостатнього фінансування та розробку
шляхів вирішення проблем наповнення місцевих бюджетів у сільській
місцевості внесли такі вітчизняні вчені: М.Х. Вдовиченко,
П.І. Гайдуцький, М.Я. Дем’яненко, О.І. Здоровцов, І.Г. Кириленко,
Е.М. Лібанова, М.К. Орлатий, І.В. Прокопа, П.Т. Саблук, Л.О. Шепотько та
інші. Вони не лише теоретично обґрунтували шляхи наповнення місцевих
бюджетів, але й дали конкретні практичні пропозиції, що були використані
при розробці цілого ряду нових законів та указів, що прямо або
опосередковано впливають на соціально-економічні умови життя сільського
населення.

Починаючи з 2000 року, в сільському господарстві України намітилися
позитивні тенденції стабілізації і розвитку. Але вони поки що майже не
відобразились на умовах життя селян. Адже не потрібно забувати, що
протягом 1990–1999 років обсяг виробництва сільськогосподарської
продукції зменшився на 51,5 %. Це засвідчує глибину кризових процесів, а
відтак необхідний достатньо тривалий час, щоб позитивні зрушення на селі
стали помітні і відчутні кожному сільському жителю. Майже не зростають
реальні доходи сільського населення, головним джерелом доходів селян
залишаються надходження від низькопродуктивної працi в особистих
пiдсобних господарствах. Практично припинилося оновлення матерiальної
бази соцiальної iнфраструктури, майже не вiдновлюється дiяльнiсть
пiдприємств сфери обслуговування.

Україна – соціальна держава, політика якої спрямована на створення умов,
що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Органам місцевого
самоврядування при розробці бюджетів рекомендується передбачати
підвищення витрат на соціальну сферу, а також щорічно визначати
фінансові нормативи формування цих бюджетів, в основі яких повинні бути
мінімальні соціальні стандарти (мінімальний рівень гарантій соціального
захисту, що забезпечує задоволення найважливіших потреб людини). При
цьому вони повинні періодично уточнюватися, тому що потреби людей мають
властивість змінюватися, як і наукові уявлення про них.

Тому завданням даної роботи є розробка мінімальних соціальних стандартів
для сільського населення, вивчення стану та динаміки проблем
фінансування сільської соціальної інфраструктури, а також виявлення
нових джерел наповнення місцевих бюджетів.

Показники рівня задоволення потреб населення в соціальних благах
необхідно визначати для кожної галузі соціальної інфраструктури окремо:
у житлово-комунальному господарстві, охороні здоров’я, освіті, культурі
та ін.

Рівень задоволення потреби розраховується як співвідношення фактичного
показника, прийнятого для характеристики розвитку тієї або іншої галузі
соціальної сфери до його нормативного значення:

S = Fі / Nі.,

де Fі – фактична забезпеченість послугами і-ої галузі соціальної
інфраструктури села;

Nі – норматив забезпеченості послугами і-ої галузі сільської соціальної
інфраструктури.

Цей показник необхідно враховувати при розподілі капітальних вкладень,
призначених для розвитку соціальної сфери, а також витрат при її
поточному утриманні. За інших рівних умов, перевага повинна бути віддана
тій галузі, у якої показник рівня задоволення потреб населення нижче
порівняно з іншими галузями. Аналіз показує, що в Україні розподіл
капітальних вкладень в об’єкти нематеріальної сфери, включаючи соціальну
інфраструктуру села, здійснюється без урахування потреб населення в її
послугах.

У мінімальних соціальних стандартах у першу чергу зацікавлені місцеві
органи влади, що на їхній основі зможуть забезпечити реальне врахування
місцевої специфіки. Цей підхід ґрунтується на двох принципах: гарантії
доступності благ і послуг сільської соціальної інфраструктури в межах
мінімального соціального стандарту і вільного розвитку ринку благ і
послуг за його межами. Впровадження мінімального соціального стандарту
дозволить знайти більш ефективні шляхи розвитку села. Його можна
визначити загалом так:

Smin = f (R; P; D; T),

де R – ресурсний потенціал села;

Р – природно-кліматичні умови;

D – демографічний фактор, що враховує густоту населення та його
статево-вікову структуру;

Т – територіальний компонент, що враховує віддаленість від
адміністративного центру та забезпеченість району дорогами.

Соціальний мінімальний стандарт може стати критерієм добору регіональних
програм, а також інструментом розподілу ресурсів, що направляються в
систему соціальної інфраструктури між її галузями, виходячи із
соціальних пріоритетів. Необхідно підкреслити, що соціальний стандарт –
динамічна система параметрів, у часі змінюються не тільки величини
показників, але і співвідношення між ними. Формуються комплекси
внутрішньо зв’язаних благ і послуг. Теоретично доцільно прагнути до
досягнення соціального стандарту на рівні передових країн світу. Однак
прагнення до світового або європейського стандарту не означає строгого
кількісного і якісного копіювання задоволення потреб, тим більше, що
останні завжди будуть розрізнятися територіально. Регіональний і
особистий стандарти повинні визначатися потребами конкретної території і
самої людини.

У сфері матеріального забезпечення населення такі гарантії за рядом
соціальних показників (мінімальна заробітна плата, мінімальні розміри
пенсій, допомог, житла) існують, незважаючи на те, що їхні реальні
розміри далекі від прожиткового мінімуму. У сфері ж споживання
соціально-культурних послуг таких гарантій з боку суспільства практично
немає.

Крім мінімального соціального стандарту, повинен бути якийсь „еталон”
рівня розвитку систем соціальної інфраструктури. Ми можемо говорити
тільки про відносну сталість параметрів протягом якогось короткого
відрізку часу. У випадку кількісної оцінки процесу поняття „еталон”
набуває сенсу бази порівняння, оцінки, свого роду точки відліку, щодо
якої можна оцінити вимірюваний процес. Такий еталон, буде деякою
розрахунковою величиною, очікуваною до визначеного часу або найбільш
високий показник по країні в даний час (по кожній сфері окремо). Це буде
мета, до якої має прагнути розвиток кожного окремого села. Особливе
значення при розробці цих показників мають статистичні органи. У даний
час серйозного реформування потребує інформаційна база управління.

Для повного вивчення соціального зрізу життя населення на рівні регіону
необхідно відслідковувати такі показники, як індекс вартості життя,
раціональний споживчий бюджет, прожитковий мінімум, кількість сімей, що
потребують упорядженого житла тощо.

У різних країнах існують різні системи соціального захисту населення.
Так, у США уряд не забезпечує гарантованим медичним обслуговуванням,
безкоштовним житлом і гарантованою безкоштовною освітою усіх громадян. У
Скандинавських країнах, навпаки, держава гарантує безкоштовне медичне
обслуговування, певною мірою можливість одержання державного житла,
доступ до системи дошкільних установ і середньої освіти. Якщо в США такі
витрати лягають на плечі самого населення, а не уряду, то в
Скандинавських країнах це забезпечується державою. Однак такі витрати
важким тягарем лягають на державний бюджет. Держава оплачує пільги, які
люди могли б частково оплачувати самі, це викликає збільшення бюджетного
дефіциту і дисбалансу на макрорівні. У кінцевому рахунку, знижується
ефективність економіки. Єдиної думки щодо реорганізації соціальної
політики в даний час не існує, але ведуться пошуки прийнятного варіанта,
що дозволяє обмежити безкоштовні соціальні виплати і скоротити витрати,
пов’язані з ними.

Наша країна не може цілком використовувати конкретний досвід соціальної
політики інших країн, необхідно завжди враховувати українську історію,
культуру, ресурси, політику та ін. Необхідно створити власну модель
економіки, з урахуванням досвіду інших країн, де ринкова економіка має
довгу історію.

Розширення різноманітних форм власності на засоби виробництва і їхня
рівноправність у соціальній інфраструктурі ставить ряд складних проблем,
від вирішення яких залежить розвиток соціальної інфраструктури села в
умовах переходу до ринкових відносин. Одна з них складається в
необхідності пошуку оптимуму у співвідношенні платних і безкоштовних
соціально-культурних послуг. При вирішенні цього питання треба виходити
зі здатності населення одержувати той чи інший вид послуг платно.
Необхідно враховувати платоспроможність населення. З погляду доцільності
і можливості застосування методів платного обслуговування, соціальна
інфраструктура може бути розділена на три групи: перша група – це
установи й організації, в яких принципово неприпустиме впровадження
платного обслуговування. Фінансування тут проводиться за рахунок
державного бюджету під визначену роботу або вид діяльності, що адекватно
наданню населенню відповідних соціальних послуг, кількість і якість яких
повинна бути не нижче деякого гарантованого соціального рівня,
обумовленого економічними можливостями суспільства. Додаткові засоби цих
організацій можуть формуватися і по інших каналах: за рахунок надходжень
від підприємств, фірм, бізнесменів, тобто спонсорство, меценатство, а
також добровільні внески населення. До них відносяться послуги охорони
здоров’я, освіти, частково культури.

Другу групу складають установи й організації соціальної інфраструктури,
перехід яких на платне обслуговування не тільки можливий, але і
доцільний. Їх послуги, спрямовані на задоволення індивідуальних потреб
людини, але не мають характеру першочергових. Послуги цих груп установ
повинні оплачуватися особисто або якими-небудь організаціями. До цієї
групи можуть бути віднесені частина видовищних заходів (кіномережа,
театри, студії). Крім того, різноманітні платні послуги здатні надавати
такі установи, як технічні і спортивні секції, школи, що надають
приміщення для додаткових занять, поліклініки, що роблять окремі
оздоровчі послуги тощо.

У цій сфері діяльності можуть досить ефективно діяти приватні,
кооперативні й орендні організації. Їхня участь покликана внести так
необхідний нашому суспільству елемент конкуренції, що, безумовно,
позитивно позначиться на можливості більш повного задоволення потреб
населення.

До третьої групи належить діяльність значної частини організацій і
установ соціальної інфраструктури, що фінансуються одночасно з декількох
джерел: державного бюджету, коштів підприємств, громадських організацій
і населення. Це установи для відпочинку, музеї, стадіони, спортивні зали
тощо. Хоча вони роблять платні послуги, але змушені одержувати дотації
від держави, підприємств і громадських організацій, оскільки існуючі
розцінки не дозволяють покривати навіть поточні витрати цих установ. Ці
послуги проміжні щодо можливостей впровадження платного обслуговування.
Перехід на нову систему господарювання в установах цієї групи пов’язаний
з пошуком шляхів оптимального сполучення витрат і кінцевих результатів з
конкретних видів діяльності. При цьому має змінюватися порядок
фінансування. Бюджетне фінансування доцільно здійснювати не у вигляді
дотацій на утримання установи, а у формі виплат за одиницю зробленої
послуги (за одне відвідування театру або музею, клубу або будинку
культури тощо). У цьому випадку загальний розмір виплат з бюджету або з
коштів підприємств буде прямо залежати від обсягу зроблених послуг та їх
якості. Разом з тим перехід до ринкових відносин вимагає збереження
державного забезпечення соціально-культурними послугами непрацездатних і
соціально вразливих членів суспільства. Таким чином, перехід соціальної
інфраструктури на комерційну основу, на функціонування за законами ринку
може призвести не до прогресу, а до регресу в досягненні соціальних
цілей розвитку суспільства. Це не означає, що треба цілком відмовитися
від застосування ринкового механізму в цій сфері. Необхідно лише
пам’ятати, що ринок, його об’єктивні процеси цілком не орієнтовані ні на
загальнодоступність досягнень культури, ні на її масовий ріст у широких
масах суспільства. Регулювання ринкових відносин у сфері культури
припускає врахування наступних моментів:

По-перше, необхідно чітке визначення функції використання таких важелів,
як ціна, прибуток, конкуренція в цій сфері. Стихія ринкових сил не
повинна вихлюпнути разом з водою і дитини – соціальні орієнтири і
пріоритети розвитку суспільства.

По-друге, треба взяти до уваги наявність у країні значного прошарку
населення, що живе в умовах бідності. У цієї частини населення немає
можливості задовольняти навіть насущні матеріальні потреби і при
невтримній комерціалізації соціальної інфраструктури вона стає для них
зовсім недоступною. Це стосується пенсіонерів, інвалідів, студентів,
молодих родин, дітей.

По-третє, персональна добродійність, меценатство, що мають місце в
західних країнах, не досить поширені найближчим часом у нас.

У зв’язку з цим проблеми регулювання ринкових відносин у сфері
соціальної інфраструктури в сучасних умовах включають: часткове
збереження системи безкоштовних послуг, пільгові та платні послуги у
соціальній сфері, що склалися історично в нашій країні. Платні послуги
повинні доповнювати, а не заміняти безкоштовні.

Головним джерелом надходження готівки в сільські бюджети на даний час є
збори за право торгівлі та орендна плата за землю, що належить сільським
радам. Відрахування з податків на прибуток підприємств, на додану
вартість, з фізичних осіб, що складають основну частку дохідної частини
бюджету, до сільських рад не повертаються, а це має негативні наслідки,
тому що сільські ради не зацікавлені пошуком додаткових джерел
наповнення бюджету і до збільшення збирання податків.

Фундамент бюджетної системи України – місцеві бюджети, тому що в них
зосереджена основна частина витрат на соціальну сферу. Тому
удосконалювання бюджетної системи необхідно почати з цього фундаменту.
Правильно обраний механізм формування доходів місцевих бюджетів сприяє
збільшенню коштів для вирішення невідкладних завдань у соціальній сфері.

Бюджет територій формується в основному за рахунок 4-х видів доходів:
місцеві податки і збори, частка загальнодержавних податків, закріплених
за певними територіями, інші власні доходи і разові добровільні збори
коштів громадян. У регіонах, де переважає у формуванні бюджетів частка
власних ресурсів, називається американською моделлю бюджетного
федералізму, а там, де висока частка відрахувань від загальнодержавних
податків у місцеві територіальні бюджети, називається німецькою моделлю.
Між цими моделями необхідно знайти оптимальний варіант бюджетної
політики, хоча зараз для України характерна швидше за все німецька
модель. Адміністративно-територіальна реформа, яку проводить новий уряд
України, основний упор робить на місцеві бюджети. Доцільно особливо
виділити в ній роль нерухомості, землі (як головного засобу виробництва)
та інших платежів за природні ресурси.

У нових умовах господарювання необхідно підсилити увагу до питання
земельної ренти, обґрунтовано вважаючи її однією з істотних і реальних
статей доходу місцевих бюджетів. Для цього необхідна інвентаризація
земель, зондування території для диференціації платежів, залежно від
попиту на користування конкретними земельними ділянками. Це могло б
стати основою фінансової незалежності самоврядування, тому що в
сільській місцевості земля є головним і єдиним ресурсом та джерелом
доходу, всі інші джерела на селі завжди пов’язані із землею.

При розвитку соціальної сфери необхідно враховувати природно-географічні
умови різних районів, тому що вартість виробництва одиниці продукції при
несприятливих умовах вище розміру районної вартості на відносно кращих
землях на величину міжрайонної диференційної ренти. Райони з кращими
ґрунтовими умовами, сприятливим місцем розташування земель привласнюють
створену не їх працею, а природою і низькими транспортними витратами,
диференційну ренту, що забезпечує високий рівень розвитку економіки
району і як результат – успішний розвиток соціальної сфери й у цілому
ріст добробуту населення. Методи її вилучення, на жаль, у даний час
недосконалі, що сприяє присвоєнню окремим суб’єктом диференціальної
ренти по родючості і місцю розташування. Так, у зоні, що близько
розташована до ринку збуту, а також пунктів придбання матеріальних
ресурсів і з кращими грунтово-кліматичним умовами, як правило, вище
рівень розвитку соціальної сфери. Тому необхідно науково обґрунтоване
регулювання регіональних відносин по диференціальній ренті за місцем
розміщення і введення поправочних коефіцієнтів до єдиної ставки
земельного податку з урахуванням віддаленості.

У країнах ЄС для розвитку соціальної і господарської сфер життя, у
районах зі слабко розвиненою соціальною і виробничою інфраструктурою
існує спеціальний інтегрований фонд – Фонд орієнтації. Тому в Україні в
умовах обмежених коштів необхідно всі „соціальні” гроші зосередити на
рівні регіону, а оскільки реальним джерелом місцевих бюджетів сьогодні є
земля, то на основі цього і створити фонд рентних відносин, основними
статтями витрат якого будуть: соціальна сфера села, екологія,
відтворення земельних ресурсів. Це дозволить забезпечити соціальну
справедливість і можливість використовувати ці кошти в інтересах усіх
сільських громадян. Механізм наповнення цього фонду виражається в платі
ренти кожним землекористувачем і акумулюванні її в спеціальному фонді.
Так звана соціалізація земельної ренти і право приватного користування
землею – є найбільш перспективним шляхом вирішення невідкладних
соціально-економічних проблем регіону і країни.

У даний час ставиться питання про існування природної ренти або орендної
плати за використання природних ресурсів. Джерелом формування фонду
природної ренти є: земельна (диференційна рента), лісова (включаючи
ягідники, грибниці, лікарські трави й інші дари лісу), водна (включаючи
запаси води, мінеральних джерел та ін.), а також інші види природної
ренти. Дохід від природної ренти необхідно направляти у фонд рентних
відносин, з наступним використанням для розвитку сільських районів. З
цього фонду можна було б використовувати частину коштів для розвитку
соціальної інфраструктури села.

Фінансування соціальної інфраструктури села повинне здійснюватися на
основі науково обґрунтованого державного соціального мінімального
стандарту з урахуванням особливостей окремих регіонів і районів.

Для вирішення першочергових проблем необхідне створення фонду рентних
відносин. Практика вилучення регіональної диференціальної ренти з
використанням земельного податку і з урахуванням територіальних
розходжень у родючості ґрунту і місця розташування господарюючих
суб’єктів є головним чинником у розвитку ефективного виробництва в
умовах конкуренції. Залишення диференціальної ренти I у підприємств, що
ведуть виробництво на кращих земельних ділянках, унеможливлює рівну
конкурентну боротьбу. Відсутність наукової регіональної економічної
політики, недооцінка природно-географічних факторів функціонування
регіонів призвели до значних невиправданих розходжень у рівні їхнього
соціально-економічного розвитку. В умовах приватної власності на землю
диференціальна рента I і II, а також абсолютна рента буде залишатися в
землевласників, тому єдиним джерелом вилучення їх є податок на землю.

Функціонуючі нині регіональні бюджетні відносини не відповідають вимогам
ринкової економіки. Вони повинні бути кардинально переглянуті.
Рекомендовані нами деякі механізми формування бюджетних відносин, на
нашу думку, можуть сприяти забезпеченню регіональної потреби в
необхідних коштах для розвитку соціальної інфраструктури села,
стимулювати підвищення ефективності виробництва і раціональному
використанню природних ресурсів.

Література:

1. Біттер О. Рівень життя сільського населення. – Львів: Піраміда, 1996.
– 184 с.

2. Економіка України в 2002 році // Урядовий кур’єр. – 2003. – 23 січня.

3. Кириленко І.Г. Про хід реформування та заходи щодо поліпшення
ситуації на селі: // Економіка АПК. – 2003. – № 1. – С. 3–7.

4. Сільський сектор України на рубежі тисячоліть. У двох томах. – Т. 2:
Соціальні ресурси сільських територій /Л.О. Шепотько, І.В. Прокопа,
С.О. Гудзинський, В.Д. Яровий. – К.: Ін-т економіки НАН України, 2003. –
466 с.

5. Соціальні індикатори рівня життя населення: Стат. збірник / Державний
комітет статистики України. – К., 2003. – 218 с.

6. Статистичний щорічник України за 2002 рік / Держ. ком. статистики
України; За ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2003. – 664 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020