Реферат на тему:
Творчість
Проблема творчості – одна з найважливіших проблем сучасної науки і
філософії. Зламано застарілий стереотип, за яким творчість -об’єкт
дослідження лише спеціальних сфер знання. Не піддаючи сумніву ролі
окремих наук у дослідженні різних сторін проблеми творчості, відповіді
на питання що є суттю творчості, яка соціальна роль творчості, які її
об’єктивні основи, як творчість зв’язана з іншими функціями свідомості,
може дати лише філософія. Актуальність проблеми творчості значно зросла
в зв’язку з тим, що в сучасних умовах, як ніколи раніше, підвищується
значення нового підходу в навчанні і вихованні людей. Творчість можна
сформувати лише творчістю. А тому потрібно знати суть, її філософські
основи.
1. Проблема творчості в історії розвитку філософської думки
Творчість вивчається багатьма науками: філософією, психологією,
наукознавством, кі бернетикою, теорією інформації, педагогікою та ін.
Порівняно недавно виникла спеціальна наука, що досліджує закономірності
творчої діяльності людини — евристика (від Ар-хімедової «еврики» –
радісний вигук «я знайшов»). Що ж таке творчість? Творчість – процес
людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні та духовні
цінності. Творчість – здатність, здібність людини, що виникає в процесі
праці, створювати (на основі пізнання закономірностей об’єктивного
світу) з наданого дійсністю матеріалу нову реальність, що задовольняє
багатоманітність суспільних потреб. Види творчості визначаються
характером творчої діяльності (творчість винахідника, організатора,
наукова і художня творчість та ін.). Ідеалізм розглядає художню
творчість як божественну одержимість (Платон), як синтез свідомого і
несвідомого (Шеллінг), як животворне дихання несвідомого (Ернст
Гартман), як містичну інтуїцію (Бергсон), як прояв інстинктів (Фрейд).
Марксизм в процесі творчості сприймає участь всіх духовних сил людини, в
тому числі відображення, а також здобута і вивчена практично
майстерність необхідна для здійснення творчого задуму. Можливості для
творчої діяльності залежать від суспільних відносин. Переборюючи
відчуження праці та людських здібностей, існуючі в суспільстві, що
базується на приватній власності, створює умови для розвитку всіх видів
творчості і розвитку творчих здібностей у кожної людської особи.
Що ж цікавить філософію? Найзагальніше – світогляд творчої діяльності і
проблеми гносеологічні й загальнометодологічні. Зокрема, філософія
концентрує питання, зв’язані з поясненням пізнавального процесу: чи
визнавати пізнання як процес пасивного копіювання дійсності, чи
розглядати пізнання як процес активного відображення. А також питання,
зв’язані з практичним ставленням людини до світу: чи є людина пасивним
споглядачем подій, що відбуваються в її оточенні, або ж творцем, що
цілеспрямовано змінює світ і створює нові об’єктивні умови.
Отже, предметом філософського дослідження є: по-перше, онтологія
творчості, тобто її пояснення в межах того чи іншого філософського
монізму; по-друге, соціологія творчості, що охоплює коло питань,
зв’язаних з соціальним визначенням творчої діяльності та ЇЇ зворотним
впливом на розвиток творчості; по-третє, гносеологія творчості, що
розглядає пізнавальні умови виникнення і проходження творчих актів,
включає внесок суб’єкта в процес пізнання і картину світу, що формується
на його основі.
В історії філософії по-різному визначались природа і суть творчості.
В античній філософії творчість зв’язувалась з сферою кінцевого, плинного
і минулого буття, а не буття нескінченного і вічного. Творчість в
поглядах античних мислителів виступає в двох формах: як дещо божественне
– акт народження (творіння) космосу і як людське мистецтво, ремесло.
Одна з характерних рис античної філософії полягає в тому, що всяка
діяльність, зокрема і творча, за своїм онтологічним значенням
розглядається як нижче споглядання (пізнання). Разом з тим уже в
античній філософії існували й інші точки зору на творчість. Арістотель,
який доводив, що час нескінченний, тим самим відкидав божественний акт
творення. Своєрідну точку зору висловлював і Платон, який вважав, що
творчість є проявом тієї повноти досконалості, яка є в божественному
пізнанні.
У християнській філософії Середньовіччя в поглядах на творчість
найрельєфніше виявляються дві взаємозв’язані тенденції. Перша тенденція
зв’язана з розумінням Бога як особистості, яка творить світ не
відповідно з якимось вічним зразком, а зовсім вільно. Творчість є виклик
буття з небуття за посередництвом вольового акту божественної
особистості (Августін). Друга тенденція в підході до визначення
творчості зв’язана з античною традицією, зокрема, з точкою зору Платона.
Так, творчість Фома Аквінський розглядає як добро в завершеності, як
розум, що вічно спостерігає сам себе. Людська творчість у християнстві
розглядалася, насамперед, як творчість історії. Художня і наукова
творчість, навпаки, розглядалася, як дещо другорядне. У своїй творчості
людина мовби постійно звернена до Бога і обмежена ним, тому в
Середньовіччі ніколи не знали того пафосу творчості, що характерне
Відродженню.
В епоху Відродження людина поступово звільняється від Бога і починає
розглядати саму себе як творця. Творчість мислителі Відродження
розглядають як художню творчість, як мистецтво в широкому розумінні, що
в своїй глибині й суті розглядається як творче співпізнання. Це породило
культ генія як носія творчого початку. З кінця XV ст. спостерігається
тенденція розглядати історію як продукт людської творчості.
В ХУП-ХУІІІ стст. в поглядах на творчість знову появляються дві раніше
існуючі тенденції. Так, Джордано Бруно і Бенедикт Спі-ноза відтворюють
античне ставлення до творчості як до чогось менш істотного в порівнянні
з пізнанням, що в кінцевому підсумку є спостерігання вічного Бога –
природи.
Філософія, що формувалася під впливом ідей протестантизму (Френсіс
Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк), намагалася пояснювати творчість як
вдалу, але випадкову комбінацію вже існуючих елементів, тобто як щось
схоже на винахідництво. Розвиваючи цю ідею, Іммануїл Кант розглядає
творчу діяльність як продуктивну здатність відображення, спрямовану на
зміну вигляду Світу, а структуру творчості – як один з найважливіших
моментів структури пізнання свідомості. Творчі здібності уявлення, за
Кантом, є об’єднуючою ланкою між багатоманітністю чуттєвих сприймань і
єдністю понять розуму, що врешті-решт, лежать в самій основі пізнання.
Кантівське вчення про уявлення продовжено Фрідріхом Шеллінгом. Виходячи
з того, що творча здібність уявлення є єдністю свідомої і несвідомої
діяльності, Фрідріх Шеллінг говорив, що ті, хто найобдарованіший
здібностями, – генії – творять ніби в стані натхнення, інтуїтивно,
неусвідомлено, подібно тому, як творить природа. Різниця лише в тому, що
такий процес проходить у людині і, отже, опосередкований її свободою. За
Шеллінгом та іншими представниками німецької романтичної школи ХУІІ-ХІХ
стст., творчість, насамперед, творчість митця і філософа, – це найвища
форма людської життєдіяльності. Тут людина зустрічається з Богом
Абсолютним, тобто з Богом. Таке розуміння творчості відрізнялося від
пояснення античної і Середньовічної філософії. Це дозволяло
представникам німецької класичної філософії, особливо Георгію Регелю,
по-новому підійти до історії як сфери реалізації людської творчості,
безвідносно до будь-якого трансцендентального сенсу.
В кінці XIX – на початку XX ст. найбільший інтерес становлять погляди
прихильників філософії життя і екзистенціалізму. У філософії життя
найбільш розгорнута концепція творчості дана французьким філософом Анрі
Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість,
життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та
творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними
процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму.
Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об’єктивне, що звершується.
У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність
інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує
старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно – особистісну
природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму
вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо
ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної
доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як
вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу,
вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.
Австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд і його прихильники відносять
творчість в сферу несвідомого, гіпертрофують її неповторність, стоять на
позиціях непізнання творчості і її несумісності з раціональним
пізнанням. Талант, за Фрейдом, – це вроджене вміння сублімувати свої
глибинні сенсуальні комплекси.
Деякі філософи і психологи намагаються ототожнювати геніальність з
божевіллям. Так, Чезаре Ломброзо, італійський лікар – психіатр і
антрополог ХІХ-ХХ стст., доводив, що геній – це ненормальна, хвора
людина. Звичайні люди – звичайно не генії, але зате нормальні. Навіть
фрейдисти, до яких намагався пристати Чезаре Ломброзо, вважали, що
Чезаре Ломброзо опошляє і огрубляє погляди Зігмунда Фрейда на природу
таланту. Уільям Моема, на противагу подібним твердженням, підкреслював,
що геній – це нормальна людина, все інше – відхилення від норми.
Отже, спільним для філософії життя екзистенціалізму і фрейдизму в
поясненні творчості є протиставлення творчості інтелектуальному і
технічному моментам, визначення інтуїтивної або екстатичної природи
творчості, а носіями творчого початку є органічно-дешевші процеси або
екстатично-духовні акти, де індивідуальність розглядається як дещо
цілісне, неподільне і неповторне. Сцієнтизм і близькі до сцієнтизму
філософські школи, що продовжують традиції англійського емпіризму, в
сфері творчої діяльності розглядають науку або в тій формі, як
реалізується в сучасному виробництві, тобто як винахідництво, або у
формі так званої чистої науки. У випадку реалізації творчості в
сучасному виробництві творчість постає як інтелектуально виражена форма
соціальної дійсності (прагматизм, інструменталізм). У випадку творчість
як чиста наука основою наукового пізнання є не діяльність, а
інтелектуальне пізнання. Культ генія тут поступається місцем культу
мудреця.
Серед російських філософів помітний вклад в теорію творчості вніс Микола
Бердяєв, який розглядав творчість як фундаментальну характеристику
людини, суть якої полягає у прирості, збільшенні, створенні нового,
якого ще не було в світі. Представник релігійної філософії, Микола
Бердяєв, виділив три основні елементи творчості: перший – свобода, що
існувала до Бога і виступає як потенціал новизни, другий – талант, хист,
геній. Хист свій творець одержує від Бога і тому є «знаряддям
божественної справи у світі». Третім елементом творчості, за Бердяєвим,
виступає вже створений Світ, в якому творчість відбувається і з якого
творчість черпає матеріал. Творчість є просвітлення буття. Через людину
– творця природний і соціальний світ сходить до Бога. Творчість
священна, відповідь людини на заклик Бога і зустріч з ним. Мета творчого
запалу, стверджував Микола Бердяєв, досягнення іншого життя, іншого
світу, сходження в буття. Досягнення творчого акту – книга, картина чи
правова установа. Вільна споконвічне творчість перестає бути творчістю в
своїх продуктах в культурі, що подібно осадкам, випадає в світ і
підморожується нормами, заборонами, законами, статусними положеннями
тощо. Ця трагічна ситуація, говорив Микола Бердяєв, ставить питання про
сенс творчості. Основні ідеї філософії творчості Микола Бердяєв виклав у
творах «Сенс історії», «Про визначення людини» і особливо в спеціально
присвяченому проблемі творчості творі «Сенс творчості. Досвід
виправдання людини».
У розробці проблем творчості значний внесок залишили представники
філософії України, насамперед філософ Григорій Сковорода та письменник
Іван Франко. Відстоюючи безмежні можливості людського пізнання, силу
людського розуму, самопізнання, Григорій Сковорода стверджував, що від
природи в людині закладені великі творчі можливості і потрібно тільки
створювати умови для їх розвитку. У вирішенні проблеми творчості Іван
Франко зосереджував дослідження на питаннях психології відкриття, ролі
свідомого і несвідомого у творчому процесі, асоціативної діяльності як
творчості. В трактаті «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко
звертає увагу на роль суб’єктивного фактора в становленні творчого
моменту.
Стислий аналіз історії розвитку теорії творчості показує, що на протязі
всієї історії філософії, аж до ХУІІ-ХУШ стст., ця проблема вирішувалась
переважно представниками ідеалізму. В працях філо-софів-ідеалістів є
багатий і цікавий матеріал, що вимагає уважного ставлення і глибокого
переосмислення. Разом з тим, в поглядах на природу і суть творчості
практично всі представники ідеалістичної філософії відстоювали
метафізичні позиції, що знайшло відображення в намаганні позбавити
творчість об’єктивних, матеріальних основ, оскільки розглядали її як
власність надприродного духу, світового розуму, або як властивість
свідомості людини, відірвану від суспільних зв’язків.
Метафізично-матеріалістична філософія теж неоднозначне вирішувала і
вирішує проблему творчості. Прихильники гілозоізму, наприклад, твердять
що творчість притаманна живій і неживій природі. Отже, творчість, на їх
думку, виникла не з виникненням людини і суспільства, а існувала ще до
їх появи. Творчість людини розглядається лише як одна з її форм. Природа
дійсно творить, тобто виробляє, проте вести мову про творчість природи
неправомірно. В природі йде процес розвитку, а не творчості, завжди
передбачає буття і дії творця – суб’єкта творчої діяльності. Очевидно,
певні передумови та форми творчості мають місце і у вищих тварин
(елементи експерименту, вірогідного прогнозування), але своє специфічне
відображення творчість знаходить лише у людини. Деякі представники
метафізичного матеріалізму розглядають творчість як суто соціологічне і
праксеологічне (діяльне) явище, вважають, що до творчості можна віднести
лише таку діяльність, яка задовольняє потреби загальнолюдського
розвитку, тобто економічну діяльність, соціальні революції тощо.
Існують і інші метафізичні точки зору на поняття творчість. Представники
так званого споглядального матеріалізму (французькі матеріалісти XVIII
ст., Людвіг Фейєрбах та інші) не визнавали предметну діяльність як
об’єктивно-соціальну основу активності свідомості, розглядали свідомість
як пасивне відображення буття, а не як таку суть, що активно впливає на
матеріальне буття, породжує її через організацію людської діяльності.
Природа розглядається як об’єкт, що не розвивається в часі, а тому не
може перетворюватися людиною. Діалектико-матеріалістична філософія
критично оцінює ідеалістичні точки зору, не відкидаючи їх раціональних
сторін (хоча в недалекому минулому лише негативне ставлення), а також
переборює крайнощі метафізично-матеріалістичного підходу.
Суть сучасної філософської концепції природи і суті творчості
визначається: по-перше, тим, що передумовою людської творчості є такі
якості матерії – активність і відображення. Проявом активності матерії є
розвиток, який можна вважати здібністю, подібною до творчості, що існує
в самій основі матерії. Творчість відрізняється від форм розвитку, що
властиві неорганічній матерії, як і психологічні форми відображення
відрізняються від форм відображення в неживій природі. Творчість – вища
і специфічна форма розвитку. Творчість, в принципі, може все те, що може
розвиток в дотворчих формах. Активність особи, що виступає як спосіб
розвитку самої особи як цілісної і універсальної людини, стає засобом
своїх суттєвих сил. Здібність до творчості виникає як наслідок
удосконалення форм відображення, то’бто свідомість (пізнання) є основою
і базою творчості. В свою чергу творчість виступає однією з головних
функцій свідомості. В неорганічній природі об’єкт, що відображує, або не
здійснює ніякого впливу на об’єкт відображення, або руйнує його, не
приносить нічого принципово нового. Лише людська свідомість здатна,
відображаючи предмет, створювати нове, що не мало місця в самій природі.
Відображення, поступово розвиваючись, на вищій стадії, тобто на рівні
людської свідомості, отримує якісно новий параметр – здібність до
творчості. Творча активність стає атрибутом відображення, яке досягло
рівня свідомої людської діяльності. Висхідним формам відображення на
рівні окремого суб’єкта – відчуттю, сприйманню, уявленню – можна
протиставити у відповідність форми творчої діяльності – уявлення,
фантазію, інтуїцію. Отже, створення нового можливо лише на базі
ідеального. Нове виступає як відображення ідеального. А це означає, що
відображення і творчість, як різні поняття, тісно взаємозв’язані одне з
одним. Виступаючи як протилежності, відображення і творчість не існують
одне без одного, навпаки, взаємодоповнюють і проникають одне в одне.
Відображення – це база, основа, фундамент творчості, а творча діяльність
– це здатність людини удосконалювати свої здібності відображення.
По-друге. Об’єктивною основою творчості е необхідність пристосування
людини у нескінченно різноманітному і мінливому світі, щоб забезпечити
своє виживання і дальший розвиток. Принципово нові ситуації, що не мають
аналогів у минулому, не можуть вирішуватися поза творчістю. А без їх
вирішення суспільство не зможе мати майбутнього, не зможе досягти тих
меж, які забезпечили б більш цивілізоване буття і досконаліші і ясні
матеріальні і духовні умови життя людей. Або рух вперед, як результат
творчості, або монотонне повторення одних і тих же форм, тобто застій,
стагнація. Іншої альтернативи в історії бути не може. Творчі і механічні
почат-ки проходять через всі види людської діяльності. Межі між ними
умовні та плинні. Таке «роздвоєння», наявність двох початків пояснюються
діалектикою розвитку суспільного виробництва, що має постійну потребу у
створенні нових цінностей і в збереженні репродукованих цінностей,
зразків культури. Тому і людська діяльність є, з одного боку,
відтворенням досягнутих результатів, а з другого, – зміна досягнутих
результатів на більш високій основі. Творчість – це не самостійне
утворення, що існує поряд з продуктивною і репродуктивною діяльністю, а
внутрішньо суть властивість діяльності взагалі, що має прояв в її
конкретних формах.
По-третє. Джерелом і рушійною силою творчості є суперечності між
потребами людини і засобами (способами), які людина має, знаннями їх
задовольняти. На такій основі складається проблемна ситуація, що вимагає
свого вирішення. Вирішення суперечностей складає зміст творчості, а
задоволення потреб – мету. Проявом основних суперечностей виступає
суперечність або в пошуковому завданні, або між завданням та існуючими
методами рішення, або між теорією і емпірією. Більшість відкриттів і
винаходів – це результат подолання суперечностей. Специфічно людською
формою активного ставлення до світу виступає діяльність. Отже, творчість
є діяльність людини. Однак не всяка діяльність є творчою. Розрізняють
два види діяльності ~ стереотипний і оригінальний. Очевидно, відповідь
дає сама назва видів діяльності. Стереотипна діяльність передбачає
копіювання, повторення існуючого, його тиражування. Тільки оригінальна
діяльність завершується створенням суттєво нової речі. Це -класичний вид
творчості. Але творчістю слід називати і оригінальну діяльність саму по
собі, тобто і тоді, коли її наслідком є копія, повторення відомого. В
такому випадку мова йде про творчість іншого виду, наслідком якого є
створення і вживання у процесі діяльності нового знаряддя або нового
способу, нової програми, методики діяльності. Отже, творчість завжди
оригінальна, а види творчості тісно зв’язані одне з одним.
Головною ознакою в творчості є створення нового, що виводиться з такого
атрибуту матерії, як саморозвиток з внутрішньо притаманною йому
властивістю новостворення. Під новим у такому випадку розуміється не
просто недавно створене, а саме постановка ще невідомого завдання, що не
має готових правил вирішення, здобуття результатів, які ще не досяглися,
тобто створення оригінальної ідеї або унікального матеріального
предмета, оригінальних шляхів і методів вирішення наукової проблеми.
Нове знання, одержане в процесі наукового дослідження, може стати новим
в двох сенсах: нове знання може бути новим для вченого, який зробив те
чи інше спостереження або відкриття, і новим для науки, відкриття нового
факту, нового закону, створення нової теорії, нової науки тощо.
Творчість історична: те, що сучасності є новим і, отже, надбанням
творчості, потім стає об’єктом репродукції. Дійсна творчість в культурі,
політиці, науці і виробництві визначається принциповою новизною
одержаних результатів в масштабах їх історичної значимості.
По-четверте. Творчість – специфічна форма діяльності, що, насамперед,
має справу з сферою можливого майбутнього, засновується на діалектиці
реальних саморозвинених можливостей світу. Отже, творчість не є чисто
довільний, авторитарний акт, що управляється якимось механізмом, як
стверджують ідеалісти. На ній лежить відбиток матеріального: творчість
визначається рядом умов матеріального характеру, що не виводяться з
природи чистого розуму. Відповідаючи на це питання, тим самим вирішуємо
проблему співвідношення свободи і необхідності в творчості. З точки зору
філософського підходу, творчість і необхідність нерозривно
взаємопов’язані і не можуть існувати одне без одного. Це діалектичні
протилежності, що характеризують ступінь оволодіння людиною природним і
соціальним середовищем. Творчість – це об’єктивний, визначений процес,
що включається в ланцюг об’єктивної необхідності. Соціальна визначеність
творчості особи, ступінь її свободи характеризуються, по-перше,
соціально-економічними факторами, насамперед, рівнем розвитку
продуктивних сил і характером виробничих відносин, що або сприяють, або
утруднюють створення сприятливих умов для творчості; по-друге,
політичними факторами, рівнем демократизму у суспільстві; по-третє,
рівнем розвитку науки і станом духовності суспільства і взагалі духом
епохи. Всі філософські концепції не відкидають і того факту, що
творчість суб’єкта в духовній сфері може проходити і поза безпосереднім
його зв’язком з матеріальною дійсністю. Отже, визначення мети,
постановка завдань і застосування методів їх вирішення визначаються
сукупністю об’єктивних факторів, що накладають обмеження на їх
вирішення, зумовлюють структуру творчості, впливають на натхнення,
стимулюють або гальмують творчість. Це – зовнішня визначеність. Але є
внутрішньо особистісна визначеність. Рівень і характер творчості багато
в чому залежить від здібностей, знань, досвіду, інтересів, настанов
суб’єкта. Хоча і ці якості психіки складаються під виливом трудової
діяльності і соціальних умоїв, все ж від них залежить ступінь залучення
особи в творчу діяльність.
Наукова творчість потребує справжньої свободи своїх творців. Бути
вільним у сфері творчості – це творити без перешкод, за законами
наукового пізнання, суворо дотримуючись вимог законів. Не може,
наприклад, бути справжньої свободи наукової творчості, якщо не будуть
рішуче подолані всілякі прояви кон’юнктури і, в зв’язку з цим, впадання
в ті чи інші крайнощі з питань природничих, технічних і суспільних наук.
Принципова новизна — головна ознака творчості, але її не досить, щоб
одержати цілісне уявлення про суть творчості. Не менш важливою ознакою
творчості е цінність, корисність нового. Визначення корисності нового —
справа важка з ряду причин. По-перше, нове народжується у боротьбі, не
завжди відразу одержує визнання сучасників, оскільки свою цінність не
завжди виявляє наочно і вочевидь. Здатність побачити і підтримати нове –
одна із найважливіших якостей керівника будь-якого рангу і професії.
По-друге, цінність і корисність нового нерідко визначаються як
соціально-класові. Тому-то одні відкидають нове, вважають його
неприйнятним, інші, навпаки, вважають його цінним і потрібним. Класовий
підхід до визначення цінності результатів творчості нерідко завдає
серйозної шкоди розвитку науки, давить, заглушає творчий потенціал
людини. Так, в 50-х роках кібернетика не визнавалася як досягнення
наукової творчості. У філософському словнику говорилось, що кібернетика
– реакційна лженаука, що виникла в США після другої світової війни і
одержала широке розповсюдження і в інших країнах, форма сучасного
механіцизму. Ця механістична метафізична лженаука відмінно уживається з
ідеалізмом у філософії, психології, соціології. Такі причини ставали
нерідко нехтуванням творчою діяльністю, яка не завжди визнавалася
прогресивною. Нерідко зустрічались з хибними, а то й реакційними
політичними, філософськими, релігійними та іншими концепціями, що за
суттю є результатом творчої діяльності. Негативною є і кримінальна
творчість, її відповідні органи держави мають вивчати з метою підвищення
ефективності боротьби із злочинною діяльністю.
Свідомість людини має творчий характер. Основними компонентами творчого
характеру свідомості є можливість створення Людиною у своїй голові таких
образів, які, «матеріалізувавшись за допомогою практики, не мають
аналога в об’єктивній дійсності (створення нових видів речовин, сплавів,
видів рослин і тварин, ліків, препаратів, нових технічних споруд,
приладів, зброї тощо); можливість людської свідомості дати відносно
вірну картину тих подій, що відбуваються в майбутньому (наукове
прогнозування); висунення ідей, для яких ще не визріли об’єктивні умови
і передумови. Це здатність і здібність свідомості Людини до відчуження у
формі ілюзії та у формі ідеологічних побудов, що не відповідають
дійсності і реальному ходу речей; здібність свідомості Людини до
постійного розвитку і збагачення, до творчої переробки відображеного,
постійного нагромадження все нових знань.
Матеріалістична філософія завжди розглядала людину як суб’єкт, відкидала
релігійні та ідеалістичні аспекти визначення суті людини. Творчість є
формою буття людини і спрямована на її розвиток і самоудосконалення. Це
ЇЇ родова суть. Виникає питання. Чи доступна творчість для кожної
людини, у якої нормальна психіка? Однозначної відповіді немає.
Традиційно, особливо на рівні буденної свідомості, прийнято вважати, що
творчість – це справа небагатьох вибраних, яких спонукають до творчості
сили спадкоємності, природний талант, божественна іскра або крайньою
мірою творчі здібності. Справа ж переважної більшості, що обділена
талантом – діяти за традиціями, зразками, стандартами, інструкціями
тощо. Сучасна філософія виходить з того, що творча активність – це
визначальна риса людської свідомості, одна з основних її функцій. Однак
у різних людей ступінь новизни і цінності результату творчості далеко не
однакові. Це залежить від внутрішньої активності, ступеня соціалізації і
характеру діяльності особи, від того, чи повністю володіє людина
необхідними для творчості якостями. Справа в тому, що інтелект окремої
людини, як і механізм мислення різних людей, -єдиний, але різна
підготовка, форми мислення, здібності до вирішення тих чи інших завдань
тощо.
Умовно розрізняють: людей з переважно творчим складом розуму, які можуть
запропонувати вирішення конкретної проблеми; теоретиків -систематологів,
що володіють здібностями до ретельного дослідження, намагаються дійти до
сутності питання; експериментаторів, здібних помітити в масі незначних
неістотних явищ основоположну тенденцію, провідну закономірність; людей
з переважно критичним складом розуму, що сумніваються в усьому, але мало
здатних дати позитивне рішення проблеми; ерудитів з енциклопедичними
знаннями, однак не здібних і нездатних до їх творчого використання. Такі
форми мислення можуть бути притаманні людині будь-якої професії, але
вкрай необхідні людям так званої творчої праці – вченим, винахідникам,
письменникам, художникам, скульпторам. Вчених, у яких поєднуються усі
якості до творчості вочевидь небагато. Для більшості з них наявні одна
або декілька якостей. Критичність розуму здебільшого сполучається з
творчим внеском. Систематолог частіше за все ерудит та експериментатор.
Тому в наукових колективах повинно бути оптимальне поєднання людей з
різними якісними характеристиками.
Суб’єктами творчості можуть виступати не лише особи, але й різні
спільності людей, клас, нація, суспільство. Продуктом творчості є все
середовище, що оточує людину, тобто друга природа у всій її
багатоманітності. В протилежність ідеалізму, діалектико-матеріаліс-тична
філософія стверджує, що в процесі творчості нові продукти (речі)
створюються не з нічого, не із свідомості, а єдино можливим шляхом – за
допомогою свідомості, шляхом перетворення речей, що існують в
об’єктивному світі (або їх образів), шляхом зміни їх форм, станів,
структур, відносин, шляхом комбінування в новій системі елементів, що
належали раніше іншим системам, або інакше поєднаних елементів тієї ж
системи. Фактично всі об’єкти природи, що оточують людину, є різні
комбінації приблизно ста хімічних елементів. Руйнування старих систем і
створення з їх елементів нових систем, комбінування є фундаментальним
моментом творчості, її змістом. В принципі, людина може зробити не лише
будь-яку природну річ, але й нескінченну кількість речей, що не існують
в природному світі і не можуть виникнути. Отже, творчість – результат
діяльності голови, тобто свідомості (насамперед мислення) і рук, а базою
творчості виступають знання і досвід, набуті людиною в процесі пізнання
і практичної діяльності.
Аналіз сучасної концепції природи і суті творчості дозволяє визначити,
що творчість – це найвища форма активності свідомості людини. Спрямовує
її діяльність на створення якісно нових матеріальних і духовних
цінностей. Філософ Олександр Спіркін дає розгорнуте визначення:
творчість ~ є така духовно-практична діяльність, підсумком якої є
створення оригінальних, неповторних, культурних соціальна значимих
цінностей встановлення нових фактів, відкриття нових властивостей і
закономірностей, а також методів дослідження і перетворення світу.
Досліджуючи проблему свідомості і творчості людини, філософ Борис
Новіков визначає творчість як активну взаємодію суб’єкта з об’єктом, в
процесі якої суб’єкт цілеспрямовано змінює навколишній світ, створює
нове, соціальна значиме у відповідності з вимогами об’єктивних
закономірностей. Ряд філософів (Петро Алексеєв, Олександр Панін та ін.)
визначають творчість як процес людської діяльності, де створюються
якісно нові матеріальні і духовні цінності. Є й інші визначення, але
здебільшого відмічаються дві основні ознаки творчості – принципова
новизна і ціннісний характер створеного.
2. Форми та різновидності творчості
Інтенсивність і форми прояву творчої активності суб’єкта різні,
визначаються характером і ступенем впливу зовнішніх і
внутрішньо-особистісних факторів. Основними формами творчого процесу є
віртуальна (від латин. – можлива) і дійсна.
Під віртуальною формою розуміється вид продуктивної ідеальної розумової
діяльності, що відображається на свідомому і неусві-домленому
психічному рівнях. Дійсна форма означає будь-який вияв активності у
вигляді реальних дій суб’єкта. Віртуальна форма творчої діяльності не
піддається безпосередньому контролю. Дійсна ж – сприймається як активна
діяльність, що реєструється тим чи іншим способом. Для самого суб’єкта
творчості віртуальна і дійсна форми нерозривно зв’язані, існують у
діалектичній єдності. Це дві рівноправні, необхідні і взаємообумовлені
форми реалізації творчої діяльності суб’єкта. Для стороннього
спостерігача віртуальна форма творчості сприймається як стан спокою
(застою науки). Нерідко це має вираз в словах: «ідеї носяться в голові»
(повітрі). В науці віртуальна форма творчості переходить в дійсну форму
творчості в міру реалізації ідей. Творча активність суб’єкта по-різному
реалізується в тій чи іншій сфері матеріальної або духовної культури – в
науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці тощо. В залежності від
видів матеріальної та духовної діяльності, прийнято розрізняти
відповідні види творчості.
Основними формами творчості є: науково-технічна, художня, соціальна.
Кожна з різновидностей творчості відзначається багатоманітністю
матеріального і духовного життя, а також різницею інтересів і
професійною спрямованістю суб’єктів творчості. Стійке відокремлення тих
чи інших видів творчості, як правило, зв’язане з працездатністю способів
фіксації нових. Для прикладу, нові результати у мистецтві можуть
фіксуватися у закінчених авторських творах, в техніці – у вигляді
авторських свідоцтв і патентів, в науці – у формі публікацій чи дипломів
про відкриття. Складніше й тяжче встановити новизну результату в
управлінській праці, в діяльності полководця, практикуючого лікаря тощо.
Ue
Ue
????¤?¤?$???????I?прогрес стимулює творче рішення мислення вчених,
визначає творче ставлення людей до праці, суттєво впливає на ціннісні
настанови людини, що орієнтується на сприйняття і практичне використання
сучасних досягнень науки і техніки. Інтеграція науки і виробництва веде
до того, що технічна творчість приймає характер наукового дослідження, а
наукова творчість дедалі більше спирається на технічні засоби
моделювання, дослідно-конструкторські розробки. Успішне вирішення
наукових проблем і технічних задач стає можливим в межах творчих
колективів, що об’єднують представників різних галузей наукового знання
і промислового виробництва та працюючих сумісно над науково-технічними
проектами і програмами. Цінність науково-технічної творчості має
відображення не лише в економічній ефективності, але й в ступені та
характері впливу результатів творчості в найближчому і віддаленому
майбутньому на екологічну, соціально-економічну і політичну ситуацію, а
також на сферу культурного розвитку суспільства.
В широкому розумінні художня творчість є творчість за законами краси,
притаманна в різній мірі всім видам продуктивної людської діяльності. В
концентрованій своїй якості художня творчість знаходить відображення у
створенні (і творчому виконанні) творів мистецтва. В гносеологічйому
плані художня творчість є образне відбиття об’єктивного світи, його нове
бачення і усвідомлення. Художня творчість внутрішньо зв’язана із
співтворчістю читача, глядача, слухача, тобто із сприймання мистецтва як
форми комунікативного зв’язку, засобу спілкування між людьми. Творча
діяльність – наукова і художня -неповторна і унікальна. В науці кожне
відкриття або спростовує існуюче раніше поняття, або видозмінює його.
Художня творчість не підриває авторитет минулого, покликана лише
збагатити культуру. В науці кожне нове покоління людей справедливо
вважає себе більш знаючим. В сучасних умовах студент, наприклад, може
відчувати свою перевагу в знанні біології, коли читає підручники Жана
Лемарка, Ернста Геккеля чи Чарльза Дарвіна. В мистецтві завжди
схиляються перед старими майстрами, вчаться у них, бо майстерність
геніїв неповторна. Закони окремих галузей наук (наприклад, механіки,
біології тощо) раніше чи пізніше були б відкриті іншими людьми. Скажімо,
відкриття Генрі Менделя повторені багатьма, а створене Вільямом
Шекспіром, Олександром Пушкіним, Іллею Рєпіним, Львом Толстим, Тарасом
Шевченком, іншими майстрами слова лишаються неповторними.
Соціальна творчість – це така форма ді яльності, яка приводить до
утвердження якісно нових зв’язків і взаємовідносин у різних сферах
життєдіяльності і втілює прогресивні потреби суспільства. Особливості
соціальної творчості мають вираження, по-перше, в тому, що це творчість
вищого гатунку, оскільки спрямована на вдосконалення людини і
суспільства, на боротьбу з негативними суспільними явищами -політичною
пасивністю, антисуспільною психологією і поведінкою. По-друге, в тому,
що це узагальнюючий вид творчості, що має різновиди (наукову, художню та
ін.).
Розвиток соціальної творчості обумовлений характером суспільних
відносин, високим ступенем розвинутості суспільної свідомості і
загальним рівнем духовної культури суспільства. Соціальну, як, власне, й
інші види, творчість можна розглядати у двох взаємодіючих формах –
колективній і індивідуальній або особистій. Індивідуальна соціальна
творчість – процес розвитку особистості, її саморе-алізації, головною
сферою якої є трудова діяльність. Існує досить поширена думка, що праця,
насамперед фізична, є не творча діяльність. Чи є підстави для таких
висновків? Безумовно, майже на всіх етапах історії, праця – засіб для
підтримки елементарного існування, а не прояв творчих здібностей людини.
Проте фізична праця обов’язково має пізнавальний компонент, свідомість
суб’єкта, зайнятого фізичною працею, здібна вийти за межі схематизму
багаторазових повторень звичних операцій і формувати уявлення про більш
досконалі засоби і продукти трудової діяльності.
Отже, можна стверджувати, що праця і творчість взаємозв’язані. Здібність
до творчості невіддільна від здібності до праці. Праця є основою і має
можливості творчості. Проте реалізується зв’язок між працею і творчістю
не завжди однаково. Зв’язок між працею і творчістю залежить від умов
життя індивіда, його освітнього рівня, матеріального інтересу в
поліпшенні виробництва, моральної атмосфери, ступеня демократизації на
підприємстві.
Дійсно творчою праця стає лише тоді, коли перестає бути засобом до
життя, а стає сенсом життя людини, процесом, в якому людина повністю і
всебічно розвиває свої здібності і нахили. Стимулом до праці має стати
не зовнішній примус, зокрема, прагнення до заробітку, а глибинна потреба
в творчості. Це можливо у суспільстві, де мірою, що виробляється, буде
ступінь творчості, ступінь розвитку і застосування людських здібностей,
знань, досягнень науки. Слід додати ще два істотних моменти. По-перше,
суспільне виробництво – це завжди виробництво інших в результаті
творчого самоздійснення себе. По-друге, в засобах виробництва, з якими
взаємодіє людина праці, акумульований творчий потенціал багатьох
поколінь людей, що є відправною базою для дальшої творчості.
Серед багатоманіття сфер людської діяль ності є такі, творчість в яких
не може бути віднесена до якогось з видів. Умовно назвемо їх
інтегративними, тобто об’єднуючими видами творчості. Найбільш яскравим
їх прикладом є військова творчість. Творчість у військовій справі, як і
в інших сферах діяльності, має два основні види: творчість як відкриття
нового, тобто явищ, законів, про які нічого не відомо раніше (наукова
творчість), і творчість як створення нового, тобто конструкторська,
винахідницька діяльність. Обидва види творчості у військовій практиці
тісно переплетені, нерідко злиті в єдиному процесі діяльності людини.
Створення надійної протиракетної оборони включає наукові відкриття і
винахід нових засобів боротьби Іроти ракет супротивника.
Отже, творчість у військовій справі – складний процес пізнання законів
війни і збройної боротьби і створення принципово нових зразків зброї і
бойової техніки та способів їх використання. У військовій справі
творчість виявляється в активній діяльності працівників військової
промисловості, командирів, інженерно-технічного персоналу,
військовослужбовців. В процесі активної діяльності народжуються нові
зразки військовії техніки, задуми і плани майбутніх битв для захисту
Вітчизни. Йде пошук нових шляхів у вирішенні складних задач управління
військами в період битви, розробляються і впроваджуються нові засоби та
форми збройної боротьби з урахуванням конкретної суспільно-політичної
ситуації, вдосконалюється організація військ. У військовій справі, як і
в будь-якій сфері людської діяльності, творчість здійснюється відповідно
з об’єктивними законами діяльності людей і визнанням перетворюючої ролі
свідомості людини. Разом з тим творчість має свою специфіку, обумовлену
особливостями військової практики. По-перше, військова творчість є
особливою, підкорена специфічній формі діяльності людини: підготовка до
війни, зв’язана з завданнями розгрому супротивника, забезпечення
перемоги у війні і здійснюється в умовах жорсткої регламентації всього
життя і діяльності армії статутами, настановами і наказами. По-друге, у
військовій творчості органічно поєднується єдність теорії і практики,
мислення і дії. Військова творчість покликана оперативно реагувати на
.потреби збройних сил, зв’язані з оснащенням армії і флоту зброєю і
бойовою технікою, підвищенням бойової готовності і вдосконаленням
управління військами. Для військового дослідника важливо не лише
накопичити і узагальнити практичний досвід бойової підготовки, навчання
і виховання особового складу, але й вирішити актуальну проблему в
максимально короткі строки, якомога швидше одержані висновки зробити
надбанням військових кадрів, реалізувати їх. По-третє, військова
творчість командирів відзначається єдністю гнучкості та оперативності,
бо, з одного боку, необхідно врахувати всю складність обстановки, що
змінюється, осмислити іноді суперечливий потік інформації, а з іншого –
необхідно точно вловити момент перелому і відразу прийняти рішення, яке
відзначалося б ясністю, чіткістю, визначеністю. Гнучкість і
оперативність у діяльності командира передбачають творче дерзання. У
військовій творчості, як ні в якій іншій, важливу роль відіграє
моральний аспект наукової творчості. Це зв’язане з виконанням
військового обов’язку перед Вітчизною. Це відповідальність за долю свого
народу, його незалежність і територіальну цілісність держави.
Винятково важливою сферою є творчість у навчанні й вихованні молодого
покоління людей. Особливе значення в умовах реформування суспільного
життя набуває творчий пошук форм і методів навчання і виховання, які б
сприяли успішному вирішенню завдань формування всебічно розвинутої
особи. Важливим аспектом проблеми навчання є розвиток творчих здібностей
молоді. Виникає питання, хто і як повинен займатися розвитком творчих
здібностей молоді? Від чого залежить ЇЇ розвиток? Вочевидь, не можна
відкидати, насамперед, природну схильність людей до того чи іншого виду
діяльності. Природні нахили нерідко рано знаходять себе в зростанні
інтересу особистості до певного виду занять. Однак це лише передумови
творчих здібностей людини, які можуть бути реалізованими тільки за
наявності таких важливих якостей особи, як працелюбство,
цілеспрямованість. Саме ці якості людини складають соціальну основу
розвитку особистого обдарування. Відомо, що видатні вчені, відомі
конструктори, педагоги – це, насамперед, люди великої працездатності,
завзятості, організованості і самодисципліни. Отже, в реалізації творчих
здібностей молоді важливими є соціальні умови, тобто умови, що сприяли б
розкриттю, а потім і реалізації творчих здібностей молоді. Творчими
здібностями людини є критичність мислення: здатність дивитись на
проблему по-своєму, по-новому. У різних галузях знань це означає,
зокрема, здібність людини, молодого спеціаліста критично оцінювати дані
досліджень, бачити сильні і слабкі сторони тієї чи іншої проблеми і
зробити правильні висновки. Все це невідривне від розвитку уяви і
фантазії – найважливіших властивостей творчого розуму. Але фантазія
також має живитися конкретним матеріалом знань. Тому широка ерудиція
людини, достатня за обсягом пам’ять – це ті складові, без яких фантазія
немислима.
Поряд з уявленням і розвинутою пам’яттю, до творчих здібностей слід
віднести ініціативність особистості людини. Без неї не може бути ніякої
творчості. Однією із закономірностей розвитку різних видів мистецтва і
творчості є безперервне підвищення ролі ініціативи і активності молоді в
суспільному житті. До творчих здібностей молодих спеціалістів, учених
можна віднести також спостережливість, зосередженість, винахідливість у
складних ситуаціях, вміння відійти від шаблону, від раніше усталених
догм. Особливо це актуально в сучасних умовах, коли переосмислюються
недоліки минулого і здійснюються докорінні перетворення в суспільстві.
3. Етапи та структура творчого процесу
Творчість не є якийсь поодинокий акт, не просто якесь осяяння. Творчість
— це складний діалектичний процес, що має відповідні етапи і свій
механізм. Творчість не можна зводити або лише до неусві-домленого,
мимовільного явища, або тільки до дискурсивного, тобто логічного акта;
це – єдність інтуїтивного і дискурсивного. Природні нахили є лише однією
з можливостей творчого характеру діяльності людини. Поза соціальним
середовищем ці нахили не можуть розвиватися і, більш того,
реалізуватися. Існує багато різних точок зору на характер творчості.
Інтуїтивістська – за якою творчість розглядається як самоплинне явище,
що здійснюється посередництвом інтуїції. Інтуїція ж розуміється, як
раптове містичне осяяння у сфері неусвідомленого, нові ідеї тільки потім
проникають в сферу свідомості, де перевіряються і одержують статус
нового відкриття. Така точка зору характерна для метафізичне мислячих
філософів і дослідників природи.
Діалектична точка зору розглядає творчість як процес, рух до
відшукуваного результату в умовах відсутності алгоритму пошуку. Цей
процес не можна заздалегідь визначити і формується у ході самого пошуку.
Такої точки зору дотримується більшість вітчизняних і закордонних
філософів, не заперечуючи ролі інтуїтивного пізнання і взагалі ролі
неусвідомленого.
Незважаючи на відсутність алгоритму і оригінальність шляхів, способів
одержання результату, в творчості, як складному процесі, можна виділити
основні процеси і відповідну структуру творчого процесу. Структура
творчої діяльності багатогранна, знаходить своє вираження в наявності
різних стадій, фаз як специфічних елементів творчості. Однозначного
вирішення питання немає. Один з найпоширеніших варіантів, відповідно з
яким творчість у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення
(постановка) і усвідомлення творчої проблеми; пошук шляхів, принципу
вирішення проблеми; наукове відкриття, «народження» наукової ідеї,
створення ідеальної моделі відкритого вченими явища, розробка задуму;
верифікація, тобто практична перевірка гіпотези і реалізація результату
творчого акту.
На етапі виникнення і усвідомлення творчої проблеми виявляється один з
найчіткіших критеріїв активності свідомості, творчого потенціалу
особистості – здібність постановки проблеми. Знаходження проблеми,
відмічав Дж. Бернал, є найвищим показником творчості. Проблемні
ситуації, що вимагають творчості, відрізняються від буденних своєю
нестандартністю, відсутністю «накатаних» шляхів вирішення. Проблема –
форма пошуку, це вісь, навколо якої розгортаються всі розумові процеси.
Проблема може породжуватись різними об’єктивними факторами, зокрема,
самим ходом саморозвитку науки, потребою удосконалення технології,
знарядь праці, еволюцією мистецтва тощо. Логіка виникнення проблеми, що
вимагає творчого вирішення, може повністю усвідомлюватися, але іноді
саме виявлення проблеми є своєрідним відкриттям і залежить від ступеня
обдарованості дослідника.
В ході постановки проблеми дослідник обґрунтовує висновок про те, що
вибране для дослідження питання дійсно не вирішене у світовій науці або
запропоновані рішення незадовільні. Такий висновок є суттєвою умовою і
етапом наукової постановки проблеми. Важливе місце у постановці проблеми
займає обґрунтування її актуальності. Чим гостріша проблема, що вимагає
свого вирішення, тим вище актуальність пошуку засобів її вирішення.
Глибокий аналіз проблемних ситуацій, продуманість визначення проблеми є
необхідними умовами оптимізації творчого дослідження.
Одним з головних є другий етап, на якому здійснюється пошук найбільш
раціональних, а нерідко і оригінальних шляхів вирішення творчої
проблеми. Пошук починається з аналізу наявної інформації, зокрема тієї,
що закладена у пам’яті і завершується висуванням якихось гіпотез, що
вказують на можливі шляхи вирішення творчої проблеми. Гіпотеза – головна
форма пошуку вирішення проблеми, центральний механізм творчості, може
бути або припущенням про властивості і структуру речі (об’єкта,
системи), що вирішує суперечності, або пропозицією про способи
(програму) діяльності, що вирішує. Гіпотеза необхідна тому, що, як
вважають філософи Володимир Бажан і Павло Дигильовий, думка є єдиним
засобом проникнути туди, де кінчається «поле зору» органів чуття, а
гіпотеза – єдиний спосіб представити те, що могло відбутися. Етапами
розвитку гіпотези є здогад, робоча гіпотеза, наукова гіпотеза. Робоча
гіпотеза в міру обґрунтування переростає в наукову.
Завершення творчого процесу, у власному розумінні слова, проходить на
третьому етапі, оскільки підсумком є вирішення творчої проблеми, тобто
одержання конкретного результату. Творчий акт набуває різних форм, але
головними серед них є: відкриття, винахід, раціоналізація, висування
нової ідеї, розробка задуму, нової методики тощо.
Одержані на третьому етапі дані корегуються і оформлюються в логічнб
струнку систему.
Заключний етап – це перевірка істинності одержаного результату і
здійснення реалізації. Головним критерієм істинності творчого акту є
практика, але використовуються і логічні засоби обгрунтування отриманих
результатів. Суттєвим моментом перевірки гіпотез є критика, за допомогою
якої виявляються хибні підходи до дійсності, неспроможність планів,
необґрунтованість висновків. Гіпотеза, істинність якої доведено, стає
достовірним теоретичним знанням, теорією або її часткою. Чим менше минає
часу між народженням творчої ідеї і її втіленням, тим більша
ефективність творчого акту. Творчий процес, особливо в сфері наукового
пізнання, настільки складний і багатоманітний, що його здійснення
неможливе, якщо суб’єкт творчості не введе в дію всі матеріальні і
духовні засоби пізнання, якими володіє. Вся багатоманітність
матеріальних і духовних засобів пізнання і становить зміст механізму
творчості.
На кожному з етапів творчості широко ви користовуються формально-логічні
і інтуїтивно-евристичні засоби. Безумовно, в процесі наукової творчості
широко використовуються методи індукції і дедукції, аналізу і синтезу,
абстрагування і узагальнення, аналогії і моделювання тощо. Форми
наукового пізнання, тобто наукові факти, наукова проблема, гіпотеза і
наукова теорія, будучи наслідком творчості, виступають разом з тим і
важливими її засобами. Але процес творчості передбачає вихід за межі
того, що безпосередньо логічно випливає з теоретичних положень, що мають
місце, і даного досвіду, відбувається вихід за рамки правил логічного
висновку. Саме тому особливе місце в творчому процесі займають
інтуїтивно-евристичні засоби, основою яких є уявлення.
Уявлення – це психічна діяльність, що полягає у створенні уяв і ситуацій
мислення, які в цілому ніколи не сприймалися людиною в дійсності. В
уявленні відбивається не тільки і не стільки сучасне і минуле, скільки
переважно майбутнє, опосередковане соціальним досвідом, де відбиваються
тенденції розвитку об’єктів. Уявлення -це відображення дійсності як
можливості. Головна функція уявлення – ідеальне уявлення результату
діяльності до того, як досягається реально, передбачення того, що ще
існує. Велику роль уявлення відіграє у формуванні гіпотези. Уявлення
комбінує асоціації, поєднує різнопорядкові враження, ідеї, почуття,
закликає до життя нові образи. Гіпотези ж прокладають шляхи руху знання
до істини.
Розрізняють відтворююче і творче уявлення. Відтворююче уявлення полягає
у створенні образів, які раніше не сприймалися, у відповідності з їх
описанням або уявленням. Творче уявлення полягає в самостійному
створенні нових образів, які втілюють оригінальні продукти наукової,
технічної і художньої діяльності. На основі творчого уявлення виникають
і є його різними видами такі засоби творчості, як інтуїція, фантазія,
мрія, здогадка.
Інтуїція (лат. – уважно дивлюся) – здібність пізнання істини шляхом її
прямого передбачення без обґрунтування за допомогою доказів. Основною
ознакою інтуїції є:
По-перше. Неусвідомленість. Проблема інтуїції – це проблема її
співвідношення з логікою. Сучасна філософія виходить з того, що інтуїція
виступає, насамперед, як одна із форм неусвідомленого відображення,
зв’язаного з проявами діяльності мислення суб’єкта, розглядається як
неусвідомлена людиною діяльність мислення по переробці і узагальненню
раніше набутої актуальної інформації. Актуальна інформація тісно
зв’язана з потребами людини і актуальною ситуацією, можливо, і є
«пусковим механізмом» інтуїтивної діяльності. Як співвідноситься
інтуїтивне і логічне в процесі пізнання? Логічне (дискурсивне) передує
інтуїтивному, виступає обов’язковою умовою формування і прояву інтуїції
в сфері свідомості. Логічне як розумове має місце і на рівні
підсвідомого і включається в механізм самого інтуїтивного процесу.
Дискурсивне повинно доповнювати інтуїцію, що відбувається, йти за нею,
оскільки інтуїція завжди має імовірний характер. Інтуїція буває
достатньою для істини, але її не досить, щоб переконати в цій істині
інших і самого себе. Необхідний доказ, що включає або звернення до
чуттєвих сприймань, або до логічних міркувань, аргументів.
Сама інтуїція не зводила ні до чуттєвого, ні до логічного пізнання. В
ній мають місце і ті, й інші форми пізнання. Так, французький математик
і фізик Анрі Пуанкаре підкреслив, що неусвідомлена діяльність можлива
або, крайньою мірою, плідна, якщо їй передує і за нею слідує період
свідомої роботи. Але в інтуїції є і дещо, що виходить за ці рамки і не
дозволяє редукувати ЇЇ ні до тої, ні до іншої форми, дає нове знання,
яке неможливо досягти іншими засобами. Неусвідомленість характеризує
інтуїцію як процес.
Дві інші ознаки – безпосередність і раптовість – характеризують інтуїцію
як результат.
По-друге. Безпосередність. В інтуїтивному акті присутній так званий
«перескок», перерва в ланцюгу міркувань, мовби раптове «осяяння»,
безпосереднє «передбачення» нового знання. Проте раптовість тут удавана,
бо мислення було прямо чи побічно опосередковане настановою, спрямоване
всією сукупною діяльністю суб’єкта на рішення проблеми. «Стрибок» через
логіку є не що інше, як вихід за межі наявної системи знань. Відкриття
мовби підготовлено сукупністю буття, потребами епохи, практики,
виробництва, розвитком пізнання. «Випадок» мовби замикає необхідний
ланцюг зв’язків. Здібність думкою скорочувати довгі шляхи руху до
істини, минати в уявленні різного роду «проміжні станції» і є суть
істинного пізнання. Саме ця ознака інтуїції говорить про те, що процес
інтуїтивного пізнання неможливо формалізувати, для нього неможливо
виробити певну логічну формулу. Всі ланки процесу мислення мовби
зливаються в одне.
По-третє. Раптовість, несподіванка. Це стрибкоподібний перехід до нового
знання, перерва неперервності в русі мислення. Раптовість інтуїтивного
мислення зв’язана з характерною властивістю такого мислення –
одночасним, миттєвим врахуванням множини даних і факторів актуальної
ситуації. Раптовість інтуїтивного висновку є результатом синтетичної
діяльності мислення, внутрішні процеси якого часто не усвідомлюються
суб’єктом, хоча завдяки їм і здійєнюється одночасний аналіз множини
факторів. Нова інформація, одержана інтуїтивним шляхом, усвідомлюється
суб’єктом як дещо раптове і несподіване, оскільки відсутній видимий
зв’язок результату з попередньою неусвідомленою інтелектуальною
діяльністю. Раптовість виступає як форма, в якій виражається результат
попереднього складного процесу діяльності мислення. Розумові процеси, що
приводять до несподіваних рішень, здогадок, називаються евристичними, а
наука, що досліджує закономірність подібних процесів – евристикою.
Основними умовами формування і прояву інтуїції є: висока професійна
підготовка суб’єкта, глибоке знання проблеми; пошукова ситуація, стан
проблемності; дія у суб’єкта пошукової домінанти (пануючої ідеї) на
основі неперервних спроб вирішити проблему; напружені зусилля щодо її
вирішення; наявність підказки, «пускового» механізму інтуїції.
Розглядаючи інтуїцію як елемент творчості, мається на увазі лише один із
різновидів інтуїції – евристичний. Але інтуїція може бути і
стандартизованою, результатом якої є репродуктивні, а не нові
оригінальні знання.
Отже, суть і роль інтуїтивного пізнання полягає в тому, що творчий акт
залучає до своєї орбіти все мислення. Для рішення складної задачі,
звичайно, мало одних лише «ближніх» знань, що виступають в даний момент
в актуалізованій формі. Необхідна мобілізація прихованих ресурсів
пізнання. «Оглядини» таких ресурсів і здійснює механізм інтуїції, коли
одержує від свідомості настанову на пошук. Якщо ж в арсеналах мислення
збирається достатня кількість фактів і відомостей, і вони засвоєні
мозком, виникає рішення. Особливим видом творчого уявлення є мрія, тобто
створення образів бажаного майбутнього, що не втілюються безпосередньо в
ті чи інші продукти діяльності. Мрія є одним із стимуляторів активності
людини.
Немалу роль у творчості відіграють снови діння, що виступають як
мимовільні уявлення, хоча і вони можуть бути визначені заданою у стані
неспання метою. Близьким до поняття «уявлення» є фантазія. Мрія,
сновидіння, фантазія виступають як сторони (аспекти) пізнавального
процесу, надаючи йому різні смислові відтінки. В гносеологічному
розумінні вони розрізняються у ставленні до об’єктивного світу. Уявлення
тісно зв’язане з дійсністю. Це її переосмислення, перетворення. Фантазія
мовби йде від дійсності, створює неадекватні образи. Проте добре відомо,
що наукова фантазія відіграє велику роль у стимулюванні творчої
діяльності. Розумна фантазія, що контролюється, не лише відокремлює від
дійсності, але є могутнім засобом проникнення в ЇЇ приховані таємниці,
важливим засобом створення нових гіпотез.
Існує точка зору, за якою освіченість ніби гальмує творчість.
Прихильники такої точки зору посилаються на конкретні приклади. Відомо,
що Мерфі Фарадей, талановитий винахідник, але не мав формальної освіти.
Відомо, що більшість представників численної кількості раціоналізаторів
і винахідників також не мали освіти. Така особливість творчості добре
відбивається в. такому виразі: «Нове в науці робиться так: всі знають,
що зробити це неможливо. Потім приходить неук, який цього не знає. Він і
робить відкриття». В дійсності це не так. Інтуїція – доля знаючих.
Австрійський фізіолог О. Леві відмітив, що інтуїтивне відкриття – це
результат підсвідомого протікання синтезу накопичених раніше знань,
фактичних відомостей, досвіду. Слова ж «неук, який не знає», слід
розуміти не в прямому, а в переносному розумінні. Мова йде про людей,
які не вдавалися до подробиць різних точок зору з того чи іншого
питання, а не про те, що суб’єкт не володіє професійними знаннями.
Відтак, освіченість необхідна, але її недостатньо для продуктивної
творчості. Однією з головних умов творчої діяльності є талант.
Ще Арістотель вважав, що талант – це природний дар, природна здібність
людини до успішного виконання якоїсь справи. Один громадянин,
обмірковував Арістотель, більш придатний до військової справи, другий –
до науки, третій – до ремесла, четвертий – до мистецтва. Без таланту
неможливо творчо працювати, але сам талант ще не забезпечує повного
успіху: природні здібності треба розвивати, відточувати. Така позиція по
праву одержала статус «здорового глузду», «розсудливості». Правда,
Арістотель обминув питання про натхнення і залишив осторонь проблему
«дивацтва», складнощів таланту і творчого процесу. Ці прогалини
заповнені Платоном. Одним з перших Платон звернув увагу на актуальність
натхнення, виявив роль інтуїції в художній творчості, хоча і пояснив її
гіпотезу в дусі містичного ідеалізму. Інтуїція, натхнення, талант, за
Платоном, – дар Божий, божественного еросу. Поети творять ніби уві сні,
не усвідомлюючи, що роблять. Більшість філософів виходять з того, що
талант, геніальність — це здібнісні характеристики особистості, які
визначають міру освоєння деякої сукупності діяльності. Під мірою
освоєння розуміють швидкість і легкість реалізації певного роду
діяльності, глибину і міцність засвоєння її способів тощо.
Талант (грец. – вага, міра, рівень здібностей) – така сукупність
здібностей, яка дозволяє отримати продукт діяльності, що відрізняється
оригінальністю і новизною, високою досконалістю і суспільною значимістю.
Геніальність (лат. – дух) – високий ступінь розвитку таланту, що
дозволяє здійснити принципові зрушення в тій чи іншій сфері творчості,
«створити епоху». Як відмічав Георг Гегель, це характеристика людини,
яка співпадає із своєю суттю.
Обидві ці якості – здібності завжди безпосередньо зв’язані з творчою
діяльністю. За словами німецького філософа Артура Шопенга-уера, талант
попадає в ціль, яку ніхто не бачить. Свою точку зору на співвідношення
таланту і геніальності висловив Олександр Матюшкін. На питання: «Скільки
у нас геніїв? Чи правда, що народжуєтьсяодин на 100 років?» Олександр
Матюшкін відповів: – «Та ні, народжуються генії значно частіше.
Приблизно 2% людей володіють дуже високою обдарованістю відразу в
декількох сферах – саме їх звуть геніальними. Талант – це висока
обдарованість в чомусь одному -музиці, живопису, математиці тощо. Таких
людей більше – близько 15%. Але скільком вдається розвинути свої
здібності – невідомо. Ще 20% людей обдаровані талантом, який може
реалізуватися у найвищій професійній майстерності за умов доброго
навчання». Існують і інші точки зору, але всі сходяться на тому, що
талант має визначені складові, а саме: особливо організовану психіку,
одним з найважливіших факторів якої є продуктивна інтуїція; здатність до
натхненної праці; майстерність (що розуміється в дусі органічної
синтетичності форми і змісту). Талант – явище соціальне, але це не
означає, що відкидаються такі біологічні фактори, як, по-перше, спадкові
дані; по-друге, наявність мінімуму фізіологічних даних. Людина,
позбавлена рук, не зможе займатися ліпленням, різьбярством, невеликий
розмір кисті руки заважає розвитку виконавчої майстерності піаніста.
Талант – явище соціальне в тому розумінні, що природні нахили
залишаються на рівні можливості до тої пори, доки не виникають
відповідні соціальні умови, насамперед соціальне замовлення на той чи
інший творчий результат. Механізм взаємодії прихованої ще обдарованості
і заклику суспільства чудово висловлений Олександром Пушкіним у вірші
«Поет». Заклик суспільства зображений у вигляді образу Аполлона:
Пока не требует позта
К священпой жертве Аполлон,
В заботах суєтного света
Он малодушно погружеп;
Молчит его святая лира;
Душа вкушает хладиьш соп…
Но лишь божественний глагол
До слуха чуткого косиется,
Душа позта встрепенется,
Как пробудившийся орел.
Олександр Пушкін підкреслює, що вирішальним фактором, який перетворює
можливість в дійсність, що пробуджує природний талант, є соціальний. На
думку спеціалістів, щоб мати від людини максимальну віддачу, необхідно,
щоб профіль її обдарування був встановлений уже до 10 років.
Спеціалізація, що розпочинається рано, раннє захоплення своєю справою,
до якої у людини є здібності, приводить до того, що розвинеться більш
широко і всебічно, аніж у людей, що вибрали роботу наосліп і яка не
відповідає профілю їх здібностей. Необхідно прогнозувати і такі явища,
коли талановиті діти швидко і рано розвиваються, але рано у своєму
розвитку і зупиняються. Буває, що одну і ту ж задачу один вирішує, коли
йому 7 років, а інший -лише в 10 років, але натомість в майбутньому
здібний піти далі в розвитку своїх творчих здібностей. Геній нерідко
випереджує свій час, але дистанція випередження історично обмежена тією
сумою знань, яку до того накопичено людством. Мислителі давнини,
наприклад, не змогли висунути гіпотезу трьох великих відкриттів першої
половини XIX ст., не говорячи вже про гіпотези, що привели до відкрить
наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. і в інші періоди.
Велику роль у творчості відіграє натхнен ня. Натхнення – це особливий
стан людської психіки, що передбачає підвищену творчу активність
індивіда, високу інтенсивність процесу мислення. Іноді акт натхнення
нагадує стан сп’яніння – тільки це, як говорили філософи в старовину,
духовне сп’яніння. При всій мимовільності, як це вважається, натхнення
визначене. Умовою натхнення є усвідомлення суспільної значимості рішення
задачі, захоплення ідеєю, що розробляється. Передумовою натхнення є
попередня завзята праця, довгі роздуми. Результатом натхнення є
виникнення або реалізація задуму та ідеї твору науки, мистецтва,
техніки.
Аналіз механізму і закономірностей творчості показує, що всі якості
людини, необхідні для творчості, розвиваються в процесі навчання і
творчої діяльності. Отже, якості, необхідні для творчості, доступні
кожній людині, що має нормальну психіку і необхідні фізичні дані.
Творчість – родова властивість життєдіяльності людини і людства, але в
різні історичні епохи реалізується по-різному. В сучасних умовах наукова
творчість набуває якісно іншого характеру завдяки евристичній можливості
моделювання і обчислювального експерименту на базі ЕОМ. Незважаючи на
різноманітні перепони, вдачі і невдачі, творчі можливості людства
зростають щоденно. Людський розум є єдиною силою, здібною пізнати і
загнуздати всі інші сили природи, їм людство протиставляє своє надбання,
плід своєї творчості – культуру. Обнадійливі перспективи відкриваються
для творчої діяльності людей з моменту «зняття» відчуження людини як
суб’єкта праці і життя.
ЛІТЕРАТУРА
Алексеев П. В., Панин А. В. Философия.— М., 1996.
Бажан В. В., Дшилевой П. С., Лукьянец В. С. Диалектический материа-лизм
й проблема реальиости в совремешюй физике.— К., 1974.
Бердяев Н. А. Смьісл творчества.— 1983.
Новиков Б. В. Творчість і філософія.— К., 1989.
Пуанкаре А. Наука й метод.— СПб, 1910. Пушкин А. С. Собр. соч. В 10 т.,
т. 2.- М., 1959, с. 179.
Шумилин А. Г. Проблеми теории творчества.— М., 1989.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
