.

Соціальна філософія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1149 10010
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальна філософія

План

1. Основні поняття і терміни.

2. Суспільство як процес.

3. Суспільство як система.

Висновок.

1. Суспільство — надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання.
Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі
історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його
змінило рабовласницьке, згодом — феодальне, капіталістичне,
соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм
суспільства (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.)

У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існували різні типи
суспільства.

Термін “суспільство” у філософській, економічній та історичній
літературі має щонайменше чотири різних значення.

1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного
розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін,
середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо.

Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою
соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається
певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Це дає підстави
вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін
“соціальний організм”.

2. Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів.

3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на
земній кулі, тобто все людство в цілому.

4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне,
індустріальне.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють
для суспільствознавців чимало труднощів. Не випадково велика група
вчених вважає за неможливе пізнання його законів, пропонує відмовитись
від законопошуковості й перейти до опису фактів, зіставлення їх між
собою, пояснення суспільства чи системи, факторів, що взаємодіють. І хоч
теорія факторів (Р.Арон, М.Вебер, М.Ковалевський, У.Ростоу та ін.)
кваліфікується в нашій літературі як антинаукова, все ж ми схильні
вбачати в ній досить помітну долю науковості, зокрема в аналізі таких
факторів суспільного життя, як техніка, культура, соціальні групи,
політика, масова свідомість тощо. Paзом з тим суспільство не може бути
зведене до простої суми факторів, навіть до їхньої взаємодії. Одні з них
є визначальними, інші — похідними, одні кваліфікуються як матеріальні,
другі — як ідеальні; одні вважаються об’єктивними, інші — суб’єктивними.
Соціальна філософія має упорядкувати суперечливу систему факторів,
визначити первинні й вторинні рівні суспільного життя, їхні функції, не
допускаючи при цьому будь-якої абсолютизації.

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей
формувались з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури
людства. Одними з перших вагоме слово в цій галузі сказали китайський
філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Арістотель, їхні
талановиті співвітчизники. Соціум у теоретично-філософській уяві
стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнювався
з державою. Суспільне життя не мислилось інакше, як державне. Людина
трактувалась як політична (державна) істота (Арістотель). Закономірності
розвитку суспільства і держави ототожнювалися. Можна сказати, що
теоретики “донульового часу” (часу до народження Христа) виявили й
описали майже всі основні елементи суспільного співжиття людей як
державного. І хоч їхнє вчення має історично обумовлений характер, слід
підкреслити те велике значення, яке воно мало для розвитку пізніших
теоретичних конструкцій.

Мислителі середньовіччя запримітили різницю між соціумом і державою, але
приховували це в релігійних містифікаціях. І тільки у творах
Н.Макіавеллі держава постає у вигляді однієї із складових соціуму як
більш широкого і фундаментального утворення.

Державобудівники — так можна означити всіх соціальних філософів
домакіавеллівського періоду — виявили майже всі елементи соціуму, однак
не змогли скласти про нього більш-менш адекватного теоретичного
уявлення. Мислителі епохи Нового часу започаткували справу, все ж не
завершили її. Як і раніше, більше уваги приділялось Державницьким
підрозділам і структурам. Про соціум як специфічне утворення і форму
людського співжиття говорилося в приглушеному тоні, пошепки, з
острахом. Внаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: про головний
об’єкт — соціум як цілісну систему — coцiальна філософія могла сказати
надзвичайно мало. Як підкреслює іспанський філософ Х.Ортега-і-Гасет, у
книгах із соціології нічого певного не говориться про те, що ж таке
соціум, суспільство. Більше того, зазначив вчений, ви не тільки не
знайдете точного визначення соціального, суспільного, а й виявите, що
їхні автори навіть не спробували більш-менш серйозним чином прояснити
собі природу елементарних явищ соціального, не кажучи вже про його
внутрішній природу і сутність.

Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і
сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування,
уриває і досі.

2. Людство ще не знайшло більш-менш прийнятної і обґрунтованої відповіді
на питання, що ж таке соціальне. Тому нині, як і дві тисячі років тому,
над визначенням якості феномена соціального треба міркувати,
розпочинаючи із встановлення елементарно незаперечних фактів і
піднімаючись до вершин осягнення глибинних якостей його природи й суті.

Первинна якість соціального осягається через усвідомлення докорінної
відмінності даного феномена від природно-тваринного світу. Таку
відмінність відзначали майже всі філософи: від Конфуція до наших
сучасників. Вона постійно підкреслюється в художній літературі,
публіцистиці, історичних, етносоціальних та інших науковим дослідженнях.
Характерно, що в біологічному розрізі принципове різниці між людиною і
тваринним світом немає. Тварина і людина “зроблені” з одного й того ж
“матеріалу”, за однаковою “технологією” та аналогічними зразками:
голова, кінцівки, внутрішні органи тощо. Проте різниця між ними
принципова. Людина і тварина — це зовсім різні істоти, як небо і земля.
Між будовою кінцівок чи внутрішніх органів людини і тварини,
конституцією тіла чи його співвідносними розмірами з науковою точністю
можна знайти безліч принципових відмінностей. Однак головна відмінність
полягає щ іншому: в способі життя. Тваринне життя здійснюється природним
чином, тобто як існування. Людське — суспільним, соціальним як
життєдіяльність.

Суспільне життя — це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної
групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретнім історичних
умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як
способу свідомого перетворення дійсності.

Вся філософська традиція пронизана думкою про те, що найістотнішою
ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Свідомий не
тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання довколишньої
дійсності — такий рівень свідомості притаманний навіть тваринному світу,
— а й у здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми
зв’язками з ними та з іншими людьми, над собою і своїм духом,
заглиблюватись у себе (Х.Ортега-і-Гасет) з метою усвідомлення суті
природно-суспільного й сенсу власного буття в світі. Саме “здатність
розмірковувати, здатність заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з
собою й зрозуміти, у що ж вона дійсно вірить, що вона справді цінує і що
ненавидить”, — на думку Х.Ортеги-і-Гасета, постають у якості тих
фундаментальних домінант, які відрізняють людину як особливу істоту від
ійдіого живого світу. (Див.: Юртега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства.
— С.233).

Людська властивість самозаглиблення — саморефлексії, як усвідомлення
свого відмінного, особливого існування, має діяльний суспільний характер
і джерело виникнення. Про людський характер життєдіяльності можна
говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше
знаряддя праці. Саме це, власне, і постає передумовою виділення
людиноподібної істоти з природно-тваринного світу й вихідним пунктом
розбудови нею власного світу — соціального. Зміст і характер людського
життя визначається, зрештою, засобом людської діяльності, одним з
головних чинників якого є засоби виробництва — знаряддя діяльності. Це
перше й головне чуттєво-практичне і духовно-абстрактне усвідомлене
узагальнення відмінності людини від іншого природного світу. Іншим, не
менш важливим чинником, стало спілкування людей засобами мови та інших
Символічних форм культури.

Таким чином, соціум є особливий спосіб життя особливих істот — людей,
головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування,
генетично-функціональний зв’язок між якими спричиняє до утворення
відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо
тварина живе в природі, то людина — в соціумі. У цьому зв’язку соціум
постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною
його ознакою є предметність. Соціум — це предметне буття людини, її
існування в предметному середовищі, культурі. Звичайно, предметність
вибудовується людською діяльністю з природного матеріалу. У цьому вимірі
предметність є продовженням природи. В предметах, що оточують людину як
культурне середовище, немає нічого надприродного. І, разом з тим,
предмети докорінно відрізняються від природи саме тим, що в них засобами
діяльна опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідомлення
довколишнього світу і заглиблення в себе.

У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне
одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свої життя як
суспільного. У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і
взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність ті глядів,
думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і
засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюють згуртованість і
солідарність, відтворюється спосіб життя.

Діяльність і спілкування взаємообумовлюють, детермінують як ну
своєрідність одне одного. Спілкування людей завжди має діяльний
характер, і навпаки, — людська діяльність можлива лише на засадах
спілкування. В яких би умовах і формах не відбувалася діяльність людини,
якої б структури вона не набувала, її слід розглядати в єдності з
суспільними відносинами, із життям суспільства. При всій своєрідності
діяльність людини — це система, що входить до системи суспільних
відносин. Поза цими відносинами людської діяльності взагалі; існує.

$ & i?O

O

yyyya$gdk

oOe

6тивної реальності.

Підкреслюючи специфіку людського способу життя як принципово відмінного
від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному
і тому історичному характері. Тварина і набуває досвіду спадково, а
здобуває його самостійно. Вона успадковує лише інстинкт. Людина ж багата
досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього,
спадкоємно переймаючи в нього історичний досвід; соціальність має
історичний характер. Тваринне ж життя — позаісторичне. Історія життя
тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в
наступних ” поколіннях.

Таким чином, соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх
галузях суспільного життя — створення матеріальних і духовних цінностей,
перетворення природи, формування нових якостей у людині. Історія
характеризується просторово-часовими вимірами, підлягає визначеності в
системі категорій прогресу, постає як суспільно-природний процес
взаємодії людини з природою, предметним світом культури, з іншими
людьми.

Матеріальне в суспільстві — це, звичайно, люди, природні умови їхнього
життя, способи виробництва матеріальних благ, продуктивні сили й
виробничі відносини. До матеріальних утворень відносять велику групу
соціальних (суспільних) відносин, державу, деякі соціальні інститути. І
хоч матеріальне є завжди об’єктивним, зв’язок між ними в суспільстві
більш складний, ніж здається на перший погляд. Наприклад, куди віднести
людину? Звичайно ж, до матеріального. Але як бути з її свідомістю,
почуттями, пристрастями, прагненнями? Хіба вони завжди є об’єктивними.
Те ж стосується феномена свідомості. У відбитті дійсності вона —
ідеальний продукт, це загальновідомо. І оскільки свідомість притаманна
людині, то є всі підстави вважати її суб’єктивним утворенням. Ідея
завжди суб’єктивна, бо її творцем і носієм виступає людина, суб’єкт
суспільного розвитку. Якщо є людина, то є й ідея, і навпаки. Але ж ідеї
існують і незалежно від людей, наприклад, коли ідея опредметнена.
Предмет виступає носієм ідеї, яка — стосовно мене і суспільства, а саме
самостійна, тобто як об’єктивна.

Ці роздуми, а їх, звичайно, можна було б продовжити, наводят на думку
про досить вузькі рамки евристичності головного питання філософії щодо
проблем суспільного розвитку. В суспільстві не моя на раз і назавжди
“відфільтрувати” матеріальне від ідеального, а об’єктивне від
суб’єктивного. Вони часто міняються місцями, що вимагаі ширшого підходу
до соціальної проблематики.

Проаналізувавши основні теоретичні моделі соціуму, з повним правом можна
зробити висновок, що суспільство — це надзвичайну складний,
багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визначити суспільство
так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює
різноманітні процеси, стосунки між людьми” складається з певних
соціальних інститутів. У суспільстві реалізують, ся різноманітні види
матеріальної та духовної діяльності людей. І головне, суспільство — це
реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і
конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні
блага, виховують дітей, винаходяті нові форми об’єднання та злагоди.

Таким чином суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що
має історичний характер, існує об’єктивно, тобто незалежно від
свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є
головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

3. Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес пізнати закономірності
його функціонування, розвитку — це головне завдання соціальної
філософії. І хоч в історико-філософському ракурсі в розумінні
суспільства є багато містифікацій, cучасне наукове уявлення про нього не
може бути сформоване без скрупульозного аналізу тих пошуків (досягнень
та помилок), якими над звичайно багата історія соціальної філософії.

На думку Платона, суспільство є об’єднанням людей для задоволення своїх
потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одне му. За
Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального
інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого
творіння. Просвітителі (Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, Ф.М.Волі тер) та французькі
матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство І форму суспільної угоди,
Г.Гегель — як реальний процес життєдіяліності людей, що відбувається
завдяки втіленню в життя абсолютні ідеї. І.Бентам визначає суспільство
як “фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які
розглядаюися як йоло складові члени”. Г.Зіммель відроджує Платонову ідею
про суспільство як засіб реалізації внутрішні спонук, потреб мотивів
індивідів. M.Вебер доповнює її тезою про “деякий мінімум
взаємоорієнтацій”. Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці.
Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, шо функціонує
завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів. Марксистська соціальна
філософія суспільство визначає як сукупність історично обумовлених форм
спільної діяльності людей. Головною детермінантою суспільного життя є
спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний,
політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну
свідомість, а не навпаки — ось головний висновок марксистської
соціальної філософії. —і

Були спроби пояснити суспільне життя і Через призму визначальної ролі
суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з
положення про те, що світом пшвлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція
проведена-в філософії Платона та Гегеля.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов’язане з
аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна
взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, —
дисгармонія яких веде до-суттєвих конфліктів і деформацій.

Поняття “сфера суспільного життя”^ відбиває різнопланові процеси,
стосунки, “цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні,
об’єктивні й суб’єктивні. Сфера — це реальний процес людської
життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як
реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та
природних вимірах.

На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:

а) матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу,
обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини,
науково-технічний прогрес і технологічну революцію;

б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки людей у
суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера
охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В
цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава,
суспільні організації;

в) духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь
спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної),
трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового
інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей,
передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові
проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання
тощо.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба
розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного
життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі
кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює
всі сфери життєдіяльності, єднає їх.

Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність
осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми.
Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам,
контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.

Висновок

Соціально-філософський аналіз виходить з ширшого принципу: розглядає
сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на первинні й
вторинні, як такі, що в певних історичних умовах можуть відігравати як
провідну, так і другорядну роль. З своїми рольовими функціями суспільні
відносини можуть мінятись місцями.

Наприклад, політика може передувати економіці; морально-культурне
зубожіння нації може звести нанівець грандіозні економіко-соціальні
задуми. Мистецтво управління суспільством вимагає теоретичного хисту у
визначенні суспільних пріоритетів, а не догматичного посилання на те, що
економічні підвалини мають обумовити інші соціальні процеси.

Усі суспільні відносини органічно пов’язані між собою і проникають одне
в одне. Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції,
на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства
характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв’язків і
стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичайно важко.
Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальний філософія
обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності —
вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний
взаємозв’язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний
принцип, ніж дилеми.

Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією
спосіб життя”, що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує
різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної
основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.

Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів
життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот), у єдності з
умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства:
працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей
та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність,
виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє
виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу
життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує
завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями
економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових,
сімейних та інших соціальних відносин, і безпосередньо характеризують
життєдіяльність людей. У центрі суспільства — людина. Без неї воно не
існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі,
знаряддя праці тощо все це вмирає після того, як його залишили люди.
Людина — суб’єкт шовна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається
незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант
суспільного розвитку.

Використана література:

Чижевський Д. Нариси історії філософії. – К., 1992. – 188 с.

Філософія. Курс лекцій. Навч. посібник – К., 1995. – 576.

Философский энциплопедический словарь. – 2-е изд. – М., 1989. – 815 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020