Реферат на тему:
Соціальна філософія: філософська антропологія
План
Поняття суспільства.
Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства.
Філософська антропологія про людину.
Закони суспільства, їхній характер і особливості.
Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво».
Поняття суспільно-економічної формації та її структура.
Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.
Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку.
1. Поняття суспільства
Передусім слід звернути увагу на багатозначність поняття «суспільство».
Існує концепція, що суспільство — це частина природи, яка відокремилась
і тому продовжує жити і розвиватись за законами природи (натуралістична
трактовка, теорія соціального дарвінізму, де головне в суспільстві —
боротьба видів або класів, виживання сильних).
Друга концепція — феноменологічна — суспільство розглядається як
середовище людини з її суперечливими зв’язками і відносинами.
Третя концепція — діалектико-матеріалістична — суспільство розглядається
як соціальна форма руху матерії, яка має спеціальний статус і свої
особливості. Основною категорією цього статусу є наявність суспільного
буття, що розвивається під егідою людини.
Четверта концепція — соціологічна — суспільство розглядається як людство
в цілому, як історично визначений спосіб існування і спілкування людей в
їх сукупності.
Найбільш доцільно поняття суспільства розглядати не як конгломерат
сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему
історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі
діяльності людей, пов’язаної з приведенням природи і власного життя у
відповідність до своїх потреб.
Але мало сказати, що суспільство — це система. До цього слід додати, що
наявність розумних людей у ньому перетворює систему на живий, вічно
рухомий і відновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток,
занепад і перехід до нового ступеня. Інакше кажучи, розглядати феномен
суспільства ми повинні завжди діалектично.
2. Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства
Існують два підходи до розуміння суспільства та його історії —
матеріалістичний та ідеалістичний. Ідеалістичний підхід, який
першопричиною розвитку суспільства вважає дух, ідею, свідомість
(наприклад, вчення про соціальний поступ як результат розвитку
абсолютної ідеї).
Матеріалістичний підхід, який визнає, що суспільство розвивається в
першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К. Маркс
розглядає наявність у суспільстві двох факторів — матеріального та
ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони
виражаються в наявності виробничих відносин, які у своїй сукупності
становлять економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком
матеріальних і становлять у своїй сукупності надбудову. Отже, К. Маркс,
на відміну від ідеалістичного, ввів в історіографію принцип
матеріалістичного розуміння історії, суть якого зводиться до того, що не
суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне
буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв’язання
основного питання філософії в його першій частині (відносно аналізу
суспільної реальності в матеріалістичному підході), і цим принципом ми
можемо керуватись у своїй науковій та практичній роботі.
З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно «поглинати» всю
свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того,
що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і
повинна активно впливати на розвиток суспільного буття.
Визначимося щодо суті основних категорій у соціальній філософії.
Суспільне буття — це категорія, що виражає всі сторони і види
матеріального життя людини (матеріальне виробництво, побут, сім’я,
відпочинок тощо).
Суспільна свідомість —- це духовне життя людини, це відображення
суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує
нерозривний зв’язок, у якому домінуючим має бути буття (тобто економічна
сторона). Який характер має буття (тобто виробничі відносини), такий
характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Отже, щоб
вийти з кризи, нашому суспільству слід передовсім вдосконалювати
економічну систему, здійснювати роздержавлення власності, налагоджувати
фінансово-кредитну, банківську систему тощо.
3. Філософська антропологія про людину
Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх
властивостей та атрибутів людини. Будучи абстракцією, це поняття має два
реальні втілення — окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас,
будучи окремою, вільною від інших людиною із своїм власним життям,
поглядами, цінностями і т. п., є людиною настільки, наскільки в ньому
(кожному з нас) є спільного всім людям. Людство в цілому складається з
окремих людей, і кожна окрема людина є членом людської спільноти. Людина
та суспільство є предметом вивчення багатьох наук — анатомії,
психології, медицини і т. п., проте вони вивчають людину абстрактно: їх
цікавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина в усій
повноті її проявів піддається осмисленню тільки засобами та методами
філософії. Людина в цілому .безвідносно до світу та суспільства, є
предметом вивчення такої дисципліни, як філософська антропологія;
соціальне буття людини вивчає соціальна філософія.
Питання: «Що таке людина?» — одне з найдавніших питань, які ставило собі
людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати
родовидове визначення, як наприклад: людина — це політична тварина,
людина — це розумна тварина, людина — це тварина, яка виробляє знаряддя
праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв’язати проблему
сутності людини, можна умовно розподілити на два напрями: перший — це
біологічні теорії, другий — теорії соціологічні. Перші теорії виходять з
розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині
як біологічному видові. Теоретична неспроможність таких теорій
виявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну
ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих істот, оскільки й у
багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної
організації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в
кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони,
так чи інакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними —
природного добору, розвитку популяції і т. ін. Другий вид теорій —
теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її
належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про
те, що людина є частиною суспільства, тобто частиною певної
виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої теорії є
теорія Маркса, який писав, що сутність людини — це сукупність усіх
суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій полягає в
тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробничих
функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів
людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються
принципом соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської
особистості.
Обидва види теорій мають спільну рису — вони намагаються зрозуміти
людину як частину чогось — природи чи суспільства, тим самим позбавляючи
людину не тільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи з поля зору
фундаментальну властивість людини — бути цілісною єдністю всіх своїх
проявів. Людина не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Уперше такий
підхід до людини був сформований ще в античності. Він виявляється вже у
відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей. Філософи
античності вперше назвали людину мікрокосмом, тобто малим світом,
протиставивши її та прирівнявши до макрокосму — великого світу. Між
мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія — все, що є в світі великому,
є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за
багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми
повинні визнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал,
що не можуть бути зведені одне до одного. В історії філософії виділяли
різні людські начала. Найзагальнішими із них є: тіло та душа,
матеріальне та духовне, розум і воля. Найочевиднішими началами людини є
тіло та душа. Тіло — це чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа
— це те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати
задоволення та страждати. Душа — це життя; бездушними в прямому
розумінні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному — людину,
яка не може або не хоче відчувати біль та радість. Життя людини
відбувається в двох площинах — матеріальній та духовній. Людина, будучи
фізичною істотою, живе згідно із законами матеріального світу, але,
будучи істотою духовною, не може бути зведеною тільки до цих законів.
Людина живе в єдності своїх матеріальних та духовних проявів: її дух
обтяжений тілом, а тіло — одухотворене. Саме до такої єдності
матеріального та духовного в людині звертаються нетрадиційна медицина та
східні філософські традиції. Поєднуючи матеріальне та духовне, людина,
проте, є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє,
то ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине
людське Я, яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком
мислення та дії людини, і ми можемо виділити дві духовні потенції людини
— розум та волю. Вони є невід’ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка
дія людини є осмисленою, інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім
робить, або, для того, щоб щось зробити, людині потрібно спочатку це
обдумати. Думка є необхідною, але недостатньою для людської дії, бо,
обдумавши щось, людина повинна ще захотіти це зробити. Невід’ємним
атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації, в
кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб щось
осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же
вольовим актом, як і будь-який людський вчинок.
Аналіз цих начал показує, що, розглядаючи людину, як цілісність, ми
можемо продуктивно осмислити як буття окремої людини у всіх його
проявах, так і історію людства в цілому. Проте чи достатньо розуміння
сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як
функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб примусити
функціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл
життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб
зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми
можемо дійти того висновку, з якого постає філософія європейського
екзистенціалізму, що із сутності людини зовсім не випливає існування
окремої людини. Швидше — навпаки, існування окремої людини є первинним
відносно людської сутності, тобто кожен із нас, навіть будучи
ознайомленим з усім досвідом людства, змушений щоразу самостійно, на
свій страх і ризик, відповідати на питання, які висуває перед ним його
життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їй
належить «з нуля» створювати себе як людину. Такий висновок філософії
підтверджується і біологічною наукою — на відміну від інших істот,
поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні:
виростаючи поза межами людського суспільства, дитина не може стати
людиною, в той самий час, як домашні тварини, що виростають в умовах
людської сім’ї, цілком відповідають природі свого біологічного виду.
Відтак, людська природа не задається людській істоті від народження. Від
народження людській істоті дана лише свобода стати чи не стати людиною.
Свобода волі людини має два виміри — негативний та позитивний.
Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати
«ні» будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може
сказати «ні» будь-якій спробі її цивілізувати і вирости істотою
асоціальною в тому чи іншому відношенні. Які б не були причини такого
заперечення, ці причини є вторинні щодо свободи волі людини. Будучи
істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною, і може сказати
«ні» тільки тому, що має на це право. Позитивний вимір свободи волі
людини передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи себе, своє становище в
світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона
може спрямовувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на
створення чогось.
Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за
свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчинком. Поняття свободи та
відповідальності у різних вимірах передбачають дві різні характеристики
людини — її здатність бути особою та особистістю. Особа — це термін,
запозичений з юриспруденції, особистість — з етики. Вона акцентує увагу
на соціально значущих рисах людського індивіду. І особа, і особистість
людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через ту
відповідальність, яку вони передбачають. Особа — це людина, наділена
негативною свободою; для неї характерним є принцип юридичної
відповідальності, згідно з яким людина відповідає за свої вчинки
незалежно від знання чи незнання закону, якого вони стосуються.
Особистість наділена позитивною свободою, оскільки на неї поширюється
принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає
за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке
добро і зло, людина здатна на добрі та погані вчинки.
3/4
A
E
E
I
o
u
h6
h6
h6
h6
h6
h6
& h6
h6
h6
N
E
&
F
$
$
E
E
u
$
$
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
h6
4стю для неї самої і для суспільства. Унікальність полягає в тому, щоб
бути такою, як усі, але своїм, неповторним чином.
Існування окремої людини є первісним щодо людської сутності. Людина може
міняти себе, свою сутність, проте їй не підвладне власне існування.
Людина приречена бути, вона суща у світі незалежно від власної волі.
Людина приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій
страх і ризик зважувати і вирішувати правильність чи неправильність
своїх вчинків. Людина обмежена в своєму існуванні, вона народжується
незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя
чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті. Проте
фундаментальною характеристикою людини є її здатність до
самотрансценденції — виходу за власні межі як в мисленні, так і в дії.
Людина здатна жити й віддавати своє життя заради того, що не зводиться
до її власного існування. Людина здатна до пізнання різних істин, вона
здатна для створення матеріальних цінностей, які безпосередньо не
випливають з її існування; людина здатна долати межі свого існування
через віру, надію, любов.
4. Закони суспільства, їх характер і особливості
Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку.
Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і
необоротний характер, деякі філософи (особливо ідеалістичного напряму)
взагалі заперечують існування об’єктивних законів історичного розвитку і
тим самим відмовляються від раціонального керування суспільними
процесами і передбачення їхніх перспектив. Більшість філософів все-таки
вважає, що закони існують, що історичні процеси пізнавані, але трактує
їх пізнаваність через ідеалістичну аргументацію (наприклад, як у Гегеля,
— пізнаваність історії через пізнання абсолютної ідеї).
Діалектико-матеріалістичне розуміння законів суспільства полягає у тому,
що ці закони існують, вони мають об’єктивний характер, але разом з тим
суттєво відрізняються від законів природи. Закони природи, як правило,
діють вічно і є незмінними. Закони суспільства, суб’єктом розвитку якого
є людина, мають історичний характер (тобто змінюються) і мають
суб’єктивний відтінок, бо здійснюються не тільки через об’єктивні умови,
а й суб’єктивні фактори, створювані суб’єктом. Тобто, дія людини через
закон не відповідає адекватному результату дії (в цьому великий
парадокс, який треба кожного разу вирішувати). Тому суспільні закони
діють у двох напрямах: вони є і фіксаторами наявних відносин, і разом з
тим регуляторами історичного процесу (наприклад, закон вартості).
5. Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво»
Як показав К. Маркс, основним фактором існування і розвитку суспільства
є суспільне виробництво. Воно являє собою трудову діяльність людей,
спрямовану на створення споживчих вартостей, необхідних для існування та
розвитку людства. Людина виступає в цьому процесі як суб’єкт, мета та
засіб (фактор) виробництва. Суспільне виробництво як таке поділяється на
матеріальне та духовне. Матеріальне виробництво має на меті перетворити
предмети природи на предмети задоволення людських потреб. Духовне
виробництво покликане створювати духовні цінності, які покращують
матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями та досвідом, змінюють
потенціал робочої сили.
Спосіб виробництва — це спосіб створення матеріальних благ (засобів
виробництва і засобів існування), необхідних для життя та розвитку
суспільства.
Спосіб виробництва включає продуктивні сили та виробничі відносини.
Продуктивні сили виражають відношення виробництва до природи і
складаються із знарядь і засобів виробництва та людей, які його
обслуговують, а також знань, досвіду та науки, які вони використовують.
Виробничі відносини — це відносини, що виникають у процесі виробництва.
Вони мають об’єктивний характер, залежать від характеру відношення до
знарядь праці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність
відчужена, то відношення набувають антагоністичного характеру. Якщо ж
власність, засоби виробництва перебувають у руках виробника, то
виробничі відносини набувають неантагоністичного характеру.
Для гармонійного функціонування виробництва існує і повинен
спрацьовувати основний соціологічний закон: закон відповідності
виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Якщо
таке співвідношення порушується, то в суспільстві виникають аномалії,
які вирішуються соціальними революціями або соціально-економічними
реформами.
6. Поняття суспільно-економічної формації та її структура
Для історико-філософського вивчення процесу розвитку суспільства К.
Марксом була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна
формація (СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм
способом виробництва і відповідними йому виробничими відносинами.
Суспільству відомі такі типи формацій: первісний і рабовласницький лад,
феодалізм, капіталізм, комунізм (перша стадія — соціалізм),
постіндустріальні країни і посткомуністичний лад (головним чином для
країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова,
а також надбазові та надбудовні елементи — нація, мова, культура, побут,
сім’я та ін.
Базисом називається сукупність усіх виробничих відносин, що складаються
в суспільстві. Можна дотримуватися й іншого визначення: базис є
сукупність наявних у суспільстві економічних укладів. Надбудова — це
відображення базисних відносин в ідеалізованій формі. Вона існує для
захисту базису і складається з трьох елементів:
сукупності ідей, теорій;
наявності відповідних інститутів та організацій, які культивують ці
ідеї, теорії (центральною серед них є держава);
наявності ідеологічної спрямованості — забезпечення функціонування
панівного ладу. Між базисом та надбудовою існує діалектичний зв’язок, в
якому провідне місце посідає базис.
Для правильного розуміння життєдіяльності суспільства велике значення
має його соціальна структура. Це сукупність соціальних спільностей,
класів, націй, соціальних груп, прошарків тощо. Кожна з цих спільностей
має свої об’єктивні й суб’єктивні чинники утворення та функціонування.
Головним елементом соціальної структури є класи. Це найбільш масові і
безпосередньо пов’язані з процесом виробництва групи людей, що різняться
між собою:
за своїм місцем в історично означеній системі виробництва;
за відношенням до засобів виробництва (основний критерій);
за роллю в суспільній організації, а також методами і формами розподілу
національного продукту (визначення за В. І. Леніним).
Класи виникли на тому етапі розвитку суспільства, коли у виробництва
з’явився додатковий продукт і можливість його відчуження. Поява
антагоністичних класів породила класову боротьбу, яка приводила до
соціальних революцій. У філософії поряд з теорією класів і класової
боротьби розробляється теорія стратифікації, тобто поділу суспільства на
окремі соціальні групи (страти), і теорія формування середнього класу на
основі демо-
кратичної приватизації власності, яка повинна забезпечувати єдність та
гармонію суспільних сил.
Важливим елементом соціальної структури є також нація. Нація — це
сукупність людей, яка історично склалася на основі певного етносу
(етносів), має свою територію, мову, побут, традиції і звичаї, психічний
склад і пов’язана сталими економічними зв’язками. Нація є основою
державності. Боротьба за суверенітет, за встановлення своєї державності
приводить до національно-визвольної боротьби. Існують дві тенденції у
вирішенні національного питання — тенденція консолідації (об’єднання)
націй і тенденція національного визначення. На даному етапі перемагає
друга тенденція.
7. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу
Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб’єктів
історичного процесу.
Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби,
інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними,
матеріальними і духовними.
Суб’єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і
особи. Справжнім творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують
історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і
негативний) на хід історії. Існують два хибні підходи до природи
історичного процесу — фаталізм та волюнтаризм.
Фаталізм — це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес
є фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають
впливу на його розвиток.
Волюнтаризм — це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує
об’єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом
можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія
веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.
3. Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в
докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової
суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі
типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм
характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є
народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів — партії.
Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і
мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції
повинні існувати об’єктивні та суб’єктивні передумови, революційна
ситуація, від якої залежить форма революції — мирна чи немирна. В
сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує
корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин)
політичними та економічними методами за допомогою реформ.
4. Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку,
економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між
продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає
суспільство до дотримання загального соціологічного закону — закону
відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку
продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.
5. Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система,
найбільш яскраво виражена у формі держави.
Політична система — це система політичних партій, організацій,
інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно
входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис.
Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління
суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і
необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на
сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий
характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава —
це орган управління і досягнення злагоди в суспільстві.
Тип держави завжди відповідає типові суспільства — рабовласницька,
феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична.
Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи,
розвідку, бюрократичний апарат тощо, виконує дві функції — внутрішню і
зовнішню.
Основними формами правління є монархія, конституційна монархія,
республіка (парламентсько-президентська, або
президентсько-парламентська, парламентська, президентська). У країнах
СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних
правових держав.
8. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку
З’ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу,
слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його
критеріїв і характеру протиріч.
Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи-песимісти взагалі
заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору
діалектико-матеріалістичного розуміння, прогрес існує об’єктивно,
незважаючи на наявність у ньому серйозних протиріч (економічні
негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо).
Об’єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як
життєдіяльного організму. Регрес, якщо і є, має тимчасовий характер і
повинен переходити в стабілізацію, а потім у прогрес.
Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил,
виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії — освіта, рівень
демократії та свободи, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями
суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, культур,
епох, поворотних моментів історії тощо. Прогрес буває двох типів —
прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в
результаті боротьби класів, і прогрес неантагоністичного суспільства,
який є постійним і досягається співпрацею всіх класів та груп
суспільства.
Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний
процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об’єкта
пригноблення, експлуатації в суб’єкт історичної дії для досягнення нових
щаблів суспільного прогресу (наприклад, боротьба за розвиток ринкових
відносин в Україні та країнах СНД).
Література
Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій:
В 2 т. — К.: Либідь, 1993.
Вандишев В. М. Філософія. Ч. 1. Історико-філософський вступ: Конспект
лекцій. Ч. 2. Антропологія. Гносеологія. Соціологія. — Суми: Вид-во
СумДУ, 2000.
Історія філософії України: Підруч. / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин
(керівники авт. колективу), І. В. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1993.
Социальная философия: Учеб. пособие для вузов / В. Н. Лавриненко,
В. П. Лавриненко. В. П. Ратников и др. / Под ред. проф.
В. Н. Лавриненко. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995.
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний
та ін.; За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів / За ред.
І. В. Бичка та ін. — К.: Либідь, 1993.
Філософія: Навч. посіб. / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Либідь, 1996.
Философский энциклопедический словарь. — М.: ИНФА, 1997.
Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб.
пособие для вузов. — М.: Высш. шк., 1991.
Читанка з історії філософії: 46 / За ред. Г. І. Волинки. — К.: Довіра,
1993. — Кн. 6. Зарубіжна філософія XX ст.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
