Шпаргалки з філософії

Шпаргалки з філософії

№1Філософське вчення Л.Фейєрбаха.

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля

став Л. Фейєрбах(1804 – 1872 рр.), його сучасник, учень, який, однак, не
став послідовником свого вчителя.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету,

У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною
самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія – це
хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу,
як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її
існування. Такі думки Фейєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і
атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В
розумінні природи Фейєрбах – матеріаліст, а в розумінні історії людства
– ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами
форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час,
Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу
Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму
Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він
мав споглядальний характер. У цетрі філософії Фейєрбаха стояла людина,
тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але
людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну
істоту, яка повністю залежить від природи, “панує” над природою “шляхом
покори її” в той як її слід розгляди як єдність біологічного і
соціокультурного.

№2 Філософське вчення Ф.Аквінського.

Фома Аквінський (1125/26 – 1274 рр.) – один з найвидатніших
представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога,
філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель,
Ф.Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської
теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля
було пристосоване таким чином, щоб воно не виступало у протирічча з
догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Ф.Аквінський розуміє християнського бога,
який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки
зору Ф.Аквінського існує чотири рівня буття:

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначенність речей, сюди
відносяться неорганічні стихії та мінерали.

На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину
речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав
“рослинною душею” – це рослини.

Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у
матерію.

На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух або розум,
розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена “самосущою”.

Великого значення надавав Ф.Аквінський розуму. Розум, за його
розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона
здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум – це воля, що спрямована
не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і
поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Ф.Аквінського грунтується на уявленні про
єдність душі і тіла в кожній особі. Душа не матеріальна і не
субстанційна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з
тілом. Особистість для Ф.Аквінського є найблагороднішою в усій розумній
природі. За Фомою Аквінським розум вищий від волі, але любов до Бога
набагато важливіша за пізнання його.

№3 Поняття природи, його філософське осмислення.

Людина і суспільство не можуть існувати і розвиватися паза природою,
незалежно від них. Звідси виникає проблема взаємодії природи і
суспільства, суспільного і природного. В широкому розумінні під природою
мають на увазі весь навколишній матеріальний світ. Проте природа
відрізняється від суспільства. Вона завжди існувала, а суспільство
виникає на її основі в певний історичний проміжок часу. Природа є все
те, що протистоїть суспільству, якісно від нього відрізняється. Це – вся
сукупність природних умов існування людини і людства. Природа існувала
і дали може існувати без суспільства. А суспільство без природи існувати
не може. Тому, що воно є об’єктитвним сеоредовищем життя людей (
повітря, вода, земля тощо). Щоб жити, люди повинні задовольняти свої
матеріальні та духовні потреби, а вони можуть їх задовольняти лише
претворюючи природу на основі суспільного виробництва. В процесі
виробництва між суспільством і природою вібувається обмін речовиною,
енергією і інформацією. Природа є таким могутнім засобом морального і
естетичнго розвитку людини. Одже, існує не тільки фізичний але і
духовний зв’язок людини з природою. Його проявом є пізнавальне
ставлення, яке реалізується через природничі науки, оціночне ставлення,
яке виражається за допомогою понять блага, краси та їм подібним.
Нарешті, в сучасному світі людина змушена брати на себе відповідальність
за збереження природи, якій вона досить часто завдає досить великої
шкоди. Розрізняють природу натуральну і “олюднену”.

№4 Філософія Стародавньої Індії.

Перші ф-ські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської
цивілізації на початку 6 ст. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому
Китаї та Греції.

Староінд. Ф-фія розвивалась у школах, так званих “дашанах”. Існували
дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні
ідеї, які групувалися на визнанні або запереченні Вед. “Веда” (знання) –
це збірник текстів на честь богів. Дашани астиків визнавали авторитет
Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх”я, йога, ньяя, шиманса,
вайшешика. Дашани нестиків (неорто-доксальні школи) входили вчення:
чарваків, буддизму, джайнізму. Один з найдавніших ідеалістичних вчень
був брахманізм. Вони вважали, що світ складається з невидимого,
непізнаного, незмінюваного духу “брахмана”, що не має ні початку, ні
кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і
тіло. Тіло – це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна,
але оскільки людина занадто прив”я-зана до свого тіла, до земного
існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж
відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності
(кармі): душа переселяється в інше тіло, якщо людина може звільнитися
від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв”язаною з цим
тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом. Буддизм
виник у 6–5 ст. до н.е. Засновником був Сіддхартха із роду Гаутами. Він
прозрів і пізнав вічні істини:

Життя – це страждання.

Страждання має свою причину.

Корінь страждання – жадоба до життя.

Шляхів виходу із страждання-8.

По будизму, світ – це єдиний потік матеріальних і духовних елементів –
«дхарм». Висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що
смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації
дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм. Ідеалом буддизму є
досягнення нірвани – повного завершення процесу пе-рероджень і
позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя (ідея про
розвиток людини, її безперервне вдосконалення).

Ф-фський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та
вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі лежить вчення про дхарми – «носії своєі
ознаки – частинки, або елементи». Дхарми – це частинки, що являють собою
ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і
матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і
згасаючи. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між
чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика
споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього
середовища. Проблема людини. Буд. заперечує існування душі, тобто
окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечують існування
і окремого атмана поза п”ятьма групами елементів, які становлять людську
особистість, її психічну і матеріальні якості: свідомість, уява,
почуття, кармічні сили, матеріальна оболонка людської особистості.
Окремішнє людське життя – це результат попередніх існувань.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розви-валось і
стихійно-матеріалістичне вчення – чарвака.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За
основу світу чотири елементи: земля, вода, вогонь, повітря. Особливість
вчення – розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла –
ілюзорні, створені людською уявою. Реальним є тільки страждання і
насолода чуттєвого буття. Вони утверджують єдину мету людського буття –
одержання насолоди. Виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

Вайшешика: Все складається з маленьких часток, що утв. предмет,
утворюють різні комбінації і виникають різні комбінації і виникають
різні за якістю речі.

Ньяя: вважали, що головним є визнання логічних категорій.

Ф-фія Ст. Ін. ставила питання “Хто породив світ”.

№5 Французький матеріалізм, його тлумачення людини та суспільства

Людину – «усереднену особистість», представника сурогатної суспільності,
машину з кісток і м’яса – і ставить на передній план Просвітництво.
Просвітники заперечували реальність самого змісту свободи як
філософської проблеми. Ламетрі див. що людина не більше ніж тварина або
ж сукупність рушійних сил, що взаємно збуджують одна одну. Душа є тільки
рушійним початком або ж матеріальною частиною мозку, яку можна вважати
головним елементом всієї нашої машини. Якщо людина – це машина, то
зрозуміло, вона абсолютно не здатна на творчі дії. Специфічність людини,
її нібито принципова відмінність від інших частин природи, на
переконання Гольбаха, є лише видимістю людини, на думку Гольбаха ,
вважає себе специфічною істотою лише завдяки недостатньому міркуванню
над природою, звідси виникають поняття духовності. Насправді ж, будучи
природною істотою, людина цілком підпорядкована природі. Волю
порівнював з кулею, яка отримавши перший поштовх, що примусив її
рухатися по прямій лінії, повинна однак, змінювати свій напрямок,
оскільки на неї подіяла інша сила, більш ніж перша. Людина не буває
вільною ні хвилини у своєму житті. Всі наші вчинки підпорядковані
фатальності. Фатальність, твердить він, це вічний, неминучий,
необхідний, встановлений у природі порядок діючих причин з похідними від
них діями. Активне втручання людей у вхід подій, на думку Гольбаха, не є
розумним.

Дещо своєрідною виявляється позиція Дідро, одного з найсловетніших
представників блискучої плеяди просвітників 18 ст. Різниця між людиною
та статуєю мармуром і пилом, Дідро вважав дуже незначна. Між людиною і
природою немає якісної відмінності, і вона не менш механічна ніж розум.
Він вважає що якщо свобода й існує, то тільки внаслідок незнання. Тому
говорити всерйоз про свободу людини, за Дідро, можна лише відносно
абстрактної людини, людини яка не збуджується жодними мотивами, людини,
яка існує лише уві сні або ж у думці. Об’єктивна реальність охоплює
собою і те, що було, і те що буде, тобто охоплює можливості які є не
менш реальними ніж дійсність з її вимірами, але спосіб їх існування
істотно інших, ніж дійсності. Людина, суспільне буття взагалі
характеризуються існуванням багатомірним, одночасно в усіх (і дійсному,
і можливому) параметрах об’єктивної реальності. Висновок зроблений
Гельвецієм трактують про свободу , це тракт про наслідки без причин.

№6 Філософське вчення Платона.

Платон (427-347рр. до н.е.) древньо-грецький філософ, родоначальник
платонізму. Навчався у Кратіла і Сократа). Він виступив у ролі творця
першої послідовної системи ідеалізму, яка одержала назву – лінії
Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на
абстрактних поняттях (ідеях). Ним були розглянуті слідуючі проблеми:
вчення про буття; теорія пізнання; людина та суспільство…

Вчення про буття. Основа розуміння буття грунтується на ідеалістичному
розв”язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають
ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалій. З точки зору
Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, і тому становлять буття у
найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона собою
являє “нульове буття”, або небуття, ніщо. Ідеї та матерія активно
співіснують і взаємодіють.

Теорія пізнання. Процес пізнання являє собою пригадування душі. Такою
здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує
в царстві ідеї.

Людина та суспільство. Існують як єдине ціле. Індивідуальна
добродійсність і суспільна справедли-вість – це два основні полюси
людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою.

Цінним для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею
повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). (“Софіст”, “Політик”,
“Мінос”).

№7Філософські погляди І.Франка, Л.Українки, М.Драгоманова,
М.Грушевського.

І. Франко (1856 – 1913 рр.) – класик української літератури, видатний
мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії.
Брав активну участь у національновизвольному русі на Галичині, був у
складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити
спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі
селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий
діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненність у пізнанні
навколишнього світу. Згідно с марксизмом він надавав великого значення
економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як
рушійної сили історії. Він був великим просвітителем гуманістом
українського народу, преклав на українську мову частину творів К.Маркса
і Ф Енгельса, пропагувава вчення Чдарвіна та його послідовника
матеріаліста Е.Геккеля. В цілому огліди І.Франка можно розцінити як
матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освідченістю,
глибокий історик свого народу.

Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальне
світорозуміння видатної украінської поетеси Лесі Українки (1871 – 1913
р.р.). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для
розуміння історї і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала
діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Великке
світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею
українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до
боротьби за соціальне і національне визволення. Вона обстоювала гідність
людської особистості, вважала необхідним розвивиати духовні сили народу,
вивчати духовні скарби людства.

М.Драгоманов (1841 – 1895 р.р.), — мислитель і громадський діяч, історик
і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався псля еміграції
за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори
російських революційних демократів, соціалістів – утопістів. Свої
погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на
матеріалістичних позиціях. Критично розцінював хритиянство. Драгоманов
вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його
заономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином
марксизм, хоч вчений і звертав увагу на неприпустимість пребільшення
економічного фактора.

Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав
ідеалу і прагненню украінського народу до самостійної державності.

М.Грушевський (1866 – 1933 р.р.) — украінський історік і громадський
діяч. Основні твори – «Історія України – Русі», «Нарис Історії Кіївської
землі» та ін. Це був вчений що мислив широкими історично – філософськими
категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного
виізволення украінського народу, яке він пов’язував із загально
демократичними претвореннями. Вчений підняв багато цікавого факичного
матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні
праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови украінської
держави і відродження самосвідомості народу в сучасний період.

№8 Філософське значення психоаналізу З.Фрейд.

Австрійський невропатолог, психіатр, психолог, основоположник
психоаналізу З.Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і
перш за все енергію сексуальних поглядів (лібідо), яка виливається з
нервози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня ралізація
цих потягів. Структура психіки за Ф складається з 3-х елементів. «Воно»
— архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» — установка суспільства і
«я». Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке
витісняє егоїстичні імпульси зі сфери відомого, обмежує їх вільний прояв
, заганяє їх в форму підсвідомого. Існують декілька різновидів, які
одержали назву неофрейдизму, зокрема це біологізаторськи теорії,
пов`язані з врахуванням зовнішних факторів, та культурно-соціологічні.

№9 Філософія Стародавнього Китаю.

Зміни в традиційних общиних суспільних відносинах на основі економічного
прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових
знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили
умови для розвитку філософії в Стародавньому Китаю.

Найвплививішим ідеалістичним напрямком, що виникає в 6 – 5 столітті до
нашої ери і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське
вчення видатного мислителя Конфуція (551 – 479 р.р. до н.е.), яке
дістало назву Конфуціанства. Першим етапом установлення Конфуціанства
була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило
етико – політичне вчення, в якому цетральне місце посідали питання
природи людини, її етики і моралі, життя сімьї та управління державою.

Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії
започаткування. Характерною рисою вчення Конфуія є антропоцентризм. У
центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє
концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а
завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури.
Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» – гуманість

Першою філософією матеріалістичного напряму був Даосизм. Засновником
Даосизму вважається Лао – цзи (6 – 5 століття до н.е.). Але, бажаючи
звеличити престиж Даосизму в боротьбі з Конфуціанством, послідовники
Даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697 –
598 р.р. до н.е.) Даосизм наголошує на діалетичній ідеї, загальної
рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях надбуття, це єдине, вічне і
безіменне, безтілесне і безформне. невичерпне і безкінечне у русі; воно
– основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було принято
вважати в конфуцістві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим
законом будь-яка річ досягши певного ступеня розвитку перетворюється на
свою протилежність.

№10 Філософське вчення Ф.Бекона.

Ф.Бекон (1561-1626 ) – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і
всієї тогочасної експерементальної науки, саме він сформував поняття
матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за
Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу,
“напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав
рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів
перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій
перетворюється на рух і навпаки.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу
він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його
фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового
пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ
шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей.
Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих
перешкод в процесі пізнання істини.

В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.
Його знаменитий афоризм “Знання – сила” виражає ідею високої ролі
експерементальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Б. не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в
подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав
існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником
абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових
прошарків суспільства того часу. Головною роботою Б. є “Новий Органон”
(1620рр.).

№11Західноєвропейська середньовічна філ.Боротьба реалізму та
номіналізму.

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами
та номіналістами. Реалізм – це вчення, згідно з яким об”єктивна
реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або
універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і
незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму.
Зрозуміло, що для реалістів (А. Кентерберійський (1033-1109 рр.) та
інші) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну
природу. Номіналізм (від лат. – ім’я). В протилежність середньовічному
реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі
індивідуальні речі, а загальні понятті – лише назви, знаки або імена,
породженні людським мисленням. Основними представниками цього напряму
були: Д.Сократ, І.Расцелін, У.Оккам. Слід зазначити, що полеміка між
реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про
характер реальності “святої трійці”. Реалізм полягав на істотності,
реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальним
вважав “лики” (іпостаті) трійці. Проте “проблема трійці” була лише
зовнішньою формою, так би мовити “офіційним приводом”, який в умовах
середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала
предметом гострої полеміки, була цілком ф-фською проблемою статусу
реальності категорій загального і одиночного.

Думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм)
Середньовічне мислення за суттю теоцентричне. Світогляд в середньовічній
ф-фії має назву креаціонізму (творити). Двоїстість становища людини –
найважливіша риса середн. антропології.

Аквінський – один з найвидатніших представників середн. ф-фії. Намагався
обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на
вчення Арістотеля.

№12 Філософія Фіхте і Шелінга.

Й Фіхте (1762, Рамменау, – 1814рр., Берлін), нін. філософ і суспільний
діяч, представник нім. класичного ідеалізму. Спираючись на
суб”єктивно-ідеалістичний принцип тотожності буття і мислення,
приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процесс
його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що знаходяться в
єдності суб”єкта (Я) і об”єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей,
вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все
багатство, різноманітність світу.

Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Логічним
резкльтатом його вчення є соліпсизм. Але серед суб”єкт.-ідеаліст.
міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається
через взаємодію протилежностей.

Але суб”єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та
суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного
осмислення стала так звана об”єктивно-ідеалістична ф-фія тотожності,
основоположником якої був Ф.Шеллінг (1775-1854 рр.) . Виходячи з теорії
тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого
протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної
природи й існування єдності живої і неживой природи. Намагаючись
узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував
проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути
вищим від суб”єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так
і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют,
що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як
суб”єкт-об”єкт, як абсолютна єдність духовного і природного. Але він не
заходить відповіді на питання про те, який саме механізм виникнення із
абсолюту конкретних кінцевих речей. Шелінг висунув плідну ідею про
першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не
зміг дати відповіді на багато питань, за розв”язання яких узявся Гегель.

№13 Філософські ідеї в працях Леніна.

Велику роль у розвитку марксизму відіграв В.І.Ленін (1870-1924рр.),
видатний російський полі-тичний діяч, революціонер, філософ. Основні
філософські твори – “Матеріалізм і емпіріокрити-цизм”, “Філософські
зошити”, “Про значення войовничого матеріалізму”, “Держава і революція”,
“Три джерела і три складові частини марксизму” та ін. Розглядав питання
про матерію, рух, простір і час, обгрунтував відмінність між
філософським і природничим розумінням матерії. Значну увагу приділив
проблемі істини, її об(єктивності, абсолютності і відносності,
конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню
діалектичного методу, закону єдності і боротьби проти-лежностей. У праці
“До питання про діалектику” розглянув сутність діалектики як всебічної
теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика,
наголошував, Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання
суперечливий, складний процес, а тому свідоме використання діалектики
надзвичайно важливе в пізнанні істини.

Значний інтерес становлять праці Леніна, присвячені державі, революції,
класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і тлумачаться
складні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його
праць написані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до
будь-яких відхилень від маркситських положень. Виступаючи проти ревізії
марксизму, Ленін вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних
положень класич-ного марксизму, мотивуючи це зміною історичних обставин.
Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в
одній окремо взятій країні – Росії – фактично селянській за своїм
соціальним складом, політика непу тощо.

З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологію
поглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему.
Після смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових
частин марксизму, в тому числі його філософської частини – діалектичного
та історич-ного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого
“Краткого курса истории ВКП(б)”, який особисто редагував Й.Сталін.
Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був оголошений
“неперевершеним зразком творчого марксизму” покладений в основу
викладання суспільних наук. Утвердилася надзвичайно спрощена схема
марксиськой філософії, відхилення від якої було дуже небезпечним і
суворо контролювалось ідеологічним відділом партії. Філософія
перет-ворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики,
апологетичне знаряддя рішень КПРС. Ситуація щодо цього змінилася в часи
так званої “хрущовської відлиги”, але загальна схема, основні
філософські положення залишались непорушними. Безумовно, творчий процес
неможливо зупинити зовсім, тому і в галузі марксистської філософії
працювало багато справді талановитих, плідних вчених, таких як,
наприклад, П.В.Копнін, Е.В.Ільєнко, В.Ф.Асмус, В.О.Леторський,
О.Ф.Лосєв, С.С.Аверінцев та ін.

№14 Філософське вчення Аристотеля

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений
енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх
поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську
школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”).
Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя
Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття
у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія у нього розглядається
як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія
повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Форма – активне
начало, тоді як матерія –пасивне. Матерія подільна до нескінченності,
форма не подільна і тотожна самі речі. Найвищою сутністю Арістотель
вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Звільнена від
матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя,
космічного цілого. За те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не
матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов”я
(поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно
збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо
воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних
категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан,
володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні
закони логіки:

Закон тотожності.

Закон усунення протиріччя.

Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає
практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики.
Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо
людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище
арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні
(як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною
свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета
полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих
аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”,
але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

№15 Герменевтика як метод ф-фії.

Герменевтикою (фундпатор – В.Дільте) називають мистецтво і теорію
тлумачення текстів. Тому головна операція у герм. – розуміння. Процесс
розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка
досліджується герм. з різних боків: сематичного, логічного,
психологічного, гносеологічного, соціологічного, математичної теорії
прийняття рішень тощо.

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще
намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і
суб»єктивно-психологічних факторів. Герменевтика вперше виявила
співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і
методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо
суб”єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для
адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб”єкт
інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для
аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується “творчою і виробничою силою”, оскільки текст є
“об”єктивною самостійністю” по відношенню до будь-якого суб”єкта,
включаючи автора та інтерпритатора. Він (текст) піднімається до рангу
герменевтичної автономії.

№16 Натурфіл-я епохи Відродження.

Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху відродження філософія знову
звертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в
тлумаченні людини у цей період, філософія має свою особливість. Ця
особливість полягає у тому, що природа тлумачеться пантеїстично. В
перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя». Християнський
бог свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто
зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис,
які не були притаманні їй в античності.

Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства військової справи, тобто
розвиток матеріального в-ва, обумовило розвиток техніки,
природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму
від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до
природничо-наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції
були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої
стала ідея гуманізму.

Одним з характерних представників ренесансної філософії цього
спрямування був Микола Кузанський (1401 – 1464 рр). Аналіз його вчення
дає змогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою
буття і трактовкою буття в епоху Відродження.

Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на
традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення
неоплатоників, починаючи з ценрального для них поняття «єдиного». У
Платона і у неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через
протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та
елеати, які протиставляли єдине множинності, границю – безмежності.
Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує
античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо ен протилежне». А звідси
він робить характерний висновок: «все є все» – формула, яка звучить
пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму Жордано Бруно (1548 –
1600 рр).

Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово
відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш
важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не
ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до
проблем онтології.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок,
що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те,
більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її
«максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив
принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму.

Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом
філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родональників
новоєвропейської діалектики.

№17 Філософське вчення Б.Спінози.

Значний внесок у подаланні дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза (1632- 1667
р.р.). З точки зору Спінози світ це нескінчена природа, матеріальна
субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом.
Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно своерідним теологічним
прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою
себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея
збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування
чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже
цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому
розвитку його наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення Пантеізму
Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в
ній. З цього логічно випливала атеістична думка про те, що пізнання
світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто
Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу.
Виходячи з ідеї існування единої субстанції, Спіноза стояв на позиції
гелозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає енаявність мислення усієї
матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору
дотримуються і зараз і деяки дослідники природи, зокрема французький
вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

№18 Поняття матерії, місце матеріалізму в історії філософії.

Матерія – це бескінечна кількість всіх існуючих в світі об’єктів і
систем, субстрат будь яких якостей, зв’язків, відношень і форм руху.
Матеріалізм одне ізі двох головних філоофських напрямків, яке вирішує
основне питання філософії на користь превинноостті матерії, природи,
буття, фізичного, об’єктивного і роз8лядає свідомість, дух, мислення і
т.д. Признання первинності матерії означає, що вона некім нестворена, а
існує ваічно, що пространв\ство, час і рух – об’єктивно існуючі форми
буття матерії, що мислення неід’ємне від матерії, що єдність сіту
состоїть в його матеріальності. Слово «М.» Почали використовувати в 17
ст. головним чином в розумінні фізичних уявлень про матерію, а пізніше в
більш загальному філос. розумінні для протиставлення М. Ідеалізму.

№19 Предмет та призначення філ-ії.

Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей
розвитку світу, виражених в принципах, філософських законах та
категоріях. Предметом філософії є не тільки вичення наявного і минулого,
але і можливо і майбутнього. Тому й називається наукою мудрості (слово
філософія – з грецьк. мови любов до мудрості). Крім того предмет
філософії характеризується своїм гуманістичним характером, бо в центрі
його змісту перебуває людина. Філософія – форма суспільної свідомості
яка виробляє загально цілісний погляд на світ і місце людини в ньому,
досліджує відношення мислення до буття, практичне, пізнавальне,
цінністне, етичне та естетичне відношення людини до світу. Основне
питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне,
моніоничне, дуалістичне, пляралістичне.

Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна,
логічна, примічна, практично – перетворювальна та ін.

№20 Французький матеріалізм.

Французкий материализм 18 столетия имеет много общего с филисофией
Просвещения, но ему свойственны и отличительные черты. Его отличает
материалистическая направленность во взглядах на природу. Материя
существует объективно, связана с движением. По Гольбаху существует
движение материальных масс (атомов) а также энергетических; материя
существует в пространстве и времени.

Ж.Ламерти сделал попытку показать процесс постепенного перехода от
животного до человека, показать их сходство и различия. Человек
отличается от животного , считал он, лишь боьшим кол-вом потребностей и
большим кол-вом разума.

Во взглядах Дидро видно наклонность рассматривать всё как такое, что
развивается. Мир постоянно зарождается и умирает, он никогда не стоит на
месте.

К.Гельваций указывал на единство личного и общественного интереса.
Человек — продукт но вместе с тем и субъект общественных отношений несёт
за них ответственность. Они также настаивали на том, что с помощью
разума можно изменить человека, единственный возможный способ улучшить
общество и особенно мораль — просвещение и воспитание.

№21 Проблема соціального прогресу та його критерії.

Об`єктивною причиною соціального прогресу є сам х-р суспільства, як
життєдіяльного организму. Регрес якшо і з`являється, носить тимчасовий
х-р і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Осн.
критерієм сусп. прогресу є розвиток продукт сил, виробничих відносин,
НТП. Є допоміжні критерії — освіта, рівень демократії та свобода, рівень
спілкування людей тощо. Основними щаблями сусп прогресу є зміна
суспільно-економ формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває
двох типів — прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і
досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес
антагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно
всіма класами та групами сусп-ва. Аналізуючи політичне становище у
світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і
націй, народних мас, особи в об`єкта пригноблення, експлуатації в
суб`єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу.

№22Карл Маркс про відчуження праці.

К.Маркс (05.05.1818, Трір – 14.03.1883, Лондон) ген. Теоретик і вел.
пролитарський революціонер, основоп. Діалектич. І істор. Матеріалізму,
марксистської політ. Економії і наукового комунізму, засновник і
керівник перших міжнар. Пролетарських організацій.

М. Звенувачує приватну власність, тому що вона кінець-кінцем порджує всі
форми відчуження. Тому він займає позицію заперечення приват. Власності,
але не такого заперечення, коли замість багатьох власників виникає один
власник – держава, яка експлуатує і поневолює людину. М. Стверджує ідею
про необхідність перетворення “прив власності” у реальну власність
кожного індивіда, а натомість – в реальне “присвоєння люд. Відчуженого
від неї багатства”. Йдеться про все багатство – матеріальне і духовне,
тому людина вільного суспільств, де зліквідовано відчуженість, – це люд.
багата, багата різнобічними потребами, інтелектуал., морально і фізично
розвинена, тобто це універ. люд., яка живе в злагоді з суспільством і
природою. М. гордо критикує так званий “казармений комунізм”, який
уніфікує люд, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для
всебічного розвитку особистості.

№23 Філософські погляди Т.Шевченка.

Т.Г. Шевченко — видатний український поет, художник, мислитель,
революційний демократ, творчість якого має величезне значення для
становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого
Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість
Шевченка відображала думи і сподіваня укр народу, являла собою певною
мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і
самодержавства він вважав основною причиною соціальних і економічних
проблем у Російській Імперії. Протягом усього свого життя він був
неприметимим противником царського режиму, національного і соціального
гноблення, рішуче відстоював почуття людської гідності, боровся за
національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського
народу, уособленням якого вважав Запорізьку січ. Ідея свободи —
центральна в його творчості.Оригінальні погляди Шевченка, що стосується
проблем соціального погресу, пов`язанного з прогресом техніки,
промисловості. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його
уваги перебуває насамперед людина, ії багатий духовний світ, ії свобода,
щастя, доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом,
звернення до Бога — х критикою релігії. Шевченко відіграв велику роль у
розвитку української літератури і мистецтва , в поширенні
революційно-демократичної ідеології в Україні.

№24 Закон єдності і боротьби протилежностей в діалектиці.

Є основним із законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і
розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку
криються у внутрішних суперечностях, притаманнх процесам і явищам
об`єктивної дійсності — боротьбі протиложностей. Кожний предмет, явище,
процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять
одна в одну, перебувають в стані єдності й боротьби. Єдність, збіг
протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна
одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що
протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну,
і ,взаємодіючи, стикаються між собою, вступають в взаємоборотьбу, яка
може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде з рештою до
розв`язання суперечностій, яка є переходом до нового якісного стану.
Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо
зміни, що пов`язані з оновленням системи, ії внутрішними структурами і
функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі
ускладнення.

№25 Ідеї матеріалізму та діалектики в роботах Ф. Енгельса.

Класична нимецька філософія — філософська праця Енгельса. В 1888 році
разом з додатком — тезами про Фейрбаха- К. Маркса — ця праця Енгелься
вийшла окремим виданням. У творі дано всебічний глибокий аналіз
становлення і розвитку марксицької філософії, ії теоритических джерел,
розкрита сутність здійсненного к Марксом револійційного перевороту в
філософії, показано докоріну відмінність діалектичного матеріалізму, як
наук, теорії пізнання і перетворення світу, як до кінця послідовного і
партійного вчення від усіх попередніх філософських систем. У першому
розділі розглядається філософія Гегеля, як одне з ідейних джерел
Марксизма . Розкриваючи революційну ролю діалектичного методу Гегеля,
Енгельс разом з тим показує, що революційна сторона Гегелівської
філософії вступає в соперечність з догматичним змістом його системи,
внаслідок чого з філософії гегеля можуть випливати різні і навідь цілком
протилежні — революційні і консервативні — погляди і практичні дії,
залежно від того , що в ній береться за озброєння — діалектичний метод
чи ідеалистична система. Ніщивного удару ідеалістичної філософії Гегеля,
за словами Енгельса, завдав Фейрбах. Він віднови материалізм, як
наук.філософію. Напрям і тим самим зробив величезний вплив на подальший
розвиток філософії. Філософія Фейрбаха є другим важливим теоритичним
джерелом Марксизма. Однак Фейрбах критикуюч ідеалізм Гегеля, не сміг
розкрити суть його філософії. Він відкинув також націніше його
досягнення — діалектику. Новий висший стан у розвитку філософії Енгельс
пов`язує з іменем маркса, який не тільки поєднав матеріалізм з
діалектикою а й докорінно переробив їх, долаючи обмеженність філософії
Гегеля і Фейрбаха. У другому рощзділі Енгельс дає наукове визначення
основного питання філософії його двух сторін, розкриває наукову
неспроможність ідеалістичної філософії, протиставить ій діалектичний
матеріалізм як науковий світогляд. Говорячи про пізнанність світу
Енгельс піддає критиці агностицизм Канта і Д.Юма. Він показує, що
найрішучішим спростуванням всякой не наукової філософії, агностицизму і
скептицизму з очки зору діалектичного матеріалізму є практика. У
Третьому розділі Енгельс дав критичний аналіз поглядів Фейрбаха на
мораль і релігію, розкрив їхній абстрактний антропологічний х-ер,
ідеалізм Фейрбаха у поглядах на суспільний розвиток. У 4 останньому
розділі Енгельс виклав основні положення філософії, ідеаликтичного
матеріалізму як революційне вчення, що перетворює дійсність.

№26 Філософська думка Київської Русі.

Філософсько-історична концепція Ілларіона (“Слово про закон і
благодать”). Переходячи від загального до окремого, від питань
зародження світу в цілому до роздумів про долю Русі, Ілларіон в своєму
творі записує думку про універсальний і цілісний характер історії
людства, органічною частиною якого є кожний народ. Спільна схема руху в
історії руху людства обосновується в «Слові», де протис-тавляються епоха
Вітхого завіту (рабство) – епоха Нового завіту (влада свободи,
“благодаті”). Перший етап – тимчасова стадія в історії людства, бо
стосується одного народу. В новому етапі проповідується ідея рівності
всіх народів, об”єднаних в християнському світі. Підкреслюється ідея
переваги “нових” народів по відношенню до “старих”. В зв”язку з цим, в
культурі Київської Русі, нове сприймається як відхід від старого, що
закріплене традиціями. Нове стримує добро, якщо розуміти під ним
тимчасову віддаленість від вічного, до істини якого це нове
приєднується. По уявленням в Київській Русі, чим довше шлях помилок, тим
більш значить акт прозрівання, тим більш масштаби переродження, яке
відбувається з моменту прозрівання та приєднання до істини.
Підкреслюється необхідність нової віри для нових народів. Іларіон
хвалить князя Володимира за те, що ввів християнство, що він достоін
своїх предків, як володар держави, слава якої почалася не з введення
християнства, а на багато раніше.

Теорія суспільного примирення та всезагальної згоди в “Поучении”
Володимира Мономаха. “Початок всякому добру” – страх божий та милостиня.
Перше розуміє надію на бога, терпіння, задоволення своєю долею та
незлобливість. Носіями цих чеснот повинні бути ”праведники, володіючі,
малим”. “Сильні цього світу не повинні доходити до крайніх мір в
нерівнецтві; повинні підтримувати милостею “сірих і убогих”. Володимир
ставить собі в заслугу, що він худого смерда і убогу вдову не дав
образити. Це вчення прагнуло зберігти існуючий суспільний устрій.

№27 Філософська думка української діаспори – Д. Чижевський, В.
Липинський.

В. Липинський (1882 – 1931), представник укр. аристократії, прихильник
монархічного ладу. Л. брав активну участь в укр. революції, був
організатором укр. демократично – хліборобської партії, а з 1918 р. –
послом у Відні. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в
Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися на активну
аристократичну меншість нації, єдино здатну, на думку Л., повести за
собою пасивну більшість нації. державницька ідея, вважав учений, не може
успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка за його
твердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у
Росії, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Л. як свого
роду віра в наперед визначене призначення укр. народу здійснити високу
місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у
змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною фігурою в укр.
державі мав бути, за Л., політичний українець, тобто громадянин країни,
незалежно від його етнічної приналежності.

Д. Чижевський (1894 – 1977) на відміну від Л. активної участі в
політичному житті не брав. Він був мислителем, так домовити
«Академічного» типу. Народився в м. Олександрія Кіровоградської обл.
Надзвичайно багато зробив у справі дослідження проблем укр. та
російської філософії, історії літератури (його праці «Філософія
сковороди», «Нариси з історії філософії на Україні» та інші). Велику
дослідницьку роботу провів Ч. вивчаючи вплив німецької філософії на
Україну та Росію (праця « Гегель у Росії»), при цьому він особливо
наголошував на специфіці сприйняття німецької філософії в Україні і
Росії. Багато і плідно він працював у сфері вивчення етнонаціональних
характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили
українську історико – філософську думку 20 ст.

№28 Проблема людини в філософських вченнях В. Соловйова та М.Бердяєва.

Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському
університеті, мали значний вплив на формування поглядів російських
філософів. Так В.С Соловйов (1853-1900 р.р) — представник об`єктивного
ідеалізма, засновник так званої «філософії всеєдності». Головна його
праця — «Виправдання добра». Надзвичайно складна філософська система
Соловйова складається з трьох частин — вчення про красу, про знання, про
красу.

Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйов
наслідує ідеї Платонізму — «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога.
Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу
від Бога. Людина пов`язана з двома світами — природним і божественним, з
першого вона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням Бога у
людині є Христос. Завдання християнської релігії полягає в об`єднанні
світу в боголюбстві.

Творений, гріховий світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову
зирається в єдине ціле, він проходить кілька ступеней : мінеральне
царство, рослине царство, тварине царство, людське царство, божествене
царство. Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його
прагнення до Бога — відродження всеєдності.

Привертають увагу моральні погляди цього христианського філософа,
зокрема його твердження, що стимулом до морального способу життя є
впевненість людини у розумній підставі свого існування. Моральна людина
живе заради того щоб творити добро.

М.О. Бердяєв ( 1874- 1948 р.р.) — представник київської філософської
школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий
вплив на розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму.
Основні праці — «Зміст творчості», « Філософія вільного духу» та інше.

Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головною
цінністю, поряд з цінністю людини, ії творчості. Власне у творчості
Бердяєв бачить смисл свободи, так би мовити «прорив за межі
повсякденного буття», у невідоме. Генеза свободи складає три ступенв.
Першій — коли сама можливість свободи закладена Бердяєвим в існуванні
«добуттєвої свободи буття», ірраціонального хаосу, що передує Богу і
природу. Цей первісний хаос аболютно вільний, не має ні яких перешкод
для своєї діяльності. З нього виходить Бог, який творить природу і
людину. Таким чином Бердяєв малює космічну систему творіння, систему, в
якій людина ніби приречена за своїм поодженням на роль творця. Другий
ступінь свободи бердяєв пов`язує з існуванням людини, ії діяльністю.
Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина
фактично творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за
своєю сутністю Мислитель розмірковує над проблемаи цивілізації 20
століття, бачить у ній великий розрив між цілями і наслідками людської
діяльності, бачить кризу гуманізму. Технічна цивілізація поневолює
людину, розриває ії цілісність. Третій ступніь свободи Бердяєв пов`язує
з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним шляхом. Його ідеал —
вільне суспільство, збудоване на християнській ідеології і моралі,
об`єднання вільних трударів.. Це буде суспільство, роль держави в якому
зведеться до мінімуму, де не буде експлуатації людини людиною.

№29 Поняття світогляду, його функції та історичні типи.

Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають
загальне розуміння світу і місце в ньому людини. Тобто основою
світогляду є знання, які формуються всім життям, комплексом природничих
та суспільних наук. Але світогляд не просто сума знань, а їхній «сплав»,
їхнє складне переплітіння. Для світогляду дуже важливе, щоб знання стали
переконанням, способом життя і визначали норми поведінки. Тут світогляд
стискається з мораллю.

В світогляді виділяються:

-пізнавальний рівень;

-логічна послідовність;

-інтелект. сила аргументів;

-повсякденно-практ. рівень;

-теоритичний рівень.

Світогляд складається:

-світовідчування;

-світостримання;

-світорозуміння.

Складові світогляду:

-знання;

-цінності;

-програми дій.

Історичні типи світогляду:

-міфологія;

-релігія;

-філософія.

Міфологія – форма суспільної свідомості,характерна для первинного
суспільства.

Релігія – форма світогляду де пізнання світу здійснюється через
потусторонній та поцюсторонній світи.

T

V

F H ? ¶ &

(

?

NH

ctcvcTHcuoueuouououououououououououououououououououououououououauouououo
uouououououououououououou

?

?

ueoaeoaeoaeoaeoaeoaeoaeoaeoaeoaeoaeoaOaOaOaOaOaOaOaOaOaOaNaOaOaOaOaOaOaO
aOaueaOaOaOaOaOaOaOaOaO

uouououououououououououieiuououououououououououououououououououououououo
uouououououououa

AE

AE

Філософія – любов до мудрості. Для фил. думки основою стали розум,
інтелект. Реальне споглядання,логіч. аналіз почали витісняти
фантаст. сюжети.

№30 ”філософія серця” П.Юркевича. (

Відомим філософом другоі половини Х!Х ст. був П.Юркеви(1827 – 1874 рр.),
професор Київської духовної академії. У1860 р. він опублікував статтю «З
науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л.Фейєрбаха та
М.Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а
й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його
філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої
становить не розум, а серце. Оскількі в основі світу лежить божествена
мета, яку здіснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а
серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не
причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить
духовна суть. Юркевич вважав не можливим, щоб свідомість походила з
матеррії. Таким чином він активно виступав проти матеріалізму взагалі,
стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і
відтворити правильну картину світу.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний
ідеалізм. Біблію він вважав єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо,
пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне
життя людини

№31 Філософія неопозитивізму — історія та проблеми.

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

! — початковий позитивізм, представниками якого були О.Конт, Г. Спенсер,
О.Михайловський. Програма початкового похитивізму зводилися до таких
засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпритації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спецільними
науками.

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би
суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були
викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії» Г. Спенсером в
10- томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були :
Австрійський фізик Е.Мах, Р. АвенаріусЮ Ж.А. Пуанкаре.

Вони звернули уваги на факт релятивності наукового знання і зробили
висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає
лише символи, знаки практики. Заперечується об`єктивна реальність наших
знань. Філософія зводиться до теорії пізнання , відірваної від світу.

Третя форма похитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди :
логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку
логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний
аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного
позитивізму — це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну
роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені
недосконалістю мови та людського спілкування.

Представники : Б. Рассел, А.Тарський, К. Поппер, Л. Вітченштейн.

№32 Соціально-філософські погляди ідеологів Кирило-Мефодієв. братства.

Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло
Кирило-Мефодіївське товариство — таємна антикріпосницька організація, що
була створена в Києві в січні 1846 року. Його засновниками були
М.Костомаров, В. Білозерський , П. Куліш. У квітні до нього вступив Т.
Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні
були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення
українського народу. В програмних документах «Статут і правила
товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались
ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення
справедливого суспільного ладу , де всі люді будуть рівними, а земля
буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу
радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму,
просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян,
пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився
з товариством у 1847 році.

№33 Філософія екзистенціалізму.

Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії,
набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції.
Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед
російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією
екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними
переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття
суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не
може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському
Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм
протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що
руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси
пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр,
Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до
асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів
моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати
моральним чи аморальним.

№34 Практика як критерій істини, ії абсолютний і відносний характер.

Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильно наші зання, чи
помилкові? В Кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики
практики. Практика різноманітна — від повсякденного життєвого досвіду
до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його
рушійною силою, об`єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його
використання проявляє себе так як передбачалось, то це означає, що наше
уявлення про нього правильне. Практика істор развивається. Тому практика
виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Крім виказаннаго
критерію є багато критерієв істини, логічний, прогматичний, еститичний,
утілітарний, етичний, конвенциальний, екзистенціальний, інтуітивний та
інші.

Істина — є праильне відображення суб`єктом об`єктивної дійсності
підтверджене практикою. Протилежним ії поняттям є хибна думка. Хібна
думка — це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але
сприймається як істина. Основна проблема теорії істини — як можна
встановити відповідальність одержаних знань Реальним об`єктом, які
постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути
основні х-тики істини : об`єктивність, абсолютність, відносність,
конкретнісь, і перевіврка практикою. Кожна істина, оскільки вона
досягається суб`єктом є субєктивної за формою та обєктивною за своїм
змістом. Абсолютизація моменту субєктивного в наших знаннях веде до
субєктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова
філософія виробила поняття — обєктивна істина.

Обєктивна істина — це такий зміст знань, який незалежить не від окремої
людини, ні від людства вцілому. Обєктивність істини не як не означаєії
незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була
і залишиться однею з найважливіших цінностей людини.

Визнання обєктивної істини зумовлює необхідність визнання в цій чи в
іншій формі абсолютної істини.

Абсолютна істина означає повне, вичерпане знання про щось. До абсол
істин можна віднести достовірно встановленні факти, дати подій,
народження і смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної
цінності, іх просто називають вічними цінностями. Важливо визнати, що
абсол істина існує , як момент пізнання. Аб істина складається з суми
відносних істин. Відносна істина вказує на обміжність правильного знання
про щось. У кожній відносній істині є зерно , елемент абсолютної істини.
Абсолютизації момента абсолютного в нашіх знаннях веде до догматизму, що
означає омертвлення знань, а абсолютизація відносного — до релятивізму,
тобто агностицизму ( фактичної відмови від пізнання). З аналізу
діалектики аб, та відносной істини виводиться ії фундаментальна х-ка —
конкретність. Конкретність істини — це така ії ознака, за якою істина з
того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу а також
тільки в певній визначеній системі відліку тощо. Істина завжди
конкретна.

№35 Людина, як індивід, індивідуальність, особа та особливість.

На суть людини постійно діють і природні, і соціальні фактори. У зв`язку
з цим поняття людини розглядається в таких різновидах як «індивід», як
правило, розглядається людина, як біологічна істота зі своїми природними
даними без врахування ії соціальних якостей «індивідуальність» виражає
людини в сукупності ії біологічних та соціальних особливостей, які
якісно відрізняють ії від інших людей. В умовах підготовки до ринку
завдання освіти та виховання полягає у всебічному розвитку
індивідуальності, ії сутнісних сил. Під «особою», «особистістю» мається
на увазі людина з певним урахуванням ії соціальних якостей. Важливою
якістю тут виступає принциповість, висока відповідальність за свою
справу. Негативинми соціальними рисами людини виступають конфорізм
(пристосовність), кар`єризм, індівідуалізм, соціальна пасивність,
схильність до корумпованості, безводповідальність

№36 Філософія Неотомізму — історія та проблеми.

Сутність філософії неотомізму. Неотомізм — філософська школа в
католіцизмі що виходить з вчення Фоми Аквинського і є сучасним етапом в
розвитку томізма. З 1979 року неотомізм отримав офіційне визнання
Ватикану.

Головними представниками цього напряму є Мартієн, Жільсон, Бохенський.
Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф.Аквінського, поєднуючи його з
філософ. Системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості
існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом
творчої діяльності Бога та об`єктом його управління.

Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття,
і буття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Розум людини —
неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його
існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не
суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного.

Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під
контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому
єдиним критерієм істинності. Раціональне знання — це форма віри і в
цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії. Центральну для
неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер.
Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (
єдиність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом
свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага,
вона набуває інтелектуальних моральних та теологічних чеснот на
становлення чких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний
процес за неотомізмом підкоряється божественому проведінню.

№37 Наукове пізнання, його специфіка, рівні та форми організації.

Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в
результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого
суб’єкта, але й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом
професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм
донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і
загальнолюдський досвід, на суспільну практику.

Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з
досвіду, підданого деякий раціональній обробці, тобто сформульованого
певною мовою. Теоретичне рівень – це пояснення підстав відтворення.

Теоретичні форми: наукова картина світу, теорія, система законів,
теоретичні поняття, ідея;

Емпіричні форми: факт, гіпотеза, проблема концепція; емпіричні
закони, емпіричні поняття.

№38 Закон заперечення в діалектиці

Є також одним з основних законів діалектики, який відображає
поступальність, а також специфічно діалектичну форму розвитку предметів
і явищ об’єктивної діяльності. Схематично діалектичні заперечення можна
показати так:

Теза Антинеза

Синтез

Теза – така форма думки (судження) в якій щось стверджується.

Антитеза – заперечення тези перетворення її на свою протилежність.

Синтез – в свою чергу заперечує антитезу, стає вихідним моментом
наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів,
повторюючи їх на вищому рівні.

Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок а й перехід від
одного стану до іншого, що розвивається на вищій основі. Діалектичне
заперечення виступає насамперед як зумовлене суперечливістю самого
предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Сутність
закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу
розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів
окремого циклу, розвитку явищ. Він відбиває спадкоємність як характерну
рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається
те позитивне, що було на передніх стадіях розвитку у вихідному пункті та
в його запереченні. В об’єктивній діяльності закон заперечення
заперечення діє не в чистому вигляді, а покладає собі шлях через безліч
випадковостей. Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного
підходу до аналізу різних умов, суперечності, тенденцій.

№39 Проблема сутності людини в філософії, людина як цілісність.

Людина є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і
багатогранна. Невипадково вона вивчається багатьма науками в різних
аспектах. Філософія ж завжди намагається збагнути людину в її
цілісності. Філософську програму можна коротко, стисло створити слідом
за Сократом: «пізнання самого себе», в цьому сутність інших філософських
проблем. В античній філософії людина розглядалася переважно як частина
космосу, як певних мікрокосмос, в своїх людських проявах підвладний
вищому началу – долі. Християнство вважає, що справжнім покликанням
людини є залучення її до вищої сутності – бога і тим самим одержання
спасіння в день страшного суду. Філософія Нового часу набула в людині
насамперед її духовну сутність. В сучасній філософії, як мінімум, можна
виділити три точки зору на людину. 1) біологізаторська – згідно з нею
людина — це особливий високоорганізований механізм; 2)
соціологізаторська, стверджує, що людина – це система людства; 3)
визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним
світом.

Людина являє собою біо- психо- соціальну цілісність, при визначенні ролі
соціального фактора. Це жива істота, яка перетворює природу з допомогою
засобів праці з метою задоволення свої матеріальних і духовних потреб,
спираючись на систему суспільних відносин. Виступаючи й взаємодію з
природою і один з одним люди утворюють новий вид матеріальної діяльності
– суспільство.

№40 Проблема життя та смерті в філософії, життя як цінність.

Смерть — естествеений кінець усякого живого існування. Людина на відміну
від всіх інших живих істот, усвідомлює свою смертність; з точки зору
усвідомлення смислу С. як заключного моменту людського життя С і
розглядалася філософію. Відношення до С багато в чому визначає форми
релігії культів, що особливо видно при розгляданні культур стародавнього
світу. Життя, формула існування матерії, яка закономірно виникає при
визначних умовах в процесі ії розвитку. Живі об`єкти відрізняються від
неживих обміном речовин, роздратування, здатністю до розмноження, росту,
активної регуляції свого складу і функції, до будь-яких форм руху. Життя
можливе лише при визначних фізичних і хімічних умовах. Однак припинення
життєвих процесів не веде до втрати життєздатності

№41 Проблема єдності чуттєвого та раціонального пізнання.

Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб`єкта і
об`єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ.

Раціоналізм — філософський нарпрямок, який признає розум основою
пізнання і поведінку людей. Р протистоїть як ірраціоналізму так і
сесуалізму.

Сенсуалізм — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким, чуттєвість є
головною формою достовірного пізнання. В протилежність раціоналізму С
прагне вивести весь зміст пізнання із діяльності органів почуття. На
відміну від чуттєвого відображення, абстрактне мислення відображає
дійсність у формі абстракцій. В ісорії філософії були філософи, які
надавали перевагу живому спогляданню і такі, що визнавали провідну роль
за абстрактн мисленням. Насправді не ці дві форми пізнання становлять
єдине ціле, вони діалектично взамопов`язані, доповнюють одна одну.

№42 Категорії форми та змісту в філософії.

Философские категории, отражающие взаимосвязь двух сторон природной и
социальной реальности: определённым образом упорядаченной совокупности
елементов и процесов, образующих предмет и явления, тоесть содержание, и
способа его существования и выражения этого содержания, его различных
модификаций, то есть форма.

Взаимоотношения содержания и формы — типичный случай взаимоотношения
диалектических противоположностей, х-щих как единством содержания и
формы, так и противоречиями и конфликтами между ними.

Единство содержания и формы относительно, переходяще, в ходе развития
неизбежно возникают конфликты и противоречия между ним. В результате
появляется несооответствие между содержанием и формой, которое в
конечном счёте разрешается сбрасыванием старой и возникновением новой
форсмы, адекватной изминившемуся содержанию. Возникновение, развитие и
преодоление противоречий между содержанием и формой, борьба содержания и
формы — важный компонент диалектической теории развития.

№43 Суспільство як феномен, проблеми його осмислення в філософії.

Поняття суспільства доцільно розглядати не як конгломерат сукупності
людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему історично
визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності
людей по приведенню природи і власного життя у відповідність до своїх
потреб Існують два підходи до розуміння суспільства — матеріалістичний
та ідеалістичний — підходи до розуміння суспільства та його історії..
Ідеалістичний — вважатьи першопричиною розвитку суспільства дух, ідею,
свідомість. Матеріалістичний підхід — це визнавати, що суспільство
розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема
виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів —
матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне
місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своій
сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори с
відбитком матеріальних факторів і складають в своії сукупності
надбудову.

№44 Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін в діалектиці.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з
визначення таких понять як якість, кількість, міра.

Якість — це внутрішня визначенність предметів і явищ. Якість взагалі є
тотожна з буттям визначенність. Дещо, завдяки своїй якості, є те чим
воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, що воно є.
Якості об’єктивні. Якість виявляє себе через властивість. Різниця між
ними відносна.

Кількість – це зовнішня визначенність буття, яка вже не є тотожною з
буттям. Чистою кількісною визначенністю є число, яке практино не
пов’язане з якістю. Незважаючи на це кількість і якість між собою
взаємопов’язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості
виражається в категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети
залишаються якісно визначені. Перехід від одного якісного стану до
іншого відбувається завдяки кількісним змінам. До певної міри кількісні
зміни не ведуть до виникнення нової якості. Іде поступове, безперервне
збільшення цінності. Безперервне накопичення кількості зупиняється, коли
міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних до
нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Стрибки розрізняються за
характером, масштабністю, змістом, формою їхнього прояву та ін.

Отже, основні зміни цього закону полягають в тому, що перехід від однієї
якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах
своєї міри. Визначивши малу міру, можна передбачити характер стрибка,
його тип і відповідно зреагувати на нього.

№45 Система діалектики: принципи, закони, категорії.

Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і
категрій. Крім цього слід розрізняти два типи діалектики – об’єктивну,
яка існує і діє в самих речах, і суб’єктивну, яка існує в людському
мисленні, як відображення об’єктивної діалектики.

Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї, які
відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас
виконують методологічну функцію в її побудові. До основних принципів
діалектики належать: — принцип розвитку; принцип об’єктивності; принцип
детермінації; принцип відображення; принцип взаємозв’язку.

До основних діалектичних законів належать – 1)закон взаємного преходу
кількісних і якісних змін; 2) закон єдності і боротьби протилежностей;
3) закон заперечення заперечення.

Категорії діалектики – формуються на відповідних етапах розвитку
суспільства. В категоріях діалектики тісно зв’язане об’єктивне знання
про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій
осягається і обмірковується цей зв’язок.

Універсальні зв’язки буття: одиничне і загальне та проміжно – особливе,
явище і сутність, діалектичні закономірності як форма зв’язку.

Структурні зв’язки буття: частина і ціле, принцип цілісності; форма
ізміст, система, елемент, структура, принцип системності. Зв’язки
детермінації: причинні зв’язки, необхідність і випадковість, можливість
і дійсність.

У філософів різних часів і епох було дуже багато справедливих здогадок
про діалектику. Але у вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше
була представлена у вченні Гегеля.

Діалектика виконує дві основні функції: свіотоглядну і методологічну.

№46 Феномен релігії, його осмислення в філософії.

Релігія – це форма суспільної свідомості, суть якої полягає у
фантастичному, спотвореному через уявлення про надприродне відображення
тих сил, що панують над людьми в їх повсякденному жииті. Специфічною
ознакою релігії є віра в реальне існування надприродних осіб та
можливість їхнього втручання в реальн життя. Спроба пояснити сутність
релігії мала місце ще в судженнях стародавніх філософів. Для
матеріалістів стародавнього світу основною філософською проблемою,
пов`язаною з релігієй була проблема з`ясування причин що спонукали людей
створити в своїй йяві образи богів і повірити в їхню всемогутність, в
той час, як для ідеалістів головною проблемою було філософське
обгрунтуання існування бога взагалі чи окремих богів.Для матеріалістів
головним у вивченні релігії було з`ясування причиниії їснування, для
ідеалістів- визначення сутності надприродного і його впливу на людину.

№47 Поняття практики у філософії

Практика (грецьке – діяння, активність) є матеріальна, чуттєво –
предметна цілеспрямована діяльність людини по освоєнню і перетворенню
природних та соціальних об’єктів і становить всезагальну основу, рушійну
силу людського суспільства і пізнання. Під практикою розуміють не тільки
і не стільки діяльність окремої людини, скільки спільну діяльність,
досвід всього людства в його історичному розвитку. Практика –
специфічний людський спосіб буття, що має суспільний характер. Вона є
матеріальною основою, що забезпечує зв’язок часів (минулого, сучасного,
майбутнього) людства, спадкоємність культурного досвіду поколінь.
Найхарактерніша особливість практики – здатність виражати всезагальність
людського способу буття, таку всезагальність, яка втілюючись в
конкретних діях, конкретних індивідів, і суспільних властивостях
створюваних ним предметів та ситуацій, і має водночас статус
безпосередньої дійсності. Всезагальність та безпосередність – ті
властивості практики, діалектична взаємодія яких забезпечує її постійний
динамізм та рухливість.

№48 Філософське вчення Р. Декарта.

(31.03.1569, Лае, Турень, – 11.02.1650, Стокгольм), видатний фран.
філософ і математик, засновник класичного раціоналізму. В 1629-49 жив в
Голандії, де були створені основні твори “Рассуждения о методе”,
“Метафизические размишления”, “Начало философии” та ін.

В історії нової філософії Д. займає особливе місце як творець
дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філ. систему на
основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії,
душі і тіла. “Світ стверджував Д., – складається з двох незалежних
субстанцій – духовної і матеріальної”. Атрибутом духовної субстанції,
вважав мислення, а матеріальної – протяжність в довжину, ширину і
глибину. Людина, за Д., це механічне поєднання цих двох субстанцій.

Єдино правильним методом пізнання Д. вважав раціоналізм і дедукцію,
тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які
вічно і апріорно існують в розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи: це уявлення про
розум як вищий спосіб досягнення істини; і друге: правильно розуміючи
якісну відмінність раціонального пізнання, відривав його від емпіричного
ступеню, як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав
раціоналізм до ідеалізму.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але
не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних
понять, Д. розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для
дедукції всіх наукових знань повинні бути вроджені ідеї. Вони, на думку
Д., скриті в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки
інтуїтивно.

№49 Поняття суспільно-економічної формації, його місце в історії
філософії.

Для ісорико-філософського вивчення процесу розвитку суспільства К.Маркса
була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна
формація(СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм
способом виробництва і відповідними йому виробничими відносинами.
Суспільству відомі такі типи формації: первіснообщинний і
рабовласницький лад, феодализм, капіталізм, комунізм, постіндусріальні
країни і посткомуністичний лад. Основними структурними елементами СЕФ є
базис та надбудова, а також надбазові та надбудовні елементи — нація,
мова, культура, побут, сім`я та інше. Базисом називається сукупність
усіх виробничих ваідносин, що складаються в суспільстві. Можна
дотримуватись і іншого визначення : базис є сукупність наявних у
суспільстві економічних укладів. Надбудова — це відображення базисних
відносин в ідеалізованій формі. Вона існу для захисту базису і
складається з 3-х елементів : 1- сукупність ідей, теорій; 2- наявності
відповідних інститутів та організацій, які культивують ці ідеі , теорії;
3- наявності ідеологічної спрямованості — забеспечення функціонування
панівного ладу. Між бахисом та надбудовою існує діалектичний зв`язок, в
якому провідне місце посідає базис.

№50 Роль Києво-Могилянської академії в розвитку української філософії.

Видатну роль у духовному відродженні українського народу за часів
Російської імперії відіграла Києво-Могилянська академія, що була
заснована в 1632 р. Довгий час академія була осередком професійної
діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона
задовольнила освітні потреби Росії та Білорусії. Особливе значення мало
вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу з
працями грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед
студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного
мислення. Філософія вивчалася 2-3 роки, при чому професори
використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислітелів, як
античності,середньовіччя ,так і Нового часу. Серед діячів академії 17-18
ст. провідне місце у розвитку філософської думки посідали І.Гізель,
С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Бужинський та ін.

№51 Філософське вчення Канта.

Іммануїл Кант тяжів до просвітнитницької програми. Позиція Канта мала
явно матеріалістичне спрямування. Наша філософія пізнання, зазначає
Кант, не може вийти за межі досвіду хоч це і найсуттєвіше завдання
метафізики. Спочатку Кант вважав всяке знання має узгоджуватися з
предметами. Але поки Кант доходить , що пізнання є не спогляданням, а
конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним а
кінцевим продуктом пізнання. Кант зробив вихідним пунктом саме пізнання,
а не предмет, суб’єкт, а не об’єкт. Кант обирає альтернативу що до своєї
дотеперішньої орієнтації думки орієнтацію – ідеалістичну. Він так і
називає відтепер свою позицію у філософії – критичний ідеалізм. Кант
робить висновок, що загальність необхідність результатів пізнання не
залежить від сваволі пізнання, або від досвіду. Ці результати мають
своїм джерелом апріорні .

№52 Ф-ке вчення Гегеля, суперечність між його методом та системою.

Г. (27.08.1770, Штудгард, – 14.11.1831, Берлін) нім. філ., представник
нім. клас. філ., создатель систематичної теорії діалектики на основі
об”єктивного ідеалізму.

Якщо в цілому характеризувати філ. Г., то потрібно сказати, що це
найбільш відомий філ. об”єктивного ідеалізму, який у рамках своєї
об”єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію
діалектики. Основні роботи: “Наука логіки”, “Філ. природи”, “Філ.
права”, “Філ. руху”, “філ. історії” та ін. В коло його інтересів входили
всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності
суспільного життя, логіка, право.

Заслуга Г. полягала також у тому, що він весь природний, історичний і
дух. світ вперш подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в
перетвореннях, в розвитку. Розробляючи філ. історії, Г. перший
підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття люд. є
вивчення діалектики суб»”ктивності, закономірності створюваної людьми
системи суспільних відносин.

Протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час
метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його
діалектики. Вона вся була зверенена в минуле і не поширювалась на
пояснення сучасного і майбутнього. Г. скрізь установив абсолютні межі
розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; в природі – людський
дух; в філ. права – конституційна монархія; в історії філ. – філ.
система самого Г.

Г. вважав, що розвиток завершується, досягши рівня Пруської імперії,
після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином
філософія Г. була консервативною, вона не давала перспектив для
необхідності появи нових формацій.

№53Поняття істини, абсолютність та відносність.

Кінцевою метою пізнання є досягнення істини. Істина є правильне
відображення суб`єтом об`єктивної дійсності, підтверджене практикою.
Абсолютна істина — означає повне- вичерпане знання про щось. До
абсолютних істин можна віднести вірогідні встановлені факти, дати подій,
народження і смерті тощо, алек такі істини не становлять пізнавальної
цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсолютна істина — в
широкому поніманні — це всеосяжна істина про реальність вцілому, або
реальність окремих ії фрагментів. Абсолютна істина складаєтьсЯ із суми
відносних істин. Відносна істина — це обмежено правильне знання про
щось.

Основні х-ки істини: обєктивність, абсолютність, відносність,
конкретність і перевірка практикою. Абсолютизація моменту абсолютного в
знаннях веде до догматизму, абсолютизація відносно до релятивізму, тобто
агностицизму, фактичнрї відмови від пізнання.

№54 Поняття буття, проблеми його філософського осмислення.

Буття — філософська категорія, яка обозначає реальність, яка існує
об`єкетивно, вне і незалежно від свідомості людини. Філософчське
розуміння Буття і його співвідношення з свідомістю визначає рішення
основного запитання філософії. Є три аспекта проблем філософського
буття. 1-Смисл проблеми в існуванні суперечливої єдності неминучого,
вічного і минулого, змфінного буття окремих речей, станів, людських та
інших істот. 2- Існування всього, що є, було і буде є об`єктивною
передумовою єдності світу. 3- він пов`язаний з тим що світ вцілому і все
що в ньому існує є сукупною реальністю, дійсеістю, яка має внутрішню
логіку всього існування, розвитку і реально представлена нашій
свідомості діями окремих інливідів і поколінь людей.

№55 Поняття випадковості, можливості та необхідності

Для розвитку характерна інтегративніть (накопичення нових ознак на
основі синтезу старих). Сам розвиток є нескінченним і парадоксальним.
Вище присутнє у нижчому у вигляді можливості (в хімії є можливість
виникнення живого, в живому – людини). Можливість не є небуття, це
потенційне буття. В світі ні що не виникає в силу тільки можливості, все
виникає в силу об’єктивної необхідності. В суспільстві перехід від
нижчих форм існування до вищих називається прогресом.

Закон діалектики заперечення заперечення б об’єктивний в дійсності діє
не в чистому вигляді, прокладає шлях через безліч випадковостей.

№56 Роль потреб, інтересів та цінностей в житті людини та суспільства.

Цінністю називається позитивне чи негативне значення речей, подій,
духовних витворів тощо. Цінність має як об`єктивний так фі суб`єктивний
х-р. Основними типами цінностей є гносеологічні ( наукові відкриття),
етичні, естетичні, соціальні, ринкові, проіесіональні,
індивідуально-особисті, групові, загально-людські. Еа основі аналізу і
співвідношення цінностей формується ціннісна орієнтація особи, яка є
важливою складовою частиною ії світогляду і регулятором поведінки.
Ціннісна орієнтація, як і самі цінності, соціально обумовлена і вимагає
відповідного підбору. Основними типами ціннісної орієнтації є
переконання, моральні принципи, інтереси, мотиви, психологічні
установки.

№57Філософські погляди Г.Сковороди

Г. Сковорода ( 1722-1794 рр.) – видатний філософ, поет,
просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії.
Його філософські твори можна поділити на чотири цикли:

1. належить праця “Нарцис”, мислитель

стверджує, що людина віддільна від природи;

2. входить декілька робіт, одна з них «Дружня розмова про духовний
світ» – подає вчення про людину, щастя, мораль;

3. Сковорода узагальнює думки про духовний світ,

загальний ідеал життя;

4. визначає те, з чим повинна боротись справжня людина.

За Сковородою, Бог і природа єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту.
Єдність натур утворює об’єктивну реальність. Матеріальне змінюється,
людина сприймає його органами чуттів. Сама по собі фізична натура –
«мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить від одного
стану в інший. Таким чином, … близько підходить до поняття про
незнищуванність матерії, неперервність її руху.

Філософія «серця», вчення про сродну працю, безумовно мала дещо
утопічний характер в час поневолення українського козатцтва, приниження
гідності людини, яка перебувала в повній залежності від пана. Кріпатцтво
і «сродна» праця не сумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують
пригноблення людини, несправедливість, що керівною рушійною силою
людських вчинків, матеріальний інтерес, гонитва за наживою.

Але саме ці ідеї роскривають гуманізм його поглядів, непересічний
характер , їх життєву силу і значення для сучасності.

№58 Категорія явища та сутності в філософії.

Это философские категории, отражающие всеобщие необходимые стороны всех
объектов и процессов в мире. Сущность — совокупность глубинных связей,
отношений и внутренних законов, определяющих осмновные черты и тенденции
развитие материальной системы. Явление — конкретное событие, свойства
итли процессы, выражающие внешние стороны деятельности и представляющие
форму проявления и обнаружения некоторой сущности. Категории сущности и
явления всегда неразрывно связаны между собой.

Познание сущности даёт возможность отделить подменное объективное
содержание явления от его видимости, устранить елементы искажения и
субъективности в исследовании.

Во взаимодействии сущности и явления обнаруживается диалектика единства
и многообразия. Сущность всегда более устойчиво чем конкретное явление,
но в конечном счёте и сущнести всех систем и процессов в мире также
изменяется в соответсвии со всеобщими диалектическими законами развития
материи.

№59 Категорія окремого та загального в філософії.

Это философские категории, выражающие объективные связи мира, а также
степени их познания. Эти категории также формируются в ходе развития
практически познавательной деятельности. Каждый объект предстаёт перед
человеком сначало как нечто единичное. Общие признаки, обнаруживающиеся
у всех бех исключения представителей определённого класса,
рассматриваются как всеобщие.

Роскрывая объективную связь вещей и явлений мира с помощью категорий
единичного и всеобщего, материалистическая диалектика говорит, что
всеобщая воплощает, в себе всё багатство индивидуального, отдельного,
что единичное не существует без всеобщего, а последнее без единичество,
что в известных условиях единичное не только связано с всеобщим, но и
переходит в него. В категории единичного фиксируются отдельные вещи и
явления, которые х-ться соответствующими границами. Единичное существует
как диалектическое противоречие и мера всеобщего. В категории общего
фиксируется объективно-существ неравенство между предметами явления и
процессами в границах конкретной качественной вызначенности.

№60 Проблема причинності, характер і види причинних зв”язків.

Практичний досвід та наукові дослідження з”ясували, що у багатьох
випадках знаходиться джерело відбувающихся в світі змін. Це джерело
назване причиною, а те що сталося – наслідком. Причинно-наслідкові
зв”язки не зворотні. Причини викликають певні наслідки, які їм
відповідають (з кісточки винограду виростає виноградна лоза). Буває, що
одночасно діє кілька причин, які викликають один наслідок, та навпаки: з
однієї причини виникають багато наслідків. Існують причини, які
викликають цілу низку наслідків, коли з одного наслідку витікає інший
(П-Н1-Н2-…Нп). Причинні зв”язки можуть бути прямими та опосередкованими.
До більш складних типів відносяться: – відображення (наслідок залишає в
собі сліди впливу причини); – взаємодія ( причина та наслідок
взаємовпливають один на одного, виконують одночасно роль і причини і
наслідку (економіка-політика)). Причини розрізняють: – головні та
другорядні; – прямі та не прямі. При аналізі причин зараховуються умови,
поводи, а при участі людини – інтереси, мотиви, цілі, волю. Умови –
внутрішні зв”язки предмету та зовнішні фактори, відображаючі середовища,
в якому можливі розвиток причинних явищ і наслідків. Самі по собі умови
не дають наслідку. Умовами обумовлене перетворення потенційної
можливості причини в дійсність. Поводи – це явища (поштовх, імпульс),
які розв”язують дію всього причинного комплексу. Причинна основа –
сукупність всіх обставин при наявності яких настає наслідок. Вона
включає: причини, умови, поводи, стимули.

№61 Поняття свідомості, ії структура та функції.

Свідомість — найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція
мозгу, яка полягає в узагальненному і цілеспрямованому відображенні
длійсності, в попередній уявній побудові дій і передбачанні іх
результатів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведінки людини.
Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної
діяльності.

Головними ознаками свідомості є відображення сіту, відношення
цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює
насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття.
Специфіка свідомості як відношення полягає з ії націленості на буття, на
пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його
сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й ії
носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю.

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному
взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції,
воля. Розвиток свідомості — це насамперед збагачення ії новим знанням
про кавколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний
рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси
повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення
світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

№62 Проблема пізнання (філософії.

Християнський Бог недоступний для пізнання, але він відкриває себе
людині і його відкриття явлено в священих текстах Біблії, тлумачення
якиз і є основним шляхом пізнання. Вивчення священого писання привело до
створення спеціального методу інтерпритації історичних текстів, який
отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створення світу
можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є
віра.

В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття і сутність.
Пізнання тієї чи іншї речі починається з відповіді на такі запитання:

чи є річ

Що вона собою являє

Яка вона

Для чого вона існує

Відповідь на перше запитання дає можливість з`ясувати існування речі.
Відпоповівши на решту питань, можна з`ясувати сутність речі. Цю проблему
в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами
буття і сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створених
речей, то вони складні де буття і сутність в них не ототожнюється. Щоб
та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена
Богом.

№63 Наука, як гносеологічний та соціальний феномен.

Наука – система знань, яка постійно розвивається і уточнюється в процесі
суспільної практики.

Наука – система понять про дійсність і має свою ціль дослідження на
основі методів пізнання об”єктивніх законів розвитку природи,
суспільства і мислення для передбачення і перетвореннядійсності в
інтересах суспільства, людини наука виконує такі основні функції:

пізнавальну

культурно-світоглядну

безпосередня продуктивна сила

прогнозна

функція духовного перетворення світу

Наука має справу з особливим набором об”ектів реальності, які не
можливо звести до об”єктів щоденного досвіду Для опису цих об”єктів
наука виробила спеціальну мову, а для безпосереднього впливу на них
створила систему спеціальних знарядь.

№64 Проблеми соціального пізнання, його специфіка.

Соціальне пізнання має особливо складний характер. Головні його
особливості в тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт
збігаються. Відображення дійсності відбувається через інтереси людей,
які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною
перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний
статистичний характер.

№65 Поняття суспільної свідомості, її структура та основні форми.

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень,
поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють
суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і
соціальної історії. Важливими елементами структури суспільної свідомості
виступають суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє
собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій,
звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої
життєдіяльності через призму ‘їхніх повсякденних інтересів. Суспільна
психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є
першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного
буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому
переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до
якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між
соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в
органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає
взаємопроникнення їх одна в одну. А тому в розвитку суспільної
свідомості конче необхідним є врахування особливостей функціонування як
психологічних, так і ідеологічних моментів, оскільки прорахунки в цій
сфері здатні привести до незворотних негативних процесів у становленні в
людей духовної культури. Важливе місце в структурі суспільної свідомості
належить масовій свідомості. Сучасне суспільство породжує новий тип
масової свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона
поступово набуває певною мірою рис науково-практичного відображення
дійсності, що сполучає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій
свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння
елементів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином,
масова свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен,
сукупність поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів
певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі
їхньої діяльності. Передові ідеї, пов’язані з усвідомленням необхідності
підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу
суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин, ще не
оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього
відображення. В цьому полягає суперечливий характер розвитку як масової
свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.

№66 Загальні методи пізнання.

Існують прийоми і методи пізнання притаманні людському пізнанню вцілому,
на базі яких будується як наукове так і повсякденне знання. Вони
називаються загальнологічними: моделювання, аналогія, порівняння,
індукція, дедукція, аналіз-синтез, абстрагування.

№1 Геракліт

544-483 до н.е

Древньо-грецький філософ з Ефеса, Іонійська філософія, матеріалізм,
«досократики».

Для його філософії характерний речово-тілесний характер світогляду буття
(першооснова світу — вогонь) . Спробував визначити єдину
об`єктивно-логічну закономірність (діалектику).

№2 Сократ

469-399 д н.е

Древньо-грецький філософ класичного періоду. На практиці довів значення
діалогу, як основу методу віднайдення істини. «Сокративський переворот»,
тема людини; жив в Афінах

№3 Платон

427-347 до н.е

Др грецький філософ «платонізм» творець першої послідовної системи
ідеалізму — «місія Платона.»; процес пізнання — процес пригадування;
людина і суспільство — єдине ціле; пізнання істинної дійсності — тільки
розумом. Ідеї (універсалії)- первинні у бутті.

№4 Арістотель

384-322 до.н.е

Др грецький філософ — провідний філософ класичного періоду, філософська
школа — Ліней.; буття — єдність матерії та форми; засновник формальної
логіки; засновник етики евдемонізму — «щастя найвище благо»

№5 Августин

єпископ з Північної Африки, представник патрістики пропогує верховенство
Церковної влади. Проповідує ліцемірний аскетизм

№6 Фома Аквінський

1125/26-1274

Вчення пролюдину — єдність душі і тіла; існування 4 рівеів буття;
засновник томізму; намагався обгрунтувати основні принципи христ
теології; поміркований реаліст.

№7 Мартін Лютер

1483-1546

Німецький філософ — засновник нім.протистантизма (лютеранства);
намагався замінити авторитет церкви.

№8 Френсіс Бекон

1561-1626

Родоначальник пов.форми англійського матеріалізму; обгрунтував принцип
емпіризму (фактично фундатор індуктивного методу наукового пізнання);
визначив систему ідолів ; «Новий Органон», афоризм « Знання — сила».

№9 Р.Декарт

1506-1650

Видатний французский філософ, дуаліст, засновник раціоналізму; вважав
єдино правильним методом пізнання раціоналізм, дедукцію.

№10 Б.Спіноза

1632-1667

Нідерландський філософ — матеріаліст (Амстердам), значний внесок в
подолання дуалізму Декарта Вчення «пантеїзм», помилково стояв на
позиціях гідозеїзму.

№11 Лейбніц

1646-1716

німецький філософ- ідеаліст, математик і логік, є завершником філософії
17ст., попередника німклас.філософії намагався ствоити всезагальну
людську логіку; відстоював множинність субстанцій; виступав за
раціональне пояснення світу;( компрміс між раціоналізмом Декарта і
емпірізмом Локка).

№12 Імануіл Кант

1724-1804

Німецький філософ, вчений, родоначальник нім.клас.філософії ; гіпотеза
(виникнення сонячної системи з газової туманності). 2 періоди діяльності
(1-матеріалізм, 2- дуалізм, агнотистизм, ідеалізм ( критичний період)) —
в філософії — компроміс між матеріалізмом і ідеалізмом. В центрі
проблеми теорії пізнання.

№13 Фіхте

1762-1814

Німецький філософ представник нім.класичного ідеалізму, важливий крок в
розробці ідеалістичної ідеї « про джерело розвитку ( взаємодія
протилежн.)

№14 Фрідріх Гегель

1770-1831

Німецький філософ клас.філософії; засновник систематичної теорії
діалектики на основі об`єктивного ідеалізму «Філософія права…. духу
інше»

весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді
процесу;

непослідовність діалектики;

філософія була консервативн.був «кінцем нім.класичної філософії».

№15 Л.Фейрбах

1804-1872

німецький філософ матеріаліст і атеїст, з нього починається період (
піднемання) матеріалізму; учень Гегеля і принцип його ідеалістичної
системи; великий критик релігії, намагався створити свою; філософія його
антропологічна і гуманістична 9 в центрі людина).

№16 Ніцше

1844-1900

Німецький філософ представник ірраціоналізму, волюнтаризму, в філософії
переплітаються різні, часто протиборствующі мотиви, хотів преодоліти
раціональність філ.методу.; поняття багатозначні символи « Утренняя
зоря»

№17 Кьєрнегор

1813-1855

Дуалістичний теолог, філософ ідеаліст, письменник. Філософія склалася
під впливом нім.романтизму; критика Реформації; наполягав на
радикальному парадоксалізні і алогічності релігійних переживань.
Філософія не була популярного при житті, відроджується в 20 столітті.

№18 М.Хайдегер

1889-1976

Німецький філософ, екзистнціалізт. В раньому світогляді стиклись різні
течії. «Буття і час» — питання про розуміння буття, зміст буття. —
неможливість раціонального почнення буття; його ірраціональна філософія
— пряв кризис сучасного буржуазного сознанія.

№19 К.Маркс

1818-1883

Теоретик , революціонер, засновник діалектичного і історичного
матеріалізму, марксиської політоогії, народився в родині адвоката, ідея
відчуження людини в суспільстві; Практика — основа і головний зміст
людського життя; критика казарменного комунізму.

№20 Ф.Енгельс

1820-1895

Теоретик, революціонер, основоположник марксизму, саратник Маркса;
народився в родині фабриканта; величезна роль у створенні і розробці
марксизму; розвиток діалектичного матеріалізму; розробка проблем
діалектичної логіки.

№21 В.І.Ленін

1870-1924

Російський політичний діяч, революционер, — велика роль в розвитку
марксизму; обгрунтував відмінність між філософським і природним
розумінням матерії; розглянув сутність діалектики, як всебічної теорії
розвитку і протилежність діалектики і методології.

№22 М.Драгоманов

1841-1895

Мислитель, гранд.діяч, історик; емігрував за кордон з причин
«неблагонадійності» Його погляди — «позитивізм» хоча стояв на
матеріалістичних позиціях. Критика- християнства. Соціологічні погляди —
головна одиниця суспільства — людина; Громадський ідеал Д мав сумарний
характер, відповідав ідеалам і прагненням укр. народу джо самостійної
державності.

№23 Г.Сковорода

1722-1794

Філософ , поет, освіту здобув в К-М академії. Філософські твори
поділяються на 4 цикли. Бог і природа — едине ціле; філософія «серця» —
вчення про сроднену працю.

№24 П.Юркевич

1827-1874

Професор Києвської духовної семінарії. Критика матеріалізму, діалектики
Гегеля ( ідеалізму); центр.фігкра філософії — індівід — особа; філософія
Ю — тенеологічний ідеалізм; біблія — єдиний шлях до знання.

№25 Д.Донцов

1883-1961

Ідеолог укрнаціоналізму, імігрував до Австро-Угорщини; програма
відокремлення україни від Росії; націоналізм — світогляд укр.народу;
принцип волі, тлкмачення ірраціоналістично; національна романтика4
фонатизм «Націоналізм».

№26 В.Липинський

1882-1931

представник.укр.аристократіх, прихзильник монархічного ладу;
організатор Укр демократичнохліборобської партії; успішне
державотворення; монархія; 1918 — посол у Відні.

№27 Альбер Камю

1913-1960

французскій філософ близький до екзистинціалізму, пісьменник. Написав
«Чума» «Паденіє».Трагічне переживання смерті Бога в 20 ст. Досвід
людського існування завершається смертю. Філософська і художня творчість
— свідоцтво кризової духовної атмосфери на Западі в середині 20 ст.

№28 З.Фрейд

1856-1939

Аврійський невропатолог, псіхіатор, засновник псіхоаналізу; Струтура
псіхіки складається з 3 елементів. Засновник неофрейдізму

№29 К.Юнг

1875-1961

Швейцарський психолог і психіатр. Засновник аналітичної психології —
напрямок глибокої психології; розробив техніку вільних асоціацій;
найближайший співробітник Фрейда. Перегляд основних положень
психоаналізу призвів до розриву з Фрейдом, розробив минологію
характерів. Вплив на вплив на вивчення міфології, фолькльору.

№30 Карп Поллер

Вена

Англійський філософ соціолог. Критичний раціоналізм, фальсифікаціонізм,
проблема демаркації, критика марксизму. Знання існує тільки у вигляді
передположень — людина не може встановити закони соціального розвитку.

№31 Вернадський

1863-1945

Укр.вчений мислитель, космохімія, радіохімія, радіогеологія інше.
Засновник антропокосмизму, ноосферна концепція В (розум мислящий орган
біосфери).

№32 Гумільов

Сучасний філософ росіянин пов`язаний з західною діаспорою.

№33 Леві-Стросс

1908-Брюссель

Французский етнограф і соціолог. Представник французского структуралізму
— використовував прийоми структур лінгвістики і теорії інформації; метод
Л-С властива суттєва методологічна обмеженність.

№34 Ф.Шелінг

1775-1854

Німецький філософ класичної філософії ; основоположник
об`єктивно-ідеалістичної філософії тотожності; проблема знаходження
вихідного початку; поняття «Абсолютного Разума».

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *