Постмодерна епоха та її мислення. Інформаційне суспільство. Плюралізм, течії сучасної філософії (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

Постмодерна епоха та її мислення. Інформаційне суспільство. Плюралізм,
течії сучасної філософії

ПЛАН

Вступ

1. Постмодерна епоха, особливості мислення

2. Поняття “інформаційного суспільства”, його філософія

3. Течії сучасної світової філософії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Друга половина ХХ сторіччя позначена багатьма епохальними подіями,
найзначнішою серед яких є крах комунізму як ідеології та як політичного
режиму. Ці події зумовили істотні зрушення у філософії, де все яскравіше
позначається постмодерністська домінанта.

Взагалі філософія зумовлена глибокою потребою загального осмислення
людиною зовнішнього і свого внутрішнього світу, яке б дозволило їй бути
господарем своєї долі, забезпечувало б орієнтований розвиток, духовний
поступ. Філософія модерну (метафізика) задовольняла цю потребу шляхом
побудови фундаментальних концептуальних систем, спрямованих на панорамне
бачення світу й усіх його фрагментів. Тут знайшла відображення
принципова риса людського розуму: пояснення явища для нього стає
можливим тоді, коли він встановлює його причини, підстави, що у свою
чергу мають власні підстави і так далі аж до кінцевих підстав. Останні і
складають предмет філософії. Складне при такому підході осягається лише
шляхом редукції до простого; складний об’єкт аналізується, розкладається
на прості елементи і встановлюються закони, що регулюють зв’язки між
ними у складі досліджуваного об’єкта. Даючи раціональне пояснення світу,
класичний Розум виступав формою влади.

1. Постмодерна епоха, особливості мислення

Епоха модерну у філософії бере свій початок у ХVI ст. Типовою для неї є
марксистсько-ленінська філософія. Але протягом кількох останніх
десятиліть виявилося, що модерністський підхід вичерпав себе.

У ХХ ст. з’являються ідеї, що суперечать основним концепціям філософії
модерну. Теорія відносності, квантова механіка, інші “наріжні” фізичні
теорії нашого сторіччя, синергетика тощо сприяли створенню нової,
сучасної парадигми природознавства.

Основними її принципами є принципи відносності, невизначеності,
доповнюваності, нестабільності, самоорганізації, необоротності,
нелінійності мислення, зміщення акценту з субстанції на процес тощо.
Сучасна природнича наука визнає, що наукові дослідження потребують
постійного і ретельного контролю відповідно до загальнолюдських
цінностей, що цінність людини вища навіть за цінність істини.

Ці події у суспільному житті та науці стимулювали виникнення нової,
постмодерністської (постметафізичної) філософії. Її підготували також
процеси у самій філософії від кінця ХІХ ст. Ф. Ніцше першим з видатних
мислителів викрив знецінення цінностей та ідеалів, що складали підґрунтя
західної цивілізації; він також проголосив, що “Бог помер”, тобто
християнський Бог зник з обрію думки. Нігілізм виступив як завершення
метафізики, що стоїть над чуттєвими феноменами, розташовуючи істину в
іншому світі, тобто у світі Сутностей. Ніцше привів нас безпосередньо до
сучасної доби.

Ці погляди знайшли продовження у працях М. Гайдеггера, де він критикує
техніку за її ворожість смислу, а також веде мову про крайню вбогість
нашого світу, про блукання сучасної людини, далекі від буття.
Е. Гуссерль пояснює духовну кризу Європи втратою смислу та цінностей,
зумовленою надмірним захопленням позитивізмом. Ж.-П. Сартр висловлює
сумнів у тому, що вільна людина не використає свою свободу для того, щоб
втекти від запаморочливого виру можливостей і пов’язаної з ними
відповідальності. Можна назвати й інших філософів ХХ ст., які
проголосили необхідність нового бачення світу, нових основ та норм і
торували шлях постмодернізмові.

Постмодерністи виступають проти обожнювання науки, проти звільнення
природознавства від моральних норм, що призвело до створення невідомих
раніше засобів тоталітаристського контролю і маніпулювання людьми, проти
руйнування довкілля промисловістю і технікою, проти суто формальної
демократії і приниження людської гідності. Вони підкреслюють
відповідальність людства, необхідність урахування не лише близького, але
й далекого майбутнього суспільства. Вони ставлять під сумнів здатність
Розуму дати всеосяжну картину світу. Модель тотальної раціональності
зазнала краху.

Філософія у них, зазначає В.С. Лук’янець, це не теорія, а практика
“руйнівного творення”, тобто “особливий соціокультурний
самодеконструювальний процес… Такі процеси всюдисущі. Усвідомлення
їхньої гігантської ролі спричинилося до особливого предмета філософської
рефлексії. У сфері когнітивної практики “деконструкція” — це той самий
процес, завдяки якому виникають неевклідові геометрії, небулеві алгебри,
неканторові теорії множин, неарістотелеві логіки, неньютонові механіки,
нефрідманові космології, неейнштейнові єдині теорії поля,
неєвропоцентристські культури філософствування”.

Ми живемо за доби, коли можна сказати, що сам Розум подорослішав. За
відомим висловом Б. Паскаля, останній крок Розуму полягає в тому, щоб
усвідомити власну обмеженість, і цей крок зроблено — він виявив, що має
межі. Навіть математика (в особі К. Геделя та інших учених) встановила
межі, що їх не може подолати Розум, причому довела, що вони ним же таки
й народжуються. Крім того, постметафізичний Розум дійшов висновку, що
факти, узяті самі по собі, неспроможні слугувати підставами для
визначення, що вважати правильним, а що — ні. Основну увагу слід
звернути на уявлення про саму розумність, правильність і добро. Адже
непродумані уявлення про них можуть сприяти зміні фактів і самих
обставин нашого життя.

Постмодерністський Розум виступає проти закритих філософських систем
типу діалектичного та історичного матеріалізму. Віддаючи перевагу
невизначеності, сучасний підхід не визнає редукції, однобічного
пояснення складного через просте. Він відкриває не лише прості за своєю
природою одиниці, елементарні частки, але й складні сукупності. Сучасний
метод відкидає спрощення, оскільки систематична ізоляція одиниць не
дозволяє проникнути в суть реального. На думку Г. Башляра, просте завжди
походить від складного, найпростіші наукові ідеї потребують ускладнення
і розшифрування. Сьогодні комплексна думка про складні явища світу
погоджується існувати й розвиватися без основ, у постійній непевності,
але це вже не гальмує ні наукового пошуку, ані практичної діяльності.
Рішучість жити у світі, який уже втратив основи, постметафізики
(зокрема, Дж. Ваттімо) називають “активним нігілізмом”. (Щоправда, деякі
з них — наприклад, Ж. Деррида — в цьому відношенні не відокремлюють себе
від традиції.)

Постметафізичний Розум відмовляється від побудови всеосяжної картини
світу. За модерну “царство розуму” зводилося до нав’язування дійсному
буттю апріорних раціональних ідей. “На зміну такому історично
вичерпаному розумінню панування людини у світі закономірно приходить
ідея синтезу природного та соціального буття, розуму та реальності у
гармонічну єдність”, — пише О.І.Гвоздік. —”Закономірно — оскільки ця
ідея підказана самою дійсністю, що виявила як логічні тенденції до такої
єдності, так і її реальні передумови. Це означає, що розробка та
реалізація даної ідеї пов’язані одночасно з… початком нової ери в
історії раціоналізму”. Точніше, йдеться про “завершення циклу генезису
раціоналізму як виключно філософської доктрини. Сама філософія перестає
існувати як самостійна форма суспільної свідомості, коли хоча б
принципове розв’язання суперечності між мисленням та буттям стає не
тільки теоретичним”.

Хоча взагалі закони виступають основою наукового пояснення, Розум доби
постмодерну відмовляється віддати реальність, насамперед соціальну, під
владу тотальних законів. У природознавстві залишається певне прагнення
уніфікувати усі теорії. Наприклад, фізики хотіли б відкрити таке єдине
фундаментальне рівняння, з якого виводилися б усі властивості усіх
елементарних часток, а отже і загальна поведінка матерії, знову й знову
робляться спроби створення, приміром, єдиної теорії поля; потреба в
синтезі притаманна й сучасному Розуму, але тепер він усвідомлює свої
межі; це дозволяє побудувати автентичну раціональність нинішньої науки і
відкриває нові перспективи. Появі меж, які не може переступити
могутність раціонального Розуму, розпад основ дають можливість
прокласти, наприклад, у математиці, нескінченні шляхи для досліджень.
Наука сьогодні намагається розгадати таємницю природи живого і зокрема
людини. “Нам відкривається новий інтелектуальний континент, багатий на
нечувані концепції та парадигми… — пише Ж. Рюс. — Навчитись існувати —
як у науці, так і в метафізиці – в абсолютній невизначеності; крок за
кроком, не втрачаючи ні на мить пильності, засвоювати раціональні
поняття, насичені, як правило, релятивізмом; відмовитися від певних
надмірних амбіцій раціонального розуму — хіба мало перед нами завдань,
які, можливо, здадуться грандіозними майбутнім сторіччям, що
дивитимуться на нас?”

Постметафізичний Розум погоджується існувати і без абсолютної істини.
Одним з основних його понять є поняття дискурсу; так називають діалог
аргументацій, раціональне обговорення, процес утворення думок і волі,
процес, який сам себе диференціює. Це своєрідна практика моводії, в ході
якої людство впливає на самого себе – на свою духовну і практичну
поведінку у світі. Взагалі суть мовного акту, на погляд постмодерністів,
розкривається лише в контексті дії, впливу. Дискурс є формою виявлення
не лише теоретичного, але й практичного значення Розуму.

2. Поняття “інформаційного суспільства”, його філософія

Інформаційне суспільство – соціологічна концепція, що визначає головним
фактором розвитку суспільства виробництво та використання
науково-технічної та іншої інформації.

Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії
постіндустріального суспільства, засновниками якої були З.Бжезинський,
О.Белл, О.Тоффлер. При розгляді розвитку суспільства як “зміну
ступенів”, прибічники теорії інформаційного суспільства пов’язують його
становлення з домінуваням “четвертого”, інформаційного сектору
економіки, який йде після сільского господарства, промисловості та
економікою послуг. При цьому стверджується, що капітал і праця, які є
основою індустріального суспільства,поступаються місцем інформаії та
знанню у сучасному суспільстві. Революціоніруючі дії інформаційної
технології приводить до того, що в інформаційному супільстві класи
змінюються соціально недиферинцованими “інформаційними спільнотами”.

За думкою Д.Белла у наступному столітті вирішальне значення для
економічного та соціального життя, для способів виробництва знання, а
також для характеру трудової діяльності людини набуває становище нового
соціального укладу, що базується на телекомунікаціях. Революція в
організації та обробці інформації та знаннь, в якій головну роль грає
комп’ютер, розвертається водночас з розвитком індустріального
суспільства. Три аспекти останнього особливо необхідні для розуміння
телекомунікаційної революції:

1)перехід від індустріального до сервісного суспільства;

2)вирішальне значення кодифіцированого теоретичного знання для
здійснення технологічних інновацій;

3)перетворення нової “інтелектуальної технології” у ключевий засіб
системного аналізу та теорії приймання рішеннь.

Один із засновників концепції “інформаційного суспільства” Д.Белл серед
перших виділив його характерні ознаки. Його визначення цього поняття
зводиться до роз’яснення суттєвостей нового суспільства через зміни, що
будуть відрізнять “післяреволюціцне” суспільство від теперішнього.

Т.Стоуньєр вважав, що обладнання та машини є, між іншим, не тільки
втіленням праці, а й втіленням інформації. Ця думка має рацію по
відношенню до капіталу, землі та будь-якому іншому фактору економіки, у
якому втілено працю. Нема жодного засобу продуктивного застосування
праці, який водночас не був би застосуванням інформації. Більш того,
інформацію, як і капітал, можна накопичувати та зберігати для
майбутнього використання. В
постіндустріальному суспільстві національні інформаційні ресурси – це
його основна економічна цінність, найдорожще джерело добробуту.

За визначенням Стоуньєра, існує три основних засоби, якими держава може
збільшувати своє багатство:

1) постійне накопичення капіталу;

2) військові завоювання та теріторіальні приборкування;

3) використання нових технологій, що переводять вторинну сировину у
ресурси. Завдяки високому рівню розвитку технології у постіндустріальній
економіці перехід від “нересурсів” до ресурсів стає основним принципом
створення нового багатства.

Ми живемо в світі дліц- культури. Замість довгих “ниток” ідей,
пов’язаних одна з одною,- “бліпи” інформації: оголошення, команди,
відривки новин, які не узгоджуються зі схемами. Нові образи та уявлення
не піддаються класифікації- частково тому, що вони не вкладаються в
старі категорії, частково тому, що мають дивну непов’язану форму.

Ненаситні читачі дешевих видань та спеціалізованих журналів, вони
короткими прийомами сприймають величезну кількість інформації. Але і
вони намагаються знайти нові поняття та метафори, які б дали можливість
систематизувати чи організувати “дліпи” в більше ціле. Однак, замість
того, щоб намагатись втиснути нові дані в стандартні категорії та рамки
“другої хвилі”, вони хотіли б все побудувати на свій власний лад.
Словом, замість того, щоб просто позичити готову ідеальну модель
реальності, зараз ми самі мусимо знову та знову її винаходити. Це важка
необхідність, але разом з тим, відкриває великіможливості для розвитку
індивідуальності, демасифікації культури та особистості. Деякі, правда,
не витримують, ламаються або відходять в сторону. Інші перетворюються в
постійно розвиваючихся, компетентних індивідів, здатних підійматись в
своїй діяльності на новий, більш високий рівень. Але в будь-якому
випадку людина перестає бути стандартною, легко керуємим роботом, яким
його зображали письменники “другої хвилі”.

Тофлер одним з перших помітив корінні зміни, які мали місце за останній
час в культурі суспільства, особливо західного. Наростаюча сила потоку
інформаційного обміну між льдьми породила новий тип культури, в якій все
підпорядковано необхідності класифікації, унікації для найбільшої
компресії та підвищення ефективності при передачі від людини до людини
чи то особисто, чи то через засоби масової інформації.

Х.Скопімовський вважав, що під загрозою інструментацізації культура
знаходить різноманітні протидії. Вихід за межі може бути реалізовано
лише за допомогою наркотиків и через екскурси до східної філософії.
Винекнення філософії техніки – друга протидія культури небезпеці бути
задушеною інструменталізаціє, бо дебати про природу техніки – це
дискусії про майбутнє людини та людства вцілому.

Культурний рух ще глибше підірвав раціональне мислення та легитимацію
основного проекту. Він поставив під питання як цінності платників,
високий життєвий рівень, так і переваги споживання, праці та
бережливості. Він відкрито кинув виклик відстроченому винагородженню,
самоорганізованості.

Ясперс писав, що техніка не тільки наближує нас до пізнання, техніка
відкриває перед нами новий світ та нові можливості існування в ньому.
Він одним з перших підняв проблему нової естетики у технізованому
світі.

Радикальні зміни у сфері виробництва неминуче призведуть до великих
соціальних змін. Ще при житті нашого покоління фабрики та установи
наполовину опорожніють та перетворяться у складські приміщення.
Футуристи вважають, що розвиток мережі інформації дзволить значно
розширити практику надомної праці. Це дозволить зменшити забруднення
оточуючого середовища та знизити витрати на її відновлення. В напрямку
створення електронного котеджу діють і соціальні фактори. Чим більше
скорочується робочий день, тим більше часу для робітника для
саморозвитку.

3. Течії сучасної світової філософії

Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх
вирішення, насущні проблеми життя і, особливо, проблему людини. Можна
виділити три ідеї, які мали вплив на філософську думку XX ст.

По-перше, людина – це істота, яка володіє даром створювати символи,
жодна жива істота на землі не будує між собою і природою символічного
середовища – це здатна робити тільки людина (Е.Кассірер).

По-друге, людина, отримавши відносну самостійність – від природи, набула
можливості саморозвитку, перевтілення (М.Шелер).

По-третє, спонтанність людської природи, здатність людини змінювати
людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно і
екзистенціально, а й як біологічний вид (Е.Фромм).Сучасна філософія
характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямків та
шкіл зі своїми специфічними ідеями, принципами, підходами до реалій
життя.Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб.

За звичкою початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли
з’явилися “некласичні” форми філософствування, що стали в Європі
домінуючими на початку XX ст. Сучасний стан розвитку філософії є
спадщиною критичного переосмислення класичної буржуазної філософії і
філософії марксизму.

У XX ст. настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми
своєрідного “ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до
підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її
вбачають у протилежному – в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і
раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні
відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві
сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає
домінувати в західній філософії: “філософію мислення” замінює “філософія
життя”.Студенти повинні мати уявлення, що “Філософія життя” як
філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у
Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму,
вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного
процесу. Саме поняття “життя” в руслі цих орієнтацій багатозначне і
невизначне: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844-1900);
космологічному (Анрі Бергсон, 1859-1941); культурно-історичному
(Вільгельм Дільтей, 1833-1911; Геогр Зіммель, 1858-1918; Освальд
Шпенглер, 1880-1936) планах. Цей поділ дуже умовний тому що вказані
моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції.Основа життя,
за концепцією Ніцше, – це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної
світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до
влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше тотожне інстинкту зростання,
влади, накопичення сил, зміцнення існування, якщо відсутня воля до
влади, істота деградує.

Поняття “життя” використовувалось також для побудови нової картини
світу. На початку XX ст. великої популярності набуває вчення
французького мислителя А.Бергсона, в якому центральне місце займало
поняття життя, витлумачене як безперервне творче становлення. Для
Бергсона життя – це метафізичний космічний процес, могутній потік
творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається,
перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується
Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається
ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так
Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури.У
культурно-історичному плані інтерпретує поняття життя О.Шпенглер. Життя
для нього – це “доля”, “душа” культури, яка обґрунтовує ідею катастроф,
що постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення
і смерті замкнутих у собі цивілізацій. У своїй праці “Присмерк Європи”
Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність
стилістики, втіленої у формах економічного, політичного, духовного,
релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як
організм, який з одного боку, характеризується твердою органічною
єдністю, а з другого – відокремлений від інших культурних
утворень.Наприкінці розгляду цього питання студентам треба засвоїти, що
будь-яка філософська концепція є продуктом своєї епохи, породженням
певних соціально-культурних умов та обставин. Проте неможливо вивчати
сучасні філософські концепції, не враховуючи їхнього генетичного
розвитку та органічного зв’язку з філософськими концепціями XIX ст.
Некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є
ланкою зв’язку між класичною філософією і сучасною, теоретичною базою
підготовки філософських вчень XX ст.

Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає
усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники
екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти
науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої
уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору,
ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі,
мистецтва цікавили їх лише настільки наскільки вони стосувались названих
питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна
істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської
цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як
найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристика
людського буття.

Філософська антропологія розглядається як течія філософії XX ст.
(переважно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального
“антропологічного перевороту”, що відбувався в першій чверті нашого
сторіччя в західноєвропейській філософії. Основними представниками цієї
течії є: М.Шелер (1874-1928), Г.Плеснер (1892-1985), А.Гелен
(1904-1976), Е.Ротхакен (1888-1965), Н.Е.Хенгстенберг (нар. 1904),
О.Д.Больнов (нар. 1903).Своєрідним синтезом екзистенціальної та
релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого
атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим
сенсом земної цивілізації. Основні представники персоналізму: П.П.Боун
(1847-1910), Р.Т.Флюеллінг (1871-1960), З.Ш.Брайтмен (1884-1954),
М.У.Калкінс (1863-1930) – у США, Н.У.Керр (1857-1931) – в Англії;
В.Штерн (1871-1938) – у Німеччині; Е.Муньє (1905-1950), Ж.Лакруа
(1900-1986) – у Франції та ін.Предметом філософського дослідження в
персоналізмі є творча суб’єктивність людини. З точки зору персоналістів,
у XX ст. концепціями, що найбільш одухотворені особистісними ідеями, є
персоналізм, екзистенціалізм та марксизм.

Екзистенціалізм зацікавлений в осягненні внутрішнього життя людини,
марксизм – її іманентних характеристик. В об’єднанні цих концепцій та їх
переосмисленні через основні принципи персоналізму філософи-персоналісти
вбачають шлях до створення справжньої філософії сучасності. Для повного
уявлення студенти повинні зробити підсумок та підкреслити деякі
особливості екзистенціальної філософії: екзистенціальна філософія – це
цілісний ідейний рух, сконцентрований навколо проблеми людини, що
сформувався на історичному ґрунті соціальних криз XX ст.,
екзистенціальна філософія спробувала відшукати теоретико-методологічні
шляхи до комплексного вивчення людини.

Висновки

Основними її принципами є принципи відносності, невизначеності,
доповнюваності, нестабільності, самоорганізації, необоротності,
нелінійності мислення, зміщення акценту з субстанції на процес тощо. Ці
події у суспільному житті та науці стимулювали виникнення нової,
постмодерністської (постметафізичної) філософії. Її підготували також
процеси у самій філософії від кінця ХІХ ст. Постмодерністи виступають
проти обожнювання науки, проти звільнення природознавства від моральних
норм, що призвело до створення невідомих раніше засобів
тоталітаристського контролю і маніпулювання людьми, проти руйнування
довкілля промисловістю і технікою, проти суто формальної демократії і
приниження людської гідності.

Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії
постіндустріального суспільства, засновниками якої були З.Бжезинський,
О.Белл, О.Тоффлер. При розгляді розвитку суспільства як “зміну
ступенів”, прибічники теорії інформаційного суспільства пов’язують його
становлення з домінуваням “четвертого”, інформаційного сектору
економіки, який йде після сільского господарства, промисловості та
економікою послуг. При цьому стверджується, що капітал і праця, які є
основою індустріального суспільства,поступаються місцем інформаії та
знанню у сучасному суспільстві. Сучасна філософія містить у собі широкий
спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя і,
особливо, проблему людини. У XX ст. настає епоха антираціоналістичного
умонастрою.

Виникають форми своєрідного “ірраціоналістичного гуманізму”, які
апелюють до підсвідомості. На початку XX ст. великої популярності
набуває вчення французького мислителя А.Бергсона, в якому центральне
місце займало поняття життя, витлумачене як безперервне творче
становлення. Для Бергсона життя – це метафізичний космічний процес,
могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя
розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу.

Список використаної літератури

Антология мировой философии. В 4 т. – т. 4. – М., 1969 – 1972.– 672 с.

Бандура О.О. Oсновні принципи парадигми сучасного правознавства //
Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 1999. № 2. С.
5–6.

Бичко А.Д., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії / Підручник
для студентів. – К.: Либідь, 2001.

Зарубіжна філософія XX ст. – К.: Вища школа, 1993.– 455с.

Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы. – М., 1998. – С.28.

Лук’янець В.С. Філософія деконструкції: походження, стратегія,
загальнокультурне значення // Філософська думка. 1998. № 1. С. 81–82.

Малахов В.С. До характеристики герменевтики як способу філософствування
Філос. і соц. Думка. – 1991.– № 6.

Маритен Ж. Философ в мире. – М.: Гнозис, 1994.– 420 с.

Мир философии. В 2 т. – т. 1. – М.: Политиздат, 1991.– 464с.

Мир философии: книга для чтения. М.,1991.Ч.2. Разд.

Моисеев Н. Третьего мира нам не дано // Социально-политический журнал. –
2005. – №2. – С.11-12.

Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. К.: Основи, 1998.

Современная западная философия. Словарь. – М.: Наука, 1991.– 578с

Современная западная философия. Хрестоматия. – Ростов-иа-Дону.: Феникс,
1997.– 496 с.

Сучасна філософія Філос. і соціол. думка. – 1995. – № 5–6.

Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге 21
века. – М., 1991. – С.54.

Філософія. Підручник 3а ред І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2000.- 620
с.11.

Яроцький П.Л. Соціальна доктрина католицизму Філос. і. соціол. думка. –
1992. – №12.

Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. К.: Основи,
1998. С. 15.

Башляр Г. Новый рационализм. М.: Прогресс, 1987. С. 126–127.

Гвоздік О.І. Раціональність: загальна теорія та логіка історії. К.:
Українська акад. внутр. справ, 1994. С.164.

Гвоздік О.І. Раціональність: загальна теорія та логіка історії. К.:
Українська акад. внутр. справ, 1994. С.165.

Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. Московские леции и
интервью. М.: АО КАМІ, Изд. центр ACADEMIA, 1995. С. 37.

Мир философии: книга для чтения. М.,1991.Ч.2.Разд.8. Моисеев Н.
Третьего мира нам не дано // Социально-политический журнал. – 2005. –
№2. – С.11-12.

Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы. – М., 1998. – С.28.

Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге
21 века. – М., 1991. – С.54.

PAGE

PAGE 16

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter