.

Поняття субстанції та проблема методу пізнання у філософії Нового Часу. Емпіризм та раціоналізм (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
450 4128
Скачать документ

Реферат на тему:

“Поняття субстанції та проблема методу пізнання у філософії Нового Часу.
Емпіризм та раціоналізм”.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має
утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову
революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознавства.
Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною
ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи
духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії
Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з
проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний
засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської
гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та
обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою
проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеоогії. На
цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки:
емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове
пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б
раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум
не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує
дані чуттєвосенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний
зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та
інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує
розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм
вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання
визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626),
який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” (1620) і “Про
гідність та примноження наук” (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон
визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього
необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до
істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини,
максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового
методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини,
що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму
шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари,
відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види
помилкових суджень, “примар”, від яких слід звільнитися перед тим, як
починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає “примарами
Роду”, належать ті, що пов’язані з недосконалістю людського розуму та
органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під
впливом цих “примар” людина розглядає природу аналогічно зі своїми
специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому
позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих
суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька
дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є “примари
Печери”, зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням,
звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї
печери. “Примари Печери”, як і “примари Роду”, є проявом суб’єктивного
ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом
колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях.
Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок “примари Площі” ^
що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються
спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень,
слів. Четверте джерело помилок — “примари Театру”, що породжуються
сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні
філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні
дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона,
виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення, природи, бути
вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від
авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми
відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є
природа, а основними методами — індукція та експеримент.

Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання,
Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактноспекулятивної
методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за
допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший
— це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого
себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях —
шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до
нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли.
Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і
справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних
методів у наукову істину.

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів,
окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової
індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання
природи.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький
філософ Рене Декорт, латинізоване ім’я — Ренатус Картезіус (1596—1650).
Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод” (1637),
“Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644),
“Пристрасті душі” (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя
прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної
дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має
підпорядковуватись раціональноматематичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох
правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання —
визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна
вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не
потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай
усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення
природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити
це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило
вимагає “дотримуватись певного порядку мислення”, який полягає в тому,
щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і
поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є
процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на
інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є
дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти
знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає
повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний
дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може
мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності
доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної
інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже
ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні
положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми
математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого
сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я
мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мислю”, бо заперечення,
сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню “Я мислю” притаманні
ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже
існую ” (“Cogito ergo sum”). Тобто від здатності мислити переходить до
суб’єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження
має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід
уяснити і з допомогою раціоналістичнодедуктивного методу вивести на
їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить:
ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми
математики, наприклад, “якщо до рівних величин додати рівні, то отримані
результати будуть рівними між собою” і т.д. Ці ідеї Декарт розглядає як
втілення природного світла розуму.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно
англійською філософією XVII—XVIII ст. Одним з її представників, що
продовжив лінію Ф.Бекона, був Томас Гоббс (1588—1679), основні ідеї
якого викладені у працях: “Левіафан” (1651), “Про тіло” (1655), “Про
людину” (1658). Т.Гобс, як і Ф.Бекон, вважав, що основним методом
наукового пізнання має бути аналітикоіндуктивна методологія, основою
якої є розкладання на окремі без’якісні елементи: лінії, фігури,
величини, площини і т.п. та їх систематизація.

Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний
філософматеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632—1704) у працях: “Досвід про
людське розуміння” (1690), “Два трактати про державне управління”
(1690), “Думки про виховання” (1693), “Розумність християнства” (1695),
які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і
суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті.

Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних
здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського
знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених
ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття льодини виникають
внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він
розробляє сенсуалістичну (sensus — відчуття) теорію пізнання, згідно з
якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є “чистою
дошкою” {tabu! a rasd), на якій “чуттєвий досвід малює свої візерунки”.

 Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і
поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об’єктом якого є зовнішній
світ, та внутрішній, об’єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній
досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній —
рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку
Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї — найясніші і найсамоочевидніші.
Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості
ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні
ідеї. Наприклад, складна ідея “друг” є результатом комбінації простих
ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея ‘Бог” є результатом
простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість,
задоволення, щастя, сила. Важливим елементом гносеологічних поглядів
Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього
світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та
неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій,
фігури, маси, числа, протяжність і т.д. — це адекватні ідеї, які є
копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості.
Виникнення вторинних якостей пов’язане зі специфікою наших органів
чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук і
т.д.. Вторинні якості не існують незалежно від суб’єкта і тому є
неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. В
речах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і
вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за
своїм змістом вторинні якості є суб’єктивними і, тому тут виникає
загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу. Поділ усіх
якостей на об’єктивні та суб’єктивні, первинні та вторинні є характерним
для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу.
Об’єктивними та дійсними вважалися механікогеометричні властивості
речей, усі інші відносились до сфери суб’єктивної уяви. Проте Локк дає
матеріалістичне тлумачення вторинних якостей, які викликаються цілком
об’єктивними причинами — силами, які є властивістю тіл завдяки первинним
якостям викликати певні зміни в інших тілах. Відчуття з цього боку є
такими змінами, що викликаються в органах чуття людини реальними силами,
хоч і не відображають адекватно об’єктивну природу цих сил.

Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу
шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття.
На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна
категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо
Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання,
звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна
більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі,
зафіксованій у категорії субстанції. Субстанція — це істинне, суттєве,
самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність
світу.

Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і
гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу
намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень
наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт,
роз’єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію,
способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та
мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна
багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних
відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна
субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія
мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з
самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході
до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер,
складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну
субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу
субстанцію. Зв’язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними
субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує
інваріантність усіх її законів.

Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози,
яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є
Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та
мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що
творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу,
завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої
себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанціїприроди
самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її
властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д.
Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто
необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми
знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення. Крім атрибутів,
субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів,
характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи
інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними
модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають
багатоманітність світу.

Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою
творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Продуктивна
природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості,
виражає єдність речей, а створена — джерелом багатоманітності. Але і
єдність, і багатоманітність є невід’ємними характеристиками єдиної
природи — субстанції, тотожної Богові.

У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхідності
внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Спіноза
переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталізму, проте
намагається подолати, пом’якшити останній своїм вченням про свободу. На
його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її.
Коли б у природі панував хаос, і коли б людина як частина природи не
підкорялась необхідності, вона не могла б пізнавати ні природу, ні
власні вчинки. А не пізнаючи, не могла б керувати ними, була б рабом
своїх вчинків та пристрастей. Завдяки ж пізнанню природи світу та своєї
власної природи людина стає вільною, має свободу. Свободу Спіноза
розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без будьякого
примусу зовні. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама
ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому
як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є
свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за
необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається
підкоряти свої пристрасті розуму. А для цього необхідно пізнати свою
природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі.
Свобода — це пізнана необхідність.

Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вченийенциклопедист, один
з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — початку XVIII ст. Готфрід
Лейбніц (1646—1716). Свою плюралістичну концепцію субстанції він
розкриває у працях: “Міркування про метафізику” (1686), “Нові досліди
про людське розуміння” (1705), “Теодицея” (1710), “Монадологія” (1714).

Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні
субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанціймонад
безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну
природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної
діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (в філософії XVII ст.) —
пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності Монади вічні, вони
не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням
безперервних “випромінювань божества”. Монади є індивідуальними і
неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на
внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом
передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в “живе
дзеркало Всесвіту. Всі монади об’єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада
є певним “світом у собі” і в той же час відображає і містить у собі весь
світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами — це
гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає
свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну
якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установленій
гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому.

Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої досконалості,
запрограмованої Богом: 1) найнижчі, що характеризуються “перцепцією”,
тобто пасивною здатністю до сприйняття; 2) монадидуші, умовах XVIII ст.
географічний детермінізм Монтеск’є був, незважаючи на всю свою
обмеженість, значним досягненням соціальнофілософської думки на шляху
вироблення альтернативних теологічним поглядів на розвиток суспільства.
Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як
географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з
апеляціями до абстрактної “людської природи” філософів XVII ст.
Монтеск’є, характеризуючи психологічні особливості людської природи,
починає розглядати її як таку, що сформувалася під впливом умов життя
людей у певному природному середовищі, а якоюсь мірою навіть характеру
їхньої трудової діяльності.

Одним з найзначніших досягнень Монтеск’є була ідея співвідношення
законів суспільного розвитку та природного середовища, врахування
кліматичних умов, характеру грунту, площі, способу життя народів, що
визначають не тільки “дух законів”, а й державне правління. Він
розрізняє три види державного правління: республіканське, монархічне та
деспотичне. Монтеск’є висуває плідну установку: зрозуміти суспільство як
певну цілісність і відмовитись від поверхового погляду на нього як на
механічний агрегат індивідів та інститутів. Він характеризує соціальну
цілісність через поняття “загального духу народів” як результату дії
“багатьох речей”, що “управляють людьми”: клімату, релігії, законів,
принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т.д.
Центральним елементом “загального духу народів” Монтеск’є вважав
специфічні “людські пристрасті”, що спонукають людей діяти так, щоб
суспільство та його структура мали стійке існування. В республіці таким
центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; в
монархії — честь, як вигідні для правителя забобони окремих осіб та
суспільних груп і станів; у деспотії — страх. Монтеск’є при цьому
підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них
доброчесності, монархії — честі, а деспотії — страху. Для кожного
способу правління шкідливим є також залучення до нього чужорідних
принципів та спонукань до дії.

Отже, Монтеск’є поставив і досліджував важливу проблему політичної
значимості соціальнопсихологічних рис народів, проте роль цих рис ним
занадто абсолютизувалась. Правда, ця абсолютизація зумовлена у Монтеск’є
прагненням виявити об’єктивні детермінанти психології різних народів та
властивих для них “способів правління”. Ці детермінанти, на його думку,
походять від географічного середовища, це перш за все клімат, грунт,
рельєф місцевості і величина території. Перші два детермінують спосіб
правління через вплив на формування психології народів, решта ж через
вплив на організацію діяльності людей. Незаперечною заслугою Монтеск’є є
також детальна розробка локківської ідеї поділу влад на законодавчу,
виконавчу та судову. Лише за умови такого поділу, на його думку,
можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до
чого не зобов’язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.

Особливе місце в системі поглядів просвітників-матеріалістів посідає
творчість Поля Гольбаха — Пауля Дітріха Тірі (1723—1789), відображена у
працях: “Система природи” (1770), “Універсальна мораль, або Права
людини, основані на природі” (1776), “Етократія, або Правління, основане
на моралі” (1776). Головна праця П.Гольбаха “Система природи” була
своєрідним колективним кредо французького матеріалізму, де з
енциклопедичною скрупульозністю подані основні принципи, методологічні
засади та висновки матеріалістичного осмислення дійсності у XVIII ст.

Гольбах підходить до осмислення питання про відношення природи, матерії
та духу, свідомості як центральної філософської проблеми Нового часу і
виділяє два протилежні напрямки — натуралістичний та спіритуалістичний.
Він також конкретизує та обгрунтовує вчення про субстанцію, наголошуючи,
що субстанцією може бути лише матерія — вічна, безкінечна і
самопричинна. У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії:
матерія — це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття.
Гольбах також наголошує на єдності матерії  і руку. Рух є способом
існування матерії, який не зводиться до простого механічного
переміщення, а включає також фізикохімічні та біологічні зміни, що
виявляються в народженні, зростанні, розквіті, старінні та вмиранні
живих істот. Гольбах розрізняє зовнішній рух, що чуттєво сприймається як
певна зміна у просторі та часі, і внутрішній, прихований рух, залежний
від притаманної тілам енергії, тобто від їх сутності, від комбінації,
дії та протидії невидимих молекул матерії, з яких складаються тіла. Цей
“молекулярний” рух він розглядає як процес, що відбувається постійно і
неперервно і викликає якісні перетворення в тілах. Гольбах підкреслює,
що в тілах діють внутрішні сили дії та протидії, які як єдність
протилежностей стимулюють процес руху, тобто він близько підійшов до
розуміння руху як саморуху. У відносному спокої тіл Гольбах вбачає
результат взаємного врівноваження протилежно спрямованих сил. Він
намагається навіть в статичних взаємодіях виявити прояв внутрішньої
активності матерії.

Завдяки органічній єдності матерії і руху Всесвіт, на думку Гольбаха,
постає як неосяжний, безмежний та неперервний ланцюг причин та
наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота природи, що
спонукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісні зміни, а наслідок
— це самі зміни, що здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою
руху.

Використана література:

Філософія. Підручник / За ред. І.Ф.Надольного. – К., 1997.

Історія філософії в короткому викладі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020