Реферат
на тему:
“Місце і роль Ф.Бекона
та Р.Декарта у філософії”
Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має
утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову
революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства.
Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною
ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи
духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії
Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з
проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний
засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської
гідності, свободи і щастя.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та
обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою
проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На
цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки:
емпіризм та раціоналізм, ‘і Емпіризм проголошує, що основний зміст
наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого,
чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне
пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише
систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує,
що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму,
розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише
підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і
раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами
істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.
Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626),
який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” (1620) і “Про
гідність та примноження наук” (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон
визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього
необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до
істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини,
максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового
методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини,
що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму
шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари,
відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види
помилкових суджень, “примар”, від яких слід звільнитися перед тим, як
починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає “примарами
Роду”, належать ті, що пов’язані з недосконалістю людського розуму та
органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під
впливом цих “примар” людина розглядає природу аналогічно зі своїми
специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому
позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих
суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька
дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є “примари
Печери”, зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням,
звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї
печери. “Примари Печери”, як і “примари Роду”, є проявом суб’єктивного
ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом
колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях.
Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок “примари Площі”,
що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються
спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень,
слів. Четверте джерело помилок — “примари Театру”, що породжуються
сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні
філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні
дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона,
виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути
вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від
авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.
Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми
відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є
природа, а основними методами — індукція та експеримент.
Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання,
Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної
методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за
допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.
Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з
самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.
Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить
пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки —
шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед,
так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою
раціональних методів у наукову істину/
Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів,
окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової
індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання
природи.
Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був
французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім’я — Ренатус Картезіус
(1596—1650). Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод”
(1637), “Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644),
“Пристрасті душі” (1649).
Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя
прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної
дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має
підпорядковуватись раціонально математичному мисленню.
Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох
правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання —
визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна
вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не
потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай
усе сумніву!
У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних
явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти,
доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає
“дотримуватись певного порядку мислення”, який полягає в тому, щоб
починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово
сходити до складніших і важчих.
Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного
виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами
раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте
правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та
ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку,
детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом,
здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта,
перешкод у послідовному сходженні до істини.
Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності
доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної
інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже
ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні
положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми
математики, зокрема геометрії.
Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого
сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я
мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мислю”, бо заперечення,
сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню “Я мислю” притаманні
ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже
існую ” (“Cogito ergo sum “). Тобто від здатності мислити переходить до
суб’єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження
має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід
уяснити і з допомогою раціоналістично дедуктивного методу вивести на
їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить:
ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми
математики, наприклад, “якщо до рівних величин додати рівні, то отримані
результати будуть рівними між собою” і т.д.. Ці ідеї Декарт розглядає як
втілення природного світла розуму.
Список використаної літератури
Надольний Я.І. Філософія. Підручник. – К., 2000.
Енциклопедія з філософії. – М., 1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
