.

Матеріальні основи розвитку суспільства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
713 3804
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Матеріальні основи розвитку суспільства”

ПЛАН

Вступ

1. Філософське розуміння суспільства

2. Праця як діяльність. Поняття суспільного і матеріального виробництва

3. Продуктивні сили суспільства

4. Наукова технічна революція як базова матеріальна основа розвитку
сучасного суспільства

Список використаної літератури

Вступ

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають
різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, продуктивні
сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас
людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні
мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями
суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з
об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або
ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів
правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку
суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей. В даній роботі
спробую дослідити матеріальні основи розвитку суспільства.

1. Філософське розуміння суспільства

Філософське розуміння суспільства поля гає у визначенні його з позицій
окремої людини, особи, гуманізму. Людина – суспільство, (я –
суспільство) є вихідне у філософському аналізі. Людина є суспільною
істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії
людини, зв’язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно
зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства,
соціуму.

Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасних умовах
люди постійно говорять про закони і права, державу, національне і
інтернаціональне, громадську думку та повноваження, правильну й
неправильну політику, пацифізм та мілітаризм, батьківщину і людство,
соціальну справедливість і несправедливість, капіталізм і колективізм,
соціалізацію й лібералізацію, авторитаризм, особистість і колективізм
тощо. І не тільки говорять, а й сперечаються. І не тільки сперечаються,
але й борються за те, що стоїть за такими словами. І в таких соціальних,
політичних битвах в усіх куточках землі люди гинуть сотнями, тисячами,
мільйонами. Ідея закону, права, держави, свободи, державності,
соціальної справедливості тощо є основною складовою частиною ідеї
соціальної, суспільної. І якщо ідея соціальна, суспільна неясна, то всі
ідеї втрачають сенс, і розмова про них перетворюється у звичайне
пустослів’я. Проблема що таке соціум, що таке суспільство, яка природа
елементарних явищ, що складають факти суспільного життя. Тому
соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на
питання. Одні філософи (неокантіанці, Вільгельм Віндельбанд, Генріх
Ріккерт) пояснюють це складністю будови суспільства, плинністю
суспільного життя, зв’язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини.
Суспільство не має своїх законів і наука про суспільство неможлива.
Інші, – англійський філософ Карл Поппер та ін. – ідуть ще далі,
пояснюють неможливість наукового визначення суспільства унікальністю
самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене всезагальних,
універсальних законів. Зазначені труднощі пізнання суспільства справді
стримували пошуки соціальною філософією суті соціуму, суспільства
протягом історії.

Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У широкому –
поняття суспільство охоплює всі суспільні явища – соціальну діяльність,
практику, суспільний та політичний лад, організацію сім’ї, інших
соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності. Отже,
суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її
повноті та розвитку. Суспільство – це вся сукупність історичних форм
спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку
живих систем, способом існування яких є виробництво засобів для життя.
Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин. У
вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення
історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської
історії (феодального, капіталістичного, інформаційного тощо). Тут
суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише в
важливіших, істотніших властивостях етапу. Ці два основних визначення
суспільства є вихідними в аналізі.

2. Праця як діяльність.

Поняття суспільного і матеріального виробництва

Праця, трудова діяльність є такою взаємо дією між людиною та природою, в
результаті якої за допомогою доцільного впливу людини на природу
відбуваються зміни у предметі праці. Працею добуваються засоби до життя.
Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця
визначається як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це
процес їх безпосередньої взаємодії. У соціально-філософському значенні
праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Праця
-споконвічний процес спільної діяльності людей і, отже, основа їх
суспільної організації. У праці формуються зв’язки і взаємозалежності
між людьми в суспільстві. І тому трудова діяльність формує соціальну
солідарність людей, їх ціннісні орієнтири, їх волю, світогляд та інші
соціальні якості. Більше того, праця створює саму людину як особистість.

У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз
людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного
виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб
суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру.
В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної
праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що
забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому
числі охорона здоров’я і соціальне забезпечення, виробництво духовних
цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що
забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної
життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер,
формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і
здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.

Дальше осмислення суспільства як системи зв’язане з аналізом її
цементуючого ядра – способу виробництва. Спосіб суспільного виробництва
– це спосіб створення і відтворення суспільної людини (індивіда) і
людського суспільства, соціуму. За структурою – це система взаємодіючих
елементів матеріального (технологічного та економічного) і духовного
суспільного способу виробництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних
причин існування суспільства до матеріального виробництва, соціальна
філософія вважає безсумнівним: матеріальне виробництво – системотворчий
компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність.
Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів
існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від
політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її
властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття
спосіб виробництва і його складові – продуктивні сили та виробничі
відносини – для дослідження суспільства і підходить до способу
виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає
взаємозв’язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філософія
виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових
та його методологічну роль у пізнанні суспільства як системи. У такому
аспекті спосіб матеріального виробництва виражає суть суспільного
виробництва і його роль у розвитку суспільства.

Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню природу і разом
з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти.
Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють
відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб виробництва є певний вид
життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб життя. Вироблений у соціумі
спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не лише
соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб
життя й діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює
соціальний досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю.
Ось чому, навіть працюючи наодинці, індивід діє як істота суспільна.
Ніхто не вільний від тієї системи суспільного виробництва, що індивід
застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується
суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах. Відомий
соціолог Еміль Дюркгейм підкреслює, що суспільна праця забезпечує
єдність суспільства, є джерелом соціального зв’язку людей, джерелом
життя і багатства людини.

Отже, спосіб виробництва – це матеріальна система, що, зрештою,
функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія суспільства в
певному розумінні є історією зміни способів виробництва. Це добре видно
на прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності
матеріально-технічного способу виробництва, як єдності
матеріально-технічної основи та технологічних відносин: в історії
людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи
виробництва: привласнюючий, аграрно-ремісничий, індустріальний,
інформаційно-комп’ютерний. І кожен з них характеризується специфічними
знаряддями праці, характером праці і системою організації праці. За
привласнюючого способу виробництва знаряддя праці були ручними; за
аграрно-ремісничого – залізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини,
гончарний круг; за індустріально-комп’ютерного – автоматизована техніка.

3. Продуктивні сили суспільства

Механізм людської діяльності у способі вибництва виражається через
категорії продуктивних сил та виробничих відносин суспільства.
Продуктивні сили суспільства – це поняття, що вироблене для позначення
змісту суспільного виробництва. Складовою частиною продуктивних сил є
люди, які здійснюють виробництво і засоби виробництва, за допомогою яких
люди виробляють матеріальні засоби до життя. Роль елементів продуктивних
сил у процесі виробництва не однакова. Головна продуктивна сила – люди.
Без людей ніякі засоби праці не можуть функціонувати: машини ржавіють і
руйнуються, виробничі будівлі розвалюються. Щоб люди – учасники
суспільного виробництва, могли успішно виробляти засоби до життя, мусять
мати певний рівень знань виробництва, тобто знань конкретних засобів
праці, технології виробництва, спілкування у виробничому колективі тощо.
Для рішення виробничих завдань повинні володіти певними умінням та
навичками використання засобів виробництва та організації виробництва на
основі розподілу та кооперації праці. Все накопичується у процесі
суспільного виробництва і у вигляді конкретно-історичного виробничого
досвіду передається від покоління до покоління. Людина у виробничому
процесі освоює необхідну їй міру досвіду. Отож, до складу продуктивних
сил включається і виробничий досвід. Тільки володіючи знаннями,
уміннями, навичками та виробничим досвідом, людина може
характеризуватися як продуктивна сила, як суспільна (соціальна) сила.

Засоби виробництва також складні за структурою. Це засоби праці, що
включають: знаряддя праці, якими людина безпосередньо впливає на
природу, та умови праці – виробничі приміщення, склади, транспорт тощо.
До складу продуктивних сил входить предмет праці – природний матеріал,
що підлягає обробці, земля, корисні копалини, метал тощо. Сукупність
засобів та предметів праці утворює засоби виробництва. У структурі
продуктивних сил є і жива праця (праця трудівників), і уречевлена праця
(система засобів виробництва). Ці компоненти взаємозв’язані. Недооцінка
чи перебільшення ролі будь-якого з них приводить до тяжких наслідків.
Особливо трагічними наслідками закінчується абсолютизація техніки і
недооцінка людини, її виховання, освіти, духовної культури, соціальної
сфери. Продуктивні сили, як змістовна сторона способу виробництва, є
інструментом впливу суспільства на природу, показником ступеня
оволодіння людиною силами природи.

Поняття виробничих відносин

Другу сторону способу виробництва становлять виробничі відносини. Це
особливий тип  відносин, що виникає в процесі матеріального виробництва.
Саме виробничі відносини визначають систему суспільної організації
діяльності. Під виробничими відносинами розуміють: по-перше, соціальну
форму суспільного виробництва і, по-друге, засіб впливу людей один на
одного. Інакше кажучи, це відносини, стосунки між людьми, їх специфіка
полягає в тому, що виробничі відносини, є відносинами між людьми з
приводу засобів виробництва (предмети праці, знаряддя праці, засоби
праці) і продуктів праці, їх третя особливість: виробничі відносини
матеріальні, оскільки складаються у сфері матеріального виробництва
об’єктивно, поза і незалежно від волі і свідомості людей. Це не означає,
що люди вступають у суспільні виробничі відносини несвідомо. Вступати у
виробничі відносини людей спонукають об’єктивні умови, незалежні від
свідомості, волі людей обставини, що склалися у суспільстві. Серед таких
умов вирішальними є рівень і характер розвитку продуктивних сил, що
люди, народжуючись, отримують у готовому вигляді. Продуктивні сили
вимагають саме такої, а не іншої форми виробничих відносин. Існують
чотири види виробничих відносин: відносини з приводу безпосереднього
виробництва; відносини з приводу розподілу; відносини з приводу обміну;
відносини з приводу споживання.

У чому виявляється специфіка виробничих  відносин як відносин з приводу
речей? У тому, що виробничі відносини виникають лише тоді, коли виробник
об’єднується зі знаряддями праці, взагалі із засобами виробництва. Без
такого об’єднання не може початися виробничий процес. Виробник швидше за
все може безпосередньо об’єднатися з засобами виробництва в тому
випадку, коли виробничі засоби є його власністю. Коли ж виробничі засоби
належать іншим людям, тоді це поєднання залежить від волі їх власника.
Отже, люди вступають у виробничі відносини в залежності від форми
власності. Відносини з приводу власності на засоби виробництва
визначають характер усіх видів виробничих відносин. В історії
суспільства відомі форми власності: особиста, групова, приватна,
державна, суспільна. І кожна впливає на організацію виробництва і на
весь спектр суспільних відносин.

Аналіз сучасних соціальних структур показує, що продуктивні сили успішно
розвиваються лише тоді, коли їх рівню розвитку і характеру відповідають
адекватні виробничі відносини. Така закономірність діє постійно. Але
виробничі відносини не завжди відповідають продуктивним силам, їх
вимогам. Чому? Тому, що продуктивні сили, як зміст суспільного
виробництва, розвиваються безперервно: справа в тому, що найважливіший
елемент продуктивних сил – людина постійно прагне задовольняти дві
потреби – полегшувати працю і підвищувати її продуктивність. Людина
безперервно удосконалює і створює нові знаряддя праці, технологію
виробництва. Від примітивного кам’яного рубила людина прийшла до
сучасних автоматичних знарядь праці – роботів і робототехніки. Для
роботи з новими знаряддями праці необхідні знання, уміння і навички їх
застосування. Ось чому йде процес постійного удосконалення всіх
елементів продуктивних сил, аж до того, що знання стають науковими, а
наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу.

У середині XX ст. відбувається науково-технічна революція, що
перетворила увесь виробничий процес і саму людину. Нові продуктивні сили
вимагають нових виробничих відносин. Але продуктивні сили залежать від
відносин власності. А відносини власності, як свідчить історія, не
змінюються швидко. Тому виникає невідповідність, між продуктивними
силами, що пішли вперед, і відсталими у розвитку виробничими
відносинами. Застарілі виробничі відносини стримують розвиток нових
продуктивних сил. Виникають суперечності між продуктивними силами та
виробничими відносинами, а потім конфліку між ними, що розв’язується
шляхом заміни застарілих виробничих відносин новими. А оскільки носіями
виробничих відносин є люди з їх інтересами власності, а власники чинять
опір зміні форм власності, заміні застарілих виробничих відносин новими,
то виникають соціальні конфлікти. Соціальні конфлікти ведуть до
перевороту спочатку на виробництві, а потім у всьому суспільстві, що
називається соціальною революцією. Соціальні революції розв’язують
соціальні конфлікти. Нові виробничі відносини відкривають простір для
розвитку продуктивних сил, прогресивного функціонування суспільного
виробництва. Відбувається зміна рабовласництва феодалізмом, феодалізму
капіталізмом, капіталізму більш прогресивним устроєм тощо. Порівняно з
феодальними капіталістичні приватновласницькі виробничі відносини є
прогресивнішими. У ХІХ-ХХ стст. капіталістичні відносини стали
панівними. Існує і друга закономірність взаємозв’язку продуктивних сил і
виробничих відносин: активний зворотний вплив виробничих відносин на
продуктивні сили суспільства. Цей вплив подвійний: по-перше, коли
виробничі відносини відповідають характеру та рівню розвитку
продуктивних сил, їх потребам, тоді виробничі відносини справляють
позитивний вплив на розвиток продуктивних сил, є їх рушієм і
суспільства; по-друге, коли ж виробничі відносини старіють, перестають
відповідати продуктивним силам, відстають від них, тоді виробничі
відносини стають гальмом розвитку продуктивних сил і суспільства. У
закономірностях способу виробництва вирішальна роль належить соціальній
діяльності людини, що створює і продуктивні сили, і виробничі відносини,
і саму людину, весь світ соціального буття. Це дуже важливо враховувати,
аналізуючи суспільство за умов сучасної науково-технічної революції.

4. Наукова технічна революція як базова матеріальна основа розвитку
сучасного суспільства

Науково-технічна революція – результат тривалої еволюції науки і
техніки, суспільного виробництва. Ще у XVIII ст. науково- технічний
прогрес, об’єднавши наукову й технічну думки, забезпечив розвиток
механічного, машинного виробництва, що відкривало практично необмежені
можливості для технологічного застосування науки. На рубежі ХІХ-ХХ стст.
необмежені можливості науки привели до створення передумов
науково-технічної революції: по-перше, природничо-наукові передумови
почали складатися з відкриття електрона, радію, перетворення хімічних
елементів, створення теорії відносності, квантової теорії, що означало
проникнення у мікросвіт та у світ велетенських швидкостей. Стався
переворот і в філософських поглядах на матерію та наукову картину світу;
по-друге, під впливом використання електрики, радіо, атомного ядра
об’єднуються зусилля науки, промислового виробництва у масштабах
держави, що стало матеріально-технічною передумовою науково-технічної
революції; по-третє, створюються і соціальні передумови: утвердження
соціального, економічного, воєнно-політичного лідерства найбільших
держав світу. За таких умов з середини XX ст. науково-технічний прогрес
перейшов до якісно нового етапу, що називається науково-технічною
революцією. Науково-технічна революція – докорінний переворот у
продуктивних силах суспільства: науці, техніці, людині. Революція в
науці (в тому числі в природознавстві, технічних та
суспільно-гуманітарних) полягає в тому, що наука стала безпосередньою
продуктивною силою. Революція у техніці полягає у переході від
механізації виробництва до автоматизації, комп’ютеризації та
інформатизації. Техніка та наука сплелися у таку нову єдність,
цілісність, в якій техніка дедалі більше опосередковується логічно, а
логіка – технологічно. Техніка набуває наукового характеру і стає базою
розвитку науки. У такому сплетінні докорінно змінюється людина як
головна продуктивна сила, стає науково-мислячим організатором і керуючим
виробничими процесами. Внаслідок науково-технічної революції в
продуктивних силах сталася революція у всьому суспільному виробництві: з
простого процесу праці виробництво стає технологією застосування науки.
Почалась технологічна епоха, що справляє вирішальний вплив на розвиток
всього суспільного життя (Вальтер Ціммерлі).

Особливість сучасної ситуації не в наявності змін техніки, а в їх
якості, у тому способі зміни техніки, що відбувається: по-перше,
постійне прискорення змін, скорочення часу практичної реалізації ідей та
відкрить: якщо ідея фотознімку реалізувалася лише через 100 років
(1839), телефону – через 56, радіо – 35, то у 40-х роках XX ст. ідея
атомної бомби – через 6 років, лазера -5, транзистора – на протязі року.
Які тут швидкі та значні зміни, видно з того, що сучасники протягом
одного покоління пережили такі нововведення, як радіо, автомобіль,
літак, телевізор, атомна техніка, космонавтика; по-друге, розповсюдження
сучасної техніки в усьому світі нівелює особливості культур та способів
життя; по-третє, сучасна наука, техніка, людина, суспільство, природа,
культура опинилися в такому тісному сплетінні, що визначити кожне з них
можливо лише у їх взаємовідносинах. Із такого сплетіння сформувалися
гібридні утворення інформаційно-теоретичного типу – біотехнологія,
молекулярна біологія, виникла віртуальна реальність.
Інформаційно-комп’ютерна революція характеризується такою технологією,
що дозволяє створити комп’ютери, що вміщуватимуть у кожному
мікропроцесорі до 100 мільйонів транзисторів і виконуватимуть до 2
мільярдів команд за секунду; по-четверте, техніка – особливо знаряддя
праці – перетворила докорінно всі сфери життя. Техніка, зазначав Ернст
Кант, антропологічна, складова частина людини, продовження її
біологічних органів, примножує її здібності накопичувати досвід і
втручатися в дійсність; вся історія людства, зрештою, є історією
винаходів прогресивніших, раціональних знарядь праці. Знаряддя ж праці
складають м’язову систему виробництва і є важливішим показником
ставлення людини до природи. Суспільні епохи розрізнюються не тим, що
виробляють, а тим, як виробляють, якими знаряддями праці. Але знаряддя
виробництва – лише частина всієї техніки, підрозділами якої є побудова,
транспортна, інформаційна.

За умов науково-технічної революції наука стає матір’ю провідних галузей
виробництва, що складають основні напрямки розвитку: енергетика,
біонізація технічних процесів (електроніки, хімії), радіотехніка,
ракетобудування, космізація різних видів виробництва, комп’ютеризація,
генна інженерія, нові технології, пов’язані зі створенням автоматичних
систем управління тощо. Генеральний напрямок науково-технічної революції
– комп’ютеризація та інформатизація всього життя суспільства як системи.
Розвиток основних напрямків науково-технічної революції впливає на всі
сфери суспільного життя – економічну, соціальну, політичну, побутову,
духовно-практичну, викликаючи соціальні наслідки.

Отже, революція в науці та техніці і в технології суспільного
виробництва – особливо їх комп’ютеризація і інформатизація, як ядро
автоматизації, що уможливлює управління виробничими процесами закритого
типу, а також обробка величезного масиву інформації для прийняття
оптимальних рішень, – складають технологічну суть науково-технічної
революції.

За умов науково-технічної революції творча діяльність людини докорінно
змінює не лише суспільне виробництво, але й саму людину: має можливості
стати багатшою інтелектуально, естетично, духовно-практично,
світоглядне. Соціальна суть науково-технічної революції зв’язана з
істотними змінами учасника суспільного виробництва – робітника, техніка,
інженера, організатора виробництва, управляючого, – його виробничої
діяльності. Під впливом науково-технічних змін визначились нові
особливості суспільного виробництва, що істотно вплинули на виробника:
насиченість процесом і результатом науково-технічних досліджень –
кібернетичними устаткуваннями, біотехнологією, інформатикою, що змінюють
місце і роль людини у виробництві; новий характер і зміст праці – що є
дедалі більш творчим, спирається на сучасну науку; якісно нова – наукова
організація праці, автоматизована система управління. Сучасне
виробництво – це новий, науково-технологічний процес, де діють
науково-технічні знання, психологічні, моральні та світоглядні якості
виробників. Усе це докорінно змінило відносини між людиною та природою,
сформувало нову систему: суспільство – Людина – техніка – навколишнє
середовище, яка вимагає глибокого філософського осмислення. Отже,
соціальна суть науково-технічної революції – це кардинальні зміни місця
і ролі людини в системі суспільного виробництва, характеру і змісту його
праці. Людина – головний вимір науково-технічної революції, її
інтересами і життєдіяльністю вимірюються соціальні зміни, що вимагають
свого філософського осмислення.

Список використаної літератури

Андрущенко В. Я., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс
лекцій.— К., 1996.

Бхаскар П. Общество // Социо-Логос.— М., 1991.

Волков Г. Н. Истоки и горизонты прогресса.— М., 1976.

Деятельность: теория, методология, проблемы.— М., 1990.

Сорокин П. Человек, цивилизация, общество.— М., 1992.

Тойнби А. Дж. Постижение истории.— М., 1991.

Ясперс К. Смысл и назначение истории.— М., 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020