Реферат на тему
Культура та цивілізація
План
1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури.
2. Поняття цивілізації. Взаємозв’язок культури та цивілізації.
Література
1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури.
Попередній розгляд, присвячений проблемам філософії історії, логічно
підвів нас до усвідомлення того, що існує відмінність між природними,
стихійними, довільними проявами людини та нормативно врегульованими та
регламентованими соціальними структурами: людина, вступаючи у соціальне
життя, повинна навчитися приводити перше та друге у певну злагодженість
або, хоча б, узгодженість. Фактично все те, що ми називаємо людським
початком буття, постає перед нами як збалансування та певне протистояння
стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Ясно, що цей
момент постає принципово важливим для філософського осмислення людини, і
він набув свого досить виразного виявлення у проблемі культури. Сталося
так, що у ХХ ст. ця проблема раптом постала як одна з найбільш гострих у
цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології,
психології, культурології. З чим це пов’язано, чому це так? Перш за все
це зумовлено значним ускладненням соціальних та історичних процесів у ХХ
ст., коли, за словами М.Шелера, людина остаточно втратила себе, тобто
втратила надійні підстави для самопізнання та самовизначення. За цих
обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало
розглядатися в якості основи людського способу буття та провідного
людиноутворюючого чинника. Звідси випливало, що людина стає людиною лише
за умов прилучення до культури, включення в процес творення та
використання культури. Загострений інтерес до культури почав виявлятися
ще на початку ХХ ст., і вже у шестидесяті роки спеціальні дослідження
нараховували та аналізували біля трьохсот визначень культури, що
засвідчувало про надзвичайну складність явища культури та про його
багатоаспектність, численні зв’язки із різними сторонами та сферами
суспільного життя. Наприкінці ХХ ст. гострі сперечання навколо поняття
культури поступово вщухли, проте це не значить, що воно перестало
цікавити науку; скоріше, навпаки, наука вже не ставить під сумнів
значущість культури для людини та суспільної історії, а тому її інтерес
поступово пересунувся в бік деталізацій та поглиблень окремих напрямів
її дослідження. Сьогодні, як правило, вже не ведуться сперечання щодо
визначення культури: залежно від ракурсу дослідження та площини розгляду
в культурі на перший план можуть виходити її різні сторони та
характеристики, а тому вважається за важливе не стільки намагатися її
остаточно визначити, скільки окреслити її суттєві (в певному плані)
ознаки. Філософський аналіз культури також іде зазначеним шляхом. Отже,
розглянемо суттєві ознаки культури, що їх сучасна філософія виводить на
перший план.
Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу
діяльність, або, як це інколи визначають, – як “друга природа”, створена
людиною. За цією ознакою культура окреслюється як світ артефактів –
штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Відповідно,
за межами людської діяльності ми вже не стикаємося із культурою. Слід
сказати, що саме слово “культура” в своєму початковому значенні фіксує
цей момент, бо воно позначало оброблення землі; по-сьогоднішній день це
значення збереглось у: наприклад, в сільському господарстві існує
інструмент під назвою “культиватор”; відомий також термін
“сільськогосподарські культури”. Отже, якщо ми цікавимося культурою,
наша увага повинна бути спрямованою на те, до чого доторкнулася рука
людини, а там, де ми знайдемо щось штучне, ми повинні припускати людську
діяльність (або діяльність якихось інших істот, споріднених нам за
способом буття). В одному із фантастичних оповідань Ст.Лема змальований
випадок, коли на якійсь віддаленій планеті астронавти знайшли
виготовлений із каменю профіль обличчя, схожого на людське. Ця маленька
сенсація перестала турбувати дослідників тоді, коли експериментами було
доведено, що це є результат дії природної ерозії на планетний грунт.
Виділяючи цю першу ознаку, ми потрапляємо у складну діалектику відношень
між природним та свідомо зміненим, природним та соціальним; ці
відношення, як відомо, можуть бути злагодженими, а можуть бути і досить
конфліктними (останній момент буде спеціально розглянутий у останньому
підрозділі даного розділу та в наступному розділі). В найкращому
варіанті культуротворча діяльність повинна виявляти, використовувати та
яскраво демонструвати глибинні потенції природного, хоча, напевне, ця
проблема ніколи не буде вирішена остаточно доти, доки людина буде
перебувати у її сучасному способі буття, тобто у такому способі, коли
вона може забезпечувати свої пізнання та життєдіяльність шляхом
втручання у довільну течію природних процесів.
Названа перша ознака культури є важливою, проте не дуже функціональною,
оскільки вона орієнтує нас при вивченні культури звертатися до такого
обсягу явищ та процесів, які ми ніколи не зможемо не те, щоби вивчити, а
й зафіксувати. Отже, перша ознака культури є необхідною, проте занадто
широкою. Дослідники культури давно дійшли висновку, що зовсім не
обов’язково фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше
виявити та дослідити способи їх створення, оскільки технологія, методи
творення культурних явищ постає відмичкою до їх кращого і не зовнішнього
осмислення. До того ж, коли ми звертаємося саме до способів культурної
діяльності, ми отримуємо можливість оцінювати явища культури більш
виправдано: так, наприклад, при наявності сучасних технологій лиття
сталі запровадження в сімдесятих роках ХХ ст. у Китаї її виготовлення за
допомогою примітивних домашніх плавильних пічках було, безумовно, явищем
некультурним. Друга ознака культури – способи культтуротворчої людської
діяльності – вводить нас у так званий технологічний аспект культури; при
цьому технологія розуміється в найширшому плані – як всі основні та
необхідні моменти продукування предметів культури. За цією ознакою ми
можемо вести розмову про розвиток культури, про культури передові та
відсталі, ефективні та неефективні, індустріальні та доіндустріальні,
розвинені та примітивні. Ця ознака дозволяє враховувати також і те, яким
саме чином включаються люди у культуротворчий процес, чи постають вони
при цьому як активні діячі, чи як прості виконавці, чи, навіть, як
агенти (або жертви) даного процесу. Ясно, що при цьому виявляються не
лише характеристики технології, а й характеристики соціальної системи в
аспекті її культурності. Коли в сучасному суспільстві намагаються,
наприклад, оперти культуру на окремих ентузіастів своєї справи, то при
цьому не варто очікувати її розквіту.
Але і друга ознака культури не може завершити розгляд її суттєвих
характеристик; справа у тому, що й найкращі технології можуть
використовуватись не лише для виявлення внутрішніх можливостей людини,
не лише для її збагачення та позитивного утвердження людини у людському
способі буття, а й проти всього цього, – для руйнування як людини, так і
культури. Тому варто з’єднати попередні ознаки культури із наступною:
культура, як сфера, де виявляються особливості та потенції людини як
людини, постає сукупністю людських соціально-історичних та культурних
цінностей. Тобто вона постає в окресленнях того, що для людини набуває
буттєвої значущості, поза чим людина не може розглядати себе і свою
життєдіяльність сповненими сенсів та змісту. Саме на основі даної ознаки
в суспільстві розгортається боротьба між старим та новим, між
консервативними та інноваційними тенденціями, між справжньою культурою
та псевдокультурою (зараз для позначення останньої використовується
термін “попса”), між культурою та антикультурою, гуманістичною культурою
та культурою людиноненависницькою, і т. ін. В загальному плані ясно, що
справжні культурні цінності орієнтують розвиток культури в бік
збагачення людини та її проявів, але за конкретних умов суспільного
життя інколи буває надзвичайно складно виявити, що саме реально
відповідає таким цінностям. Досить часто в історії трапляється так, що
культурні новації сприймаються з обуренням, з гнівом, оцінюються як
руйнівні та негативні у відношенні до людського життєвого
самоствердження, але минає час, і такі оцінки міняються на прямо
протилежні. Так само складно оцінювати ті культурні явища, які
супроводжувались певним приниженням людини або й людськими жертвами;
наприклад, велика кількість архітектурних пам’яток імператорського Риму
зводилась рабами, яким участь в такого роду діяннях часто вартувала
життя; як ми повинні їх оцінювати?
Певною мірою прояснити означені проблеми оцінки культурних явищ
допомагає наступна ознака культури – до культури у власному смислі слова
або до справжніх здобутків культури відносять лише те із створеного
людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились із
максимальним степенем повноти, досконалості та виразності. Тут вже
йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення і
людської діяльності, і самої людини на певну, за даних обставин для неї
– граничну межу своїх можливостей як інтелектуального, так і
матеріально-діяльного планів. За цією ознакою культура вже не підлягає
ніяким порівнянням та оцінкам у плані прогресу чи регресу: тут
досягається максимально можливе на даний момент, за даних обставин, і
тому всі такого роду досягнення стають вічними та незрівнянними. Тому цю
ознаку культури врешті можна вважати вирішальною, оскільки в усьому
створеному людьми ми, коли підходимо до нього з позиції культурного
творення, шукаємо саме цього – неперевершеного, виразного, незамінного.
В ракурсі цієї ознаки ми можемо зрозуміти, чому ніякі відновлення чи
відбудови ніколи не зможуть компенсувати справжніх культурних втрат; в
кращому випадку вони можуть сприяти актуалізації культурно-історичної
пам’яті, бути повчальними, проте – лише макетами чи муляжами дійсних
культурних творів. При цьому також ми повинні проникнутись усвідомленням
і того, чому творців культури треба шанувати і берегти тоді, коли вони
ще живуть, а не тоді, коли померли. На основі даної ознаки вже чіткіше
вимальовується сфера культурологічних досліджень: це є дослідження
справжніх досягнень людини в галузі культурного творення, а також –
актуальних процесів культурної діяльності і, нарешті, сукупності умов,
що супроводжують реальне нарощування культурного потенціалу людства. Ця
ознака дає нам можливість також зрозуміти, якою мірою може бути
виправдане існування такої соціальної інституції, як міністерства
культури; оскільки сфера культури все ж не є нескінченно безмежною, то
процеси культури потребують спеціальних регулюючих дій.
ознаки: в культуру включаються також способи збереження, розподілу та
використання культурних цінностей. Ясно, що поза цим не може бути і мови
про нормальний культурно-історичний процес; використання культури також
повинно бути культурним. Але в цій галузі в сучасному суспільстві існує
безліч проблем: з одного боку, все це – зберігання, використання,
розподіл культурних цінностей – постає економічно досить обтяжливим, а,
з іншого боку, не завжди можна надійно визначити, що саме із сучасного
суспільного процесу варто виділяти в якості культурних досягнень,
зберігати та належним чином використовувати. Врешті-решт, проблема
збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО (гуманітарним
відділом ООН) в якості однієї із глобальних проблем сучасної
цивілізації.
Отже, як бачимо, явище культури справді постає, з одного боку складним,
а, з іншого боку, важливим для суспільства і людини; в ньому
концентруються своєрідні кристалізації людськості, через що культура
справді виявляється як одна із важливіших сфер людського буття.
Розгляд суттєвих ознак культури доречно завершити окресленням ще деяких
особливостей сучасних проявів культури, пов’язаних із даними ознаками.
Не можна не враховувати того, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
європейська культура все більше і більше виявляє себе як некласична за
провідними тенденціями. Некласична культура має риси, споріднені із
рисами некласичної філософії: вона не претендує на сягання до абсолютів,
сповідуючи позицію мінімалізму, всіляко акцентує несвідомі та
позасвідомі чинники людської життєдіяльності, розглядає дійсність як
відносну та скоріше розпорошену, подрібнену, ніж цілісну і завершену.
Яскравим проявом некласичної культури у ХХ ст. постає так звана “масова
культура”, яка бачить свою місію не в тому, щоб людину підносити до
якихось вищих рівнів діяльності та світосприйняття, а в максимально
вільних виявленнях людських стихійних та спонтанних бажань, уподобань і
імпульсів. Всі ці тенденції в кінці ХХ ст. знайшли своє концентроване
відображення у явищі мистецького постмодерну. Досить велика кількість
діячів мистецтва та культури не приймає ні масової культури, ні
постмодерну в мистецтві, вважаючи їх виявленням тенденцій до деградації
як людини, так і культури. Проте дослідження цих явищ засвідчує, що
авангардове (передове) мистецтво та некласична культура перебувають у
органічних зв’язках із класикою, інколи досить вдало використовуючи їх
досягнення і справді розкриваючи нові обрії людських самовиявлень.
Проте, справді, некласичну культуру важко назвати життєствердною;
скоріше за все ми маємо тут справу із певним періодом переоцінки
цінностей, внаслідок якої культура повинна знову повернутись до потреб
людського позитивного життєвого утвердження.
Сучасні дослідження культури надають великого значення принциповому
діалогізму культури; це значить, що культура для свого розвитку та
нормального функціонування повинна весь час перебувати як у
внутрішньому, так і в зовнішньому діалозі. Внутрішній діалог значить, що
культура повинна весь час оцінювати саму себе, свої попередні досягнення
та шукати шляхів у майбутнє, будучи чутливою до настроїв людини.
Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної
незавершеності окремої культури, необхідності її інтенсивних контактів
із іншими культурами. Адже зрозуміло, що, якщо культура – це виявлення
глибин людини, то бажання обмежитися якоюсь однією культурою або
культурою у якомусь її певному історичному стані дорівнює бажанню
обмежити людину якимсь її проявом або станом. Тому культурний діалог є
нічим іншим, як розкриттям різноманітних горизонтів та перспектив
людського початку буття. Через це деякі філософи вважають, що
діалогічний характер культури варто визнати ще однією її суттєвою
ознакою.
2. Поняття цивілізації. Взаємозв’язок культури та цивілізації
В повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із
поняттям цивілізації: ми кажемо “культурне життя”, а також “цивілізоване
життя”, “культурне суспільство” та “цивілізоване суспільство”, і т. ін.
Те ж саме простежується і в історії людської думки: терміни “культура”
та цивілізація” увійшли в науковий обіг у ХVІІІ ст., в епоху
Просвітництва, де вони часто фігурували як синоніми. І пізніше
(наприклад, в концепції російського соціолога М.Данилевського) вони
досить часто позначали те ж саме, хоча у вихідному значенні латинський
термін “civilis” перекладається як “громадський” та “міський”. Проте вже
у перший третині ХІХ ст. американський соціолог Л.Морган позначив
терміном “цивілізація” певну велику епоху історичного розвитку людства,
яка йшла за епохами дикунства та варварства. За Морганом, для дикунства
були характерні стадне життя, збиральництво, використання для житла
природних схованок (печер, гротів та ін.), примітивними кам’яними
знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося родовою організацією
життя, використанням вогню, прирученням тварин, елементарним
землеробством, побудовою житла та виготовленням глиняного посуду. За
цією епохою розпочалася епоха цивілізації – епоха міст, виникнення
сім’ї, виготовлення та використання металів, появою держави та
відкриттям і використанням письма. Наведені характеристики цивілізації
свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та
хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і,
звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ
або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати
відомості про своє минуло у записах, не покладаючись на нестійку людську
пам’ять та крихкість окремих людських життів. Проте стає також ясним, що
поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби
концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують
функціонування технологічної складової культури, а не її смислових
засад. Першими гаслами цивілізації стають “зручність, ефективність,
комфорт”. Через це вже у ХІХ ст. виникають ідеї протиставлення культури
та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у
концепції “морфології культури” О.Шпенглера (див. розд. 9). Шпенглер, як
вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної
культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням
матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії.
Після книги О.Шпенглера “Занепад Європи” проблема взаємозв’язку культури
та цивілізації стає визнаною і надзвичайно актуальною. Коментуючи цей
твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що
культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією –
саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує
культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце
культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на
абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на
неконтрольованих вибухах негативної енергії.
Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглера? Як вона співвідноситься із
підходом Л.Моргана? Скоріше за все, позиція О.Шпенглера є занадто
радикальною в певному одному аспекті розгляду взаємовпливів культури та
цивілізації. Реальний їх зв’язок, напевне, значно складніший.
Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на грунті певних
культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною
культурі. Але й при цьому вона відрізняється від культури як своїми
функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою,
цивілізація стає важливим стимулом та соціально історичною формою
розвитку культури. Але інтереси культури та цивілізації починають
протистояти одне одному не лише тоді, коли, наприклад, європейська
культура вступає у епоху Відродження; такі протистояння спостерігалися
час від часу і в попередні історичні періоди, коли, наприклад,
стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні
можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася
переважно культура розкошів та вишуканих втіх. В той же час навіть такі
“замовлення” культуротворцям не завжди і не обов’язково впливали на
культуру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових
засобі та напрямів культурного процесу. В свою чергу і спонтанний
розвиток культури не завжди стимулював та підкріплював цивілізаційні
процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект “ідеальної держави”,
відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її
бездіяльною. З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення
певних соціальних цілей культура дійсно далеко не завжди може бути
корисною, але, як ми з’ясували, не в тому полягає її сутність. А тому
слід визнати, що культура та цивілізація постають двома різними
сторонами людського суспільно-історичного буття; їх протистояння, але і
взаємне стимулювання постає нормальним явищем. Проте це не значить, що
воно не потребує усвідомлення та свідомого втручання, але задля того,
щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і
про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх
взаємовпливів.
Сьогодні поняття “цивілізація” найчастіше застосовують на означення
досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня
функціонування культури в усіх її складових. Іншими словами: цивілізація
— це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет
культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття
суспільства. Адже досягнення культури можуть існувати в суспільстві в
“законсервованому” стані, можуть тимчасово не знаходити свого
“адресата”, а то й бути для нього недосяжними. У такому разі багатство
культури не розкрите, а її потенційні можливості не використані належною
мірою. На противагу цьому, цивілізація — це такий щабель у розвитку
суспільства, на якому весь зміст культури розгортається не в
потенційному, а в актуальному плані, він увесь діє, живе і, головне,
продукує подальші повноцінні й багатопланові форми інтелектуального
життя суспільства.
Література
1. Губман Б.Л. Западная философия культуры ХХ века.- Тверь, 1997.
2. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995. –
Розд. 9.
3. Чижевський Д. Культурно-історичні епохи //Українське слово. – Т.3. –
К., 1982
4. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.
5. Шпенглер О. Закат Европы.—М., 1982.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
