.

Культура (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
621 11059
Скачать документ

Реферат на тему:

Культура

1. Культура: суть та структура

В процесі здійснення соціальних і політичних перетворень проблеми
культури набрали небувалої гостроти. Отже, культурна революція в умовах
формування демократичної держави, здійснення економічних і соціальних
реформ стає однією з важливих факторів. На сучасному етапі не стоїть
питання ліквідації неписьменності, як ще бувало раніше в історії
України, та багато проблем і негативних явищ в сфері господарської
діяльності, праці і побуту, спілкування відображаються недоліки у
розвитку культури і виховання. Інтерес до питань теорії культури має
глибокі практичні основи. Все це стимулює розробку філософських проблем
культури, привело до значного прогресу в сфері культури, створення
окремої науки про культуру – культурології. Інакше, при вивченні історії
і прогнозуванні майбутнього соціальна філософія уже не може обійтися без
урахування культурної складової суспільно-історичного процесу. Культура
цікавить філософію не в своїх окремих, емпіричних проявах, а як явище
суспільного життя.

Предки захистили український етнос від татаро-монгольського ярма,
багаторічного зовнішнього тиску з боку інших держав. Прадіди і діди
витримали натиск культурної революції і фашистський розбій. На долю
сучасного покоління випало відродити і зміцнити те, що зберегла
історична.пам’ять народу, зберегти національні надбання, забезпечити їх
повноцінний розвиток у контексті світової культури. Історичні колізії не
знищили культурний дім українця, тому що збудований міцно, на каміннях,
а не на пісках.

Що ж таке культура? Чому загострився інтерес до проблеми культури? Що
лежить в основі сучасного руху за гуманізм науки, техніки, освіти? У
чому специфіка і унікальність вітчизняної культури? На якому ґрунті
здійснюється процес національно-культурного відродження України? У 50-ті
роки американські культурологи Анрі Кребер і Антоні Клакхон називали 164
визначення поняття культури і близько 100 спроб теоретичного
обґрунтування культури. Згодом, через двадцять років, французький
культуролог Анрі Моль наводить уже 250 варіантів визначення культури. У
сучасній філософії їх є близько 500. І тут немає нічого дивного.
Культура – складне і багатогранне явище, а складний предмет передбачає і
різноманітні його визначення.

Латинське слово сиііига означає оброблення ґрунту, його культивування,
тобто зміна у природному об’єкті під впливом зусиль людини, її
цілеспрямованої діяльності, що якісно відрізняється від змін, викликаних
природними причинами. У первісному змісті терміну культура уже виражена
її важлива особливість – людське начало, єдність людини, діяльності
культури. Така особливість культури пізніше розвивається у різних
філософських школах. На думку німецького соціолога Макса Вебера,
культура – сукупність духовних символів, що не підпорядковані ніякій
утилітарній меті. За Жаком Марите-ном, основою цінного в культурі є
релігія. Французький етнолог-структураліст Клод Леві-Стросс вважає
основним надбанням культури мову, систему знаків, комунікацію, що можна
перекласти і зрозуміти. На думку інших, культура е інтелектуальним
аспектом штучного середовища, що створюється людиною в процесі її
життєдіяльності (Анрі Моль та ін.).

За наявності відмінностей у визначенні культури у ній чітко
простежується думка про примат духовних основ над матеріальними,
розуміння культури як духовної діяльності людей, системи ідей, символів,
традицій, типів мислення та ін. Саме тут ахіллесова п’ята усієї західної
культурології – недооцінка матеріальної основи культури як соціального
явища, що неминуче призводить до однобічного її розуміння, спотвореного
уявлення про значення і функції культури в житті суспільства. Тут же
джерела концепції песимістичного протиставлення культури і цивілізації,
кризи цивілізацій, майбутніх світових катастроф. Уже здоровий глузд
свідчить про органічну єдність матеріального і духовного, об’єктивного і
суб’єктивного, необхідного і випадкового в культурі. Виключення одного з
компонентів призводить до спотвореного уявлення про культуру як цілісне
явище. Наукове розуміння культури формується через інтерпретацію усіх
факторів, що виявляються у різних сферах життєдіяльності суспільства і
втілюються у характері, поведінці, стилі життя особи, особистості. Для
зближення явища культури важливим є уявлення про межу. Визначення
береться тут у буквальному розумінні як обмеження, тобто завдання або
встановлення межі. Ось тут – культура або матерія, якій людина надала
адекватні своїм потребам форми, а там, у кінці обробленого
поля,.починається натура – матерія безформна і невизначена. Слід
зауважити, що обробленість треба трактувати не тільки як перетворення
під дією фізичної сили. Обробляється світ уже тим, що включається у
пізнавальну діяльність людини. Інакше кажучи, на культуру перетворюється
все, чого торкнувся дух людський. Напрямки чи опосередковано – не має
значення. Вказівку на важливість межі для розуміння суті культури можна
знайти в Біблії. Людина, створена з пороху земного, не одразу здобуває
культуру, її немає, поки Богом не покладено закон (межа, кордон): «від
будь-якого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і
зла, не їж від нього». Ось межа, і може зародитися спокуса її порушення.
Стає можливим порушення закону. Культура зближується тут з поняттям
свідомості у розумінні сили, що контролює поведінку зсередини. Та істота
має свідомість, яка вільна у вчинку, але може стриматися.

Межа, що відділяє культуру від натури, має не тільки просторовий зміст:
оброблене поле відмежовується від безформного дечого. Ця межа проходить
і по людині. У плоті дрімають стихії природи. Для позначення вітальних
сил існує цілий ряд слів: потяг, хтивість, схильність, мотив, спонукання
тощо. Іноді вживають слово інстинкт. Психолог Зігмунд Фрейд увів поняття
лібідо, що стало популярним, англійське слово е також широко
популярне – прийняте у дослідженнях із соціобіоло-гії. До сильних
драйвів-почуттів належать, звичайно, голод, жага, сексуальний потяг.
Мова йде про поклик природи, потяг до задоволення базових вітальних
тобто життєвих потреб, що важко подолати. Поняття сила волі виникає як
відображення тієї людської (культурної) міцності, здатної блокувати, а
частіше приборкувати потяг. Приборкувати не означає усувати; тримати в
уздечці – не означає не давати рухатися. Вище людини – ангел, у якого
взагалі відсутні потяги, нижче людини – звір, поведінка якого повністю
ним визначається. Ніяка соціалізація повністю не пригнічує потяг: людина
не може вийти із тіла і жити як чистий дух. Зігмунд Фрейд підкреслював
репресивність культури, вважаючи, що конфлікт культури і природи в
людині призводить до патології психіки. Та така точка зору не популярна.
Зміст, сенс культури не в репресії, а в правилах, що встановлюють межі,
а також способи і засоби задоволення вітальних потягів. Апостол Павло
писав: «Закон – духовний, а я – з плоті, віддаюся гріху. І тому не те
роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю». Закон тут – культура у
розумінні Зігмунда Фрейда. Потяги розуміються як щось негативне. Сучасна
філософська антропологія не така сувора до людини. Німецький філософ
Макс Шелер зауважив, що «людина повинна навчитися терпіти саму себе. В
тому числі і ті нахили, які вона вважає дурними і згубними». Справа у
тому, що безпосередня боротьба проти волі сил викликає зворотний ефект:
потяги посилюються і набувають однобічної орієнтації. Вихід у тому, щоб
переключити енергію людини на реалізацію проблем, що визнаються її
совістю гідними.

Отже, культуру можна розуміти як засвоєну поведінку, спільну для людей
певного суспільства – поведінку, в основі якої лежать базові вітальні
дії. Не акцентуючи дії, неможливо зрозуміти суті культури, їх не
уникнути. Без них немає людини. Культура забезпечує їх регламентований
перебіг, а також переведення у символічний або ігровий план, переведення
агресії у спорт. Тут слід відзначити явище реабілітації тілесного
початку у сучасному житті. Холодно розумний зразок (парадигма) – зразок
людини минулих століть, що зводить дух до думки, поступається зразку
(парадигмі) чуттєво-тілесній, терпимій до вітальних потягів. І все-таки
цивілізуюча роль розуму не послаблюється. Залишається актуальною думка
Георга Гегеля: «рефлексія, звернена на потяги, уявляючи, оцінюючи,
зіставляючи їх один з одним, а потім з їх засобами, наслідками і з
цілісним їх задоволенням – із щастям, привносить у такий матеріал
формальну загальність і очищує його таким зовнішнім способом від його
брутальності і варварства. У такому виявленні загальності мислення і
полягає абсолютна цінність культури».

У понятті культура розрізняють рівні: повсякденний, науковий і
філософський. Повсякденний — включає засвоєння людиною культурних норм
побуту, праці, відпочинку. Літературу, мистецтво, театр,
морально-естетичне виховання. Сюди ж, звичайно, відносять процеси освіти
підростаючого покоління. Суспільні науки (історія, археологія,
етнографія) вкладають у поняття культура характеристики, притаманні
таким явищам, як соціум, мова, етнос, а також те, що відрізняє їх
рівнями розвитку або якісного стану. Певний зміст у наукове розуміння
культури вносить наука. Філософський підхід до дослідження культури
враховує результат її вивчення конкретними науками. Вивчення культи
опосередковане специфікою філософії – особливої форми суспільної
свідомості і пізнання і полягає в осмисленні дійсності через
узагальнений погляд на світ, місце і роль у ньому людини, а також через
пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення.
Такий підхід до культури не може бути зведений до одного або кількох
природних або соціальних уявлень. Для філософії, що охоплює світ
повністю, цілком, власне, і виступає світом людської культури.

Крізь призму філософського світогляду  культура розглядається в
узагальнених характеристиках як форма, результат, спосіб зв’язку людини
з дійсністю, самоствердження людини, прояв і ствердження суттєвих сил
людства, оскільки способом існування людини є праця, саме вона -головне
джерело культури. У процесі трудової діяльності людина перетворює
природні речі в необхідні для життя блага. Не будь-яка діяльність людини
є культуротворчою, а лише та, що втілюється адекватно закономірностям
природи ( речі). Завдяки такому підходу всебічно розкриваються суть
речей, властивості і відносини предметів. Людина може змінювати і
перетворювати природу, враховуючи її закони, а не діяти всупереч їм. У
такому разі праця стає способом однобічного утилітарного споживання
природних ресурсів з метою отримання максимальної користі. Така праця
руйнує природу, а разом з нею і культуру.

Культура – процес і результат реалізації у природі людської мети
відповідно до законів природи, сфери опанування природи та її олюднення.
Звичайно, такий процес можливий тільки у суспільстві і через
суспільство. Предмет стає потрібним людині, набуває соціальної
властивості, тому що має природний і суспільний зміст. Суспільне
послідовно входить у предметну сферу культури як якісна характеристика,
міра людського у соціумі, міра гуманізації культури. В чому ж полягає
культурна складова матеріальних, духовних та інших факторів суспільного
буття людини? Складовою у широкому розумінні культура виступає
своєрідною спрямованістю на людину. Завдяки їй матеріальні і духовні
явища в суспільстві існують не як однопорядкові з людиною, а як певні
фактори, не тільки створені людиною, а й активно впливаючі на неї,
перетворюючі її. У кожному суспільному явищі є нитка, що з’єднує з
людиною, бо людина існує і функціонує у суспільстві у системі великої
кількості таких ниток, що зв’язують її з суспільним світом, його
матеріальними і духовними складовими. Саме у такій якості – своєрідному
зосередженні усіх суспільних зв’язків – людина виступає суб’єктом,
носієм, творцем культури. Людина тому є субстанцією, носієм культури і,
розуміється, у широкому соціальному контексті, в багатстві суспільних
відносин, у єдності із створеним матеріальним і духовним світом.
Матеріальні і духовні надбання людей виступають предметними втіленнями
їх здібностей, суттєвих сил. Рівень надбань – зовнішня форма існування
культури. Справжнім же внутрішнім змістом їх існування є розвиток людини
як суспільної істоти, тобто вдосконалення творчих сил людини, потреб,
здібностей, форм спілкування та ін. Отже, культура – це сфера
становлення, розвитку, соціалізації людини. Сфера олюднення природи,
гуманізації соціуму і соціалізації особистості – це якісна
характеристика створюваної людиною дійсності, що представляє предметну
сферу культури, оскільки дозволяє побачити у ній міру власного людського
розвитку, за якою визначається довжина пройденого суспільством
історичного шляху. Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких
є продуктом матеріального, а друга – духовного виробництва, здається
очевидним. Зрозуміло і те, що предмети матеріальної і духовної культур
можна використати по-різному. Знаряддя праці і продукти живопису служать
різній меті. Тим-то функціональна відмінність між матеріальною і
духовною культурою дійсно існує. Та між тим і матеріальна, і духовна
культура є культурою, що несе в собі матеріальне і духовне в їх єдності.
Матеріальна культура охоплює формуючий її початок духовного, оскільки
завжди є втіленням ідей, знань, мети людини, що тільки і створює її
культурою, продукти ж духовної культури завжди набирають форму
матеріальної, стають фактом суспільного життя. Культура – невід’ємне
складове розвитку суспільства. І недоліки ж визначення культури, як
всього створеного людиною, в тому, що, по-перше, культура може
сприйматися однобічно, лише як щось зовнішнє людині, по-друге, не
проявляються природа самої культури, співвідносини суспільства і
культури. Відмінність суспільства і культури виявляється в її визначенні
як сукупності створених людиною цінностей. Світ культури – це світ
матеріальних і ідеальних, духовних цінностей, тобто світ об’єктів
матеріальних і ідеальних, взятих в його відносинах до людини, світ,
наповнений людським змістом. Визначення культури, як системи цінностей,
відмежовує культуру від природи і водночас не дає ототожнювати її з
суспільством. При такому підході культура виступає як певний аспект
суспільства, тим самим з’ясовується її соціальна природа, але разом з
тим не знімається і важлива проблема співвідно-син культури і
суспільства.

Створені матеріальні і духовні цінності, що, безумовно, мають людський
вимір, у певних соціальних умовах поділяються на культуру і
антикультуру. Як явище культури, цінності виступають лише у тій мірі, в
якій сприяють розвитку суттєвих сил людини, творчих потенцій
особистості. Культура виступає своєрідною нормою суспільно-історичного
процесу у розумінні його людського, гуманного і творчого змісту, певною
сферою, де об’єктивні знання і закони підкоряються людській меті,
задовольняють людські потреби. Такий аспект дозволяє виділити три
філософських значення поняття культури: по-перше, можна впевнено
говорити, що культура е лише тим, що сприяє утвердженню людини як
розумної істоти, розвиває її суттєві сили, здібності, підносить
особистість. По-друге, неосмислен-на, непізнанна річ (ідея, процес,
ставлення) – своєрідна річ-у-собі -не предмет культури, тому її
потенціал не може адекватно використовуватися в культурі. По-третє,
предмети, що випали з практики спілкування з людиною, суспільством,
втрачають загальнокультурний зміст. Нормальне функціонування культури
передбачає безпосередньо життєву реалізацію, відкритість цінностей для
людини. Якщо немає людини без праці, то не може бути і культури без
людини, її суспільно-особистісних зв’язків, відношень, практичної і
творчої діяльності. Культура стає істинною тоді, коли входить в життя, у
звички особистості, виявляється у всій сукупності соціальної діяльності,
у практиці повсякденної поведінки. Суть культури полягає в процесі
створення і розвитку суспільної людини в ім’я реалізації родової
людської природи за допомогою усіх створених матеріальних і духовних
засобів, всього багатства суспільних відносин і форм.

2. Людинотворча суть культури

У філософії культура виступає не окремою сферою суспільного життя, а
суспільством, якщо розглядати людину як суб’єкта діяльності, проявом її
властивостей і обдарувань. Культура уособлює творчу діяльність у
предметах, необхідних для життєдіяльності людини, виступає втіленням
створених людьми матеріальних і духовних цінностей. Культура – певна
суть людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку
життєдіяльності людини. Життєдіяльність людини втілюється, насамперед, у
безлічі створюваних матеріальних і духовних речей: у нових засобах
праці, нових продуктах харчування, нових елементах матеріальної
інфраструктури побуту, виробництва, нових наукових ідей, політичних та
ідеологічних концепцій, релігійних вірувань, моральних регуляторах.

У процесі творчої людської життєдіяльності розвивається весь комплекс
соціально-політичного буття людини: складаються нові соціальні
спільності і стосунки між ними, ефективніші форми урядування і
самоврядування у суспільстві, нові інститулізовані структури духовного
виробництва, зв’язки між різними народами і державами, нові інформаційні
канали та ін. У результаті активної людської життєдіяльності
розвиваються, збагачуються усі суспільні форми життя, прогресує
суспільство як складний соціальний організм. Отже, культура є вираженням
досягнутого людиною рівня історичного прогресу. І навпаки, за словами
Йоганна Гете, мірою культурного світу є тріумф виключно людського, усе
має значення лише остільки, оскільки носить гуманний характер. Інтеграл
культури – людина і людяність. Людина існує, функціонує, творить,
виступаючи суб’єктом перетворення природи. У створюючій життєдіяльності
людина виробляє, створює не тільки зовнішні предмети, ідеї, соціальні
явища, але й змінює соціальний світ своєї життєдіяльності, а, отже, і
себе. Так що, у людській життєдіяльності присутні два різні потоки: в
одному виробляються форми спільності, а в другому – людина.
Життєдіяльність людини – це цілісний потік, що становить два рівні,
нерозривно взаємозв’язаних і опосередковуючих один одного: перетворення
суспільних форм і розвиток суспільної людини. Культура – це культ
людського буття, творення людини з наявного буття. Створюючи людину,
культура створює і себе. Культура завжди е самотворчістю.

Людино-творча, гуманістична суть культури розкривається через пізнання
соціальних функцій. Основні соціальні функції культури: пізнавальна,
комунікативна, прогностична, регулятивна, ціннісно-орієнтована. Усі вони
органічно взаємопов’язані. Культура – цілісне явище. Цілісність
виявляється у єдності всіх елементів, що створюють її структуру, а також
функціонально. Функціональна єдність зумовлена людинотворчою суттю, що
дозволяє говорити про інтегративну і генералізуючу функції культури. У
такій якості виступає людинотворча функція. До людинотворчої суті
культури філософи прийшли не відразу. Є багато підстав стверджувати, що
першим став Марк Туллій Ціцерон. Розглядаючи ораторське мистецтво як
найбільш повний прояв культури, видатний римський філософ побачив спосіб
піднесення, самоствердження особи. Ораторське мистецтво надихає особу.
Культура розвиває особу, і в цьому, гадав Ціцерон, полягає її головна
функція. Подібні погляди мали^Вергі-лій, філософи епохи Відродження,
мислителі Томас Гоббс, Йоганн Гердер, Франсуа Вольтер, Жан-Жак Руссо,
французькі матеріалісти XVIII ст. Людинотворчу суть культури відзначали
філософи Імма-нуїл Кант і Георг Гегель. У їх працях ідея органічної
єдності людини і культури набула найширшого обґрунтування, що знайшло
розвиток вже на матеріалістичному ґрунті у Карла Маркса. У його працях
простежується глибоке розуміння внутрішньої гуманістичної суті культури,
спрямованості на розвиток особи, єдності культури і особистості, праці і
виховання та ін.

????¤?¤?$??????? ?міркував неокантіанець Ернст Касирер. На його думку,
культуру можна визначити через здатність людини створювати символи, жити
у світі символів. Культура є павутиною значень, зіткана людьми у
безкінечних актах соціальної взаємодії. Відповідно до такої точки зору,
не існує розподілу на символи і несимволи, тобто предмети самі по собі.
Людина занурена у світ символів. Все навколо неї означає – має значення.
Неможливо відділити значиме від утилітарне функціонуючого. Таке
розуміння культури іноді називають ідеалістичним. Вказують на те, що
дуже мало речей людина виробляє і використовує за прямим призначенням,
без будь-якого зв’язку з символічним контекстом. Так, житло і одяг
служать їй для захисту тіла від несприятливих впливів зовнішнього
середовища. Те ж саме можна сказати і про інші предмети матеріальної
культури. Тому обговорюване визначення критики вважають вузьким.
Будь-яке визначення вузьке. З дрібних камінців складається велике панно,
з окремих штрихів — малюнок, а з вузьких визначень вимальовується ідея
культури, таке визначення схоплює одну з її сторін. Людина дійсно
унікальна істота, яка наповнює світ значеннями. Предмети, речі –
субстанціальна основа життя. Але людина не робить життя власне людським
життям. Є житло, а є архітектура, є одяг, а є мода. Існують правила, що
і коли одягати. Правила управляють поведінкою людини з такою ж
необхідністю, як і закони матеріального світу. Чи у захисті тіла справа,
якщо у спеку, йдучи в одне місце, людина одягає футболку, а в інше –
смокінг? Чи важливе матеріальне існування для людини, готової згоріти
заживо, але не підкоритися правилу хреститися трьома перстами, а не
двома? У світі принципу самозбереження люди – дивні істоти. Деякі з них
готові втратити життя, але зберегти честь.

Треба навчитися ставити подібні питання і розглядати подібні ситуації,
щоб не підпасти під утилітарно-прагматичний світогляд, який спрощує
людське життя. Культурну розвиненість людського суспільства слід ставити
в залежність від розвиненості процедур, які переводять біологічні форми
поведінки у символічний план і замінюють, зокрема, фізичні перешкоди на
символічні заборони. Перед в’їздом до лісу можна вирити рів, а можна
поставити знак, який забороняє рух. І одне, і друге – перешкода: одна
фізична, друга культурна. Рів адресований будь-якій тілесній істоті,
знак – тільки символічній, тобто здатний продукувати знаки і розуміти
їх. На світанку капіталізму незадоволений робітник розбивав машини.
Пізніше робітник просто припиняв роботу, виражав незадоволення, працюючи
з нарукавною пов’язкою. Розвинене людське суспільство за своєю суттю
комунікативне, символічна діяльність займає провідне місце. Через
символи людина усвідомлює свою соціальну природу. Соціальність означає
спільність або множинність, але скріплена комунікативною взаємодією. У
символічному акті вбачається духовність як абстрагування від фізичної
необхідності. Культура починається не з питання «бути чи не бути?», а з
питання «як бути?».

У цьому також є множинність, різноманітність. В одному співтоваристві на
могилу покладають червоні троянди, а в другому – білі. І тут же є
символічність культурного акту: може мати різний зміст. Між тим дія,
фізично визначена, не має значення, бо однозначна. У символічності
культурного акту – свобода, непередбаченість, різноманітність. І тут є
творча суть людини.

Поняття цінність передбачає ідеал, мету, точку спрямування. Світ
цінностей – це світ  належного. Те, що вважаємо цінностями, стимулює на
зміну буття. Тут джерело діяльності, активного ставлення до реальності.
Між тим сама здібність поділяти на суще і належне вказує на наявність
свідомості. Тільки та істота, що має таку здібність, має і свідомість.
Поняття цінність такого ж масштабу, що і поняття матерії. Якщо матерія –
загальна властивість природних тіл, то цінність – загальна властивість
культурних об’єктів. Маючи справу з буттям, намагаємося відповісти на
питання «що є?». Цікавлячись людським ставленням до того, що існує,
переходимо у сферу цінностей. Мова йде про стосунки, що ґрунтуються на
бінарних позиціях: правильне – неправильне, моральне – неморальне,
красиве – потворне, розумне – нерозумне, корисне – шкідливе, гарне –
погане та ін. Культура охоплює певний набір цінностей. Щоб виявити їх,
треба довідатися, що шанується людьми, «перед чим людина хоче
вклонитися» (Федір Достоєвський), що людина засуджує, до чого прагне, у
що вірить, чому навчає дітей. Конкретними дослідженнями такого роду
займаються культурологи і соціологи. Виявлені головні цінності
американської культури – особистий успіх, активність і наполеглива
праця, ефективність і корисність, віра в прогрес, повага до науки і
техніки, прагнення до оволодіння багатьма різноманітними речами.
Цінності історично мінливі. Особливо різка їх зміна відбувається у
періоди таких соціальних катаклізмів, як революції. Це не означає, що за
короткий час одні цінності повністю змінюються іншими. Певна система
цінностей проголошується соціальною спільністю, яка здійснила революцію,
як така, що відповідає духові сучасності. Створюються умови для
укорінення їх у суспільній свідомості. Звичайно, успіх можливий тільки
за наявності соціального очікування. Ніякими зусиллями неможливо
впровадити цінності, які не відповідають духові народу. Українське
суспільство переживає щось подібне. Цінності, що проголошені у свій час
комуністами, відходять на другий план. Посилено рекламуються ліберальні
цінності: незалежність і самостійність особи, ініціативність і
відповідальність, уміння багато робити добровільно і не втручатися у
справи сусіда, терпимість до людей дивних, не схожих на інших, повага до
традицій і здорова підозра у ставленні до влади. Повільний розвиток
суспільства також тягне за собою культурні конфлікти. Це, наприклад,
вічна проблема батьків і дітей. Для західного світу кінець XX ст. –
період серйозних роздумів над традиційними цінностями техногенної
цивілізації. Чи здатна планета витримати прес технічного прогресу? Чи не
пора звернутися до філософіїі практики самообмеження? Чи не викличе
надмірність у матеріальному споживанні глобальну кризу людства?

Система цінностей подає модель або спосіб  життя, а також потрібний
політичний устрій суспільства. Щоб реалізувати ідеали, або хоча б
підтримати досягнутий стан, цінності повинні функціонувати у вигляді
стереотипів поведінки, набувати інструментального характеру. Норми – це
технічне втілення цінностей. Норми суть цінності у дії. Єдність норм і
цінностей, або імперативів і ідеалів, конституює культуру. У ставленні
до співтовариства культура – те ж саме, що характер у ставленні до
індивіда. В окремої людини складаються специфічні особливості поведінки
або звички – те, що можна назвати манерою життя і співтовариство
виробляє загальні стереотипи. Дослідження культури просувається
ланцюгом: поведінка – норми – цінності. Спочатку емпірично фіксуються
акти індивідуальної поведінки або соціальної взаємодії. Прагнення
пояснити їх характерні властивості приводить до виявлення норм як
культурних регулятивів. Нарешті, питання, чому діють дані норми, що
захищають і зберігають, призводять до винайдення відповідних цінностей.
Людині корисно іноді впізнавати те, що впевнено вважала порядком речей,
тобто об’єктивними причиново-наслідковими зв’язками, нормативним
порядком.

Норми конвенціональні (умовні). Норми конвенціональні є результатом
адаптації людей один до одного. У них виражаються угоди і компроміси, що
природно складаються в умовах співробітництва і конфліктів. Умовою
усвідомлення соціального характеру тих методів практичної діяльності, що
традиційно уявлялися такими, що випливають з природи речей, виступає
різке розширення культурних контактів. Людське походження таких методів
виявляється завдяки їх різноманітності, культурної варіабельності. Це
стосується також і стереотипів поведінки, і взагалі соціальних порядків.
Поза культурними контактами люди настільки зживаються з ними, що
вважають їх встановленими самою природою. І тільки після знайомства з
іншою культурою люди виявляють відносний та історично випадковий
характер стереотипів і соціальних порядків. Люди отримують можливість
подивитися на себе з боку. Для справжнього розуміння необхідне
«позаперебування» того, хто розуміє (Михайло Бахтін). Норми не мали б
сенсу, якби їх не порушували. Тоді норми перетворилися б у природні
закони. Але й існують норми як стійкі регулятори тому, що їх все-таки
дотримуються. Це забезпечують механізми мотивів. Цінності захищаються
нормами. Таку ж роль, але відносно норм, виконують санкції. Санкції
стежать за певною дією, якою виражається ставлення до норми: якщо норма
порушується, то призначається негативна санкція – покарання, дотримання
норми, а точніше підвищення її у бік ідеалу, тягне позитивну санкцію –
нагороду. Звичайно, вибір санкції визначається принципом.

Щоб виявити найбільш важливі цінності співтовариства, слід вивчити
прийняте у ньому законодавство як систему правових норм.

Знайомлячись з типовим кримінальним кодексом, знаходимо, що
сформульовані у кодексі норми захищають цінності: життя, здоров’я,
гідність і честь людини, її власність, участь у формуванні державної
влади та ін. Можна будувати ієрархію цінностей у межах культури, тобто
оцінити самі цінності – розставити їх у ряд за значимістю. І виявиться,
що для західної культури найвищою цінністю, до якої зводяться майже всі
інші, є свобода. Будь-який злочин, зафіксований у типовому кримінальному
кодексі, виявляється прямим або непрямим замахом на свободу людини.
Визнання того, що норми регулюють поведінку людини, не означає визнання
автоматизму. Людина не просто виконує явно сформульовані рекомендації.
Наявність норм не виключає проблеми вибору і пов’язаних з ним мук
творчості. Головне – діяти в напрямку цінностей. А як це робити –
кожного разу проблема. І розв’язується проблема творчо. Справа полягає в
тому, щоб, не виходячи за рамки норми, тобто дійсно виконуючи
рекомендації і ніби відповідаючи на питання, знаходити рішення,
адекватні унікальним ситуаціям. А це ніякою нормою в деталях не
передбачено. Вчинок творчої особи завжди оригінальний, хоча залишається
соціальне прийнятим.

Людині, вихованій у дусі матеріалізму, важко визнати всепрони-каючий
характер норм, наповненість ними усього соціального життя, їй здається,
що поведінка складається з природних актів і деяких умовностей, які
треба усвідомлено засвоїти, їй невдогад, що так звані природні акти –
сидіти, ходити, їсти та ін. – є складні нормативне організовані процеси,
визначені культурою.

3. Історичні колізії культури

Розуміння культури як способу самореалізації і самотворення особистості,
світу символів у різних сферах суспільного життя дозволяє диференціювати
історичні форми культури, охарактеризувати конкретні типи, визначити їх
місце і роль в історії. В умовах існування суспільних антагонізмів
єдність людини і культури умовна. Тут усе обертається на свою
протилежність, міняється місцями: історія, яка могла бути історією
існування людини, перетворюється на самостійну надлюдську субстанцію,
засоби стають метою (бо мета виправдовує засоби), а мета виступає у ролі
простих засобів; людина втрачає людське єство, а мірою її багатства,
замість дійсних якостей, стає обсяг приватної власності. Людина, яка
може отримати насолоду від спілкування з культурою, створеною її руками
і розумом, вимушена витримувати її тиск. У такому випадку культура стає
чужою, іншою, відчуженою. У такій системі загальна ситуація визначається
категорією відчуження. Людинотворча суть культури набуває відчужених
форм. Культура втрачає гуманістичний характер і тактично перетворюється
на антикультуру, і замість того, щоб турбуватися про людей, вона
підноситься над ними чужою і ворожою силою.

Термін антикультура включає такі суспільні явища, процеси, ідеї і
відносини, які супе речать виробленим соціально-історичною практикою
принципам гуманізму. Виявити у суспільних явищах ан-тикультурний зміст
легко і в той же час надзвичайно складно. Наркоманії, алкоголізму,
пияцтву та обману усі народи дають однозначну оцінку – негативну, тобто
класифікують як антицінність, антикультуру. Антикультурою людство
затаврувало сталінський геноцид проти малих народів і ворогів народу,
фашистську політику і практику Гітлера, політичний геноцид і різні форми
расизму. Антикультура – прояв і результат дегуманізації людських
стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата
глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі,
істинній любові до людей. Відділити культуру від антикультури іноді
буває нелегко. Істина відкривається людству не відразу, одночасно і
повністю. Розуміння змісту речей і процесів не завжди може відповідати
їх дійсному змісту.

Культурологічна література оперує ще одним терміном для позначення явищ
і процесів, які не потрапляють під однозначне визначення культури –
контркультура. Під контркультурою розуміють сукупність політичних,
соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської
спрямованості. Вона виникла на початку 60-х років і досягла кульмінації
в часи травневої революції 1968 р. у Парижі. Контркультура протистоїть
культурі не негативним або ворожим, а просто іншим соціальним явищем.
Теоретики контркультури американський філософ Герберт Маркузе,
французький філософ Жан Поль Сартр, австрійський психолог Вільгельм Райх
та ін. розглядали існуючу культуру як організоване насилля над
особистістю, таке соціальне явище, яке викорінює з людських душ творчі
поривання, прагнення до насолоди життям, ототожнювали контркультуру з
бездушним технократизмом, який не уособлює соціум, дегуманізує соціальні
відносини, руйнує індивідуальність. Існуюча культура, писав Герберт
Маркузе, перетворюється на антикультуру. Від неї необхідно відмовитися,
точніше, замінити новими формами спілкування – контркультурою. Теоретики
контркультури ставили завдання підірвати культуру зсередини ідейною і
психологічною переорієнтацією, революцією у свідомості, здатною
розкріпачити підсвідоме, емоційну сферу психіки, сексуальні потяги,
людську чуттєвість за допомогою музики, танців, тілесного контакту та
ін. Прибічники контркультури відкидають методи класової боротьби, не
визнають дисципліни, освіти в масах. Найбільш ефективним засобом
подолання культурного протистояння вони вважають безпосередню дію, яка
поєднується з шокуючими публіку порушеннями громадянських прав, норм
поведінки, супроводжується неподобствами: «Вся влада уяві!», «Рай –
негайно!», «Будьте реалістами – вимагайте неможливого!» – такі заклики
відігравали у контркультурі роль свого роду психологічного стимулу і
свідчили про зв’язок історичної творчості та уявлення з естетичними
критеріями прекрасного. Пропагуючи антропологічну теорію еманації
(витікання) індивіда, теоретики контркультури мріяли про нову гармонічну
культуру, яка зуміє подолати технократію, сцієнтизм, споживацтво.

На початку 70-х років XX ст. рух контркультури почав стихати. Очевидно,
інакше і не могло бути, оскільки рух не мав чітко сформульованої мети,
не містив загальнолюдських ідеалів, не відображував інтересів і потреб
значних організованих сил. За свідченням західної преси, більшість
рядових представників руху потім стала підтримувати консервативні або
ліберальні програми, частина вступила до лав комуністів або робітничих
партій. Інші еволюціонізували до тоталітаризму тощо. Історичний досвід
людства засвідчує, що повернення культури до її людинотворчої суті
неможливе без ліквідації відчужених форм соціальності, побудови
соціальне справедливого суспільства, виключення експлуатації та
пригнічення людини людиною.

Поняття цивілізація (громадянський) з’явилося в середині XVIII ст. у
зв’язку з понят тям культури. Ним активно користувалися французькі
просвітителі, називаючи соціальне справедливим (тобто цивілізованим)
суспільство, яке ґрунтувалося на принципах розуму, гуманізму і
справедливості. Потім уже інші мислителі терміном цивілізація стали
позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури
західноєвропейських народів. Карл Маркс і Фрід-ріх Енгельс зв’язували з
поняттям цивілізація технологічні та організаційні завоювання
суспільства. Ясно, що рівень таких досягнень у різні історичні епохи
різний. Виходячи з розрізнення умов розвитку культури, Фрідріх Енгельс
виділяв фази розвитку історії: дикунство, варварство, цивілізація. У
сучасній світовій літературі поняття цивілізація має різний зміст.
Широко користуються таким словотворенням: антична цивілізація,
цивілізація майя, буржуазна цивілізація та ін. Англійський історик і
соціолог Арнольд Тойнбі обґрунтував концепцію кругообігу локальних
цивілізацій. На його думку, рушійною силою кругообігу виступає творча
меншість — носій життєвого пориву. Світ нараховує 21 локальну
цивілізацію. Пізніше дослідник зменшує їх кількість до 13. Інший філософ
Джордж Неф вважає, що поняття цивілізації охоплює лише матеріальні і
технічні цінності і блага, а зміст духовних цінностей відображує поняття
культури.

В інтерпретації поняття цивілізація спостерігаються два основних
підходи: позначення певного рівня розвитку суспільства і характеристика
його матеріально-технічних досягнень у порівнянні з духовними
надбаннями. У практиці наукового дослідження обидва підходи часто
переплітаються між собою і доповнюють один одного, хоча і характеризують
суспільно-історичний розвиток по-різному. Суперечлива єдність підходів
дає можливість виділити ще один аспект змісту поняття цивілізація, який
зв’язаний з відповідністю предмета (ідеї, процесу, суспільства) найбільш
прогресивним, виробленим на основі загальнолюдських надбань людства
уявленням про нього. У такому аспекті поняття цивілізація корелює з
поняттями сучасне, передове, прогресивне, нове у певних сферах
суспільного життя (праця, побут, політика) і в суспільстві. Існують
широко вживані словотворення: цивілізація праці і споживання,
цивілізація побуту, цивілізація автомобіля та ін. Головним критерієм
якості речі (предмета, відношень властивостей, ідей) є її завершеність,
сучасність, відповідність світовим стандартам.

Суспільство можна вважати цивілізованим, якщо на сучасному рівні
розвиваються всі сфери життєдіяльності людей: виробництво і споживання,
наука і освіта, мистецтво і політика, мораль та ін. Поняття сучасний
рівень означає відповідність світовим зразкам, досягненням
загальнолюдської культури. Називаючи суспільство цивілізованим, мало що
можна сказати про стан людини, про розвиток ЇЇ духовних якостей. В
оточенні сучасних речей та ідей людина може не знайти себе, втратити,
почувати дискомфортно, тобто перебувати у стані відчуження. Цивілізація
може не влаштовувати людину, бути чужою їй. Особистість вимушена бігти
від безлічі суперсучасних речей, цивілізацій, від самої себе. Низький
рівень культури заважає цивілізованому суспільству забезпечити добробут
і щастя людини, тобто такий взаємозв’язок суб’єкта з предметом, за якого
існування речі повністю підпорядковується розвитку суттєвих сил людини,
її розвитку. Цивілізація, вказував Микола Бердяєв, повинна мати високий
культурний рівень, тобто базуватися на високих духовних надбаннях.
Будь-який відхід від гуманістичних загальнолюдських пріоритетів деформує
обличчя суспільства, спрямовує його розвиток в антицивілізоване русло.

ЛІТЕРАТУРА

Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія.— К,
1996.

Бьістрицкий Е. К. Бьітие человека в культуре.— К., 1992.

Лотман Ю. М. Статьи по типологии культури.— Тарту, 1979.

Ильенков 9. В. Философия й культура,— М., 1991.

Степин В. С., Кузнецова Л. Ф. Научпая картина мира й культура
техио-геїшой цивилизации.— М., 1994.

Швейцер А. Культура й зтика.— М., 1973.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020